Донь­ка Ан­ни Ки­їв­ської по­вер­ну­ла­ся до ді­да

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Іван РЯБЧІЙ

У сто­ли­ці за­вер­шив­ся «Anne de Kyiv Fest»2018, куль­мі­на­ці­єю яко­го став арт-про­ект про Еді­гну, донь­ку Ан­ни Ки­їв­ської та ону­ку Яро­сла­ва Му­дро­го.

Цей фе­сти­валь уже четвертий рік ті­шить ки­ян та го­стей мі­ста ми­сте­цьки­ми ви­тів­ка­ми, не­спо­ді­ва­ни­ми спі­тка­н­ня­ми і за­хо­пли­ви­ми ви­до­ви­ща­ми. За­кла­де­н­ня Скве­ру Фран­ко­фо­нії на Львів­ській пло­щі, вста­нов­ле­н­ня там пам’ятни­ка ма­лень­кій Ан­ні Ки­їв­ській, ви­сад­ка тро­янд сор­ту «Anne de Kyiv» на пло­щі і пе­ред по­соль­ством Фран­ції в Укра­ї­ні, ре­ін­кар­на­ція опе­ри «Яро­слав Му­дрий», ви­да­н­ня пра­ці фран­цузь­ко­го істо­ри­ка Фі­ліп­па Де­лор­ма про Ан­ну Яро­слав­ну, ви­став­ки, при­свя­че­ні Фрі­ді Ка­ло і Ка­те­ри­ні Де­сни­цькій, куль­то­вий про­ект Ка­те­ри­ни Ко­сья­нен­ко «Гра­фі­ті для Ан­ни», — за цей рік ро­ки бу­ло чи­ма­ло при­єм­них не­спо­ді­ва­нок.

Сам фе­сти­валь на­ро­див­ся чо­ти­ри ро­ки то­му як ідея гру­пи ін­те­ле­кту­а­лів-ен­ту­зі­а­стів і за ко­ро­ткий час пе­ре­тво­рив­ся на одну з ва­жли­вих що­рі­чних лі­тніх куль­тур­них по­дій.

Фе­сти­валь очі­ку­ва­но пе­ре­тво­рив­ся на ген­дер­ний май­дан­чик бо­роть­би за про­від­ні жі­но­чі по­ста­ті у куль­ту­рі й істо­рії, ціл­ком ло­гі­чно пов’яза­ні з Укра­ї­ною і без­під­став­но при­вла­сне­ні со­бі на­шим пів­ні­чним су­сі­дом.

Так, ще до­сить сві­жа то­рі­шня істо­рія, ко­ли пре­зи­ден­ти Фран­ції і Ро­сії обмі­ня­ли­ся в Па­ри­жі дум­ка­ми що­до по­хо­дже­н­ня Ан­ни Яро­слав­ни. І по­зи­ція Ем­ма­ну­е­ля Ма­кро­на бу­ла чі­ткою й твер­дою — Ан­на ж Ки­їв­ська! А Ки­їв, як ві­до­мо, є сто­ли­цею са­ме Укра­ї­ни.

Утім, сло­вам пре­зи­ден­та Фран­ції пе­ре­ду­ва­ла скла­дна ро­бо­та ко­ман­ди фе­сти­ва­лю, го­лов­ним пар­тне­ром яко­го з пер­ших днів йо­го існу­ва­н­ня бу­ло По­соль­ство Фран­ції в Укра­ї­ні. Тож про­укра­їн­ський спіч пре­зи­ден­та став він­цем зу­силь укра­їн­сько­го фе­сти­ва­лю.

Цьо­го­річ фе­сти­валь від­крив­ся 21 черв­ня ву­ли­чною ви­ста­вою «Еді­гна. Донь­ка Ан­ни Ки­їв­ської та Ген­рі­ха І. По­ча­ток слав­но­го слу­жі­н­ня». Це акція за по­вер­не­н­ня не­ві­до­мо­го біль­шо­сті укра­їн­ців іме­ні в наш куль­тур­но-істо­ри­чний про­стір.

Про Еді­гну ді­зна­ли­ся з книж­ки су­ча­сно­го фран­цузь­ко­го істо­ри­ка Фі­ліп­па Де­лор­ма «Ан­на Ки­їв­ська, ко­ро­ле­ва Фран­ції, дру­жи­на Ген­рі­ха І». Крім си­нів Фі­ліп­па (що став ко­ро­лем Фран­ції) та Гу­го (який був се­ред очіль­ни­ків Пер­шо­го хре­сто­во­го по­хо­ду), Ан­на ма­ла ще й донь­ку Еді­гну (один із ва­рі­ан­тів по­пу­ляр­но­го на той час у За­хі­дній Єв­ро­пі іме­ні Ем­ма).

За ле­ген­дою, по­бо­жна Еді­гна вте­кла з ба­тьків­сько­го па­ла­цу і по­ман­дру­ва­ла до Свя­тої зем­лі, однак на пів­до­ро­зі, по­чув­ши одно­ча­сно цер­ков­ний дзвін та спів пів­ня, ви­рі­ши­ла, що це Бо­жий знак, і зу­пи­ни­ла­ся.

Так во­на за­ли­ши­лась у ма­лень­ко­му ба­вар­сько­му мі­сте­чку Пух (на той час Ба­ва­рія бу­ла по­ту­жною окре­мою мо­нар­хі­єю, ке­ро­ва­ною ди­на­сті­єю Вель­фів). І якщо для фран­цузь­ко­го істо­ри­ка Еді­гна — ле­ген­да, то для жи­те­лів Пу­ха — істо­ри­чна по­стать, яка май­же пів­сто­лі­т­тя ме­шка­ла в ду­плі ста­рої ли­пи і зці­ля­ла лю­дей.

Ни­ні у не­ве­ли­чко­му ба­вар­сько­му мі­сті все обер­та­є­ться нав­ко­ло бла­жен­ної Еді­гни, — є ста­ро­вин­на цер­ква її іме­ні, що­ро­ку про­хо­дить при­свя­че­ний їй фе­сти­валь, дів­чат на­зи­ва­ють Еді­гна­ми...

Істо­рія донь­ки Ан­ни Ки­їв­ської на­ди­хну­ла ку­ра­то­ра «Anne de Kyiv Fest» Фе­до­ра Ба­лан­ді­на та пи­сьмен­ни­ка Оле­ксан­дра Ір­ван­ця на ство­ре­н­ня дра­ма­ти­чної по­е­ми «Еді­гна. Донь­ка Ан­ни Ки­їв­ської та Ген­рі­ха І. По­ча­ток слав­но­го слу­жі­н­ня».

А да­лі ма­гі­єю бли­ску­чих ху­до­жни­ків Ан­дрія Єр­мо­лен­ка , Олега Гри­щен­ка і Оле­ксія Бе­ре­зю­ка по­е­зія пе­ре­тво­ри­ла­ся на жи­вий жи­во­пис, який ру­ха­є­ться й ди­хає в такт му­зи­ці ком­по­зи­то­ра-вір­ту­о­за Іва­на Не­бе­сно­го.

Усі чо­ло­ві­чі обра­зи (за чо­ло­ві­ка ко­ро­ле­ви, її си­на та ба­тька в арт-про­е­кті про­мов­ля­ють ві­до­мі укра­їн­ські акто­ри — Єв­ген Ни­щук, Остап Сту­пка, Фе­дір Стри­гун) ав­то­ри ви­ста­ви за­ли­ши­ли «за ка­дром». А на сце­ні­чно­му май­дан­чи­ку без­по­се­ре­дньо за­ді­я­ні дві жі­но­чі по­ста­ті: Ан­на Ки­їв­ська — Ір­ма Ві­тов­ська та Еді­гна — Ана­ста­сія Блаж­чук.

Май­же рік три­ва­ли ре­пе­ти­ції цьо­го про­е­кту, ре­жи­сер Фе­дір Ба­лан­дін шу­кав для ньо­го най­то­чні­ший фор­мат.

Ви­ста­ву сві­до­мо тво­ри­ли як ву­ли­чну. Над­зви­чай­но ва­жли­ву роль у про­е­кті ві­ді­грає світло, то­му най­кра­ще во­на ма­ла б ви­гля­да­ти вно­чі. Тож, ко­ли від Де­пар­та­мен­ту куль­тур­ної ди­пло­ма­тії Мі­ні­стер­ства за­кор­дон­них справ Укра­ї­ни на­ді­йшла про­по­зи­ція спів­пра­ці в ор­га­ні­за­ції тра­ди­цій­но­го ве­чір­ньо­го МЗС Open Air, одра­зу ста­ло зро­зумі­ло, що по­трі­бний фор­мат зна­йде­но. Ви­бір на «Еді­гну» впав не ви­пад­ко­во. Цьо­го ро­ку Open Air при­свя­че­ний са­ме ген­де­ру і про­во­див­ся спіль­но з ор­га­ні­за­ці­єю «Жін­ки ООН».

…Ма­лень­ка тен­ді­тна прин­це­са, що б’ється на ме­чах із ве­ле­тен­ським Ли­ца­рем — вті­ле­н­ням чо­ло­ві­чої пи­хи й за­ро­зумі­ло­сті; ве­ли­чна Ко­ро­ле­ва, яка ко­жним ру­хом, по­гля­дом, сло­вом уосо­блює вла­ду і си­лу; рі­дні й лег­ко впі­зна­ва­ні го­ло­си, яки­ми «ожи­ва­ють» по­ста­ті Ген­рі­ха І, Гу­го та Яро­сла­ва Му­дро­го; пі­сні у ви­ко­нан­ні Та­ра­са Ком­па­ні­чен­ка, — та­ким за­пам’ята­ла­ся го­стям ім­пре­за. Ди­на­мі­чна ви­ста­ва ви­ве­ла на по­верх­ню ві­дра­зу де­кіль­ка кон­флі­ктів: сто­сун­ки бра­та й се­стри, донь­ки і ба­тька, донь­ки і ма­те­рі. Остан­ній — най­ці­ка­ві­ший.

Ко­ро­ле­ва-ма­ти (Ір­ма Ві­тов­ська) — до­свід­че­на у вла­ді й жит­ті жін­ка, яка на­скрізь ба­чить свою донь­ку і ро­зу­міє, що та ні­як не го­ди­ться на роль прин­це­си, — не про­сто не хо­че ко­ри­тись, а й не вміє по­во­ди­ти­ся «по-жі­но­чо­му». То­му каз­ка­ми-опо­від­я­ми про да­ле­ку Ки­їв­ську Русь вла­дна Ан­на пе­ре­ко­нує Еді­гну в не­об­хі­дно­сті вте­чі, хо­ча пря­мо ні­би ні­чо­го про це не ка­же. Ек­сплі­ци­тно во­на го­тує донь­ку до до­ле­но­сно­го вчин­ку: ще під час пер­шо­го ви­хо­ду Ко­ро­ле­ва має з со­бою тор­бин­ку, яку пі­зні­ше від­дасть Еді­гні і з якою та по­ман­друє світ за очі.

Прин­це­са Еді­гна (Ана­ста­сія Блаж­чук) ви­гля­дає во­дно­час кри­хкою й не­злам­ною. Це впер­те ди­тя, яке, не зва­жа­ю­чи ні на що, ру­ха­є­ться впе­ред. Цей пер­со­наж чи­мось на­га­дує ге­роя ро­ма­ну поль­ської пи­сьмен­ни­ці Оль­ги То­кар­чук «Дім ден­ний, дім ні­чний», яко­му вда­є­ться ди­вом (у бу­кваль­но­му сен­сі — си­лою во­лі змі­нив­ши стать) пе­ре­ко­на­ти чер­ниць і чен­ців у сво­їй пра­во­ті та сво­їй ві­рі. Актри­са ви­кла­да­є­ться на пов­ну, — і в пев­ну мить ви­ни­кає вра­же­н­ня, що їй не ста­не сил на подаль­шу гру. Але, мов Фе­нікс, во­на під­во­ди­ться (о це про­мо­ви­сте без­си­ле ле­жа­н­ня!) — і зно­ву в бій!

Ви­ста­ва — ці­лі­сна, пе­ре­хо­ди між сце­на­ми ство­рю­ють вра­же­н­ня мо­но­лі­тно­сті, єди­но­го по­то­ку. По­яви Ві­тов­ської-ко­ро­ле­ви слу­гу­ють «ме­жо­ви­ми стов­па­ми» сце­ні­чно­го дій­ства.

Ан­на від­рі­зня­є­ться від донь­ки, — во­на вся у сло­вах, по­гля­дах, її ру­хи ску­пі, не­ква­пли­ві. Це справ­жня Ко­ро­ле­ва, яка роз­ча­вить будь-ко­го на сво­є­му шля­ху.

До ре­чі, на прем’єру за­ві­та­ли пред­став­ни­ки ба­вар­сько­го мі­сте­чка Пух, де жи­ла Еді­гна і де й до­сі ро­сте її ли­па.

Вже є до­мов­ле­ність про по­каз ви­ста­ви під час що­рі­чно­го фе­сти­ва­лю, при­свя­че­но­го бла­жен­ній. Оскіль­ки ж у рам­ках по­бра­тим­ства Ки­є­ва і Ту­лу­зи во­се­ни цьо­го ро­ку в сто­ли­ці Окси­та­нії бу­де вста­нов­ле­но ав­тор­ську ре­плі­ку пам’ятни­ка ма­лень­кій Ан­ні, то, во­че­видь, ви­ста­ва за­ві­тає й до Фран­ції.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.