Ми­ко­ла ХВИЛЬОВИЙ: Iсто­рія га­сла «Геть від Мо­скви!»

«Ро­сія ж са­мо­стій­на дер­жа­ва? Са­мо­стій­на! Ну, так і ми са­мо­стій­на»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Во­ло­ди­мир ПАН­ЧЕН­КО

Су­пе­р­акту­аль­не га­сло пре­зи­дент­ської кам­па­нії 2019 ро­ку з’яви­ло­ся 97 ро­ків то­му, ще на­ве­сні 1926 ро­ку, в пе­ре­бі­гу три­ва­лої дис­ку­сії, яка у кві­тні 1925-го роз­по­чи­на­ла­ся як су­то лі­те­ра­тур­на. То­ді йшло­ся про ви­бір між лі­те­ра­ту­рою — «ма­со­вою» та «олім­пій­ською», між «го­па­ків­сько-ша­ро­ва­ри­стою, уль­тра­чер­во­ною про­сві­тою» і «пси­хо­ло­гі­чною Єв­ро­пою». «Чер­во­ну про­сві­ту» об­сто­ю­ва­ли, зокре­ма, «плу­жа­ни», чле­ни ор­га­ні­за­ції «Плуг», яка об’єд­ну­ва­ла у сво­їх ла­вах пе­ре­ва­жно пи­сьмен­ни­ків се­лян­сько­го по­хо­дже­н­ня. Се­ред них бу­ло чи­ма­ло ма­ло­осві­че­ної, про­те агре­сив­но-ам­бі­цій­ної мо­ло­ді, яка пра­гну­ла зайня­ти «ко­ман­дні ви­со­ти» в лі­те­ра­тур­но­му се­ре­до­ви­щі. А за орі­єн­та­цію «на Єв­ро­пу» ви­сту­па­ли «олім­пій­ці», при­бі­чни­ки ви­со­кої куль­ту­ри, яка тіль­ки й мо­же бу­ти за­по­ру­кою куль­тур­но­го від­ро­дже­н­ня Укра­ї­ни. Най­ви­ра­зні­ше по­зи­цію «олім­пій­ців» пред­став­ля­ли два Ми­ко­ли — Хвильовий і Зе­ров.

■ Куль­мі­на­ці­єю в дис­ку­сії мо­жна вва­жа­ти по­яву ци­клу пам­фле­тів Ми­ко­ли Хви­льо­во­го, що дру­ку­ва­ли­ся на сто­рін­ках га­зе­ти «Культура і по­бут» під за­галь­ною на­звою «Апо­ло­ге­ти пи­са­ри­зму» (28 лю­то­го — 28 бе­ре­зня 1926 р.). У них Хвильовий на­ма­гав­ся «роз­пра­ви­ти­ся» зі сво­ї­ми опо­нен­та­ми, пе­ред­усім — з лі­де­ром «Плу­гу» Сер­гі­єм Пи­ли­пен­ком. Він де­да­лі глиб­ше за­хо­див у те­о­ре­ти­чні не­трі, шу­ка­ю­чи іде­аль­ної мар­ксист­ської від­по­віді на за­пи­та­н­ня «що та­ке ми­сте­цтво?» — бор­сав­ся, ча­сом впа­дав у ка­зу­їсти­ку, зви­ну­ва­чу­вав Пи­ли­пен­ка в то­му, що той роз­гу­бив­ся «під на­ти­ском мі­цно­го кур­ку­ля», «по­тра­пив у ла­бе­ти укра­їн­сько­го своє­рі­дно­го фор­ма­лі­зму». На­зи­вав йо­го «плу­та­ни­ком», хоч сам не раз за­плу­ту­вав­ся у тер­мі­нах і де­фі­ні­ці­ях...

Йо­му, Хви­льо­во­му, хо­ті­ло­ся бу­ти справ­жнім мар­кси­стом. Пи­ли­пен­ко­ві хо­ті­ло­ся то­го ж. Во­ни мов­би зма­га­ли­ся у сво­їй мар­ксист­ській «пра­ве­дно­сті»...

■ І за­ли­ши­ли­ся б, на­пев­но, «Апо­ло­ге­ти пи­са­ри­зму» ди­ле­тант­ським те­о­ре­ти­зу­ва­н­ням, як­би не остан­ній, три­над­ця­тий (улю­бле­не чи­сло М. Хви­льо­во­го), пам­флет із про­во­ка­тив­но-різ­кою, зу­хва­лою на­звою «Мо­сков­ські за­дри­пан­ки». Сло­во «за­дри­пан­ки» у Хви­льо­во­го озна­ча­ло «глу­хі за­ку­тки», «про­він­цій­на глу­ши­на».

По­яву цьо­го пам­фле­ту спро­во­ку­ва­ла бро­шу­ра Ко­стя Бу­ре­вія «Єв­ро­па чи Ро­сія?», ви­да­на 1926 ро­ку в Мо­скві. Бу­ре­вій (1888—1934) до по­дій 1917 ро­ку актив­но за­ймав­ся по­лі­ти­чною ро­бо­тою як член пар­тії ро­сій­ських есе­рів, був ув’язне­ний у цар­ській тюр­мі, від­бу­вав за­сла­н­ня. Із 1920 р. йо­го біль­ше зна­ли як лі­те­ра­то­ра — по­е­та, са­ти­ри­ка, пу­блі­ци­ста, дра­ма­тур­га. Ме­шкав Ко­стьБу­ре­вій у Мо­скві, про­те дру­ку­вав­ся пе­ре­ва­жно в укра­їн­ських ви­да­н­нях. Був не­аби­яким мі­сти­фі­ка­то­ром, який «хо­вав­ся» під рі­зни­ми псев­до­ні­ма­ми (На­хтен­бор­ген, Едвард Стріха, Вар­ва­ра Жу­ко­ва). У бро­шу­рі «Єв­ро­па чи Ро­сія?» Бу­ре­вій за­кли­кав рів­ня­ти­ся не на Єв­ро­пу, а на Ро­сію.

■ Те, що пам­флет Хви­льо­во­го ма­ти­ме ан­ти­мо­сков­ську — і во­дно­час ан­ти­хо­хла­цьку — спря­мо­ва­ність, бу­ло зро­зумі­ло вже з епі­гра­фа: ав­то­ро­ві зга­да­ли­ся зверх­ні, зне­ва­жли­ві, сар­ка­сти­чні сло­ва В. Бє­лін­сько­го про «ма­ло­ро­сів» та їхню по­е­зію. Мов­ляв, «сме­шно и ду­ма­ють, чтоб из их по­эзии мо­гло что-ни­будь ра­зви­ться»; не­хай «лу­чшая бла­го­ро­дней­шая ча­стьма­ло­рос­сий­ско­го на­се­ле­ния за­бу­дет про фран­цуз­скую ка­дри­льи сно­ва при­ме­тся пля­сать тре­па­ка и го­па­ка»... Са­ме ці сло­ва не­са­мо­ви­то­го Віс­са­ріо­на й ста­ли для Ми­ко­ли Хви­льо­во­го по­дра­зни­ком.

Бу­ре­вій («мо­скво­філь­ству­ю­чий «єв­ро­пен­ко» — так на­зи­ває йо­го Хвильовий) ра­див «вчи­тись у ро­сі­ян». У ньо­го ви­хо­ди­ло, що укра­їн­ська культура, лі­те­ра­ту­ра — щось вто- рин­не, по­хі­дне, про­він­цій­не. Хвильовий збун­ту­вав­ся: усе не так, «укра­їн­ська по­е­зія схо­дить на ціл­ком са­мо­стій­ний шлях»; «укра­їн­ська дій­сні­сть­скла­дні­ша за ро­сій­ську, то­му що пе­ред на­ми сто­я­тьін­ші зав­да­н­ня, то­му що ми мо­ло­да кля­са мо­ло­дої на­ції...»

■ А вслід за цим по­чи­на­ла­ся політика: «Со­юз все-та­ки за­ли­ши­ться Со­ю­зом, і Укра­ї­на є са­мо­стій­на оди­ни­ця. /.../ Ма­ло­ро­сія вже оді­йшла «в обла­сть­пре­да­ния». /.../ Ро­сія ж са­мо­стій­на дер­жа­ва? Са­мо­стій­на! Ну, так і ми са­мо­стій­на». І якщо вже сто­ї­тьпи­та­н­ня, «на яку із сві­то­вих лі­те­ра­тур во­на («на­ша лі­те­ра­ту­ра») му­си­тьв­зя­ти курс», то для Хви­льо­во­го від­по­відьо­че­ви­дна: «У вся­ко­му ра­зі, не на ро­сій­ську. Це рі­шу­че і без вся­ких за­сте­ре­жень».

Він, зві­сно, ро­би­тьо­бмов­ку, що про «по­лі­ти­чний со­юз» не йде­ться, що йде­ться тіль­ки про лі­те­ра­ту­ру. І по­яснює: «Річ у тім, що ро­сій­ська лі­те­ра­ту­ра тя­жи­тьнад на­ми в ві­ках, як го­спо­дар ста­но­ви­ща, який при­вчав на­шу пси­хі­ку до раб­сько­го на­слі­ду­ва­н­ня». То­му — «на­ша орі­єн­та­ція на за­хі­дно­єв­ро­пей­ське ми­сте­цтво, на йо­го стиль, йо­го при­йо­ми». І пло­ди та­кої орі­єн­та­ції вже по­мі­тні: мо­ло­да на­ція на­би­рає си­ли.

■ «В Ев­ро­пу ми по­їде­мо вчи­тись, але з за­та­є­ною дум­кою — за кіль­ка ро­ків го­рі­ти над­зви­чай­ним сві­тлом. /.../ Да­йош куль­тур­ний ре­не­санс!» — ці сло­ва «ко­му­на­ра» Хви­льо­во­го зда­ва­ли­ся схо­жи­ми на яке­сьча­клу­ва­н­ня...

Один із «екс­пер­тів» ГПУ на­пи­ше у сво­є­му до­не­сен­ні, що пам­флет «Мо­сков­ські за­дри­пан­ки» ду­же на­га­дує дав­ню ста­т­тю Дми­тра Дон­цо­ва «Мо­дер­не мо­скво­філь­ство» (1913). І це справ­ді так: Дон­цов різ­ко кри­ти­ку­вав по­пе­ре­дни­ків Бу­ре­вія, так са­мо без­о­гля­дно за­ча­ро­ва­них на схід. Ішло­ся про «якусь­див­ну ду­хов­ну за­ле­жність/»у пев­них ко­лах на­шої ін­те­лі­ген­ції»/ від по­гля­дів, що па­ну­ю­тьу по­сту­по­вих ро­сій­ських ко­лах». «Ся за­ле­жні­стьі до­сі тя­жіє як над на­шою лі­те­ра­ту­рою, так і над гро­мад­ською дум­кою і пу­блі­чним жи­т­тям, — пе­ре­ко­ну­вав Дон­цов. — Ся /раб­ська/ за­ле­жні­стьне дає укра­їн­ству й до­сі ви­йти з пе­лю­шок і ста­ти на вла­сні но­ги, осла­блю­ю­чи йо­го від­пор­ну си­лу в бо­роть­бі зі сто­рон­ні­ми впли­ва­ми».

■ Він про­по­ну­вав обер­ну­ти­ся облич­чям «до пер­шо­го дже­ре­ла вся­кої куль­ту­ри — до За­хо­ду», адже «ки­тай­ський мур від Ев­ро­пи /.../ та­мує роз­вій са­мо­стій­ної на­ціо­наль­ної куль­ту­ри»...

А хі­ба за­кли­ки Ми­ко­ли Хви­льо­во­го бу­ли ін­ши­ми? Хі­ба йо­го роз­дра­ту­ва­ла не та ж са­ма «ду­хов­на за­ле­жність» від «впли­ву ро­сій­сько­сти»?

■ Ці­ка­во, що вже в пер­шо­му з пам­фле­тів Хвильовий по­си­лав­ся на Дми­тра Дон­цо­ва, яко­го вва­жав «най­ро­зум­ні­шим і най­по­слі­дов­ні­шим із фа­ши­стів» (то­ді, 1926 р., сло­во «фа­шист» ще не ма­ло тих ко­но­та­цій, яки­ми во­но обро­сло зго­дом). У стат­ті Дон­цо­ва «Укра­їн­сько-со­віт­ські псев­до­мор­фо­зи» («ЛНВ», 1925, №12) він ра­птом на­тра­пив на ви­сно­вок, що збі­гав­ся з йо­го, Хви­льо­во­го, пе­ред­чу­т­тям «азі­ат­сько­го ре­не­сан­су»: «Ма­є­мо ді­ло з ду­хов­ним здви­гом се­ред укра­їн­ства, гли­бо­ким і ва­гі­тним не­об­чи­сле­н­ня­ми на­слід­ка­ми». І хоч «най­ро­зум­ні­ший і най­по­слі­дов­ні­ший із фа­ши­стів» на­ле­жав, як і йо­го одно­ду­ме­цьЄв­ген Ма­ла­нюк, до по­лі­ти­чних су­про­тив­ни­ків «ко­му­на­ра»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.