Бо­гем­ний ві­те­рець одно­го ку­ра­жу

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА спе­ці­аль­но для «Дня»

Сві­те мій лю­стер­ко — мов­чи! Я са­ма знаю, що сьо­го­дні сто­ми­ла­ся, то­му не вди­во­ви­жу тро­хи по­тьмя­ні­ти. Го­лов­не, не зво­лі­ка­ти, а шви­день­ко по­вер­ну­ти фор­му. В усіх, зви­чай­но, про­блем ви­ще да­ху, але упев­не­на — якщо жін­ки, як зав­жди кра­си­ві, не ме­ту­шли­ві, не бур­ко­тли­ві та не пе­ре­йма­ю­ться дрі­бни­ця­ми — всім ста­не лег­ше, ди­вись, і си­ту­а­ції, що бен­те­жать, по­чнуть роз­плу­ту­ва­ти­ся спо­кій­ні­ше, — про­дов­жу­ва­ла свій не­спо­ді­ва­ний се­анс са­мо­на­ві­ю­ва­н­ня. І тут втру­тив­ся те­лик, вір­ні­ше, екран про­сто згас, від­ра­зу ого­лив­ши мою при­хо­ва­ну за­ле­жні­стьвід ньо­го. Па­ні­ка та роз­гу­бле­ність, ні, май­же жах вдер­ся в дім: як це я не ба­чи­ти­му, що від­бу­ва­є­ться. Зви­чай­но, по­сво­є­му міг би впо­ра­ти­ся з про­бле­мою план­шет, але йо­го не на­ді­ляю осо­бли­вою ува­гою, а ящик тре­ба тер­мі­но­во по­вер­ну­ти до жи­т­тя. Зро­зумі­ло, що тер­мі­но­во по­трі­бен кон­такт із май­стром, з будь-яким, аби не­гай­но. Мою на­сна­гу осту­див го­лос те­ле­лі­ка­ря, який був ка­те­го­ри­чним: но­ча­ми не пра­цюю, так, за­раз май­же де­ся­та, але, до­дав він, у вас же лам­по­вий, а тя­гну­ти мі­шок де­та­лей, не зна­ю­чи на­віть яких, та ви і по­ясни­ти до ла­ду не мо­же­те, що ста­ло­ся, не бу­ду. Ро­зу­мі­ю­чи, що він мар­нує свій час, нер­вує, а за­мов­ник, тоб­то я, ма­ло­пер­спе­ктив­ний, по­ча­ла йо­го умов­ля­ти при­пи­ни­ти спіл­ку­ва­н­ня, кіль­ка ра­зів по­вто­ри­ла, що він має ра­цію — час пі­зній.

■ На ди­во, май­стер не міг зу­пи­ни­ти­ся, чи то фа­хо­ва за­ці­кав­ле­ні­стьза­ве­ла, чи то нев­мо­ти­во­ва­не ба­жа­н­ня до­по­мог­ти за­о­чно йо­му про­сто при­єм­но. Та й да­ва­ти ме­ні які­сьсум­нів­ні ха­ра­кте­ри­сти­ки, ма­буть, грі­ло: то, на йо­го дум­ку, маю осві­ту одно­го кла­су цер­ков­но­при­ход­ської шко­ли, то та­ку тех­дрі­му­чі­стьще тре­ба по­шу­ка­ти, але при цьо­му то­ном ге­не­ра­ла на­ка­зав ме­ні від­кри­ти бі­чну кри­шку при­строю. Ме­ха­ні­чно від­чу­ва­ю­чи се­бе ма­ло­осві­че­ним но­во­бран­цем, до то­го ж, ні­ко­ли все­ре­ди­ні ящи­ка не ко­пир­са­ла­ся, по­ча­ла ви­ко­ну­ва­ти на­ка­зи. На­ти­ску­ва­ла то зе­ле­ну кно­пку, то чер­во­ну, але бу­ла не впев­не­на, що це по­трі­бно ро­би­ти, при­чо­му, бур­ча­н­ня йо­го ста­ло зви­чним ре­фре­ном і на­ві­тьме­не не від­во­лі­ка­ло, а йо­му до­да­ва­ло зав­зя­т­тя, й він, від­чу­ва­ю­чи се­бе ко­ро­лем, зу­пи­ни­ти­ся вже не міг. За­кін­чи­ло­ся все тим, що те­лик за­пра­цю­вав, а я бу­ла від сво­єї спри­тно­сті, що­прав­да, на ав­то­ма­ті та за вка­зів­ка­ми до­бро­го май­стра, в та­ко­му за­хо­плен­ні, що бу­ло вже близь­ко 12-ї но­чі, а спа­ти не хо­ті­ло­ся. Ро­злад вла­сних ду­мок зов­сім не тя­гнув на фі­ло­соф­ський ко­смос, і, мо­же, в цій без­ви­хо­ді, щоб змі­ни­ти об­ста­нов­ку, не­по­мі­тно для са­мої се­бе по­ча­ла одя­га­ти­ся — і осьу­же на зи­мо­вій ву­ли­ці. Со­ко­ви­та ау­ра істо­ри­чно­го цен­тру не ли­ше не стер­ла­ся, не зни­кла, не ви­па­ру­ва­ла­ся, не від­ле­ті­ла ку­ди­сьза го­ри­зонт, а, нав­па­ки, по­кра­ща­ла до но­чі, пе­ре­одя­гнув­ши­сьу за­гад­ко­ве осві­тле­н­ня, зви­чай­но, ще не но­во­рі­чне, але вже при­мі­ря­ю­чи обнов­ки, що ле­ті­ли ву­ли­цею, до то­го ж, то­чно зна­ю­чи ку­ди — до за­по­ві­тно­го на­пів­за­ме­ту, нав­про­ти ко­ли­шньої крам­ни­ці ви­шу­ка­них ін­тер’єр­них ре­чей, яка мі­ся­ці два-три то­му пе­ре­їха­ла. Не знаю, що фі­ксу­ю­тьву­ли­чні ка­ме­ри спо­сте­ре­же­н­ня, я не ду­ма­ла про них. Довкола — ніч, у сум­ці в ме­не ве­ли­кі кра­ве­цькі но­жи­ці. Я йду на спра­ву.

■ Дорогою аб­со­лю­тно не­спо­ді­ва­но зу­стрі­ла сво­го дав­ньо­го зна­йо­мо­го, зов­сім не ря­до­во­го ау­ди­то­ра, який жи­ву­чи по су­сід­ству, ча­сто ме­не роз­ва­жав сво­ї­ми мір­ку­ва­н­ня­ми про гро­ші, вель­ми емо­цій­но зі­зна­ю­чись, що жи­ву­чи в що­ден­но­му ста­ні бух­гал­тер­сько­го стра­ху, пре­кра­сно усві­дом­лю­ю­чи, що для ньо­го всі гро­ші мі­че­ні, в сьо­го­дні­шній си­ту­а­ції ле­две не роз­у­чив­ся зво­ди­ти втра­ти до мі­ні­му­му, від­чу­ва­ти ли­пу за­дов­го до то­го, що змо­же ска­за­ти — тут гро­ші не пі­шли. Во­ни вте­кли, але ви­яв­ля­є­ться, обру­бу­ю­чи хро­ні­чні фі­нан­со­ві хво­сти, згла­джу­ю­чи го­стрі ку­ти, мо­жна ще й на­со­ло­джу­ва­ти­ся осо­бли­вою ау­ди­тор­ською зу­хва­лі­стю, зна­хо­дя­чи гро­ші, що все ж вте­кли. Ма­буть, то­го пі­зньо­го ве­чо­ра він десь із ки­мось і свя­тку­вав но­вий успіх. Су­сід ду­же зди­ву­вав­ся, що о та­кій по­рі я са­ма на ву­ли­ці, яко­сьце див­но, і до­від­ав­ши­сь­про ме­ту, ви­рі­шив охо­ро­ня­ти. Не так дав­но йо­му теж до­по­мо­гла, вір­ні­ше, ма­ли одна­ко­ву ме­ту: я шу­ка­ла ан­ти­квар­ний аба­жур, і він теж про та­ке мрі­яв. У 60— 70-ті ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя їх ма­со­во ви­ки­да­ли, і ті, сум­но при­ти­снув­ши­сьо­дин до одно­го, го­ра­ми пі­стря­ві­ли се­ред ін­шо­го смі­т­тя, на­га­ду­ю­чи ек­зо­ти­чних, уже ні­ко­му не по­трі­бних, ве­ли­ких ме­те­ли­ків. Ра­зом із тим хви­ля не зав­жди ці­ка­во­го мі­ні­ма­лі­зму, що все змі­та­ла на сво­є­му шля­ху, за­хле­сну­ла, зда­є­ться, всіх. Із квар­тир ви­мі­та­ли­ся ра­зом із аба­жу­ра­ми й ін­ші но­сії мі­щан­ства — сер­ве­то­чки, ста­ту­е­тки, ми­лі (як за­раз зро­зумі­ло) дрі­бни­чки. Їх ви­ки­да­ли з ра­ді­стю, але обі­зна­ні або ви­пад­ко­ві ру­ки ба­га­то що пі­ді­бра­ли та збе­ре­гли. Хто­сьпе­ре­про­дав, хто­сь­при­хи­стив — і ось зно­ву все в мо­ді. Аба­жур то­го ча­су сьо­го­дні ку­пи­ти не про­сто, але якщо є ме­та обов’яз­ко­во ма­ти та­ко­го арт­ді­ду­ся в сво­є­му ін­тер’єрі, тре­ба шу­ка­ти вміль­ців, які зу­мі­ють по­но­ви­ти ре­тро-прим­ху, кло­ну­ю­чи за то­ді­шні­ми мір­ка­ми.

■ Та­ко­го май­стра зна­йшла і до­по­мо­гла мо­є­му бух­гал­те­ру-ко­ле­кціо­не­ру рі­зно­го ла­хмі­т­тя, за­мо­ви­ти й со­бі. Пам’ятаю, він ра­дів як ди­ти­на, але все ще не міг зро­зу­мі­ти — ку­ди ми так ква­пи­мо­ся. Ко­ли ж опи­ни­ли­ся в по­трі­бно­му мі­сці, вже зро­зу­мів — ви­віль­ня­ти­му, від­рі­зу­ю­чи ек­зо­ти­чні сте­бла з ні­жни­ми ки­ти­чка­ми на кін­цях, із за­бу­т­тя. Адже га­ле­рей­ни­ки ки­ну­ли їх по­віль­но вси­ха­ти на мо­ро­зі та ві­трі, і ма­лень­кий острі­вець цих ко­ли­сьзе­ле­них су­цві­тьна­віть­без на­зви для ме­не, кіль­ка мі­ся­ців про­жив без­дум­ним, для всіх від­кри­то­му, але, те­пер уже зро­зумі­ло, ні­хто не за­хо­тів їх вря­ту­ва­ти від жи­т­тя двор­няг, у цьо­му ву­ли­чно­му зи­мо­во­му без­ла­ді по­ба­чи­ти їх від­ми­ти­ми, ви­шу­ка­ним бу­ке­том, сво­єю прим­хою, яка сто­я­ти­ме, дав­но ви­рі­ши­ла, під мо­їм аба­жу­ром, і по­мі­тно по­си­ли­тьза­ти­шок сво­ї­ми срі­бля­сто-хи­мер­ни­ми ви­ги­на­ми, на­тя­ка­ми на про­зо­рі на­ми­стин­ки вздовж ки­ти­чок. Пи­шу і ду­маю — чи це не ре­цепт для сти­ра­н­ня зи­мо­вої сі­ро­сті — блу­ка­ти мі­стом і ви­шу­ку­ва­ти не ли­ше свої сю­же­ти, а й ма­лень­кі пі­кан­тно­сті, ма­ло не під но­га­ми з чо­го­сьпі­сля се­зо­ну не­ви­зна­но­го та не­по­трі­бно­го. Ха­ри­зма мо­го су­хо­го бу­ке­та ні­би про­ве­ла ау­дит: усе не­по­трі­бне — стер­ла, все, що за­хо­плює — під­си­ли­ла, на­ві­тьвід­чу­ла, що ця ком­по­зи­ція для окре­мо взя­тої жін­ки з лег­кі­стю стер­ла сво­їм шар­мом мою вто­му, і зи­мо­ве лю­стро по­ли­ши­ло бу­ти ко­лю­чим і не­зго­вір­ли­вим.

■ Так і по­ро­зумі­ли­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.