Юрій ТЕ­РЕ­ЩЕН­КО,

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

до­ктор істо­ри­чних на­ук, про­фе­сор:

1 Су­спіль­но-по­лі­ти­чна ініціатива га­зе­ти «День» та її го­лов­но­го ре­да­кто­ра Па­ні Ла­ри­си Івшиної об­умо­ви­ла про­го­ло­ше­н­ня 2018 року ро­ком 100лі­т­тя Ге­тьма­на­ту Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го. Цей крок на­був над­зви­чай­ної по­лі­ти­чної ва­ги, оскіль­ки на дер­жав­но­му рів­ні юві­лей ство­ре­ної у 1918 ро­ці Укра­їн­ської Дер­жа­ви не свя­тку­вав­ся. Ни­ні­шнє ке­рів­ни­цтво Укра­ї­ни спро­мо­гло­ся ли­ше на чер­го­ву гло­ри­фі­ка­цію т.зв. «укра­їн­ської ре­во­лю­ції», яка про­дов­жує уе­не­рів­ське за­пе­ре­че­н­ня кон­стру­ктив­ної ді­яль­но­сті укра­їн­сько­го кон­се­рва­ти­зму, йо­го не­оці­нен­ний вне­сок в укра­їн­ське дер­жа­во­тво­ре­н­ня, як пра­кти­чне, так й іде­о­ло­гі­чне.

Зміст су­ча­сної по­лі­ти­чної бо­роть­би в Укра­ї­ні ті­сно пов’яза­ний із на­ма­га­н­ня­ми оста­то­чно­го по­до­ла­н­ня її пос­тко­ло­ні­аль­но­го ста­но­ви­ща, ви­ко­рі­не­н­ням низ­ки мі­фо­ло­гем, нав’язу­ва­них чу­жи­не­цьки­ми ан­ти­укра­їн­ськи­ми си­ла­ми, а та­кож но­сі­я­ми укра­їн­ських лі­бе­раль­них і лі­во­ра­ди­каль­них іде­о­ло­гі­чних те­чій.

По­зи­ції і одних, і дру­гих три­ва­лий час фа­кти­чно збі­га­лись у на­мі­рах де­е­лі­ти­за­ції укра­їн­сько­го су­спіль­ства, за­пе­ре­чен­ні існу­ва­н­ня в ньо­му на­ціо­наль­ної шля­хет­сько-ари­сто­кра­ти­чної вер­стви, її уча­сті в на­ціо­наль­но-твор­чій ді­яль­но­сті. Са­ме по­до­лан­ню­цьо­го хи­бно­го ба­че­н­ня укра­їн­сько­го істо­ри­чно­го про­це­су но­ві­тньої до­би і бу­ли при­свя­че­ні зу­си­л­ля га­зе­ти «День» та її го­лов­но­го ре­да­кто­ра Ла­ри­си Івшиної у 2018 ро­ці. Це зав­да­н­ня бу­ло бли­ску­че ви­ко­на­но пу­блі­ка­ці­я­ми га­зе­ти, при­свя­че­ни­ми до­бі Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, та уза­галь­ню­ю­чою мо­но­гра­фі­єю «Ave..», під­го­тов­ле­но­юЛ. Ів­ши­ною, в якій все­бі­чно роз­кри­то ба­га­то­гран­ну ді­яль­ність геть­ма­на, спря­мо­ва­ну на роз­бу­до­ву ре­аль­ної на­ціо­наль­ної дер­жа­ви з аде­ква­тною си­сте­мо­ю­не­об­хі­дних ін­сти­ту­тів і ци­ві­лі­зо­ва­ни­ми пра­во­ви­ми від­но­си­на­ми.

У ре­зуль­та­ті по­стать Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го спри­йма­є­ться сьо­го­дні зна­чно­ю­ча­сти­но­ю­су­спіль­ства не як но­сія хи­бних та без­глу­здих мі­фо­ло­гем, де він ви­гля­дає як «ні­ме­цька ма­ріо­не­тка», при­хиль­ник «єди­ної не­ді­ли­мої Ро­сії», а як по­слі­дов­но­го бу­дів­ни­чо­го укра­їн­ської дер­жав­но­сті, ство­ре­ної у над­зви­чай­но сти­слі стро­ки і фа­кти­чно на го­ло­му мі­сці. Це бу­ла без­при­кла­дна ла­бо­ра­то­рія укра­їн­сько­го дер­жав­но­го бу­дів­ни­цтва, яка спи­ра­ла­ся на кон­кре­тний про­фе­сій­ний до­свід геть­ма­на та ін­ших уча­сни­ків про­це­су, ре­а­ні­ма­ці­ю­до­ся­гнень дер­жа­во­тво­ре­н­ня в істо­ри­чно­му ми­ну­ло­му в Укра­ї­ні.

На тлі руй­нів­них со­ці­аль­но-еко­но­мі­чних екс­пе­ри­мен­тів Цен­траль­ної Ра­ди, зокре­ма ре­а­лі­за­ції акта со­ці­а­лі­за­ції зем­лі, який при­звів до за­го­стре­н­ня кла­со­во­го про­ти­бор­ства в укра­їн­сько­му се­лі, по­ши­ре­н­ня в ньо­му ха­о­су, еко­но­мі­чної де­стру­кції, Укра­їн­ська Дер­жа­ва утвер­джу­ва­ла ре­аль­не со­ці­аль­не пар­тнер­ство, спри­я­ла на­ціо­наль­ній кон­со­лі­да­ції усіх верств укра­їн­сько­го на­ро­ду і на­ма­га­ла­ся за­без­пе­чи­ти ста­біль­ність на­ціо­наль­ної дер­жав­но­сті.

Та­ке усві­дом­ле­н­ня кон­стру­ктив­ної ді­яль­но­сті укра­їн­ської ари­сто­кра­ти­чної елі­ти у 1918 ро­ці є ді­є­во­ю­по­тре­бо­ю­су­ча­сно­го су­спіль­ства, аде­ква­тним ба­че­н­ням по­лі­ти­чних ре­а­лій і пев­но­го ожив­ле­н­ня по­лі­ти­чних по­зи­цій при­хиль­ни­ків укра­їн­сько­го кон­се­рва­ти­зму. 2 У роз­ви­ток то­го, що вже зро­бле­но га­зе­тою«День», не­об­хі­дно по­гли­блю­ва­ти тенденцію до роз­кри­т­тя но­ві­тньої істо­рії укра­їн­ської ари­сто­кра­ти­чної вер­стви, її дер­жав­ни­цьких по­зи­цій. На осо­бли­ву ува­гу за­слу­го­вує не ли­ше на­у­ко­вий ана­ліз і все­бі­чне ви­вче­н­ня здо­бу­тків Ге­тьма­на­ту Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, а й ви­вче­н­ня за­ко­но­мір­но­сті йо­го по­яви на істо­ри­чній аре­ні. Адже істо­ри­ки фа­кти­чно май­же не по­мі­ча­ли ари­сто­кра­ти­чної вер­стви в укра­їн­сько­му су­спіль­но­му і ду­хов­но­му жит­ті ХІХ — по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя. Між тим не­за­ан­га­жо­ва­не спо­сте­ре­же­н­ня ре­а­лій укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го жи­т­тя, мі­сця і ро­лі в ньо­му укра­їн­ської ари­сто­кра­ти­чної елі­ти свід­чить, що укра­їн­ська на­ціо­наль­на ду­хов­ність «ро­сте з про­він­цій­ної зна­ті», яка про­жи­ває по се­лах, і, як свід­чать де­які за­ру­бі­жні об­сер­ва­то­ри, звід­ти по­хо­дять усі ве­ли­кі по­лі­ти­чні ру­хи в Укра­ї­ні.

Як ві­до­мо, лі­дер укра­їн­сько­го кон­се­рва­тив­но­го ру­ху В. Ли­пин­ський ви­со­ко оці­ню­вав вне­сок «кла­су ро­до­вих зем­ле­вла­сни­ків» у гро­мад­сько-по­лі­ти­чний і куль­тур­ний рух в Укра­ї­ні. Він го­стро кри­ти­ку­вав укра­їн­ських на­ціо­нал-де­мо­кра­тів за їхні на­ма­га­н­ня по­ста­ви­ти укра­їн­ську ари­сто­кра­ті­ю­за рам­ки но­ві­тньо­го на­ціо­наль­но­го про­це­су. Лі­дер укра­їн­сько­го кон­се­рва­ти­зму на­го­ло­шу­вав на ве­ли­че­зній кре­а­тив­ній ро­лі укра­їн­сько­го кла­су зем­ле­вла­сни­ків, які за­кла­да­ли «фун­да­мен­ти під су­ча­сне по­лі­ти­чне й куль­тур­не від­ро­дже­н­ня укра­їн­ської на­ції».

Се­ред них В. Ли­пин­ський ба­чить Є. Гре­бін­ку, М.Го­го­ля, О. Сто­ро­жен­ка, Г. Кві­тку-Основ’янен­ка, А. Ме­тлин­сько­го, П. Ку­лі­ша, М. Ко­сто­ма­ро­ва, В. Бі­ло­зер­сько­го, М. Ма­кси­мо­ви­ча, О. Ла­за­рев­сько­го, О. Чу­бин­сько­го, О. По­те­бню, О. та М. Мар­ко­ви­чів ( М. Вов­чок), П. Руд­чен­ка (Мир­но­го), О. Ко­ни­сько­го, М. Дра­го­ма­но­ва, Б. Грін­чен­ка, М. Ста­ри­цько­го, Ле­сю­Укра­їн­ку (Ко­сач), М. Ли­сен­ка і т.д. До цих, пе­ре­ва­жно, на­щад­ків ко­за­цько-стар­шин­ської вер­стви він до­дає ре­чни­ків по­ло­ні­зо­ва­них укра­їн­ських шля­хет­ських ро­дин, які актив­но вклю­чи­ли­ся в укра­їн­ську гро­мад­ську і на­у­ко­во-куль­тур­ну пра­цю: З. Хо­да­ков­сько­го, Т. Олі­за­ров­сько­го, Т. Па­ду­ру, М. Чай­ков­сько­го, С. Оста­шев­сько­го, А. Ша­шке­ви­ча, П. Свєн­ці­цько­го, К. Ми­халь­чу­ка, Б. По­знан­сько­го, Й. Юр­ке­ви­ча, В. Ан­то­но­ви­ча, Т. Риль­сько­го і т.д. В. Ли­пин­ський на­го­ло­шує, що на ко­шти «зе­мель­ної бур­жу­а­зії» бу­ло за­сно­ва­но На­у­ко­ве То­ва­ри­ство ім. Шев­чен­ка у Львові (фун­да­то­ри: «по­мі­щи­ки» — Єли­за­ве­та Ми­ло­ра­до­вич і Ми­хай­ло Жу­чен­ко), Від­діл Ге­о­гра­фі­чно­го та­ва­ри­ства й Ар­хе­о­ло­гі­чна ко­мі­сія в Ки­є­ві, Істо­ри­чний му­зей Бо­г­да­на Ха­нен­ка в Ки­є­ві, На­ціо­наль­ний му­зей Фун­да­ції Ми­тро­по­ли­та Ше­пти­цько­го у Львові» та низ­ку ін­ших на­у­ко­вих і куль­тур­них уста­нов та ін­сти­ту­цій.

Ті­сний і три­ва­лий зв’язок укра­їн­ської шля­хти з се­лян­ством, ба­га­тий до­свід го­спо­дар­ської спів­пра­ці, які во­дно­час до­пов­ню­ва­ли­ся низ­кою спіль­них рис що­ден­но­го жи­т­тя, по­бу­ту, по­ро­джу­ва­ли спо­ді­ва­н­ня, що і «ве­ли­ко­зе­мель­ні», і «ма­ло­зе­мель­ні» вла­сни­ки ство­рять окре­му по­лі­ти­чну ор­га­ні­за­ці­юі ста­нуть са­мо­стій­но­ю­по­ту­жною скла­до­во­ю­укра­їн­сько­го ру­ху. Ви­я­вом цьо­го про­це­су бу­ло зокре­ма утво­ре­н­ня П. Ско­ро­пад­ським Укра­їн­ської на­ро­дної гро­ма­ди, Укра­їн­ської хлі­бо­роб­сько­де­мо­кра­ти­чної пар­тії та де­яких ін­ших по­лі­ти­чних груп.

По­тре­бує біль­шої ува­ги на­ціо­наль­но-пра­кти­чний ха­ра­ктер здій­сне­них П. Ско­ро­пад­ським пе­ре­тво­рень. Це сто­су­є­ться йо­го на­ма­гань змі­цни­ти по­зи­ції се­ре­дньо­го кла­су в Укра­їн­ській Дер­жа­ві, що ма­ло за­без­пе­чи­ти їй на­дій­не со­ці­аль­не опер­тя.

Ге­тьман і йо­го ото­че­н­ня ро­зумі­ли, що в бо­роть­бі, роз­по­ча­тій між біль­шо- ви­змом і Укра­ї­ною, ви­зна­чаль­ну роль мо­же ві­ді­гра­ти ли­ше та со­ці­аль­на вер­ства, яка є вла­сни­ком за­со­бів ви­ро­бни­цтва і про­ду­цен­том во­дно­час. Та­кою вер­ство­ю­мо­гло ста­ти від­нов­ле­не в но­ві­тній час ко­за­цтво, яке, спи­ра­ю­чись на тра­ди­ції віль­но­го во­ло­ді­н­ня зем­лею і збро­єю, мо­гло бу­ти вкрай за­ці­кав­ле­ним в існу­ван­ні ін­сти­ту­тів при­ва­тної вла­сно­сті на зем­люі ста­біль­ної на­ціо­наль­ної дер­жав­но­сті, що за­хи­ща­ла б ці ін­сти­ту­ти. Ство­ре­н­ня мі­цно­го ор­га­ні­зо­ва­но­го ко­за­цько­го ста­ну ма­ло спри­я­ти вре­гу­лю­ван­ню роз­мі­рів зем­ле­во­ло­ді­н­ня, утвер­джен­ню­при­ва­тної та спад­ко­вої вла­сно­сті на зем­лю, впро­ва­джен­ню пра­ва во­ло­ді­н­ня зем­ле­ю­за­ле­жно від уча­сті в бо­роть­бі із зов­ні­шнім во­ро­гом і за­без­пе­чен­ні збе­ре­же­н­ня кор­до­нів Укра­їн­ської Дер­жа­ви. У цьо­му кон­текс­ті від­нов­ле­н­ня геть­ман­ства ціл­ком ло­гі­чно при­ве­ло до від­ро­дже­н­ня ко­за­цтва як ста­ну, що був осно­во­ю­існу­ва­н­ня Пер­шо­го Ге­тьма­на­ту. Ко­за­цтво по­ста­ло зно­ву на під­ста­ві за­ко­ну — Уні­вер­са­лу геть­ма­на Укра­їн­ської Дер­жа­ви від 16 жов­тня 1918 р.

У цьо­му кон­текс­ті вар­то роз­гля­да­ти розв’яза­н­ня Ско­ро­пад­ським зе­мель­но­го пи­та­н­ня і про­ве­де­н­ня ним опти­маль­ної аграр­ної по­лі­ти­ки. Пав­ло Ско­ро­пад­ський пі­зні­ше за­ува­жу­вав: «Я був пе­ре­ко­на­ний, що тіль­ки мі­цна ор­га­ні­за­ція ве­ли­ких, се­ре­дніх і дрі­бних вла­сни­цьких еле­мен­тів змо­же по­ста­ви­ти на­шу Дер­жа­ву на пра­виль­ний шлях роз­ви­тку, а вся­кий уряд у нас, опер­тий на со­ці­а­лі­сти­чні пар­тії, не­ми­ну­че в ко­ро­ткий час до­ко­ти­ться до біль­шо­ви­зму».

На по­ча­ток ли­сто­па­да 1918 р. був го­то­вий про­ект зе­мель­ної ре­фор­ми, роз­ро­бле­ний мі­ні­стром зе­мель­них справ В. Ле­он­то­ви­чем. Він пе­ред­ба­чав при­му­со­вий ви­куп дер­жа­во­юв­сіх ве­ли­ких зе­мель­них ма­є­тків, що ма­ли бу­ти пар­це­льо­ва­ни­ми між се­ля­на­ми за до­по­мо­гою Дер­жав­но­го зе­мель­но­го бан­ку, у роз­мі- рі не біль­ше 25 де­ся­тин зем­лі на одне го­спо­дар­ство. Від від­чу­же­н­ня зем­лі звіль­ня­ли­ся ті го­спо­дар­ства, що ма­ли агро­куль­тур­не зна­че­н­ня, однак ли­ше роз­мі­ром до 200 де­ся­тин зем­лі ко­жне.

На дум­ку фа­хів­ців, цей за­кон був одним із най­більш де­мо­кра­ти­чних у по­рів­нян­ні з зе­мель­ни­ми за­ко­на­ми ін­ших дер­жав то­ді­шньо­го сві­ту. Здій­сне­н­ня на­мі­че­ної ре­фор­ми, без сум­ні­ву, мо­гло да­ти по­штовх по­ту­жно­му со­ці­аль­но­еко­но­мі­чно­му роз­ви­тку Укра­ї­ни. Во­но за­без­пе­чу­ва­ло та­кий зе­мель­ний устрій, осно­во­ю­я­ко­го ста­ва­ли се­ре­дньо-за­мо­жні, са­мо­до­ста­тні ін­ди­ві­ду­аль­ні го­спо­дар­ства, що ве­ло до утвер­дже­н­ня еко­но­мі­чно здо­ро­вої, не­за­ле­жної хлі­бо­роб­ської вер­стви — опо­ри Укра­їн­ської Дер­жа­ви.

Про­те най­біль­ші здо­бу­тки Ге­тьма­на­ту ле­жа­ли в ду­хов­ній сфе­рі. Са­ме на­ціо­наль­но-куль­тур­ні та осві­тні здо­бу­тки Дру­го­го Ге­тьма­на­ту вар­то оці­ни­ти як най­більш ва­го­мі з усіх сфер дер­жав­но­го жи­т­тя. 10 черв­ня від­кри­ли­ся обов’яз­ко­ві кур­си укра­ї­но­знав­ства для вчи­те­лів. За де­яки­ми ві­до­мо­стя­ми, їх за­кін­чи­ло близь­ко 50 тис. осіб. 3 ли­пня за­сно­ва­но укра­їн­ські ниж­чі шко­ли, на які бу­ло ви­ді­ле­но близь­ко 89 млн крб, на ви­щі по­ча­тко­ві шко­ли — май­же 21 млн крб.; на по­за­шкіль­ну осві­ту ли­ше на пів­річ­чя — близь­ко 6 млн крб, на до­шкіль­ну осві­ту на пів­річ­чя — 500 тис. крб.

Про­тя­гом усьо­го ча­су існу­ва­н­ня Ге­тьма­на­ту від­кри­то 150 укра­їн­ських гім­на­зій, фі­нан­со­ва­них дер­жа­вою, при­чо­му де­які з них бу­ли на­віть у се­лах. При­зна­че­но 350 сти­пен­дій іме­ні ви­зна­чних укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків. Від 25 черв­ня до 15 ве­ре­сня 1918 р. бу­ло про­да­но вчи­те­лям і учням 2 млн шкіль­них укра­їн­ських під­ру­чни­ків. Осо­бли­во вар­то від­зна­чи­ти, що на дер­жав­ний кошт бу­ли прийня­ті всі укра­їн­ські се­ре­дні шко­ли, за­сно­ва­ні укра­їн­сько­ю­гро­мад­ські­стю­за до­би Цен­траль­ної Ра­ди, і во­дно­час бу­ла ство­ре­на ці­ла низ­ка но­вих укра­їн­ських по­ча­тко­вих шкіл та гім­на­зій, фі­нан­со­ва­них дер­жа­вою. За­сно­ва­но два дер­жав­них укра­їн­ських уні­вер­си­те­ти — в Ки­є­ві та Кам’ян­ці-По­діль­сько­му, істо­ри­ко-фі­ло­ло­гі­чний фа­куль­тет у Пол­та­ві, що мав транс­фор­му­ва­ти­ся в уні­вер­си­тет. Укра­ї­ні­зо­ва­но Ки­їв­ський, Хар­ків­ський та Оде­ський уні­вер­си­те­ти та Ки­їв­ську по­лі­те­хні­ку. Для мо­ло­дих уче­них, що ма­ли вдо­ско­на­лю­ва­ти свої зна­н­ня за кор­до­ном, за­сно­ва­но 30 сти­пен­дій, на які ви­ді­ля­ло­ся 150 тис. крб.

Вер­ши­но­ю­ці­єї на­ціо­наль­но-твор­чої ді­яль­но­сті бу­ло за­сну­ва­н­ня Укра­їн­ської ака­де­мії на­ук — най­ви­щої на­у­ко­вої уста­но­ви в Укра­ї­ні, що пе­ре­бу­ва­ла в без­по­се­ре­дньо­му під­по­ряд­ку­ван­ні її вер­хов­ній вла­ді. Згі­дно зі ста­ту­том Ака­де­мії, во­на скла­да­ла­ся з трьох від­ді­лів: Істо­ри­ко-фі­ло­ло­гі­чно­го, Фі­зи­чно-ма­те­ма­ти­чно­го та Со­ці­аль­них на­ук. Спер­шу склад ака­де­мі­ків ви­зна­чав ге­тьман, а на­да­лі — са­мі ака­де­мі­ки. Пі­сля від­мо­ви М. Гру­шев­сько­го очо­ли­ти Ака­де­мію че­рез сво­ю­ан­ти­геть­ман­ську по­зи­цію ге­тьман при­зна­чив її пер­шим пре­зи­ден­том ві­до­мо­го вче­но­го В. Вер­над­сько­го, а се­кре­та­рем А. Крим­сько­го.

Слід ма­ти на ува­зі, що ство­ре­н­ня і подаль­ша ді­яль­ність усіх озна­че­них за­кла­дів су­про­во­джу­ва­ла­ся дер­жав­ним фі­нан­су­ва­н­ням. Це да­ло по­ту­жний сти­мул для роз­ви­тку на­у­ки, осві­ти й куль­ту­ри, по­нов­лю­ва­ло на­ціо­наль­не жи­т­тя кон­кре­тни­ми до­ся­гне­н­ня­ми, яких не бу­ло ані за ча­сів Цен­траль­ної Ра­ди, ані за Ди­ре­кто­рії.

3

Пев­ні ана­ло­гії між по­ді­я­ми 1918 року і укра­їн­ським сьо­го­де­н­ням дій­сно ма­ють мі­сце. На на­шу дум­ку, во­ни зна­хо­дять свій ви­яв у не­спро­мо­жно­сті укра­їн­сько­го су­спіль­ства до­сяг­ти єд­но­сті на ґрун­ті утвер­дже­н­ня на­ціо­наль­ної дер­жав­но­сті як не­об­хі­дної су­спіль­ної по­тре­би усьо­го су­спіль­ства. До цьо­го при­зве­ла позиція укра­їн­ської на­ціо­нал-де­мо­кра­тії. І в 1917—1921 рр., і сьо­го­дні укра­їн­ські на­ціо­нал-де­мо­кра­ти не хо­чуть ви­зна­ти вла­сні про­ра­хун­ки і по­си­ла­ю­ться при цьо­му на не­до­ста­тню­на­ціо­наль­ну сві­до­мість на­ро­ду. Без­під­став­ність та­ких зви­ну­ва­чень є оче­ви­дною. Адже у ли­сто­па­ді 1917 р. на ви­бо­рах до Уста­нов­чих збо­рів біль­шість укра­їн­сько­го се­лян­ства — най­чи­сель­ні­шо­го со­ці­у­му Укра­ї­ни — про­го­ло­су­ва­ла за пар­тії, які вхо­ди­ли до скла­ду Цен­траль­ної Ра­ди. І не ви­на укра­їн­сько­го се­ля­ни­на, що укра­їн­ський на­ціо­нал-де­мо­кра­ти­чний про­від, який про­тя­гом усьо­го ХІХ ст. мар­но шу­кав ро­зу­мі­н­ня у ро­сій­ських де­мо­кра­тів, а у пе­рі­од на­ціо­наль­них зма­гань 1917— 1921 рр. пра­гнув со­ю­зу з біль­шо­ви­ка­ми, не зу­мів ви­ко­ри­ста­ти по­ту­жний на­ціо­наль­ний по­тен­ці­ал се­лян­ства, не зор­га­ні­зу­вав йо­го на бо­роть­бу за вла­сну дер­жав­ність, а весь свій за­пал від­дав по­лі­ти­чним чва­рам і усо­би­цям.

На ви­бо­рах 2010 р. на­ціо­наль­на де­мо­кра­тія та­кож спи­ра­ла­ся на ціл­ком до­ста­тню­під­трим­ку мас. Во­на ма­ла всі під­ста­ви отри­ма­ти 60—65% ви­бор­чих голосів, але ви­яви­ла сво­ю­пов­ну без­по­ра­дність, не ство­рив­ши єди­но­го бло­ку. Осо­бли­вої шко­ди на­ціо­наль­но-па­трі­о­ти­чно­го та­бо­ру за­вда­ла агі­та­ція «про­ти всіх», яка ви­яви­лась ефе­ктив­ним за­со­бом при­ве­де­н­ня до вла­ди Пар­тії ре­гіо­нів.

У та­кій по­лі­ти­чній по­ве­дін­ці на­ціо­нал-де­мо­кра­тів є своя ло­гі­ка. У 1917— 1921 рр. чи­ма­ло їх представників у спіл­ці з біль­шо­ви­ка­ми успі­шно бо­ро­ли­ся із вла­сною«бур­жу­а­зі­єю » і во­дно­час з на­ціо­наль­но­ю­дер­жав­ні­стю . У на­го­ро­ду за вір­не слу­жі­н­ня «со­ці­а­лі­сти­чній ідеї» отри­ма­ли від ра­дян­ської вла­ди ге­но­цид вла­сно­го на­ро­ду і за­пла­ти­ли вла­сним жи­т­тям. Сьо­го­дні на­ціо­наль­на де­мо­кра­тія вко­тре по­вто­рює ті ж са­мі по­мил­ки. Учо­ра­шні лі­де­ри ма­со­вих ру­хів в Укра­ї­ні ни­ні пе­ре­ко­чу­ва­ли на те­плі мі­сця в дер­жав­них ін­сти­ту­ці­ях, де успі­шно пра­цю­ють на «бла­го на­ро­ду» в ку­пі з су­ча­сни­ми укра­ї­но­фо­ба­ми.

От­же, ціл­ком оче­ви­дни­ми є па­ра­ле­лі між не­спро­мо­жні­стю­укра­їн­ської на­ціо­нал-де­мо­кра­тії до­ся­гну­ти успі­хів у бо­роть­бі за дер­жав­ність у 1917— 1921 рр. та ре­зуль­та­та­ми її ді­яль­но­сті на су­ча­сно­му ета­пі дер­жа­во­тво­ре­н­ня. Ці пе­чаль­ні на­слід­ки лі­дер­ства на­ціо­нал-де­мо­кра­тів в укра­їн­сько­му ру­сі по­тре­бу­ють при­скі­пли­вої ува­ги до їх істо­ри­чно­го шля­ху, який во­ни про­йшли у ХІХ сто­літ­ті, ко­ли сфор­му­ва­ли­ся основ­ні прин­ци­по­ві за­са­ди по­лі­ти­чної ді­яль­но­сті. Оче­ви­дно, по­трі­бно на­ре­шті ви­зна­ти, що лі­бе­раль­но-со­ці­а­лі­сти­чне до­ктри­нер­ство лі­де­рів Цен­траль­ної ра­ди і Ди­ре­кто­рії змар­ну­ва­ло зу­си­л­ля міль­йон­них мас укра­їн­ців у бо­роть­бі за вла­сну дер­жав­ність і що по­мил­ки ми­ну­ло­го без їхньо­го кри­ти­чно­го осми­сле­н­ня сьо­го­дні мо­жуть ста­ти фа­таль­ни­ми для укра­їн­ської дер­жав­но­сті.

В той же час слід кон­ста­ту­ва­ти, що в 1918 ро­ці Укра­ї­на отри­ма­ла істо­ри­чну по­стать, яка за над­зви­чай­но тяж­ких об­ста­вин зумі­ла ви­ве­сти ко­ра­бель укра­їн­ської дер­жав­но­сті з тря­со­ви­н­ня ха­о­су та анар­хії, без­о­гля­дної по­лі­ти­чної де­ма­го­гії, без­плі­дних со­ці­аль­них екс­пе­ри­мен­тів, ігно­ру­ва­н­ня за­галь­но­на­ціо­наль­них по­треб су­спіль­ства та спря­му­ва­ти йо­го в кон­стру­ктив­не ру­сло за­кон­но­сті й пра­во­по­ряд­ку.

Без сум­ні­ву, здо­бу­ткам Ге­тьма­на­ту спри­я­ли осо­би­сті яко­сті П. Ско­ро­пад­сько­го, йо­го ти­та­ні­чна на­пру­же­на пра­ця, пов­сяк­ден­но спря­мо­ва­на на роз­роб­ку та вті­ле­н­ня ре­аль­них і мас­шта­бних ре­форм, що ма­ли фор­му­ва­ти май­бу­тнє Укра­їн­ської Дер­жа­ви. Свій чи­ма­лий до­свід у вій­сько­вій спра­ві, озна­йом­ле­н­ня з ви­щим дер­жав­ним апа­ра­том Ро­сії й ди­пло­ма­ти­чни­ми ко­ла­ми під час пе­ре­бу­ва­н­ня при цар­сько­му дво­рі бу­ли над­зви­чай­но ва­жли­вим здо­бу­тком, який ге­тьман вно­сив у ді­яль­ність сво­го уря­ду.

Ком­плекс дер­жав­них за­хо­дів геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го став тим ре­аль­ним ма­те­рі­а­лом, що дав мо­жли­вість лі­де­ру укра­їн­сько­го кон­се­рва­ти­зму В’яче­сла­ву Ли­пин­сько­му ство­ри­ти по­лі­ти­чний тра­ктат «Ли­сти до бра­тів­хлі­бо­ро­бів» та озбро­ї­ти укра­їн­ців те­о­ре­ти­чним і пра­кти­чним зна­ря­д­дям дер­жа­во­тво­ре­н­ня.

До­бре обі­зна­ний із пра­кти­ко­ю­дер­жав­но­го управ­лі­н­ня цар­ської Ро­сії, П. Ско­ро­пад­ський усві­дом­лю­вав, що за­крі­пи­ти не­за­ле­жність Укра­ї­ни всу­пе­реч усім де­стру­ктив­ним си­лам мо­жна тіль­ки то­ді, ко­ли бу­де ство­ре­на боє­зда­тна по­стій­на й ре­гу­ляр­на ар­мія, дер­жав­но­управ­лін­ський апа­рат, на­ла­го­дже­но ди­пло­ма­ти­чні від­но­си­ни з яко­мо­га біль­шо­ю­кіль­кі­стю­дер­жав, від­бу­до­ва­но го­спо­дар­ство, транс­порт, змі­цне­но фі­нан­си, взя­то на дер­жав­не фі­нан­су­ва­н­ня за­кла­ди осві­ти, на­у­ки та куль­ту­ри.

Вив­ча­ю­чи здо­бу­тки Ге­тьма­на­ту і кон­ста­ту­ю­чи тру­дно­щі і скла­дність вза­є­мин в укра­їн­сько­му су­спіль­стві в пе­рі­од Ге­тьма­на­ту, ро­з­гля­да­є­мо йо­го як фа­кти­чно пер­шу спро­бу утвер­дже­н­ня вну­трі­шньо­го ми­ру і спів­пра­ці всіх верств, по­лі­ти­чних те­чій та ін­сти­ту­тів в Укра­ї­ні но­ві­тньої до­би. На тлі руй­на­ції біль­шо­ви­ка­ми на­ціо­наль­них і со­ці­аль­них вар­то­стей Укра­ї­на де­мон­стру­ва­ла своє­рі­дний про­рив у май­бу­тнє, утвер­джу­ва­ла не­за­пе­ре­чні дер­жав­но-пра­во­ві й на­ціо­наль­но-куль­тур­ні цін­но­сті.

Ге­ор­гій ПАПАКIН, до­ктор істо­ри­чних на­ук, про­фе­сор, ди­ре­ктор Iн­сти­ту­ту укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії та дже­ре­ло­знав­ства НАН Укра­ї­ни:

1

На­ра­зі важ­ко го­во­ри­ти про до­ко­рін­ні змі­ни су­спіль­ної сві­до­мо­сті що­до сприйнят­ті по­ста­ті Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го та йо­го спад­щи­ни. Оче­ви­дно, що це — спра­ва ко­пі­тка, важ­ка, і три­ва­ти­ме не один рік. Але ініціатива га­зе­ти «День» з ого­ло­ше­н­ням 2018 р. ро­ком геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, по­за сум­ні­вом, мо­жна вва­жа­ти одним із по­во­ро­тних, і на­віть клю­чо­вим пун­ктом у про­це­сі по­вер­не­н­ня в Укра­ї­ну са­мо­го геть­ма­на та йо­го спад­щи­ни. Зро­бле­но ве­ли­кий крок, і в ін­фор­ма­цій­но­му по­лі 2018 р. те­ма сто­річ­чя Ге­тьма­на­ту (Укра­їн­ської Дер­жа­ви) та її очіль­ни­ка бу­ла при­су­тня.

Ма­ю­під­кре­сли­ти, що цьо­му юві­лей­но­му року бу­ло при­та­ман­но кіль­ка осо­бли­во­стей. Так, яв­но про­сте­жу­є­ться за­ту­ха­н­ня ін­те­ре­су до по­ста­ті Геть­ма­на з бо­ку на­у­ков­ців-про­фе­сіо­на­лів. Адже цьо­го року не від­бу­ла­ся тра­ди­цій­на за­галь­но­укра­їн­ська на­у­ко­ва-пра­кти­чна кон­фе­рен­ція, при­свя­че­на чер­го­вій рі­чни­ці про­го­ло­ше­н­ня Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го геть­ма­ном усі­єї Укра­ї­ни. Та­кі кон­фе­рен­ції за­зви­чай від­бу­ва­ли­ся ко­жні п’ять ро­ків, по­чи­на­ю­чи з 1993 р. Ре­гіо­наль­них, те­ма­ти­чних кон­фе­рен­цій не бра­ку­ва­ло. Біль­шість із них бу­ли про­ве­де­ні на ви­со­ко­му рів­ні. Тут не мо­жу не зга­да­ти на­у­ко­вий захід, що від­був­ся у трав­ні в Му­зеї геть­ман­ства. Га­зе­та «День» при­свя­ти­ла тій кон­фе­рен­ції зна­чну ува­гу. За її ма­те­рі­а­ла­ми під егі­до­ю­на­шо­го Ін­сти­ту­ту укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії та дже­ре­ло­знав­ства ім. М. С. Гру­шев­сько­го НАН Укра­ї­ни бу­ло під­го­тов­ле­но і ви­дру­ку­ва­но до­сить ці­ка­вий на­у­ко­вий збір­ник «Дер­жав­ник і Дер­жа­ва». Про­те не від­бу­ла­ся та­ка за­галь­но­укра­їн­ська на­у­ко­ва кон­фе­рен­ція, яка б за­фі­ксу­ва­ла на­яв­ну на сьо­го­дні на­у­ко­ву па­ра­ди­гму Ге­тьма­на­ту. Ду­же при­кро, що в 100-ту рі­чни­цю­йо­го про­го­ло­ше­н­ня на­у­ко­ве спів­то­ва­ри­ство чо­мусь не спро­мо­гло­ся на та­кий захід.

На­то­мість у су­спіль­но­му сприйнят­ті по­ста­ті геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го на­яв­ні оче­ви­дні по­зи­тив­ні зру­ше­н­ня. При­найм­ні в ме­дій­но­му по­лі: на шпаль­тах га­зет, ра­діо, на те­ле­ба­чен­ні ця те­ма бу­ла при­су­тня від кві­тня до гру­дня в най­рі­зно­ма­ні­тні­ших фор­мах. Най­го­лов­ні­шою ж по­ді­є­ю­цьо­го пла­ну, без пе­ре­біль­ше­н­ня, ста­ли пу­блі­ка­ції на шпаль­тах га­зе­ти «День» та кни­га «Ave. До 100-лі­т­тя Ге­тьма­на­ту Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го», під­го­тов­ле­на і ви­пу­ще­на зу­си­л­ля­ми па­ні Ла­ри­си Івшиної. Ця кни­га, як і всі по­пе­ре­дні книж­ки «Дня», ство­рює на­си­че­не ін­фор­ма­цій­не по­ле нав­ко­ло геть­ма­на і Ге­тьма­на­ту. Вмі­ще­ні стат­ті ві­до­мих і мо­ло­дих істо­ри­ків, по­лі­то­ло­гів, жур­на­лі­стів, гро­мад­ських ді­я­чів ґрун­тов­но ви­сві­тли­ли тра­ди­ції й зна­че­н­ня елі­тар­ної істо­рії Укра­ї­ни, мі­сце і роль у дер­жа­во­тво­рен­ні представників ви­що­го ста­ну укра­їн­сько­го су­спіль­ства, по­дії та про­це­си до­би Ге­тьма­на­ту, по­стать са­мо­го Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, чле­нів йо­го ро­ди­ни то­що.

Зро­зумі­ло, що одна кни­га, на­віть та­ка, не зда­тна пе­ре­ло­ми­ти тра­ди­цій­не не­га­тив­не став­ле­н­ня до Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, ви­хо­ва­не упро­довж цих 100 ро­ків укра­їн­сько­ю­со­ці­а­лі­сти­чною , ра­дян­сько-ко­му­ні­сти­чною, бі­лою ро­сій­сько­ю­і­сто­рі­о­гра­фі­єю . Ство­ре­ний не­ю­о­браз ве­ли­ко­го па­на-ари­сто­кра­та, ро­сі­я­ни­на, бай­ду­жо­го до укра­їн­сько­го на­ро­ду, ні­ме­цької ма­ріо­не­тки з пре­тен­зі­я­ми на ро­сій­ський трон гли­бо­ко за­ко­рі­не­ний у сві­до­мо­сті пе­ре­ва­жної біль­шо­сті су­ча­сно­го су­спіль­ства. То­му єди­ний шлях — і да­лі по­ши­рю­ва­ти істо­ри­чну прав­ду про по­дії та про­від­ні по­ста­ті Укра­їн­ської ре­во­лю­ції, на­да­ва­ти су­спіль­ству но­ві свід­че­н­ня про роль лі­бе­раль­но-кон­се­рва­тив­но­го та­бо­ру ці­єї ре­во­лю­ції. Вар­то роз­гля­да­ти кни­гу «Ave...» як пер­ший, про­те ду­же ва­го­мий крок у по­до­лан­ні су­спіль­них сте­ре­о­ти­пів, пе­ре­хо­ді від чор­но-бі­ло­го до ко­льо­ро­во­го, рі­зно­барв­но­го сприйня­т­тя по­дій 100-лі­тньої дав­ни­ни.

2

По­пе­ре­ду основ­на і най­ва­жли­ві­ша ро­бо­та. Во­на по­ля­гає у все­бі­чно­му і си­сте­ма­ти­чно­му ви­сві­тлен­ні на­сам­пе­ред по­ста­ті Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, а та­кож ре­аль­них здо­бу­тків Ге­тьма­на­ту — тво­рен­ні не ро­ман­ти­чно-на­ро­дни­цької чи охло­кра­ти­чно-со­ці­а­лі­сти­чної, а пра­во­вої су­ве­рен­ної дер­жа­ви. За ко­ро­ткий тер­мін пе­ре­бу­ва­н­ня у вла­ді ге­тьман до­сяг ве­ли­ких успі­хів у по­лі­ти­чній, еко­но­мі­чній ста­бі­лі­за­ції, від­ро­джен­ні куль­тур­но­го жи­т­тя, роз­бу­до­ві всіх не­об­хі­дних атри­бу­тів дер­жа­ви: дер­жав­ної і ди­пло­ма­ти­чної слу­жби, на­пов­нен­ні бю­дже­ту, по­кра­ще­н­ня ста­ну на­ро­дних вчи­те­лів то­що.

Ду­маю, у прав­ди­вій роз­мо­ві про геть­ма­на та йо­го дер­жав­ни­цьку спад­щи­ну по­трі­бно вра­хо­ву­ва­ти всі аспе­кти ді­яль­но­сті Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го — як по­зи­тив­ні, так і не­га­тив­ні. Іно­ді ми вда­є­мо­ся до зай­вої і не­по­трі­бної гло­ри­фі­ка­ції сим­па­ти­чних нам істо­ри­чних по­ста­тей. По­трі­бно ба­чи­ти, що впро­довж се­ми з по­ло­ви­но­ю­мі­ся­ців ге­тьман не зміг здій­сни­ти справ­жньої аграр­ної ре­фор­ми, у той час як са­ме не­спро­мо­жність Цен­траль­ної Ра­ди в пра­во­вий спо­сіб розв’яза­ти зе­мель­не пи­та­н­ня при­ве­ла йо­го до вла­ди. Це бу­ла, без­пе­ре­чно, тра­ге­дія Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го як дер­жав­ни­ка, який не спро­міг­ся і не встиг ви­рі­ши­ти основ­не су­спіль­но-по­лі­ти­чне зав­да­н­ня.

Вар­то та­кож го­во­ри­ти і про те, що темп ре­во­лю­цій­них по­дій був над­зви­чай­ним, і той від­но­сний со­ці­аль­ний спо­кій, що вста­но­вив­ся в Укра­ї­ні між трав­нем і ли­сто­па­дом 1918 р., був зда­тний уве­сти в ома­ну не ли­ше ке­рів­ни­ка дер­жа­ви. Втра­та тем­пу про­ве­де­н­ня ре­фор­му­ва­н­ня в су­спіль­стві бо­лю­че від- би­ла­ся на­при­кін­ці прав­лі­н­ня Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, ко­ли з’ясу­ва­ло­ся, що не­ви­рі­ше­ність аграр­но­го пи­та­н­ня, слаб­кість мі­сце­вої адмі­ні­стра­ції, пра­кти­чно від­су­тність вла­сно­го вій­ська при­зве­ли до мас­шта­бно­го пов­ста­н­ня, аб­со­лю­тно не мо­жли­во­го ще влі­тку.

Ма­є­мо по­ка­зу­ва­ти Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го лю­ди­ною, з усі­ма йо­го осо­бли­во­стя­ми і на­віть слаб­ко­стя­ми. Се­ред них — оче­ви­дна не­зда­тність до мит­тє­вої ре­а­кції на швид­ко­плин­ну ре­во­лю­цій­ну си­ту­а­цію, ба­жа­н­ня де­таль­но вни­кну­ти у суть спра­ви то­ді, ко­ли ча­су на це ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­ча­ло. Це по-люд­ськи зро­зумі­ло, про­те за тих ча­сів ма­ло не­га­тив­ні на­слід­ки.

Вар­то та­кож біль­ше го­во­ри­ти про мі­сце Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го в ко­лі ді­я­чів Укра­їн­ської ре­во­лю­ції 1917—1921 ро­ків. Йо­го вза­є­ми­ни з М. Гру­шев­ським, С. Пе­тлю­рою, А. Ні­ков­ським, С. Єфре­мо­вим, Є. Чи­ка­лен­ком та ін. по­тре­бу­ють пиль­ної ува­ги. Адже ма­ло ска­за­ти, що в цьо­му ко­лі він був ін­шим. Тре­ба по­ка­зу­ва­ти, в чо­му са­ме по­ля­га­ла ця «ін­шість», і як, по­при їй, бу­ду­ва­ли­ся сто­сун­ки між де­мо­кра­ти­чною, лі­бе­раль­но­ю­та кон­се­рва­тив­но­ю­е­лі­та­ми за ча­сів ре­во­лю­ції. Не­зда­тність до ком­про­мі­су, не­ба­жа­н­ня до­мо­ви­ти­ся між со­бою, від­тор­гне­н­ня «ін­ших» або ж «не сво­їх» при­зве­ло до по­раз­ки. На­то­мість спіль­на пра­ця над роз­бу­до­во­ю­вла­сної дер­жа­ви, до якої щи­ро пра­гнув ге­тьман, і сьо­го­дні ви­гля­дає єди­ним шля­хом для успі­шної ре­а­лі­за­ції дер­жав­ни­цьких пра­гнень укра­їн­сько­го на­ро­ду.

3 Дій­сно, по­шук ана­ло­гій між на­шим сьо­го­де­н­ням і по­ді­я­ми 100-лі­тньої дав­ни­ни іно­ді про­сто за­хо­плює. На­віть якщо по­ча­ти з най­го­лов­ні­шо­го — гі­бри­дної вій­ни зі схі­дним су­сі­дом, яко­го ду­же не­по­ко­ять укра­їн­ські успі­хи. І то­ді, як і за­раз, при­му­ше­на до пе­ре­го­во­рів, біль­шо­ви­цька Ро­сія ли­ше ро­би­ла ви­гляд, що за­ці­кав­ле­на у ми­рі. На­справ­ді у хід ішли всі за­со­би бо­роть­би: про­па­ган­да, вій­сько­ві про­во­ка­ції у так зва­ній де­мі­лі­та­ри­зо­ва­ній зо­ні, фі­нан­су­ва­н­ня про­те­стних на­стро­їв, пов­стань, страй­ків, під­трим­ка опо­зи­ції. На­віть три­ва­лі пе­ре­мо­ви­ни з ро­сій­сько­ю­де­ле­га­ці­є­ю­на чо­лі з Х. Ра­ков­ським та Д. Ма­ну­їль­ським, які про­во­ди­ли­ся в Ки­є­ві, ду­же на­га­ду­ють су­ча­сні Мін­ські пе­ре­го­во­ри.

Якщо ж го­во­ри­ти про вну­трі­шню по­лі­ти­ку, то не мо­жна не по­ба­чи­ти ана­ло­гії між під­го­тов­ко­ю­а­грар­ної ре­фор­ми 1918 р. та су­ча­сни­ми при­стра­стя­ми на- вко­ло про­лон­га­ції чи ска­су­ва­н­ня зе­мель­но­го мо­ра­то­рію. У фі­нан­со­вих та про­ми­сло­вих діл­ках 1918 р., ко­трі гур­ту­ва­ли­ся в Спіл­ці представників про­ми­слу, тор­гів­лі, фі­нан­сів та сіль­сько­го го­спо­дар­ства (ПРОТОФІС), що на­ма­га­ли­ся здій­сню­ва­ти тиск на геть­ма­на, про­гля­да­ю­ться су­ча­сні олі­гар­хи, які ма­ють сут­тє­вий вплив на по­лі­ти­чні про­це­си. Про­бле­ма ав­то­ке­фа­лії Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви, успі­шно ви­рі­ше­на 15 гру­дня 2018 р., актив­но обго­во­рю­ва­ла­ся, але не бу­ла розв’яза­на на Пер­шо­му пра­во­слав­но­му со­бо­рі у Ки­є­ві 1918 року. Цей спи­сок мо­жна про­дов­жу­ва­ти й да­лі. До­ста­тньо зга­да­ти дис­ку­сії про мо­ву, яки­ми бу­ли на­пов­не­ні сто­рін­ки пре­си 1918 р. і су­ча­сний ме­ді­а­про­стір. На­віть во­єн­ний стан, за­про­ва­дже­ний не­що­дав­но, має ана­ло­гі­юз во­єн­ним ста­ном, про­го­ло­ше­ним геть­ма­ном Пав­лом Ско­ро­пад­ським по окре­мих гу­бер­ні­ях у ли­сто­па­ді 1918 р. І ціл­ком оче­ви­дно, що за­са­дни­чі про­бле­ми мі­жна­ро­дної та вну­трі­шньої по­лі­ти­ки ба­га­то в чо­му по­ді­бні в 1918 та 2018 ро­ках.

Але з цьо­го ви­пли­ває го­лов­ний ви­сно­вок: не вар­то весь час сту­па­ти на ті са­мі гра­блі. Ува­жне до­слі­дже­н­ня і по­ши­ре­н­ня в су­спіль­стві ві­до­мо­стей про по­дії ми­ну­ло­го ма­ють на­вча­ти нас, як за­по­бі­га­ти ста­рим по­мил­кам і не ро­би­ти но­вих. То­му по­ши­ре­н­ня істо­ри­чної прав­ди про по­дії 100-рі­чної дав­ни­ни, про по­стать геть­ма­на всі­єї Укра­ї­ни Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го та йо­го по­лі­ти­чну, еко­но­мі­чну, куль­тур­ну спад­щи­ну, так на­по­ле­гли­во і вда­ло здій­сне­но га­зе­тою«День» упро­довж цьо­го року, по­за сум­ні­вом, ста­ло ви­ня­тко­во­ю­по­ді­єю . Про­те ві­та­ю­чи геть­ма­на «Ave!», не бу­де­мо по­спі­ша­ти го­во­ри­ти йо­му «Vale!»

Iгор ПАСIЧНИК,

ре­ктор На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту «Острозь­ка ака­де­мія», про­фе­сор, Ге­рой Укра­ї­ни:

1 Га­зе­та «День» зро­би­ла ду­же ва­жли­ву спра­ву у кон­стру­ю­ван­ні ці­єї ве­ли­чної істо­ри­чної по­ста­ті. На жаль, до цьо­го ча­су у су­спіль­ній сві­до­мо­сті існує ба­га­то мі­фів і пе­ре­кру­чень що­до Геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го. Зав­дя­ки при­вер­нен­ню­ува­ги у низ­ці пу­блі­ка­цій «Дня», ви­дан­ню­кни­ги «Ave. До 100-лі­т­тя Ге­тьма­на­ту Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го» ці не­то­чно­сті вда­ло­ся пев­но­ю­мі­ро­ю­с­про­сту­ва­ти. Це був Ге­тьман над­зви­чай­но ши­ро­ко­го по­лі­ти­чно­го мас­шта­бу, адже ті пе­ре­тво­ре­н­ня, які він зро­бив сво­го ча­су за ко­ро­ткий тер­мін, у су­ча­сній Укра­ї­ні не вда­є­ться ре­а­лі­зу­ва­ти за весь пе­рі­од не­за­ле­жно­сті. Якщо б йо­му по­та­ла­ни­ло бу­ти при вла­ді дов­ший пе­рі­од, то Укра­ї­на пі­шла б ін­шим шля­хом. Це був би, бе­зу­мов­но, єв­ро­пей­ський ви­бір.

2 За­га­лом у но­ві­тній істо­рії Укра­ї­ни ду­же ма­ло йде­ться про по­стать Геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го. Це сто­су­є­ться і шкіль­них, і уні­вер­си­тет­ських під­ру­чни­ків. А хо­ті­ло­ся б ба­чи­ти біль­ше фа­ктів — чо­му йо­му до­во­ди­ло­ся при­йма­ти в той час са­ме ті чи ін­ші рі­ше­н­ня, на­при­клад, спів­пра­цю­ва­ти з нім­ця­ми. Якщо по­да­ва­ти ін­фор­ма­цію, не від­ри­ва­ю­чи її від кон­текс­ту, то­ді зов­сім по-ін­шо­му спри­йма­єш тих чи ін­ших істо­ри­чних пер­со­на­лій. Це сто­су­є­ться не тіль­ки Ско­ро­пад­сько­го, а й Гру­шев­сько­го, Пе­тлю­ри, Вин­ни­чен­ка то­що. Як і ді­яль­ність кня­зів Острозь­ких, так і роль Ско­ро­пад­сько­го у про­це­сі укра­їн­сько­го дер­жа­во­тво­ре­н­ня, по­тре­бу­ють ще зна­чних до­слі­джень істо­ри­ків і їх ви­сві­тле­н­ня в ма­сме­діа, на­у­ко­во-по­пу­ляр­них ви­да­н­нях, ін­тер­нет-ре­сур­сах то­що.

3 Най­не­без­пе­чні­ша ана­ло­гія — це не­до­ві­ра на­ро­ду до сво­їх ке­рів­ни­ків. І це най­біль­ша бі­да укра­їн­ців. Чо­мусь так скла­ло­ся, що як тіль­ки про­хо­дить де­кіль­ка мі­ся­ців пі­сля ви­бо­рів, на­род від­ра­зу по­чи­нає кри­ти­ку­ва­ти вла­ду, яку не­що­дав­но й сам оби­рав. Про низь­ку по­лі­ти­чну куль­ту­ру укра­їн­ців свід­чить та­кож си­ту­а­ція нав­ко­ло пре­зи­дент­ських ви­бо­рів. У жо­дній кра­ї­ні не­має стіль­ки охо­чих ста­ти пре­зи­ден­том, крім Укра­ї­ни, хо­ча де­які з них слаб­ко уяв­ля­ють, як по­трі­бно ке­ру­ва­ти дер­жа­вою.

Ге­тьман Пав­ло Ско­ро­пад­ський у сво­є­му ро­бо­чо­му ка­бі­не­ті. Ван­зеє, ли­пень 1939 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.