Злинь­те во­гня­ми, си­нії но­чі!

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ка­те­ри­на ГОЛЬЦБЕРГ

Я ви­ро­сла в епо­ху піо­нер­ських та­бо­рів: у мо­є­му ди­тин­стві жо­дне лі­то не ми­на­ло без по­їзд­ки в най­ближ­чу або від­да­ле­ну область кра­ї­ни, де я мо­гла прой­ти ви­про­бу­ва­н­ня роз­лу­кою з ба­тька­ми, спон­тан­но іні­ці­ю­ва­ти­ся і про­я­ви­ти свої та­лан­ти на мі­сце­вій сце­ні.

Слід зі­зна­ти­ся, що ба­тьки жо­дним чи­ном не го­ту­ва­ли ме­не до ці­єї по­дії, і, ко­ли я впер­ше по­тра­пи­ла в піо­нер­ський та­бір, пе­ре­жи­ла справ­жній шок, бо моє до­ма­шнє жи­т­тя істо­тно від­рі­зня­ло­ся від жи­т­тя в та­бо­рі, та й роз­лу­ка з ма­мою да­ва­ла­ся ме­ні не­лег­ко. Але всі на­сту­пні ра­зи я вже при­бли­зно уяв­ля­ла, що ме­не че­кає, і сум­но по­чи­на­ла зво­ро­тний від­лік днів у ка­лен­да­рі.

А че­ка­ло ме­не ду­же не­про­сте, однак до­сить ці­ка­ве до­зві­л­ля, до яко­го, як з’ясу­ва­ло­ся, я не зав­жди бу­ла го­то­ва. Ну, по-пер­ше, це три­ва­ло аж 24 дні! Так, це ви­яви­ло­ся не­спо­ді­ван­кою. 24 дні в яко­мусь дрі­му­чо­му лі­сі, без жодного зв’яз­ку і мо­біль­них те­ле­фо­нів, яких то­ді ще не бу­ло. Те­пер на­віть важ­ко со­бі та­ке уяви­ти. У кра­що­му ра­зі, в та­бо­рі був один ста­ціо­нар­ний те­ле­фон, що ви­ко­ри­сто­ву­вав­ся в екс­тре­них ур­ген­тних си­ту­а­ці­ях. Він пе­ре­бу­вав під пиль­ним на­гля­дом су­во­ро­го по­ві­ре­но­го, і до­пуск до ньо­го був не­мо­жли­вий на­віть для при­ві­ле­йо­ва­ної ча­сти­ни ко­ле­кти­ву. У ко­жно­му ра­зі, по­што­ві го­лу­би бу­ли то­ді на­дій­ні­шим спосо­бом зв’яз­ку, ніж ста­ціо­нар­ний те­ле­фон у піо­нер­сько­му та­бо­рі. Але, слід від­да­ти на­ле­жне си­сте­мі, в та­бо­рах пра­кти­ку­вав­ся «ба­тьків­ський день», що ор­га­ні­зо­ву­вав­ся або як по­ка­зо­вий — для озна­йом­ле­н­ня стар­шо­го по­ко­лі­н­ня з по­бу­том їхніх ді­тей, або ж як по­кли­ка­ний да­ти пла­ксі­ям та ски­глі­ям, на кшталт ме­не, по­ри­да­ти на ба­тьків­сько­му пле­чі. У ко­жно­му ра­зі, ба­тьків­ський день зав­жди су­про­во­джу­вав­ся до­во­зом ро­ди­ча­ми про­до­воль­ства — ягід, фру­ктів, со­ло­до­щів, а іно­ді й ко­тлет, за­ле­жно від до­ста­тку ро­ди­ни та по­гля­дів на хар­чу­ва­н­ня. Прав­да, не всі ба­тьки при­їжджа­ли за три­дев’ять зе­мель, аби про­ве­сти за­по­ві­тну го­ди­ну з ди­ти­ною, яка чав­кає чи ниє, ба­га­тьом від­ві­ди­ни ди­тя­ти в та­бо­рі зда­ва­ли­ся ма­ло­ду­шні­стю й слаб­кі­стю, а де­ко­му про­сто бу­ло ні­ко­ли.

Хар­чу­ва­н­ня — окремий пункт та­бір­но­го жи­т­тя. Са­ме в піо­нер­сько­му та­бо­рі осо­би­сто я впер­ше усві­до­ми­ла ма­ми­ну істи­ну, що з та­ріл­ки ба­жа­но все до­їда­ти. Са­ме в ре­зуль­та­ті ре­гу­ляр­но­го й про­ду­ма­но­го п’яти­ра­зо­во­го хар­чу­ва­н­ня в та­бо­рах я по­лю­би­ла хліб«це­глин­ку» з ма­слом і яблу­чним по­ви­длом із бля­ша­ної бан­ки. Цю ча­сти­ну жи­т­тя я го­то­ва на­віть ро­ман­ти­зу­ва­ти, на­стіль­ки во­на від­кла­ла­ся в пам’яті...

Ну і, зві­сно, со­ці­а­лі­за­ція й іні­ці­а­ція. Та­бір ме­не озна­йо­мив із за­ко­на­ми ді­дів­щи­ни та бу­лін­гу, з нор­ма­ми гі­гі­є­ни і фі­зіо­ло­гі­єю жін­ки, з пра­ви­ла­ми вза­є­мо­дії в но­во­му ко­ле­кти­ві та цьку­ва­н­ням, із осно­ва­ми флір­ту й пі­ка­пу, на­вчив ша­ну­ва­ти тра­ди­ції та по­ва­жа­ти ко­ле­ктив­не, тро­хи про­сві­тив ме­не у сфе­рі се­ксу­аль­них вза­є­мин і роз’яснив ме­ні по­хо­дже­н­ня де­яких ма­тю­ків… Одне сло­во, ма­буть, я ні за чим не жал­кую. Хо­ча...

По­си­ла­ю­чи впер­ше донь­ку в та­бір, я на­ма­га­ла­ся вра­ху­ва­ти весь свій жит­тє­вий до­свід, на­бу­тий у та­бо­рі й пі­сля ньо­го, і, ро­зу­мі­ю­чи, що йо­го не уни­кну­ти, я на­ма­га­ла­ся все-та­ки го­ту­ва­ти донь­ку до то­го, що її мо­же че­ка­ти.

До ме­не як пси­хо­ло­га ча­сто звер­та­ю­ться з за­пи­та­н­ня­ми, як під­го­ту­ва­ти ди­ти­ну до та­бо­ру, який вік був би опти­маль­ним, щоб ди­ти­на ком­фор­тно мо­гла від­по­чи­ти в та­бо­рі без ба­тьків, як на­дов­го й да­ле­ко мо­жна від­пра­ви­ти ди­ти­ну. І, на мою дум­ку, це пра­виль­но — зва­жи­ти всі «за» і «про­ти», адже ді­ти змі­ни­ли­ся, змі­ни­ли­ся й умо­ви ком­фор­ту про­жи­ва­н­ня, змі­ни­ли­ся і ри­зи­ки. Так, су­ча­сні ді­ти, при­вче­ні до ком­фор­тних умов жи­т­тя, гі­пе­ро­пі­ки з бо­ку ба­тьків та ня­ньок, з озна­ка­ми на­вче­ної без­по­ра­дно­сті, роз­ба­лу­ва­ні не­здо­ро­вою їжею, не­ста­біль­ним ре­жи­мом дня й ці­ло­до­бо­вою на­яв­ні­стю га­ря­чої во­ди і га­дже­тів, тро­хи іна­кше при­сто­со­ву­ю­ться до жи­т­тя в та­бо­рі. Так, та­бо­ри теж істо­тно змі­ни­ли­ся, — чи­ма­ло їх за по­бу­то­ви­ми умо­ва­ми вже пе­ре­бу­ва­ють на рів­ні не­до­ро­гих го­те­лів, а ча­сти­на — й на рів­ні до­ро­гих, що ре­гу­лю­є­ться ли­ше ам­бі­ці­я­ми ба­тьків та їхні­ми ж фі­нан­со­ви­ми мо­жли­во­стя­ми. Але це аж ні­як не по­зна­чи­ло­ся на рів­ні без­пе­ки, оскіль­ки біль­шість не­без­пек по­хо­дять із вну­трі­шніх си­стем. І, не­зва­жа­ю­чи на якість умов про­жи­ва­н­ня, рі­вень ком­фор­ту та до­ві­ру до су­про­во­ду, ба­тьки зав­жди в три­во­зі, — адже не тіль­ки по­бу­то­ві умо­ви тур­бу­ють до­ро­слих. Так, та­бір був, є і бу­де спосо­бом спро­бу­ва­ти, на­скіль­ки твоя ди­ти­на го­то­ва до са­мо­стій­но­сті як у по­бу­то­во­му, так і в пси­хо­ло­гі­чно­му пла­ні. Та­бір — не­по­га­ний при­від до се­па­ра­ції від ба­тьків і від­мін­ний спо­сіб нав­чи­ти­ся ви­рі­шу­ва­ти свої про­бле­ми без до­по­мо­ги за­ці­кав­ле­них до­ро­слих.

Що ж ва­жли­во зро­би­ти ба­тькам, від­прав­ля­ю­чи ди­ти­ну в та­бір, аби спо­кій­но спа­ти й пра­цю­ва­ти, не про­во­дя­чи час у три­во­зі й очі­ку­ван­ні дзвін­ків?

По-пер­ше, ба­тькам ва­жли­во зна­ти, що та­бір не мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти як по­ка­ра­н­ня за по­га­ну по­ве­дін­ку або на­вча­н­ня. Це зав­жди ви­кли­кає в ди­ти­ни до­да­тко­ві по­бо­ю­ва­н­ня, пов’яза­ні з гли­бин­ним стра­хом втра­ти близь­ких, фан­та­зі­я­ми, що во­на не­до­сить хо­ро­ша для вас і що ви мо­же­те за­ли­ши­ти її в та­бо­рі на­зав­жди. На жаль, ду­же ба­га­то ба­тьків ля­ка­ють ді­тей тим, що за по­га­ну по­ве­дін­ку від­да­дуть їх у дит­бу­ди­нок, і ді­ти ча­сто щи­ро ві­рять, що так і бу­де. Не ди­вуй­те­ся, якщо ди­ти­на уто­чнить, чи за­бе­ре­те ви її з та­бо­ру. На це за­пи­та­н­ня во­на зав­жди має по­чу­ти твер­де «так» і да­ту ва­шої зу­стрі­чі. Жо­дних ма­ні­пу­ля­цій стра­хом і від­чу­т­тям про­ви­ни! Та­бір, швид­ше, мо­же бу­ти еле­мен­том за­охо­че­н­ня, спосо­бом від­дя­чи­ти ди­ти­ні за її до­ро­слі­ша­н­ня, та аж ні­як не по­ка­ра­н­ням.

Упер­ше кра­ще по­сла­ти ди­ти­ну в та­бір із дру­зя­ми, яких во­на вже знає. В та­ко­му ра­зі і ба­тькам бу­де спо­кій­ні­ше, і ди­ти­на ма­ти­ме лю­ди­ну умов­но пе­ред­ба­чу­ва­ну, з якою спо­ча­тку мо­жна об’єд­на­ти­ся.

Вік. Ди­ти­на го­то­ва їха­ти в та­бір, ко­ли во­на са­ма хо­че ту­ди по­їха­ти. Ба­жа­н­ня сти­му­лю­є­ться ін­те­ре­сом і спо­ді­ва­н­ням, що в та­бо­рі бу­де ве­се­ло. Зві­сно, ба­га­тьом ба­тькам хо­че­ться, щоб і ко­ри­сно, але по­вір­те, ди­ти­на про ко­ристь ду­має в остан­ню чер­гу. У са­на­то­рії їдь­те са­мі! Ва­жли­ве про вік. У мій час ді­тей на за­го­ни ді­ли­ли за ві­ком. На мою дум­ку, це ду­же ва­жли­во, аби ді­ти, які жи­вуть в одній кім­на­ті, бу­ли при­бли­зно одно­го ві­ку. Пе­рев­дя­га­н­ня, гі­гі­є­ні­чні про­це­ду­ри та роз­мо­ви рі­зно­ві­ко­вих ді­тей мо­жуть ля­ка­ти мо­лод­ших або да­ва­ти ін­фор­ма­цію, що не від­по­від­ає їхньо­му ві­ку, стра­хає чи ви­кли­кає не­при­єм­ні дум­ки й від­чу­т­тя. Та й у роз­ва­гах та іграх ді­тям ком­фор­тні­ше там, де во­ни мо­жуть бу­ти на рів­них, не по­чу­ва­ю­чись ущер­бни­ми че­рез ма­лий вік і не ну­дьгу­ю­чи в ком­па­нії «ма­ло­лі­ток».

Перш ніж від­прав­ля­ти ди­ти­ну в та­бір ду­же ва­жли­во роз­по­ві­сти їй, що че­кає її там, які бу­дуть умо­ви, які пра­ви­ла (про них ва­жли­во ді­зна­ти­ся на­пе­ред), як кра­ще зна­йо­ми­ти­ся, як до­три­му­ва­ти­ся пра­вил гі­гі­є­ни, що ди­ти­ні, на­при­клад, кра­ще не їсти, якщо в неї є алер­гія. Па­ку­ва­ти ва­лі­зу або сум­ку ва­жли­во ра­зом із ди­ти­ною, аби ди­ти­на зна­ла, де що шу­ка­ти, в яких ви­пад­ках ко­ри­сту­ва­ти­ся ти­ми чи ін­ши­ми ре­ча­ми, ку­ди скла­да­ти бру­дне, як ви­би­ра­ти одяг від­по­від­но до по­го­ди. По­тім, без вас, ди­ти­на вже са­ма змо­же зо­рі­єн­ту­ва­ти­ся й лег­ше ада­пту­є­ться, зга­ду­ю­чи ва­ші по­ра­ди, що су­про­во­джу­ва­ли збо­ри. По­кла­діть ди­ти­ні у ва­лі­зу не­ве­ли­ку річ, яка на­га­ду­ва­ти­ме їй про до­мів­ку.

Ада­пта­ція. У будь-яко­му но­во­му ко­ле­кти­ві в будь-якої лю­ди­ни іде пев­ний час на ада­пта­цію до ко­ле­кти­ву, умов та но­вих пра­вил. Слід сказати, що са­мо­стій­ні й упев­не­ні в со­бі ді­ти ада­пту­ю­ться швид­ше. Але на ада­пта­цію впли­ває не тіль­ки те, на­скіль­ки ди­ти­на ко­му­ні­ка­бель­на та смі­ли­ва у спіл­ку­ван­ні, а й те, на­скіль­ки во­на при­вче­на са­мо­стій­но сте­жи­ти за сво­ї­ми ре­ча­ми, їх чи­сто­тою, ре­жи­мом дня, до­три­му­ва­ти­ся пра­вил гі­гі­є­ни, орі­єн­ту­ва­ти­ся на мі­сце­во­сті й будувати від­но­си­ни з одно­лі­тка­ми.

Ва­жли­ве пра­ви­ло, яко­го вар­то на­вчи­ти ди­ти­ну, ко­тра їде в та­бір: якщо щось іде не так, по­ві­дом до­ро­сло­го. На­при­клад, якщо те­бе на­ма­га­ю­ться на­го­ду­ва­ти не­зна­йо­мою їжею, да­ти ліки, в те­бе є ви­сип на шкі­рі, тем­пе­ра­ту­ра, ти зле по­чу­ва­є­шся, зго­рів на сон­ці, за­був па­нам­ку, то­бі хо­ло­дно або за­над­то жар­ко — все це при­від звер­ну­ти­ся по до­по­мо­гу до до­ро­сло­го. Звер­та­ти­ся до до­ро­слих не со­ром­но і пра­виль­но! На­віть якщо до­ро­слий зда­є­ться злим і про­тив­ним, тре­ба йо­му по­ві­до­ми­ти про свою про­бле­му або за­те­ле­фо­ну­ва­ти ба­тькам.

Одні­єю з осо­бли­во­стей сьо­го­де­н­ня са­ме є до­сту­пність і на­яв­ність мо­біль­но­го зв’яз­ку, що ча­сто пе­ре­тво­рює жи­т­тя ба­тька, які від­пра­ви­ли три­во­жну ди­ти­ну в та­бір, на пе­кло. Ди­тя в бу­дья­кій ситуації, ко­ли во­но не в змо­зі впо­ра­ти­ся з емо­ці­я­ми, те­ле­фо­нує ба­тькам. І ча­сто ко­жен та­кий дзві­нок — при­від здри­гну­ти­ся і бра­ти труб­ку на­віть у роз­пал на­ра­ди, адже якщо те­ле­фо­нує — зна­чить, щось ста­ло­ся, ну й, зві­сно, най­жа­хли­ві­ше… То­му якщо вже ви на­ва­жи­ли­ся да­ти ди­ти­ні з со­бою те­ле­фон, вста­но­віть хо­ча б із нею пра­ви­ла для дзвін­ків. На­при­клад, те­ле­фо­ну­ва­ти в чі­тко об­умов­ле­ні го­ди­ни, ко­ли, за ре­жи­мом, і вам, і ди­ти­ні зру­чно бу­де го­во­ри­ти.

Та є ду­же ва­жли­ві мо­мен­ти, ко­ли ди­ти­ні має бу­ти до­зво­ле­но за­те­ле­фо­ну­ва­ти ба­тькам, якщо, на­при­клад, у та­бо­рі вста­нов­ле­но ре­жим ко­ри­сту­ва­н­ня те­ле­фо­ном.

1. У ди­ти­ни щось бо­лить чи є озна­ки хво­ро­би — тем­пе­ра­ту­ра, ви­сип, блю­во­та, або їй хо­чуть да­ти якісь ліки.

2. Ди­ти­на по­чу­ва­є­ться жер­твою на­силь­ства, на­віть пси­хо­ло­гі­чно­го ти­ску.

3. Ди­ти­ні стра­шно. Ча­сто ді­ти со­ром­ля­ться про це го­во­ри­ти чу­жим лю­дям, але за­те­ле­фо­ну­ва­ти ба­тькам у цій ситуації ди­ти­на му­сить ма­ти пра­во. Ди­ти­на та­кож має зна­ти, що їй не слід ні­чо­го ро­би­ти з то­го, що ви­кли­кає в неї страх. Це має бу­ти пра­ви­лом.

Про пра­ви­ла. У ко­жно­му та­бо­рі є пра­ви­ла, і ди­ти­на зо­бов’яза­на під­ко­ря­ться їм, оскіль­ки пра­ви­ла, вста­нов­ле­ні в та­бо­рах, ча­сто ма­ють під со­бою ду­же не­про­сту істо­рію, ін­ко­ли — тра­гі­чну. То­му якщо ди­ти­ні ска­за­но, що во­на му­сить на­дяг­ти па­нам­ку або кур­тку, то, швид­ше за все, це не про­сто прим­ха во­жа­то­го. Осо­бли­во ва­жли­во до­три­му­ва­ти­ся пра­вил у лі­сі, го­рах, на во­ді, в умо­вах не­по­го­ди і се­ред ве­ли­ких ску­пчень лю­дей. Ди­ти­ну тре­ба під­го­ту­ва­ти до то­го, що ви­ко­на­н­ня пра­вил — ча­сти­на осо­би­стої без­пе­ки, і спе­ре­ча­ти­ся з до­ро­сли­ми та до­во­ди­ти свою слу­шність кра­ще в ін­ших си­ту­а­ці­ях.

Ну й остан­нє і ва­жли­ве — пра­ви­ла осо­би­стої без­пе­ки, які біль­ше сто­су­ю­ться під­лі­тків, але й для мо­лод­ших ді­тей мо­жуть бу­ти акту­аль­ни­ми, якщо ди­ти­на ра­птом зі­штов­хне­ться з чи­мось не­зро­зумі­лим або не­при­єм­ним. Не се­крет, що ча­сто під­лі­тки са­ме в та­бо­рі мо­жуть пе­ре­жи­ти пер­ші се­ксу­аль­ні від­но­си­ни, адже чи­ма­ло їх по­тра­пля­ють ту­ди у ві­ці се­ксу­аль­ної зго­ди. Це не обов’яз­ко­во мо­жуть бу­ти пов­но­цін­ні ста­те­ві сто­сун­ки, це не озна­чає, що во­ни бу­дуть при­єм­ни­ми й при­не­суть тіль­ки за­до­во­ле­н­ня. Щоб не бу­ло не­спо­ді­ва­них роз­ча­ру­вань та три­во­жних од­кро­вень, ди­ти­ну слід озна­йо­ми­ти з осно­ва­ми се­ксу­аль­ної гра­мо­тно­сті, крім то­го, во­на має за­сво­ї­ти пра­ви­ло, що ко­ли їй не­при­єм­но — у неї є пра­во сказати «ні». Ча­сто ба­тькам важ­ко обго­во­рю­ва­ти ці те­ми з ди­ти­ною, але кра­ще пе­ре­сту­пи­ти че­рез свою ні­яко­вість, ніж три­во­жи­ти­ся. Ін­ко­ли на­ба­га­то про­сті­ше до­ві­ри­ти та­ку осві­ту лю­дям, ко­трі зна­ють, як зро­би­ти це гра­мо­тно, не до­ві­ря­ю­чи цю ва­жли­ву спра­ву ко­му зав­го­дно: ву­ли­ці або Ін­тер­не­ту.

Чи вар­то за­би­ра­ти ди­ти­ну з та­бо­ру, ко­ли щось пі­шло не так і во­на по­стій­но про­си­ться до­до­му? Тут ду­же ва­жли­во зва­жи­ти всі фа­кти, на­да­ні вам ди­ти­ною. Якщо в та­бо­рі ко­ї­ться на­силь­ство — пси­хо­ло­гі­чне або фі­зи­чне, то, ма­буть, вар­то. Але якщо ди­ти­на про­сто три­во­жи­ться й ну­дьгує і цим ма­ні­пу­лює, то, швид­ше за все, ні. Адже ко­ли ви її за­бе­ре­те, во­на за­сво­їть урок, що є ре­чі, ко­трі ви­рі­шу­ю­ться не за ра­ху­нок вну­трі­шніх ре­зер­вів, а за ра­ху­нок зни­кне­н­ня з по­ля дис­ком­фор­ту. На­да­лі це мо­же роз­ви­ну­ти­ся в не­ба­жа­н­ня вза­га­лі ку­дись їзди­ти са­мо­стій­но, у страх пе­ред тру­дно­ща­ми і не­впев­не­ність у со­бі.

Хоч би як ми, ба­тьки, три­во­жи­ли­ся, бу­ло б не­спра­ве­дли­во не ви­зна­ти, що жи­т­тя в ди­тя­чо­му та­бо­рі — ди­во­ви­жний і не­по­втор­ний до­свід до­ро­слі­ша­н­ня, уни­кнув­ши яко­го, ді­ти все-та­ки ба­га­то втра­ча­ють. А їм однак до­ве­де­ться стати до­ро­сли­ми…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.