Бру­таль­на аква­рель

Den (Ukrainian) - - Міста І Місця -

Щоб отри­ма­ти ма­кси­маль­но пов­не уяв­ле­н­ня про Ми­ко­ла­їв як мі­сце й пев­ну спіль­ність, я по­ста­вив іден­ти­чні пи­та­н­ня про мі­сто двом йо­го ме­шкан­цям, то­чні­ше, ме­шкан­цю й ме­шкан­ці. Ось як во­ни оха­ра­кте­ри­зу­ва­ли се­бе. Єв­ген УМАНОВ, 1985 ро­ку на­ро­дже­н­ня. «Ко­рін­ний ми­ко­ла­ї­вець. За про­фе­сі­єю ін­же­нер-про­гра­міст. Твор­чі­стю за­йма­ю­ся все жи­т­тя: пу­блі­ку­вав вір­ші й про­зу, ви­пу­стив книж­ку, ви­гра­вав кон­кур­си, зні­мав філь­ми, ста­вив му­зи­чний мо­но-те­атр, ор­га­ні­зо­ву­вав най­рі­зно­ма­ні­тні­ші твор­чі ве­чо­ри, ство­рив «Га­ра­жное Те­ле­ви­де­нЬе Ни­ко­ла­е­ва», отри­му­вав всі­ля­кі на­го­ро­ди й обі­цян­ки фі­зи­чно­ї­роз­пра­ви. Маю га­раж із ви­дом на Ін­гул. Остан­нім ча­сом за­хо­пле­ний ство­ре­н­ням філь­мів і пе­ре­дач про істо­рію Ми­ко­ла­є­ва в роз­ва­жаль­но­му фор­ма­ті».

Сві­тла­на ЧЕБАНОВА, 1980 ро­ку на­ро­дже­н­ня.

«На­ро­ди­ла­ся, жи­ву та пра­цюю в Ми­ко­ла­є­ві. За осві­тою куль­ту­ро­лог. За по­кли­ка­н­ням про­по­від­ник. За фа­ктом ху­до­жник, ілю­стра­тор. Уча­сник про­е­кту Slava Frolova-group. Ав­тор се­рі­ї­по­пу­ляр­них у Ми­ко­ла­є­ві ли­сті­вок Ми­ко­ла­їв па­трі­о­ти­чний. Ідей­ний на­тхнен­ник і по­пу­ля­ри­за­тор про­е­ктів #cards_mk і «Сві­тла Май­стер­ня». Во­лон­тер ве­те­ран­сько­го цен­тру «4.5.0.» Іно­ді про ме­не ка­жуть, що я ще й по­ет, але це не то­чно».

ДИТЯЧЕ

— Який ваш пер­ший спо­гад про мі­сто? Сві­тла­на: Мар­му­ро­ві ле­ви в ка­шта­но­во­му скве­рі, кі­но­те­атр «Хро­ні­ка», фон­тан на На­бе­ре­жній. І лі­то. За ру­ку з ба­тьком. А бі­ля фон­та­на — ка­фе, де мо­ро­зи­во по­си­па­ли шо­ко­ла­дною струж­кою або по­ли­ва­ли смо­ро­ди­но­вим, чо­мусь, ва­ре­н­ням. Па­па брав для ме­не по­двій­ну пор­цію, і я не мо­гла впо­ра­ти­ся з цим зав­да­н­ням. А ще ву­ли­чний кран во­до­на­пір­ний, із ва­же­лем, на рі­дній Сл­обід­ці. В ди­тин­стві я йо­го на­зи­ва­ла «пе­лі­кан». І трам­ваї. Ба­га­то трам­ва­їв. І бу­зок. Ба­га­то буз­ку.

Єв­ген: Ви­гу­лю­ва­ла ме­не моя ба­бу­ся Жан­на по ву­ли­ці Аван­гар­дній у бік Пів­ден­но­го Бу­гу, в бік на­фто­ба­зи. Бу­ли там при до­ро­зі по­льо­ві кві­ти, та­кі ти­по­ві для пів­дня Укра­ї­ни, вся­кі жов­ті ди­кі со­ба­чки, чер­во­ні ма­ки, зе­ле­ні ко­ло­ски й ве­ли­ка си­ня Ку­ря­ча Слі­по­та, яку в жо­дно­му ра­зі не мо­жна бу­ло чі­па­ти ру­ка­ми.

— Чи є у вас улю­бле­ні мі­сця й мар­шру­ти в мі­сті й чо­му са­ме во­ни?

Єв­ген: Від Са­до­во­ї­че­рез Ман­га­на­рі­єв­ський сквер, че­рез Адмі­рал­тей­ство, че­рез ста­ру до­ро­гу, оба­біч обне­се­ну сті­ною з жов­то­го че­ре­па­шни­ка до Ін­гу­лу, до су­дно­бу­дів­но­го за­во­ду, до пер­шо­ї­вер­фі, що бу­ло зве­де­но за рік до по­яви са­мо­го Ми­ко­ла­є­ва. Ці­єю до­ро­гою хо­ди­ло кіль­ка по­ко­лінь мо­їх пред­ків, і во­на май­же не змі­ни­ла­ся за ми­ну­ле сто­лі­т­тя. Яким шля­хом гу­ля­ти в Ми­ко­ла­є­ві та на що по­ди­ви­ти­ся, мо­жна ді­зна­ти­ся з мо­го філь­му «День у Ні­ко», який са­ме для цьо­го я й ро­бив.

Сві­тла­на: Я ба­га­то ча­су про­во­джу в пі­ших про­гу­лян­ках. То­му улю­бле­них мар­шру­тів чи­ма­ло, але біль­шість із них у цен­трі. Там де­що збе­рі­гло­ся зі ста­ро­ї­мі­сько­їар­хі­те­кту­ри. Є в що вдив­ля­ти­ся. Ме­ні по­до­ба­ю­ться де­та­лі. Але, хай яким був мар­шрут, як пра­ви­ло, він при­ве­де до рі­чки. Во­да обну­лює. Пе­ре­хо­диш міст, і якось одра­зу згру­по­ву­є­шся, ви­ди­ха­єш скла­дне, в го­ло­ві про­ясню­є­ться. В ме­не на­віть вірш про це є: «Як пе­ре­йдеш міст — ста­неш не­вра­зли­вий». Лю­блю на­ші бе­ре­ги. Лю­блю ти­хі до­гля­ну­ті дво­ри на Адмі­раль­ській, га­зо­ни пе­ред ме­рі­єю й Ка­бо­таж­ку. Але Ка­бо — це окре­ма ве­ли­ка лю­бов.

— На­скіль­ки змі­ни­ло­ся мі­сто, якщо по­рів­ню­ва­ти з ти­ми ран­ні­ми ди­тя­чи­ми від­чу­т­тя­ми?

Сві­тла­на: Осу­є­ти­ло­ся. Змар­ні­ло. На­бря­клість та яду­ха че­рез зай­ву ва­гу — зов­ні­шню ре­кла­му не­ймо­вір­них форм та ве­ли­че­зних кіль­ко­стях, по­твор­ні МАФи, що жо­дним чи­ном не мон­ту­ю­ться з кар­ти­ною за­бу­до­ви... На жаль. Ми­ко­ла­їв не­здо­ро­вий. Але це лі­ку­є­ться. Я пам’ятаю мі­сто ди­тин­ства про­сто­рим і чи­стим. І йде­ться не про смі­т­тя як та­ке. А са­ме про пе­ре­до­зу­ва­н­ня зо­ро­вим шу­мом, про ар­хі­те­ктур­ний бруд, про якісь аб­со­лю­тно без­глу­зді рі­ше­н­ня про­сто­ру. А ще про транс­порт. Йо­го ба­га­то й він всю­ди.

Єв­ген: У ме­не не бу­ло ди­тя­чо­го уяв­ле­н­ня про все мі­сто. Пів­то­ра ро­ки то­му за­хо­див у двір, де жи­ла ба­бу­ся, там ні­чо­го осо­бли­во не змі­ни­ло­ся. Ті са­мі шов­ко­ви­ці, з яких ми не зла­зи­ли все лі­то. Та са­ма від­кри­та зем­ля в цен­трі дво­ру, на якій ми гра­ли в но­жи­ки. Ті са­мі га­ра­жі, за яки­ми ми бі­га­ли, гра­ю­чи у вій­ну­шки.

ВО­ДА

— Якщо по­ди­ви­ти­ся з більш за­галь­но­го про­сто­ро­во­го ра­кур­су, то яка гео­ме­трія Ми­ко­ла­є­ва, йо­го клю­чо­ві вер­ти­ка­лі та го­ри­зон­та­лі?

Єв­ген: Ми­ко­ла­їв — мі­сто рів­не. Ву­ли­ці пря­мі, па­ра­лель­ні й пер­пен­ди­ку­ляр­ні. Всьо­го кіль­ка місць ма­ють схо­дже­н­ня п’яти ву­лиць одра­зу. Го­лов­ні транс­порт­ні ар­те­рії, що про­рі­за­ють все мі­сто, не да­дуть за­блу­ка­ти при­їжджо­му. І ку­ди не пі­деш — ви­йдеш до во­ди.

Сві­тла­на: Ми­ко­ла­їв та­кий ду­же па­ра­лель­ний і пер­пен­ди­ку­ляр­ний. Ква­дра­ти, пря­мо­ку­тни­ки. Центр при­сад­ку­ва­тий, або на­віть, мо­жна ска­за­ти вто­пта­ний. Ба­га­то жи­тла на­пів­пі­дваль­но­го. Одно­по­вер­хо­во­го. Спаль­ні ра­йо­ни всі ти­по­ві, ра­дян­сько­го зраз­ка. Дев’яти­по­вер­хів­ки та п’яти­по­вер­хів­ки. Тут у нас спе­ци­фі­чний грунт, бу­ду­ва­ти мо­жна не ви­ще ші­стнад­ця­ти по­вер­хів. Та­ких бу­дин­ків — раз-два, та й усе. Ба­га­то що з огля­дом на рі­чки і бе­ре­го­ві лі­нії. Во­да ди­ктує тут. І це ду­же від­чу­ва­є­ться в усьо­му.

— Я жо­дно­го ра­зу не бу­вав у вас, тож маю уяв­ле­н­ня про Ми­ко­ла­їв як при­мор­ське мі­сто, а куль­тур­на пам’ять від­ра­зу під­ка­зує, що в усіх при­мор­ських міст є осо­бли­ва ау­ра — біль­ше сон­ця, во­ле­лю­бно­сті, пев­ної мрій­ли­во­сті. Я по­ми­ля­юсь?

Єв­ген : По­ми­ля­є­тесь. Ми­ко­ла­їв не при­мор­ський. Область — так, але то та­ке мо­ре, що біль­ше ли­ман. Хто був на Кін­бур­ні, той Ко­бле­во мо­рем не на­зве. Ми­ко­ла­їв — мі­сто су­дно­бу­дів­не, йо­го ство­рю­ва­ли як верф, а все, що бу­ло не верф, за­ли­ша­ло­ся дру­го­ря­дним. Для ро­бо­ти на вер­фі сю­ди зво­зи­ли ре­кру­тів, не­віль­них крі­па­ків. Ми­ко­ла­їв — не Оде­са, не пор­то-

фран­ко. Ми жи­ве­мо на пів­остро­вах, які ство­рю­ють дві рі­чки: Ін­гул і Пів­ден­ний Буг. Зай­ва мрій­ли­вість і віль­но­дум­ство, як це не сум­но, тут не в по­ша­ні.

Сві­тла­на: Ми, рад­ше — пів­ден­не мі­сто. Це так. Ге­до­нізм, не­спі­шність, без­тур­бо­тність — усе це про нас. Ми­ко­ла­їв вза­га­лі по су­ті сво­їй мі­сто мрій­ни­ків і адмі­ра­лів. Тут лю­блять від­кла­да­ти на зав­тра, не по­кло­ня­ю­ться бо­гам де­длай­ну, спі­зню­ю­ться на зу­стрі­чі і ча­сто ка­жуть «да­вай уже пі­сля ви­хі­дних».

СУСІДСТВО

— Якщо вже мо­ва за­йшла про го­ро­дян: то чи існує ти­по­вий ми­ко­ла­ї­вець / ми­ко­ла­їв­чан­ка? Які їх зви­чаї, стра­хи й ра­до­сті?

Єв­ген: Ми лю­би­мо лі­то, а зи­му пе­ре­жи­ва­є­мо. В нас ба­га­то кра­си­вих і ча­рів­них жі­нок. Ми всім не­за­до­во­ле­ні й ні­ко­му не до­ві­ря­є­мо. Ми за­ко­ха­ні в своє мі­сто, але не вмі­є­мо йо­го лю­би­ти.

Сві­тла­на: Я не ду­же ві­рю в уза­галь­не­н­ня. Але є в нас за­галь­но­мі­ська бі­да — ду­же по­га­но зі сма­ком. При­чо­му це ка­та­стро­фа та­ких мас­шта­бів, що бо­ро­ти­ся з нею мар­но. Хі­ба що очо­ли­ти й зве­сти в ранг сти­лю й мі­сце­во­ї­ви­зна­чно­ї­пам’ятки, щоб не роз­во­ди­ти ру­ка­ми в збен­те­жен­ні, а з гор­ді­стю на­зи­ва­ти це мра­ко­біс­ся мі­сце­вим ко­ло­ри­том.

А якщо сер­йо­зно, то лю­ди в нас ду­шев­ні. На­віть цей не­спі­шний мі­ський ритм спри­яє то­му, щоб роз­ста­ви­ти прі­о­ри­те­ти на ко­ристь сі­мей­них про­гу­ля­нок у пар­ку, дов­гих ку­хон­них по­си­де­ньок із дру­зя­ми й обов’яз­ко­вих, на­лі­пле­них вла­сно­руч, ва­ре­ни­ків із ви­шнею в се­зон. Ва­ре­ни­ки з ви­шнею, пи­ріж­ки з абри­ко­са­ми й ва­ре­н­ня з ай­ви тут офі­цій­но ка­но­ні­зо­ва­ні. Лю­ди не за­гу­би­ли на­вик ді­ли­ти­ся їжею. Су­сі­ди по схо­до­вій клі­тці при­го­ща­ють одне одно­го фру­кта­ми з да­чі. Су­сід­сько­му ко­ту ще­дро від­си­па­ють би­чків із ри­баль­сько­го ві­дер­ця. Тут так за­ве­де­но. Тут є час на спіл­ку­ва­н­ня. До­брі зна­йо­мі про­сто то­му, що на це є час.

— Чи є у вас су­пер­ни­цтво з су­сі­да­ми — Хер­со­ном?

Єв­ген: Не ду­маю, що су­пер­ни­цтво роз­ро­ста­ло­ся да­лі фут­боль­них фа­нів. Ме­ні зда­є­ться, Хер­сон більш лю­блять вла­сні го­ро­дя­ни, мо­же це по­гляд ту­ри­ста, але на моє око він чи­сті­ший, у ньо­му мен­ше бро­дя­чих со­бак і там ча­сті­ше від­бу­ва­ю­ться при­стой­ні куль­тур­ні за­хо­ди.

Сві­тла­на: Ні, су­пер­ни­цтва з Хер­со­ном не­має. А ось де­яка за­здрість до Оде­си є. Від­кри­та жи­ва яскра­ва Оде­са, порт — і Ми­ко­ла­їв, який зов­сім по­ряд, але че­рез стра­те­гі­чно важливі за­во­ди за СРСР, йо­го не існу­ва­ло на ма­пі, за­кри­тий, за­се­кре­че­ний, обді­ле­ний зов­ні­шні­ми зв’яз­ка­ми й куль­тур­ним жи­т­тям.

— Вза­га­лі, чи до­во­ди­ло­ся вам від­зна­ча­ти ри­си по­ді­бно­сті з Ми­ко­ла­є­вим у ін­ших мі­стах?

Сві­тла­на: Тут, ма­буть, нав­па­ки. Ось, бу­ває, йду мі­стом і від­зна­чаю для се­бе, що якщо на ка­то­ли­цький со­бор, що на Де­ка­бри­стів, ди­ви­ти­ся з дво­ру нав­про­ти, на Фа­лє­їв­ській, то кар­тин­ка ви­хо­дить ду­же львів­ська, а якщо че­рез ре­ші­тку во­ріт бу­дин­ку на По­тьом­кін­ській за­зир­ну­ти все­ре­ди­ну, то по­ба­чиш ти­по­вий оде­ський дво­рик. І та­ких епі­зо­дів ду­же ба­га­то.

Єв­ген: Якщо го­во­ри­ти про мі­ську за­бу­до­ву, то во­на аб­со­лю­тно ти­по­ва. Ра­дян­ська ар­хі­те­кту­ра одна­ко­ва що в По­тс­да­мі в Ні­меч­чи­ні, що в Пав­ло­да­рі в Ка­зах­ста­ні. При­на­дність Ми­ко­ла­є­ва — це йо­го рі­чки: си­ді­ти в Ін­гу­лі з си­ном на ри­бал­ці, слу­ха­ти ше­лест оче­ре­ту, про­во­джа­ти по­гля­дом нир­ків або он­да­тру, від­га­ня­ти від уло­ву рі­чко­во­го ву­жа й ви­тя­гну­ти для ки­цьки та­рань­ку чи би­чка, а ча­сом і че­ре­па­ху.

ПЕРСОНАЖ

— Чи тра­пля­ли­ся з ва­ми та­кі див­ні си­ту­а­ції, ко­ли мі­сто ні­би гра­ло­ся з ва­ми, плу­та­ло вас?

Єв­ген: Ко­лись, іду­чи Ін­гуль­ським мо­стом пі­зно вно­чі, я ба­чив ве­сел­ку. Але, крім ме­не, її ні­хто не ба­чив, а я то­ді впо­жив по­над мі­ру са­мо­ро­бно­го аб­сен­ту.

Сві­тла­на: Мі­сти­ка — на­ше все! Мі­сто для ме­не жи­вий і ціл­ком ре­аль­ний персонаж. Він ме­ні до­по­ма­гає, під­ка­зує та ціл­ком ясни­ми зна­ка­ми освід­чу­є­ться в ко­хан­ні. В нас із ним це вза­єм­но. Ча­сто уві сні я ба­чу якісь по­дро­би­ці або об’єкти на ціл­ком кон­кре­тних ву­ли­цях, і зі сну в сон ці мо­мен­ти по­вто­рю­ю­ться, по­при те що сю­жет сно­ви­ді­н­ня зов­сім ін­ший, а мі­сце уві сні та­ке са­ме, але не та­ке, як у ре­аль­но­сті. По­тім на­яву цьо­го бра­кує, хо­че­ться ви­яви­ти, за­зир­ну­ти, а не­ма. Сво­го ча­су на­сни­ло­ся, що про­сто під ві­кна­ми на­шо­го бу­дин­ку на Сл­обід­ській — рі­чка. В ре­аль­но­сті з ві­кон ви­дно рі­чку, але ду­же да­ле­ко. А уві сні зов­сім близь­ко. По­тім я ді­зна­ла­ся, що ми жи­ве­мо впри­тул до не­гли­бо­ко­го рі­чи­ща, яке осу­ши­ли, і там від­чу­тна ни­зи­на. Тоб­то рі­чка мо­гла б бу­ти ду­же близь­ко до нас... Я й сьо­го­дні ви­яв­ляю якісь ці­ка­ві мі­сця, де ще не бу­ла, на­віть у цен­трі. Або звер­таю ува­гу на де­та­лі, які ра­ні­ше в очі не впа­да­ли.

— Які най­більш по­ши­ре­ні мі­фи існу­ють про Ми­ко­ла­єв? У чо­му їхнє дже­ре­ло й на­скіль­ки во­ни від­по­від­а­ють дій­сно­сті?

Єв­ген: Кла­си­чний міф міст, у яких є му­ли­сті рі­чки — що десь там ле­жить зо­ло­та ка­ре­та, і япон­ці про­по­ну­ва­ли ви­чи­сти­ти всю рі­чку, але якщо зна­йдуть усе цін­не, то це їм, а на­ші жа­ді­бні мо­жно­влад­ці не по­го­ди­ли­ся.

Ще є бай­ка для при­їжджих, пов’яза­на во­на з Пам’ ятни­ком ко­ра­бе­лам і фло­то­вод­цям — це та­кий ве­ли­кий гло­бус бі­ля цен­траль­но­ї­ву­ли­ці Со­бор­ної. Дов­ко­ла гло­бу­са си­дить-сто­їть без­ліч пред­став­ни­ків рі­зних про- фе­сій, пов’ яза­них з су­дно­бу­ду­ва­н­ням. І ось ми лю­би­мо роз­по­від­а­ти, що бу­кваль­но ти­ждень то­му тут був ще один пред­став­ник, але йо­го тіль­ки-но по­цу­пи­ли. І про­фе­сію по­цу­пле­но­го ви­би­ра­є­мо якнай­ко­ло­ри­тні­шу: асе­ні­за­тор або про­кто­лог.

Сві­тла­на: Ма­буть, най­біль­шою та­єм­ни­цею мі­ста за­ли­ша­ю­ться ка­та­ком­би. Які тіль­ки ле­ген­ди про них роз­по­від­а­ють. Хтось ка­же, що ци­ми під­зем­ни­ми хо­да­ми мо­жна ді­йти до Оде­си і це спра­ва рук кон­тра­бан­ди­стів. Хтось ствер­джує, що ка­та­ком­би пов’язу­ють най­ва­жли­ві­ші ар­хі­те­ктур­ні об’єкти в цен­трі мі­ста й це спа­док цар­сько­го ча­су. Одні ка­жуть про два до­слі­дже­ні рів­ні й не­до­сту­пний тре­тій. Хтось ствер­джує, що є й че­твер­тий, і п’ятий. І що це під­зем­ні хра­ми, а мо­же, на­віть та­єм­ні хо­ди древ­ніх скіф­ських пле­мен, які ра­птом з’яв­ля­ли­ся в го­ло­му сте­пу і так са­мо зни­ка­ли, роз­гро­мив­ши про­тив­ни­ка. Кіль­ка ду­мок існує і про на­пів­пі­дваль­ні по­вер­хи цен­тру. По­дей­ку­ють, що бу­дів­лі осі­да­ли, або що це бу­ли пов­но­цін­ні по­вер­хи, мо­жли­во, й не пер­ші, і їх спе­ці­аль­но за­си­па­ли зем­лею. Вер­сій ба­га­то. Аб­со­лю­тний хіт се­ред істо­ри­чних ле­генд — зо­ло­та ка­ре­та. За мі­ськи­ми пе­ре­ка­за­ми, князь По­тьом­кін на­ка­зав від­ли­ти ка­ре­ту з зо­ло­та для ім­пе­ра­три­ці Ка­те­ри­ни. А во­на не прийня­ла да­рун­ку. Подаль­ша до­ля ка­ре­ти не­ві­до­ма. І тут скла­дно ска­за­ти, де ви­гад­ка, а де ні. Але бу­ває й так, що істо­ри­чні фа­кти лу­на­ють, як щось по­той­бі­чне. На­при­клад, ко­ли за­кла­да­ла­ся ми­ко­ла­їв­ська об­сер­ва­то­рія, бу­ді­вель­ни­ки ви­яви­ли реш­тки ста­ро­дав­ньо­го хра­му, ймо­вір­но, при­свя­че­но­го бо­ги­ні Де­ме­трі. Фа­кти­чно, бу­дів­ля об­сер­ва­то­рії сто­їть са­ме на хра­мо­во­му мі­сці. І ко­ли пі­сля екс­кур­сі­ї­спів­ро­бі­тник об­сер­ва­то­рії, про­ща­ю­чись, під­ли­ває ма­сла в цей ре­лі­гій­ний, май­же вів­тар­ний во­гонь сло­ва­ми «До по­ба­че­н­ня, не­хай Де­ме­тра вам по­ма­гає!», то хо­ло­док-та­ки бі­жить по спи­ні. І ось ти вже сам — ча­сти­на мі­сько­ї­мі­сти­ки й мі­фо­тво­рець, то­му що від­по­від­а­єш: «Хва­ла Де­ме­трі!», чим сам се­бе силь­но ди­ву­єш.

— Сві­тла­но, що вас на­ди­хає як ху­до­жни­цю? На­скіль­ки мі­сто спри­я­тли­ве для ми­сте­цтва?

— Я на­ди­ха­ю­ся ти­шею. Для ме­не ва­жли­во бу­ти в ти­ші, як зов­ні­шній, так і вну­трі­шній. Це да­рує від­чу­тну сво­бо­ду бу­ти со­бою, що ду­же ко­ри­сно для твор­чо­сті. Ме­не не­скін­чен­но при­тя­гу­ють мі­ські по­тер­то­сті, трі­щи­ни, змор­шки й шра­ми. Ми­ко­ла­їв має при­го­лом­шли­ві фа­кту­ри. Ча­сто це кра­си­во й за ко­льо­ром, і за стру­кту­рою. В ста­рих дво­рах ко­жні во­ро­та, ко­жен цвях — як арт-об’єкт. Але все це ду­же суб’єктив­ні ре­чі. Ко­мусь ре­зо­нує, ко­гось ли­шає бай­ду­жим. Я на­зи­ваю це мі­сто «ре­зи­ден­ці­єю най­кра­си­ві­ших за­хо­дів». Жи­во­пи­сцям тут не­по­ча­тий край на­тхне­н­ня. Ко­жен сві­та­нок пи­ши, ко­жен за­хід ма­люй. А ні — по­го­дуй сві­жим ба­то­ном ча­йок у яхтклу­бі та ко­тись на жов­то­му трам­ваї, ві­кна яко­го ви­бли­ску­ють за­хі­дним сон­цем, по Ми­кіль­ській і по­чу­вай­ся яки­мось на­пів­бо­гом у во­гнен­ній ко­лі­сни­ці й про­сто будь ща­сли­вий тут і за­раз.

— На­о­ста­нок: із ким або з чим ви мо­гли б по­рів­ня­ти Ми­ко­ла­їв?

Єв­ген : Ба­тько, що спи­ва­є­ться. До ньо­го — без­ліч змі­ша­них по­чут­тів: лю­бов, ги­дли­вість, три­во­га, пе­ре­жи­ва­н­ня, страх і на­дія.

Сві­тла­на: Ми­ко­ла­їв — це то­нень­ка зво­ру­шли­ва аква­рель ав­тор­ства мо­ло­до­го й ду­же та­ла­но­ви­то­го ху­до­жни­ка Ко­лі Плє­хо­ва. Й цим усе ска­за­но. Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Фото — Сві­тла­на ЧЕБАНОВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.