Аби вій­на за­кін­чи­лась і не ві­ді­бра­ли зем­лю...

Во­ли­ня­ни — про без­ду­шність, па­трі­о­тизм і по­тре­бу при­йма­ти ви­кли­ки

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - На­та­лія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Окса­на ДОМАРАЦЬКА, учи­тель­ка (с. Де­ре­вок Лю­бе­шів­сько­го ра­йо­ну):

— Ма­ла уні­каль­ну мо­жли­вість бу­ти уча­сни­це­ю­пер­шо­го На­ціо­наль­но­го са­мі­ту-че­лен­джу «EdCamp — ян­го­ли в дії», який ор­га­ні­зу­ва­ла ко­ман­да EdCampUkraine, її очо­лює ра­дник мі­ні­стер­ки осві­ти і на­у­ки Оле­ксандр Ель­кін. Це спе­ці­аль­на подія для ко­ор­ди­на­то­рів/-ок усіх хвиль ре­гіо­наль­них по­дій mini-EdCamp. Захід від­був­ся у Іmpaсt Hub Odesa. Над­зви­чай­но кру­ті екс­пер­ти і екс­пер­тки (Юа­кім Нільс­сон — дру­гий се­кре­тар По­соль­ства Шве­ції в Укра­ї­ні, Хан­на Те­шнер — ко­ор­ди­на­тор­ка Гро­ма­дян­ської слу­жби ми­ру GIZ в Укра­ї­ні, Ру­слан Гу­рак — го­ло­ва Дер­жав­ної слу­жби яко­сті осві­ти, Пав­ло Хо­бзей — за­сту­пник мі­ні­стер­ки осві­ти і на­у­ки Укра­ї­ни та ба­га­то ін­ших). На са­мі­ті уча­сни­ки і уча­сни­ці до­лу­ча­ли­ся до обго­во­ре­н­ня акту­аль­них пи­тань су­ча­сної осві­ти, зокре­ма, подаль­ше впро­ва­дже­н­ня ре­фор­ми Но­во­їукра­їн­ської шко­ли (НУШ). Дис­ку­сії, по­бу­до­ва ін­ди­ві­ду­аль­ної че­лен­джма­пи, прийня­т­тя осо­би­сті­сних, управ­лін­ських, ко­му­ні­ка­цій­них , ін­стру­мен­таль­них, те­хно­ло­гі­чних ви­кли­ків, ду­шев­не три­ден­не спіл­ку­ва­н­ня з дру­зя­ми, сюр­при­зи... За ре­зуль­та­та­ми са­мі­ту, ко­ман­да EdCampUkraine пі­дго­ту­ва­ла ре­зо­лю­цію, яку пе­ре­да­ли у МОН Укра­ї­ни.

На са­мі­ті я прийня­ла три ви­кли­ки — кон­флі­кто­до­ла­ю­чий, ан­гло­мов­ний і ора­тор­ський. На­ра­зі що­ден­но пра­цюю над зав­да­н­ня­ми кон­флі­кто­до­ла­ю­чо­го ви­кли­ку від Ве­ро­ні­ки Во­ло­ши­ної (Гро­ма­дян­ська слу­жба ми­ру GIZ в Укра­ї­ні). Пі­зна­ва­ти се­бе ці­ка­во і ко­ри­сно. Зро­зумі­ла, що змі­ню­ва­ти світ мо­жна ли­ше за умо­ви, ко­ли змі­ню­є­шся на кра­ще сам.

Що для се­бе від­кри­ла цін­но­го? Про осві­ту тре­ба пі­клу­ва­ти­ся, як про се­бе. Адже пі­клу­ю­чись про ді­тей, ми дба­є­мо за на­ше май­бу­тнє. Там, де го­во­рять про цін­но­сті, там є лю­ди! Лю­ди­на, яка вклю­ча­є­ться у будь-який про­цес Сер­цем, вже змі­нює світ.

Змі­ню­ю­чись са­мі, ми мо­же­мо змі­ню­ва­ти на­ше ото­че­н­ня. Вла­сне, у цьо­му на­ша си­ла! І ду­же ме­не за­сму­ти­ла по­чу­та істо­рія про вчи­тель­ку, яка аб­со­лю­тно не змі­ни­ла свої під­хо­ди до ді­тей і при цьо­му на­вчає їх за НУШ. І та­кі вчи­те­лі у шко­лах ще є. Що ж ро­би­ти у та­ких ви­пад­ках? Го­во­ри­ти, пи­са­ти, роз­по­від­а­ти, не бо­я­ти­ся, ста­ти і бу­ти пов­но­прав­ни­ми пар­тне­ра­ми пе­да­го­гів, спів­пра­цю­ва­ти за­ра­ди ді­тей.

Ва­силь НАГОРНИЙ, адво­кат, во­лон­тер:

— Лю­блю, ко­ли при­їздять на кон­суль­та­ці­ю­лю ди з гли­бо­ких сіл. Во­ни без­хи­трі­сні, го­во­рять, хоч і со­ром­ля­чись, але че­сно. З ни­ми лег­ко, во­ни не при­но­сять за­ста­рі­лі нор­ми за­ко­нів і не спе­ре­ча­ю­ться че­рез їх зміст. Во­ни не про­сять «по­рі­ша­ти» — во­ни про­сять до­по­мог­ти. На­тру­дже­ні по­ре­па­ні ру­ки, обві­тре­не, в пе­ред­ча­сних змор­шках облич­чя, на­пу­дже­на свя­тко­ва хус­тка, з-під якої ви­гля­да­ло по­си­ві­ле во­лос­ся, зі­бра­не ста­ри­ми при­кол­ка­ми, роз­гу­бле­ність — все вка­зу­ва­ло на те, що по­їзд­ка в обла­сний центр для ці­єї жін­ки рід­кість. Во­на ні­чо­го не знає про «на­сі­ров­ські су­ди», про зди­ча­ві­лих від жа­ги до вла­ди по­лі­ти­ків, які вже роз­по­ча­ли до­стро­ко­во ви­бор­чі пе­ре­го­ни, про би­тви в со­цме­ре­жах «обра­них» з «не­уго­дни­ми»...

Про­сто з ці­ка­во­сті пи­таю: «А го­ло­су­ва­ти за ко­го бу­де­те? На­ве­сні ж ви­бо­ри пре­зи­ден­та». Див­лю­ся, зні­ти­лась. Чо­ло­вік, який при­йшов з нею(як зго­дом ви­я­ви­ло­ся, во­на по­про­си­ла­ся до одно­сель­ця в ма­ши­ну), ско­ри­став­шись па­у­зою, ви­гу­кнув: «Ка­зав сіль­ський го­ло­ва, що бу­де го­ло­су­ва­ти тіль­ки за Фран­клі­на...» Жі­но­чка, не зро­зу­мів­ши, про ко­го мо­ва, ти­хень­ко ска­за­ла: «Та я й не зна­ла, що ви­бо­ри на­ве­сні. Аби вій­на вже та скін­чи­лась, зем­лю­не ві­ді­бра­ли». Во­на хо­ті­ла по­ста­ви­ти ме­ні ли­ше одне за­пи­та­н­ня. Ко­ли ді­йшли до су­ті, то очі в неї ста­ли во­ло­ги­ми: «Чи мо­жуть по­са­ди­ти до в’язни­ці си­на, який не зміг при­бу­ти до вій­сько­во­го ко­мі­са­рі­а­ту? По­вір­те, він не спе­ці­аль­но втік. Одру­жи­ти­ся зі­брав­ся. По­їхав, щоб на до­бу­до­ву ха­ти за­ро­би­ти. Бе­ре си­ро­ту, сва­тів не­має, му­си­мо са­мі. А там, у Поль­щі, та­ку «бу­ма­гу» під­пи­сав — не мо­же при­їха­ти до кін­ця сі­чня, іна­кше штраф ве­ли­кий. Син на­віть те­ле­фо­ну­вав звід­там у вій­сько­мат і по­обі­цяв, що як при­їде — від­ра­зу з’яви­ться, але йо­го й слу­ха­ти не за­хо­ті­ли, ска­за­ли — по­са­дять». — «А скіль­ки ро­ків йо­му і чи пі­де ве­сною?» У жін­ки змі­нив­ся по­гляд. З су­мир­ної ове­чки во­на пе­ре­тво­ри­лась на впев­не­ну вов­чи­цю: «Йо­му ско­ро 19... Що зна­чить — не пі­де? В ме­не ще дві донь­ки є. Їхні чо­ло­ві­ки обоє мо­бі­лі­зо­ва­ні бу­ли в 2014 ро­ці. Один до­сі во­ює, дру­гий — кон­ту­же­ний, дзво­ни чує по­стій­но, він і на­пра­вив до вас. Ска­зав пе­ре­да­ти при­віт. Мо­же, при­га­ду­є­те йо­го? Як по­вер­ну­ли­ся зі схо­ду, ви йо­му у Во­ло­ди­ми­рі-Во­лин­сько­му на ли­сто­чку пи­са­ли ра­порт на лі­ку­ва­н­ня, бо він по­га­но чув, кров йшла з ву­ха. Ото ті двоє йо­му і за­бо­ро­ни­ли до­стро­ко­во ки­да­ти ро­бо­ту, хо­ча він вже бі­ле­та ку­пив».

Мо­ю­ві­зи­тку во­на схо­ва­ла в га­ма­нець, по­ряд із чи­сле­ни­ми фо­то­гра­фі­я­ми рі­дних. Я не стри­мав­ся і дав сло­во, що її си­на ні­хто не по­ка­рає, на­віть штра­фом.

Лю­ди­на, яка не знає про «все­силь­но­го фран­клі­на», не мо­же обма­ню­ва­ти, по­ду­мав я, ко­ли во­на по­вер­ну­ла­ся вже з ко­ри­до­ру і пе­ре­хре­сти­ла ме­не... А на сто­лі під па­пе­ра­ми я зна­йшов по­жма­ка­ну і вог­ку від спі­тні­лих рук двад­ця­ти­грив­не­ву ку­пю­ру...

Те­тя­на ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО, істо­рик, кра­є­зна­вець:

— При­во­дів ра­ді­ти остан­нім ча­сом бу­ло ба­га­то. Перш за все ра­дію, ко­ли під­би­ва­ю­під­сум­ки 2018 року, а він ви­дав­ся для ме­не ду­же плі­дним на не­о­чі­ку­ва­ні зна­хід­ки та но­ві пу­блі­ка­ції. По-дру­ге, за остан­ній мі­сяць в мо­є­му жит­ті з’яви­ло­ся ба­га­то но­вих лю­дей, з яки­ми дав­но хо­ті­ла са­ма по­зна­йо­ми­тись, а тут во­ни про­я­ви­ли іні­ці­а­ти­ву, ба­чу в цьо­му но­ві ці­ка­ві про­е­кти. По-тре­тє, вда­ло­ся про­ве­сти гар­ний захід, ку­ди при­йшло ба­га­то близь­ких, і що цін­но — на­віть не­ві­до­мих ме­ні лю­дей, це ме­ні до­да­ло впев­не­но­сті в со­бі.

Вза­га­лі, ра­ду­ва­ли і дрі­бни­ці, без яких не уяв­ля­ю­сво­го жи­т­тя, а це но­ві книж­ки, гар­ні кві­ти та по­да­рун­ки. За­сму­ти­ли рі­зні бю­ро­кра­ти­чні ко­лі­зії, не­по­ря­дність та без­ду­шність де­яких лю­дей. При­кро, що за­раз, ко­ли ми так ба­га­то го­во­ри­мо про па­трі­о­тизм, но­ву кра­ї­ну, но­ві цін­но­сті, не всі укра­їн­ці мо­жуть від­мо­ви­ти­ся від ко­ру­пції, ку­мів­ства та пе­ре­ви­ще­н­ня слу­жбо­вих обов’яз­ків. Маю на­дію, що у 2019 ро­ці ми все ж цьо­го по­збу­де­мось на­зав­жди.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.