Ми та­кі ж, як усі

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Те­тя­на ХЛЄБНІКОВА

«Якщо лю­ди­на за­хво­рі­ла на грип — ми сва­ри­мо її, обра­жа­є­мо? А якщо в ко­гось ді­а­бет і цей па­ці­єнт «си­дить» на ін­су­лі­ні — ми б’ємо йо­го, за­би­ра­є­мо ліки, як це ро­блять у по­лі­ції з нар­ко­за­ле­жни­ми? Для них нар­ко­ти­ки — як ін­су­лін для ді­а­бе­ти­ків.

Чо­му ж ал­ко- й нар­ко­за­ле­жні в нас — ізгої?» — ка­же ко­ор­ди­на­тор со­ці­аль­ної ро­бо­ти клу­бу «Еней» і ко­ор­ди­на­тор з ор­га­ні­за­цій­но­го роз­ви­тку «Все­укра­їн­сько­го об’єд­на­н­ня лю­дей з нар­ко­за­ле­жні­стю» (ВОЛНА) Вел­та Пар­хо­мен­ко. До ре­чі, са­ма Вел­та вже 10 ро­ків як роз­про­ща­ла­ся з нар­ко­ти­ка­ми.

У Ки­їв­сько­му мі­сько­му цен­трі со­ці­аль­них служб для сім’ї, ді­тей та мо­ло­ді во­на пра­цює 14 ро­ків.

— Я при­йшла сю­ди як клі­єн­тка, бо вжи­ва­ла нар­ко­ти­ки, — роз­по­від­ає Вел­та. — Осві­ти не ма­ла, по­ча­ла пра­цю­ва­ти у про­е­кті про­фі­ла­кти­ки ВІЛ кон­суль­тан­том «рів­ний рів­но­му». По­тім всту­пи­ла до Ки­їв­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Грін­чен­ка. Те­пер я ма­гістр пра­кти­чної пси­хо­ло­гії. — От­же, див­ля­чись на вас, мо­жна сказати, що ці­єї не­ду­ги по­збу­ти­ся ре­аль­но? — Нар­ко­ти­чна за­ле­жність — за­хво­рю­ва­н­ня хро­ні­чне. Пов­ні­стю по­збу­ти­ся йо­го не­мо­жли­во. Згі­дно з Між­на­ро­дним кла­си­фі­ка­то­ром хво­роб, у ньо­го є пев­ні сим­пто­ми. Го­лов­ний — ба­жа­н­ня вжи­ва­ти нар­ко­ти­ки не­за­ле­жно від усві­дом­ле­н­ня то­го, що во­ни ни­щать здо­ров’я, ство­рю­ють про­бле­ми в сім’ї, на ро­бо­ті, з дру­зя­ми. Це ба­жа­н­ня за­ли­ша­є­ться з то­бою на­зав­жди і за­яв­ляє про се­бе з ті­єю чи ін­шою си­лою. Мо­жна сказати, що нар­ко­за­ле­жний пе­ре­бу­ває в три­ва­лій ре­мі­сії й успі­шно со­ці­а­лі­зу­є­ться. — У чо­му ви­ра­жа­є­ться ва­ша нар­ко­ти­чна за­ле­жність? — Ме­ні сня­ться сни, у скла­дних си­ту­а­ці­ях з’яв­ля­ю­ться дум­ки про те, щоб ку­пи­ти нар­ко­тик... — Як бо­ре­те­ся? — Є пси­хо­ло­гі­чні ме­ха­ні­зми. На­при­клад, при­хо­джу в гру­пу са­мо­до­по­мо­ги, роз­мов­ляю про це з дру­зя­ми. — І як дав­но ви в ре­мі­сії? — 10 ро­ків. — Вва­жаю, це про­сто ди­во! — У мо­є­му ви­пад­ку теж вва­жаю ди­вом, бо ки­ну­ти нар­ко­ти­ки на­ма­га­ла­ся по-рі­зно­му: хо­ди­ла в цер­кву, до фа­хів­ців. Ні­чо­го не ви­хо­ди­ло. Те­пер ро­зу­мію, що пов­ні­стю ви­лі­ку­ва­ти­ся не­мо­жли­во. Але мо­жна нав­чи­ти­ся жи­ти з цим за­хво­рю­ва­н­ням, як, на­при­клад, із ді­а­бе­том, теж хро­ні­чним за­хво­рю­ва­н­ням, для лі­ку­ва­н­ня яко­го по­трі­бні со­ці­аль­ні ін­стру­мен­ти, пси­хо­ло­гі­чні й ме­ди­ка­мен­то­зні. Гру­бо ка­жу­чи, нар­ко­за­ле­жно­му по­трі­бно вча­сно при­йма­ти ре­ко­мен­да­ції та ліки. То­ді мо­жна жи­ти нор­маль­но. Ме­не ото­чу­ють лю­ди, які ме­не при­йма­ють та­кою, яка я є, зна­ють про моє за­хво­рю­ван­ні. І це ду­же до­по­ма­гає.

Ще — я ви­сту­паю за де­кри­мі­на­лі­за­цію укра­їн­ської нар­ко­по­лі­ти­ки. Сьо­го­дні вжи­ва ння нар­ко­ти­ків не є зло­чи­ном, але при цьо­му збе­рі­га­н­ня ду­же ма­лень­ких доз роз­ці­ню­є­ться як пра­во­по­ру­ше­н­ня. Ви­хо­дить, що ув’язню­ють хво­рих лю­дей, не за­без­пе­чу­ю­чи їх лі­ку­ва­н­ням. Я впев­не­на: бу­де ефект, якщо лю­ди­ні про­по­ну­ва­ти ва­рі­ан­ти до­по­мо­ги та лі­ку­ва­н­ня. То­ді во­на мо­же бу­ти успі­шно со­ці­а­лі­зо­ва­на, ко­ри­сна су­спіль­ству. Але з ни­ні­шньою нар­ко­по­лі­ти­кою в кра­ї­ні це не­мо­жли­во. На­ша ВОЛНА і ба­га­то лю­дей, ко­трих тор­кну­ла­ся ця бі­да, на­ма­га­ю­ться змі­ни­ти си­ту­а­цію. — Скіль­ки у вас осіб? — Близь­ко 500 офі­цій­них чле­нів. ВОЛНА охо­плює 10 ре­гіо­нів Укра­ї­ни. Є лі­де­ри на ін­ших те­ри­то­рі­ях. — Ці лю­ди десь пра­цю­ють? — По-рі­зно­му. Хтось пра­цює, хтось — ні. Гро­ма­дя­ни з нар­ко­за­ле­жні­стю — та­кі ж лю­ди, як і ті, хто не хво­рий на цю не­ду­гу. Одні є па­ці­єн­та­ми про­гра­ми за­мі­сної і під­три­му­ю­чої те­ра­пії, ін­ші пе­ре­бу­ва­ють у ре­мі­сії. Тре­ті вжи­ва­ють нар­ко­ти­ки, але при цьо­му не хо­чуть зав­да­ва­ти шко­ди со­бі й ото­чен­ню. Ва­жли­во, що ці лю­ди — рі­зно­го ві­ку, ха­ра­кте­ру й ген­де­ру, ко­жен зі сво­єю істо­рі­єю, — бе­руть участь у на­ших за­хо­дах, на­ма­га­ю­ться змі­ни­ти за­ко­ни або без­по­се­ре­дньо пра­цю­ють над тим, щоб не по­ру­шу­ва­ли­ся пра­ва нар­ко­за­ле­жних лю­дей.

Ме­ні по­до­ба­є­ться, що те­пер мо­жна від­кри­то ка­за­ти: так, ми нар­ко­за­ле­жні, за­яв­ля­ти про свої пра­ва, про їх по­ру­ше­н­ня. 26 черв­ня ми про­ве­ли ши­ро­ку акцію під Ка­бмі­ном із ви­мо­гою змі­ни­ти за­ко­ни нар­ко­по­лі­ти­ки. Де­сять ро­ків то­му це бу­ло не­мо­жли­во. То­ді, якщо ти ого­ло­шу­вав се­бе нар­ко­за­ле­жним, це озна­ча­ло тіль­ки одне: нар­ко­за­ле­жні му­си­ли си­ді­ти в тюр­мі. Те­пер це по­тро­ху по­чи­нає змі­ню­ва­ти­ся. Ми по­ка­зу­ва­ли в те­а­тра­лі­зо­ва­но­му дій­стві пе­ред Ка­бмі­ном, що в нас іде по­лю­ва­н­ня на відьом. У Се­ре­дньо­віч­чі по­лю­ва­ли на жі­нок, яких пі­до­зрю­ва­ли в ча­клун­стві, те­пер — на нар­ко­за­ле­жних. Ми хо­че­мо це зу­пи­ни­ти. Тій са­мій ме­ті слу­гу­вав і не­дав­ній кі­но­фе­сти­валь у кі­но­те­а­трі «Жов­тень», де гля­да­чі по­ба­чи­ли три філь­ми про нар­ко­за­ле­жних лю­дей. Для нас це ве­ли­ке до­ся­гне­н­ня. Ра­ді, що пра­ців­ни­ки кі­но­те­а­тру на чо­лі з Лю­дми­лою Гор­де­ла­дзе, зна­ю­чи, що ми нар­ко­за­ле­жні, не зля­ка­ли­ся цьо­го. — Хто ва­ші пар­тне­ри? — Мі­жна­ро­дний благодійний фонд «Альянс гро­мад­сько­го здо­ров’я», Не­ко­мер­цій­ний ме­ди­чний центр «100% жи­т­тя». По­ту­жна під­трим­ка над­хо­дить від ор­га­ні­за­цій ООН. Із держ­стру­ктур — Центр гро­мад­сько­го здо­ров’я при Мі­ні­стер­стві охо­ро­ни здо­ров’я. Актив­но пра­цю­ють і со­ці­аль­ні слу­жби Мін­со­цпо­лі­ти­ки.

Ме­не ті­шить, що кри­га по­ти­хень­ку скре­сає. Я ско­ро ста­ну дер­жав­ним екс­пер­том із пи­тань нар­ко­за­ле­жно­сті при Ки­їв­мі­ська­дмі­ні­стра­ції. За­раз три­ває роз­роб­ка дер­жав­них стан­дар­тів ре­а­бі­лі­та­ції, у чо­му я бе­ру участь. Це озна­чає, що нас чу­ють.

Як­би лю­ди­ні, в ко­трої є нар­ко­за­ле­жність, на дер­жав­но­му рів­ні про­по­ну­ва­ли кім­на­ту без­пе­чно­го вжи­ва­н­ня нар­ко­ти­ків, без­пла­тну за­мі­сну те­ра­пію, аде­ква­тне лі­ку­ва­н­ня то­що, їй не до­во­ди­ло­ся б кра­сти. Її ба­тьки, чле­ни ро­ди­ни са­мі не мо­жуть зці­ли­ти хво­ро­го. Це скла­дне за­хво­рю­ва­н­ня, що має як пси­хо­ло­гі­чну, так і со­ці­аль­ну, фі­зи­чну скла­до­ві. Ва­жли­во, аби ро­ди­чі звер­та­ли­ся тіль­ки до фа­хів­ців. І вкрай не­об­хі­дно змі­ни­ти за­ко­ни. То­ді кри­мі­на­лу не бу­де. Я не зу­стрі­ча­ла жодного нар­ко­за­ле­жно­го, який би крав, бив, зав­да­вав ін­шої шко­ди ото­чен­ню тіль­ки з лю­бо­ві до цьо­го. Лю­дям по­трі­бно ді­ста­ти жит­тє­во не­об­хі­дні ліки — нар­ко­тик… — Ку­ди ви над­си­ла­є­те свої про­по­зи­ції? — У Мін’юст, МВС, МОЗ та ін­ші дер­жав­ні ін­сти­ту­ції. — Чи­нов­ни­ки лег­ко йдуть на­зу­стріч? — Ні! Адже нар­ко­за­ле­жний у нас вва­жа­є­ться зло­чин­цем. А він і справ­ді за­ра­ди до­зи б’є й гра­бує. Ці істо­рії ство­рю­ють не­га­тив­ну кар­тин­ку нар­ко­за­ле­жної лю­ди­ни. І важ­ко до­ве­сти, що ко­ли ми змі­ни­мо за­ко­ни й під­хо­ди, то змі­ни­ться і ця кар­тин­ка. Але ми не опу­ска­є­мо рук. Роз’ясню­є­мо, роз­ро­бля­є­мо про­гра­ми і стан­дар­ти, вхо­ди­мо в рі­зні ко­мі­те­ти. Це про­цес не одно­го дня. По­трі­бен час. — А за­бо­ро­ня­ти не мо­жна? — Я не ро­зу­мію, як мо­жна за­бо­ро­ни­ти хво­рі­ти, на­при­клад, на грип. Це фі­зи­чно не­мо­жли­во. І в цьо­му вся про­бле­ма. Нар­ко­за­ле­жно­му по­трі­бна до­по­мо­га зі зни­же­н­ня шко­ди, лі­ку­ва­н­ня, ком­пле­ксний під­хід для змен­ше­н­ня не­га­тив­них на­слід­ків нар­ко­ма­нії.

Нар­ко­ти­ки і лю­ди, ко­трі їх вжи­ва­ють, бу­ли в усі ча­си. Від за­бо­ро­ни на це ефект один: яви­ще йде в тінь, зро­стає ті­ньо­вий бі­знес, кіль­кість син­те­ти­чних нар­ко­ти­ків, смер­тей від пе­ре­до­зу­вань, що при­зво­дить до ще біль­ших не­га­тив­них на­слід­ків, до епі­де­мій, втра­ти ве­ли­ко­го пла­сту мо­ло­ді. Ми про­по­ну­є­мо кар­ди­наль­но змі­ни­ти під­хід до про­бле­ми, а не ка­ра­ти. — Хто біль­ше за­хо­плю­є­ться нар­ко­ти­ка­ми — мо­лодь, лю­ди се­ре­дньо­го ві­ку, лю­ди по­хи­ло­го ві­ку? — Біль­ше тих, ко­му від 25-ти до 40 ро­ків. Най­мо­лод­ший нар­ко­за­ле­жний, яко­го я зу­стрі­ла в Ки­є­ві, — 11-рі­чний хло­пчик. — Як у цю тря­со­ви­ну по­тра­пля­ють

під­лі­тки? — По-рі­зно­му. При­чи­на — як у со­ці­аль­них чин­ни­ках, так і в ге­не­ти­чній схиль­но­сті. Остан­ні біль­ше ри­зи­ку­ють під­хо­пи­ти хво­ро­бу, на­віть якщо вдо­ма — хо­ро­ша со­ці­аль­на об­ста­нов­ка, чу­до­ві дру­зі і во­ни за­йма­ю­ться спор­том. Не­без­пе­ка в то­му, що нар­ко­ти­ки про­бу­ють 90% лю­дей. — Так ба­га­то? — Як і ал­ко­голь. Ось ви в юно сті йо­го ку­шту­ва­ли? Але ал­ко­го­лі­ком не ста­ли. З нар­ко­ти­ка­ми так са­мо. Про­бу­ють ба­га­то хто, але за­ле­жність з’яв­ля­є­ться не в усіх. Рі­зни­ця в то­му, що ал­ко­голь — це за­кон­но, а нар­ко­ти­ки — ні.

Пам’ятаю, як ми про­во­ди­ли в Ки­є­ві на­вча­н­ня для мед­пра­ців­ни­ків. Го­во­ри­ли про не­д­опу­сти­мість сти­гми й дис­кри­мі­на­ції сто­сов­но нар­ко­за­ле­жних лю­дей. І якщо во­ни при­йшли до лі­ка­ря по до­по­мо­гу, її тре­ба на­да­ти. На це один із лі­ка­рів за­явив, що не про­ти ста­ви­ти­ся до нар­ко­за­ле­жних лю­дей так са­мо, як і до ре­шти па­ці­єн­тів, але має бу­ти якась ети­ка. Якщо, на­при­клад, лю­ди­на до ньо­го при­хо­дить у бру­дних тру­сах, він від­мов­ля­є­ться її при­йма­ти. А ми вва­жа­є­мо, що на­віть якщо лю­ди­на не ду­же чи­ста і тру­си в неї не ті, все одно во­на має пра­во на ме­ди­чну до­по­мо­гу. Та­кож я чу­ла від мед­пра­ців­ни­ків, що во­ни зго­дні бу­ти то­ле­ран­тни­ми за до­да­тко­ву пла­ту.

Ме­не це за­сму­чує. Як і про­по­зи­ції при­сті­ба­ти ва­гі­тну жін­ку, ко­тра вжи­ває нар­ко­ти­ки, на­ру­чни­ка­ми до ба­та­реї. Мов­ляв, во­на май­бу­тня ма­ти, дру­жи­на, і тре­ба зро­би­ти аб­со­лю­тно все, щоб во­на пе­ре­ста­ла вжи­ва­ти нар­ко­ти­ки. Аж до при­ни­же­н­ня та по­би­т­тя. Я ж вва­жаю, що нар­ко­за­ле­жність не є при­во­дом до на­силь­ства. Та­ким лю­дям тре­ба за­про­по­ну­ва­ти до­по­мо­гу, під­три­ма­ти, а не ка­ра­ти. — Чим за­йма­ю­ться клуб «Еней» і

ВОЛНА? — Клуб «Еней» діє в Ки­є­ві та Ки­їв­ській обла­сті. За­йма­є­мо­ся зни­же­н­ням шкі­дли­вих на­слід­ків, про­фі­ла­кти­кою су­пу­тніх за­хво­рю­вань, ви­да­є­мо шпри­ци, пре­зе­рва­ти­ви, про­по­ну­є­мо без­ко­штов­не те­сту­ва­н­ня на Віл-ін­фе­кцію та ві­ру­сні ге­па­ти­ти. Ми й до­до­му при­їжджа­є­мо, ко­ли ді­зна­є­мо­ся про хло­пця чи дів­чи­ну, які за­хо­пи­ли­ся нар­ко­ти­ка­ми. Якщо вже «під­сі­ли» на це, то по­вин­ні зна­ти, як це ро­би­ти без­пе­чні­ше.

ВОЛНА — ор­га­ні­за­ція за­галь­но­на­ціо­наль­но­го рів­ня, ми пра­цю­є­мо з усі­ма, хто звер­та­є­ться, як в обла­сних цен­трах, так і в ма­лень­ких мі­сте­чках. На­да­є­мо пра­во­ву до­по­мо­гу і юри­ди­чний за­хист, якщо по­ру­шу­ю­ться пра­ва нар­ко­за­ле­жних. До­по­ма­га­ють про­фе­сій­ні юри­сти, пра­во­охо­рон­ці та мед­пра­ців­ни­ки.

Бу­ла, на­при­клад, си­ту­а­ція, ко­ли нар­ко­за­ле­жна дів­чи­на звер­ну­ла­ся в лі­кар­ню швид­кої до­по­мо­ги з трав­мою го­ло­ви. Ме­ди­ки не змо­гли взя­ти кров з ве­ни. Во­на на­ма­га­ла­ся по­ро­зу­мі­ти­ся з ни­ми, але її обра­зи­ли, на­зва­ли нар­ко­ман­кою, ви­гна­ли з лі­кар­ні, не на­дав­ши ні­якої до­по­мо­ги. Це яв­не по­ру­ше­н­ня прав. Ми про­по­ну­ва­ли їй звер­ну­ти­ся до суду, во­на від­мо­ви­ла­ся.

Та­кож по­ру­шу­ють пра­ва па­ці­єн­тів під час під­три­му­ю­чої за­мі­сної те­ра­пії. За­би­ра­ють у них пре­па­рат, який їм ви­да­є­ться, при­ни­жу­ють, обра­жа­ють. У та­ких си­ту­а­ці­ях ми ре­а­гу­є­мо ду­же швид­ко. Пи­ше­мо за­яви на­чаль­ству уста­но­ви, і пре­па­ра­ти від­да­ють, ме­ди­чну до­по­мо­гу на­да­ють.

Ко­ли я по­чи­на­ла цю ро­бо­ту, не ві­ри­ла, що та­кі швид­кі змі­ни мо­жли­ві. Те­пер я маю ве­ли­ку на­дію: нам уда­сться до­сяг­ти то­го, що на­ша дер­жа­ва бу­де не ка­раль­ною, а гу­ман­ною до нар­ко­за­ле­жних лю­дей. Ві­рю, що ми змо­же­мо зу­пи­ни­ти цей ге­но­цид, вій­ну дер­жа­ви з хво­ри­ми лю­дьми. Фото ав­то­ра

Вел­та Пар­хо­мен­ко

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.