Окса­на Му­ха: «Зу­стрів­ши си­на Кві­тки Ці­сик, я не мо­гла стри­ма­ти сліз»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ка­те­ри­на КОНСТАНТИНОВА

Цьо­го­річ є два ін­форм­при­во­ди зно­ву й зно­ву зга­ду­ва­ти Кві­тку Ці­сик, слу­ха­ти її пі­сні: 65 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня та 20 ро­ків із дня її пе­ред­ча­сної смер­ті.

Ком­по­зи­ції з ре­пер­ту­а­ру Кві­тки сьо­го­дні зву­чать у кон­цер­тах ві­до­мої укра­їн­ської спів­а­чки Окса­ни Му­хи, яка роз­по­від­ає про свою пі­сен­ну твор­чість, ро­ди­ну Ці­си­ків, про­ект #Пі­сні­вій­ни, ди­ктат фор­ма­ту в ра­діо­е­фі­рах.

Ни­ні Окса­на пра­цює над но­вим про­е­ктом — «Від Шев­чен­ка до Ко­стен­ко», який об’єд­нує пі­сні на вір­ші ве­ли­ких укра­їн­ських по­е­тів. — Па­ні Окса­но, у ва­шо­му ре­пер­ту­а­рі по­над дві со­тні укра­їн­ських пі­сень. А які з них ста­нов­лять осно­ву на­си­че­но­го ре­пер­ту­а­ру? — По­чув­ши та­ке за­пи­та­н­ня, я на­віть по­ча­ла ана­лі­зу­ва­ти… Без­умов­но, ле­во­ва час­тка ре­пер­ту­а­ру — укра­їн­ські на­ро­дні пі­сні. Це пі­сні, які при­хо­дять до ме­не «са­мо­стій­но», а по­тім за­ли­ша­ю­ться зі мною на­зав­жди.

Зві­сно, є в ре­пер­ту­а­рі пі­сні Во­ло­ди­ми­ра Іва­сю­ка. І не тіль­ки два ві­до­мих тво­ри, які лю­ди спри­йма­ють як на­ро­дні, за­бу­ва­ю­чи, що це все ж та­ки ав­тор­ська пі­сня, — «Чер­во­на ру­та» і «Я пі­ду в да­ле­кі го­ри».

Я пе­ре­спі­ва­ла ба­га­то ін­ших ав­тор­ських пі­сень, ви­ко­ну­ва­ла екс­пе­ри­мен­таль­ну му­зи­ку. Са­ме за­раз із Дми­тром Ка­ца­лом, із яким спів­пра­цюю вже по­над де­ся­ток ро­ків, тво­ри­мо про­ект «Від Шев­чен­ка до Ко­стен­ко». Це бу­де 15 пі­сень на сло­ва най­ви­да­тні­ших укра­їн­ських по­е­тів — Та­ра­са Шев­чен­ка, Іва­на Фран­ка, Ле­сі Укра­їн­ки, Бо­г­да­на-іго­ря Ан­то­ни­ча, Лі­ни Ко­стен­ко, Ва­си­ля Сту­са, Ва­си­ля Си­мо­нен­ка, Ру­ти Ві­тер. Зав­дя­ки ком­по­зи­то­ру Дми­тро­ві Ка­ца­лу їхні вір­ші ста­ють пі­сня­ми. — Цьо­го­річ ба­га­то за­хо­дів пов’яза­ні з юві­ле­єм Кві­тки Ці­сик, із якою вас іно­ді іден­ти­фі­ку­ють. Як га­да­є­те, які на­ші ві­до­мі пі­сні сво­го ча­су мо­гла б за­пи­са­ти ця спів­а­чка? І які з них ці­ка­ві осо­би­сто вам? — Так, без­умов­но, цей рік для нас ва­жли­вий у зв’яз­ку з юві­ле­єм Кві­тки. Я ду­же ра­дію, що зав­дя­ки ту­ру «KVITKA: Два ко­льо­ри» її ча­сті­ше від­кри­ва­ють для се­бе лю­ди, во­дно­час бо­лі­сно усві­дом­лю­ю­чи, що з її втра­тою ми втра­ти­ли і ве­ли­ку спад­щи­ну, якою мо­гла б пи­ша­ти­ся Укра­ї­на.

Про­те Кві­тка за­ли­ши­ла нам два аль­бо­ми укра­їн­ських пі­сень — ав­тор­ських і на­ро­дних. Це має на­ди­ха­ти му­зи­кан­тів на взя­т­тя вла­сних твор­чих вер­шин. Адже це ду­же ви­со­ка план­ка. Сьо­го­дні важ­ко зна­йти в Укра­ї­ні ви­ко­нав­ця, який би ся­гнув рів­ня май­стер­но­сті та ду­хов­но­сті Кві­тки.

І як­би не тра­гі­чна до­ля спів­а­чки, її не­ви­лі­ков­на хво­ро­ба, то, впев­не­на, чи­ма­ла ча­сти­на її ре­пер­ту­а­ру, яко­го, на пре­ве­ли­кий жаль, во­на не за­пи­са­ла, скла­дав­ся б са­ме з укра­їн­ських на­ро­дних пі­сень.

Це від­чу­тно вже з то­го, як во­на укла­ла два сво­їх ві­до­мих аль­бо­ми. І я знаю, що Кві­тка пла­ну­ва­ла за­пи­са­ти ще два аль­бо­ми, зокре­ма збір­ку ко­ли­са­нок. Во­на їх спе­ці­аль­но під­би­ра­ла. У Кві­тки бу­ли чу­до­ві по­ра­дни­ці в до­бо­рі ре­пер­ту­а­ру — її ма­ма Іван­на та її се­стра Ма­рія.

Кві­тка чу­до­во спі­ва­ла ко­ли­сан­ки. Це є на­ша тра­ди­ція. Це те, з чим ди­ти­на за­си­нає, — з ма­ми­ною ду­хов­ні­стю. То­му спо­ді­ва­ю­ся, та­кі ко­ли­сан­ки не­о­дмін­но за­пи­шу в май­бу­тньо­му. — Ці­ка­во, як спри­йма­ють ваш спів, ва­шу ін­тер­пре­та­цію ви­бра­но­го ре­пер­ту­а­ру Кві­тки її ро­ди­чі у США? — Ме­ні по­ща­сти­ло по­зна­йо­ми­ти­ся з Майєю Лев — дво­ю­рі­дною се­строю Кві­тки по ма­ми­ній лі­нії. Прі­зви­ще Кві­тки по ма­те­рин­ській лі­нії — Лев. Це ро­ди­на На­гір­ни­хле­вів. Ко­ли я бу­ла на фе­сти­ва­лі «Со­ю­зів­ка», який що­ро­ку від­бу­ва­є­ться не­по­да­лік Нью-йор­ка, то Майя по­зна­йо­ми­ла ме­не з си­ном Кві­тки — Едом. Ми з ним ма­ли мо­жли­вість по­спіл­ку­ва­ти­ся. При­га­дую, як са­ме то­ді, зу­стрів­ши си­на Кві­тки Ці­сик, я не мо­гла стри­ма­ти сліз, ні­би ба­чи­ла пе­ред со­бою са­му Кві­тку, її кро­вин­ку, її най­рі­дні­шу лю­ди­ну.

Спіл­ку­є­мо­ся ли­ста­ми та­кож із Едвар­дом Ра­ко­ви­чем, чо­ло­ві­ком Кві­тки Ці­сик.

Як во­ни ре­а­гу­ють на пі­сні? Зі слів Майї, мо­жу сказати, що Едвар­ду, чо­ло­ві­ку Кві­тки, до­сі важ­ко ви­слов­лю­ва­ти свої дум­ки, бо ця ра­на для ньо­го ще не за­го­ї­ла­ся: тра­гі­чна до­ля дру­жи­ни до сих пір йо­му бо­лить.

Се­стра Майя ска­за­ла, що, ко­ли впер­ше по­чу­ла пі­сні з ре­пер­ту­а­ру Кві­тки в мо­є­му ви­ко­нан­ні, це на­га­да­ло їй се­стру. Во­на роз­чу­ли­ла­ся, за­пла­ка­ла… Зі­зна­є­ться, що їй скла­дно ме­не слу­ха­ти.

Знаю, що й син Кві­тки чув, як я спів­аю. Едьо та­кож від­чу­ває схо­жість на­ших тем­брів.

Майя Лев бу­ла актив­ним уча­сни­ком усіх 20 кон­цер­тів, які від­бу­ли­ся в рам­ках на­шо­го ве­сня­но­го ту­ру «KVITKA: Два ко­льо­ри» по За­хі­дній Укра­ї­ні. Я їй що­ра­зу пи­са­ла, як са­ме про­йшов той чи ін­ший кон­церт.

А ро­ди­на Кві­тки, сво­єю чер­гою, на­ді­сла­ла з-за оке­а­ну нам і всім, хто при­хо­див на ці кон­цер­ти, ли­сти-по­дя­ки. Все це ду­же ва­жли­во для ме­не.

І цьо­го­річ Майя Лев на Ве­лик­день бу­ла у Льво­ві. Ми гу­ля­ли мі­стом. У Льво­ві пи­ша­ю­ться, що є ме­мо­рі­аль­на до­шка на ко­ли­шньо­му по­ме­шкан­ні ро­ди­ни Кві­тки Ці­сик на ву­ли­ці Гли­бо­кій. А Майя вка­за­ла ме­ні ще одну адре­су — на ву­ли­ці Ру­ській, 20: там є ме­мо­рі­аль­на до­шка На­гір­них-ле­вів, при­свя­че­на ді­ду­се­ві Кві­тки.

Се­стра Кві­тки та­кож роз­по­від­а­ла ба­га­то тре­пе­тних істо­рій про спів­а­чку. Роз­ка­зу­ва­ла, що во­на бу­ла над­зви­чай­но ува­жна до лю­дей. Якщо з ки­мось спіл­ку­ва­ла­ся, то сто­від­со­тко­во від­да­ва­ла­ся цьо­му спіл­ку­ван­ню. Во­на бу­ла жит­тє­ра­ді­сною, по­зи­тив­ною. А ще — ду­же лю­би­ла ко­ней, їзди­ти вер­хи.

Якось я звер­ну­ла увагу на фото, на­ді­сла­ні ме­ні Майєю. Це су­то ро­дин­ні фото, а не ті, що є в за­галь­но­му до­сту­пі. Отож, Кві­тка на них зав­жди по­зи­тив­на, сві­тла, жит­тє­ра­ді­сна. — Мо­жна від­зна­чи­ти в Укра­ї­ні три­ва­лий бум дов­ко­ла Кві­тки, аме­ри­кан­ської спів­а­чки укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня: за­по­ча­тко­ву­ю­ться бла­го­дій­ні про­е­кти, став­ля­ться те­а­траль­ні ви­ста­ви. А як ді­я­ти, аби не пе­ре­хо­ди­ти на те­ри­то­рію спе­ку­ля­ції на її іме­ні? — Справ­ді, ро­зу­мію, що Кві­тка ста­ла ла­сим шма­то­чком, її ім’я — своє­рі­дна мо­жли­вість за­ро­бі­тку для де­яких лю­дей. То­му і вва­жаю, що до іме­ні Кві­тки ма­ють бу­ти до­ти­чні ли­ше лю­ди до­стой­ні. І якщо хтось бе­ре участь у кон­кур­сах, де зву­чить ім’я Кві­тки, — то це має бу­ти узго­дже­но з її ро­ди­ною.

І це зро­би­ти не­скла­дно. У FB є Майя Лев, че­рез Гугл мо­жна зна­йти Еда Ра­ко­ви­ча. До них є до­ступ. І ро­ди­на має зна­ти, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло іме­ні Кві­тки, да­ти до­звіл.

Ме­ні бо­ля­че, що ро­ди­на Кві­тки пе­ре­жи­ла чи­ма­ло при­крих си­ту­а­цій, пов’яза­них із її іме­нем. То­му те­пер во­ни з ве­ли­кою оба­чні­стю до­ві­ря­ють лю­дям.

На­справ­ді для них це не тіль­ки пи­та­н­ня по­пу­ля­ри­за­ції її твор­чо­сті, для них, ще раз на­го­ло­шу, це від­кри­та не­за­го­є­на ра­на, пов’яза­на з ран­ньою смер­тю уні­каль­ної спів­а­чки, дру­жи­ни, ма­те­рі, се­стри. — Чи є сьо­го­дні ав­то­ри, осо­бли­во се­ред мо­ло­ді, яких, на ваш погляд, не­за­слу­же­но оми­на­ють ува­гою ві­до­мі ви­ко­нав­ці, про­дю­се­ри? Тоб­то ав­то­ри, чиї тво­ри вар­то бу­ло б по­пу­ля­ри­зу­ва­ти? — Так скла­ло­ся, що мій твор­чий шлях по­чав­ся з ці­ка­вої спіль­ної ро­бо­ти з Дми­тром Ка­ца­лом, це ху­до­жній ке­рів­ник і ди­ре­ктор зна­ме­ни­тої хо­ро­вої ка­пе­ли «Ду­да­рик». То­му я ні­ко­ли не шу­ка­ла яки­хось аль­тер­на­тив, Дми­тро для ме­не — най­кра­щий ком­по­зи­тор! Спів­аю ті пі­сні, які пи­ше й аран­жує Дми­тро.

І не мо­жу при­ціль­но сказати про якісь ін­ші іме­на. Хо­ча є ма­са ви­ко­нав­ців, ко­трі са­мі пи­шуть му­зи­ку, са­мі ро­блять аран­жу­ва­н­ня.

У нас ду­же ба­га­то та­ла­но­ви­тих лю­дей. І не зав­ше вар­то шу­ка­ти та­лант десь да­ле­ко за кор­до­ном! Адже тіль­ки українська ду­ша мо­же пов­но­цін­но ре­а­лі­зу­ва­ти укра­їн­ську пі­сню, з усі­ма її сти­лі­сти­чни­ми су­ча­сни­ми на­пря­ма­ми.

Та­кож ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться, як пра­цює Олег Ми­шлов­ський, у ча­сти­ні аран­жу­ва­н­ня. Я б по­ра­ди­ла ко­ле­гам звер­ну­ти­ся са­ме до ньо­го.

Крім то­го, за­хо­плю­ю­ся «Пік­кар­дій­ською Тер­ці­єю» і Во­ло­ди­ми­ром Яким­цем, її ху­до­жнім ке­рів­ни­ком, — як ком­по­зи­то­ром та аран­жу­валь­ни­ком. Це над­зви­чай­но та­ла­но­ви­та лю­ди­на.

Вза­га­лі, ко­жна му­зи­чна сфе­ра — соль­на, ака­де­мі­чна, ін­стру­мен­таль­на, ака­пель­на — по­тре­бує осо­бли­во­го під­хо­ду. Го­лов­не — бу­ти на сво­є­му мі­сці. — Не так дав­но ви бу­ли за­ді­я­ні в про­е­кті #Пі­сні­вій­ни. Якщо мо­жна, до­кла­дні­ше про про­ект, про му­зи­ку, текс­ти. Як це все на­ро­джу­ва­ло­ся? — Я вдя­чна на­сам­пе­ред жур­на­ліс­тці і про­мо­ме­не­дже­ру Га­ли­ні Гу­зьо, яка за­про­по­ну­ва­ла ідею, а зго­дом це все й ре­а­лі­зу­ва­ла. Во­на спро­мо­гла­ся зі­бра­ти ба­га­то пі­сень, на­ро­дже­них без­по­се­ре­дньо на те­пе­рі­шній вій­ні. І не ти­ми лю­дьми, ко­трі на тра­ге­дію див­ля­ться збо­ку (і ли­ше ма­ють уяв­ле­н­ня про вій­ну), а справ­жні­ми сол­да­та­ми, які все це пе­ре­жи­ли й від­чу­ли.

Впев­не­на, що пі­сні, які на­ро­джу­ю­ться «там», най­більш до­сту­пні й прийня­тні, щоб їх зро­зумі­ла в май­бу­тньо­му яко­мо­га шир­ша ау­ди­то­рія.

Цей про­ект по­тре­бу­вав ба­га­то зу­силь, осо­бли­вої ду­хов­ної скла­до­вої. Я вже мов­чу про фі­нан­со­ву.

Але ми зро­би­ли все мо­жли­ве, аби це від­бу­ло­ся. Ме­ні при­єм­но, що я до цьо­го до­ти­чна, хай кра­пли­но­чкою, що мій го­лос до­по­міг за­зву­ча­ти пі­сні «Мо­ли­тва на Рі­здво». — Як з’яви­ла­ся ця пі­сня? — Во­на при­йшла до ме­не як про­по­зи­ція від Га­ли­ни май­же два ро­ки то­му. І, до­ки я над нею ду­ма­ла, за ро­бо­ту взя­лась во­каль­на фор­ма­ція «Пік­кар­дій­ська Тер­ція». А по­тім так ста­ло­ся, що в «Мо­ли­тві...» зна­до­бив­ся жі­но­чий во­кал. І Во­ло­ди­мир Яки­мець, аран­жу­ю­чи пі­сню, за­про­по­ну­вав ме­ні за­спі­ва­ти кіль­ка фраз від іме­ні Ма­ми. Так все й скла­ло­ся.

Дя­кую за цю пі­сню! В ній моя вдя­чність на­шим хло­пцям за не­злам­не сер­це во­ї­на. Ав­тор «Мо­ли­тви на Рі­здво» — Зи­но­вій Ме­дюх, нац­гвар­ді­єць, ві­до­мий як Зе­ник зі Стрия, чи Зе­ник з Май­да­ну. Він — бард, ав­тор і ви­ко­на­вець. Ця пі­сня вже стає на­ро­дною. А ко­ли ми по­ча­ли її за­пи­су­ва­ти, то я цю ком­по­зи­цію іна­кше спри­йма­ла. На­сам­пе­ред я на­ма­га­ла­ся «пра­виль­но» й до­бре її за­спі­ва­ти, а та­кож зна­йти правильний образ ма­те­рі. А по­тім…

При­га­дую, ко­ли по­їха­ли із Зи­но­ві­єм ви­ко­ну­ва­ти цю пі­сню на кон­цер­ті-пре­зен­та­ції аль­бо­му #Пі­сні­вій­ни в Ки­їв, і ко­ли я її по­ча­ла по­вто­рю­ва­ти на ре­пе­ти­ції, то, зна­є­те, не зав­жди в жит­ті є пі­сні, від яких му­ра­хи по ті­лу. А ця пі­сня не тіль­ки ви­кли­кає гли­бо­ку емо­цію, во­на — як мо­ли­тва, як мрія, що здій­сню­є­ться.

Зи­но­вій — мо­ло­дець. Він у сво­їй щи­ро­сті, прав­ді, від­кри­то­сті — як ве­ли­ка ди­ти­на. І так, як він на­пи­сав цю ком­по­зи­цію, — то вже не мо­жна ні­чо­го ні за­бра­ти з неї, ні до неї до­да­ти. Там усе до­ско­на­ло: є біль лю­ди­ни, є її ве­ли­кі на­дія та ві­ра, і є ща­сли­ве за­вер­ше­н­ня істо­рії. — Три­ва­лий час в Укра­ї­ні скар­жи­ли­ся на ди­ктат фор­ма­тів — на ра­діо, ТБ. Те­пер, ко­ли ро­сій­ська по­пу­ляр­на му­зи­ка «на­пів­за­бо­ро­не­на», чи ста­ло лег­ше ди­ха­ти, спів­а­ти? Чи біль­ше у вас осо­би­сто ста­ло ефі­рів? — Ми всі ро­зу­мі­є­мо, що ко­жне ра­діо «ко­мусь» на­ле­жить. Ко­жне ЗМІ має «сво­го» ке­рів­ни­ка, який ка­же, в яко­му на­пря­мі ди­ви­ти­ся. Бо­ля­че, що нам, укра­їн­цям, до­ве­ло­ся так низь­ко впа­сти, аби зна­до­би­ли­ся кво­ти на укра­їн­ську пі­сню. На­справ­ді це дій­сно бо­ля­че й со­ром­но. Бо мо­жна бу­ло б ви­ма­га­ти кво­ти на за­кор­дон­ну му­зи­ку, від­да­ва­ти їм 10—20% від­со­тків, а не ви­бо­рю­ва­ти про­стір на свою вла­сну.

Так, в ефі­рах ста­ло зна­чно біль­ше укра­їн­ської му­зи­ки. Чую ба­га­то ви­ко­нав­ців, яких ра­ні­ше вза­га­лі ні­ко­ли не чу­ла.

Чи ста­ло біль­ше ефі­рів у ме­не осо­би­сто? На­віть не знаю, що сказати. Якщо є про­е­кти, то є й ефі­ри. А щоб ме­не «за­про­шу­ва­ли» про­сто так на ефір? Ні, та­ко­го май­же не бу­ває. Та й пі­сні мої — не тан­цю­валь­ні, до­сі не фор­ма­тні.

То­му й не мо­жу сказати, що в цій сфе­рі щось про­гре­сив­но змі­ни­ло­ся. Але ду­маю, що на все свій час.

На­ра­зі ра­діо­стан­ції пра­цю­ють у ма­не­рі, щоб не дай Бо­же не «стре­со­ну­ти» слу­ха­ча. То­му не ба­чу ве­ли­кої рі­зни­ці, якою мо­вою вся ця ефір­на му­зи­ка ви­ко­ну­є­ться — укра­їн­ською чи ро­сій­ською. Вся во­на ро­дом із ми­ну­ло­го, із сов­ка, з ра­дян­ської естра­ди. Це не моя му­зи­ка.

Зві­сно, є ви­ко­нав­ці, які ме­ні ім­по­ну­ють, але я їх слу­хаю «окре­мо», а не на кон­кре­тній ра­діо­хви­лі. Бо дев’яно­сто від­со­тків усьо­го, що там зву­чить, я не мо­жу спри­йма­ти. — При­га­дай­те, будь ла­ска, най­ці­ка­ві­ші га­строль­ні ман­дрів­ки, адже ви ви­сту­па­ли в Аме­ри­ці, Ка­на­ді, Єв­ро­пі, ба­га­тьох ін­ших кра­ї­нах. — Ко­жна ман­дрів­ка, ко­жна га­строль­на по­до­рож має щось осо­бли­ве. На­при­клад, для ме­не ви­яви­ла­ся яскра­вою по­до­рож до Аме­ри­ки во­се­ни 2017 ро­ку. По­ї­ха­ла на один соль­ний кон­церт до Нью-йор­ка, а за­ли­ши­ла­ся на ти­ждень, що­би за­мі­ни­ти гурт, який не зміг при­їха­ти (це бу­ли бла­го­дій­ні кон­цер­ти зі збо­ру ко­штів для вій­сько­вих на їхню ре­а­бі­лі­та­цію від Бла­го­дій­но­го Фон­ду Revived Soldiers Ukraine під ке­рів­ни­цтвом Іри­ни Ва­щук).

За­ли­шив­шись там на ти­ждень, я спіл­ку­ва­ла­ся з хло­пця­ми­ві­зо­чни­ка­ми.

…Зна­є­те, бу­ти з та­ки­ми хло­пця­ми по­ряд десь п’ять хви­лин — це одне, а ось бу­ти з ни­ми по­руч хо­ча б із ти­ждень — зов­сім ін­ше. Я від­чу­ла, як во­ни ми­слять. Це над­зви­чай­но по­зи­тив­ні лю­ди. Нам до них ду­же да­ле­ко, бо во­ни не жи­вуть на­ши­ми «про­бле­ма­ми». І бу­ти з ни­ми по­руч, спіл­ку­ва­ти­ся — то ду­же по­вчаль­но й по­трі­бно.

Вза­га­лі, я ро­зу­мію, що чим біль­ше нам, укра­їн­цям, вда­сться ман­дру­ва­ти, ви­вча­ти світ, тим лег­ше бу­де ста­ва­ти єв­ро­пей­ця­ми. Бо в нас усе ж та­ки збе­ріг­ся та­кий со­бі «ста­дний» ін­стинкт. На­ми ма­ні­пу­лю­ють, на­ми ке­ру­ють, у нас ін­ко­ли не­має вла­сної то­чки зо­ру, в нас не ви­ро­би­ла­ся від­по­від­аль­ність за своє жи­т­тя.

А якщо по­до­ро­жу­єш і ба­чиш ве­ли­кий світ — ба­чиш, як він жи­ве й пра­цює, — ба­га­то чо­го мо­жеш від­чу­ти й зро­зу­мі­ти. Адже, жи­ву­чи у сво­є­му мі­сте­чку чи на­віть у сво­є­му ме­га­по­лі­сі, ти все ж та­ки за­ли­ша­є­шся у сво­їй шка­ра­лу­пі. То­му ман­дрів­ки над­зви­чай­но ва­жли­ві. — Мо­жли­во, бу­ли за­про­ше­н­ня ли­ши­ти­ся в якійсь ін­шій кра­ї­ні? — Так, зві­сно, ме­ні про­по­ну­ва­ли та­ке — й не раз. За­кор­дон­ні дру­зі за­про­шу­ва­ли, мов­ляв, до­по­мо­жуть вла­шту­ва­ти­ся, зна­йти ро­бо­ту, ли­ши­ти­ся там — у Да­нії, Ка­на­ді, Аме­ри­ці.

Але, зна­є­те, як ка­жуть, не ко­жне де­ре­во мо­же при­жи­ти­ся на будь-яко­му ´рун­ті. Я вва­жаю, що в ме­не мі­цне ко­рі­н­ня. І ме­ні тут, на сво­їй зем­лі, до­бре. По­чу­ва­ю­ся пов­но­цін­но. І впев­не­на, що, їду­чи за кор­дон, втра­чу той ду­хов­ний зв’язок із зем­лею, з тра­ди­ці­я­ми, з лю­дьми, зі всім.

Лю­ди, ко­ли аси­мі­лю­ю­ться на ін­шо­му ´рун­ті, при­йма­ють тра­ди­ції ін­шої кра­ї­ни, то­му во­ни ми­мо­во­лі змі­ню­ю­ться. А якщо хо­чеш бу­ти зер­ном дер­жа­ви, то ма­єш бу­ти тут, ро­би­ти для Укра­ї­ни те, що мо­жеш.

На да­но­му ета­пі на­віть ця вій­на — моя вій­на, і я во­юю як мо­жу.

Не мо­жу взя­ти ре­воль­вер у ру­ки, бо ме­ні про­сто за­бра­кне си­ли на­ти­сну­ти на га­чок, зна­ю­чи, що я за­би­раю жи­т­тя на­віть у то­го ж во­ро­га. Але я мо­жу бо­ро­ти­ся пі­снею. Пі­сня — зброя. — По­вер­та­ю­чись до ва­шо­го ре­пер­ту­а­ру, все ж та­ки який пі­сен­ний пласт ви б хо­ті­ли для се­бе від­кри­ти, а зго­дом пе­ре­спі­ва­ти, за­пи­са­ти? — Це пі­сні, які з уст в уста пе­ре­да­ва­ли­ся на­ши­ми пра­ді­да­ми, ді­да­ми і в якийсь ча­рів­ний спо­сіб ді­йшли до ме­не ча­рів­ною тра­ди­ці­єю по­бу­то­во­го співу.

Ці пі­сні зву­ча­ли не при чар­ці, не при за­ба­ві, а в по­бу­ті — при ви­ши­ван­ні, на по­ко­сах, при го­ду­ван­ні ди­ти­ни. Ме­ні хо­че­ться за­фі­ксу­ва­ти са­ме та­ку пі­сню для май­бу­тніх по­ко­лінь, то­му що це є на­ше ми­ну­ле, і тіль­ки з ньо­го ми змо­же­мо будувати на­шу ду­хов­ну скла­до­ву. Фото прес-слу­жби та з осо­би­сто­го архіву Окса­ни Му­хи

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.