По­суд для со­лод­ко­го жи­т­тя

Вчи­мо­ся спо­віль­ню­ва­ти час. Ви­став­ка — «На де­серт» у Му­зеї Ха­нен­ків

Den (Ukrainian) - - Культура - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, фо­то Ми­ко­ли ТИМЧЕНКА, «День»

Чай­ник, кав­ник, шо­ко­ла­дник та уні­вер­саль­на ча­шка для всіх цих на­по­їв — та­кі ре­чі вхо­ди­ли в на­бір ман­дрів­ни­ка XVIII сто­лі­т­тя. Сьо­го­дні з та­ким по­хі­дним сер­ві­зом до­ве­ло­ся б за­бу­ти про де­ше­ві пе­ре­льо­ти, втім, вже дав­но ба­га­то хто по­до­ро­жує вза­га­лі без по­су­ду. Спро­стив­ся і ри­ту­ал ча­ю­ва­н­ня та ка­ву­ва­н­ня: за­мість сер­ві­зів ми не­рід­ко об­хо­ди­мось ви­пад­ко­ви­ми ча­шка­ми. Якщо вам бра­кує «сто­ло­вої» есте­ти­ки, від­ві­дай­те ви­став­ку «На де­серт» у На­ціо­наль­но­му му­зеї ми­стецтв іме­ні Бо­г­да­на та Вар­ва­ри Ха­нен­ків. У двох за­лах мо­жна по­ба­чи­ти уні­каль­ний по­суд XVIІI — XX сто­літь для чаю, ка­ви, шо­ко­ла­ду, де­сер­тів, при то­му біль­шість екс­по­на­тів де­мон­стру­ють впер­ше. Про­від­на на­у­ко­ва спів­ро­бі­тни­ця Му­зею Ха­нен­ків, ку­ра­тор ви­став­ки Лю­дми­ла КРАВЧЕНКО роз­по­ві­ла «Дню» про те, як їх ви­го­тов­ля­ли та ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли.

КИТАЙСЬКА ПОРЦЕЛЯНА, ЄВ­РО­ПЕЙ­СЬКІ СМАКИ

Екс­по­зи­ція по­чи­на­є­ться з «ки­тай­ської» ві­три­ни. Са­ме з Ки­таю на­при­кін­ці ХІІІ сто­лі­т­тя до Єв­ро­пи при­йшла порцеляна, «бі­ле зо­ло­то». Її ре­цепт єв­ро­пей­ці на­ма­га­ли­ся роз­га­да­ти кіль­ка сто­літь, по­ки ні­мець Йо­ганн Бетт­гер не до­ся­гнув у цьо­му успі­ху аж на по­ча­тку XVIII сто­лі­т­тя (по­тім він став пер­шим ке­рів­ни­ком зна­ме­ни­тої ма­ну­фа­кту­ри в Май­се­ні). А до то­го Ки­тай за­ро­бляв чи­ма­лі гро­ші, ім­пор­ту­ю­чи ви­ро­би з, по су­ті, до­ро­го­цін­но­го ма­те­рі­а­лу.

Ки­тай­ські пі­а­ли для чаю ва­рі­ю­ва­ли­ся за роз­мі­ром і роз­пи­сом, тра­ди­цій­но бу­ли без ру­чок, що збе­ре­глось і сьо­го­дні. Про­те се­ред ки­тай­ських екс­по­на­тів є зви­чна нам ча­шка з ру­чкою ХІХ сто­лі­т­тя. Са­ма ця ру­чка, за сло­ва­ми Лю­дми­ли Кравченко, є ви­на­хо­дом май­стрів Май­сен­ської ма­ну­фа­кту­ри. Га­ря­чі на­пої, як-то чай чи ка­ва, по­ши­ри­лись у За­хі­дній Єв­ро­пі тіль­ки у XVII сто­літ­ті. Від­по­від­но, єв­ро­пей­цям бу­ло не­зви­чно і не­зру­чно три­ма­ти в ру­ках га­ря­чу пі­а­лу, і на по­ча­тку XVIІІ сто­лі­т­тя ви­на­йшли ру­чку. А пор­це­ля­но­ва китайська ча­шка на ви­став­ці уна­о­чнює, що на Схо­ді за­сво­ї­ли цю но­ва­цію для то­ва­рів на ек­спорт.

«РИСОВЕ ЗЕРНО», ЩО СВІТИТЬСЯ

Китайська пі­а­ла пе­рі­о­ду Цянь­лун (1736— 1795 ро­ки) є при­кла­дом ви­ко­ри­ста­н­ня ви­шу­ка­ної те­хні­ки «рисове зерно». Ство­ре­ні так дрі­бні кві­ти на­че сві­тя­ться, схо­жі на на­пів­про­зо­рі ри­син­ки. Лю­дми­ла Кравченко по­яснює, як до­ся­га­ли та­ко­го ефе­кту: «У пор­це­ля­но­во­му ті­сті, по­ки во­но не бу­ло гла­зу­ро­ва­не, про­рі­за­лись ма­лень­кі отво­ри, і ко­ли річ гла­зу­ру­ва­ли, гла­зур за­ті­ка­ла в ці отво­ри. Пі­сля об­па­лу гла­зур стає скло­по­ді­бною, то­му ці кві­ти на­че сві­тя­ться».

З не­ве­ли­ки­ми пі­а­ла­ми кон­тра­стує ва­за гу­ань пе­рі­о­ду Кан­сі до­би Цін (1662—1722 ро­ки), роз­пи­са­на бі­ли­ми кві­та­ми сли­ви мей­хоа, це ки­тай­ський сим­вол Но­во­го ро­ку. Гу­ань ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли для збе­рі­га­н­ня су­хо­го чаю, зокре­ма в та­кій по­су­ди­ні йо­го да­ру­ва­ли. Що­прав­да, лю­ди­на, яка отри­му­ва­ла та­кий да­ру­нок, ма­ла ви­си­па­ти со­бі чай, а ва­зу по­вер­ну­ти.

«ЛЯЛЬКОВІ» ЧАЙНИКИ

Схі­дна тема про­дов­жу­є­ться у ві­три­ні з япон­ською ке­ра­мі­кою та пор­це­ля­ною. Мі­ні­а­тюр­ні чайники кю­су, да­то­ва­ні ХІХ сто­лі­т­тям, на­че при­зна­че­ні для ля­льок, але — ні, це ціл­ком до­ро­слий по­суд, роз­ра­хо­ва­ний на одну ча­шку. Лю­дми­ла Кравченко звер­тає ува­гу на не­зви­чну ру­чку у ви­гля­ді роз­тру­бу. Ту­ди мо­гли встром­ля­ти щось на кшталт де­рев’яної па­ли­чки, і так при­три­му­ва­ти чай­ник, щоб не об­пе­ктись. Хо­ча у ви­пад­ку з ма­лень­ки­ми чай­ни­ка­ми це рад­ше на­слі­ду­ва­н­ня ти­по­вої фор­ми — бо то­нень­ка, по­ла все­ре­ди­ні ру­чка не на­грі­ва­лась.

Чай­ний ри­ту­ал при­йшов до Япо­нії з Ки­таю, але ре­чі на ви­став­ці «На де­серт» де­мон­стру­ють вла­сне япон­ські світ­ські тра­ди­ції. Се­ред яскра­вих по­лив і кві­тча­стих ор­на­мен­тів при­вер­тає ува­гу ке­ра­мі­чний не­гла­зу­ро­ва­ний чай­ник з ла­ко­ні­чним ор­на­мен­том в ті­сті гли­ни — та­кі ре­чі теж ко­ри­сту­ва­ли­ся по­пи­том, бо в Япо­нії ша­ну­ють про­сту кра­су при­ро­дних ма­те­рі­а­лів.

ЮВЕЛІРНІ РОЗПИСИ

Важ­ко ска­за­ти, хто пер­шим у Єв­ро­пі від­крив се­крет пор­це­ля­ни. Офі­цій­но вва­жа­є­ться, що це зга­да­ний Йо­ганн Бетт­гер. «І це прав­да, то­му що твер­ду пор­це­ля­ну ви­на­йшов са­ме він, — го­во­рить Лю­дми­ла Кравченко. — Осо­бли­вість твер­дої пор­це­ля­ни в то­му, що во­на мі­стить бі­лу гли­ну — ка­о­лін. Однак близь­ки­ми до від­кри­т­тя цьо­го се­кре­ту бу­ли і фран­цу­зи, які тро­хи ра­ні­ше, ще на­при­кін­ці XVII сто­лі­т­тя, від­тво­ри­ли щось на кшталт пор­це­ля­ни, але без ка­о­лі­ну». Отри­ма­ний фран­цу­за­ми ма­те­рі­ал на­зи­ва­ють м’якою пор­це­ля­ною, від­по­від­но до на­зви во­на кри­хкі­ша за зви­чай­ну, її лег­ше по­дря­па­ти.

В екс­по­зи­ції пред­став­ле­ний чай­ник са­ме з та­кої м’якої пор­це­ля­ни, зро­бле­ний фран­цузь­кою ма­ну­фа­кту­рою в Сен-Клу в 1720-х ро­ках. Це рід­кі­сна річ, пре­дмет по­су­ду де­ко­ро­ва­ний в юве­лір­ній те­хні­ці: на по­верх­ню чай­ни­ка на­кле­є­ні шма­то­чки зо­ло­тої фоль­ги, па­йо­ни, по­тім на це зо­ло­то на­не­сли зе­ле­ну, чер­во­ну та си­ню ема­лі.

Ча­сти­на екс­по­на­тів Ко­ро­лів­ської пор­це­ля­но­вої ма­ну­фа­кту­ри в ні­ме­цько­му Май­се­ні роз­пи­са­ні в сти­лі «ши­ну­а­зрі», а-ля Ки­тай: пі­во­нії та хри­зан­те­ми, лю­ди, які в уяв­лен­ні єв­ро­пей­ців є ки­тай­ця­ми. Лю­дми­ла Кравченко звер­тає ува­гу, що не­рід­ко май­стри за­хо­ди­ли у сво­їх «схі­дних» фан­та­зі­ях ду­же да­ле­ко, адже ко­ри­сту­ва­ли­ся ма­люн­ка­ми ман­дрів­ни­ків, які мо­гли при­бре­ха­ти, або ма­люн­ка­ми лю­дей, які чу­ли роз­по­віді ман­дрів­ни­ків.

Та­кож єв­ро­пей­ські ху­до­жни­ки на­слі­ду­ва­ли япон­ський стиль ка­кі­є­мон, за­зви­чай це сю­же­ти з зо­бра­же­н­ням скель і пта­хів.

МОДНІ КОМАШКИ

Єв­ро­пей­ці за­зви­чай «се­ли­ли» на свою пор­це­ля­ну жу­чків, ме­те­ли­ків та ін­ших ко­ма­шок. Ба­га­то їх мо­жна ба­чи­ти, на­при­клад, на ча­шці з блюд­цем 1730-х ро­ків з Май­сен­ської ма­ну­фа­кту­ри.

«Існує ле­ген­да, що та­ких ко­ма­шок по­ча­ли до­ма­льо­ву­ва­ти, на­віть якщо це не від­по­від­а­ло те­ма­ти­чно, щоб при­хо­ва­ти де­фе­кти пор­це­ля­ни. На­при­клад, під час об­па­лу з’яв­ля­лась трі­щин­ка або якийсь пу­хи­рець, і ху­до­жни­ки за­ма­льо­ву­ва­ли це жу­чка­ми, — роз­по­від­ає Лю­дми­ла Кравченко. — Ле­ген­да ствер­джує, що за­мов­ни­кам на­стіль­ки спо­до­ба­лись ці комашки, що во­ни по­ча­ли про­си­ти ма­лю­ва­ти їх спе­ці­аль­но. По­тім з’яв­ля­ю­ться су­то бо­та­ні­чні, зоо­ло­гі­чні сер­ві­зи з кві­та­ми та пта­шка­ми, та­кі розписи уві­йшли в мо­ду».

Вза­га­лі — і це мо­жна по­ба­чи­ти на рі­зно­му по­су­ді — на по­ча­тку XVIII сто­лі­т­тя, ко­ли єв­ро­пей­ці тіль­ки від­кри­ли ре­цепт пор­це­ля­ни, їм хо­ті­ло­ся ми­лу­ва­ти­ся цим ма­те­рі­а­лом, йо­го бі­ли­зною, то­му розписи бу­ли мі­ні­ма­лі­сти­чні. У ХІХ сто­літ­ті на чай­ни­ках і кав­ни­ках пе­ре­ма­льо­ву­ють ці­лі гра­вю­ри — сце­ни в лі­сах і га­ва­нях, по­суд вкри­ва­ють гу­стою по­зо­ло­тою то­що.

ЯК ГО­ТУ­ВА­ЛИ ШОКОЛАД

Ча­сти­на ви­став­ки при­свя­че­на спо­жи­ван­ню шо­ко­ла­ду, який у XVI сто­літ­ті в Єв­ро­пу за­ве­зли іспан­ці. По­ряд із пор­це­ля­ною екс­по­ну­є­ться «зір­ка» ко­ле­кції Му­зею Ха­нен­ків — «На­тюр­морт зі зби­ва­чем для шо­ко­ла­ду», рід­кі­сний твір жи­во­пи­сця Ху­а­на де Сур­ба­ра­на, да­то­ва­ний 1640 ро­ком. На цій кар­ти­ні мо­жна по­ба­чи­ти тра­ди­цій­ний по­суд, який ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли для при­го­ту­ва­н­ня шо­ко­ла­ду: кру­глі луб’яні ко­роб­ки, в яких вла­сне ім-

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.