Ща­блі до істи­ни

В Оде­сі ви­йшла книж­ка, упо­ряд­ко­ва­на вдо­вою ві­до­мо­го лі­те­ра­ту­ро­знав­ця і пе­да­го­га Ма­рі­єю Ма­кси­мів­ною та йо­го донь­кою Яро­сла­вою

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Во­ло­ди­мир ПАНЧЕНКО

ВОде­сі ви­йшла книж­ка « Сло­во про Ва­си­ля Фа­щен­ка: про­дов­же­н­ня діа­ло­гу», упо­ряд­ко­ва­на вдо­вою ві­до­мо­го лі­те­ра­ту­ро­знав­ця і пе­да­го­га Ма­рі­єю Ма­кси­мів­ною та йо­го донь­кою Яро­сла­вою ( ви­дав­ни­цтво «Чор­но­мор’я», 2018). Крім спо­га­дів учнів, дру­зів і ко­лег уче­но­го, тут умі­ще­но та­кож стат­ті про йо­го на­у­ко­вий до­ро­бок; ли­сти Оле­ся Гон­ча­ра, Се­ме­на Жу­ра­хо­ви­ча, Ле­о­ні­да Но­ви­чен­ка, Іва­на Чен­дея, Ми­хай­ла На­єн­ка та Во­ло­ди­ми­ра Мель­ни­ка; ін­терв’ ю з про­фе­со­ром Фа­щен­ком... В окре­мих роз­ді­лах — ма­те­рі­а­ли з ру­ко­пи­сної спад­щи­ни В. Фа­щен­ка і те, що бу­ло на­дру­ко­ва­не ним упро­довж 1990-х ро­ків.

Са­ме про на­у­ко­ву твор­чість Ва­си­ля Фа­щен­ка (1929—1999 рр.) остан­ньо­го в йо­го жит­ті де­ся­ти­лі­т­тя бу­ло б ці­ка­во по­мір­ку­ва­ти до­кла­дні­ше.

Ме­жа 1980—1990-х ро­ків бу­ла для укра­їн­ських гу­ма­ні­та­рі­їв, як ві­до­мо, ча­сом скла­дної «пе­ре­оцін­ки цін­но­стей»: до­во­ди­ло­ся кар­ди­наль­но пе­ре­о­сми­слю­ва­ти ві­тчи­зня­ну істо­рію ХХ сто­лі­т­тя, са­мо­ви­зна­ча­ти­ся що­до мі­сця Укра­ї­ни в но­вих ре­а­лі­ях пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру, від­мов­ля­ти­ся від сте­ре­о­ти­пів у сфе­рі на­у­ко­вої ме­то­до­ло­гії. Ва­силь Фа­щен­ко в ті ро­ки та­кож пе­ре­бу­вав у на­пру­же­но­му (і твор­чо про­ду­ктив­но­му) ді­а­ло­зі з са­мим со­бою. Йо­го стат­ті не­ча­сто з’яв­ля­ли­ся на сто­рін­ках пе­рі­о­ди­чних ви­дань, про­те що­ра­зу, ко­ли вда­ва­ло­ся на них на­тра­пи­ти в « Лі­те­ра­тур­ній Укра­ї­ні» чи, ска­жі­мо, в кі­ро­во­град­сько­му ча­со­пи­сі «Ве­жа», во­ни справ­ля­ли яскра­ве вра­же­н­ня: Фа­щен­ко про­по­ну­вав сві­жий по­гляд на лі­те­ра­тур­ні яви­ща на­шо­го ХХ ст. Йо­го ці­ка­ви­ли фун­да­мен­таль­ні пи­та­н­ня, які, зре­штою, ви­хо­ди­ли вже й за ме­жі фі­ло­ло­гії: що є істи­на і які шля­хи ве­дуть до неї? Що та­ке «ху­до­жня прав­да» і чи бу­ва­ють «дві прав­ди»? Чо­му в про­це­сі пі­зна­н­ня та­ким ва­жли­вим є прин­цип діа­ло­гі­зму?

Про те, як ці одві­чні пи­та­н­ня бу­ли від­ре­фле­ксо­ва­ні про­фе­со­ром Фа­щен­ком, я ще по­мір­кую, а по­ки зу­пи­ню­ся на йо­го на­про­чуд ці­ка­вій стат­ті 1992 ро­ку «Чия прав­да? Чия крив­да?» Та­рас Шев­чен­ко і Ми­ко­ла Хви­льо­вий » ( пер­шо­друк: « Лі­те­ра­тур­на Укра­ї­на » , 27 лю­то­го 1992 р.). Хви­льо­вий — пер­ший зпо­між пи­сьмен­ни­ків укра­їн­сько­го Ренесансу 1920-х ро­ків, чиї тво­ри взяв­ся ґрун­тов­но пе­ре­чи­ту­ва­ти Фа­щен­ко. Ко­лись йо­му зда­ва­ло­ся, що ав­тор «Вальд­шне­пів» спо­від­ує «за­не­па­дни­цький ро­ман­тизм», що «ре­во­лю­цій­ні бій­ці по­ста­ють у йо­го но­ве­лах жор­сто­ки­ми ди­ку­на­ми», — те­пер же істо­ри­ко-лі­те­ра­тур­не по­ле ні­би ви­ри­на­ло із тем­ря­ви, від­кри­ва­ю­чись де­да­лі рі­зни­ми ді­лян­ка­ми, які ра­ні­ше бу­ли при­хо­ва­ні або ж за­ха­ра­ще­ні. Ви­ни­кав ві­до­мий до­слі­дни­кам рі­зних ча­сів ефект «но­вих очей», ко­ли нев­то­лен­не пі­зна­н­ня спо­ну­кає ре­ві­зу­ва­ти, зда­ва­лось би, раз і на­зав­жди уста­ле­ні уяв­ле­н­ня.

До­слі­дни­цький сю­жет, що йо­го взяв­ся «роз­плу­ту­ва­ти» Ва­силь Фа­щен­ко, сто­су­вав­ся «взаємин» Миколи Хви­льо­во­го з Та­ра­сом Шев­чен­ком. Усе роз­по­ча­ло­ся із са­кра­мен­таль­ної ре­плі­ки Дми­тра Ка­ра­ма­зо­ва («Вальд­шне­пи » ) : « За що я йо­го / Шев­чен­ка/ не­на­ви­джу? А за те я йо­го не­на­ви­джу, що са­ме Шев­чен­ко ка­стру­вав на­шу ін­те­лі­ген­цію. Хі­ба це не він ви­хо­вав цьо­го ту­по­го­ло­во­го ра­ба-про­сві­тя­ни­на, що ім’я йо­му ле­гіон? Хі­ба не Шев­чен­ко — цей, мо­жли­во, не­по­га­ний по­ет і на по­див ма­ло­куль­тур­на й без­воль­на лю­ди­на, — хі­ба не він на­вчив нас пи­са­ти вір­ші, сен­ти­мен­таль­ни­ча­ти «по-ка­те­ри­ня­чи», бун­ту­ва­ти «по-гай­да­ма­чо­му» — без­глу­здо та без­ціль­но — й ди­ви­ти­ся на світ та йо­го бу­до­ву крізь при­зму під­со­ло­дже­но­го стра­шни­ми фра­за­ми па­се­ї­зму? /.../ Са­ме цей іко­но­пи­сний « ба­тько Та­рас » і за­три­мав куль­тур­ний роз­вій на­шої на­ції і не дав їй своє­ча­сно офор­ми­тись у дер­жав­ну оди­ни­цю /.../».

Сло­во ге­роя і сло­во автора — не одне й те са­ме, на­га­дує В. Фа­щен­ко, і, зре­штою, пі­сля ши­ро­ко­го екс­кур­су у від­по­від­ні кон­текс­ти ро­бить та­кий ви­сно­вок: «Ан­ти­шев­чен­ків­ська фра­за в ро­ма­ні «Вальд­шне­пи», мо­жли­во, має своє ко­рі­н­ня в кон­це­пці­ях П. Ку­лі­ша та М. Дра­го­ма­но­ва, а та­кож у лі­те­ра­тур­но-по­лі­ти­чній бо­роть­бі 1920-х ро­ків».

Все так, осо­бли­во якщо зва­жи­ти на ха­ра­ктер­ну для се­ре­ди­ни тих са­мих 1920-х ро­ків апо­ло­гію П. Ку­лі­ша, який — в очах М. Хви­льо­во­го і не ли­ше йо­го — мав «за­мі­ни­ти» Т. Шев­чен­ка в на­ціо­наль­но­му ка­но­ні. « Що ж до на­у­ки, до по­лі­ти­ки й куль­ту­ри в ши­ро­ко­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва, то тут більшого за Ку­лі­ша я не ба­чу, — пи­сав М. Хви­льо­вий на­при­кін­ці 1925 ро­ку в ли­сті до М. Зе­ро­ва. — Зда­є­ться, ли­ше він один ма­я­чить сві­тлою пля­мою з тем­но­го ми­ну­ло­го. Тіль­ки йо­го мо­жна вва­жа­ти за справ­жньо­го єв­ро­пей­ця, за ту лю­ди­ну, яка на­бли­зи­лась до ти­пу за­хі­дно­го ін­те­лі­ген­та. /.../Для ме­не Ку­ліш є пред­став­ник не «чор­ної Єв­ро­пи», а най­чер­во­ні­шої. /.../ Це сим­вол бо­роть­би, про­гре­су. Ку­ліш, по су­ті, був іде­о­ло­гом мо­ло­дої бур­жу­а­зії, і ко­ли б він не сти­кнув­ся з мер­твою сті­ною куль­тур­но­го епі­го­ні­зму то­ді­шньої укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції, ми б, без­пе­ре­чно, в ча­си ве­ли­кої го­ро­жан­ської вій­ни не ма­ли б та­ких во­ждів, які зав­жди плен­та­лись у хво­сті ма­си. Як у свій час на­ціо­наль­ні вій­ни бу­ли ре­во­лю­цій­ним, чер­во­ним яви­щем в істо­рії люд­сько­сті, так і Ку­ліш для на­шої кра­ї­ни був про­гре­сив­ною Чер­во­ною Єв­ро­пою» (під­кре­сле­н­ня М.Хви­льо­во­го. — В. П.).

Не вар­то шу­ка­ти у Хви­льо­во­го без­до­ган­них ар­гу­мен­тів: адже за­над­то су­пе­ре­чли­вим, «сум’ятли­вим» був цей «м’яте­жний» ре­чник «азі­ат­сько­го ренесансу»; на­про­чуд скла­дно, по­бо­рю­ю­чи ча­сом одне одно­го, спів­існу­ва­ли в йо­го вну­трі­шньо­му «Я» укра­ї­нець та ко­му­ніст; і ду­же бо­лі­сно на­га­ду­ва­ла про се­бе та нев­ра­сте­нія, на яку Ми­ко­ла Гри­го­ро­вич ча­стень­ко на­рі­кав у ли­стах до Миколи Ко­стьо­ви­ча...

Ва­силь Фа­щен­ко не обме­жив­ся ана­лі­зом і ко­мен­та­ря­ми, що сто­су­ва­ли­ся ли­ше окре­мої ре­плі­ки Дми­тра Ка­ра­ма­зо­ва. Він пі­шов зна­чно да­лі: біль­ша ча­сти­на стат­ті «Чи прав­да? Чия крив­да? » — це ува­жний роз­гляд усі­єї «Шев­чен­кі­а­ни Хви­льо­во­го», яка «скла­да­є­ться з більш ніж со­тні, а то й біль­ше ци­тат, алю­зій, зга­док іме­ні Ко­бза­ря і назв йо­го тво­рів » . Рі­зні ге­рої Хви­льо­во­го зга­ду­ють Шев­чен­ка по-рі­зно­му, да­ле­ко не зав­жди в ду­сі Ка­ра­ма­зо­ва. А най­ці­ка­ві­ше у В. Фа­щен­ка — ана­ліз на рів­ні ти­по­ло­гії. Ко­му ще з лі­те­ра­ту­ро­знав­ців спа­ло на дум­ку по­ста­ви­ти по­ряд Іва­на Гон­ту із Шев­чен­ко­вих «Гай­да­ма­ків » — і че­кі­ста з но­ве­ли « Я ( Ро­ман­ти­ка) » Хви­льо­во­го? Ре­зон та­ко­го зі­став­ле­н­ня, ма­буть, по­ля­гає в то­му, що в обох ви­пад­ках іде­ться про пом­сту, про « ком­плекс Гон­ти » , що спо­ну­кає ва­таж­ка гай­да­ма­ків уби­ти вла­сних ді­тей, а «глав­ко­вер­ха чор­но­го три­бу­на­лу ко­му­ни» («Гон­ту ХХ сто­лі­т­тя», як на­зи­ває йо­го Фа­щен­ко) — роз­стрі­ля­ти ма­тір. Си­ту­а­ції на­чеб­то по­ді­бні, про­те до­слі­дник бачить і від­мін­не: ню­ан­си, на йо­го дум­ку, кри­ю­ться в то­му, що « у по­е­мі Шев­чен­ка Гон­та пра­ве­дний і не­пра­ве­дний. У но­ве­лі ж Хви­льо­во­го Гон­та ХХ сто­лі­т­тя /.../ тіль­ки не­пра­ве­дний. Він че­кіст, ма­те­ре­вбив­ця. Що мо­же бу­ти стра­шні­ше за та­кий зло­чин?»

Ло­гі­чно, що пі­сля та­ко­го ви­снов­ку В. Фа­щен­ко звер­тає ува­гу на те, як у Шев­чен­ка та Хви­льо­во­го тра­кту­є­ться ма­ти Спа­си­те­ля...

Шлях ти­по­ло­гі­чно­го ана­лі­зу по­вів до­слі­дни­ка і до мо­ти­вів, які пов’яза­ні з національним бо­лем, укра­їн­ською істо­рі­єю, ро­л­лю Мо­скви у тра­ге­дії на­шої на­ції... І ви­яви­ло­ся, що Ми­ко­ла Хви­льо­вий зі сво­ї­ми «Вальд­шне­па­ми» — не та­кий уже й опо­нент Та­ра­са Шев­чен­ка. Ба на­віть нав­па­ки: дух ве­ли­ко­ро­сій­ської ім­пер­сько­сті був одна­ко­во чу­жий обом...

1993 р. В. Фа­щен­ко від­гу­кнув­ся на 100- рі­чний юві­лей М. Хви­льо­во­го ( ста­т­тя « Так що ж нам дав Ми­ко­ла Хви­льо­вий? » , яка ви­йшла в оде­ській га­зе­ті «Чор­но­мор­ські но­ви­ни » за 18 гру­дня 1993 р.). « Ко­жен ми­тець, як і будь-яка лю­ди­на, має пра­во на ви­бір сво­їх іде­а­лів чи ілю­зій, — пи­сав він. — М. Хви­льо­вий обрав «за­гір­ню ко­му­ну» в са­мо­стій­ній Укра­ї­ні». Сло­во «ілю­зії» тут клю­чо­ве: В. Фа­щен­ко пи­ше про дра­му пи­сьмен­ни­ка спів­чу­тли­во, про­те знає він і про стра­шну ці­ну ілю­зій со­ці­аль­них ма­кси­ма­лі­стів, які мрі­я­ли про но­вий світ, по­кла­да­ю­чись на все­силь­ну ди­кта­ту­ру про­ле­та­рі­а­ту. Уже 1923 р. М. Хви­льо­вий із жа­хом по­ба­чив, що екс­пе­ри­мент про­ва­лю­є­ться, що ви­нен у цьо­му і він сам, що за ілю­зії та­кож тре­ба від­по­від­а­ти...

Але перш ніж зве­сти ра­хун­ки з жи­т­тям, Ми­ко­ла Хви­льо­вий ще десять ро­ків від­чай­ду­шно бо­ров­ся. « Він са­мо­від­да­но під­но­сив на­ціо­наль­ну гі­дність укра­їн­ців, са­мо­бу­тність їхньої куль­ту­ри й істо­рії, кли­кав бра­тів по пе­ру до вер­шин « пси­хо­ло­гі­чної Єв­ро­пи » . Тоб­то до ти­пу лю­ди­ни віль­ної, актив­ної, ба­га­тої на ро­зу­мі і по­чу­т­тя, ім’ я якій — Фа­уст, — на­га­ду­вав сво­їм чи­та­чам В. Фа­щен­ко. — І хо­тів, щоб укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра не ко­пі­ю­ва­ла, не мав­пу­ва­ла па­ну­ю­чу ро­сій­ську... » І ще: « Хви­льо­вий ска­зав прав­ду про ко­ло­ні­аль­не ста­но­ви­ще сво­го на­ро­ду, про йо­го раб­ську пси­хо­ло­гію, ко­тра ві­ка­ми при­ще­плю­ва­ла­ся цар­ською, а по­тім біль­шо­ви­цькою вла­дою...»

Як ху­до­жник, М. Хви­льо­вий «явив сві­то­ві не­пе­ре­бу­тнє сло­во » ; йо­го мо­дер­на про­за «роз­ви­хре­на, як і до­ба, в яку народжувалася». У не­ве­ли­кій га­зе­тній стат­ті де­та­лі­зу­ва­ти ска­за­не ви­гля­да­ло не­мо­жли­вим, тож В. Фа­щен­ко обме­жив­ся кіль­ко­ма спо­сте­ре­же­н­ня- ми, які спри­йма­ли­ся як про­по­зи­ції для до­слі­дни­ків мо­лод­шої ге­не­ра­ції. Лі­те­ра­ту­ро­знав­чою мо­вою їх мо­жна сфор­му­лю­ва­ти так: 1) « Сфе­ра не­сві­до­мо­го в ху­до­жньо­му зо­бра­жен­ні М. Хви­льо­во­го» (не­дар­ма ж — як па­ра­лель — у стат­ті зга­да­но іме­на Д. Джой­са та Ф. Ка­фки); 2) « Ти­пи і пси­хо­ло­гія « зай­вих лю­дей» у твор­чо­сті М. Хви­льо­во­го».

Мо­жли­во, ди­плом­ни­ки чи аспі­ран­ти Ва­си­ля Ва­си­льо­ви­ча й під­хо­пи­ли ці дум­ки сво­го на­став­ни­ка, скла­дно ска­за­ти...

Тут до­ре­чно зга­да­ти, що про­фе­сор В. Фа­щен­ко ще­дро «роз­да­ро­ву­вав» учням на­у­ко­ві ідеї. Йо­му, ска­жі­мо, ці­ка­во бу­ло ( з на­ста­н­ням те­пер уже « роз­ви­хре­них » 1990- х) по­вер­ну­ти­ся до пі­до­зрі­ло­го за ра­дян­ських ча­сів яви­ща укра­їн­сько­го лі­те­ра­тур­но­го мо­дер­ні­зму, до­слі­джу­ва­ти йо­го. І він де­що встиг ( ста­т­тя 1999 ро­ку « Ме­та­мор­фо­зи в укра­їн­ській но­ве­лі­сти­ці ХХ ст. » ) , про­те біль­шість із за­ду­ма­но­го та ося­гну­то­го ним все ж «роз­чи­ни­ла­ся» в кон­суль­та­ці­ях для аспі­ран­тів ( чи­та­ю­чи де­які з їхніх сту­дій, не­мов­би чую, упі­знаю го­лос Ва­си­ля Ва­си­льо­ви­ча...). За­ли­ши­ли­ся, вла­сне, штри­хи — ви­ра­зно окре­сле­ні штри­хи до ха­ра­кте­ри­сти­ки укра­їн­ської но­ве­ли ХХ ст. — не­о­ро­ман­ти­чної, ім­пре­сіо­ні­сти­чної, екс­пре­сіо­ніст­ської, не­о­ре­а­лі­сти­чної...

А ось но­ве­лі­сти­ка 1990-х роз­ча­ру­ва­ла Ва­си­ля Фа­щен­ка: «На світ ви­плив­ла на­ту­ра­лі­сти­чна но­ве­ла, яка в ми­ну­ло­му не по­сі­да­ла зна­чно­го мі­сця. Те­пер же во­на роз­про­сто­ри­ла­ся і сво­ї­ми ме­та­ста­за­ми (! — В. П.) вра­жає ін­ші сти­льо­ві роз­га­лу­же­н­ня. За­мість ду­ші до­кла­дно опи­су­ю­ться ну­тро­щі, фі­зіо­ло­гія по­ґвал­ту­вань, зля­гань, убивств і ко­нань /.../ По­руч бу­яє так зва­на хи­мер­на, фан­та­сма­го­рій­на ма­ла про­за з відьма­ми й відьма­ка­ми, до­мо­ви­ка­ми і яки­мись за­гад­ко­ви­ми ві­чни­ми лю­дьми під­зе­мель, з ко­та­ми, що пе­ре­тво­рю­ю­ться на ко­гу­тів, з тар­га­на­ми і хро­ба­ка­ми, із за­гад­ко­ви­ми ще­зне­н­ня­ми пер­со­на­жів і грі­зни­ми го­ло­са­ми з то­го сві­ту. Одне сло­во, роз­гу­ляв­ся «мер­тве­цький Ве­лик­день», аби до­ве­сти дав­но до­ве­де­не пе­си­мі­ста­ми, що жи­т­тя стра­шне й аб­сур­дне» (див: «Сло­во про Ва­си­ля Фа­щен­ка: про­дов­же­н­ня діа­ло­гу». — С. 466).

У цьо­му не­прийнят­ті «мер­тве­цько­го Ве­ли­ко­дня» бу­ло щось та­ке, що сто­су­ва­ло­ся мі­сії лі­те­ра­ту­ри за­га­лом. І В. Фа­щен­ко не ба­жав біг­ти по­пе­ре­ду « про­гре­су » : « Ні­ко­ли не по­го­джу­ся з тим, що лі­те­ра­ту­ра — це гра. Для ме­не в ній — три­єди­ний іде­ал: істи­на, до­бро і кра­са. Ну, а най­ближ­чий ме­ні її «про­све­ща­ю­щий ре­а­лизм», який не при­гні­чує, а очи­щує й під­но­сить лю­ди­ну», — ска­зав він в ін­терв’ ю « Ве­чер­ней Одес­се » в день сво­го 64-річ­чя (1993 р.).

Упі­знаю Ва­си­ля Ва­си­льо­ви­ча! Са­мо­ре­ві­зії — са­мо­ре­ві­зі­я­ми, про­те бу­ли ре­чі, яких він зрі­ка­ти­ся зов­сім не пра­гнув...

А те­пер по­вер­ну­ся до пи­тань про «ща­блі до істи­ни » , що їх ста­вив пе­ред со­бою « пі­зній» Ва­силь Фа­щен­ко. Є в ньо­го ста­т­тя са­ме з та­кою на­звою; яка ви­йшла у світ 1996 ро­ку в кі­ро­во­град­сько­му жур­на­лі «Ве­жа», ре­да­кто­ром яко­го був ав­тор цих ряд­ків ( пе­ред­рук — у кн.: Фа­щен­ко В. У гли­би­нах люд­сько­го бу­т­тя. Лі­те­ра­ту­ро­знав­чі сту­дії. — Оде­са, 2005. — С. 606—622). Ав­тор ци­тує в ній па­ра­до­ксаль­ні, зда­ва­лось би, сло­ва Іва­на Фран­ка: «Не­прав­да се, що ка­же д. Ку­ліш, що « Прав­да одна, не­має двох правд » : мо­же бу­ти, що аб­со­лю­тна прав­да — одна, але тая, на не­ща­стя, нам не да­на. А да­на нам тіль­ки ре­ля­тив­на, згля­дна прав­да, — а згля­дних правд справ­ді мо­же бу­ти ба­га­то».

Уяв­ляю, як ба­га­то ва­жи­ли для В. Фа­щен­ка ці Фран­ко­ві кон­ста­та­ції. На­пев­но, і йо­му ко­лись, як П. Ку­лі­ше­ві, зда­ва­ло­ся, що «прав­да одна». Але з ча­сом тяж­кий шлях пі­зна­н­ня упер­то вів йо­го до дум­ки, що « бу­т­тя — це без­ко­не­чний, не­ви­чер­пний ко­смос су­пе­ре­чно­стей», і «ко­ли лю­ди­на по­чи­нає їх ося­га­ти, вво­дя­чи мо­мент оцін­ки, во­на (хо­че то­го чи ні), — за­ле­жно від сво­їх уяв­лень, за­зви­чай оби­рає за прав­ду одну із про­ти­ле­жно­стей, не по­мі­ча­ю­чи їх єд­но­сті, ру­хли­во­сті, вза­є­мо­пе­ре­хо­дів. Тоб­то то­го, що ви­ни­кає над їхнім про­ти­сто­я­н­ням, зре­штою, й не­зри­мою кон­фрон­та­ці­єю. Це одві­чна дра­ма пі­зна­н­ня і са­мо­пі­зна­н­ня, в то­му чи­слі й ху­до­жньо­го».

Яро­сла­ва Фа­щен­ко, донь­ка про­фе­со­ра, ко­тра й са­ма бу­ла слу­ха­чем йо­го спец­кур­су про пси­хо­ло­гізм, зга­ду­ва­ла, що ба­тько не раз зга­ду­вав у сту­дент­ській ау­ди­то­рії сло­ва з опо­віда­н­ня А. Че­хо­ва « Ду­ель » : « Ні­хто не знав усі­єї прав­ди... » І кон­текст бе­сі­ди був той са­мий: люд­ське жи­т­тя — ба­га­то­мір­не і спов­не­не су­пе­ре­чно­стей, то­му так ва­жли­во по­де­ко­ли від­мов­ля­ти­ся від одно­зна­чно­сті на ко­ристь ба­га­то­зна­чно­сті («прав­да — це су­пе­ре­чність», — пе­ре­ко­ну­вав В. Фа­щен­ко у сво­їх ста­т­тях, до­по­від­ях, ле­кці­ях, що не за­ва­ди­ло би йо­му, на­пев­но, по­го­ди­ти­ся з істо­ри­ком

Яро­сла­вом Да­шке­ви­чем, який рі­шу­че за­пе­ре­чу­вав «край­ній ре­ля­ти­візм» су­ча­сних істо­ри­ків- по­стмо­дер­ні­стів, ла­дних від­ки­ну­ти «до­сто­вір­ність істо­ри­чних знань», оскіль­ки « до­ве­сти істи­ну не­мо­жли­во » / див.: Да­шке­вич Я. « . .. Учи не­мо­жни­ми уста­ми ска­за­ти прав­ду». — К., 2011. — С.341, 344/. Уяви­ти В. Фа­щен­ка се­ред апо­ло­ге­тів по­стмо­дер­ніст­сько­го « край­ньо­го ре­ля­ти­ві­зму » мо­єї фан­та­зії не ви­ста­чає: йо­го ці­ка­ви­ла ді­а­ле­кти­ка, а не ре­ля­ти­візм, що за­пе­ре­чує істи­ну!).

З огля­ду на за­зна­че­ну про­бле­му зга­дую істо­рію ка­пі­та­на Бе­ре­стов­ця — ге­роя чу­до­вої, спов­не­ної тон­ко­го пси­хо­ло­гі­зму по­ві­сті Л. Пер­во­май­сько­го «Чор­ний Брід» (1970 р.): ви­пад­ко­ве зна­йом­ство з чер­ни­цею Іра­ї­дою, лю­ди­ною не­ймо­вір­но скла­дної до­лі, її спо­відь про пе­ре­жи­ті жит­тє­ві дра­ми пе­ре­вер­та­ють йо­го « чор­но- бі­лі » уяв­ле­н­ня про до­бро і зло. А «єресь» Пер­во­май­сько­го по­ля­га­ла ли­ше в то­му, що ті чор­но-бі­лі уяв­ле­н­ня ка­пі­та­на ко­ре­ни­ли­ся в нав’яза­но­му йо­му ви­хо­ва­н­ням і су­спіль­ною атмо­сфе­рою кла­со­во­му під­хо­ді до жит­тє­вих явищ. Але жи­т­тя люд­ське не впи­су­є­ться у жорс­тку кла­со­ву схе­му, до­во­дить ав­тор « Чор­но­го Бро­ду » , адже во­на ( схе­ма) не вра­хо­вує ті­єї скла­дно­сті, що про неї пи­сав І. Фран­ко...

Во­че­видь, Ва­силь Ва­си­льо­вич Фа­щен­ко, як і ба­га­то хто з нас, стар­ших і мо­лод­ших, на зла­мі 1980 — 1990- х ро­ків про­йшов ті­єю ж дорогою, що й ка­пі­тан Бе­ре­сто­вець. Не­дар­ма ж одні­єю із най­ва­жли­ві­ших для ньо­го ка­те­го­рій став ДІА­ЛОГ. Він зби­рав­ся за­но­во пи­са­ти свою істо­рію укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри ХХ ст., бу­ду­чи пе­ре­ко­на­ним, що « ху­до­жнє пі­зна­н­ня сві­ту /.../ є яви­щем діа­ло­гі­чним» і що «ство­ре­ний сло­вом світ лю­ди­ни до­слі­джу­є­ться лі­те­ра­ту­ро­знав­ством теж діа­ло­гі­чно, а не мо­но­ло­гі­чно » . Під­го­ту­вав від­по­від­ну — на­про­чуд ці­ка­ву! — про­гра­му ( 1998 р.), ре­а­лі­зу­вав її в ле­кцій­них ви­кла­дах, про­те на­пи­са­ти по­сі­бник ( чи книж­ку яко­го ін­шо­го жан­ру) не встиг. Про­гра­ма за­ли­ши­ла­ся про­по­зи­ці­єю для фі­ло­ло­гів-на­сту­пни­ків.

А що­до діа­ло­гу, діа­ло­гі­зму, то у Фа­щен­ко­во­му тра­кту­ван­ні ці по­ня­т­тя сто­су­ва­ли­ся не ли­ше лі­те­ра­ту­ро­знав­ства. Адже мо­но­лог — при­кме­та то­та­лі­тар­но­го устрою, а він до­зво­ляє лю­ди­ні бу­ти хі­ба що слу­хня­ним ви­ко­нав­цем. Який там діа­ло­гізм за ча­сів Ста­лі­на-Бре­жнє­ва! Ви­ко­нуй­те те, що зве­лі­ла пар­тія, до­три­муй­те­ся єди­но пра­виль­но­го вче­н­ня — іна­кше на вас че­кає « Си­бір не­і­схо­ди­ма», як і ко­лись...

У книж­ці « Сло­во про Ва­си­ля Фа­щен­ка: про­дов­же­н­ня діа­ло­гу» ме­не якось по-осо­бли­во­му вра­зив один із остан­ніх за­ду­мів про­фе­со­ра Фа­щен­ка, що про ньо­го роз­по­ві­ла йо­го дру­жи­на: « Ва­силь Ва­си­льо­вич за­ду­мав ( і твер­до ві­рив, що це по­трі­бно) книж­ку з іде­єю «діа­лог із са­мим со­бою». Це зі­став­ле­н­ня кур­су ле­кцій з укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри у ча­сі: 1970—1980-ті ро­ки і 1990-ті — по­ча­ток 2000-х ро­ків, ви­кла­де­них одним і тим же ав­то­ром, тоб­то В. Фа­щен­ком. Ма­буть, ав­тор хо­тів по­ка­за­ти і рі­зний під­хід до ана­лі­зу явищ лі­те­ра­ту­ри, і рі­зний об­сяг лі­те­ра­тур­но­го ма­те­рі­а­лу в та­кі не ду­же й від­да­ле­ні у ча­со­во­му сен­сі пе­рі­о­ди жи­т­тя Укра­ї­ни. Книж­ка, за за­ду­мом автора, « мо­гла б ма­ти ори­гі­наль­ний гра­фі­чний ви­гляд».

Ди­во­ви­жна річ: свої са­мо­ре­ві­зії, ефект « но­вих очей » , який з’ яв­ля­є­ться вна­слі­док при­ро­ще­н­ня знань, на­валь­них по­то­ків но­вої ін­фор­ма­ції, Ва­силь Ва­си­льо­вич, ви­яв­ля­є­ться, мав на­мір про­ана­лі­зу­ва­ти і про­де­мон­стру­ва­ти сту­ден­там і чи­та­чам як пев­ну на­у­ко­ву про­бле­му! Тоб­то на вла­сно­му до­сві­ді він хо­тів по­ка­за­ти, що во­но та­ке — ота «одві­чна дра­ма пі­зна­н­ня й са­мо­пі­зна­н­ня » у сфе­рі ося­гне­н­ня істо­рії укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри.

Му­жній на­мір. І ду­же шко­да, що цей на­мір про­фе­со­ра Оде­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іл­лі Ме­чни­ко­ва та­кож за­ли­шив­ся не­ре­а­лі­зо­ва­ним. У ме­не він ра­птом ви­кли­кав згад­ку про те, як Іл­ля Іл­ліч Ме­чни­ков, екс­пе­ри­мен­ту­ю­чи, ста­вив на са­мо­му со­бі ри­зи­ко­ва­ні до­слі­ди, оскіль­ки вва­жав, що во­ни ва­жли­ві для на­у­ки. За­над­то дорогою бу­ла для ньо­го істи­на. Ну, а ри­зик... Як же без ньо­го в науці?

Не­за­дов­го до то­го, як ві­ді­йти у за­сві­ти, зга­ду­ють дру­жи­на й донь­ка, Ва­силь Ва­си­льо­вич пе­ре­чи­ту­вав Ер­не­ста Хе­мін­гу­ея: « Про­щай, зброє!», «По ко­му по­дзвін», «Сні­ги Кі­лі­ман­джа­ро»... Ці­ка­во, чо­му на схи­лі літ йо­го за­ці­ка­ви­ли са­ме ці книж­ки?

P.S. Пі­сля Но­во­го ро­ку, пе­ред Рі­здвом, Ва­си­ле­ві Фа­щен­ку мо­гло б ви­пов­ни­ти­ся 90 ро­ків. Не­хай спо­га­ди про йо­го на­у­ко­ві пра­ці 1990-х ро­ків бу­дуть гі­дним уша­ну­ва­н­ням пам’яті мо­го уні­вер­си­тет­сько­го Вчи­те­ля, не­пе­ре­вер­ше­но­го ви­кла­да­ча і вче­но­го, улю­блен­ця оде­ських сту­ден­тів кіль­кох по­ко­лінь.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.