Жи­т­тя че­рез день

Dzerkalo Tizhnya - - ТИ­ТУЛЬ­НЫЙ ЛИСТ -

Ко­ли на­ші лі­ка­рі чу­ють, що в Та­ні пі­шов чо­тир­над­ця­тий рік, у них ста­ють ква­дра­тні очі. У від­ді­лен­ні, де во­на про­во­дить по­ло­ви­ну сво­го жи­т­тя, не­має ні­ко­го, хто міг би по­хва­ли­ти­ся та­ким тер­мі­ном. І во­на твер­до має на­мір про­жи­ти ще мі­ні­мум ро­ків де­сять. Якщо не від­мо­вить ре­шта. Пе­ред­усім стра­ждає сер­це. Втім, про сер­це — тро­хи пі­зні­ше.

До 16 ро­ків Та­ня бу­ла зов­сім зви­чай­ною ди­ти­ною. Ну, хі­ба що на ан­гі­ну хво­рі­ла ча­сто. А по­тім зне­на­цька по­ча­ли­ся про­бле­ми з нир­ка­ми. Спо­ча­тку во­ни не зда­ва­ли­ся та­ки­ми вже стра­шни­ми. На­віть ко­ли їй ска­за­ли, що на­ро­джу­ва­ти ка­те­го­ри­чно не мо­жна, во­на ви­рі­ши­ла ні­ко­го не слу­ха­ти і в 23 ро­ки на­ро­ди­ла до­чку. Лі­ка­рі, які ве­ли ва­гі­тність, ні­чо­го не зна­ли про про­бле­ми з нир­ка­ми. Сер­йо­зних об­сте­жень ні­хто не ро­бив, а скар­жи­ти­ся во­на не ста­ла. А ра­птом і справ­ді за­бо­ро­нять.

До ре­чі, впер­ше з ді­а­лі­зом во­на зі­ткну­ла­ся у 16 ро­ків, ко­ли впер­ше по­тра­пи­ла до лі­кар­ні. Чи­їсь ана­лі­зи по­мил­ко­во по­тра­пи­ли не в те від­ді­ле­н­ня, і мед­се­стра по­про­си­ла від­не­сти їх на ін­ший по­верх. Там, в ін­шо­му від­ді­лен­ні, бу­ли лю­ди, при­єд­на­ні до чо­гось не­зро­зумі­ло­го. І всі во­ни кри­ча­ли від бо­лю. Кар­ти­на спра­ви­ла на неї та­ке вра­же­н­ня, що вже зна­чно пі­зні­ше, під час но­во­го за­го­стре­н­ня, во­на про­си­ла чо­ло­ві­ка: «Якщо ко­ли-не­будь я бу­ду не­при­том­на, і в те­бе бу­де ви­бір — да­ти ме­ні вмер­ти чи по­кла­сти на ді­а­ліз, дай умер­ти. Тіль­ки не це». І до остан­ньо­го бо­ро­ла­ся за свої нир­ки, не роз­гля­да­ю­чи на­віть та­кої ймо­вір­но­сті. За­над­то до­бре пам’ята­ла кар­тин­ку з юно­сті. І за­над­то до­бре ро­зумі­ла: на­зад шля­ху не бу­де. Це ви­рок на все жи­т­тя. Втім, ні­хто з її лі­ка­рів осо­бли­во й не на­по­ля­гав.

В Ізра­їль во­на по­тра­пи­ла май­же ви­пад­ко­во. Ко­ли до­чка вже пі­шла до шко­ли, а про­бле­ми зі здо­ров’ям до­ся­гли кри­ти­чної то­чки. Дав­ній друг ро­ди­ни, по­ба­чив­ши, у яко­му во­на ста­ні, дав 10 ти­сяч до­ла­рів і ска­зав: «Їдь не­гай­но. Я там одну клі­ні­ку знаю, на те­бе ж ди­ви­ти­ся не­мо­жли­во». Цим, ма­буть, він уря­ту­вав їй жи­т­тя. То­му що лі­кар, по­ди­вив­шись ре­зуль­та­ти ана­лі­зів, за­пи­тав: «А чо­му во­на во­ру­ши­ться? У неї за всі­ма по­ка­зни­ка­ми ко­ма». І от тут ви­я­ви­ло­ся, що одна річ про­си­ти чо­ло­ві­ка да­ти вмер­ти, аби лиш не по­тра­пи­ти на апа­рат, і зов­сім ін­ша — по­ста­ти пе­ред ре­аль­ним ви­бо­ром. У неї не бу­ло ча­су мір­ку­ва­ти. Це бу­ло пи­та­н­ня жи­т­тя і смер­ті. І во­на обра­ла жи­т­тя.

За три дні її при­ве­ли в біль­шменш при­стой­ний стан, а чо­ло­вік у Ки­є­ві за цей час зна­йшов їй мі­сце на ді­а­лі­зі. Із цьо­го мо­мен­ту ме­тро­ном по­чав від­ра­хо­ву­ва­ти не­скін­чен­ний ритм. День жи­т­тя. День ді­а­лі­зу. День жи­т­тя. День ді­а­лі­зу.

За три­над­цять із га­ком ро­ків, що ми­ну­ли від­то­ді, во­ни змо­гли всьо­го дві­чі по­їха­ти від­по­чи­ти до Оде­си. Бо ритм зби­ва­ти не мо­жна. І якщо ти хо­чеш ви­їха­ти за ме­жі мі­ста, то спо­ча­тку тре­ба зна­йти, де ро­би­ти­меш про­це­ду­ру. Вдо­ма це умов­но без­пла­тно. У чу­жо­му мі­сті — тіль­ки за гро­ші. Та й то, якщо зна­йдеш. Мі­ні­маль­на ці­на в нас — три з по­ло­ви­ною ти­ся­чі гри­вень. За один раз. За ти­ждень про­це­ду­ру тре­ба прой­ти три­чі. Це озна­чає, що ти­ждень від­по­чин­ку в Оде­сі за ці­ною пе­ре­тво­рю­є­ться на ти­ждень у Ту­реч­чи­ні за ви­щим роз­ря­дом. До ре­чі, в Ту­реч­чи­ну те­о­ре­ти­чно теж мо­жна. Там ці­на бу­де вдві­чі біль­шою — 250 до­ла­рів за один ді­а­ліз.

При то­му, що що­мі­ся­ця на лі­ки до­во­ди­ться ви­тра­ча­ти в се­ре­дньо­му близь­ко 10 ти­сяч гри­вень, по­їзд­ки за ме­жі мі­ста ста­ють пра­кти­чно не­ре­аль­ни­ми.

Най­важ­чим бу­ло усві­до­ми­ти це й прийня­ти. Прийня­ти но­ві пра­ви­ла жи­т­тя й усві­до­ми­ти, що це на­зав­жди. У будь-якій тяж­кій хво­ро­бі зав­жди є ва­рі­ан­ти: або те­бе ви­лі­ку­ва­ли, або ти по­мер. А тут — один не­скін­чен­ний ді­а­ліз до кін­ця жи­т­тя. Біг по ко­лу.

Важ­ко бу­ло зви­кну­ти до по­стій­ної спра­ги. Що мен­ше п’єш, то лег­ше, то мен­ше рі­ди­ни до­во­ди­ться ви­во­ди­ти з ор­га­ні­зму. А якщо пі­сля про­це­ду­ри не стри­ма­ти­ся й по­ча­ти пи­ти — за раз мо­жна й це­бро ви­пи­ти. І во­да скрізь — у су­пі, в огір­ках, у яблу­ках. Скрізь. То­му зай­вий ков­ток пе­ре­тво­рю­є­ться на роз­кіш. Та во­на змо­гла прийня­ти се­бе но­ву. І жи­т­тя, що змі­ни­ло­ся, теж.

Та­ні не­ймо­вір­но по­ща­сти­ло з чо­ло­ві­ком. Він усти­гає не тіль­ки за­ро­бля­ти гро­ші, а й во­зи­ти її че­рез день на ін­ший кі­нець мі­ста на ді­а­ліз. Пі­сля про­це­ду­ри Та­ню ча­сто від­ру­бує про­сто в ма­ши­ні по до­ро­зі до­до­му, і пов­ні­стю огов­та­ти­ся во­на мо­же тіль­ки на­сту­пно­го дня. «Ко­ле­ги» по від­ді­лен­ню, яким по­ща­сти­ло мен­ше, доби­ра­ю­ться гро­мад­ським транс­пор­том. І на за­пи­та­н­ня, як це мо­жли­во, Та­ня тіль­ки сум­но хи­тає го­ло­вою.

Са­ме чо­ло­вік став для неї основ­ною то­чкою опо­ри. І най­го­лов­ні­шим сти­му­лом жи­ти. У дні кри­зи, ко­ли зда­є­ться, що зав­тра­шньо­го дня для неї вже то­чно не бу­де, він про­сить її: «Тіль­ки жи­ви. Я не змо­жу без те­бе. Жи­ви». І во­на жи­ве. Не­ймо­вір­но ди­ву­ю­чи цим лі­ка­рів.

Во­на так до ла­ду й не всти­гла по­пра­цю­ва­ти. Менш ніж де­сять ро­ків, по­ки ще не бу­ла прив’яза­на до шту­чної нир­ки. На жо­дній ро­бо­ті не­мо­жли­во про­три­ма­ти­ся в та­ко­му гра­фі­ку. День ро­бо­ти. День ді­а­лі­зу. День ро­бо­ти. День ді­а­лі­зу. Ві­чний ме­тро­ном.

Те­о­ре­ти­чно їй до­по­мо­гла б транс­план­та­ція. І на че­твер­то­му ро­ці ді­а­лі­зу во­на на­віть їзди­ла до Бі­ло­ру­сі на кон­суль­та­цію. Але їй від­мо­ви­ли. Від­мо­ви­ли че­рез при­чи­ну, яка пі­зні­ше не під­твер­ди­ла­ся. Про­те, ко­ли ро­зі­бра­ли­ся з цим, своє сло­во ска­за­ло сер­це.

Сер­це зав­жди пер­шим ози­ва­ло­ся на все. І не тіль­ки в сен­сі здо­ров’я. Те­тя­ни­на ма­ма ще в ди­тин­стві ка­за­ла їй: «Не ро­зу­мію, в ко­го ти та­ка вда­ла­ся, з якої пла­не­ти». Та­ня зав­жди пе­ре­йма­ла­ся чу­жим бо­лем і чу­жи­ми про­бле­ма­ми: «Зна­єш, ко­ли був Май­дан, у ме­не сер­це пе­кло весь час. Бо я не мо­гла бу­ти там. І то­му, що не­мо­жли­во бу­ло на все це ди­ви­ти­ся по те­ле­ві­зо­ру».

При­бли­зно то­ді ж сер­це да­ло сер­йо­зні збої, і до­ве­ло­ся ро­би­ти шун­ту­ва­н­ня. Лі­кар, який опе­ру­вав, ска­зав, що та­кі сер­ця во­ни опе­ру­ють в 70 ро­ків, а ні­як не в 40. І він не ро­зу­міє, як во­на з та­ким сер­цем жи­ве. До ре­чі, про­сто під час опе­ра­ції й ви­я­ви­ло­ся, що в Та­ні — уро­дже­ний по­рок сер­ця, на який за про­бле­ма­ми з нир­ка­ми ні­хто не звер­нув ува­ги. І що ра­но чи пі­зно по­ста­не пи­та­н­ня про за­мі­ну кла­па­на.

За­раз во­но по­ста­ло. Але на­ші лі­ка­рі не ри­зи­ку­ють. Із ба­га­тьох при­чин. І че­рез нир­ки. І че­рез три шун­ти в сер­ці. І че­рез де­ся­ток ін­ших, менш стра­шних ді­а­гно­зів, що всти­гли на­зби­ра­ти­ся по­пу­тно. А якщо не на­ла­го­ди­ти сер­це, го­во­ри­ти про транс­план­та­цію або про про­дов­же­н­ня ді­а­лі­зу не­мо­жли­во. Ра­ху­нок на 59 ти­сяч єв­ро, ви­став­ле­ний єв­ро­пей­ською клі­ні­кою, — зов­сім не­по­силь­ний. Але Та­ня ві­рить, що й це во­ни змо­жуть прой­ти. У най­важ­чі хви­ли­ни по­руч із нею опи­ня­ли­ся лю­ди, які до­по­ма­га­ли. Ко­ли зда­ва­ло­ся, що на­дії бу­ти вже не мо­же, від­бу­ва­ли­ся ди­ва. Рі­зні. Зна­хо­ди­ли­ся не тіль­ки гро­ші. Зна­хо­ди­ли­ся лю­ди, які під­став­ля­ли пле­че. І но­ві сти­му­ли жи­ти.

В один із не­ді­а­лі­зних днів Та­ня по­тра­пи­ла на ви­став­ку. Ви­ши­ті стрі­чка­ми кар­ти­ни вра­зи­ли її. І во­на зро­зумі­ла, що це са­ме те, чо­го їй бра­ку­ва­ло в жит­ті. Спо­ча­тку це бу­ло про­сте хо­бі. По­тім ку­ло­ни й се­реж­ки з кві­та­ми зі стрі­че­чок пе­ре­тво­ри­ли­ся на мо­жли­вість не­ве­ли­ко­го, але за­ро­бі­тку. Як­би во­на по­ста­ви­ла це на по­тік, ціл­ком мо­жли­во, вда­ло­ся б за­кри­ти ба­га­то фі­нан­со­вих ді­рок. Але во­на не вміє штам­пу­ва­ти. Ко­жен ку­лон — ін­ди­ві­ду­аль­ний, як лю­ди­на, для ко­трої во­на йо­го ро­бить. Во­на ні­ко­ли не про­дає го­то­ве. Во­на ство­рює ма­лень­кі ше­дев­ри під ко­жно­го за­мов­ни­ка. Як? Са­ма не знає. Ка­же: «Від­чу­ваю». Іно­ді — за го­ло­сом, іно­ді — за фо­то­гра­фі­єю. То­му во­ни ста­ють про­дов­же­н­ням го­спо­да­ря. І від них віє те­плом.

Остан­ні ти­жні Та­ня пе­ре­ста­ла тво­ри­ти. Не то­му, що не­має сил. Хо­ча їх не­має. Не то­му, що сер­це бо­лить, а тиск ска­че. Хо­ча і бо­лить, і ска­че. А то­му, що не хо­че вкла­да­ти в ку­ло­ни свій біль. А не вкла­да­ти не вміє. І лю­ди­на, яка цей ку­лон на­дя­гне, не від­чу­ва­ти­ме лю­бов, яку во­на в ньо­го вкла­ла. Від­чу­ва­ти­ме «Го­спо­ди, до­по­мо­жи ви­жи­ти!». На­ві­що здо­ро­вій лю­ди­ні но­си­ти це на со­бі?..

Це по­зба­ви­ло її не тіль­ки хоч не­ве­ли­ко­го, але за­ро­бі­тку, а й мо­жли­во­сті до­по­ма­га­ти ін­шим. То­чні­ше, не так. Зі сво­єї «ве­ли­че­зної» пен­сії у дві ти­ся­чі гри­вень во­на одна­ко­во при­му­дря­є­ться ви­ді­ля­ти якісь кри­хти то для по­ра­не­них, то для тяж­ко­хво­рих, то на ре­а­бі­лі­та­цію чу­жої ди­ти­ни. Про­сто ра­ні­ше бу­ла мо­жли­вість ро­би­ти це тро­хи актив­ні­ше.

Во­на ві­рить у те, що її 20 чи 50 гри­вень мо­жуть змі­ни­ти чи­єсь жи­т­тя. Ві­рить у кру­го­обіг до­бра в при­ро­ді. Ві­рить у те, що ми мо­же­мо ря­ту­ва­ти одне одно­го, якщо бу­де­мо ра­зом і якщо нас бу­де ба­га­то. То­му що не­мо­жли­во впо­ра­ти­ся з ли­хом сам на сам. Тим ча­сом не­ма не­розв’язних про­блем, якщо ми всі ра­зом.

Її дов­го вмов­ля­ли по­про­си­ти до­по­мо­ги на опе­ра­цію в лю­дей. І во­на не мо­гла. За­над­то ве­ли­че­зна су­ма. І за­над­то ба­га­то чу­жо­го го­ря нав­ко­ло. І тіль­ки ко­ли дру­зі че­рез со­цме­ре­жі за­пу­сти­ли фле­шмоб «Ка­ва за жи­т­тя», во­на тро­шки при­ми­ри­ла­ся з тим, що від­бу­ва­є­ться. То­му що ті 20—30 гри­вень, які лю­ди від­да­ли на опе­ра­цію, по­жер­тву­вав­ши ран­ко­вою ка­вою, не ду­же їх об­тя­жать. І не ві­ді­гра­ють ви­рі­шаль­ної ро­лі в їхньо­му жит­ті. А в її — ціл­ком імо­вір­но.

Ло­гі­чно бу­ло б ска­за­ти, що те­пер опе­ра­ція — най­біль­ша її мрія. Але най­біль­ша її мрія — мир в Укра­ї­ні. І як­би в неї був ви­бір зро­би­ти опе­ра­цію і жи­ти дов­го й ща­сли­во чи при­пи­ни­ти вій­ну й по­мер­ти, во­на б ви­бра­ла остан­нє. От тіль­ки ні­хто їй та­ко­го ви­бо­ру не дає. То­му во­на про­дов­жує зби­ра­ти гро­ші на вла­сний шанс і по­ти­хень­ку до­по­ма­гає тим, хто по­стра­ждав від ці­єї вій­ни. Адже якщо чи­їсь 20 гри­вень мо­жуть уря­ту­ва­ти її жи­т­тя, то і її 20 гри­вень мо­жуть по­ста­ви­ти на но­ги не­зна­йо­мо­го хло­пця з вій­сько­во­го шпи­та­лю. Ле­ся Ли­тви­но­ва

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.