Елі­та і вій­на

1938 — 1940: від Мюн­хен­ської уго­ди до «Би­тви за Бри­та­нію»

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ла­ри­са ІВШИНА, Ігор СЮНДЮКОВ «День»

30ве­ре­сня 1938 ро­ку. Кіль­ка го­дин ми­ну­ло пі­сля укла­де­н­ня уго­ди в Мюн­хе­ні, вна­слі­док якої, за зго­ди то­ді­шніх лі­де­рів за­хі­дних де­мо­кра­тій у осо­бі Не­віл­ла Чем­бер­ле­на та Еду­ар­да Де­ла­дьє, Че­хо­сло­вач­чи­ну бу­ло роз­чле­но­ва­но й фа­кти­чно ви­да­но на по­та­лу Гі­тле­ру. Прем’єр Чем­бер­лен, сто­я­чи бі­ля тра­па лі­та­ка пі­сля по­вер­не­н­ня до Лон­до­на, по­ка­зав на ка­ме­ри текст уго­ди й уро­чи­сто про­мо­вив: «Я при­віз вам мир для ці­ло­го по­ко­лі­н­ня, для на­шо­ї­е­по­хи!».

5 жов­тня мюн­хен­ський до­ку­мент роз­гля­дав­ся в бри­тан­сько­му пар­ла­мен­ті. Мі­ністр за­кор­дон­них справ в уря­ді Чем­бер­ле­на, лорд Едвард Га­лі­факс, він же — граф Вуд, він же — ба­рон Ір­він, ві­це-ко­роль Ін­ді­їв 1925 — 1931 рр. (усла­вив­ся тим, що ув’язнив Ма­ха­тму Ган­ді й вдав­ся до жорс­тких ре­пре­сій що­до ін­дій­сько­го ви­зволь­но­го ру­ху), ви­йшов на три­бу­ну й звер­нув­ся до де­пу­та­тів із не­спо­ді­ва­но ко­ро­ткою про­мо­вою. Він, зокре­ма, ска­зав: «Я ціл­ком і пов­ні­стю під­три­мую по­лі­ти­ку прем’єр-мі­ні­стра. На­віть якщо йо­го мир­ні спро­би ні до чо­го не при­ве­дуть і роз­по­чне­ться вій­на, то й цьо­го ра­зу мо­раль­на пра­во­та бу­де на бо­ці Бри­та­нії!». То був справ­жній ари­сто­крат — хо­ло­дний і зверх­ній у спіл­ку­ван­ні, на за­пи­та­н­ня не­віс­тки — як кра­ще йо­го «по сі­мей­но­му» на­зи­ва­ти він спо­кій­но від­ка­зав: лорд Га­лі­факс...

На цьо­му ж за­сі­дан­ні ви­сту­пив один із ві­до­мих, але, на дум­ку ба­га­тьох, уже «ма­ло­пер­спе­ктив­ний» (йо­му бу­ло то­ді 64 ро­ки) де­пу­та­тів від опо­зи­ції— Він­стон Ле­о­нард Спен­сер Чер­чілль, спад­ко­вий гер­цог Маль­бо­ро, теж, як і Га­лі­факс, ари­сто­крат із 500-лі­тнім ро­до­во­дом. Ось що, зокре­ма, він за­явив: «Наш уряд за­пев­няє нас, що здо­був мир для ці­ло­го по­ко­лі­н­ня. На­справ­ді ре­аль­ність де­що ін­ша: уряд, оби­ра­ю­чи між гань­бою та вій­ною, обрав гань­бу, але ду­же ско­ро отри­має і вій­ну... Чи мо­же мир, до­бра во­ля й до­ві­ра ґрун­ту­ва­ти­ся на по­ко­рі злу, яке спи­ра­є­ться на си­лу? Ось — пи­та­н­ня пи­тань. Це пи­та­н­ня мо­жна й зна­чно роз­ши­ри­ти: чи вда­ва­ло­ся ко­лись люд­ству здо­бу­ти будь-які бла­га, до­ся­гну­ти будь-яко­го про­гре­су шля­хом під­по­ряд­ку­ва­н­ня ор­га­ні­зо­ва­но­му й про­ду­ма­но­му на­силь­ству? Зга­ду­ю­чи три­ва­лу істо­рію на­ро­дів, ми нав­па­ки ба­чи­мо, що їхня си­ла ба­зу­ва­ла­ся на ду­сі опо­ру ти­ра­ні­ї­та не­спра­ве­дли­во­сті, осо­бли­во ко­ли зло спи­ра­лось на си­лу, що зда­ва­лась не­здо­лан­ною!».

Тра­ге­ді­єю бу­ло те, що то­ді, 5 жов­тня 1938 ро­ку, по­зи­цію Чер­чі­л­ля під­три­ма­ло ли­ше 117 де­пу­та­тів із 520 — і Мюн­хен­ська уго­да бу­ло схва­ле­но. Пе­ре­міг під­хід лор­да Едвар­да Га­лі­фа­кса, яко­го не­дар­ма то­ді на­зи­ва­ли «Князь ми­ро­твор­ців».

Оця вель­ми дра­ма­ти­чна ко­лі­зія до­зво­ляє роз­гля­ну­ти й про­ана­лі­зу­ва­ти ду­же зло­бо­ден­ну й дра­жли­ву те­му: «про «Чер­чіл­лів» і «Га­лі­фа­ксів». Ясна річ, роз­гля­ну­ти не тіль­ки і не стіль­ки за­для ці­ка­во­го сю­же­ту з істо­рі­ї­ХХ сто­лі­т­тя — за­ра­ди на­ле­жно­ї­то­чно­сті в орі­єн­та­ці­ї­се­ред вій­сько­вих спа­ла­хів сьо­го­де­н­ня. Те­му цю мо­жна сфор­му­лю­ва­ти й так: «Елі­та і вій­на: ви­мо­ги, го­тов­ність, сві­то­гляд». От­же, по­го­во­ри­мо про це.

Лорд Га­лі­факс і гер­цог Чер­чілль (Маль­бо­ро) оби­два бу­ли уча­сни­ка­ми Пер­шо­ї­сві­то­во­ї­вій­ни, оби­два по­над усе ста­ви­ли ін­те­ре­си Бри­тан­сько­їім­пе­рії . Але між ни­ми про­ля­гав ду­же жорс­ткий ду­хов­ний, ін­те­ле­кту­аль­ний й сві­то- гля­дний во­до­роз­діл. Якщо Чер­чілль з усі­єю ясні­стю за­яв­ляв: «Ми за­хи­ща­є­мо на­шу ци­ві­лі­за­цію, на­шу сво­бо­ду, за­хи­ща­є­мо те, що Кі­плінг на­зи­вав «пра­вом жи­ти за за­ко­ном, не за­ле­жа­чи від бу­дьчи­є­ї­во­лі», за­хи­ща­є­мо про­ти тьми Се­ре­дньо­віч­чя, ра­со­вих го­нінь, ути­сків сво­бо­ди сло­ва, про­ти уяв­ле­н­ня про гро­ма­дя­ни­на як най­про­сті­шої, без­ду­шної ча­стин­ки дер­жа­ви, про­ти куль­ту вій­ни, ко­ли ма­лим ді­тям на­ві­ю­ють уяв­ле­н­ня про ра­дість, ви­го­ди за­во­ю­вань та агре­сії. Чи мо­же тут бу­ти ком­про­міс?» (з ра­діо звер­не­н­ня до гро­ма­дян США 16 жов­тня 1938 ро­ку) — то лорд Га­лі­факс нав­па­ки вва­жав ком­про­міс із Гі­тле­ром «на пра­гма­ти­чній осно­ві» ціл­ком мо­жли­вим. І до­кла­дав до цьо­го зу­силь.

Ще в ли­сто­па­ді 1937 ро­ку Га­лі­факс, який то­ді був го­ло­вою Па­ла­ти Лор­дів, пе­ре­ко­нав Чем­бер­ле­на: йо­му не­об­хі­дно осо­би­сто зу­стрі­тись з фю­ре­ром, і ком­про­міс бу­де зна­йде­но. Зва­жи­ли й на при­стой­не «при­кри­т­тя»: якраз у ли­сто­па­ді в Ні­меч­чи­ні про­во­ди­лась Все­сві­тня ми­слив­ська ви­став­ка, і лорд при­був ту­ди як «го­лов­ний ми­слив­ський ма­гістр Йор­кши­ра» — зві­сно, в жо­дно­му ра­зі не як по­лі­тик... Гі­тлер не хо­тів зу­стрі­чі — бо мав від­ра­зу до «при­ва­тних кон­та­ктів із ди­пло­ма­та­ми, яким він не до­ві­ряв», але Ге­рінг умо­вив йо­го. Бу­ло до­мов­ле­но, що лорд Га­лі­факс від­ві­дає Бер­гоф, ре­зи­ден­цію фю­ре­ра в аль­пій­ських го­рах. Пре­са «га­ла­су­ва­ла», але Фо­рін Офіс (бри­тан­ське МЗС) за­пев­ни­ло, що то бу­де ви­ня­тко­во при­ва­тний за­хід.

19 ли­сто­па­да 1937 ро­ку (до ан­шлю­су Ав­стрі­ї­за­ли­ша­ло­ся пів­ро­ку, до Мюн­хе­на — май­же рік, до по­ча­тку Дру­го­ї­сві­то­вої вій­ни — мен­ше двох ро­ків) лорд пі­зно вве­че­рі ді­став­ся, на­ре­шті, до ре­зи­ден­ці­ї­Гі­тле­ра. Че­рез ба­га­то ро­ків він зга­ду­вав: «Ко­ли я по­ди- вив­ся з ві­кна ав­то­мо­бі­ля, на рів­ні очей я по­ба­чив по­се­ред чи­сто при­бра­но­ї­до­ро­ги — па­ру ніг на схо­дах, одя­гне­них у чор­ні брю­ки й взу­тих у ми­слив­ські чо­бо­ти. Я ви­рі­шив, що то був ла­кей, який ви­йшов, щоб зу­стрі­ти ме­не, про­те по­чув го­лос Ней­ра­та, го­ло­ви МЗС Ні­меч­чи­ни, який нер­во­во ше­по­тів ме­ні на ву­хо: «Це ж фю­рер! Фю­рер...». Я все зро­зу­мів. Гі­тлер вві­чли­во при­ві­тав­ся й про­вів ме­не до до­му». До­ро­гою Га­лі­факс ве­се­ло й не­ви­му­ше­но роз­по­вів Гі­тле- ру, що він по­ду­мав, ні­би йо­го зу­стрі­чав ла­кей. Усмі­шка на облич­чі фю­ре­ра мит­тє­во зга­сла — го­стрий, зло­бний по­гляд ...

Але сто­ро­ни, на­ре­шті, по­ча­ли ді­ло­ві роз­мо­ви. Га­лі­факс роз­по­чав зі спо­га­дів про своє ми­ну­ле й за­хо­див­ся на­рі­ка­ти на Ган­ді, з яким «йо­му в Ін­ді­ї­бу­ло ду­же важ­ко». Фю­рер, без на­тя­ку на усмі­шку, ре­ко­мен­ду­вав роз­стрі­ля­ти Ган­ді й кіль­ка со­тень йо­го по­плі­чни­ків, якщо тре­ба бу­де — стра­ти­ти й біль­ше, до­по­ки не на­ста­не спо­кій... (По­тім у зві­ті Чем­бер­ле­ну Га­лі­факс на­пи­ше про те, що Гі­тлер чи­мось на­га­дав йо­му Ган­ді: та­кий ди­ва­ку­ва­тий, та­кий від­да­ний сво­їй ідеї фа­на­тик, і теж, як і Ган­ді, на­ціо­на­ліст...). По­тім пе­ре­йшли на гло­баль­ні те­ми. Гі­тлер за­ува­жив: йо­го ці­ка­вить ви­зна­н­ня Ні­меч­чи­ни ве­ли­кою дер­жа­вою, що має озна­ча­ти й пе­ре­гляд те­ри­то­рій та кор­до­нів. Га­лі­фа­кса не за­ли­ша­ло від­чу­т­тя, що він спіл­ку­є­ться з лю­ди­ною «зов­сім ін­шої фор­ма­ції». Однак він був, як і ра­ні­ше, пе­ре­ко­на­ний: з Гі­тле­ром тре­ба до­мов­ля­ти­ся, іна­кше — вій­на. Лорд за­явив до­слів­но та­ке: «Я та ін­ші чле­ни бри­тан­сько­го уря­ду усві­дом­лю­є­мо, що фю­рер ба­га­то чо­го до­сяг не ли­ше в са­мій Ні­меч­чи­ні, а й у ре­зуль­та­ті зни­ще­н­ня ко­му­ні­зму в сво­їй кра­ї­ні він бло­ку­вав шлях остан­ньо­му в За­хі­дну Єв­ро­пу, і то­му Ні­меч­чи­на по пра­ву мо­же вва­жа­ти­ся ба­стіо­ном За­хо­ду про­ти біль­шо­ви­зму». Але з кон­кре­тних про­блем не до­мо­ви­лись: Га­лі­факс ви­сло­вив го­тов­ність пі­ти на по­сту­пки нім­цям у пи­та­н­нях ко­ло­ній, про­те фю­рер дав чі­тко зро­зу­мі­ти : йо­го ці­ка­вить не Афри­ка й не Азія, а те­ри­то­рі­їу Схі­дній та Цен­траль­ній Єв­ро­пі, на­сам­пе­ред Ав­стрія та Че­хо­сло­вач­чи­на («зну­ща­н­ням над су­дет­ськи­ми нім­ця­ми я по­кла­ду край»). Га­лі­факс не за­пе­ре­чив ні сло­ва про­ти «зну­щань»...

Усе ж та­ки лорд Га­лі­факс ді­йшов ви­снов­ку: з Гі­тле­ром, хоч він і «екс­тра­ва­ган­тно по­во­ди­ться», мо­жна ма­ти спра­ву. Чем­бер­лен, яко­му лорд роз­по­вів про ві­зит, був спов­не­ний опти­мі­зму: «Ві­дві­да­н­ня Ні­меч­чи­ни бу­ло, на мою дум­ку, ду­же успі­шним і ство­ри­ло атмо­сфе­ру , в якій ста­ло мо­жли­вим обго­во­рю­ва­ти з нім­ця­ми пра­гма­ти­чні пи­та­н­ня... Я ба­чу до­во­лі ясно ті на­пря­ми, в яких ми ма­є­мо ру­ха­тись... Усе одно пе­ре­шко­ди не та­кі вже й не­здо­лан­ні, осо­бли­во якщо пре­са і Па­ла­та гро­мад утри­ма­ю­ться від глу­зу­вань з Гі­тле­ра... Атмо­сфе­ра в Бер­лі­ні про­ясни­лась, і на­віть Геб­бельс обі­цяв бу­ти «хо­ро­шим хло­пчи­ком у май­бу­тньо­му». Так го­во­рив бри­тан­ський прем’єр 25 ли­сто­па­да 1937 ро­ку в ко­лі на­бли­же­них осіб (уже то­ді всім ста­ло зро­зумі­лим, що га­ран­тії, що­до Че­хо­сло­вач­чи­ни Лон­до­ном до­три­ма­ні не бу­дуть). Але Чем­бер­лен не знав, які на­слід­ки та­куа по­лі­ти­ка ма­ти­ме для лор­да Га­лі­фа­кса і для ньо­го са­мо­го...

Хто­зна, чи всто­я­ла б Бри­та­нія про­ти без­жа­лі­сно­го во­ро­га, яко­му з ве­ре­сня 1939 ро­ку во­на офі­цій­но ого­ло­си­ла вій­ну (але до трав­ня на­сту­пно­го ро­ку то бу­ла, зде­біль­шо­го «див­на вій­на» — тер­мін не ра­дян­сько­го, а фран­цузь­ко­го по­хо­дже­н­ня), як­би уряд не очо­лив 10 трав­ня 1940 ро­ку, в мо­мент на­ва­ли на­ци­стів у Фран­цію, Бель­гію та Ні­дер­лан­ди, са­ме Чер­чілль. І го­лов­не — як­би увесь бри­тан­ський на­род не став би то­ді «ко­ле­ктив­ним Чер­чіл­лем», го­то­вим під­три­ма­ти, «під­пер­ти» лі­де­ра й ста­ти на за­хист Ві­тчи­зни (зга­дай­мо епі­зод з філь­му «Най­тем­ні­ші ча­си», ви­га­да­ний, але ціл­ком прав­до­по­ді­бний: Чер­чілль, їду­чи в ме­тро, за­пи­тує гро­ма­дян: чи вар­то нам би­ти­ся до остан­ньо­го з Гі­тле­ром? Мо­же, кра­ще укла­сти зов­сім не по­че­сний, на умо­вах нім­ців, але все

ж та­ки мир? Від­по­відь лю­дей бу­ла аб­со­лю­тно одно­зна­чною.)

Та­ка під­трим­ка зав­жди на­ди­хає справ­жньо­го дер­жав­но­го ді­я­ча. Ось фра­гмен­ти з про­мов Чер­чі­л­ля в пар­ла­мен­ті (тра­вень-ве­ре­сень 1940 р., до­ба слав­но­зві­сної«Би­тви за Бри­та­нію»): «Я не мо­жу обі­ця­ти вам ні­чо­го, окрім тяж­ко­ї­пра­ці, кро­ві і сліз... Якщо агре­сор втор­гне­ться в Бри­та­нію, він не зна­йде на­ро­ду, який по­кір­но схи­лив­ся пе­ред ним, як це ста­ло­ся, на жаль, з ін­ши­ми кра­ї­на­ми. Ми за­хи­ща­ти­ме­мо ко­жне мі­сте­чко, ма­є­ток, ко­жне ве­ли­ке мі­сто. Ли­ше одна гро­ма­да Лон­до­на в бо­роть­бі за ко­жну ву­ли­цю лег­ко по­гли­не ці­лу во­ро­жу ар­мію; ми рад­ше допу­сти­мо, щоб Лон­дон пе­ре­тво­рив­ся на гру­ду ру­їн та по­пе­лу, аніж щоб він став бо­я­гу­зли­вим і за­ля­ка­ним ра­бом. Я зо­бов’яза­ний за­яви­ти про це, бо не­об­хі­дно спо­ві­сти­ти на­род про на­ші на­мі­ри й да­ти йо­му впев­не­ність».

Най­кра­щі лю­ди Бри­та­нії, її елі­та (не ли­ше в со­ці­аль­но­му, а й у ду­хов­но­му сен­сі) бу­ли з на­ро­дом, роз­ді­ля­ли йо­го до­лю. Це до­во­дить істо­рія. Чер­чілль, який про­сто під час бом­бу­вань хо­див ру­ї­на­ми сто­ли­ці; ко­ро­лів­ське по­друж­жя, яке від­мо­ви­лось за­ли­ша­ти Лон­дон, по­при смер­тель­ну не­без­пе­ку; на­ре­шті, ни­ні­шня ко­ро­ле­ва Єли­за­ве­та ІІ, яка то­ді, ще під­лі­тком, теж бо­ро­ни­ла мі­сто, бу­ла вій­сько­во­слу­жбов­цем — ось яскра­ві при­кла­ди. Й ще Чер­чі­л­ля змі­цню­ва­ла дум­ка, ви­слов­ле­на ним 1938 ро­ку: «Ви ба­чи­те пе­ред со­бою цих ди­кта­то­рів на сво­їх п’єде­ста­лах, ото­че­них ба­гне­та­ми сво­їх сол­да­тів та кий­ка­ми сво­їх по­лі­цей­ських. Із усіх бо­ків їх охо­ро­ня­ють ма­си озбро­є­них лю­дей, гар­мат, лі­та­ків то­що; во­ни ви­хва­ля­ю­ться пе­ред ці­лим сві­том, але в їхніх сер­цях хо­ва­є­ться не­ви­мов­ний страх. Во­ни бо­я­ться слів і ду­мок; сло­ва, ви­го­ло­ше­ні все­ре­ди­ні кра­ї­ни, дум­ки, що ви­слов­ле­ні за ме­жа­ми дер­жа­ви — все це силь­ні­ше, ко­ли це за­бо­ро­не­но — стра­ха­ють їх. Вар­то ли­ше кри­хі­тно­му «ми­ше­ня­тку» іде­ї­про­бра­ти­ся в їхню кім­на­ту, як най­мо­гу­тні­ші во­ло­да­рі від­чу­ва­ють па­ні­чний страх. Во­ни ро­блять від­чай­ду­шні спро­би за­бо­ро­ни­ти дум­ки й сло­ва; во­ни бо­я­ться люд­сько­ї­дум­ки». Хі­ба за­ста­рі­ли ці сло­ва за 80 ро­ків?

Який сто­су­нок має все ска­за­не до Укра­ї­ни, яка за­раз во­ює, від­би­ва­ю­чи ро­сій­ську агре­сію? До­во­лі пря­мий. Пу­тін — не Гі­тлер (хо­ча б то­му, що в фю­ре­ра не бу­ло ядер­но­ї­зброї , якою крем­лів­ський ди­кта­тор три­має в на­пру­зі увесь світ); на За­хо­ді за­раз і близь­ко не­має Чер­чі­л­ля, і це ве­ли­че­зна бі­да. Але ось що нам не­об­хі­дно зва­жа­ти. По-пер­ше, хо­че­те, щоб з’явив­ся Чер­чілль (або той, хто бо­дай від­да­ле­но на­га­дує йо­го) — ні­ко­ли (ні­ко­ли!) не го­ло­суй­те за «Га­лі­фа­ксів». По-дру­ге. Істо­рія на­ших пе­ре­мог (по­ки що, на жаль, не та­ких чи­слен­них, як хо­ті­ло­ся б), і пе­ре­мог бри­тан­ців свід­чить: ми до­ла­є­мо во­ро­га то­ді, і тіль­ки то­ді, ко­ли елі­та і на­род єди­ні. І по-тре­тє. Чер­чілль — це на­сам­пе­ред гли­бо­ке дер­жав­ни­цьке стра­те­гі­чне ми­сле­н­ня. Хто на­ді­ле­ний та­ким ми­сле­н­ням — той і є елі­та. А ви­ня­тко­во ва­жли­вою скла­до­вою цьо­го ми­сле­н­ня є по­ва­га до че­сті (осо­би­сто­їі ці­ло­ї­дер­жа­ви), ро­зу­мі­н­ня ва­ги по­ня­т­тя «честь» у су­спіль­стві й від­ра­за до га­сел про «мир», «ком­про­мі­си» а-ля Га­лі­факс, які озна­ча­ють ка­пі­ту­ля­цію. І ні­чо­го біль­ше.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.