На­зу­стріч уні­каль­ній до­лі

Ка­те­ри­на Де­сни­цька — сі­ам­ська прин­це­са із Во­ли­ні

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Оле­ксан­дра КЛЬОСОВА

Про до­лю­укра­їн­ської дів­чи­ни, ко­тра про­йшла шлях від на­ло­жни­ці до дружини ту­ре­цько­го сул­та­на, всі зна­ють з юних ро­ків зав­дя­ки ро­ма­ну За­гре­бель­но­го « Ро­ксо­ла­на » . Втім, ми ма­є­мо ще одну зем­ля­чку, ко­тра за­пи­са­ла своє ім’я в істо­рії да­ле­кої, ек­зо­ти­чної для нас кра­ї­ни — Ко­ро­лів­ства Та­ї­ланд і не­за­слу­же­но за­гу­би­ла­ся в на­шій істо­рії. Во­ли­нян­ка Ка­те­ри­на Де­сни­цька бу­ла дру­жи­но­ю­прин­ца, ча­сти­но­ю­ко­ро­лів­ської ро­ди­ни й, від­по­від­но, но­си­ла ти­тул прин­це­си Сі­а­му про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків. Тож роз­по­відь про жи­т­тя ці­єї жін­ки за­слу­го­вує якщо не на ви­вче­н­ня у шко­лі, то при­найм­ні на по­вер­не­н­ня з не­бу­т­тя. Для то­го щоб на­ші зи­мо­ві від­пус­тки в Та­ї­лан­ді ста­ли ці­ка­ві­ши­ми, дів­ча­там вар­то зна­ти аль­тер­на­тив­ну каз­ку про По­пе­лю­шку, і як тут не зга­да­ти сло­ва кла­си­ка про те, що смі­ли­ві зав­жди ма­ють ща­стя.

■ Май­бу­тня прин­це­са на­ро­ди­ла­ся 1888 року в сім’ї го­ло­ви Лу­цько­го окру­жно­го су­ду — Іва­на Сте­па­но­ви­ча Де­сни­цько­го. Со­юз її ба­тьків був не пер­шим у жит­ті обох із них, так що Ка­тя ма­ла се­ме­ро одно­кров­них бра­тів та се­стер і рі­дно­го бра­та Іва­на, який те­пло лю­бив і всі­ля­ко під­три­му­вав її упро­довж усьо­го жи­т­тя. Ка­тру­ся ви­ро­ста­ла в ща­сли­вій ро­ди­ні, бо ж Ма­рія Іва­нів­на змо­гла ста­ти чу­до­во­ю­та ні­жно­ю­ма­тір’юдля всіх ді­тей, на­зи­ва­ла їх «тво­ї­ми, мо­ї­ми і на­ши­ми», а ба­тько всі­ля­ко їй до­по­ма­гав. Але ма­ти юної Ка­те­ри­ни ов­до­ві­ла вдру­ге і, ба­жа­ю­чи по­ли­ши­ти сум­ні спо­га­ди в Лу­цьку, пе­ре­їха­ла з ді­тьми до Ки­є­ва, де ме­шка­ли її ро­ди­чі та дру­зі. Ка­те­ри­ні одра­зу ж при­пав до впо­до­би ве­ли­че­зний Київ з йо­го лі­си­сти­ми па­гор­ба­ми, за­ти­шни­ми ву­ли­чка­ми та дні­пров­ськи­ми кра­є­ви­да­ми. Пі­зні­ше, осо­бли­во під час пе­ре­бу­ва­н­ня на Да­ле­ко­му Схо­ді, во­на з но­сталь­гі­єю зга­ду­ва­ти­ме в ли­стах до бра­та ки­їв­ський пе­рі­од сво­го жи­т­тя.

■ Осві­ту Ка­те­ри­на здо­бу­ва­ла в пер­шій жі­но­чій гім­на­зії в Ки­є­ві — Фун­ду­кле­їв­ській, в якій на­вча­ли­ся Ан­на Ахма­то­ва, Со­фія Ру­со­ва, На­та­ля По­лон­ська-Василенко та ба­га­то ін­ших ві­до­мих жі­нок. Пі­сля за­кін­че­н­ня нав­ча­н­ня ші­стнад­ця­ти­рі­чна Ка­тя, ра­зом з бра­том Іва­ном, по­їха­ла шу­ка­ти до­лі в Пе­тер­бур­зі, оскіль­ки її ма­ти по­мер­ла від ра­ку і те­пер во­на му­си­ла ро­зра­хо­ву­ва­ти ли­ше на се­бе. То­ді, 1904 року, дів­чи­на, гли­бо­ко вра­же­на смер­тю­най­рі­дні­шої лю­ди­ни, на­віть не здо­га­ду­ва­ла­ся, що їде на­зу­стріч сво­їй до­лі.

■ Юна­цький за­пал, по­чу­т­тя па­трі­о­ти­зму і жа­га при­год не да­ли юній Ка­те­ри­ні дов­го вси­ді­ти в Пе­тер­бур­зі. Во­на зва­жи­ла­ся на вель­ми смі­ли­вий крок — ви­вчи­ла­ся на кур­сах мед­се­стер і з по­ча­тком ро­сій­сько-япон­ської вій­ни ви­ру­ши­ла до Си­бі­ру. На ди­во, дів­чи­на до­ся­гла ве­ли­ких успі­хів у цій спра­ві і про­тя­гом одно­го року здо­бу­ла три ор­де­ни, в то­му чи­слі Ге­ор­гі­їв­ський хрест за му­жність. А тим ча­сом у Пе­тер­бур­зі че­кав на її по­вер­не­н­ня пал­ко за­ко­ха­ний за­ли­цяль­ник, з яким во­на зу­стрі­ла­ся ще до від’їзду, але не на­да­ла зна­йом­ству осо­бли­во­го зна­че­н­ня. Це був ні­хто ін­ший, як сі­ам­ський (та­ї­ланд­ський) принц Ча­кра­бо­нґсе Бу­ва­наф.

■ Улю­бле­ний син ко­ро­ля Сі­а­му — Чу­ла­ло­нґкор­на Ра­ми V уже по­над п’ять ро­ків сту­ді­ю­вав вій­сько­ву спра­ву в най­пре­сти­жні­шо­му на­вчаль­но­му за­кла­ді Ро­сій­ської ім­пе­рії — Па­же­сько­му кор­пу­сі. На­у­ка, зва­ні ве­че­рі, ба­ли, вер­хо­ва їзда, за­ня­т­тя му­зи­ко­ю­та ма­лю­ва­н­ням бу­ли пов­сяк­де­н­ням для май­бу­тньо­го мо­нар­ха. До то­го ж, Ча­кра­бо­нґсе до­во­лі ті­сно спіл­ку­вав­ся з ім­пе­ра­то­ром Ми­ко­ло­ю­ІІ і ча­сто від­ві­ду­вав офі­цій­ні це­ре­мо­нії та при­ва­тні ро­дин­ні обі­ди ца­ря.

■ Ка­тя і Ча­кра­бо­нґсе жи­ли зов­сім рі­зним жи­т­тям, то­му скла­дно уяви­ти, за яких об­ста­вин їм до­ве­ло­ся по­зна­йо­ми­ти­ся. Не­зва­жа­ю­чи на існу­ва­н­ня де­кіль­кох вер­сій, їхня ону­ка На­рі­са Ча­кра­бо­нґсе вва­жає, що зу­стріч від­бу­ла­ся на одно­му з не­фор­маль­них ве­чо­рів у па­ні Хра­по­ви­цької. Во­на опи­сує ці по­дії у сво­їй книж­ці «Ка­тя і принц Сі­а­му» так: «...він по­ба­чив, що го­спо­ди­ня ві­тає пі­зню­го­стю— мо­ло­ду дів­чи­ну з пи­шним ру­дим во­лос­сям, що не­впев­не­но сто­їть на по­ро­зі... Ви­ра­зність її сі­ро-го­лу­бих очей та стиль скром­ної гі­дно­сті й со­ром’язли­вої впев­не­но­сті вра­зи­ли пря­мо в сер­це прин­ца... Ко­жна но­тка її юно­го го­ло­су, ко­жен по­бі­жний по­гляд її щи­рих очей і по­рух ма­лих, про­те вправ­них рук ви­да­вав­ся не­ймо­вір­но ва­жли­вим для Ча­кра­бо­нґсе. Йо­го зви­чай­на стри­ма­ність трі­ща­ла, обме­же­н­ня стро­гої ди­сци­плі­ни, які су­про­во­джу­ва­ли йо­го юність, ла­ма- ли­ся, і він по­чу­вав­ся ра­пто­во віль­ним, як бо­же­віль­ний, бо те, що ста­ло­ся то­ді з Ча­кра­бо­нґсе, мо­жна на­зва­ти бо­же­віль­но­ю­за­ко­ха­ні­стю ».

■ Принц ви­рі­шив за будь-яку ці­ну до­мог­ти­ся при­хиль­но­сті укра­їн­ської кра­су­ні. Він май­же що­дня при­їздив до неї на роз­кі­шній ім­пе­ра­тор­ській ка­ре­ті, шо­ку­ю­чи пе­ре­хо­жих, і да­ру­вав ко­штов­но­сті. Ска­жі­мо, пер­шим по­да­рун­ком дів­чи­ні ста­ла не­ймо­вір­на бла­ки­тна су­мо­чка з іні­ці­а­ла­ми К.Д., яку ви­го­то­вив все­сві­тньо ві­до­мий юве­лір Карл Фа­бер­же. Ча­кра­бо­нґсе бу­кваль­но за­ки­дав ли­ста­ми Ка­тру­сю: «Моя най­до­рож­ча по­дру­го сер­ця Ка­тю, нев­же ти не ро­зу­мі­єш, що то­бі не вар­то сум­ні­ва­ти­ся у мо­їх по­чу­т­тях? Ме­ні не по­трі­бно ні­чо­го, окрім те­бе. Якщо ти по­го­ди­шся жи­ти зі мною, то­ді усе бу­де чу­де­сно, і ні­що не за­ті­нить на­шої ра­до­сті. Не мо­же бу­ти і мо­ви про зга­са­н­ня мо­їх по­чут­тів до те­бе. Про­сто ра­ні­ше я бо­яв­ся про­си­ти ста­ти мо­єю...»

■ І 1906 року принц Сі­а­му пе­ре­став бо­я­ти­ся, бо Ка­тя на­ре­шті да­ла зго­ду. Оче­ви­дно, що йо­го вро­да, мі­цний дух та го­стрий ро­зум вра­зи­ли дів­чи­ну дав­но, про­те, зда­є­ться, ли­ше те­пер во­на по­ві­ри­ла юна­ко­ві. Ча­кра­бо­нґсе по­бо­ю­вав­ся втру­ча­н­ня ко­ро­лів­ської ро­ди­ни в йо­го ща­стя й не зби­рав­ся по­пе­ре­джа­ти ба­тьків про за­пла­но­ва­ний шлюб. То­му про ве­сі­л­ля в Пе­тер­бур­зі не мо­гло бу­ти і мо­ви, тож Ка­тя і Ча­кра­бо­нґсе ви­ру­ши­ли до Кон­стан­ти­но­по­ля й там обвін­ча­ли­ся в гре­цькій цер­кві. Ці­ка­во, але Де­сни­цька за­ли­ши­ла­ся пра­во­слав­ною, хоч її чо­ло­вік спо­від­у­вав буд­дизм. Пі­сля ме­до­во­го мі­ся­ця в Єги­пті Ча­кра­бо­нґсе на де­який час за­ли­шив но­во­спе­че­ну дру­жи­ну в Сін­га­пу­рі. Він по­їхав до Банг­ко­ку сам, аби вла­дна­ти спра­ви, по­го­во­ри­ти з ба­тька­ми і при­го­ту­ва­ти най­кра­щий із мо­жли­вих бу­дин­ків для сво­єї до­ро­го­цін­ної Ка­тру­сі.

■ На пре­ве­ли­кий жаль для мо­ло­дят, ко­роль та ко­ро­ле­ва роз­гні­ва­ли­ся й аб­со­лю­тно очі­ку­ва­но від­мо­ви­ли­ся ви­зна­ва­ти цей шлюб. Ра­ма V, су­во­ро до­рі­ка­ю­чи си­но­ві, на­га­дав йо­му, що принц був пря­мим спад­ко­єм­цем, дру­гим у чер­зі на трон пі­сля сво­го стар­шо­го бра­та Ва­чі­ра­ву­да. І че­рез шлюб з іно­зем­ко­ю­Ча­кра­бо­нґсе на­зав­жди втра­тив свій шанс ста­ти ко­ро­лем.

■ Але, по­при сі­мей­ні чва­ри, принц та­ки пе­ре­віз сво­ю­ко­ха­ну до еле­ган­тно­го па­ла­цу Па­ру­ска­ван, де на неї че­ка­ло роз­кі­шне жи­т­тя й до­ро­гі роз­ва­ги. Ча­кра­бо­нґсе ба­га­то пра­цю­вав і ча­сто не бу­вав вдо­ма, тож, аби не ну­ди­ти­ся, Ка­тя ре­тель­но вчи­ла сі­ам­ську й пи­са­ла дов­гі ли­сти сво­є­му бра­то­ві, в яких до­кла­дно опи­су­ва­ла свій по­бут, мі­сце­вий ети­кет і тра­ди­ції. Ска­жі­мо, Ка­те­ри­ну ди­ву­ва­ло ба­га­то­жен­ство або те, що її слу­ги на­ле­жать до зна­ті. Де­які сі­ам­ські зви­чаї дра­ту­ва­ли Ка­тю, як-от мо­да жі­нок стриг­ти­ся коротко, по-чо­ло­ві­чо­му. Свої ж дов­гі ко­си жін­ка так ні­ко­ли не від­рі­за­ла.

■ Че­рез ко­ро­лів­ську не­ми­лість Ка­те­ри­на фа­кти­чно пе­ре­бу­ва­ла в пов­ній ізо­ля­ції, від чо­го ду­же стра­жда­ла. Во­на не ма­ла дру­зів та близь­ких, май­же весь час си­ді­ла в па­ла­ці, а всі офі­цій­ні це­ре­мо­нії та свя­та Ча­кра­бо­нґсе від­ві­ду­вав без неї. На дум­ку На­рі­си, як­би принц все ж по­про­сив про­ще­н­ня у ба­тька, то ско­рі­ше б за все став­ле­н­ня ко­ро­ля змі­ни­ло­ся, про­те гор­дість за­ва­жа­ла прин­цу ви­зна­ти сво­ю­про­ви­ну.

■ Що­прав­да, ма­лень­кі кро­ки до при­ми­ре­н­ня та­ки від­бу­ли­ся, ко­ли 1908 року мо­ло­да дру­жи­на Ча­кра­бо­нґсе на­ро­ди­ла ма­лень­ко­го Чу­лу. Ко­ро­ле­ва, ко­тра впер­ше ста­ла баб­цею, про­яв­ля­ла ве­ли­че­зний ін­те­рес до ону­ка й на­зва­ла йо­го Ноу, тоб­то «ми­ша». Во­на че­рез слуг пе­ре­да­ва­ла ди­тя­чі ре­чі та ігра­шки, ви­ма­га­ла що­ден­них по­ба­чень з ди­ти­ною, а одно­го ра­зу по­про­си­ла по­ка­за­ти їй порт­рет Ка­те­ри­ни. По­гля­нув­ши на сво­ю­не­віс­тку, ко­ро­ле­ва ска­за­ла: «Яка гар­на в неї усмі­шка!»

■ Оста­то­чне ви­зна­н­ня при­йшло до Ка­ті пі­сля смерті ко­ро­ля Ра­ми V, з яким во­на так ні­ко­ли й не ма­ла зу­стрі­чі. Йо­го на­сту­пник, не­о­дру­же­ний і без­ді­тний Ва­чі­ра­вуд, зро­бив сво­го бра­та Ча­кра­бо­нґсе пер­шим спад­ко­єм­цем пре­сто­лу, а Чу­лу — йо­го Ко­ро­лів­сько­ю­Ве­ли­чні­стю. Ка­те­ри­на ж одер­жа­ла ти­тул прин­це­си Сі­а­му ви­що­го ран­гу під іме­нем На Пхі­тса­ну­лок — за на­звою про­він­ції, упра­ви­те­лем якої був її чо­ло­вік. То­ді ж і роз­по­чав­ся най­пре­кра­сні­ший пе­рі­од їхньо­го жи­т­тя, спов­не­ний ко­ха­н­ня та по­до­ро­жей. Під час одні­єї з їхніх по­до­ро­жей Ка­тя і Ча­кра­бо­нґсе за­ві­та­ли до Ки­є­ва, де жін­ка зу­стрі­ла­ся з близь­ки­ми і во­ни з прин­цом від­ві­да­ли Во­ло­ди­мир­ський со­бор.

■ Про­те, на від­мі­ну від каз­ки про По­пе­лю­шку, ця істо­рія ко­ха­н­ня за­ли­ши­ла­ся без ща­сли­во­го кін­ця. Пі­сля два­над­ця­ти ро­ків по­дру­жньо­го жи­т­тя Ка­те­ри­на і Ча­кра­бо­нґсе ро­злу­чи­ли­ся че­рез за­ко­ха­ність прин­ца у п’ятнад­ця­ти­рі­чну тай­ську прин­це­су, ко­тра до­во­ди­ла­ся йо­му ро­ди­чкою. Ка­тя, за­слі­пле­на рев­но­ща­ми, не змо­гла стер­пі­ти су­пер­ни­цюй по­го­ди­ти­ся на ще одну жін­ку в до­мі. Во­на на­зав­жди по­ки­ну­ла Сі­ам, за­ли­шив­ши там най­біль­ший свій скарб — си­на. Ча­кра­бо­нґсе по­мер від за­сту­ди за де­кіль­ка мі­ся­ців пі­сля ро­злу­че­н­ня з укра­їн­кою, а Ка­те­ри­на зго­дом ви­йшла заміж вдру­ге, але, зві­сно, вже не за прин­ца. І хо­ча в ба­га­тьох дже­ре­лах пи­шуть, що Чу­ла ні­ко­ли не про­ба­чив сво­їй ма­те­рі, — це не­прав­да. На остан­ніх сто­рін­ках книж­ки На­рі­си, донь­ки Чу­ли та ан­глій­ки Елі­за­бет Ган­тер, мо­жна зна­йти ба­га­то сві­тлин усмі­хне­ної Ка­ті по­руч зі сво­їм уже до­ро­слим си­ном. Він за­кін­чив Кем­бридж, став істо­ри­ком і до­слі­джу­вав свій ро­до­від. А йо­го ма­ти, на­віть втра­тив­ши ти­тул і ста­тки, про­жи­ла дов­ге й ду­же ці­ка­ве жи­т­тя, в яко­му бу­ло мі­сце при­го­дам, но­вим кра­ї­нам та смі­ли­вим вчин­кам. І, що­най­го­лов­ні­ше, Ка­те­ри­на Де­сни­цька зав­жди пам’ята­ла, що во­на — прин­це­са Сі­а­му із Во­ли­ні.

ФО­ТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.