Пер­ші пред­став­ни­ки ро­ду Острозь­ких:

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Во­ло­ди­мир МАЗУР

Зі зни­кне­н­ням із політичної кар­ти Га­ли­цько­во­лин­сько­го кня­зів­ства еста­фе­ту за­хи­сни­ка пра­во­слав­но­го на­се­ле­н­ня Пів­ден­но­за­хі­дної Ру­сі під­хо­пи­ло Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське.

Як за­зна­чав ще укра­їн­ський істо­рик Во­ло­ди­мир Ан­то­но­вич, ця дер­жа­ва, стрім­ко роз­ви­нув­шись у се­ре­ди­ні XIV сто­літ­ті, скла­да­ла­ся з двох еле­мен­тів, що ра­зю­че рі­зни­ли­ся в етно­гра­фі­чно­му, ре­лі­гій­но­му, по­бу­то­во­му та куль­тур­но­му пла­нах. Ко­рін­на на­ро­дність, ли­тви­ни (ли­тов­ці), які за­по­ча­тку­ва­ли дер­жа­ву і ви­су­ну­ли зі сво­го се­ре­до­ви­ща кня­жу ди­на­стію, за­йма­ли мен­ше 1/10 всі­єї те­ри­то­рії Ве­ли­ко­го кня­зів­ства і не ма­ли ні пи­сем­но­сті, ні уста­ле­них форм гро­мад­сько­го по­бу­ту, ні істо­ри­чної дер­жав­ної тра­ди­ції. На про­ти­ва­гу їм, ру­син­ські зем­лі при­не­сли з со­бою ба­га­тю­щу су­спіль­ну куль­ту­ру, ви­ро­бле­ну три­ва­лим істо­ри­чним до­сві­дом і по­си­ле­ну хри­сти­ян­ством, на той час єди­ним провідником пе­ре­до­вих знань.

За та­кої ра­зю­чої пе­ре­ва­ги під­ле­глих зе­мель над чіль­ною на­ро­дні­стю оста­н­ня ста­ла по­сту­по­во під­ко­ря­ти­ся куль­тур­но­му ру­син­сько­му впли­ву. Ли­тов­ські кня­зі по­ча­ли бра­ти хре­ще­н­ня за пра­во­слав­ним обря­дом, всту­па­ти в ро­дин­ні зв’яз­ки з кня­зя­ми ко­ли­шньої Ки­їв­ської Ру­сі, пе­ре­йма­ти мо­ву, по­бут, по­ня­т­тя, тра­ди­ції та пи­сем­ність ру­син­сько­го на­се­ле­н­ня. Ду­же ско­ро ру­син­ська (істо­ри­ки на­зи­ва­ють її ста­ро­бі­ло­ру­ською або ж ста­ро­укра­їн­ською) ста­ла не ли­ше роз­мов­ною, а й офі­цій­ною мо­вою, нею пи­са­ли гра­мо­ти і чи­ни­ли суд, при­чо­му не тіль­ки в ру­син­ських, а й у ко­рін­них ли­тов­ських зем­лях. Так са­мо по­сту­по­во, мир­ним шля­хом, у Ве­ли­ко­му кня­зів­стві Ли­тов­сько­му по­ши­рю­ва­ло­ся пра­во­слав’я, за­сно­ву­ва­ли­ся й на­ді­ля­ли­ся ма­є­тка­ми но­ві пра­во­слав­ні цер­кви та мо­на­сти­рі.

Однак у ці­єї іди­лі­чної кар­ти­ни мир­но­го роз­ви­тку ви­явив­ся над­зви­чай­но лю­тий во­рог — ка­то­ли­цька Поль­ща. Спо­ча­тку поль­ські пре­тен­зії обме­жу­ва­ли­ся По­ді­л­лям та Во­лин­ню. А 1385 р. в ре­зуль­та­ті бли­ску­че про­ве­де­ної ди­пло­ма­ти­чної опе­ра­ції Поль­ща отри­ма­ла мо­жли­вість впли­ва­ти на всю те­ри­то­рію Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го. То­ді бу­ло під­пи­са­но Крев­ську унію — ди­на­сти­чний со­юз, згі­дно з яким ли­тов­ський Ве­ли­кий князь Ягай­ло, одру­жив­шись із поль­ською ко­ро­ле­вою Ядві­гою, був про­го­ло­ше­ний поль­ським ко­ро­лем Вла­ди­сла­вом II Ягай­лом. При цьо­му Ягай­ло зо­бов’язав­ся пе­ре­йти в ка­то­ли­цизм і на­вер­ну­ти в ньо­го всіх сво­їх під­да­них, а та­кож при­єд­на­ти до Поль­сько­го ко­ро­лів­ства під­вла­дні ли­тов­ські та ру­син­ські зем­лі. Зві­сно, ви­ко­на­ти в пов­но­му об­ся­зі ці обі­цян­ки на той час бу­ло не­мо­жли­во (пов­не зли­т­тя двох дер­жав у фе­де­ра­тив­ну дер­жа­ву Річ По­спо­ли­ту від­бу­ло­ся ли­ше 1569 р., пі­сля Лю­блін­ської унії, про­те ВКЛ збе­ре­гло ши­ро­ку ав­то­но­мію), але Ягай­ло спро­бу­вав зро­би­ти все, від ньо­го за­ле­жне. Пер­шим кро­ком ста­ло на­силь­ни­цьке хре­ще­н­ня ли­тов­ських язи­чни­ків за ка­то­ли­цьким обря­дом. По­тім бу­ло ого­ло­ше­но про на­ді­ле­н­ня ли­тов­ської ка­то­ли­цької шля­хти ти­ми са­ми­ми пра­ва­ми й сво­бо­да­ми, які ма­ла поль­ська шля­хта. Зре­штою, ру­син­ські зем­лі по­ді­ли­ли на ка­то­ли­цькі єпар­хії та при­зна­чи­ли в них ка­то­ли­цьких єпис­ко­пів, спо­ді­ва­ю­чись, що жи­те­лі, при­ва­бле­ні піль­га­ми та ста­но­вим ін­те­ре­сом, ско­ро ста­нуть вір­ни­ми ри­мо­ка­то­ли­цької цер­кви.

Та­ким чи­ном, для ли­тов­ської Ру­сі по­ста­ла за­гро­за з бо­ку вла­сно­го уря­ду, який по­тра­пив під вплив чу­жих поль­ських ідей і ви­рі­шив про­во­ди­ти свої по­гля­ди, не зва­жа­ю­чи на на­ціо­наль­ні ін­те­ре­си біль­шо­сті на­се­ле­н­ня дер­жа­ви. Ру­син­ські обла­сті, усві­дом­лю­ю­чи на­ступ не­без­пе­ки, як мо­гли об­сто­ю­ва­ли свої ре­лі­гій­ні, куль­тур­ні та по­бу­то­ві тра­ди­ції. Очо­ли­ли цю опо­зи­цію поль­сько-ка­то­ли­цькій екс­пан­сії обру­сі­лі ли­тов­ські кня­зі в со­ю­зі з дав­ньо­ру­ськи­ми ро­да­ми, які збе­ре­гли свій вплив у ВКЛ.

Одним із та­ких ро­дів, що пе­ре­бу­ва­ли в пер­ших ла­вах пра­во­слав­но-ру­син­сько­го ру­ху, був рід Острозь­ких. Біль­шість укра­їн­ців зна­ють двох най­ві­до­мі­ших пред­став­ни­ків ці­єї ди­на­стії: Ве­ли­ко­го геть­ма­на Ли­тов­сько­го Ко­стян­ти­на Іва­но­ви­ча та йо­го си­на, не­ко­ро­но­ва­но­го го­спо­да­ря Ру­сі-укра­ї­ни, пре­тен­ден­та на поль­ський і мо­сков­ський пре­сто­ли Ко­стян­ти­на-ва­си­ля Ко­стян­ти­но­ви­ча Острозь­ких. Але ці услав­ле­ні ге­рої ді­я­ли в більш пі­зній пе­рі­од на­шої істо­рії, ми ж по­го­во­ри­мо про за­снов­ни­ків ро­ду, які за­крі­пи­ли за ним зва­н­ня за­хи­сни­ків пра­во­слав’я і ру­син­ства.

До ре­чі, за­хи­сни­ка­ми Ру­сі Острозь­кі про­го­ло­си­ли се­бе са­мі, за­де­кла­ру­вав­ши за­чи­на­те­лем ро­ду ле­ген­дар­но­го пер­шо­пред­ка всіх ру­си­нів — Ру­са. Цей пер­со­наж був ві­до­мий здав­на; поль­ські хро­ні­ки зга­ду­ють трьох мі­фі­чних ге­ро­їв: Че­ха, Ле­ха і Ру­са, які шу­ка­ли й зна­йшли обі­ця­ну Бо­гом зем­лю, по­ді­ли­ли її та «по­бу­ду­ва­ли» три «ко­ро­лів­ства». Не­важ­ко здо­га­да­ти­ся, що «ко­ро­лів­ства­ми» на­зи­ва­ли­ся Че­хія, Поль­ща і Русь. Та­ка ге­не­а­ло­гі­чна ле­ген­да, по-пер­ше, слу­гу­ва­ла на­о­чним до­ка­зом ру­син­ської іден­ти­чно­сті, що ма­ла рів­ні пра­ва з поль­ською, а по­дру­ге — об´рун­то­ву­ва­ла по­лі­ти­чну ле­гі­тим­ність Острозь­ких як лі­де­рів пра­во­слав­но-ру­син­сько­го ру­ху. Мов­ляв, ста­ро­дав­нім на­ро­дом, ко­трий спо­кон­ві­ку жи­ве на сво­їй зем­лі, яку зна­йшов і по­бу­ду­вав пра­ба­тько Рус, хре­стив і про­сві­тив йо­го спад­ко­є­мець, Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий, і до сьо­го­дні опі­ку­ю­ться кров­ні на­щад­ки Ру­са та Во­ло­ди­ми­ра — кня­зі Острозь­кі.

Та ле­ген­ди ле­ген­да­ми, а рід і справ­ді був ста­ро­вин­ний. Біль­шість істо­ри­ків схи­ля­ю­ться до вер­сії, що Острозь­кі дій­сно на­щад­ки кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го — хре­сти­те­ля Ру­сі! Роз­хо­дя­ться до­слі­дни­ки в ін­шо­му: до якої гіл­ки Рю­ри­ко­ви­чів на­ле­жа­ли кня­зі. Са­мі Острозь­кі ви­во­ди­ли свій рід від пра­ви­те­лів Га­ли­цько­во­лин­сько­го кня­зів­ства. Але, швид­ше за все, це був ли­ше пі­ар-хід, спря­мо­ва­ний на під­ви­ще­н­ня зна­чу­що­сті ро­до­во­го іме­ні, та­кий са­мий, як і в істо­рії з Ру­сом.

На­ба­га­то пер­спе­ктив­ні­шою ви­да­є­ться вер­сія пер­шо­го ре­кто­ра Уні­вер­си­те­ту св. Во­ло­ди­ми­ра Ми­хай­ла Ма­кси­мо­ви­ча. Згі­дно з дав­ні­ми пом’яни­ка­ми (спи­ска­ми з іме­на­ми по­кій­них для по­ми­на­н­ня під час бо­го­слу­жби або в окре­мій мо­ли­тві) в ки­їв­ських цер­квах, пер­шим із ро­ду, хто став іме­ну­ва­ти­ся кня­зем Острозь­ким, був Дми­тро Юрі­йо­вич, син остан­ньо­го Пін­сько­го кня­зя з ро­ду Рю­ри­ко­ви­чів. Ви­гна­ний зі сво­єї во­тчи­ни, Дми­тро Юрі­йо­вич зна­йшов при­ту­лок у Во­лин­ських кня­зів, які пе­ре­да­ли йо­му в прав­лі­н­ня не­ве­ли­кий уділ із цен­тром у мі­сті Острог (ни­ні мі­сто в Рів­нен­ській обла­сті). Ін­ших ві­до­мо­стей про цю лю­ди­ну пра­кти­чно не­має. Ві­до­мо ще, що пі­сля йо­го смер­ті дру­жи­на взя­ла чер­не­чий по­стриг, від­пи­сав­ши мо­на­сти­рю ча­сти­ну сво­їх во­ло­дінь.

Тро­хи біль­ше да­них є про дру­го­го кня­зя Острозь­ко­го — Да­ни­ла Дми­тро­ви­ча. 1340 р. Га­ли­чи­на за­зна­ла поль­сько-угор­ської оку­па­ції. Однак пла­ни за­гар­бни­ків бу­ли зір­ва­ні зав­дя­ки ді­ям пе­ре­ми­сько­го воє­во­ди Дми­тра Дедь­ка і кня­зя Да­ни­ла Острозь­ко­го. Уклав­ши со­юз із та­та­ра­ми, воє­на­чаль­ни­ки змо­гли не тіль­ки ви­зво­ли­ти Пе­ре­мишль і Львів, а й пе­ре­не­сти вій­сько­ві дії на те­ри­то­рію во­ро­га — у Кра­ків­ську, Сан­до­мир­ську та Лю­блін­ську зем­лі. Це до­зво­ли­ло хоч не­на­дов­го при­зу­пи­ни­ти екс­пан­сію Поль­щі на укра­їн­ські зем­лі.

Най­ві­до­мі­шим се­ред пер­ших Острозь­ких став третій князь, Фе­дір Да­ни­ло­вич. Цей чо­ло­вік про­жив дов­ге, спов­не­не при­год жи­т­тя. І, як го­ди­ться, в йо­го істо­рії ба­га­то бі­лих плям та су­пе­ре­чно­стей. Упер­ше ім’я Фе­до­ра Острозь­ко­го зга­ду­є­ться 1386 р., ко­ли йо­го бу­ло при­зна­че­но Лу­цьким ста­ро­стою. То­го ж ро­ку осо­бли­вою гра­мо­тою поль­ський король Вла­ди­слав II Ягай­ло і май­бу­тній Ве­ли­кий князь Ли­тов­ський Ві­товт Кей­сту­то­вич не тіль­ки під­твер­ди­ли Острозь­ке во­ло­ді­н­ня, а й при­мно­жи­ли йо­го мі­ста­ми За­слав­лем і Кор­цем (ни­ні мі­ста, від­по­від­но, Хмель­ни­цької та Рів­нен­ської обла­стей).

У кон­флі­кті Ягай­ла і Ві­тов­та (фа­кти­чно, це бу­ло про­ти­сто­я­н­ня двох ка­то­ли­цьких пар­тій — про­поль­ської та «се­па­ра­тист­ської» ли­тов­ської; оби­два угру­по­ва­н­ня не­га­тив­но ста­ви­ли­ся до пра­во­слав­но-ру­син­ської ідеї) Фе­дір Да­ни­ло­вич ви­сту­пив на бо­ці ко­ро­ля: 1390 р. він до­по­міг по­ля­кам за­хи­сти­ти Віль­но, за що отри­мав но­ві при­ві­леї і роз­ши­рив свої во­ло­ді­н­ня.

При­мі­тним ви­дав­ся для тре­тьо­го кня­зя Острозь­ко­го 1410 рік. Участь на чо­лі вла­сно­го за­го­ну в пе­ре­мо­жній Грюн­вальд­ській би­тві при­не­сла йо­му не тіль­ки но­ве ба­гат­ство, а й зна­йом­ство, скрі­пле­не уза­ми спіль­но про­ли­тої кро­ві: під Грюн­валь­дом Фе­дір Да­ни­ло­вич во­ю­вав пліч-о-пліч із ле­ген­дар­ним пол­ко­вод­цем Яном Жиж­кою, одним із май­бу­тніх лі­де­рів гу­сит­сько­го ру­ху в Че­хії та Мо­ра­вії.

1422 р. пов­ста­лі гу­си­ти (по­слі­дов­ни­ки іде­о­ло­га че­ської Ре­фор­ма­ції Яна Гу­са) за­про­си­ли ли­тов­ських кня­зів по­сі­сти трон Бо­ге­мії — за­хі­дної по­ло­ви­ни су­ча­сної Че­хії. Одним із ва­таж­ків по­сла­но­го в Пра­гу п’яти­ти­ся­чно­го ли­тов­сько­го кор­пу­су був Фе­дір Острозь­кий. І тут істо­ри­ки кар­ди­наль­но роз­хо­дя­ться в дум­ках що­до уча­сті кня­зя в Гу­сит­ських вій­нах (1419—1434).

У че­сько­му фоль­кло­рі є ска­за­н­ня про бо­га­ти­ря Фе­до­ра, ру­си­на з Остро­га, який ге­ро­ї­чно бив­ся за сво­бо­ду кра­ї­ни. Ре­аль­ні ж до­ку­мен­ти свід­чать про про­ти­ле­жне: Фрі­дріх (Федь­ко), ру­син із Остро­га, був без­прин­ци­пним кон­до­тьє­ром, який по чер­зі во­ю­вав то на бо­ці гу­си­тів, то в ім­пер­ських вій­ськах. І одра­зу ж по­стає за­пи­та­н­ня: йде­ться про Фе­до­ра Да­ни­ло­ви­ча Острозь­ко­го — чи про якусь ін­шу, нев­ста­нов­ле­ну осо­бу? Го­лов­ним ар­гу­мен­том при­бі­чни­ків роз­ді­ле­н­ня цих двох пер­со­на­жів є той факт, що Фрі­дріх зга­ду­є­ться впро­довж усі­єї гу­сит­ської са­ги, в то­му чи­слі й пі­сля 1430 р., ко­ли князь Острозь­кий уже по­вер­нув­ся на Русь. Най­ці­ка­ві­шою ви­да­є­ться вер­сія, що Федь­ко з Остро­га — це син Фе­до­ра Да­ни­ло­ви­ча.

Та хай там як, на Ба­тьків­щи­ну князь Острозь­кий по­вер­нув­ся зба­га­че­ний но­ви­ми зна­н­ня­ми у вій­сько­вій спра­ві. З Че­хії він пе­ре­ніс на Русь но­вий бо­йо­вий і по­хі­дний стрій, ви­на­йде­ний та­бо­ри­та­ми (ра­ди­каль­ни­ми пред­став­ни­ка­ми ру­ху гу­си­тів) і на­зва­ний на їхню честь — «та­бо­ром». Суть но­ва­ції по­ля­га­ла в то­му, що вій­сько під час по­хо­ду ру­ха­ло­ся ні­би в ру­хо­мій фор­те­ці, скла­де­ній з кіль­кох ря­дів во­зів. Пе­ре­не­се­ний Фе­до­ром Острозь­ким у пів­ден­ну Русь «та­бір» зго­дом не­о­дно­ра­зо­во за­сто­со­ву­ва­ли за­по­розь­кі ко­за­ки, що до­по­ма­га­ло їм здо­бу­ва­ти пе­ре­мо­ги над тур­ка­ми, та­та­ра­ми і по­ля­ка­ми.

По­вер­не­н­ня кня­зя Фе­до­ра в рі­дні пе­на­ти збі­гло­ся з куль­мі­на­ці­єю бо­роть­би, яку ве­ла пра­во­слав­но-ру­син­ська пар­тія про­ти поль­сько-ка­то­ли­цької екс­пан­сії. Це про­ти­сто­я­н­ня, що ні на мить не при­пи­ня­ли­ся пі­сля Крев­ської унії, зна­чно за­го­стри­ло­ся 1430 р, ко­ли пі­сля смер­ті Ві­тов­та, який не мав си­нів, влада у Ве­ли­ко­му кня­зів­стві Ли­тов­сько­му пе­ре­йшла до йо­го дво­ю­рі­дно­го бра­та Сви­дри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча — не­фор­маль­но­го лі­де­ра ру­син­ської пар­тії. У від­по­відь на це поль­ські вій­ська роз­по­ча­ли оку­па­цію По­ді­л­ля та Во­ли­ні.

Зві­сно, пра­во­слав­ний ру­син Фе­дір Острозь­кий не міг за­ли­ши­ти­ся осто­ронь. Якщо ра­ні­ше, під час су­пе­ре­чок між ка­то­ли­ка­ми Ягай­лом і Ві­тов­том, ру­син­ські кня­зі під­три­му­ва­ли ту во­ю­ю­чу сто­ро­ну, ко­тра обі­ця­ла біль­ше ви­год, то те­пер ідея ви­хо­ди­ла на пер­ший план! На до­лю Острозь­ко­го ви­пав за­хист По­діль­ської зем­лі. По­при пе­ре­ва­гу поль­ських сил, Фе­дір Да­ни­ло­вич зу­мів не тіль­ки від­сто­я­ти схі­дне По­ді­л­ля до Бу­гу та Му­ра­фи (май­бу­тню Бра­цлав­щи­ну), а й за­во­ло­дів та­ким ва­жли­вим стра­те­гі­чним пун­ктом, як Кам’янець. Подаль­шим йо­го успі­хам за­ва­ди­ла пі­до­зрі­лість Сви­дри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча, який від­кли­кав кня­зя з По­ді­л­ля.

Тре­ба сказати, що, ма­ю­чи без­за­сте­ре­жну під­трим­ку ру­син­ської пар­тії, ма­ю­чи силь­не вій­сько і зді­бних воє­на­чаль­ни­ків, Сви­дри­гай­ло ви­явив­ся без­дар­ним лі­де­ром: він не зміг втри­ма­ти­ся на тій ви­со­ті, на яку був під­не­се­ний до­лею. Ко­ли Поль­ща, втра­тив­ши на­дію під­по­ряд­ку­ва­ти Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське з до­по­мо­гою вій­сько­вої си­ли, взя­ла­ся за скла­да­н­ня змов і спро­во­ку­ва­ла 1432 р. гро­ма­дян­ські за­во­ру­ше­н­ня, — у Сви­дри­гай­ла так і не зна­йшло­ся єди­но­го пла­ну дій; йо­го по­лі­ти­ка бу­ла не­по­слі­дов­ною, ім­пуль­сив­ною і ча­сто аван­тюр­ною, що, зві­сно, від­штов­ху­ва­ло ба­га­тьох при­бі­чни­ків.

До то­го ж Ве­ли­кий князь Ру­син­ський, яким про­го­ло­си­ли Сви­дри­гай­ла пра­во­слав­ні кня­зі, бу­ду­чи лю­ди­ною емо­цій­ною й не­стри­ма­ною, за­про­сто міг по­ві­ри­ти не­прав­ди­во­му до­но­су. Що й ста­ло­ся сто­сов­но Фе­до­ра Да­ни­ло­ви­ча. Острозь­ко­го за­а­ре­шту­ва­ли і чо­ти­ри мі­ся­ці про­три­ма­ли в ув’язнен­ні. Звіль­не­ний він був зав­дя­ки на­ро­дній лю­бо­ві: по­бо­ю­ю­чись пов­ста­н­ня в ти­лу, Сви­дри­гай­ло від­пу­стив сво­го в’язня.

По­при пе­ре­жи­те при­ни­же­н­ня, князь Фе­дір за­ли­шив­ся вір­ним пра­во­слав­но­ру­син­ській ідеї. Йо­му по­ща­сти­ло: 1435 р., у тра­гі­чній би­тві під Віль­ко­ми­ром, ко­ли че­рез без­дар­ність Сви­дри­гай­ла за­ги­нув цвіт ру­син­сько­го ли­цар­ства, смерть оми­ну­ла кня­зя, який щой­но ви­йшов із ув’язне­н­ня.

Фе­дір Да­ни­ло­вич, пе­ре­жи­ва­ю­чи по­раз­ку ру­син­ської ідеї, від­чув, що енер­гія йо­го роз­би­та ра­зом із ті­єю спра­вою, якій він слу­жив усе жи­т­тя і якій, як зда­ва­ло­ся, зав­да­но оста­то­чно­го уда­ру. Він ви­рі­шив ві­ді­йти від сві­ту й шу­ка­ти за­спо­ко­є­н­ня в ти­ші мо­на­сти­ря. Під ім’ям Фе­о­до­сія ста­рий князь узяв по­стриг і по­се­лив­ся в Даль­ній пе­че­рі Ки­є­во-пе­чер­ської лав­ри. Ка­жуть, у тій са­мій ке­лії, яку обла­шту­вав ще сам Фе­о­до­сій Пе­чер­ський, то­му і взяв Фе­дір со­бі це ім’я. Але в цер­ков­ну істо­рію він уві­йшов під сво­їм мир­ським ім’ям, та ще й із кня­зів­ським ти­ту­лом — ПРЕПОДОБНИЙ ФЕ­ДІР, КНЯЗЬ ОСТРОЗЬ­КИЙ, ЗА­ХИ­СНИК ПРА­ВО­СЛАВ­НОЇ ВІ­РИ.

На­при­кін­ці XVI — по­ча­тку XVII ст. він був ка­но­ні­зо­ва­ний. 1638-го Афа­на­сій Каль­но­фой­ський свід­чив, що «преподобний Фе­о­дор від­кри­то по­чи­ває в Фе­о­до­сі­є­вій пе­че­рі в ці­ло­му ті­лі»...

Ар­тур Ор­льо­нов. Бла­го­сло­ве­н­ня Фе­о­до­сія Свя­то­го (кня­зя Фе­до­ра Острозь­ко­го). 2013 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.