Ек­стракт 150!

«Ли­ше де­що» про ва­жли­ве

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ла­ри­са ІВШИНА 14 сер­пня 2009 р. Ки­їв, «День»

У мо­є­му ро­зу­мін­ні є два ти­пи ви­дань. Один тип — «де­ре­во». Сво­їм ко­рі­н­ням во­но про­ро­стає в на­ціо­наль­ний ґрунт, жи­ви­ться со­ка­ми сво­є­ї­зем­лі, а гі­л­лям та кро­ною — тя­гне­ться у ви­со­ке не­бо. Це де­ре­во мо­жуть ла­ма­ти ві­три, во­но мо­же втра­ча­ти ли­стя, пе­ре­жи­ва­ти кра­щі або гір­ші ча­си, але во­но — жи­ве. Во­но же­не со­ки, дає при­хи­сток, пло­до­но­сить. Ін­ший тип ви­дань — це «стов­пи для ого­ло­шень». Так, во­ни бу­ва­ють ду­же зру­чни­ми, пра­кти­чни­ми та фун­кціо­наль­ни­ми, але...

Га­даю, не­має по­тре­би на­го­ло­шу­ва­ти, до яко­го ти­пу ви­дань я від­но­шу «День». Одра­зу пі­сля сво­го ство­ре­н­ня 1997 ро­ку ми за­яви­ли, що спри­я­ти­ме­мо по­бу­до­ві гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства. Хоч в атмо­сфе­рі 90-х це ви­гля­да­ло де­що ек­зо­ти­чно. Про­тя­гом дов­гих де­ся­ти­літь за­ти­сну­та в ра­дян­ській кон­серв­ній бан­ці, Укра­ї­на щой­но з гур­ко­том стар­ту­ю­чо­ї­ра­ке­ти вир­ва­ла­ся з не­їі, по­при очі­ку­ва­н­ня ба­га­тьох, при­зем­ли­ла­ся да­ле­ко не в Єв­ро­пі. Як ска­зав зго­дом Джеймс Мейс, «не­за­ле­жність отри­ма­ла УРСР». Скіль­ки лю­дей на той час це ро­зумі­ло? Скіль­ки лю­дей бу­ли го­то­ві осми­сле­но взя­ти­ся до ро­бо­ти?

Із ХХ сто­лі­т­тя Укра­ї­на ви­йшла зна­чно зруй­но­ва­ною. У 90-х ро­ках нам зда­ва­ло­ся, що тіль­ки-но впа­де Бер­лін­ська сті­на — і ми вже на во­лі. Але в то­му й про­бле­ма, що ста­лі­нізм — це зло, яке руй­ну­ва­ло лю­ди­ну зсе­ре­ди­ни, не­по­мі­тно для не­ї­са­мої . Бо ста­лі­нізм як си­сте­ма ро­бив став­ку на най­ниж­че в лю­ди­ні. І з ці­є­ї­то­чки зо­ру Ста­лін був на­ро­дним во­ждем. Ме­ні зда­є­ться, що в на­шо­му на­ро­ді він під­няв най­гір­ше і на­цьку­вав на най­кра­ще. Ця бо­роть­ба й до­сі три­ває. Те зло­які­сне, що бу­ло по­ро­дже­не, по­тім, як дзер­ка­ло, роз­би­ло­ся. Оскол­ки роз­ле­ті­ли­ся і по­ра­ни­ли сер­ця. То­му ми й до­сі жи­ве­мо в спо­тво­ре­ній си­сте­мі ко­ор­ди­нат.

Із 1997 ро­ку й до­те­пер «День» пе­ре­бу­ває ні­би в ан­ти­фа­зі з біль­ші­стю жур­на­ліст­сько­го сві­ту. Ко­ли 1999-го ми на­по­ля­га­ли, що не мо­жна ро­би­ти Ле­о­ні­да Ку­чму пре­зи­ден­том удру­ге, ін­ші на­то­мість оби­ра­ли... «мен­ше зло» (хто по­чи­нає ви­би­ра­ти з двох зол — зго­дом бу­де ви­би­ра­ти із двох ко­шма­рів!). Не­за­дов­го пі­сля ви­бо­рів, на яких кра­ї­на роз­ми­ну­ла­ся зі сво­їм шан­сом, роз­по­ча­ла­ся акція «Укра­ї­на без Ку­чми». То­ді ми ска­за­ли, що та­кі ви­сту­пи за­шко­дять дер­жа­ві, адже пре­зи­ден­тів тре­ба пе­ре­оби­ра­ти на ви­бо­рах.

Де­мо­кра­тія — це на­сам­пе­ред про­це­ду­ра. За де­кіль­ка ро­ків май­же вся жур­на­ліст­ська ту­сов­ка вже за­спі­ва­ла Ві­кто­ру Ющен­ку осан­ну, а ми по­ста­ви­ли­ся ду­же стри­ма­но, бо для цьо­го, як ми вва­жа­ли, бу­ли під­ста­ви. Хо­ча ми актив­но під­три­му­ва­ли йо­го, ко­ли ви­рі­шу­ва­ло­ся пи­та­н­ня про при­зна­че­н­ня Ющен­ка прем’єр-мі­ні­стром. І ми під­три­му­ва­ли Май­дан. 2004 ро­ку нам теж хо­ті­ло­ся ві­ри­ти, що всі на­ші про­бле­ми вже по­за­ду. Але істо­ри­чний «ба­гаж» на­по­ля­гав, що все да­ле­ко не так про­сто. Бо йде­ться не про окре­мі осо­би­сто­сті — Ку­чму, Ющен­ка, а про сер­йо­зні про­це­си транс­фор­ма­ці­ї­дер­жа­ви та су­спіль­ства. Ми й до­сі пе­ре­бу­ва­є­мо на ета­пі ці­є­ї­скла­дно­ї­транс­фор­ма­ції— пе­ре­хо­ду від пост­ра­дян­сько­го «лі­то­чи­сле­н­ня» до єв­ро­пей­сько­го. Ози­ра­ю­чись на­зад, але ма­ю­чи чі­тку пер­спе­кти­ву, спря­мо­ва­ну впе­ред, у май­бу­тнє. Ми мо­же­мо про­ана­лі­зу­ва­ти, чи пра­виль­но був ви­тра­че­ний цей час. «Не для то­го ми ті­ка­ли з та­бо­ру, щоб по­тра­пи­ти в «ма­ли­ну», — дум­ка, ви­слов­ле­на мною ще 1996 ро­ку, сьо­го­дні до­ре­чна, бо в цій «ма­ли­ні» ми за­гру­зли. І, як ба­чи­мо, ча­со­вий про­мі­жок у 18 ро­ків ви­явив­ся не­спів­мір­ним із зав­да­н­ня­ми, що по­ста­ли пе­ред мо­ло­дою, щой­но від­тво­ре­ною Укра­їн­ською дер­жав­ні­стю. Ні сьо­го­дні, ні 2004-го ди­во мо­мен­таль­но­го пе­ре­ро­дже­н­ня кра­ї­ни, як ба­га­то хто лю­бить ка­за­ти, — «пе­ре­за­ван­та­же­н­ня», тра­пи­ти­ся не мо­гло. За­над­то дов­го на­ко­пи­чу­ва­ли­ся на­ші про­бле­ми-гли­би. Так са­мо дов­го їх нам до­ве­де­ться «роз­грі­ба­ти».

Ви­хо­дя­чи з цих мір­ку­вань, уже 2002 ро­ку бу­ло оче­ви­дно, що очі­ку­ва­них ре­зуль­та­тів то­ді­шня опо­зи­ція не дасть. Схе­ма її ді­яль­но­сті бу­ла іден­ти­чною з їхні­ми «опо­нен­та­ми», тіль­ки на го­ло­ву ниж­ча на рів­ні ви­ко­нав­сько­му. При­га­дую, як в «Дні» наш по­стій­ний екс­перт та ав­тор Єв­ген Го­ло­ва­ха ска­зав фра­зу, яка на час по­ма­ран­че­во­ї­ей­фо­рі­ї­ба­га­тьох шо­ку­ва­ла. Мов­ляв, так, Ку­чма та йо­го ре­жим — це «фе­о­да­лізм», але з Ющен­ком при­йде «пер­ві­сно­об­щин­ний лад». Не обов’яз­ко­во пи­ти все мо­ре, щоб зна­ти, що во­но со­ло­не на смак. Але сьо­го­дні, ко­ли пре­зи­ден­та Ющен­ка всі на­ма­га­ю­ться вто­пта­ти в ба­гно, ми під­три­му­є­мо йо­го кро­ки, які здій­сню­ю­ться на за­хист на­ціо­наль­них ін­те­ре­сів.

Укра­їн­ська схиль­ність до край­но­щів не раз ство­рю­ва­ла не­ба­жа­ні ко­лі­зії. Ми, на­то­мість, — уни­ка­є­мо ка­те­го­ри­чно­сті. І кві­тча­сто­го за­ми­лу­ва­н­ня, і пе­кель­них про­клять. По­трі­бен но­вий стиль. Вре­шті­решт, су­спіль­на сві­до­мість по­вин­на на­вчи­ти­ся ке­ру­ва­ти­ся здо­ро­вим кон­се­рва­ти­змом та ра­ціо­наль­ним ми­сле­н­ням, а не про­сто «го­ло­су­ва­ти сер­цем».

Пі­сля но­чі ви­бо­рів 1999 ро­ку, ко­ли по­лі­ти­чна спро­ба Укра­ї­ни пе­ре­ско­чи­ти че­рез прір­ву не вда­ла­ся, на пла­нір­ці в ре­да­кції, де вже не бу­ло по­ло­ви­ни жур­на­лі­стів (по­раз­ка, як ві­до­мо, си­ро­та!), я ска­за­ла «на­по­ле­о­нів­ську» фра­зу: «Від­те­пер ми бу­де­мо за­йма­ти­ся су­спіль­ством». Бо ко­ли рам­ки сво­бо­ди зву­жу­ю­ться, тре­ба йти вго­ру. І ми пі­шли вго­ру. І під­ня­ли­ся ви­ще по­лі­ти­чних хмар-чвар — у стра­то­сфе­ру істо­ри­чно­ї­пам’яті. Від­так, із 2000 ро­ку з цьо­го най­ви­що­го ра­кур­су ми на­ма­га­ли­ся ося­гну­ти основ­ні ву­зли укра­їн­ських про­блем. Так, у ті­сній спів­пра­ці з най­кра­щи­ми на­у­ков­ця­ми, най­па­трі­о­ти­чні­шою укра­їн­ською пар­ті­єю — «пар­ті­єю істо­ри­ків » , з’ яви­ла­ся Бі­бліо­те­ка га­зе­ти « День » — « Укра­ї­на Incognita » . На­ші кни­ги сьо­го­дні є в ба­га­тьох бі­бліо­те­ках кра­ї­ни. Їх чи­та­ють, ана­лі­зу­ють, на їхній на­у­ко­вий і су­спіль­ний ав­то­ри­тет орі­єн­ту­ю­ться. І я це ба­чу, по­стій­но по­до­ро­жу­ю­чи укра­їн­ськи­ми уні­вер­си­те­та­ми.

Пам’ята­є­те бай­ку про двох жа­бок, які по­тра­пи­ли у гле­чик із мо­ло­ком? Якщо спо­ча­тку ми на­ма­га­ли­ся бор­са­ти­ся, «зби­ва­ю­чи ма­сло»... То пі­сля 1999 ро­ку ви­яви­ло­ся, що в гле­чи­ку — да­ле­ко не мо­ло­ко... І тут ко­ло­тись — не ко­ло­тись... Та­кти­ка по­ве­дін­ки на бо­ло­ті — зов­сім ін­ша. То­му ми по­ча­ли від­шу­ко­ву­ва­ти по кра­ї­ні на­дій­ні то­чки опо­ри — «острів­ці нор­ми». З ці­єї фі­ло­со­фі­ї­ви­ро­сла по­тре­ба в екс­пе­ди­ці­ї­по укра­їн­ських уні­вер­си­те­тах і, зре­штою, — аль­бом «Мо­їу­ні­вер­си­те­ти». Пе­ре­мі­шу­ю­чи ін­те­ле­кту­аль­ні по­ля укра­їн­ських осві­тніх цен­трів, зво­дя­чи міс­тки між ци­ми острів­ця­ми нор­ми, ми ро­би­мо, за ви­сло­вом на­шо­го ав­то­ра Окса­ни Па­хльов­ської, ам­бі­тну спро­бу з’єд­на­ти їх в пов­но­цін­ний та ці­лі­сний ма­те­рик.

А ще га­зе­ту «День» я б на­зва­ла своє­рі­дною до­слі­дною ді­лян­кою, на якій ми ви­ро­щу­є­мо іде­ї­та про­обра­зи ве­ли­ких іні­ці­а­тив, які мо­же та по­вин­на взя­ти на озбро­є­н­ня дер­жа­ва.

Ідея Острозь­ко­го клу­бу віль­но­го ін­те­ле­кту­аль­но­го спіл­ку­ва­н­ня мо­ло­ді ви­ро­сла з ро­зу­мі­н­ня, що під­хо­ди до ви­хо­ва­н­ня мо­ло­ді не змі­ню­ю­ться. Під час зу­стрі­чі з оде­ськи­ми сту­ден­та­ми я з’ясу­ва­ла, що мо­ї­спів­ро­змов­ни­ки ні­ко­ли не бу­ва­ли в За­хі­дній Укра­ї­ні. І, окрім сте­ре­о­ти­пів, які в їхні го­ло­ви че­рез «ящик» за­кла­ли не­до­бро­со­ві­сні по­лі­ти­ки, ні­чо­го про не­ї­не зна­ють. Кра­ї­на жи­ве у від­ри­ві від са­мої се­бе. То­му по­пе­ре­ду єв­ро­пей­сько­їін­те­гра­ці­ї­по­вин­на йти ін­те­гра­ція вну­трі­шньо­укра­їн­ська. Острозь­кий клуб, який є при­кла­дом та­ко­го ін­те­гру­ва­н­ня, фун­кціо­нує з 2006 ро­ку. За цей час сфор­му­ва­ла­ся низ­ка ва­жли­вих зв’яз­ків між ін­те­ле­кту­аль­ни­ми цен­тра­ми. І хо­ча ми фі­зи­чно не в змо­зі «втя­гну­ти» в цей рух всю кра­ї­ну, але ми по­ка­за­ли, як цей ме­ха­нізм пра­цює. Да­лі — спра­ва за ти­ми, хто має біль­ші мо­жли­во­сті.

Ви­ща шко­ла, на мою дум­ку, все ще сер­йо­зно від­стає від по­треб на­шо­го су­спіль­ства. То­му на на­шій «до­слі­дній ді­лян­ці» ми «по­сі­я­ли» ідею Лі­тньо­ї­шко­ли жур­на­лі­сти­ки «Дня». І во­на вже дає ди­во­ви­жні ре­зуль­та­ти. Сьо­го­дні в ре­да­кці­ї­га­зе­ти пов­но­цін­но пра­цю­ють троє її ви­пу­скни­ків.

Зда­є­ться, аби змі­ни­ти укра­їн­ську дій­сність, та­ко­ї­ло­каль­ної«то­чко­во­ї­те­ра­пії » не­до­ста­тньо, по­трі­бні ці­лі ар­мі­ї­по­лі­ти­ків з аб­со­лю­тно ін­шим, укра­їн­ським сві­то­гля­дом. Мо­жли­во. Але без та­кої«то­чко­вої » ро­бо­ти по­лі­ти­ків з нор­маль­ни­ми цін­но­стя­ми Укра­ї­на ма­ти­ме не ско­ро. Я пе­ре­ко­на­на, що у сво­їх вчин­ках тре­ба ке­ру­ва­ти­ся не низь­кою імо­вір­ні­стю ре­а­лі­за­ці­ї­твої х на­ма­гань, а дав­ньою та про­стою се­лян­ською при­каз­кою: вми­ра­ти зби­ра­є­шся, а жи­то сій.

Наш фо­то­кон­курс — це не ли­ше на­ро­дна га­ле­рея на ко­ле­сах. Не­що­дав­но в одно­му з міст йо­го на­зва­ли «аль­тер­на­тив­ним те­ле­ба­че­н­ням». Чо­му? У п’яти­том­ни­ку від­гу­ків за більш ніж де­ся­ти­рі­чне існу­ва­н­ня фо­то­ви­став­ки і її по­до­ро­жей Укра­ї­ною ча­сто мо­жна зу­стрі­ти за­пи­та­н­ня: чо­му Та­ко­ї­краї ни нам не по­ка­зу­ють по те­ле­ба­чен­ню?.. І цю про­бле­му ми по­стій­но по­ру­шу­є­мо на шпаль­тах на­шо­ї­га­зе­ти.

«Дню» по­ща­сти­ло пра­цю­ва­ти не ли­ше з по­ту­жни­ми ав­то­ра­ми, фо­то­ко­ра­ми, а й з ге­ні­аль­ним ху­до­жни­ком Ана­то­лі­єм Ка­зан­ським. Не­зва­жа­ю­чи на те, що йо­го не­має з на­ми вже більш ніж де­сять ро­ків, йо­го ма­люн­ки-пе­ред­ба­че­н­ня — до­сі на пер­ших шпаль­тах, а від­те­пер — і на об­кла­дин­ках книг на­шо­ї­Бі­блі­о­те­ки. Ці ма­люн­ки до­сі акту­аль­ні, і ча­сом — на­віть біль­ше, ніж текс­ти.

Усе це — істо­рія га­зе­ти, істо­рія «Дня», який ко­лись стар­ту­вав під пра­по­ром «Укра­їн­ське — озна­чає ін­те­ле­кту­аль­не» і га­слом: «Ро­сія чи­тає «Изве­стия», Аме­ри­кан­ці — «Нью-Йорк Таймс», а укра­їн­ці бу­дуть чи­та­ти «День». Ці 12 ро­ків змі­ни­ли світ, змі­ни­ли Укра­ї­ну, змі­ни­ли во­ни і «День». Ми­ну­ло­го ро­ку я про­чи­та­ла книж­ку двох ко­ли­шніх жур­на­лі­стів ро­сій­ських «Изве­стий» з про­мо­ви­стою на­звою «С жур­на­ли­сти­кой по­кон­че­но, за­будь­те! » . Що сто­су­є­ться « Нью- Йорк Таймс», яка в на­ших ши­ро­тах три­ва­лий час вва­жа­ла­ся «свя­щен­ною ко­ро­вою», то що­до й ці­є­ї­га­зе­ти з дав­ні­ми та хо­ро­ши­ми тра­ди­ці­я­ми ми по­зба­ви­ли­ся ди­тя­чо­го по­гля­ду зни­зу вго­ру. Ще за жи­т­тя Джейм­са Мей­са 2003 ро­ку ми пи­са­ли ли­ста в це ви­да­н­ня з ви­мо­гою по­ста­ви­ти пи­та­н­ня про ска­су­ва­н­ня Пу­лі­тце­рів­сько­ї­пре­мі­ї­Уол­те­ру Дю­ран­ті. Як на ме­не, про­ви­на жур­на­лі­стів «Нью-Йорк Таймс» за те, що в ми­ну­ло­му світ не по­ба­чив прав­ду про Укра­ї­ну — про міль­йо­ни по­мер­лих му­че­ни­цькою го­ло­дною смер­тю, сьо­го­дні зо­бов’язує це ви­да­н­ня ува­жні­ше при­ди­ви­ти­ся до на­шо­ї­дер­жа­ви та її­зна­че­н­ня у сві­ті.

Ще в 30-х ро­ках бри­тан­ський вче­ний Лан­се­лот Ло­у­тон, ко­трий ви­вчав про­бле­ми Схі­дно­ї­Єв­ро­пи, на сто­рін­ках ча­со­пи­су «Дво­ти­жне­вий огляд» опу­блі­ку­вав ве­ли­ку ста­т­тю під на­звою «При­гно­бле­на Укра­ї­на». Він пи­сав, що, на йо­го дум­ку, для бри­тан­сько­ї­по­лі­ти­ки на Схо­ді не­об­хі­дно бу­ло вклю­чи­ти Укра­ї­ну в си­сте­му За­хі­дно­ї­Єв­ро­пи. Не­за­ле­жна та ав­то­ном­на Укра­ї­на не­об­хі­дна для єв­ро­пей­сько­го еко­но­мі­чно­го про­гре­су і сві­то­во­го ми­ру... Бу­ло б ли­це­мір­ством за­пе­ре­чу­ва­ти, що не­за­ле­жність Укра­ї­ни так са­мо ва­жли­ва для на­шо­ї­дер­жа­ви, як і для спо­кою в усьо­му сві­ті», — на­пи­сав він ще 1934 ро­ку. Але йо­го, оче­ви­дно, не по­чу­ли.

150 текс­тів, вмі­ще­ні у цій кни­зі, по су­ті, зни­щу­ють алі­бі тих, хто ствер­джує, що він ні­чо­го не чув, не знав і не ба­чив. «Ко­ро­ткий курс» га­зе­ти «День» — для тих, хто до­сі ро­бив ви­гляд, що спра­ва — ли­ше в за- ба­ган­ках істо­рії(а не в пер­со­наль­ній зрі­ло­сті гро­ма­дян), по­ди­ви­ти­ся на по­пе­ре­днє де­ся­ти­річ­чя ін­ши­ми очи­ма. Для тих, хто ка­же, що іна­кшо­ї­до­лі Укра­ї­на ма­ти не мо­гла. А ми на­по­ля­га­ли і на­по­ля­га­є­мо, що мо­гла. І цей «ек­стракт» — наш не­с­про­стов­ний ар­гу­мент.

З «ті­ла» на­шо­ї­га­зе­ти ми вже здо­бу­ли ці­лу бі­бліо­те­ку. Текс­ти для во­сьми ви­дань Бі­блі­о­те­ки га­зе­ти «День» ми доби­ра­ли, умов­но ка­жу­чи, по го­ри­зон­та­лі. Усі во­ни при­свя­че­ні пев­ним на­прям­кам, які ми вва­жа­є­мо ва­жли­ви­ми. Кни­га, яку ви три­ма­є­те в ру­ках, — це зна­ко­ві стат­ті по «вер­ти­ка­лі». Це своє­рі­дна ни­тка Арі­а­дни, яка по­ка­зує шлях, яким ми про­йшли ра­зом із су­спіль­ством про­тя­гом остан­ніх 12 ро­ків. Хо­че­ться ві­ри­ти, що га­зе­та «День» бу­ла хо­ро­шим ло­цма­ном. Але, без­пе­ре­чно, тіль­ки для тих, хто хо­тів іти з на­ми. Одно­ча­сно ми по­вин­ні ро­зу­мі­ти, що укра­їн­ські гу­ма­ні­тар­ні по­ля до­зрі­ва­ють з рі­зною ди­на­мі­кою. Не­го­тов­ність ба­га­тьох укра­їн­ців слу­ха­ти і — осо­бли­во — чу­ти ви­кли­кає но­вий па­ра­ліч зу­силь. «Ко­ро­на» не зва­ли­ться — ми зму­ше­ні по­вто­рю­ва­ти прой­де­не: для тих, хто не го­то­вий був по­чу­ти нас то­ді, але до­зрів до то­го, аби під­три­ма­ти пла­тфор­му «Дня» за­раз.

«Ек­стракт 150», до­бу­тий зі шпальт «Дня», — не для на­шо­го са­мо­ствер­дже­н­ня. Я хо­чу, щоб укра­їн­ці пам’ята­ли: хо­ча ми й утра­ти­ли шанс, але не­ви­рі­ше­ні пи­та­н­ня все одно по­тре­бу­ють ви­рі­ше­н­ня. І якщо кра­ї­на не ру­ха­ти­ме­ться впе­ред, то че­рез де­сять ро­ків про­бле­ми, по­ру­ше­ні ци­ми ста­тя­ми, мо­жуть бу­ти ще акту­аль­ни­ми. Свід­че­н­ня то­му — ма­те­рі­а­ли, які «Дню» до­во­ди­ться ду­блю­ва­ти на сво­їх шпаль­тах сло­во в сло­во. Так, цьо­го ро­ку ми по­вто­ри­ли «По­вість про двох жур­на­лі­стів» Джейм­са Мей­са — ма­те­рі­ал, що впер­ше з’явив­ся в га­зе­ті ще в ли­пні 2003 ро­ку. Вда­ло ви­ко­ри­став­ши мо­жли­во­сті га­зе­ти, у то­му чи­слі ан­гло­мов­но­ї­вер­сії , «День» до­лу­чив до обго­во­ре­н­ня про­бле­ми укра­їн­сько­го Го­ло­до­мо­ру-ге­но­ци­ду на­у­ков­ців із усі­є­ї­Єв­ро­пи. То­му, ко­ли 2004 ро­ку пре­зи­дент Ющен­ко дав від­по­від­ні ім­пуль­си, укра­їн­ським пред­став­ни­цтвам за кор­до­ном бу­ло на що спер­ти­ся, роз’ясню­ю­чи тра­ге­дію 1932—1933 ро­ків. Як ре­зуль­тат — пар­ла­мен­та­ми ба­га­тьох кра­їн ви­зна­но, що Го­ло­до­мор все ж був ге­но­ци- дом. Ми не да­мо за­бу­ти Джейм­са. Спо­ді­ва­ю­ся, цьо­му спри­я­ти­ме за­сно­ва­на «Днем» Пре­мія йо­го іме­ні в га­лу­зі пу­блі­ци­сти­ки.

Це я на­зи­ваю ві­кном пра­кти­чних мо­жли­во­стей, ді­є­ві­стю га­зе­ти.

У цьо­му кон­текс­ті мо­жна го­во­ри­ти і про без­цін­ні стру­мо­чки, що нас піджив­лю­ють, — на­ших чи­та­чів, яких я вва­жаю най­біль­шим на­дба­н­ням. Са­ме то­му, стру­кту­ру­ю­чи цей збір­ник, ми окре­мим роз­ді­лом вклю­чи­ли «По­шту «Дня».

Я зав­жди про­шу на­ших жур­на­лі­стів пи­са­ти так, аби то­наль­ність їхніх текс­тів на­га­ду­ва­ла звер­не­н­ня до ро­зум­но­го дру­га. Бо на­ших чи­та­чів я ба­чу са­ме та­ки­ми. По­трі­бен був справ­жній ма­гніт щи­ро­сті, аби до ньо­го по­тя­гну­ли­ся та­кі лю­ди, та­кі ли­сти, які за­го­ю­ють по­трі­ска­ну, зне­ві­ре­ну укра­їн­ську ду­шу. Ко­ло ав­то­рів, яке зре­штою ви­ро­сло нав­ко­ло «Дня», до­зво­ли­ло ме­ні го­во­ри­ти про те, що ми ство­рю­є­мо га­зе­ту ме­то­дом «на­ро­дно­ї­бу­до­ви». Якесь від­чу­т­тя за­хи­ще­но­сті з’яв­ля­є­ться від усві­дом­ле­н­ня то­го, що у сво­є­му укра­їн­сько­му сві­ті ти не оди­но­кий. Той за­пит, який ми по­стій­но від­чу­ва­є­мо з бо­ку на- ших чи­та­чів, на­дає нам мо­ти­ва­ці­ї­для на­бо­ру но­во­ї­ви­со­ти.

Май­же за ко­жним ли­стом, вмі­ще­ним у цій кни­зі, є своя істо­рія, яка мо­гла б одно­го дня пе­ре­йти на екран у ви­гля­ді до­ку­мен­таль­но­го се­рі­а­лу з жи­т­тя га­зе­ти і кра­ї­ни. На­при­клад, зна­ко­вий ма­те­рі­ал «Спи­сок Ан­ни» (у збір­ни­ку «Ек­стракт 150», ча­сти­на 2, с. 458) — істо­рія, яка роз­гор­та­ла­ся на очах у чи­та­чів «Дня».

Осо­бли­во до­ро­га для ме­не істо­рія Хи­ми Хто­мів­ни Оста­пчук із се­ла Го­ле­ни­ще­во­го Ле­ти­чів­сько­го ра­йо­ну Хмель­ни­цької обла­сті, яку опи­сав наш, на жаль, уже по­кій­ний ко­ле­га Ми­хай­ло Ва­си­лев­ський. «Все жи­т­тя во­на стра­ждає за те, що не хо­че бу­ти бі­дною, зне­ва­жає п’янюг і має кла­со­ву не­на­висть до не­роб». Над­зви­чай­но чу­тли­вий і та­ла­но­ви­тий жур­на­ліст Ми­хай­ло Ва­си­лев­ський зу­мів роз­гле­ді­ти в істо­рі­ї­жін­ки, яка так і не ви­йшла за­між, ве­ли­че­зну дра­му ці­ло­го по­ко­лі­н­ня. «За ко­го я ма­ла ви­йти за­між, — ди­ву­ва­ла­ся во­на, — за тих, хто роз­кур­ку­лю- вав мо­їх ба­тьків і то­птав­ся по свя­ти­нях?» Во­на сві­до­мо са­мо­тньо жи­ла на око­ли­ці се­ла, бо не спри­йма­ла то­го, що в на­у­ко­во­му сві­ті на­зи­ва­є­ться «кон­фор­мізм».

Сер­це­ви­на ці­є­ї­про­стої , на пер­ший по­гляд, жи­тей­сько­їі­сто­рі­ї­над­зви­чай­но ва­жли­ва для осми­сле­н­ня укра­їн­ськи­ми ін­те­ле­кту­а­ла­ми. Се­ред на­ших спів­ві­тчи­зни­ків бу­ло ба­га­то тих, хто брав участь у згу­бних для Укра­ї­ни по­ді­ях. Ду­же зру­чно вва­жа­ти, що Укра­ї­на — спад­ко­є­ми­ця Ки­їв­ської Ру­сі, Ко­зач­чи­ни, Ге­тьман­сько­ї­дер­жа­ви, УНР. Але че­сним бу­ло б ви­зна­ти та­кож, що Укра­ї­на ба­га­то в чо­му є спад­ко­є­ми­цею і Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Ми не мо­же­мо взя­ти з істо­рі­ї­тіль­ки те, що нам ле­стить. У смі­ли­во­сті взя­ти на се­бе істо­ри­чну від­по­від­аль­ність ви­мі­рю­є­ться зрі­лість на­ро­ду.

За­сво­є­н­ня до­сві­ду — до­во­лі скла­дна для су­спіль­ства ро­бо­та. Дер­жа­ва по­вин­на взя­ти на се­бе труд роз­га­ня­ти по всій «кро­во­но­сній си­сте­мі» на­ціо­наль­но­го ор­га­ні­зму фер­мен­ти ва­жли­вих знань. По всіх укра­їн­ських «кро­во­то­ках» — «тром­би». Си­сте­ма не очи­ще­на. Ве­ли­кі шла­ко­бло­ки сто­ять на пе­ре­шко­ді які­сних, цін­ні­сних, су­тні­сних знань. Су­спіль­ство по­тре­бує пе­ре­о­сми­сле­н­ня до­сві­ду, під­трим­ки, ім­пуль­сів для ро­сту. І в цій спра­ві ті, хто во­ло­діє ін­фор- ма­цій­ним про­сто­ром Укра­ї­ни, свою роль, на жаль, від­вер­то ігно­ру­ють.

Але по­пит на ін­те­ле­кту­аль­ний укра­їн­ський про­дукт є. І є про­по­зи­ція.

Дво­том­ни­ком зна­ко­вих ста­тей «Дня» ми спро­бу­є­мо ви­ве­сти на ваш, на­ші ува­жні чи­та­чі, суд своє скром­не уяв­ле­н­ня про те, що все ж та­ки Укра­ї­на мо­гла ма­ти ін­шу до­лю. Нам не хо­ті­ло­ся б, аби ці кни­ги зву­ча­ли як до­кір. Мов­ляв, ми ж вам ка­за­ли... Але те­пер ви ма­є­те зна­чно біль­ше під­став для глиб­шо­го ро­зу­мі­н­ня най­но­ві­шої укра­їн­ської істо­рії.

Ви три­ма­є­те в ру­ках «ек­стракт» «Дня». Сто­від­со­тко­во на­ту­раль­ний про­дукт. Еко­ло­гі­чно чи­стий. «Ви­ро­ще­ний» на дру­жніх до укра­їн­сько­го се­ре­до­ви­ща по­ми­слах та ді­ях. Аби пам’ята­ти. По­вто­рю­ва­ти. Ро­зви­ва­ти.

Дя­кую всім, хто в ці ро­ки під­три­му­вав «День».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.