Пе­ре­я­слав­щи­на: пе­ре­дзвін сто­літь

Та­кти­ка і стра­те­гія дер­жа­во­тво­ре­н­ня

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Во­ло­ди­мир ГАЗІН,

до­ктор істо­ри­чних на­ук (Кам’янець-по­діль­ський) 18 сі­чня 2018 ро­ку ми­ну­ло 364 ро­ки від ча­су Пе­ре­я­слав­ської ра­ди, яка в істо­рії має ду­же су­пе­ре­чли­вий від­го­мін: об’єд­на­н­ня, возз’єд­на­н­ня, вхо­дже­н­ня, при­єд­на­н­ня.

А в ре­аль­но­сті із ча­сом усе за­кін­чи­ло­ся по­не­во­ле­н­ням, по­збав­ле­н­ням укра­їн­сько­го на­ро­ду не­за­ле­жно­сті. Мо­сков­ський про­те­кто­рат над Укра­ї­ною ви­явив­ся зви­чай­ним при­єд­на­н­ням на­ших зе­мель до Мо­сков­сько­го цар­ства, яке вже то­ді бу­ло в ста­ні роз­бу­до­ви й роз­ши­ре­н­ня ім­пер­ської дер­жа­ви на чо­лі з са­мо­держ­цем.

Пі­сля 1654 ро­ку більш як на три з по­ло­ви­ною сто­лі­т­тя в Укра­ї­ні за­па­ну­ва­ла пе­ре­я­слав­щи­на, що три­ва­ла з пе­ре­р­вою в чо­ти­ри ро­ки (1917—1921) до роз­па­ду СРСР 1991-го. Хо­ча звіль­ни­ти­ся від неї на­ма­га­ли­ся не раз. Зга­дай­мо, зокре­ма, Укра­їн­сько-мо­сков­ську вій­ну 1658—1659 ро­ків, під час якої геть­ман І.ви­гов­ський ра­зом із та­та­ра­ми і поль­ськи­ми до­бро­воль­ця­ми роз­гро­мив під Ко­но­то­пом ар­мію мо­ско­ви­тів кня­зя А.тру­бє­цко­го, і спро­бу ге­тьма­на І.ма­зе­пи в пе­рі­од Пів­ні­чної вій­ни (1700— 1721) за під­трим­ки ко­ро­ля Шве­ції Кар­ла ХІІ звіль­ни­ти Укра­ї­ну від «цар­ської ла­ски». Із кра­хом Ро­сій­ської ім­пе­рії в лю­то­му 1917 ро­ку га­да­ло­ся, що пе­ре­я­слав­щи­на на­зав­жди ві­ді­йде в не­бу­т­тя. Однак усі спро­би Укра­ї­ни ви­рва­ти­ся з не­во­лі за­зна­ва­ли кра­ху. Оста­то­чно при­ся­гу ца­ре­ві бу­ло ска­со­ва­но ли­ше в не­за­ле­жній Укра­ї­ні — 21 черв­ня 1992 ро­ку.

Пі­сля 1654-го Мо­сква по­сту­по­во впро­ва­ди­ла пе­ре­я­слав­щи­ну в го­лов­ну скрі­пу так зва­но­го вхо­дже­н­ня в «рус­ский мир», яке на­ре­кли возз’єд­на­н­ням, про що й сьо­го­дні пов­ся­кчас по­вто­рю­ють як за­кли­на­н­ня у сво­їх пре­тен­зі­ях на Укра­ї­ну. Ро­сій­ські іде­о­ло­ги, які роз­ро­бля­ють та­кти­ку і стра­те­гію що­до Укра­ї­ни, вва­жа­ють: мов­ляв, якщо для укра­їн­ців Б.хмель­ни­цький на­ціо­наль­ний ге­рой, то це озна­чає, що на­род за ньо­го, під­три­мує те, що бу­ло за­фі­ксо­ва­но до­го­во­ра­ми в Пе­ре­я­сла­ві й пі­сля ньо­го. А ни­ні­шня укра­їн­ська вла­да цьо­го не при­ймає, бо во­на — фа­шист­ська хун­та.

У та­кій си­ту­а­ції є потреба уто­чни­ти оцін­ки пе­ре­я­слав­щи­ни. І тут ми сти­ка­є­мо­ся з по­двій­ним сми­сло­вим про­чи­та­н­ням ті­єї са­мої су­тно­сті. З одно­го бо­ку, пе­ре­я­слав­щи­на за­по­ча­тку­ва­ла три­ва­лий етап на­ціо­наль­но-ви­зволь­ної бо­роть­би на­ро­ду, яка й сьо­го­дні має пер­шо­ря­дне значення в су­спіль­но-по­лі­ти­чній пло­щи­ні укра­їн­сько­го дер­жа­во­тво­ре­н­ня, у чо­му й ви­ра­жав­ся істо­ри­чний ви­бір Б.хмель­ни­цько­го. А з дру­го­го — упро­довж ві­ків во­на тра­кту­ва­ла­ся як пра­во­во­до­го­вір­ний акт уза­ко­не­н­ня мо­сков­сько­го па­ну­ва­н­ня в Укра­ї­ні, а пі­сля роз­па­ду СРСР ста­ла одні­єю з під­став для від­кри­тої агре­сії з бо­ку РФ. Ці дії Мо­сква ба­чить го­лов­ною умо­вою від­нов­ле­н­ня Ро­сій­ської ім­пе­рії. Міг це пе­ред­ба­чи­ти Б.хмель­ни­цький? Мо­жна ду­ма­ти по-рі­зно­му. В істо­рії кон­флікт зав­жди мі­стить чи­ма­ло не­ві­до­мо­го, схо­ва­но­го в часі. Про­те то­ді­шнє ба­че­н­ня роз­ви­тку за­кла­де­но­го пе­ре­я­слав­щи­ною та йо­го оцін­ка че­рез со­тні ро­ків на­бу­ли но­вих кон­ту­рів в умо­вах ре­а­лі­за­ції ідеї укра­їн­ської не­за­ле­жно­сті, що ви­но­шу­ва­ла­ся сто­лі­т­тя­ми. Вчи­не­не в Пе­ре­я­сла­ві ни­ні отри­мує но­ву оцін­ку. Кри­ти­чну з по­гля­ду по­сту­пок 1654 ро­ку Мо­сков­сько­му цар­ству, які й сьо­го­дні Ро­сія ви­ко­ри­сто­вує в гібридній вій­ні про­ти Укра­ї­ни. А то­ді во­ни при­зве­ли до ні­ве­лю­ва­н­ня на­дій Хмель­ни­цько­го й укра­їн­ців на швид­ке отри­ма­н­ня не­за­ле­жно­сті. Але слід на­го­ло­си­ти: по­при то­ді­шнє ве­ли­ке до­ся­гне­н­ня, що за­ли­ша­ло­ся не­змін­ним со­тні ро­ків і до сьо­го­дні, — це про­цес на­ціо­наль­но-ви­зволь­ної вій­ни, за­ді­я­ний геть­ма­ном у се­ре­ди­ні ХVІІ сто­лі­т­тя і сприйня­тий на три­ва­лий час — як не­об­хі­дність і спра­ве­дли­вість — усім укра­їн­ським су­спіль­ством. Від­то­ді й до­ни­ні три­ває бо­роть­ба за не­за­ле­жність і со­бор­ність Укра­ї­ни.

Ви­хід з-під вла­ди ко­ро­ля Ре­чі По­спо­ли­тої за­кін­чив­ся зверх­ні­стю ца­ря Мо­ско­вії. Але оста­н­ня в су­спіль­ній пло­щи­ні на­ба­га­то від­ста­ва­ла від роз­ви­тку Поль­щі. І Укра­ї­на ста­ла кра­ї­ною ще більш обме­же­но­го су­ве­ре­ні­те­ту. У ве­ли­ких мі­стах ство­рю­ва­ли цар­ські адмі­ні­стра­ції й роз­та­шо­ву­ва­ли гар­ні­зо­ни. Мо­ско­вії на­віть ста­ло ви­гі­дно во­ро­гу­ва­ти з ін­ши­ми кра­ї­на­ми, оскіль­ки Укра­ї­на втра­ти­ла пра­во ве­сти пе­ре­го­во­ри з її во­ро­га­ми. А з ким Ро­сія не во­ро­гу­ва­ла? Де­хто з най­ближ­чих со­ра­тни­ків Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го не при­ся­гнув ца­ре­ві (І.бо­гун, І.сір­ко). З огля­ду на те, що цар «хо­ло­пам не мо­же при­ся­га­ти», са­ма при­ся­га бу­ла одно­сто­рон­ньою. Чи ро­зу­мів Бо­г­дан, чим за­кін­чи­ться йо­го мо­сков­ський ва­рі­ант здо­бу­т­тя не­за­ле­жно­сті й дер­жа­во­тво­ре­н­ня? Га­да­є­ться, так. Геть­ман ми­слив по-єв­ро­пей­ськи і був са­мо­о­шу­ка­ний не­зна­н­ням «рус­ско­го ми­ра». Не­за­дов­го до смер­ті про­зрів. Але час бу­ло втра­че­но.

Но­вий етап во­єн­них дій був уже мо­сков­сько-поль­ською вій­ною за до­мі­ну­ва­н­ня в Схі­дній Єв­ро­пі, в якій Укра­ї­на, на жаль, ви­яви­ла­ся роз­мін­ною мо­не­тою і, вре­шті­решт, бу­ла по­ді­ле­на по Дні­пру, бо Річ По­спо­ли­та й Мо­сков­ське цар­ство, без­пе­рерв­но во­ю­ю­чи між со­бою, опи­ни­ли­ся в па­то­вій си­ту­а­ції, в ста­ні рів­но­ва­ги сил. Однак роз­по­ча­те і не до­ве­де­не до кін­ця Б.хмель­ни­цьким має своє про­дов­же­н­ня й ни­ні, у ХХІ сто­літ­ті. У цьо­му йо­го най­пер­ша і най­біль­ша за­слу­га пе­ред Укра­ї­ною.

З роз­па­дом СРСР Ро­сія зно­ву вда­ла­ся до пе­ре­я­слав­щи­ни як ви­про­бу­ва­но­го за­со­бу ви­ко­ри­ста­н­ня «істо­ри­чно­го пра­ва» Мо­скви на во­ло­ді­н­ня Укра­ї­ною. Про­цес акти­ві­зу­вав­ся в пе­рі­од Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті, ко­ли Ро­сія пе­ре­йшла до пря­мої агре­сії: ане­ксу­ва­ла Крим і вдер­ла­ся в Дон­бас. Тоб­то по­ча­ла вжи­ва­ти вже від­кри­ті во­єн­ні за­хо­ди для по­вер­не­н­ня Укра­ї­ни в «рус­ский мир». Стра­те­гія Крем­ля ві­до­ма — ні­якої са­мо­стій­ної не­за­ле­жної Укра­ї­ни не­має і бу­ти не мо­же.

Для В.пу­ті­на по­вер­не­н­ня Укра­ї­ни в «рус­ский мир» це те єди­не, що спри­я­ло б лі­кві­да­ції ни­ні­шньої ма­пи дер­жав пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру. Ро­би­ться все, щоб не допу­сти­ти їх ви­хо­ду з-під кон­тро­лю Ро­сії, — че­рез СНД, ви­ко­ри­ста­н­ня ста­рих еко­но­мі­чних, транс­порт­них, куль­тур­них та ін­ших зв’яз­ків іще з ра­дян­сько­го ча­су, за­крі­пле­н­ня Мо­скви в ро­лі ар­бі­тра в між­на­ціо­наль­них, між­е­тні­чних та ре­лі­гій­них кон­флі­ктах то­що.

По­ка­зо­вою в цьо­му сен­сі є стра­те­гія Мо­скви на від­нов­ле­н­ня пе­ре­я­слав­щи­ни що­до Укра­ї­ни. Во­на зво­ди­ться до на­сту­пно­го: а) че­рез за­мо­ро­же­н­ня ане­ксії Кри­му, хро­ні­чну «див­ну вій­ну» в Дон­ба­сі впро­ва­джу­є­ться си­сте­ма со­ці­аль­но-еко­но­мі­чної та по­лі­ти­чної кон­сер­ва­ції Укра­ї­ни в не­до­ро­з­ви­ну­то­му, не­ре­фор­мо­ва­но­му пост­ра­дян­сько­му фор­ма­ті, у ста­ні бро­у­нів­сько­го ру­ху вну­трі­шньої бо­роть­би між олі­гар­хі­чни­ми кла­на­ми за­для три­ма­н­ня її в під­ві­ше­но­му ста­ні й во­дно­час за­для «бра­тньо­го по­вча­н­ня» всіх пост­ра­дян­ських кра­їн; б) че­рез мо­сков­ські ін­фор­ма­цій­ні аген­ції за кор­до­ном нав’язу­є­ться не­га­тив­ний образ Укра­ї­ни як та­кої, що не зда­тна до дер­жав­ної са­мо­ор­га­ні­за­ції; в) Мо­сква си­сте­ма­ти­чно про­ва­дить по­лі­ти­ку, спря­мо­ва­ну на від­осо­бле­н­ня і руй­ну­ва­н­ня укра­їн­ської еко­но­мі­ки: в об­хід Укра­ї­ни про­кла­да­ю­ться за­лі­зни­ці, че­рез бу­дів­ни­цтво під­во­дних га­зо­го­нів у За­хі­дну Єв­ро­пу бло­ку­є­ться укра­їн­ська ГТС.

Усе ра­зом зво­ди­ться до ізо­ля­ції Укра­ї­ни від зов­ні­шньо­го сві­ту. В Крем­лі вва­жа­ють, що в ство­рю­ва­но­му жорс­тко­му кор­се­ті Укра­ї­ні ні­ку­ди бу­де по­ді­ти­ся, окрім як по­вер­ну­ти­ся в «рус­ский мир». У мо­раль­но-по­лі­ти­чній пло­щи­ні з бо­ку Крем­ля лу­на­ють по­стій­ні за­кли­на­н­ня, що в Укра­ї­ні пра­вить бан­де­ро-фа­шист­ська хун­та. Ко­ри­сту­ю­ться тим, що пе­ре­сі­чні громадяни пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру не зов­сім чі­тко уяв­ля­ють со­бі змі­сто­ве на­ван­та­же­н­ня сло­ва «хун­та». Ще з ра­дян­ських ча­сів во­но так ча­сто зву­ча­ло в не­га­тив­но­му зна­чен­ні, що й сьо­го­дні спри­йма­є­ться єди­но як ди­ктат вій­сько­вих. Що ж до фа­ши­зму, то тут пов­не не­ро­зу­мі­н­ня йо­го при­ро­ди. Фа­шизм як яви­ще при­та­ман­ний ли­ше ве­ли­кій дер­жа­ві, яка пра­гне по­вер­ну­ти втра­че­ні по­зи­ції у сві­ті. Одно­ча­сно си­сте­ма­ти­чно нав’язу­є­ться те­за про не­зда­тність укра­їн­ців по­бу­ду­ва­ти свою не­за­ле­жну дер­жа­ву. Са­ма ж Укра­ї­на, ствер­джу­ють ро­сій­ські іде­о­ло­ги, це Ма­ло­ро­сія — ча­сти­на «рус­ско­го ми­ра». А не­має укра­їн­сько­го на­ро­ду як та­ко­го, то не мо­же бу­ти й ні­якої не­за­ле­жної укра­їн­ської дер­жа­ви, а на­сту­пни­ком Ки­їв­ської Ру­сі є ли­ше Мо­сков­ське цар­ство, а ни­ні — РФ.

При цьо­му на­ші пів­ні­чно-схі­дні су­сі­ди за­мов­чу­ють, що, не­зва­жа­ю­чи на про­ма­хи вну­трі­шньої і зов­ні­шньої по­лі­ти­ки, вла­да в Укра­ї­ні з 1991 ро­ку ство­рю­ва­ла­ся ле­гі­тим­но. Ні­хто з пре­зи­ден­тів не за­ма­ху­вав­ся на тре­тій строк. Ба біль­ше, про­те­стни­ми май­да­на­ми в пе­рі­од По­ма­ран­че­вої і Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті, уза­ко­не­ни­ми ООН як пра­во на­ро­ду на пов­ста­н­ня про­ти узур­па­ції й ти­ра­нії, громадяни Укра­ї­ни де­мон­стру­ють, хто на­справ­ді є дже­ре­лом вла­ди.

Тож якою має бу­ти від­по­відь Укра­ї­ни в ни­ні­шній си­ту­а­ції, і як їй оста­то­чно ви­йти з пе­ре­я­слав­щи­ни в умо­вах агре­сії, у то­му чи­слі й по­ту­жної ін­фор­ма­цій­ної вій­ни з бо­ку Мо­скви?

По-пер­ше, на­по­ле­гли­во й по­слі­дов­но ре­фор­му­ва­ти­ся, очи­щу­ва­ти­ся від жи­ву­чих реп’яхів ко­му­ні­сти­чно­го ре­жи­му, ба­га­то­рі­чної укра­їн­ської пе­ре­я­слав­щи­ни в «рус­ском ми­ре». Ре­форм не бу­ває пер­шо­чер­го­вих (впро­ва­дже­н­ня де­мо­кра­тії) і від­кла­де­них на не­ви­зна­че­не май­бу­тнє (від­вер­те й ба­га­то­рі­чне бло­ку­ва­н­ня рин­ко­во­го ста­ту­су зем­лі). Те і те вза­є­мо­зу­мов­ле­не. Чи має де­мо­кра­ти­чну опо­ру сво­їх гро­ма­дян­ських прав се­ля­нин, якщо по­збав­ле­ний мо­жли­во­сті бу­ти роз­по­ря­дни­ком і вла­сни­ком зем­лі?

По-дру­ге, не­гай­но й без­ком­про­мі­сно пов­ні­стю очи­сти­ти управ­лін­ські й вла­дні стру­кту­ри від то­та­лі­тар­но­го прин­ци­пу аб­со­лю­тно­го кон­тро­лю вла­ди над усім і всі­ма. Глу­ші­н­ня сво­бо­ди зни­щує іні­ці­а­ти­ву. Однак у ра­йон­них та обла­сних адмі­ні­стра­ці­ях за­ли­ши­ли­ся від­ді­ли сіль­сько­го го­спо­дар­ства, які бу­ли ще в кол­го­спній си­сте­мі. Чим во­ни за­йма­ю­ться сьо­го­дні? Ці слу­жбов­ці їздять на по­ля, які на­ле­жать аграр­ним хол­дин­гам, що во­ло­ді­ють па­я­ми зем­ле­ро­бів, на­ле­жать фер­ме­рам, се­ля­нам-одно­о­сі­бни­кам, — пе­ре­ві­ря­ють, у яко­му ста­ні ро­сли­ни, чи все ро­сте. І який від то­го ефект?

Чи є потреба у дво­влад­ді, яке зу­мов­ле­не пар­ла­мент­сько-пре­зи­дент­ською мо­де­л­лю ре­спу­блі­ки? Ре­зуль­тат нев­ті­шний. Рів­ні суб’єкти вла­ди зайня­ті з’ясо­ву­ва­н­ням та уто­чне­н­ням сво­їх прав і пов­но­ва­жень. Три­ває без­глу­зда бо­роть­ба за пер­шість у цьо­му рів­но­му тан­де­мі, аби до­ве­сти одне одно­му, хто ж та­ки «го­лов­ні­ший». Її ме­то­ди за­ли­ши­мо «за ка­дром». Во­ни ні­ко­му не на ко­ристь. А про­гра­ють усі. Дер­жа­ва по­вин­на бу­ти або пар­ла­мент­ською, або пре­зи­дент­ською, за­ле­жно від то­го, хто кон­сти­ту­цій­но фор­мує уряд. У си­сте­мі пар­ла­мент­сько-пре­зи­дент­ської вла­ди ви­рі­ше­н­ня дер­жав­них зав­дань зво­ди­ться за­зви­чай до пе­ре­тя­гу­ва­н­ня вла­дної ков­дри, ін­триг то­що.

Ба­га­то ро­ків шу­ка­ють мо­дель ви­бор­чої си­сте­ми, бо дав­но ви­зрі­ла потреба її вдо­ско­на­ле­н­ня. Вер­хов­на Ра­да, при­ро­дно, пра­гне за­ли­ши­ти­ся в ко­ли­шній си­сте­мі ко­ор­ди­нат. Але чи вар­то ви­на­хо­ди­ти ве­ло­си­пед? Адже най­більш до­ско­на­лий ва­рі­ант ви­бор­чої си­сте­ми, яким ко­ри­сту­ю­ться в усьо­му сві­ті, це ви­бо­ри де­пу­та­тів за від­кри­ти­ми пар­тій­ни­ми спи­ска­ми. Ви­пад­ко­ві лю­ди й осо­би, які пе­ре­слі­ду­ють вла­сні ін­те­ре­си, на­сам­пе­ред ко­ру­пцій­ні, вза­га­лі ту­ди не по­тра­плять, бо жо­дна по­лі­ти­чна си­ла не за­хо­че втра­ча­ти облич­чя й місця в пар­ла­мен­ті че­рез не­прийня­т­тя ви­бор­ця­ми ко­гось із про­по­но­ва­них нею кан­ди­да­тів. Хо­ча вся ми­ну­ла істо­рія го­во­рить про те, що й у та­кій си­ту­а­ції до по­лі­ти­чної «елі­ти» по­тра­пля­ють не­чи­сті на ру­ку осо­би…

Усі по­са­ди в си­сте­мі дер­жав­ної вла­ди ма­ють за­пов­ню­ва­ти­ся тіль­ки на кон­кур­сній осно­ві. То­ді в мо­ло­дих та­ла­но­ви­тих лю­дей з’яви­ться сти­мул на­вча­ти­ся й опа­ну­ва­ти на­у­ку дер­жав­но­го слу­жбов­ця. За­хід, якщо він го­то­вий до­по­мог­ти Укра­ї­ні ста­ти зраз­ко­вою кра­ї­ною пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру, по­ви­нен за­по­ча­тку­ва­ти і вті­ли­ти в жи­т­тя ма­лий «план Мар­шал­ла». Тіль­ки де­мо­кра­ти­чна й про­цві­та­ю­ча Укра­ї­на пе­ре­мо­же Ро­сію тим, що оста­н­ня опи­ни­ться в ста­ні при­со­ром­ле­ної й від­ста­лої в усіх сфе­рах жит­тє­вих стан­дар­тів і де­мо­кра­ти­чних сво­бод. Са­ме цьо­го най­біль­ше бо­ї­ться Кремль. А вив­че­н­ня «хор­ват­сько­го ва­рі­ан­та» не вар­те ча­су на йо­го обго­во­ре­н­ня. Хто штов­хає Укра­ї­ну на та­кий шлях, то­му, оче­ви­дно, не шко­да Укра­ї­ни.

Хтось, про­чи­тав­ши цей ма­те­рі­ал, мо­же за­ува­жи­ти: не чі­пай­те ве­ли­ких ді­я­чів на­шої не­про­стої істо­рії. Однак на­віть про­рок укра­їн­сько­го ду­ху й су­тно­сті Та­рас Шев­чен­ко не був та­ким ка­те­го­ри­чним. Для ньо­го сві­тло зав­жди бу­ло сві­тлом, а тем­ря­ва — тем­ря­вою. Їхні від­тін­ки — то­чни­ми. Якщо хо­че­мо шу­ка­ти прав­ду, то в Шев­чен­ка во­на кри­сталь­но чи­ста, хоч якою гір­кою бу­ла. Тож є з ко­го бра­ти при­клад.

По­кро­ва Бо­го­ро­ди­ці із зо­бра­же­н­ням Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го. Іко­на XVII ст.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.