Жур­на­лі­сти­ка і... пе­ре­на­вча­н­ня су­спіль­ства

«Ек­стракт» зу­стрі­чі Ла­ри­си Ів­ши­ної зі сту­ден­та­ми На­ціо­наль­но­го пе­да­го­гі­чно­го уні­вер­си­те­ту ім. М. Дра­го­ма­но­ва

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Брак іні­ці­а­тив­них лю­дей, інер­тність — все ще одна з про­блем укра­їн­сько­го су­спіль­ства, яку тре­ба по­до­ла­ти, го­во­рить го­лов­ний ре­да­ктор Ла­ри­са Івшина. То­му в «Дні» охо­че від­гу­кну­ли­ся на про­по­зи­цію фа­куль­те­ту укра­їн­ської фі­ло­ло­гії та лі­те­ра­тур­но­ї­твор­чо­сті іме­ні Ан­дрія Ма­ли­шка НПУ ім. М. Дра­го­ма­но­ва про­ве­сти май­стер-клас для май­бу­тніх ко­лег. До­цент, кан­ди­дат фі­ло­ло­гі­чних на­ук Оле­на ХАРИТОНЕНКО не тіль­ки зі­бра­ла гру­пу за­ці­кав­ле­них мо­ло­дих лю­дей пер­ших — тре­тіх кур­сів, а й да­ла їм «до­ма­шнє зав­да­н­ня» — озна­йо­ми­ти­ся з Де­ре­вом про­е­ктів «Дня» ( http://incognita.day.kiev.ua/books/derevo/), тож під час жи­во­го спіл­ку­ва­н­ня ко­жен міг по­ста­ви­ти за­пи­та­н­ня про «гі­ло­чку» і «пло­ди», що «сма­ку­ва­ли» най­біль­ше. І хоч не всі на­ва­жи­ли­ся це зро­би­ти, про­те 20 пар за­ці­кав­ле­них очей все одно за­свід­чи­ли: роз­мо­ва ви­йшла ду­же змі­стов­ною. Про це Оле­на Харитоненко не тіль­ки ска­за­ла пі­сля зу­стрі­чі, а й на­пи­са­ла в ма­те­рі­а­лі на сай­ті уні­вер­си­те­ту: «Ефе­ктив­ність на­вча­н­ня — і це ні для ко­го не се­крет — на­пря­му за­ле­жить від то­го, ко­го мо­ло­да лю­ди­на оби­рає со­бі за взі­рець жит­тє­во­ї­та про­фе­сій­но­ї­по­ве­дін­ки. За 22 ро­ки сво­го існу­ва­н­ня га­зе­та ста­ла зраз­ком які­сної но­ві­тньо­їукраї нсько­ї­жур­на­лі­сти­ки, а ре­да­кція до­ве­ла, що про­фе­сіо­на­лізм, прин­ци­по­вість, па­трі­о­тизм, про­сві­тни­цтво — це не про­сто про­фе­сі­о­гра­ма жур­на­лі­ста «з під­ру­чни­ків», а ціл­ком ре­аль­на і по­трі­бна су­спіль­ству стра­те­гія фа­хо­во­ї­ді­яль­но­сті пред­став­ни­ків «че­твер­то­ї­вла­ди». Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на роз­по­ві­ла сту­ден­там про те, що одне з най­ва­жли­ві­ших зав­дань укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки — до­по­мог­ти укра­їн­цям пі­зна­ти са­мих се­бе, свою істо­рію, сво­їх до­стой­ни­ків, вчи­ти­ся не по­вто­рю­ва­ти по­мил­ки, зро­бле­ні в ми­ну­ло­му, від­чу­ва­ти се­бе єди­ним на­ро­дом. На­сту­пний крок — від­кри­ва­ти очі сві­то­вій спіль­но­ті на куль­тур­ні та ін­те­ле­кту­аль­ні здо­бу­тки на­ших спів­ві­тчи­зни­ків. Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на роз­по­ві­ла сту­ден­там про те, що одне з най­ва­жли­ві­ших зав­дань укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки — до­по­мог­ти укра­їн­цям пі­зна­ти са­мих се­бе, свою істо­рію, сво­їх до­стой­ни­ків, вчи­ти­ся не по­вто­рю­ва­ти по­мил­ки, зро­бле­ні в ми­ну­ло­му, від­чу­ва­ти се­бе єди­ним на­ро­дом. На­сту­пний крок — від­кри­ва­ти очі сві­то­вій спіль­но­ті на куль­тур­ні та ін­те­ле­кту­аль­ні здо­бу­тки на­ших спів­ві­тчи­зни­ків.... За­га­лом зу­стріч бу­ла ін­фор­ма­цій­но на­си­че­ною і ра­зом із тим ду­же те­плою і не­ви­му­ше­ною. Ми щи­ро вдя­чні ре­да­кці­ї­за ві­та­н­ня в день 4 гру­дня (день за­сну­ва­н­ня ви­шу. — Ред.). Зи­чи­мо й «Дню» дов­го­лі­т­тя, твор­чо­ї­на­сна­ги, одно­дум­ців се­ред чи­та­чів і ко­лег, а їхньо­му «де­ре­ву про­е­ктів» — мі­цно­го ко­рі­н­ня й ви­со­ко­ї­кро­ни».

■ Про­по­ну­є­мо чи­та­чам «ек­стракт» май­же дво­го­дин­ної роз­мо­ви.

«День» — ЦЕ ЗРАЗОК ЯКОСТІ ТА ІНТЕЛЕКТУ»

Оле­на ХАРИТОНЕНКО: — Я бу­ла іні­ці­а­то­ром про­ве­де­н­ня ці­є­ї­зу­стрі­чі. На мій по­гляд, мо­ло­ді лю­ди та сту­ден­ти зав­жди по­вин­ні ма­ти пе­ред со­бою при­клад. А га­зе­та «День», як ви­зна­но ба­га­тьма ро­зум­ни­ми, ін­те­лі­ген­тни­ми та гі­дни­ми лю­дьми, — це зразок якості, інтелекту та по­ря­дно­сті. Ду­же при­єм­но, що ви­да­н­ня існує і ми ма­є­мо до­ступ до ньо­го. Ні­хто не роз­по­вість вам кра­ще про ви­да­н­ня, про всі про­е­кти, ніж йо­го «ба­тьки». То­му я з ра­ді­стю від­гу­кну­ла­ся на про­по­зи­цію при­їха­ти в ре­да­кцію, щоб по­ба­чи­ти мі­сце, де все на­ро­джу­є­ться. До то­го ж я ча­сто ка­жу сту­ден­там, що одна спра­ва — при­ду­ма­ти ви­да­н­ня та ви­ро­би­ти пев­ну кон­це­пцію. На­сам­пе­ред кон­це­пція має бу­ти жит­тє­зда­тною. Во­на по­вин­на існу­ва­ти не один чи два мі­ся­ці, а про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків.

Ла­ри­са ІВШИНА: — Для жур­на­лі­ста го­лов­не — вмі­ти ви­ро­бля­ти ідеї, які ці­ка­ві лю­дям. То­му сьо­го­дні ми при­свя­ти­мо свій час пи­тан­ню, чим «День» від­рі­зня­є­ться від усіх ін­ших. На­ше Де­ре­во про­е­ктів го­во­рить про кар­ди­наль­но ін­ший кон­це­пту­аль­ний під­хід «Дня» до ме­діа у на­шій кра­ї­ні.

...Ме­ні ча­сто до­во­ди­ло­ся чу­ти на­рі­ка­н­ня: «Чо­му вам не по­вчи­ти­ся у де­яких ві­до­мих лю­дей ро­би­ти ко­мер- цій­ні про­е­кти? Ди­ві­ться, як во­ни роз­кру­чу­ю­ться, як їх ба­га­то». Для цьо­го бу­ло до­ста­тньо пі­ти і взя­ти ро­сій­ські гро­ші... То­ді­шня укра­їн­ська вла­да не ду­же ві­ри­ла в Укра­ї­ну. Звід­си всі про­бле­ми. У нас є пре­кра­сна сві­тли­на «Чо­му Укра­ї­на не в Єв­ро­со­ю­зі?» з на­шо­го фо­то­аль­бо­му. Ва­жли­вий зні­мок для ро­зу­мі­н­ня про­це­сів. Це гран-прі 2002 ро­ку. Що на ньо­му?

Лю­ди си­дять на тру­бі, а тру­ба — це газ. Із ро­сій­сько­го бо­ку одні си­ді­ли, з укра­їн­сько­го — ін­ші. А кра­ї­на вся не ру­ха­ла­ся, ли­ше один пе­сик бі­жить. Це один зі спосо­бів по­ка­за­ти ре­аль­ність. Са­ме че­рез це ми ро­би­ли фо­то­кон­кур­си та аль­бо­ми. У 2018 ро­ці від­був­ся вже ХХ Фо­то­кон­курс та мас­шта­бна фо­то­ви­став­ка в Укра­їн­сько­му до­мі.

Жур­на­лі­сти­ка по­вин­на бу­ла очо­ли­ти про­цес пе­ре­на­вча­н­ня су­спіль­ства. Але во­на ви­яви­ла­ся не на ви­со­ті. Жур­на­лі­сти по­плив­ли за хви­лею — об­слу­го­ву­ва­ти по­лі­ти­ків. А тре­ба бу­ло при­слу­ха­ти­ся до вчи­те­лів у су­спіль­стві.

На­ша га­зе­та по­чи­на­ла­ся у 1996 ро­ці. План­ка бу­ла ви­со­кою із са­мо­го по­ча­тку. Ми одра­зу ви­рі­ши­ли, що це бу­де га­зе­та для гро­ма­дян та для ви­ро­щу­ва­н­ня гро­ма­дян. Ко­ли ме­не час від ча­су за­пи­ту­ють, чи зби­ра­ю­ся я на пар­ла­мент­ські ви­бо­ри, від­по­від­аю, що ба­чу свою за­да­чу в ін­шо­му, а са­ме: при­го­ту­ва­ти ви­бор­ців. Без ви­бор­ців не бу­де Чер­чи­л­ля. Я зав­жди ка­жу: якщо ви хо­че­те Чер­чи­л­ля, ви ма­є­те ді­я­ти, як бри­тан­ці. На­шо­му су­спіль­ству не­об­хі­дна ін­те­ле­кту­аль­на «їжа» та жур­на­лі­сти­ка, яка го­то­ва її да­ти на­шо­му на­ро­до­ві.

Да­ри­на ШЕРСТЮК: — Га­зе­та «День» кіль­ка ра­зів онов­лю­ва­ла своє облич­чя: то змі­ню­ю­ться фор­ма­ти, то ко­льо­ро­ве оформ­ле­н­ня. Це по­тре­ба в тен­ден­ці­ях чи та­ким чи­ном ви при­вер­та­є­те ау­ди­то­рію?

— По­тре­ба за­ли­ша­ти­ся ста­біль­ним і онов­лю­ва­ти­ся — гар­на ри­са для всіх. Це чу­тли­вий ін­ди­ка­тор сприйня­т­тя су­спіль­ства. Дов­гий час ми бу­ли кла­си­чною тов­стою га­зе­тою ве­ли­ко­го фор­ма­ту. Але ми пра­гну­ли бу­ти ве­ли­кою га­зе­тою не ли­ше за фор­ма­том, а на­сам­пе­ред за змі­стом. Я сте­жу за тра­ди­ці­я­ми бри­тан­сько­го сві­ту і ду­же лю­блю їхнє по­єд­на­н­ня кон­се­рва­тив­но­го уяв­ле­н­ня і мо­дер­ні­зму.

Але тре­ба ма­ти мо­жли­вість для ство­ре­н­ня сво­бо­ди сло­ва в на­шій кра­ї­ні. Пе­ред­пла­ти­ти га­зе­ту чи ку­пи­ти книж­ку або від­кла­сти гро­ші на про­ду­кти — на жаль, за­раз ди­ле­ма для ба­га­тьох лю­дей. Не­об­хі­дно вра­хо­ву­ва­ти, у яко­му сві­ті ми ро­би­мо га­зе­ту та жур­на­лі­сти­ку. Фор­мат від цьо­го теж за­ле­жить.

За­раз ба­га­то го­во­рять про «за­ги­бель» дру­ко­ва­но­ї­пре­си. На мій по­гляд, не мо­жна при­би­ра­ти дру­ко­ва­ну вер­сію. Зокре­ма і то­му, що «День» зав­дя­ки чу­до­вій во­лон­тер­ці Ан­ні Дом­бров­ській роз­по­всю­джу­є­ться на при­фрон­то­вих те­ри­то­рі­ях, ку­ди ми при­хо­ди­мо ра­зом із хлі­бом. Це та оцін­ка, яко­ї­мо­же пра­гну­ти ко­жен, хто дбає про свою спра­ву.

«ІСТО­РИ­ЧНА КРИВИЗНА ПОЧАЛАСЯ ДУ­ЖЕ ДАВ­НО»

Оле­ксан­дра МАКСИМЕНКО: — Ба­га­то ва­ших кни­жок при­свя­че­ні істо­ри­чним по­ді­ям. Як­би у вас бу­ла мо­жли­вість змі­ни­ти одну істо­ри­чну по­дію, що б це бу­ло?

— Істо­ри­чна кривизна почалася ду­же дав­но. Це по­яснює, чо­му від­бу­ва­є­ться та­ке збу­дже­н­ня су­спіль­ства на тлі отри­ма­н­ня ав­то­ке­фа­лії. На­род від­чу­ває, що це щит, на яко­му сто­я­ла Укра­ї­на весь час. Це на­ша цер­ква та Ве­ли­ка ки­їв­ська істо­рія. Ми спо­сте­рі­га­є­мо по­во­рот — ми возз’єд­ну­є­мо­ся зі сво­єю істо­рі­єю. По­чи­на­є­мо жи­ти у гар­мо­ні­їз нею. Це ли­ше по­ча­ток, адже ми дов­гий час від­да­ля­ли­ся від на­шо­їі­сто­рії .

У цьо­му ви­нен не ли­ше наш су­сід, який цьо­му до­по­ма­гав, а та­кож був і ки­їв­ський вплив. Пе­ред­усім це істо­рія Ан­дрія Бо­го­люб­сько­го, в осо­бі яко­го «пер­ший ро­сі­я­нин», за ви­сло­вом Ва­си­ля Клю­чев­сько­го, з’явив­ся на істо­ри­чно­му тлі. Я хо­ті­ла би ви­рі­ши­ти істо­рію Ка­ї­на і Аве­ля в дав­ньо­ру­ській істо­рії. Бо­го­люб­ський не про­сто так по­їхав у Во­ло­ди­мир і Су­здаль, а по­тім зруй­ну­вав Ки­їв. Він ще ви­віз із Виш­го­ро­да го­лов­ну укра­їн­ську свя­ти­ню, яка на­ра­зі ста­ла го­лов­ною іко­ною су­сі­дньо­ї­краї - ни — Во­ло­ди­мир­ською. Я б хо­ті­ла ви­рів­ня­ти цю кри­ви­зну. У пе­ред­мо­ві до кни­ги «Ave...» я на­пи­са­ла, що іно­ді лю­ди ви­би­ра­ють злу во­лю за­мість від­су­тно­сті во­лі. Оче­ви­дно, Ки­їв то­ді «про­сів» по­лі­ти­чно. І ді­яль­ні лю­ди по­ча­ли зна­хо­ди­ти со­бі при­сто­су­ва­н­ня в ін­ших сві­тах, зокре­ма і в Мо­ско­вії...

Дру­гий мо­мент — це но­ві­тня істо­рія, свід­ком яко­їя бу­ла. Це пре­зи­дент­ські ви­бо­ри 1999 ро­ку. Ви не мо­же­те пам’ята­ти ці по­дії. Але спіл­ку­ва­ти­ся з ро­ве­сни­ка­ми про ці по­ді­ї­ще гір­ше, бо во­ни не хо­чуть зга­ду­ва­ти їх, адже бу­ли на бо­ці тих, хто є від­по­від­аль­ним за все, що від­бу­ло­ся по­тім.

Не­що­дав­но Facebook на­га­дав про мій ви­ступ у ніч пре­зи­дент­ських ви­бо­рів 1999 ро­ку. Я на­зи­ваю це Ру­бі­ко­ном, який ні­хто не по­мі­тив. То­ді я го­во­ри­ла про без­від­по­від­аль­ну по­лі­ти­чну елі­ту... Там бу­ли всі ві­до­мі нам пред­став­ни­ки ме­діа, але во­ни не хо­чуть це зга­ду­ва­ти. А по­трі­бно бу­ло б. Не тіль­ки то­му, що наш кан­ди­дат, який не пе­ре­міг, мав кон­стру­ктив­ну про­гра­му, ва­жли­ву для кра­ї­ни. Во­на на­зи­ва­ла­ся «Но­ва па­ра­ди­гма роз­ви­тку Укра­ї­ни». Еле­мен­ти ці­є­ї­про­гра­ми до­сі не за­сво­є­ні на­шою кра­ї­ною у біль­шо­сті, ли­ше в Дні­прі є при­кла­ди. Зокре­ма, ішло­ся про еле­ктрон­ний уряд, со­ціо­по­лі­си...

Від­по­від­аль­ність ле­жить не ли­ше на по­лі­ти­ках та ви­бор­цях, які без­дум­но го­ло­су­ва­ли. А на жур­на­лі­стах та­кож. Вра­жа­ю­чий при­клад. У нас ма­со­во йшла ро­сій­ська по­пса у ви­гля­ді во­є­ні­зо­ва­них се­рі­а­лів. Для них це — куль­то­ві ге­рої, для нас — убив­чі. А за­раз на го­ло­ви ді­тей, чи­ї­ба­тьки ди­ви­ли­ся ці се­рі­а­ли, бу­кваль­но впав спе­цназ. Хі­ба не­має укра­їн­ської про­ви­ни в то­му, що все це отру­ю­ва­ло про­стір? Хі­ба бу­ли про­те­сти про­ти цьо­го? Хі­ба до­ста­тньо для гро­ма­дян ви­хо­ди­ти один раз на де­сять ро­ків на Май­дан? Але ко­ли я чи­таю ін­те­ле­кту­аль­них лю­дей, во­ни об­хо­дять сто­ро­ною пре­зи­дент­ські ви­бо­ри 1999 ро­ку.

...Я окре­сли­ла па­ра­ди­гму від Ан­дрія Бо­го­люб­сько­го, який ре­ін­кар­ну­вав­ся в ба­га­тьох пред­став­ни­ків на­шо­ї­по­лі­ти­чно­ї­ту­сов­ки. Це на­слід­ки по­га­но ви­вче­но­їі­сто­рії . Її­тре­ба вчи­ти не для за­лі­ків. Тре­ба ро­зу­мі­ти сен­си істо­рі­ї­та по­рів­ню­ва­ти, що бу­ло в ті ча­си в ін­ших кра­ї­нах. Як во­ни ви­рі­шу­ва­ли ці про­бле­ми? Тут ні­як без осві­че­них лю­дей, які­сно­ї­жур­на­лі­сти­ки, ви­мо­гли­вих чи­та­чів, роз­ви­ну­то­го су­спіль­ства. Го­лов­не — щоб у вас був сфор­мо­ва­ний смак. Ме­ні зда­є­ться, що це — ви­рі­шаль­не у всьо­му. У Ви­бо­рі лю­дей, кни­жок, га­зет, по­лі­ти­ків...

«ЯКЩО ВАМ Є ЩО ДО­НЕ­СТИ, ВИ ПО­ВИН­НІ СПІЛ­КУ­ВА­ТИ­СЯ ВСІМА МОВАМИ»

Юлія ХІХЛО: — Роз­ка­жіть, будь ла­ска, про ва­ше став­ле­н­ня до ро­сій­ської мо­ви в за­со­бах ма­со­вої ін­фор­ма­ції. І чи не бо­ї­ться га­зе­та «День» втра­ти­ти цей від­со­ток ро­сій­сько­мов­них ре­ци­пі­єн­тів?

— У нас бу­ла осо­бли­ва істо­рія з ро­сій­ською мо­вою. «День» по­чи­нав­ся як укра­їн­ська га­зе­та, але я одра­зу за­хо­ті­ла, щоб ви­да­н­ня бу­ло і ро­сій­ською мо­вою, то­му що то­чно ба­чи­ла: нам по­трі­бно спіл­ку­ва­ти­ся з ро­сій­сько­мов­ни­ми в Укра­ї­ні, але ще біль­ше — екс­пор­ту­ва­ти. Я ро­зу­мію ці стра­хи лю­дей, які пи­шуть гнів­ні ко­мен­та­рі під ро­сій­сько­мов­ни­ми по­ста­ми на га­зе­тно­му «Фейс­бу­ці». На­ша мо­ва стіль­ки ро­ків бу­ла в ста­ні По­пе­лю­шки у зло­ї­Ма­чу­хи. І ко­ли ро­сій­ська весь час «на ба­ли їзди­ла», то на­ша по­стій­но «ба­ня­ки чи­сти­ла». І це від­чу­т­тя обра­зи, зви­чай­но, нас не по­ки- дає. Але ж у нас мо­же бу­ти до­бра Ко­ро­ле­ва, яка знає укра­їн­ську, ро­сій­ську, ан­глій­ську, поль­ську і по­во­ди­ться у сві­ті аб­со­лю­тно по-ко­ро­лів­ськи? Що ж нам жа­ха­ти­ся ві­чно?

Дій­сно, ми че­рез те ма­ли і ро­сій­ську, і ан­глій­ську вер­сі­ї­га­зе­ти. За­раз тим­ча­со­во ми при­пи­ни­ли ви­пуск ан­глій­сько­го ти­жне­ви­ка, спо­ді­ва­є­мо­ся, що на­ла­го­ди­мо в на­сту­пно­му ро­ці. Ми ро­би­ли ан­глій­ську вер­сію всі ро­ки, і ще то­ді ка­за­ли: «Вся Укра­ї­на ви­вчає ан­глій­ську!» Зно­ву-та­ки — для спіл­ку­ва­н­ня зі сві­том. То­му що якщо вам є що до­не­сти, ви по­вин­ні спіл­ку­ва­ти­ся всіма мовами.

На­ша про­гра­ма у став­лен­ні до ро­сій­сько­ї­мо­ви ґрун­ту­ва­ла­ся ще й на то­му, що я то­чно зна­ла: та­ка по­ста­нов­ка пи­та­н­ня, як у га­зе­ті «День», ці­ка­ва ду­ма­ю­чим лю­дям Ро­сії. Зно­ву-та­ки — по­стій­на по­прав­ка: це бу­ло ще до Май­да­нів і вій­ни. Але це при­не­сло сво­ї­пло­ди в то­му, що, на­при­клад, я бу­ла пер­шим жур­на­лі­стом, яко­го за­про­си­ли на чат-кон­фе­рен­цію ще ро­ків де­сять то­му в Ро­сію. Я два ти­жні від­по­від­а­ла на їхні за­пи­та­н­ня. І та­ким чи­ном по­ба­чи­ла «тем­пе­ра­ту­ру», зріз ро­сій­сько­го су­спіль­ства. Це був ре­сурс Ино­СМИ:ру, прав­да, не­вдов­зі ре­да­кто­ра там зня­ли. Не знаю, чи ма­ло це сто­су­нок до на­шої «ре­во­лю­цій­ної» роз­мо­ви.

Ми весь час шу­ка­ли діа­ло­гу з ми­сля­чим ро­сій­ським су­спіль­ством. На­віть обмі­ню­ва­ли­ся шпаль­та­ми з ро­сій­ською га­зе­тою з ма­те­рі­а­ла­ми на те­му «Яку Ро­сію ми лю­би­мо». Там усі одра­зу сприйня­ли цю ідею з ве­ли­ким за­хо­пле­н­ням, але по­тім цей за­пал у них тро­хи спав, то­му що ми на­пи­са­ли: ми лю­би­мо Ро­сію Ча­а­да­є­ва, Гер­це­на (до ре­чі, ми бу­ли єди­ною га­зе­тою, яка від­зна­ча­ла 200-річ­чя Гер­це­на і при­свя­ти­ла йо­му кру­глий стіл), Ро­сію Са­ха­ро­ва, ран­ньо­го, ще та­бір­но­го Сол­же­ні­ци­на, Ша­ла­мо­ва... Ба­га­тьох та­ких ро­сі­ян, яких са­ма Ро­сія не лю­бить. То­му, зві­сно, це ма­ло са­ме та­кий ре­зо­нанс. А во­ни нам у від­по­відь ро­би­ли ма­те­рі­а­ли, яку ж Укра­ї­ну во­ни лю­блять. І, зві­сно, во­ни лю­блять Укра­ї­ну не по­лі­ти­чну. А Укра­ї­ну гар­них дів­чат, сма­чно­її жі, гар­них пі­сень і гар­них кра­є­ви­дів. Тоб­то чи­сто етно­гра­фі­чний під­хід. Зві­сно, я одра­зу ро­зумі­ла, що так і бу­де. То­му що до сьо­го­дні (тіль­ки те­пер у де­ко­го про­ки­да­є­ться тро­шки ба­че­н­ня) во­ни не зна­ли Укра­ї­ну, не ро­зумі­ли, не ці­ка­ви­ли­ся нею.

А ми зна­ли Ро­сію і ви­вча­ли її, і я на­по­ля­га­ла ще ко­лись у Льво­ві на то­му, що по­трі­бен Ін­сти­тут Ро­сії. Це бу­ло за­дов­го до всіх дра­ма­ти­чних по­дій. Нам не­об­хі­дно бу­ло зна­ти її глиб­ше.

У на­шій га­зе­ті був текст із на­звою «Чим ми мо­же­мо до­по­мог­ти Ро­сії?» Ця по­ста­нов­ка пи­та­н­ня то­ді ви­гля­да­ла вза­га­лі шо­ку­ю­че, і ві­до­мий по­лі­то­лог Лі­лія Шев­цо­ва го­во­ри­ла ме­ні: «Ла­ри­са, с этим во­про­сом ты мо­же­шь обра­ща­ться в Мо­скве толь­ко ко мне. И, мо­жет быть, еще ко­му-то в «Но­вой га­зе­те». Я вва­жаю: Укра­ї­на мо­же до­по­мог­ти Ро­сі­ї­тіль­ки ста­ти со­бою. Ми по­вин­ні ста­ти со­бою, «Бри­та­ні­єю слов’ян­сько­го сві­ту», це мі­сія Укра­ї­ни. А Ро­сія по­вин­на ста­ти кон­фе­де­ра­ці­єю за прин­ци­пом Спо­лу­че­них Шта­тів. І за­бу­ти про Ки­їв­ську Русь, про цю спад­щи­ну, яку во­на рей­дер­ськи за­хо­пи­ла і яка їй на ко­ристь не пі­шла. Во­ни ре­аль­но отру­ї­ли­ся на­шою істо­рі­єю. Єди­не, що їх це весь час спо­ну­ка­ло — во­ни ба­чи­ли в нас не­ба­жа­но­го свід­ка. Во­ни вчи­ни­ли зло­чин і ду­ма­ли, що вже нас за­ко­па­ли,

осо­бли­во пі­сля 1933 ро­ку, а ви­яви­ло­ся, що ми жи­ві. Але ми бу­ли не­о­ба­чні: бо по­ка­за­ли, як жер­тва, не по­си­лив­шись, лю­ди­ні з ма­ні­а­каль­ни­ми схиль­но­стя­ми, що ми жи­ві. До ре­чі, я до­бре за­пам’ята­ла ін­терв’ю, яке в нас бу­ло з лі­де­ром че­чен­сько­ї­ді­а­спо­ри в Ки­є­ві. Ще за­дов­го до Май­да­нів він го­во­рив: «Будь­те обе­ре­жні з Ро­сі­єю». Ро­згром­ле­на Че­чня від­чу­ла на со­бі все. То­му по­трі­бно бу­ло вив­ча­ти Ро­сію, транс­пор­ту­ва­ти до не­ї­сво­ї­сен­си, не по­во­ди­ти­ся «від обо­ро­ни», ви­би­ра­ти­ся з обра­зу жер­тви, за­си­ді­ли­ся вже. І вчи­ти мо­ло­де су­спіль­ство. Я при­га­дую 1990-ті ро­ки, ко­ли ста­рі та­бір­ни­ки по­вер­та­ли­ся з ГУЛАГів, і во­ни всі ви­про­мі­ню­ва­ли три­во­гу. Бо вир­ва­ли­ся з па­щі зві­ра. А су­спіль­ство не ро­зумі­ло, жи­ло в ін­шо­му ви­мі­рі, не спра­цю­ва­ли ці «то­ки».

На схо­ді лю­ди сто­ять очі-в-очі з во­ро­гом. А вся ін­ша ча­сти­на кра­ї­ни цьо­го не від­чу­ває, то­му що не­має пра­виль­но­ї­ко­му­ні­ка­ції .

На­ше по­ко­лі­н­ня по­вин­но по­зба­ви­ти­ся ком­пле­ксів, які бу­ли по­ро­дже­ні пос­тко­ло­ні­а­лі­змом. І ро­сі­я­ни, і всі ін­ші ма­ють від­чу­ва­ти, що Укра­ї­на ви­бра­ла­ся з цьо­го ста­ну. Але для цьо­го по­трі­бна якість в усьо­му. Про­фе­сій­на пі­дго­тов­ка. Де вам не до­да­ють у ви­шах — доби­рай­те са­мо­осві­тою. За­раз від­кри­то стіль­ки мо­жли­во­стей для тих, хто не хо­че на со­ці­аль­не дно. Тре­ба би­ти­ся за ко­жний шанс.

Щоб гра­мо­тно по­во­ди­ти­ся з Ро­сі­єю, тре­ба ма­ти ду­же ве­ли­ку під­го­тов­ку і зна­н­ня. По­трі­бні но­ві стра­те­ги, ди­пло­ма­ти...

«НЕ ХО­ЧУ, ЩОБ МИ БУ­ЛИ НЕВДЯЧНИМИ»

Ксе­нія МОСТЄПАН: — Ме­не за­ці­ка­ви­ла кни­га «Ва­ші мер­тві ви­бра­ли ме­не...». Ска­жіть, будь ла­ска, чи ви спіл­ку­ва­ли­ся з Джейм­сом Мей­сом і чи мо­же­те ви ска­за­ти, якою лю­ди­ною він був і чи від­би­ли­ся на йо­го сві­до­мо­сті ті по­дії Го­ло­до­мо­ру, про які він пи­сав?

— Зві­сно, ре­да­ктор спіл­ку­є­ться зі спів­ро­бі­тни­ка­ми і жур­на­лі­ста­ми га­зе­ти. Джеймс Мейс був ре­да­кто­ром ан­гло­мов­но­го ви­пу­ску. До ре­чі, я зав­жди ка­за­ла, що се­ред не­ба­га­тьох від­знак, які в ме­не є, — та, що Джеймс на­зи­вав ме­не «сво­їм бо­сом». Ми спіл­ку­ва­ли­ся весь час як жур­на­ліст і ре­да­ктор і як ко­ле­ги. Зві­сно, те­пер я шко­дую, ме­ні зда­є­ться, тре­ба бу­ло ще біль­ше спіл­ку­ва­ти­ся. Але ж ти ні­ко­ли не ду­ма­єш, що лю­ди­на мо­же так ра­но пі­ти з жи­т­тя. І, оче­ви­дно, одні­єю з при­чин цьо­го ста­ло те, що він ду­же гли­бо­ко пе­ре­жи­вав. Він — лю­ди­на ін­те­ле­кту­аль­на і чу­тли­ва. Ча­сто бу­ває, що ін­те­ле­кту­а­ли «су­хі». Лю­блять ін­фор­ма­цію, світ ідей, але в них ні­би не ви­ста­чає яко­гось енер­ге­ти­чно­го за­па­су, щоб про­сто бу­ти те­пли­ми. А Джеймс був ду­же лю­дя­ним і ду­же со­ві­сним.

Для ме­не він був ду­же ва­жли­вою лю­ди­ною, то­му що в то­ді­шній жур­на­лі­сти­ці бу­ло ма­ло тих, ко­го б я вва­жа­ла сво­ї­ми при­ро­дні­ми со­ю­зни­ка­ми. З рі­зних при­чин. А Джеймс був по­пе­ре­ду всьо­го оду­жа­н­ня кра­ї­ни. Я, до ре­чі, зав­жди ду­же актив­но за­хи­щаю йо­го від за­бу­т­тя. Бу­ває, хо­ро­ші лю­ди ого­ло­шу­ють якісь акції, але їм чо­мусь не ви­ста­чає ду­шев­но­ї­до­бро­ти, щоб ска­за­ти, що пер­шим це зро­бив Джеймс. Я не знаю, чо­му. Не хо­чу, щоб ми бу­ли невдячними. До ре­чі, пер­шу кни­гу про Джейм­са — «День і ві­чність Джейм­са Мей­са», ми ви­да­ли за га­зе­тні гро­ші — жур­на­лі­сти ски­ну­ли­ся то­ді. Це був та­кий стан і вла­ди, і су­спіль­ства.

Ко­ли ого­ло­шу­ють акцію «Сві­чка у ві­кні» ко­жно­го ро­ку, я ду­маю: ну, чо­му не на­пи­са­ти, що це бу­ла ідея Джейм­са Мей­са? Адже я при­га­дую цей йо­го ви­ступ у пар­ла­мен­ті, ко­ли йо­му да­ли мен­ше п’яти хви­лин — у на­шо­му пар­ла­мен­ті, де не­ча­сто по­чу­єш (осо­бли­во то­ді) щось по-справ­жньо­му сві­то­во­го зна­че­н­ня, та­кій лю­ди­ні, як Джеймс, не да­ли ви­сту­пи­ти пов­но­цін­но! Він при­йшов і під впли­вом цьо­го на­пи­сав ко­лон­ку «Сві­чка у ві­кні». Про те, що бу­де ва­жли­во для по­ко­лінь на ба­га­то­ба­га­то ро­ків. Уже скіль­ки кра­їн сві­ту ви­зна­ли Го­ло­до­мор ге­но­ци­дом. А ко­ли він по­чи­нав, усе бу­ло іна­кше. І по­трі­бно бу­ло ма­ти ко­ло­саль­ну си­лу во­лі — пе­ре­мог­ти тих усіх не­на­ви­сни­ків Укра­ї­ни, укра­ї­но­фо­бів і ру­со­фі­лів, які си­дять і до­сі по рі­зних на­у­ко­вих цен­трах і які не хо­ті­ли чу­ти прав­ди.

Ця лю­ди­на на­дір­ва­ла своє сер­це за нас. Я не знаю, як мо­же ожи­ви­ти су­спіль­ство щось, окрім та­ко­ї­прав­ди... Лю­ди­на з ін­шо­го кін­ця сві­ту при­їха­ла від­да­ти жи­т­тя за вас, і ви лі­ну­є­те­ся по­ста­ви­ти в про­гра­му йо­го «По­вість про двох жур­на­лі­стів»? Для ме­не це не­ми­сли­мо. Але я по­яснюю це одним сло­вом: по­ст­ге­но­ци­дність. І ми по­ба­чи­мо мар­ке­ри — що су­спіль­ство здо­ро­ве, — ко­ли все бу­де іна­кше. Ко­ли лю­ди бу­дуть дя­ку­ва­ти, ко­ли во­ни бу­дуть віль­но це все ро­би­ти — за по­кли­ком.

Іще що­до люд­ських рис Джейм­са: у ньо­го бу­ло пре­кра­сне по­чу­т­тя гу­мо­ру, яке, на­пев­но, йо­му до­зво­ля­ло і на­ше жи­т­тя спри­йма­ти так, як він спри­ймав. Він був не ду­же ви­ба­гли­вий, але ду­же пря­мий і прин­ци­по­вий. І бу­ва­ло так, що йо­му йо­го по­соль­ство ін­ко­ли ка­за­ло бу­ти обе­ре­жні­шим, бо він кри­ти­ку­вав і сво­їх пре­зи­ден­тів, а не тіль­ки на­ших. Але Джеймс від­по­від­ав: «Я ду­маю так, і я це бу­ду го­во­ри­ти». Цей при­клад — без зай­во­го кон­фор­мі­зму, без на­дмір­ної то­ле­ран­тно­сті. Ми по­тім ка­за­ли: ну, що ж, це про­сто лю­ди­на віль­но­го сві­ту. Пре­кра­сний зразок для по­рів­ня­н­ня — як по­во­ди­ться віль­на лю­ди­на з віль­но­го сві­ту. І ми мо­гли під­тя­гу­ва­ти­ся до йо­го рів­ня. Або не під­тя­гу­ва­ти­ся.

Що­ро­ку вру­ча­є­ться пре­мія іме­ні Джейм­са Мей­са за гро­ма­дян­ську по­зи­цію в жур­на­лі­сти­ці, пу­блі­ци­сти­ці. Зав­дя- ки цьо­му «при­ро­сло» тро­шки біль­ше лю­дей, які ро­зу­мі­ють, що ка­жуть, що пи­шуть і чо­му. Це ве­ли­ке до­ся­гне­н­ня.

«ЩОБ МИ «ДОЗРІЛИ», НАМ ПО­ТРІ­БНО ДУ­ЖЕ БА­ГА­ТО СЕРЙОЗНИХ РОЗМОВ І СЕРЙОЗНИХ ЖУР­НА­ЛІ­СТІВ»

Д. Ш.: — На ва­шу дум­ку, яким є образ су­ча­сно­го укра­їн­ця в очах єв­ро­пей­ця?

— У рі­зних єв­ро­пей­ців рі­зне ба­че­н­ня. Ду­маю, ба­га­то про­су­ну­тих ро­зу­міє тру­дно­щі, з яки­ми зі­ткну­ла­ся Укра­ї­на в пе­рі­од від­нов­ле­н­ня сво­єї не­за­ле­жно­сті. У зв’яз­ку з цим до­ста­тньо при­га­да­ти та­кий сю­жет. Вра­же­н­ня ве­ли­ких по­дій, по­во­ро­ту в жит­ті укра­їн­ців на ме­не спра­вив при­їзд Мар­га­рет Те­тчер. Це бу­ло ще до ре­фе­рен­ду­му про не­за­ле­жність. Ви­сту­па­ю­чи у Вер­хов­ній Ра­ді, во­на ска­за­ла: «Ну що ж, ви обра­ли свій шлях. Ідіть, але ви по­вин­ні пам’ята­ти, що від­те­пер ви бу­де­те від­по­від­аль­ні са­мі за се­бе. А це те — чо­го у вас так дов­го не бу­ло». Ва­жли­во, щоб ви цю фра­зу теж вну­трі­шньо про­го­во­ри­ли — по­ду­май­те, що во­на ска­за­ла і чи по­чу­ли її. От са­ме на­слід­ки ці­є­ї­не­по­чу­то­сті ми і спо­гля­да­є­мо.

То­му що взя­ти від­по­від­аль­ність на се­бе — це озна­чає не інер­тно че­ка­ти і ду­ма­ти, що ви­бе­ре­мо ко­гось і хай він нам дасть. Ні. Пер­ші ро­ки пі­сля від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті бу­ли ду­же фа­таль­но по­зна­че­ні тим спо­тво­ре­н­ням су­спіль­ства, яке ви­ро­сло зде­біль­шо­го вже без пам’яті про при­ва­тну вла­сність, про ін­ди­ві­ду­аль­ні сво­бо­ди, про від­по­від­аль­ність, пов’яза­ну з вла­сні­стю. І пі­сля то­го, як обва­лив­ся Со­юз, на­род ще раз «обі­дра­ли». За­мість то­го, щоб «роз­дер­жа­ви­ти» лю­дей, да­ти їм вла­сність, а з вла­сні­стю — від­по­від­аль­ність. То­му при­чи­ни всі — у ви­крив­ле­ній фор­мі вла­сно­сті.

Я ча­сто по­вто­рюю ви­слів ві­до­мо­го еко­но­мі­ста Во­ло­ди­ми­ра Ла­но­во­го: з 1991-го по 1994-й в Укра­ї­ні бу­ло ре­аль­не від­ро­дже­н­ня, а з 1994-го почалася контр­ре­во­лю­ція. І всі Май­да­ни не при­ве­ли до змі­ни там — у «ма­шин­но­му від­ді­лен­ні». То­му що тіль­ки сто­сун­ки вла­сно­сті, віль­но­го до­сту­пу до ресурсів для гро­ма­дян да­дуть мо­жли­вість їм роз­ви­ва­ти­ся, зба­га­чу­ва­ти­ся, ма­ти по­ряд із тим твер­ді за­ко­ни і від­по­від­аль­ність.

Але ж гро­ма­дя­ни по­вин­ні ство­ри­ти та­кі умо­ви. Якщо ми спри­йма­є­мо Май­дан як фе­сти­валь, дру­гий, на жаль, уже з кров’ю, якщо ми пі­сля Май­да­нів і до Май­да­нів не ви­хо­ди­мо з чі­тки­ми по­лі­ти­чни­ми ви­мо­га­ми і з ре­аль­ни­ми пар­ті­я­ми, то ми ще не «дозріли». Але для то­го, щоб ми дозріли, нам по­трі­бно ду­же ба­га­то серйозних розмов і серйозних жур­на­лі­стів. Ясна річ, по­трі­бні ре­сур­си. Але ін­ко­ли бу­ва­ють мо­мен­ти, ко­ли вже не ре­сур­си гра­ють ви­зна­чаль­ну роль, а про­сто «ідея, час яко­ї­на­став». Ко­ли бу­де біль­ше в лю­дях ро­зу­мі­н­ня.

Тре­ба мі­ня­ти під­хо­ди. І са­мим змі­ню­ва­ти­ся. І то­ді бу­де на­дій­ний ви­хід на но­ві рів­ні. Ду­маю, що са­ме те се­ре­до­ви­ще, яке ви за­раз ба­чи­те, «бро­дить». Ми не­що­дав­но в цьо­му ж за­лі го­во­ри­ли з трьо­ма пре­кра­сни­ми су­ча­сни­ми фі­ло­со­фа­ми (див. ма­те­рі­ал «Три «по­вер­хи» ін­те­ре­су до фі­ло­со­фії...» у «Дні» №№ 218—219 від 30 ли­сто­па­да. — Ред.). Чи зна­ли ви, що День фі­ло­со­фі­ї­цьо­го ро­ку був озна­ме­но­ва­ний ве­ли­кою кіль­кі­стю фі­ло­соф­ських стар­та­пів? Тоб­то якщо лю­ди не чи­та­ють га­зе­ту «День», во­ни хі­ба що мо­жуть по­бро­ди­ти по рі­зних фі­ло­соф­ських сай­тах, але по­трі­бен кон­со­лі­до­ва­ний ре­сурс, щоб су­спіль­ство ма­ло уяв­ле­н­ня про се­бе. А я при­йшла на під­су­мок кон- кур­су фі­ло­соф­ських стар­та­пів — і бу­ла теж зди­во­ва­на. Та­ка кіль­кість ро­зум­них лю­дей в одно­му при­мі­щен­ні, які ро­зу­мі­ють одне одно­го і го­во­рять одні­єю «мо­вою» — це ду­же ці­ка­ве се­ре­до­ви­ще. І та­ких у кра­ї­ні є пев­на кіль­кість. От­же, ситуація зріє. По­трі­бен час і зу­си­л­ля...

«ТА­КІ РЕДАКТОРИ Є РУШІЄМ УКРА­ЇН­СЬКОЇ ЖУР­НА­ЛІ­СТИ­КИ»

Ві­кто­рія ДЕНИСЮК:

— Сьо­го­дні я по­бу­ва­ла в ре­да­кції га­зе­ти «День». Вра­же­н­ня не­ймо­вір­ні, адже я впер­ше від­ві­да­ла та­ку уста­но­ву. З на­ми спіл­ку­ва­ла­ся Ла­ри­са Івшина — го­лов­ний ре­да­ктор цьо­го ви­да­н­ня. Во­на з ра­ді­стю від­по­від­а­ла на на­ші за­пи­та­н­ня, а ми із за­хо­пле­н­ням слу­ха­ли її дум­ки що­до ни­ні­шньо­го ста­ну жур­на­лі­сти­ки в Укра­ї­ні, спо­га­ди про ро­бо­ту з фі­ло­со­фа­ми, ре­да­кто­ра­ми та ба­га­тьма ін­ши­ми осві­че­ни­ми лю­дьми. Нам вда­ло­ся по­чу­ти від Ла­ри­си Оле­ксі­їв­ни му­дрі афо­ри­зми.

Як на ме­не, та­кі редактори, як Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на, є рушієм укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки, адже во­на має свій по­гляд на ті ре­чі, які ми мо­гли ра­ні­ше вва­жа­ти не та­ки­ми ва­жли­ви­ми. На­ша на­ція за­бу­ла, що та­ке на­ціо­наль­на сві­до­мість, тве­ре­зий по­гляд на справ­жній стан дер­жа­ви та на­скіль­ки ва­жли­вим є те, як ко­жен із нас спри­ймає ін­фор­ма­цію, яка є скрізь і яка все-та­ки впли­ває на наш сві­то­гляд.

Ре­да­кція га­зе­ти «День», і зокре­ма Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на, ма­ють на­тхне­н­ня та ба­жа­н­ня змі­ню­ва­ти укра­їн­ську на­цію, щоб во­на ста­ла справ­ді не­за­ле­жною, а її сві­то­гляд не змі­ню­вав­ся під не­га­тив­ним впли­вом будь-ко­го — чи то во­ро­га, чи то «дру­га».

«ДУ­ЖЕ ПО­ТРІ­БНА ДЛЯ СТУДЕНТІВЖУРНАЛІСТІВ ЗУ­СТРІЧ»

Да­ри­на ШЕРСТЮК:

— Зу­стріч із Ла­ри­сою Оле­ксі­їв­ною Ів­ши­ною є одною з най­ці­ка­ві­ших по­дій на­шо­го фа­куль­те­ту. Во­на бу­ла дій­сно ці­ка­вою, ін­фор­ма­тив­ною та ду­же по­тріб- ною для сту­ден­тів-жур­на­лі­стів. Це не бу­ла фор­маль­на зу­стріч, де сту­ден­ти слу­ха­ли, а па­ні Івшина роз­по­від­а­ла су­хі фа­кти про своє ви­да­н­ня. Це бу­ла справ­жня прес-кон­фе­рен­ція, де ми змо­гли від­чу­ти се­бе до­свід­че­ни­ми жур­на­лі­ста­ми.

Ва­жли­вим аспе­ктом зу­стрі­чі бу­ло те, що Ла­ри­са Івшина — не про­сто го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти. Во­на — лю­ди­на ши­ро­ко­го сві­то­гля­ду, зі сво­єю по­зи­ці­єю та по­гля­да­ми на жи­т­тя. Це не­пе­ре­сі­чна осо­би­стість, з якою є про що по­го­во­ри­ти. То­му спіл­ку­ва­н­ня з па­ні Ів­ши­ною бу­ло спря­мо­ва­но не ли­ше на здо­бу­т­тя фа­хо­вих знань та на­ви­чок, а й на обго­во­ре­н­ня про­блем, які хви­лю­ють су­ча­сне су­спіль­ство і є ва­жли­ви­ми для нас.

«ТА­КІ ЛЮ­ДИ ДУ­ЖЕ МОТИВУЮТЬ»

Ма­ри­на МАШКО:

— Я впер­ше по­бу­ва­ла на та­кій зу­стрі­чі, й ме­ні ду­же спо­до­ба­ло­ся. Бу­ло ду­же ці­ка­во по­слу­ха­ти роз­ду­ми ре­да­кто­ра що­до жур­на­лі­сти­ки, по­чу­ти фра­гмен­ти істо­рії, які до­сі ме­ні бу­ли не­ві­до­мі, спо­сте­рі­га­ти за її став­ле­н­ням до сво­є­ї­ро­бо­ти. В очах Ла­ри­си Оле­ксі­їв­ни бу­ли «іскор­ки», во­на за­хо­пле­но та на­тхнен­но від­по­від­а­ла на за­пи­та­н­ня. Оче­ви­дно, що во­на лю­бить свою ро­бо­ту.

Хо­ті­лось би і на­да­лі від­ві­ду­ва­ти по­ді­бні зу­стрі­чі, адже та­кі лю­ди, з ба­га­тим жит­тє­вим до­сві­дом у сфе­рі жур­на­лі­сти­ки, ду­же мотивують нас — май­бу­тніх жур­на­лі­стів.

«День» — ЦЕ НЕ­ОБ­ХІ­ДНИЙ ПОШТОВХ НА­ШОЇ КРА­Ї­НИ ДО СА­МО­СТІЙ­НО­ГО РОЗ­ВИ­ТКУ»

Ксе­нія МОСТЄПАН:

— Зу­стріч із Ла­ри­сою Ів­ши­ною спра­ви­ла на ме­не над­зви­чай­не вра­же­н­ня. Ме­ні бу­ло ду­же ці­ка­во по­зна­йо­ми­ти­ся з нею не ли­ше як з го­лов­ним ре­да­кто­ром га­зе­ти «День», а й як із жін­кою і гро­ма­дян­кою Укра­ї­ни. Я впев­не­на, що сло­ва Ла­ри­си Ів­ши­но­ї­ві­дби­ли­ся у сві­до­мо­сті тих лю­дей, що зі­бра­ли­ся у кон­фе­ренц-за­лі. Пе­ред­чу­ваю, що ті сту­ден­ти, які, за­та­му­вав­ши по­дих, слу­ха­ли ре­да­ктор­ку, по-но­во­му по­див­ля­ться на істо­рію на­шо­ї­краї ни та сві­ту та з ен­ту­зі­а­змом ви­вча­ти­муть її. Я та­кож ду­маю, що ті дів­ча­та та хло­пці, які мрі­ють ста­ти жур­на­лі­ста­ми, під час ці­є­ї­зу­стрі­чі зна­йшли для се­бе твор­че на­тхне­н­ня. Я осо­би­сто зро­зумі­ла ду­же ва­жли­ву річ: га­зе­та «День» — це не про­сто ви­да­н­ня ви­со­кої якості. Це не­об­хі­дний поштовх на­шої кра­ї­ни до са­мо­стій­но­го роз­ви­тку.

«ЇЇ ХО­ЧЕ­ТЬСЯ СЛУ­ХА­ТИ ТА ВЧИТИСЬ У НЕЇ»

Ан­же­лі­ка СIРЕНКО:

— Ла­ри­са Івшина вра­зи­ла ме­не сво­єю де­мо­кра­ти­чні­стю, з одно­го бо­ку, та гли­би­ною — з ін­шо­го. Її­хо­че­ться слу­ха­ти та вчитись у неї. У Ла­ри­си Ів­ши­но­ї­не­має зверх­но­сті до сво­їх чи­та­чів та сту­ден­тів, які не ма­ють власного до­сві­ду.

«ВЕ­ЛИ­КИЙ ПОШТОВХ І ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ПОСИЛ ДО САМОРОЗВИТКУ»

Окса­на ЖМУТ:

— Ла­ри­са Івшина є лю­ди­ною ши­ро­ких по­гля­дів. Зу­стріч із нею — це ве­ли­кий поштовх і енергетичний посил до саморозвитку, са­мов­до­ско­на­ле­н­ня та по­шу­ку ті­є­ї­ін­фор­ма­ції , яка ста­не для те­бе но­вою схо­дин­кою. Жур­на­лі­сти­ка, як на ме­не, — це та про­фе­сія, де не­об­хі­дно вчи­ти­ся по­стій­но. У ме­не від­чу­т­тя, що сьо­го­дні я про­ки­ну­ла­ся від бу­ден­них кло­по­тів і від­чу­ла сенс ці­є­ї­про­фе­сії . Я зро­зумі­ла, що в кра­ї­ні є на­два­жли­ві про­бле­ми, про які не мо­жна за­бу­ва­ти, а нав­па­ки, по­стій­но на­га­ду­ва­ти су­спіль­ству і не­сти до ньо­го сен­си. Від цьо­го за­ле­жить на­ше май­бу­тнє і май­бу­тнє на­шо­ї­краї ни. Під­го­ту­ва­ли: Оль­га ХАРЧЕНКО, Вла­ди­сла­ва ШЕВ­ЧЕН­КО, Ва­лен­тин ТОРБА, «День», фото Ру­сла­на КАНЮКИ, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.