Ан­же­лі­на ШВАЧКА. Вда­ча ди­кої пти­цi

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксандр РУДЯЧЕНКО, Ки­їв

Ко­ли у твор­чій кар’ єрі все га­разд, ар­тист від­кри­тий сві­то­ві, ви­про­мі­ню­ю­чи люд­ську ча­рів­ли­вість. То­ді є про що за­пи­та­ти і що по­слу­ха­ти. Со­ліс­тка На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни Ан­же­лі­на Швачка (ме­цо-со­пра­но) не­що­дав­но в 191-й раз ви­йшла у ро­лі Кар­мен і бу­ла не­пе­ре­вер­ше­ною. Не то­му, що во­на — на­ро­дна ар­тист- ка Укра­ї­ни (2012), ла­у­ре­ат На­ціо­наль­ної пре­мії Укра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка (2016) або одна з двох в Укра­ї­ні дам ка­ва­ле­рів ор­де­ну «Зір­ка Іта­лії». Про­сто Ан­же­лі­на — со­ліс­тка по жи­т­тю, спі­ва­чка за по­кли­ка­н­ням, Кар­мен за при­стра­стю, укра­їн­ка по ду­ху, су­ча­сни­ця за епо­сом.

Якщо ви рід­ко від­ві­ду­є­те На­ціо­наль­ну опе­ру Укра­ї­ни, на­віть не уяв­ля­є­те, у скіль­кох обра­зах мо­же бу­ти один ар­тист: Кар­мен, ма­тін­ка Зі­та, По­пе­лю­шка, Фе­не­на, Да­лі­ла, прин­це­са Ебо­ла, Уль­рі­ка, Зі­бель, Тер­пе­ли­ха, Шин­кар­ка. А це все одна со­ліс­тка в рі­зних іпо­ста­сях.

— L’amour est un oiseau rebelle, que nul ne peut apprivoiser (У ко­ха­н­ня вда­ча ди­кої пти­ці, Во­на в не­во­лі не жи­ве) — цей по­ча­тко­вий ря­док Ха­ба­не­ри, ві­до­мої арії з опе­ри «Кар­мен», якнай­кра­ще пе­ре­дає ха­ра­ктер укра­їн­ської при­ми. Роз­мо­ва під­сту­кіт іспан­ських ка­ста­ньєт ви­йшла не стіль­ки про опе­ру, скіль­ки про жа­гу до жи­т­тя, ко­ха­н­ня і мрію.

*** — Ка­жуть, у кі­шки сім жит­тів, а скіль­ки жит­тів у со­ліс­тки На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни?

— Ви від­ра­зу по­чи­на­є­те з ці­ка­во­го за­пи­та­н­ня. Так, ні­ко­ли не за­ми­слю­ва­ла­ся. На­пев­но, ко­жна роль, яку ти про­жи­ва­єш на сце­ні, і є жи­т­тя со­ліс­тки На­ціо­наль­ної опе­ри. Це — якщо ска­за­ти па­фо­сно... На­справ­ді, жи­т­тя опер­ної спів­а­чки одне і ду­же ко­ро­тке. На сце­ні во­на про­жи­ває без­ліч обра­зів, під ді­єю адре­на­лі­ну ви­тра­чає ба­га­то сил. Хоч як це сум­но, кар’єра опер­ної спів­а­чки за­кін­чу­є­ться швид­ко. Адже зір­ка по­вин­на пі­ти в то­му ві­ці, ко­ли на неї ще при­єм­но ди­ви­ти­ся і со­лод­ко слу­ха­ти. — На зле­ті? — Ну, при­найм­ні, не че­ка­ю­чи за­хо­ду вру­чну. Вва­жаю, це не­д­опу­сти­мо. Ну, уявіть у на­ших ре­а­лі­ях Джу­льєт­ту або Ві­о­ле­ту, яка в 70 ро­ків хо­дить по сце­ні й удає дів­чин­ку. Єди­ною, хто мо­гла со­бі це до­зво­ли­ти — за­спі­ва­ти в по­ва­жно­му ві­ці, і це ні у ко­го не ви­кли­ка­ло пи­тань, — бу­ла не­по­втор­на Єв­ге­нія Се­ме­нів­на Мі­ро­шни­чен­ко. Во­на та­ка бу­ла одна. То­му я вва­жаю, що жи­т­тя со­ліс­тки має бу­ти яскра­вим, але не та­ким дов­гим, як де­яким хо­ті­ло­ся б.

— Спро­бую зву­зи­ти пи­та­н­ня. З ва­шо­го до­зво­лу, пе­ре­ра­хую сім ва­ших (основ­них) ам­плуа, як я їх ба­чу, а ви ви­пра­ви­те, якщо щось не так: Кар­мен, По­пе­лю­шка, ма­тін­ка Зі­та з опе­ри «Джан­ні Скік­кі», Фе­не­на — до­чка «На­бук­ко», Да­лі­ла з «Сам­со­на і Да­лі­ли», Тер­пе­ли­ха з «На­тал­ки Пол­тав­ки» і, на­ре­шті, бли­ску­чий Зі­бель з « Фа­у­ста » ; остан­ній — вза­га­лі чо­ло­ві­ча роль. На ко­го са­ме ви біль­ше схо­жі?

— На­пев­но, я вас силь­но зди­вую, ба­га­то ре­жи­се­рів-по­ста­нов­ни­ків ба­чать у ме­ні са­ме дра­ма­ти­чне на­ча­ло: прин­це­са Ам­не­ріс з «Аї­ди» Джу­зеп­пе Вер­ді, прин­це­са Ебо­лі з «Дон Кар­ло­са» Джу­зеп­пе Вер­ді, Лю­ба­ша з «Цар­ської на­ре­че­ної» Миколи Рим­сько­го- Кор­са­ко­ва. Стра­ж­да­н­ня всі­ля­кі на сце­ні, лі­ри­ко-дра­ма­ти­чне на­пов­не­н­ня то­що. — Са­ме ці ам­плуа я і не на­звав. — Так. Ду­же ча­сто ме­не за­про­шу­ва­ли в дра­ма­ти­чні опе­ри «Кар­мен», «Аї­да», «Дон Кар­лос», «Бо­рис Го­ду­нов». Скла­ло­ся так, що за двад­цять шість ро­ків, скіль­ки я пра­цюю на опер­ній сце­ні, я на­си­ти­ла­ся ци­ми обра­за­ми... От че­сно. В опер­но­му те­а­трі бу­кваль­но з пер­шо­го кур­су кон­сер­ва­то­рії я їх спів­а­ла: спо­ча­тку — дрі­бні якісь, по­тім по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся ве­ли­кі, зрі­лі пар­тії. Від­чу­ла пе­ре­си­че­н­ня тра­ге­ді­я­ми, і по-люд­ськи за­хо­ті­ло­ся бе­шке­ту­ва­ти. ( Смі­є­ться.) Те­пер ме­ні до ду­ші спів­а­ти пар­тії тра­ве­сті. — За­хо­ті­ло­ся ди­тя­чих пу­сто­щів? — Ось са­ме ме­ні за­хо­ті­ло­ся ху­лі­га­ни­ти і хи­ме­ру­ва­ти. І на да­ний мо­мент у ме­не п’ять улю­бле­них пар­тій. Ви бу­де­те, на­пев­но, го­ло­сно смі­я­ти­ся, але це — Зі­бель, ті­то­чка Зі­та, Тер­пе­лі­ха з «На­тал­ки Пол­тав­ки». І кіль­ка дру­го­ря­дних пар­тій, як ка­жуть, ні про що. Це — му­зи­кант, хло­пчик-тра­ве­сті в опе­рі «Ма­нон Ле­ско», який ви­ко­нує не­ве­ли­кий ма­дри­гал, і па­сту­шок у опе­рі «То­ска». Дві остан­ні ро­лі, по­вір­те, теж не ви­пад­ко­ві: я ду­же лю­блю Джа­ко­мо Пуч­чі­ні, про­сто обо­жнюю. Сьо­го­дні це мій улю­бле­ний ком­по­зи­тор з опер­них.

— От­же, для вас са­ме Пуч­чі­ні іде­аль­ний? — Ні. — Чо­му? — Він не лю­бив мец­цо-со­пра­но. У ньо­го бу­ли ін­ші улю­блен­ці — драм-со­пра­но, лі­ри­ка-драм-со­пра­но, спін­то­ве со­пра­но.

— Не бу­де­мо про ньо­го, по­вер­ні­мо­ся до вас.

— Так. Пуч­чі­ні я лю­блю з пер­шої до остан­ньої но­ти, і ко­ли тра­пля­є­ться на­го­да за­спі­ва­ти в йо­го опе­рі, не має зна­че­н­ня, яку пар­тію, — я зав­жди по­го­джу­ю­ся, аби за­ну­ри­тись у му­зи­ку і на­со­ло­джу­ва­ти­ся.

— Як це ро­ман­ти­чно... По­вер­ні­мо­ся до цифр. Що­до ре­пер­ту­а­ру те­а­тру я при­пу­скаю, що у вас, Ан­же­лі­но, сьо­го­дні мі­ні­мум трид­цять п’ять пер­со­на­жів, яких ви спів­а­є­те в 25 опе­рах. Чи не з’яв­ля­ла­ся у вас ідея зро­би­ти мо­но­о­пе­ру, де всі пар­тії ви­ко­ну­ва­ли б тіль­ки ви? — Ні. — Ось я вам під­ки­нув ідею. — Дя­кую. Зна­є­те, ці­ка­во ду­же. Я на­віть не за­ми­слю­ва­ла­ся над цим ні­ко­ли.

— Це не­ча­сто тра­пля­є­ться, жанр не роз­ро­бле­ний.

— Ви ма­є­те на ува­зі на­сми­ка­ти з рі­зних ви­став арій і збу­ду­ва­ти їх дра­ма­тур­гі­чно?

— Ні. За­мо­ви­ти спе­ці­аль­не лі­бре­то і ори­гі­наль­ну му­зи­ку під Ан­же­лі­ну Шва­чку. Як на ме­не, вже час. — Ці­ка­ва дум­ка. — Су­ча­сна опе­ра — те­хні­чно скла­дна дія, де без зла­го­дже­ної ро­бо­ти ба­га­тьох служб ви­до­ви­ще не від­бу­де­ться. Ко­ли в опер­но­му те­а­трі То­рон­то я слу­хав «При­ви­до­пе­ри», ме­не вра­зи­ли не п’ять ти­сяч ко­стю­мів чи змі­на де­ко­ра­цій у два­над­цять ме­трів, а сам факт то­го, що па­ра го­лов­них ге­ро­їв упро­довж усі­єї ви­ста­ви сце­ну не по­ли­ша­ли. Їх пе­ре­одя­га­ли про­сто на сце­ні. Не як вас, Ан­же­лі­ну Шва­чку, в «По­пе­лю­шці», де за одну хви­ли­ну п’ять ко­стю­ме­рів за ла­штун­ка­ми до­по­ма­га­ють змі­ни­ти вбра­н­ня?

— Для ме­не це не но­ва­ція. У ме­не теж був до­свід... пе­ре­одя­га­н­ня на сце­ні. Від­бу­ло­ся це в по­ста­нов­ці «Аї­ди» в опе­рі «Ва­не­муй­не» в Тар­ту. Че­твер­тий рік по­спіль я так спів­аю за кон­тра­ктом: ви­ко­на­ла вже шість чи сім по­ста­но­вок... Так от. У дру­гій дії ме­не, ефі­оп­ську ца­ри­цю Аї­ду, пе­ре­одя­га­ла до­чка: я в спі­дньо­му, а во­на до­по­ма­гає одя­гну­ти шта­ни, по­тім — ко­фти­ну, а гля­да­чі в на­пів­тем­ря­ві спо­сте­рі­га­ють за на­пів­го­лою ге­ро­ї­нею. — Як у те­а­трі ті­ней? — Ну, так. Зов­ні ви­гля­да­ло так, ні­би я з Рам­фі­сом... за­йма­ю­ся ко­ха­н­ням: та­ке смі­ли­ве про­чи­та­н­ня кла­си­ки в сти­лі­сти­ці мо­дер­ну. Ска­жу від­вер­то, спо­ча­тку та­ка смі­ли­ва ідея естон­сько­го ре­жи­се­ра-по­ста­нов­ни­ка зда­ла­ся ме­ні не­прийня­тною, а по­тім, зі­грав­ши ба­га­то ви­став, на си­ту­а­цію я по­гля­ну­ла іна­кше. Ма­ло дії в цьо­му му­зи­чно­му від­різ­ку, а ко­лі­зію по­трі­бно чи­мось за­пов­ню­ва­ти.

— Ці­єю істо­рі­єю ви, Ан­же­лі­но, під­штов­хну­ли ме­не по­ди­ви­ти­ся на вас пі­дін­шим ку­том. — Як ці­ка­во. — Так. Зда­є­ться, ви за­кін­чи­ли му­зи­чне учи­ли­ще в Дні­про­дзер­жин­ську...

— З чер­во­ним ди­пло­мом!

— ...по­ча­ли пра­цю­ва­ти за фа­хом, здо­бу­ли ре­пу­та­цію хо­ро­во­го ди­ри­ген­та, який по­дає на­дії... І ра­птом — рі­шу­ча змі­на ам­плуа: опе­ра! Це що, бу­ло нав­па­ки: ба­га­то дії, але ма­ло му­зи­ки?

— По-пер­ше, я все жи­т­тя спів­а­ла. По-дру­ге, на ди­ри­гент­сько­хо­ро­вий фа­куль­тет я пі­шла то­му, що хо­ті­ла спів­а­ти. Не ва­жли­во бу­ло де, на­віть — у хо­рі.

— Так.

— То­ді в Дні­про­дзер­жин­ську не бу­ло во­каль­но­го від­ді­ле­н­ня, і я по­ду­ма­ла: пі­ду на хо­ро­ве ди­ри­гу­ва­н­ня, аби ре­а­лі­зу­ва­ти мрію — спів­а­ти. Але по­тім ме­ні, зна­є­те, спо­до­ба­ло­ся ди­ри­гу­ва­ти, і я від­чу­ла смак. У ме­не ру­ки хо­ро­ші, пе­да­го­ги про­ро­ку­ва­ли май­бу­тнє. Адже я бу­ла аб­со­лю­тис­ткою.

— У вас аб­со­лю­тний слух?

— На­віть від­крию вам та­єм­ни­цю. До му­зи­чної шко­ли ба­тьки ме­не від­да­ли в п’ять ро­ків.

— Ви са­мі за­хо­ті­ли чи ма­ма від­ве­ла?

— Бо­же, ме­ні бу­ло п’ять ро­ків: що я мо­гла ви­ма­га­ти!?! Я бу­ла зви­чай­ною ди­ти­ною, по­ки на три ро­ки ме­ні не по­да­ру­ва­ли ма­лень­ке чер­во­не пі­а­ні­но. Якщо пам’ята­є­те на­шу мо­ло­дість, у ма­га­зи­нах ігра­шок се­ред пла­стма­со­вих пу­псів сто­я­ли та­кі мі­ні­а­тюр­ні ін­стру­мен­ти?

— Так.

— Чо­мусь у на­шо­му ма­га­зи­ні всі пі­а­ні­но бу­ли чер­во­но­го ко­льо­ру. І ось на день на­ро­дже­н­ня ба­тьки зро­би­ли ме­ні по­да­ру­нок. Це бу­ла їх фа­таль­на по­мил­ка. Як по­ча­ла я брень­ка­ти, так вже зу­пи­ни­ти­ся і не змо­гла. Спо­ча­тку по кла­ві­шах про­сто би­ла до­лонь­ка­ми, а по­тім ма­му зди­ву­ва­ла... Одно­го ра­зу во­на, втом­ле­на, по­вер­ну­ла­ся з ро­бо­ти, а її Ан­же­лі­на в три з по­ло­ви­ною ро­чки си­дить і грає «В тра­ве си­дел ку­зне­чик»! Тоб­то я брень­ка­ла-брень­ка­ла — і са­ма пі­ді­бра­ла ме­ло­дію. Мо­їй до­чці десять ро­ків, і не­що­дав­но Ган­на по­про­си­ла: «Ма­мо, я хо­чу на­вчи­ти­ся гра­ти на пі­а­ні­но, хо­ча б якийсь «Со­ба­чий вальс» — по­ка­жи».

— І як успі­хи?

— Мі­сяць вже по­ка­зую: ди­вись, та­ра­ра-пам-пам. Це ж про­сто, ду­же про­сто.

— І?

— Мі­сяць Ган­на під­би­рає ме­ло­дію, але у неї ні­чо­го не ви­хо­дить. « Yes » , — ду­маю, — «На­ре­шті при­ро­да від­по­чи­ла на ді­тях».

— Не на­рі­кай­те на Ган­ну: знаю, во­на у вас успі­шно за­йма­є­ться тан­ця­ми.

— Так, що є, то є. По­ди­ви­мо­ся, що з усьо­го цьо­го ви­йде; го­лов­не, да­ти ди­ти­ні са­мо­стій­но зро­би­ти ви­бір. А ось син мій, Оле­ксандр, як і ма­ма, — аб­со­лю­тист.

— Він, зда­є­ться, ба­ри­тон?

— Ви, ма­буть, під­го­ту­ва­ли­ся до роз­мо­ви... Так. Він за­кін­чив му­зи­чну шко­лу, за­раз на­вча­є­ться в учи­ли­щі іме­ні Глі­є­ра. Са­ша не тіль­ки во­ка­ліст, але і гі­та­рист, і пі­а­ніст. Схо­же, він пі­шов по мо­їй лі­нії й по лі­нії сво­го ді­ду­ся (те­но­ра), на­ро­дно­го ар­ти­ста Укра­їн­ської РСР Оле­ксан­дра Ан­дрі­йо­ви­ча Во­стря­ко­ва.

— Ан­же­лі­но, ска­жіть від­вер­то: ви всі ва­ші ди­тя­чі та­єм­ни­ці ме­ні від­кри­ли?

—( По­смі­ха­є­ться. — Який гар­ний гру­дний окса­мит. — О.Р.) Ні. Ко­ли ба­тьки від­ве­ли ме­не до му­зи­чної шко­ли, я не­на­ви­ді­ла чи­та­н­ня з ар­ку­ша. З цьо­го пре­дме­та у ме­не бу­ла твер­да «трій­ка». Одно­ма­ні­тність ця ме­ні зда­ва­ла­ся жа­хли­во ну­дною: си­ди і ко­пир­сай­ся в дрі­бних бло­хах, які ком­по­зи­тор на ар­куш на­ки­дав. Ну, ма­лень­кою бу­ла...

— Ко­ли си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся?

— Ко­ли я по­ча­ла гра­ти ди­тя­чу про­гра­му, скла­де­ну з тво­рів Ба­ха і Мо­цар­та. Ме­ні теж бу­ло ну­дно, але ви­хід я зна­йшла. Сво­го пе­да­го­га я про­си­ла: — «Будь ла­ска, зі­грай­те ме­ні п’ять ра­зів: аби я від­чу­ла ди­на­мі­ку, фра­зу­ва­н­ня» і так да­лі. Ні­чо­го не пі­до­зрю­ю­чи, вчи­тель­ка ви­ко­ну­ва­ла твір на про­ха­н­ня уче­ни­ці п’ять-шість ра­зів, а я при­хо­ди­ла до­до­му і по пам’яті, на слух той твір в під­би­ра­ла.

— Не­ймо­вір­но. І це у ві­ці се­ми-во­сьми ро­ків?

— Са­ме так. А на на­сту­пний урок пе­да­гог ме­не на­віть хва­ли­ла: «Мо­ло­дець, Ан­же­ла: все ви­вчи­ла! Ли­ше чо­му так ба­га­то по­ми­лок?»

— Ан­же­ла?

— Вза­га­лі за па­спор­том я — Ан­же­лі­на, але пе­да­гог на­зи­ва­ла ме­не Ан­же­ла і зав­жди сва­ри­ла: «Ох, як по­га­но ти ро­зі­бра­ла твір — стіль­ки по­ми­лок». Їй на­віть на дум­ку не спа­да­ло, що ди­ти­на но­ти не від­кри­ва­ла, уяв­ля­є­те?

— Так ви — фе­но­мен!

— Пев­ною мі­рою... До­сі я та­ких ді­тей не зу­стрі­ча­ла. Те­пер я са­ма п’ять ро­ків ви­кла­даю в На­ціо­наль­ній му­зи­чній ака­де­мії Укра­ї­ни по кла­су во­ка­лу, ве­ду сім уче­ниць. Так, дів­ча­тка ста­ран­но хо­дять, ста­ран­но вчать, дов­го і ре­тель­но, по три мі­ся­ці спів­а­ють по но­тах. Для ме­не це бу­ло не­прийня­тно. Я при­хо­ди­ла до пе­да­го­га, отри­му­ва­ла зав­да­н­ня і на на­сту­пний урок при­хо­ди­ла з ви­вче­ним му­зи­чним ма­те­рі­а­лом. Пам’ять, на­пев­но, бу­ла та­ка — як транс­фор­мер.

— При­га­дай­те, що ста­ло пе­ре­лом­ним мо­мен­том, ко­ли ви ви­рі­ши­ли, що до­сить вже ці­єї по­ло­вин­ча­сто­сті: біль­ше не за­гра­ва­ти­му з хо­ро­вим ди­ри­гу­ва­н­ням, час ста­ти во­ка­ліс­ткою?

— Са­ма я — з се­ли­ща мі­сько­го ти­пу Ме­лі­о­ра­тив­не Но­во­мо­сков­сько­го ра­йо­ну Дні­про­пе­тров­ської обла­сті. Во­но ви­ни­кло під час бу­дів­ни­цтва ка­на­лу Дні­про-Дон­бас. Там про­дав­цем у мі­сце­во­му ма­га­зи­ні, що тор­гу­вав ово­ча­ми, пра­цю­ва­ла моя ма­ма. Як кол­го­спно­го сти­пен­ді­а­та, ме­не від­пра­ви­ли на на­вча­н­ня до Дні­про­дзер­жин­сько­го му­зи­чно­го учи­ли­ща, ку­ди іспи­ти я скла­ла на са­мі ли­ше «де­ся­тки». Вчи­ла­ся я чо­ти­ри ро­ки за фа­хом хо­ро­ве ди­ри­гу­ва­н­ня, по­ки ме­не не по­чу­ла пе­да­гог від Бо­га, ви­кла­дач-ме­то­дист Ле­о­ні­да Сер­гі­їв­на Гра­до­сель­ська.

— Ось во­на, фея!

— То­чно! Чу­до­вий пе­да­гог, за­слу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Укра­ї­ни, во­на ви­хо­ва­ла ці­лу пле­я­ду опер­них спів­а­ків: Те­тя­на Кра­сно­ва-Пі­ме­но­ва, Окса­на Кра­ма­ре­ва, Ген­на­дій Каб­ка, Оль­га Ус, Юлія Ус, Де­нис Ви­шня. У неї про­сто фе­но­ме­наль­не чу­т­тя на та­лант! Про­йшло че­рез Ле­о­ні­ду Сер­гі­їв­ну без­ліч ви­хо­ван­ців, по­слу­ха­ла во­на і ме­не, а по­тім ска­за­ла: «По­ма­ха­ти ру­ка­ми ти зав­жди всти­гнеш, спро­бу­є­мо по­сту­пи­ти на во­каль­не від­ді­ле­н­ня до Ки­є­ва». Са­ме Ле­о­ні­да Сер­гі­їв­на пе­ре­ко­на­ла ме­не в то­му, що я маю спів­а­ти.

— З чо­го у вас все по­ча­ло­ся?

— З Ан­ни Гер­ман.

— Яка бу­ла улю­бле­на пі­сня?

— Все. Сво­го ча­су я ви­ко­ну­ва­ла аб­со­лю­тно всі її пі­сні, всі п’ять пла­ті­вок — і мінь­йо­ни, і диск-гі­гант «Эхо лю­бви». Поль­ською, іта­лій­ською, ро­сій­ською. Біль­ше то­го, я са­ма со­бі аком­па­ну­ва­ла. Ві­ри­те, за­раз мо­жу сі­сти за ро­яль і все зі­гра­ти — улю­бле­ний ре­пер­ту­ар я пам’ятаю ру­ка­ми.

— Шко­да, що ми у ва­шій гри­мер­ці в На­ціо­наль­ній опе­рі, а не на сце­ні.

( Смі­є­ться. — Ох, який же гар­ний гру­дний окса­мит. —

О.Р.) — З пі­сня­ми Ан­ни Гер­ман я ви­сту­па­ла на ба­га­тьох кон­кур­сах, на­слі­ду­ва­ла ма­не­рі і ду­же швид­ко го­лос став схо­жим на... ку­ми­ра. По­тім дов­гі ро­ки до­ве­ло­ся це з се­бе ви­дав­лю­ва­ти.

— З ви­со­ти со­ліс­тки На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни те­пер, як ви га­да­є­те, ко­ли та­лант всту­пає до кон­сер­ва­то­рії, му­зи­чної ака­де­мії, чо­го він там у прин­ци­пі мо­же на­вчи­ти­ся? Якщо як яви­ще він все одно за­ли­ши­ться са­мо­бу­тнім ви­ко­нав­цем.

— Ро­зу­мі­є­те, яка шту­ка ці­ка­ва... Якщо є го­лос і та­лант від при­ро­ди, або, як то ка­жуть, Бог по­ці­лу­вав те­бе в тім’ячко...

— ...в го­ло­со­ві зв’яз­ки.

— ...в тім’ячко, ти по­тра­пля­єш до кон­сер­ва­то­рії. Уто­чню, го­во­рю про той час, ко­ли до ви­шів де­ся­тка­ми при­хо­ди­ли са­мо­род­ки, укра­їн­ські спів­а­ки, які те­пер ста­ли ді­а­ман­та­ми в ба­га­тьох за­ру­бі­жних тру­пах. Так от, якщо ти по­тра­пив до кон­сер­ва­то­рії, все за­ле­жа­ло, та й за­раз за­ле­жить, до ко­го са­ме...

— Тоб­то? До яко­го пе­да­го­га?

— Так. Є три ти­пи пе­да­го­гів: хі­рург, те­ра­певт і го­мео­пат.

— Ви хто за про­фі­лем?

— Щось се­ре­днє між те­ра­пев­том і го­мео­па­том. Мій де­віз: не на­шкодь. Ко­ли з’яв­ля­є­ться ці­ка­вий го­лос, йо­го так де­лі­ка­тно слід огра­но­ву­ва­ти, аби ні­чо­го, да­но­го при­ро­дою не зі­псу­ва­ти, не пе­ре­і­на­кши­ти. У ко­жно­го пе­да­го­га осо­би­стий тембр го­ло­су, свої вла­сні фі­зи­чні осо­бли­во­сті.

— Вва­жаю, ва­жли­во не ви­ро­бля­ти во­каль­ні ксе­ро­ко­пії?

— Са­ме так. Ко­ли я сво­їм при­кла­дом де­мон­струю, як слід уче­ни­цям спів­а­ти, стар­ші ко­ле­ги ро­блять за­ува­же­н­ня: мен­ше по­ка­зуй­те го­ло­сом, а то сту­ден­ти спів­а­ти­муть ва­ши­ми роз­мно­же­ни­ми го­ло­са­ми.

— Учні по­вин­ні шу­ка­ти вла­сний го­лос, під­би­ра­ти свій ва­рі­ант ме­ло­дії «В тра­ве си­дел ку­зне­чик».

— Учні по­вин­ні шу­ка­ти свій Шлях, а з ним з’яви­ться і го­лос, і ма­не­ра. Пе­да­гог по во­ка­лу по­ви­нен під­ка­зу­ва­ти, де сві­тло в кін­ці ту­не­лю, по яко­му сво­ї­ми но­га­ми ма­ють кро­ку­ва­ти учні.

P.S. Ми за­кін­чи­ли ін­терв’ю, ви­йшли че­рез слу­жбо­вий вхід те­а­тру і по­про­ща­ли­ся. І зно­ву Ан­же­лі­на Швачка пе­ре­ко­на­ла­ся: дум­ки ма­те­рі­аль­ні, а мрії ма­ють вла­сти­вість збу­ва­ти­ся. Про­сто дорогою до­до­му со­ліс­тка На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни отри­ма­ла від ки­їв­сько­го ком­по­зи­то­ра Юрія Шев­чен­ка про­по­зи­цію за­спі­ва­ти цен­траль­ну пар­тію у ви­ста­ві-каз­ці «Кіт у чо­бо­тях». Ох, це со­лод­ке пе­ред­чу­т­тя каз­ки, що по­сту­по­во пе­ре­тво­рю­є­ться на дій­сність!

ФО­ТО З ОСО­БИ­СТО­ГО АРХІВУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.