Наш ін­сульт був нам на­у­кою

29 жов­тня — Все­сві­тній день бо­роть­би з ін­суль­том Що по­трі­бно зна­ти й ро­би­ти, аби ви­жи­ти з ін­суль­том в Укра­ї­ні

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Те­тя­на АЛЕКСАНДРОВА

Ті­єї но­чі в ме­не зу­пи­нив­ся на­ру­чний го­дин­ник, дав­ним-дав­но по­да­ро­ва­ний чо­ло­ві­ком. Ні­чо­го стра­шно­го, зви­чай­на річ, — про­сто сі­ла чер­го­ва ба­та­рей­ка, але сер­це ра­птом три­во­жно тьо­хну­ло.

Вран­ці ме­не роз­бу­див гу­чний го­лос чо­ло­ві­ка, який роз­мов­ляв у су­сі­дній кім­на­ті по те­ле­фо­ну. По­клав­ши труб­ку, він ба­дьо­ро до­по­вів, що по­чу­ва­є­ться нор­маль­но: тиск як у ко­смо­нав­та, а пі­сля пі­гул­ки ци­тра­мо­ну зник і біль пра­во­го бо­ку облич­чя, що му­чив йо­го остан­ні два-три дні. «Це, ма­буть, про­сто го­ло­ва бо­лі­ла, тож до ЛОРА ме­не не за­пи­суй», — під­су­му­вав чо­ло­вік, який пі­до­зрю­вав у се­бе по­ча­ток гай­мо­ри­ту пі­сля пе­ре­не­се­ної май­же на но­гах ві­ру­сної ін­фе­кції. «Ну й га­разд», — зі­тхну­ла я з по­лег­ше­н­ням, від­ра­зу пе­ре­клю­чив­шись на при­го­ту­ва­н­ня сні­дан­ку.

Я по­спі­ша­ла, а чо­ло­вік, як на зло, все пор­пав­ся й пор­пав­ся на­ві­щось у ду­хов­ці, низь­ко на­хи­лив­шись і за­го­ро­див­ши ме­ні до­ступ до хо­ло­диль­ни­ка. «Ну скіль­ки мо­жна!» — ви­гу­кну­ла я роз­дра­то­ва­но й не­тер­пля­че по­тя­гла чо­ло­ві­ка за ру­ку. Те, що я по­ба­чи­ла, ко­ли він ро­зі­гнув­ся, ма­буть, до кін­ця жи­т­тя пе­ре­слі­ду­ва­ти­ме ме­не ні­чни­ми ко­шма­ра­ми. Зна­йо­ме з 17 ро­ків, та­ке до­ро­ге й ко­ха­не облич­чя мо­го Са­шка бу­ло стра­шно пе­ре­ко­ше­не, в йо­го без­ум­но­му по­гля­ді про­зи­рав жах, а лі­вою ру­кою він мов­чки по­ка­зу­вав на своє гор­ло. Мій мо­зок об­пе­кло: «Це ін­сульт!»

Я чі­тко ро­зумі­ла — слід не­гай­но ви­кли­ка­ти «швид­ку», але мої ру­ки так тря­сли­ся, що я ні­як не мо­гла вві­мкну­ти свій мо­біль­ник. Ви­ру­чив ста­рий ста­ціо­нар­ний те­ле­фон. Одні­єю ру­кою на­ма­га­ю­чись утри­ма­ти чо­ло­ві­ка, що втра­тив орі­єн­та­цію й на­стир­ли­во по­ри­вав­ся ку­дись іти, дру­гою я все-та­ки змо­гла на­бра­ти 103 і, по­чув­ши го­лос дис­пе­тче­ра, про­кри­ча­ти в труб­ку: «У мо­го чо­ло­ві­ка ін­сульт, будь ла­ска, тер­мі­но­во при­шліть бри­га­ду!»

Са­ня вже май­же не три­мав­ся на но­гах, і ме­ні тре­ба бу­ло якось без­пе­чно йо­го по­са­ди­ти, щоб від­чи­ни­ти две­рі, ко­ли при­їде «швид­ка». Єди­ний у ку­хні сті­лець зі спин­кою зра­дни­цьки по­їхав убік, і, як в упо­віль­не­ній зйом­ці, ми по­віль­но по­ча­ли па­да­ти на під­ло­гу: чо­ло­вік — ха­па­ю­чись за на­пов­не­ний во­дою по­суд, що сто­яв бі­ля мий­ки, я — на­ма­га­ю­чись утри­ма­ти й ма­кси­маль­но пом’якши­ти па­ді­н­ня чо­ло­ві­ка.

Нам по­ща­сти­ло, що най­ближ­ча під­стан­ція «швид­кої» роз­мі­щу­є­ться за 500 м від на­шо­го бу­дин­ку. Бри­га­да при­бу­ла ду­же швид­ко. По­ста­вив­ши кіль­ка за­пи­тань, із яких я, зва­жа­ю­чи на то­ді­шній стан, пам’ятаю тіль­ки про вік та час по­яви пер­ших сим­пто­мів, ме­ди­ки взя­ли­ся за чо­ло­ві­ка, який ле­жав у ка­лю­жі во­ди се­ред че­ре­пків.

Ко­ли Са­ню ван­та­жи­ли в ка­ре­ту «швид­кої» і зби­ра­ли­ся до­пра­ви­ти в одну з цен­траль­них ко­му­наль­них лі­ка­рень Ки­є­ва, за­те­ле­фо­ну­ва­ла най­кра­ща по­дру­га, яка вже ді­зна­ла­ся про не­ща­стя: «Не­хай йо­го ве­зуть в «Обе­ріг», я про все до­мо­ви­ла­ся, вас че­ка­ють». На мої слаб­кі спро­би по­ясни­ти, що при­ва­тна клі­ні­ка ме­ні аб­со­лю­тно не по ки­ше­ні, по­дру­га спо­кій­но від­кар­бу­ва­ла: «Ні про що не ду­май, ве­зи».

У ма­ши­ні бу­ло жа­хли­во хо­ло­дно, при­бли­зно як і на ву­ли­ці то­го ли­сто­па­до­во­го ран­ку. Чо­ло­вік у мо­кро­му одя­зі з до­ма­шньою по­ду­шкою під го­ло­вою ле­жав, на­кри­тий тон­ким до­ма­шнім пле­дом, і на мої за­пи­та­н­ня, не чи хо­ло­дно йо­му, ні­чо­го не від­по­від­ав. Він був при­том­ний, але я по­ня­т­тя не ма­ла, чи чує він ме­не, чи ро­зу­міє, що я ка­жу.

По­при си­ре­ни та си­ній про­бли­ско­вий ма­я­чок, до­ро­ги на­шій ма­ши­ні з чер­во­ним хре­стом ні­хто не да­вав. «Ну чо­му, чо­му во­ни так?! — я бу­ла в роз­па­чі. — Ми з чо­ло­ві­ком зав­жди звіль­ня­є­мо до­ро­гу «швид­кій». — «Усі так ка­жуть, — го­лос лі­ка­ря був спо­кій­ним, але в ньо­му від­чу­ва­ли­ся ба­га­то­лі­тні вто­ма й ске­псис. — А про­їха­ти мі­стом не­мо­жли­во…»

Про­те в «Обе­ре­гу» ми бу­ли вже о 10.35, при­бли­зно че­рез 1 го­ди­ну 20 хви­лин пі­сля стра­шної хви­ли­ни, ко­ли я по­ба­чи­ла пе­ре­ко­ше­не чо­ло­ві­ко­ве облич­чя. Ка­тал­ку з ма­ши­ни швид­ко по­ве­зли пря­мо в ка­бі­нет комп’ютер­ної то­мо­гра­фії, а ме­ні вру­чи­ли па­чку до­ку­мен­тів для за­пов­не­н­ня. Су­во­ра, але ду­же вві­чли­ва лі­кар­ка — Ле­ся Ле­о­ні­дів­на Ку­шне­рен­ко — спо­кій­но й тер­пля­че по­ясни­ла, що за­раз мо­є­му чо­ло­ві­ко­ві ро­би­ти­муть якусь про­це­ду­ру (то­ді я ще ні­чо­го не зна­ла про тром­бо­лі­зис) і на­ма­га­ти­му­ться роз­ми­ти тромб, який утво­рив­ся в су­ди­нах йо­го го­лов­но­го моз­ку; що мо­жли­ві не­га­тив­ні на­слід­ки, на­при­клад кро­во­те­ча, і я маю да­ти на цю про­це­ду­ру пи­сьмо­ву зго­ду. Я ма­ло що тя­ми­ла то­ді, але зро­зумі­ла, що чо­ло­ві­ко­ві да­є­ться шанс ви­жи­ти, й під­пи­са­ла «ін­фор­мо­ва­ну зго­ду». Са­ню від­ве­зли в ре­а­ні­ма­цію ро­би­ти тром­бо­лі­зис. А я в пов­но­му роз­па­чі зав­мер­ла в хо­лі.

Не­вдов­зі за­те­ле­фо­ну­ва­ла по­дру­га: «То­бі вже ска­за­ли? Там тромб 10—12 см. Па­ра­лі­зо­ва­ний увесь пра­вий бік. Ро­зми­ва­н­ня не до­по­мо­гло. Лі­ка­рі ка­жуть, без тер­мі­но­вої опе­ра­ції він за­ли­ши­ться та­ким на­зав­жди. Якщо ви­жи­ве». Ме­ні зда­ло­ся, що я са­ма по­ми­раю. Мо­зок від­мов­ляв­ся по­ві­ри­ти, що все це від­бу­ва­є­ться на­справ­ді. Але че­рез кіль­ка хви­лин з ре­а­ні­ма­ції ви­йшла лі­кар­ка й під­твер­ди­ла сло­ва по­дру­ги: «Ми вже ви­кли­ка­ли «швид­ку». Вас за­раз від­ве­зуть в ін­шу лі­кар­ню на опе­ра­цію. Там є по­трі­бне обла­дна­н­ня. Ми про все до­мо­ви­ли­ся. Ма­ють всти­гну­ти, — ви впи­су­є­те­ся в ше­сти­го­дин­не «те­ра­пев­ти­чне ві­кно». По­тім по­вер­не­те­ся до нас». Го­лос був по-ді­ло­во­му су­хим. Але ко­ли я по­про­си­ла чо­гось за­спо­кій­ли­во­го, Ле­ся Ле­о­ні­дів­на на­ли­ла ме­ні про­стої во­ди, її очі по­те­плі­ша­ли, і, по­гла­див­ши ме­не по спи­ні, во­на ска­за­ла: «Ні про що не ду­май­те. Уя­віть, що ви — ро­бот: ро­біть усе, що тре­ба, але ні про що не ду­май­те». Це за­кли­на­н­ня «Я — ро­бот, я — ро­бот», а ще «Про це я по­ду­маю зав­тра» Скар­летт О’ха­ри до­по­мо­гли ме­ні про­жи­ти на­сту­пні кіль­ка мі­ся­ців…

Бри­га­да «швид­кої», яка при­їха­ла, во­че­видь бу­ла обу­ре­на, що її ви­кли­ка­ли у при­ва­тну клі­ні­ку. Ко­ро­тка дис­ку­сія з лі­ка­ря­ми «Обе­ре­га» за­вер­ши­ла­ся все ж та­ки зго­дою від­вез­ти нас у На­у­ко­во-пра­кти­чний центр ен­до­ва­ску­ляр­ної ней­ро­рент­ге­но­хі­рур­гії НАМН Укра­ї­ни. Че­рез кіль­ка хви­лин чо­ло­ві­ка пря­мо з ко­ліс уже за­во­зи­ли в опе­ра­цій­ну. З по­ча­тку ін­суль­ту ми­ну­ло 4,5 го­ди­ни.

Не знаю, скіль­ки кі­ло­ме­трів я на­хо­ди­ла дов­гим ко­ри­до­ром лі­кар­ні, пе­рі­о­ди­чно зав­ми­ра­ю­чи й лов­ля­чи ко­жен звук під двер­ми опе­ра­цій­ної, до то­го ча­су, ко­ли з неї ви­йшов хі­рург. Він за­вів ме­не в кім­на­ту, від­го­ро­дже­ну скля­ною пе­ре­го­род­кою від опе­ра­цій­ної, де на сто­лі ле­жав мій Сань­ка, і став щось до­кла­дно по­ясню­ва­ти, по­ка­зу­ю­чи на екра­ні комп’юте­ра зо­бра­же­н­ня су­дин го­лов­но­го моз­ку чо­ло­ві­ка. На ме­не си­па­ли­ся не­ві­до­мі ра­ні­ше тер­мі­ни — «ди­се­кція», «оклю­зія», «ре­три­ве­ри», «тром­бе­кто­мія», і я, див­ля­чись че­рез скло на не­по­ру­шно­го чо­ло­ві­ка, ні­чо­го не ро­зумі­ла, за ви­ня­тком то­го, що ви­ни­кли якісь про­бле­ми. Але лі­кар зно­ву й зно­ву тер­пля­че по­ясню­вав. На­ре­шті до ме­не по­чав до­хо­ди­ти зміст йо­го слів. Ін­сульт у чо­ло­ві­ка став­ся че­рез те, що в ді­лян­ці шиї в ньо­го від­ша­ру­ва­ла­ся ча­сти­на вну­трі­шньої стін­ки лі­вої сон­ної ар­те­рії — імо­вір­но, вна­слі­док ви­яв­ле­но­го під час опе­ра­ції за­па­ле­н­ня, що роз­ви­ва­ло­ся, швид­ше за все, як ускла­дне­н­ня ві­ру­сної ін­фе­кції. Шма­то­чок від­ша­ро­ва­ної тка­ни­ни, як кла­пан, пе­ре­крив кро­во­тік, і вся ар­те­рія ви­ще цьо­го кла­па­на за­тром­бу­ва­ла­ся, вна­слі­док чо­го зна­чна ча­сти­на моз­ку за­ли­ши­ла­ся без кро­во­по­ста­ча­н­ня й, від­по­від­но, без ки­сню. Хі­рур­ги змо­гли про­чи­сти­ти за­тром­бо­ва­ні су­ди­ни з до­по­мо­гою то­го ж та­ки рід­кі­сно­го й до­ро­го­го обла­дна­н­ня — стент-ре­три­ве­рів — і тим са­мим від­но­ви­ти кро­во­тік. Однак про­бле­ма по­ля­гає в то­му, що, тіль­ки-но во­ни по­чи­на­ють ви­тя­гу­ва­ти ре­три­вер, від­ша­ро­ва­ний шма­то­чок ар­те­рії зно­ву пе­ре­кри­ває ма­гі­страль­ну су­ди­ну. Але мо­жна спро­бу­ва­ти по­ста­ви­ти стент, який при­ти­сне від­ша­ро­ва­ний шма­то­чок до стін­ки ар­те­рії й не до­зво­лить йо­му біль­ше її пе­ре­кри­ва­ти. Шан­сів на успіх 50 на 50, бо на­ра­зі не вда­ло­ся зна­йти в Ки­є­ві стент по­трі­бної дов­жи­ни: во­ни до­ро­гі, ви­ко­ри­сто­ву­ю­ться рід­ко, від­по­від­но, за­во­зять їх не­ча­сто. То­му ме­ні тре­ба за­раз, по­ки чо­ло­вік на опе­ра­цій­но­му сто­лі і кро­во­по­ста­ча­н­ня йо­го моз­ку за­без­пе­чу­є­ться зав­дя­ки ре­три­ве­ру, ви­рі­ши­ти, ста­ви­ти чи не ста­ви­ти йо­му стент, перш ніж ре­три­вер оста­то­чно ви­тя­гнуть. Я за­пи­та­ла ли­ше одне: «На­скіль­ки це ри­зи­ко­ва­но? Це мо­же по­гір­ши­ти си­ту­а­цію?» — «Ні. Ви мо­же­те про­сто змар­ну­ва­ти гро­ші», — че­сно від­по­вів ме­ні хі­рург. «Але в нас є 50 від­со­тків, так? От­же, став­те», — ска­за­ла я не ва­га­ю­чись.

Хви­лин 40 до­ве­ло­ся по­че­ка­ти, по­ки в клі­ні­ку при­ве­зуть стент. А по­тім бу­ло ще ба­га­то кро­ків уздовж ко­ри­до­ру, перш ніж я по­ба­чи­ла роз­ча­ро­ва­но­го хі­рур­га: «На жаль, стент не до­по­міг. Не ви­ста­чи­ло двох сан­ти­ме­трів. Ар­те­рія за­кри­та, за­будь­те про неї. Ми ду­же ста­ра­ли­ся, але, на жаль, ви­йшло не все. Про­гно­зу по­ки що не да­ва­ти­му. По­че­кай­мо до ран­ку, ко­ли зро­би­мо то­мо­гра­фію».

Я ду­же рід­ко пла­чу. Але ті­єї пер­шої но­чі в по­ро­жній квар­ти­рі, за­ти­снув­ши облич­чя по­ду­шкою, я дов­го на­віть не пла­ка­ла, а ви­ла від жа­ху й без­на­дії. А в го­ло­ві весь час про­кру­чу­вав­ся один і той са­мий зо­ро­вий образ — ве­ли­че­зне дзер­каль­не скло з від­обра­же­н­ням не­ба, що в упо­віль­не­ній зйом­ці роз­лі­та­є­ться вщент. Як на­ше по­пе­ре­днє жи­т­тя.

Удо­сві­та, під’їжджа­ю­чи до лі­кар­ні, я не зна­ла, що че­кає ме­не за її по­ро­гом. Я не зна­ла, чи пе­ре­жив чо­ло­вік цю ніч, і на­ма­га­ла­ся вза­га­лі ні про що не ду­ма­ти. Але ще з по­ро­га па­ла­ти ін­тен­сив­ної те­ра­пії по­ба­чи­ла, що Са­ня ле­жить із роз­плю­ще­ни­ми очи­ма і, зда­є­ться, впі­знав ме­не, ко­ли я йо­го по­ці­лу­ва­ла. При цьо­му він був аб­со­лю­тно ні­мий, а пра­ва ру­ка мля­во ле­жа­ла вздовж ті­ла. Однак ко­ли я під­ня­ла край ков­дри, то по­ба­чи­ла, що він ста­ран­но во­ру­шить ве­ли­ким паль­цем пра­вої но­ги, з оче­ви­дним ін­те­ре­сом спо­сте­рі­га­ю­чи за про­це­сом. «Ти хо­ди­ти­меш», — на свій страх і ри­зик за­яви­ла я, обі­йма­ю­чи чо­ло­ві­ка.

Го­ди­ни че­рез дві пі­сля комп’ютер­ної то­мо­гра­фії хі­рург, ко­трий опе­ру­вав Са­шка, під­твер­див: «Я май­же впев­не­ний, що він хо­ди­ти­ме. З пра­вою ру­кою гір­ше, бу­дуть про­бле­ми. Ще біль­ші — з мо­вою».

То­го ж дня ми по­вер­ну­ли­ся в «Обе­ріг». Ува­жно огля­нув­ши чо­ло­ві­ка й по­ста­вив­ши ме­ні без­ліч за­пи­тань, за­ві­ду­ю­чий ін­суль­тним цен­тром Юрій Фло­мін ска­зав: «У ва­шо­го чо­ло­ві­ка тяж­кий іше­мі­чний ін­сульт. Йо­му до­ве­де­ться про­ве­сти в клі­ні­ці не мен­ше мі­ся­ця. Усіх нас че­кає ду­же сер­йо­зна й три­ва­ла ро­бо­та». І по­ра­див про­чи­та­ти дві книж­ки — «Мій ін­сульт був ме­ні на­у­кою» Джилл Тей­лор (аме­ри­кан­сько­го ней­ро­ана­то­ма, про­фе­сор­ки Гар­вар­да, яка пе­ре­жи­ла об­шир­ний ін­сульт у 37 ро­ків і пов­ні­стю від­но­ви­ла­ся за ві­сім ро­ків), а та­кож «Пла­сти­чність моз­ку» Нор­ма­на Дой­джа (до­кто­ра ме­ди­ци­ни, який роз­по­від­ає про фе­но­мен ней­ро­пла­сти­чно­сті та зда­тно­сті здо­ро­вих ді­ля­нок моз­ку бра­ти на се­бе нев­ла­сти­ві їм ра­ні­ше фун­кції ушко­дже­них).

На­сту­пно­го дня я рі­шу­че ска­за­ла со­бі, що на­став час опа­ну­ва­ти се­бе. Я зна­йшла й по­ста­ви­ла на ви­дне мі­сце фо­то­гра­фію, на якій ми з чо­ло­ві­ком ща­сли­во всмі­ха­є­мо­ся. Сло­ва «Ти зно­ву бу­деш та­ким!» ста­ли мо­єю що­ден­ною мо­ли­твою. А ще — я вста­ви­ла ба­та­рей­ку в по­да­ро­ва­ний чо­ло­ві­ком го­дин­ник. Він зно­ву пі­шов. То­го дня по­ча­ло­ся на­ше но­ве жи­т­тя.

Але, див­ля­чись на об­плу­та­но­го без­ліч­чю тру­бок, май­же не­по­ру­шно­го й не зда­тно­го ви­да­ти бо­дай якийсь звук чо­ло­ві­ка, я на­віть у най­смі­ли­ві­ших мрі­ях не мо­гла то­ді уяви­ти, що мій Са­шко по­вер­не­ться. Сьо­го­дні, че­рез де­сять мі­ся­ців пі­сля йо­го ін­суль­ту, ми ка­та­є­мо­ся на ве­ло­си­пе­дах і гра­є­мо у ба­дмін­тон, ло­ви­мо ри­бу й зби­ра­є­мо гри­би, хо­ди­мо в те­атр і кі­но. Са­ня ціл­ком не­за­ле­жний у по­бу­ті: він го­тує їжу, при­би­рає квар­ти­ру й миє по­суд, хо­дить у ма­га­зин, мо­же по­ро­зу­мі­ти­ся з не­зна­йо­ми­ми лю­дьми, ко­ри­сту­є­ться те­ле­фо­ном та комп’юте­ром і вже ра­зів два на ти­ждень їздить зі мною на ро­бо­ту, мрі­ю­чи ко­лись по­вер­ну­ти­ся ту­ди пов­но­цін­ним пра­ців­ни­ком.

Усе це не від­бу­ло­ся са­ме со­бою. Все це — ре­зуль­тат ве­ли­че­зної ро­бо­ти ко­ман­ди лі­ка­рів, ре­а­бі­лі­то­ло­гів, ло­го­пе­дів, ней­ро­пси­хо­ло­га і, зві­сно ж, на­шої з чо­ло­ві­ком. І ми не ма­є­мо на­мі­ру зу­пи­ня­ти­ся на до­ся­гну­то­му: Са­шко за­но­во вчи­ться чи­та­ти й пи­са­ти, на­по­ле­гли­во пра­цює над по­лі­пше­н­ням мо­ви та пам’яті, на­ма­га­є­ться впра­ва­ми від­но­ви­ти до­тик і роз­ши­ри­ти кут по­стра­жда­ло­го зо­ру. І ми впев­не­ні, що до­ся­гне­мо успі­ху на цьо­му шля­ху.

Нас ду­же на­ди­ха­ють при­кла­ди з кни­жок Д.тей­лор і Н.дой­джа та на­пу­тні сло­ва зав­від­ді­лом лі­ка­ря Юрія Фло­мі­на під час ви­пи­ски: «У ре­а­бі­лі­та­ції, як у спор­ті: чим біль­ших ре­зуль­та­тів ви хо­че­те до­сяг­ти, тим біль­ше зу­силь і ча­су слід за­тра­ти­ти».

Сум­на ста­ти­сти­ка

Якщо вза­га­лі до­ре­чно го­во­ри­ти про якесь ве­зі­н­ня у ви­пад­ку тяж­ко­го ін­суль­ту, то мо­є­му чо­ло­ві­ко­ві не­ймо­вір­но по­ща­сти­ло. Йо­го істо­рія аб­со­лю­тно не­ти­по­ва для укра­їн­ських ре­а­лій: про­ве­де­н­ня двох рід­кі­сних у на­шій кра­ї­ні ме­ди­чних втру­чань — тром­бо­лі­зи­су, а по­тім тром­бе­кто­мії; лі­ку­ва­н­ня у спе­ці­а­лі­зо­ва­но­му ін­суль­тно­му цен­трі, де муль­ти­ди­сци­плі­нар­на ко­ман­да су­во­ро до­три­му­є­ться клі­ні­чних про­то­ко­лів на осно­ві до­ка­зо­вої ме­ди­ци­ни й ро­бить став­ку не на «фу­фло­мі­ци­ни», а на ран­ню мо­бі­лі­за­цію па­ці­єн­та і йо­го ін­тен­сив­ну ре­а­бі­лі­та­цію, — та­кий «на­бір» при го­стро­му по­ру­шен­ні моз­ко­во­го кро­во­обі­гу тра­пля­є­ться в Укра­ї­ні, на жаль, украй не­ча­сто. На­ба­га­то ча­сті­ше лю­ди з та­кою тяж­кі­стю ін­суль­ту якщо й ви­жи­ва­ють, то до кін­ця жи­т­тя за­ли­ша­ю­ться гли­бо­ки­ми ін­ва­лі­да­ми, при­ку­ти­ми до ліж­ка.

Пе­ред Все­сві­тнім днем бо­роть­би з ін­суль­том, який від­зна­ча­ють на всій пла­не­ті 29 жов­тня, на­ве­ду де­які сум­ні ци­фри.

Згі­дно з офі­цій­ною ста­ти­сти­кою, зокре­ма епі­де­міо­ло­гі­чною ін­фор­ма­ці­єю, яка мі­сти­ться в Уні­фі­ко­ва­но­му клі­ні­чно­му про­то­ко­лі ме­ди­чної до­по­мо­ги (УКПМД) при іше­мі­чно­му ін­суль­ті, за­твер­дже­но­му на­ка­зом Мі­ні­стер­ства охо­ро­ни здо­ров’я Укра­ї­ни №602 від 03.08.2012 р., що­рі­чно в Укра­ї­ні від 100 до 120 ти­сяч чо­ло­вік упер­ше хво­рі­ють на моз­ко­вий ін­сульт, тоб­то за­хво­рю­ва­ність ста­но­вить 280—290 ви­пад­ків на 100 ти­сяч на­се­ле­н­ня і пе­ре­ви­щує се­ре­дній по­ка­зник у роз­ви­не­них кра­ї­нах Єв­ро­пи (200 на 100 ти­сяч на­се­ле­н­ня). Близь­ко тре­ти­ни хво­рих на ін­сульт у на­шій кра­ї­ні (33—36%) — це лю­ди пра­це­зда­тно­го ві­ку. За да­ни­ми Мін­здо­ров’я, отри­ма­ни­ми DT.UA у від­по­відь на ін­фор­ма­цій­ний за­пит, 2014 р. в Укра­ї­ні бу­ло офі­цій­но за­ре­є­стро­ва­но 94014 ви­пад­ків ін­суль­ту (266,5 на 100 ти­сяч на­се­ле­н­ня), 2015го — 96319 (274,1), 2016-го — 97805 (279,6), 2017-го — 96978 (278,7).

Згі­дно з офі­цій­ною ста­ти­сти­кою, на­ве­де­ною в УКПМД, вна­слі­док моз­ко­во­го ін­суль­ту в Укра­ї­ні що­рі­чно по­ми­ра­ють від 40 до 45 ти­сяч чо­ло­вік, це по­над 87 ви­пад­ків на 100 ти­сяч на­се­ле­н­ня. У Єв­ро­пі ж цей по­ка­зник на­ба­га­то ниж­чий — 37— 47 на 100 ти­сяч.

Однак ре­аль­на си­ту­а­ція в Укра­ї­ні, ствер­джу­ють фа­хів­ці, ще сум­ні­ша. «Річ у тім, що 20— 30% хво­рих з ін­суль­том не по­тра­пля­ють до лі­кар­ні, ін­фор­ма­ції що­до них не­має, то­му справ­жньої ста­ти­сти­ки в на­шій кра­ї­ні ні­хто не знає», — по­яснює за­слу­же­ний лі­кар Укра­ї­ни Юрій Фло­мін. — На За­хо­ді є пев­на ме­то­ди­ка роз­ра­хун­ків, якщо за­сто­су­ва­ти її до Укра­ї­ни, то, на­при­клад, 2015 р., згі­дно з до­по­від­дю «Тя­гар ін­суль­ту в Єв­ро­пі», в нас бу­ло 143 тис. ін­суль­тів». За­ува­жи­мо, що це май­же в 1,5 ра­зу біль­ше, ніж за да­ни­ми Мін­здо­ров’я Укра­ї­ни.

Ве­ли­ка до­по­відь «Ста­ти­сти­ка за­хво­рю­вань сер­ця і ін­суль­тів» (бе­ре­зень 2018 р.) Аме­ри­кан­ської кар­діо­ло­гі­чної асо­ці­а­ції (AHA) де­мон­струє да­ні по Укра­ї­ні, яка по­сі­дає пер­ше мі­сце в ре­гіо­ні за рів­нем смер­тно­сті від ін­суль­тів: 2014 р. у на­шій кра­ї­ні для чо­ло­ві­ків во­на ста­но­ви­ла 204,3 ви­пад­ку на 100 ти­сяч, для жі­нок — 105,7, тоб­то в се­ре­дньо­му 155 смер­тей на 100 ти­сяч чо­ло­вік. Це май­же в 1,8 ра­зу біль­ше,

ніж за да­ни­ми офі­цій­ної укра­їн­ської ста­ти­сти­ки.

Ре­зуль­та­ти Все­сві­тньо­го до­слі­дже­н­ня тя­га­ря за­хво­рю­вань 2017 р. свід­чать, що в Укра­ї­ні ін­сульт, як і ра­ні­ше, за­ли­ша­є­ться дру­гою (пі­сля іше­мі­чної хво­ро­би сер­ця) най­ча­сті­шою при­чи­ною пе­ред­ча­сної смер­тно­сті й ін­ва­лі­дно­сті (по­ка­зо­во, що на­ша кра­ї­на не ви­прав­до­вує про­гно­зів за­хі­дних екс­пер­тів і де­мон­струє три­ва­лість жи­т­тя ниж­чу за очі­ку­ва­ну: 1990 р. для жі­нок очі­ку­ва­на бу­ла 77,9 ро­ку, спо­сте­ре­жу­ва­на — 74,6; для чо­ло­ві­ків — 71,7 і 65,2 від­по­від­но; 2016 р. для жі­нок — 79 і 77, для чо­ло­ві­ків — 72,7 і 67).

У США ін­сульт був дру­гою при­чи­ною смер­ті 15 ро­ків то­му, ни­ні він ли­ше на 5-му мі­сці, у Бри­та­нії — на 4-му, в ЄС — на 3-му (че­рез но­вих чле­нів Єв­ро­со­ю­зу, де рі­вень це­ре­бро­ва­ску­ляр­них за­хво­рю­вань по­мі­тно ви­щий, ніж у Ста­рій Єв­ро­пі).

Між­на­ро­дні до­слі­дже­н­ня свід­чать, що за остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя у роз­ви­не­них кра­ї­нах по усьо­му сві­ту смер­тність від ін­суль­тів зна­чно зни­зи­ла­ся, а основ­ний тя­гар ці­єї хво­ро­би ля­гає на дер­жа­ви із се­ре­днім до­ста­тком і осо­бли­во на бі­дні кра­ї­ни — Схі­дну Єв­ро­пу (Укра­ї­ну, Мол­до­ву, Бі­ло­русь), Ро­сію, зна­чну ча­сти­ну Азії, Афри­ку пів­ден­ні­ше Са­ха­ри. Від­по­від­но до зга­да­ної аме­ри­кан­ської до­по­віді, 2010 р. в усьо­му сві­ті за­фі­ксо­ва­но 11,6 млн ви­пад­ків іше­мі­чно­го ін­суль­ту (ІІ) і 5,3 млн ге­мо­ра­гі­чно­го (ГІ), з них на кра­ї­ни із се­ре­днім і низь­ким рів­нем до­хо­дів при­па­ло 63% іше­мі­чних ін­суль­тів і 80% ге­мо­ра­гі­чних. І якщо з 1990 р. по 2010 р. у роз­ви­не­них дер­жа­вах кіль­кість ІІ зни­зи­ла­ся на 13%, а ГІ — на 19%, то в бі­дних й се­ре­дньо­за­без­пе­че­них кра­ї­нах ста­ти­сти­ка ІІ істо­тно не змі­ни­ла­ся, а кіль­кість ГІ зро­сла на 22%.

До­слі­дни­ки вста­но­ви­ли, що рі­вень смер­тно­сті від ін­суль­ту зни­жу­є­ться на 4% з ко­жною до­да­тко­вою ти­ся­чею до­ла­рів ва­ло­во­го на­ціо­наль­но­го до­хо­ду (ВНД) на ду­шу на­се­ле­н­ня. От і по­рів­ня­є­те: за роз­ра­хун­ка­ми Сві­то­во­го бан­ку, 2017 р. у США ВНД на ду­шу на­се­ле­н­ня був 56,18 тис. дол. (14-те мі­сце у сві­ті), у ближ­чих до нас Есто­нії — 17,75 тис. дол. (60-те мі­сце), Ли­тві — 14,77 тис. дол. (71-ше), Ла­твії — 14,63 тис. дол. (72-ге), Поль­щі — 12,68 тис. дол. (75те), а в Укра­ї­ні — 2,31 тис. дол. (158-ме мі­сце)…

На­віть офі­цій­на укра­їн­ська ста­ти­сти­ка свід­чить: у на­шій кра­ї­ні 30—40% хво­рих з ін­суль­том по­ми­ра­ють про­тя­гом пер­ших 30 днів і до 50% — про­тя­гом ро­ку від по­ча­тку за­хво­рю­ва­н­ня, 20—40% тих, хто ви­жив, ста­ють за­ле­жни­ми від сто­рон­ньої до­по­мо­ги й ли­ше близь­ко 10% по­вер­та­ю­ться до пов­но­цін­но­го жи­т­тя. За сло­ва­ми до­кто­ра Юрія Фло­мі­на, в Укра­ї­ні є від­ді­ле­н­ня, де смер­тність ін­суль­тних па­ці­єн­тів до­хо­дить до 100%.

Без про­то­ко­лу

Aeа­лю­гі­дний зли­ден­ний стан на­шої ме­ди­ци­ни за­галь­но­ві­до­мий: бра­кує всьо­го — ме­ди­ка­мен­тів, обла­дна­н­ня, лі­жок, про­фе­сій­них і че­сних лі­ка­рів, від­по­від­аль­них і чуй­них мед­се­стер. Однак, упев­не­ні про­фе­сіо­на­ли, якість до­по­мо­ги при ін­суль­ті мо­жна по­мі­тно по­лі­пши­ти і без ве­ли­че­зних фі­нан­со­вих ули­вань. І пе­ред­усім, слід до­три­му­ва­ти­ся за­твер­дже­них Мін­здо­ров’я уні­фі­ко­ва­них клі­ні­чних про­то­ко­лів, роз­ро­бле­них на прин­ци­пах до­ка­зо­вої ме­ди­ци­ни з ура­ху­ва­н­ням су­ча­сних між­на­ро­дних ре­ко­мен­да­цій, за­фі­ксо­ва­них у клі­ні­чних на­ста­но­вах роз­ви­не­них за­хі­дних кра­їн. Про­то­ко­ли з іше­мі­чно­го ін­суль­ту і тром­бо­лі­зи­су за­твер­дже­но ще 2012 р., із ге­мо­ра­гі­чно­го — 2014-го. Але чо­мусь ду­же ба­га­то лі­ка­рів у на­шій кра­ї­ні вва­жа­ють, що во­ни й са­мі все зна­ють, і в змо­зі лі­ку­ва­ти па­ці­єн­тів з ін­суль­том без яки­хось там про­то­ко­лів. Тим біль­ше, ко­ли ви­ко­на­н­ня їх або їх ігно­ру­ва­н­ня ні­хто не кон­тро­лює, а по­ру­ше­н­ня не тя­гне за со­бою жо­дної від­по­від­аль­но­сті. Але як­би в усіх клі­ні­ках, що при­йма­ють хво­рих з ін­суль­том, до­три­му­ва­ли­ся УКПМД, то, пе­ре­ко­на­на ке­рів­ник ВОО «Укра­їн­ська асо­ці­а­ція бо­роть­би з ін­суль­том» лі­кар Ма­ри­на Гу­ля­є­ва, па­ці­єн­тів ви­жи­ва­ло б біль­ше, а рі­вень ін­ва­лі­дно­сті був би ниж­чим.

У цих про­то­ко­лах до­кла­дно роз­пи­са­но дії ко­жної лан­ки лан­цюж­ка, яка бе­ре участь у по­ря­тун­ку й лі­ку­ван­ні па­ці­єн­тів з ін­суль­том — від дис­пе­тче­ра «швид­кої», що при­ймає ви­клик, до лі­ка­рів спе­ці­а­лі­зо­ва­них клі­ні­чних від­ді­лень. Однак ре­аль­ність, на жаль, вель­ми да­ле­ка від при­пи­сів цих до­ку­мен­тів.

Ко­ли, охо­пле­на жа­хом, я в па­ні­ці на­бра­ла 103, дис­пе­тчер, ра­зів зо три пе­ре­пи­тав­ши на­шу адре­су й не­спі­шно за­пи­сав­ши вік чо­ло­ві­ка, ли­ше не­вдо­во­ле­но оса­ди­ла ме­не: «Aeін­ко, не кри­чіть!» Хо­ча, згі­дно з про­то­ко­лом, пі­сля то­го як я по­ві­до­ми­ла про пі­до­зру на ін­сульт, дис­пе­тчер зо­бов’яза­на бу­ла за­пи­та­ти, чи мо­же хво­рий під­ня­ти одно­ча­сно оби­дві ру­ки, чи є в ньо­го по­ру­ше­н­ня мо­ви, час ви­ни­кне­н­ня цих сим­пто­мів. Крім то­го, дис­пе­тчер ма­ла да­ти ме­ні по­ра­ди: не да­ва­ти па­ці­єн­то­ві їсти й пи­ти, ство­ри­ти йо­му спо­кій­ну об­ста­нов­ку, не за­ли­ша­ти без до­гля­ду, при­го­ту­ва­ти всі лі­ки, які він при­ймає, до при­їзду «швид­кої». За­мість усьо­го пе­ре­лі­че­но­го дис­пе­тчер ли­ше бур­кну­ла «Очі­куй­те» і по­ві­си­ла труб­ку.

Чи до­три­му­ва­ла­ся про­то­ко­лу бри­га­да «швид­кої», що при­бу­ла, не мо­жу ска­за­ти, бо ко­ли ме­ди­ки ме­ту­ши­ли­ся над чо­ло­ві­ком, я за їхньою вка­зів­кою бі­га­ла по су­сід­ських квар­ти­рах і дво­рі, на­ма­га­ю­чись уран­ці ро­бо­чо­го дня зна­йти чо­ти­рьох мі­цних чо­ло­ві­ків, щоб пе­ре­не­сти мо­го чо­ло­ві­ка з квар­ти­ри в ка­ре­ту «швид­кої». З пе­ред­ба­че­них про­це­дур я ба­чи­ла ли­ше ви­мі­рю­ва­н­ня ти­ску і вста­нов­ле­н­ня вну­трі­вен­но­го ка­те­те­ра, че­рез який йо­му в ма­ши­ні ка­па­ли якусь рі­ди­ну. Чо­ло­ві­ка та­кож пра­виль­но по­кла­ли на спи­ну, під­няв­ши йо­му го­ло­ву на 30 гра­ду­сів (пі­зні­ше я до­від­а­ю­ся, що це ро­би­ло­ся, аби за­по­біг­ти ускла­днен­ню — аспі­ра­цій­ній пнев­мо­нії). Бри­га­да «швид­кої» при­бу­ла, як і пе­ред­ба­че­но, про­тя­гом 10 хви­лин, ді­я­ла швид­ко, від­ра­зу ж по­го­ди­ла­ся від­вез­ти чо­ло­ві­ка в ін­суль­тний центр при­ва­тної клі­ні­ки, по­ві­до­ми­ла те­ле­фо­ном лі­ка­рям «Обе­ре­га» всю ін­фор­ма­цію і всти­гла до­пра­ви­ти чо­ло­ві­ка до лі­кар­ні всьо­го че­рез 1 го­ди­ну 20 хви­лин пі­сля по­яви в ньо­го пер­ших стра­шних сим­пто­мів, з ве­ли­ким за­па­сом впи­сав­шись у так зва­не те­ра­пев­ти­чне ві­кно. «Ми всти­га­є­мо, не хви­люй­те­ся, ми всти­га­є­мо», — всю до­ро­гу, як за­кли­на­н­ня, по­вто­рю­ва­ла лі­кар «швид­кої».

Річ у тім, що тіль­ки про­тя­гом пер­ших чо­ти­рьох з по­ло­ви­ною го­дин від по­ча­тку іше­мі­чно­го ін­суль­ту (тоб­то ви­кли­ка­но­го тром­бом, що за­ку­по­рив моз­ко­ву кро­во­но­сну су­ди­ну) мо­жли­во про­ве­сти си­стем­ний тром­бо­лі­зис за до­по­мо­гою пре­па­ра­ту аль­те­пла­зе, який роз­чи­няє тромб, що за­ва­жає нор­маль­но­му кро­во­обі­гу.

На жаль, да­ле­ко не всі па­ці­єн­ти та їхні ро­ди­чі, які впер­ше сти­кну­ли­ся з ін­суль­том, ро­зу­мі­ють, що ста­ло­ся, і зна­ють, що це не­від­кла­дний стан, який по­тре­бує не­гай­ної ме­ди­чної до­по­мо­ги. Хтось уза­га­лі не ви­кли­кає «швид­ку» (ли­бонь, са­ме якось роз­смо­кче­ться), хтось тя­гне в на­дії, що стан хво­ро­го по­лі­пши­ться. Лі­ка­рі-нев­ро­ло­ги ж ча­сто по­вто­рю­ють: «Час мо­зок». Адже при го­стро­му по­ру­шен­ні моз­ко­во­го кро­во­обі­гу що­хви­ли­ни ги­нуть при­бли­зно 2 млн ней­ро­нів.

Та на­віть якщо «швид­ку» ви­кли­ка­ли вча­сно, і па­ці­єн­та швид­ко до­ста­ви­ли до лі­кар­ні, в на­ших ре­а­лі­ях це ще зов­сім не за­по­ру­ка по­зи­тив­но­го ре­зуль­та­ту. По­при при­пи­си про­то­ко­лу — го­спі­та­лі­зу­ва­ти хво­ро­го з пі­до­зрою на ін­сульт у спе­ці­а­лі­зо­ва­ні ін­суль­тні від­ді­ле­н­ня ба­га­то­про­філь­них лі­ку­валь­них уста­нов, від­ді­ле­н­ня ін­тен­сив­ної те­ра­пії, від­ді­ле­н­ня не­від­кла­дної (екс­тре­ної) ме­ди­чної до­по­мо­ги або ба­га­то­про­філь­ні лі­кар­ні ін­тен­сив­но­го лі­ку­ва­н­ня, в яких є мо­aeли­во­сті ці­ло­до­бо­во за­без­пе­чу­ва­ти ней­ро­ві­зу­а­лі­за­цію (КТ/МРТ), мо­ні­то­ринг ві­таль­них фун­кцій, ла­бо­ра­тор­ний кон­троль і на­да­ва­ти до­по­мо­гу спе­ці­аль­но під­го­тов­ле­ним для лі­ку­ва­н­ня ін­суль­ту мед­пер­со­на­лом — най­ча­сті­ше па­ці­єн­ти з ін­суль­том по­тра­пля­ють або до нев­ро­ло­гі­чно­го, або на­віть до те­ра­пев­ти­чно­го від­ді­ле­н­ня най­ближ­чої або чер­го­вої лі­кар­ні, де, зви­чай­но, біль­шо­сті з пе­ре­лі­че­но­го не­має.

Не­дав­но ми з чо­ло­ві­ком ста­ли свід­ка­ми обур­ли­во­го ви­пад­ку, ко­ли бри­га­да «швид­кої» Обу­хо­ва від­мо­ви­ла­ся вез­ти 59-рі­чно­го чо­ло­ві­ка з яв­ни­ми сим­пто­ма­ми ін­суль­ту в одну з най­кра­щих спе­ці­а­лі­зо­ва­них клі­нік Ки­є­ва, де на цьо­го па­ці­єн­та вже че­ка­ли ней­ро­хі­рур­ги. Aeо­дні умов­ля­н­ня ро­ди­чів, їхні на­га­ду­ва­н­ня, що при ін­суль­ті до­ро­га ко­жна хви­ли­на, і на­віть про­по­зи­ція опла­ти­ти до­ро­гу для близь­кої лю­ди­ни в Ки­їв не до­по­мо­гли. Ме­ди­ки ска­за­ли, що їм тре­ба по­го­ди­ти та­ке пе­ре­ве­зе­н­ня чо­мусь із Бі­лою Цер­квою, і по­їха­ли з хво­рим в Укра­їн­ку, щоб йо­му там «по­ста­ви­ли кра­пель­ни­цю». У ре­зуль­та­ті син па­ці­єн­та від­мо­вив­ся від та­кої «до­по­мо­ги» і був зму­ше­ний вез­ти ба­тька до сто­ли­чної лі­кар­ні са­мо­стій­но ма­ши­ною дру­га. У Цен­трі ен­до­ва­ску­ляр­ної ней­ро­рент­ге­но­хі­рур­гії під­твер­ди­ли: у па­ці­єн­та іше­мі­чний ін­сульт, по­трі­бна опе­ра­ція. Тер­мі­но­во зро­би­ли тром­бо­екс­тра­кцію — ви­да­ли­ли тромб. У ре­зуль­та­ті па­ці­єн­то­ві збе­ре­гли не тіль­ки жи­т­тя, але й мо­жли­вість ру­ха­ти­ся і го­во­ри­ти. А як­би син цьо­го па­ці­єн­та че­кав по­го­дже­н­ня з Бі­лою Цер­квою або по­го­див­ся, щоб йо­го ба­тька «про­ка­па­ли» у ра­йон­ній лі­кар­ні в Укра­їн­ці? Про це їм обом не хо­че­ться ни­ні на­віть ду­ма­ти.

Тим­ча­сом в Укра­ї­ні вже є до­сить успі­шний до­свід спів­ро­бі­тни­цтва «швид­кої» і спе­ці­а­лі­зо­ва­но­го ін­суль­тно­го бло­ку: у Він­ни­цькій обла­сті па­ці­єн­тів з пі­до­зрою на ін­сульт «швид­кі», не га­ю­чи до­ро­го­цін­но­го ча­су на сла­бо осна­ще­ні «ра­йон­ки», ве­зуть від­ра­зу до Він­ни­цької обла­сної пси­хо­нев­ро­ло­гі­чної лі­кар­ні ім. А.ющен­ка, де ство­ре­но спе­ці­а­лі­зо­ва­не ін­суль­тне від­ді­ле­н­ня. Чо­му ж цей до­свід до­сі не по­ши­ри­ли на всю Укра­ї­ну? Ри­то­ри­чне за­пи­та­н­ня…

Та на­віть якщо по­тра­пиш у ме­дза­клад, від­по­від­ний до ви­мог про­то­ко­лу, це, на жаль, аж ні­як не га­ран­тує успі­шно­го ре­зуль­та­ту. До­ро­гою до лі­кар­ні лі­кар «швид­кої» по­ді­ли­ла­ся зі мною істо­рі­єю: «Був у нас якось ви­клик — теж на «мо­ло­дий ін­сульт», по­спі­ша­ли, як мо­гли, впи­са­ли в те­ра­пев­ти­чне ві­кно, я лі­ка­рям у клі­ні­ці ка­жу: «Ми всти­гли, мо­же­те ро­би­ти тром­бо­лі­зис», а во­ни усмі­хну­ли­ся, пле­чи­ма сте­ну­ли й… ні­чо­го ро­би­ти не ста­ли. Шко­да, мо­ло­дий же чо­ло­вік був». І цей епі­зод став­ся не в ма­лень­кій сла­бо осна­ще­ній сіль­ській лі­кар­ні, а в ки­їв­ській клі­ні­ці, що має все по­трі­бне для про­ве­де­н­ня про­це­ду­ри, яка ря­тує мо­зок й зна­чно змен­шує сту­пінь ін­ва­лі­дно­сті.

Ін­ший при­клад. Ро­ди­ча мо­єї ко­ле­ги при­ве­зли з ін­суль­том до одні­єї з ки­їв­ських цен­траль­них лі­ка­рень (до сло­ва, ту­ди, ку­ди з са­мо­го по­ча­тку «швид­ка» зби­ра­ла­ся вез­ти мо­го чо­ло­ві­ка). На­віть не ма­ю­чи ме­до­сві­ти, ко­ле­га ро­зумі­ла, що її близь­кій лю­ди­ні якнай­швид­ше ма­ють зро­би­ти КТ або МРТ для вста­нов­ле­н­ня то­чно­го ді­а­гно­зу й при­зна­че­н­ня лі­ку­ва­н­ня. Че­рез дві-три го­ди­ни, ко­ли во­на по­ці­ка­ви­ла­ся, ко­ли ж її ро­ди­че­ві на­ре­шті «про­сві­тять мо­зок», їй від­по­ві­ли: «У нас МРТ за за­пи­сом, і на сьо­го­дні віль­них ві­кон не­має». «Але ж у ко­гось це пла­но­ва про­це­ду­ра, у нас же тут ін­сульт!» — обу­ри­ла­ся ко­ле­га і як лю­ди­на на­по­ле­гли­ва до­мо­гла­ся, щоб їй да­ли те­ле­фо­ни за­пи­са­них на той день на МРТ па­ці­єн­тів, і до­мо­ви­ла­ся з одним із них пе­ре­не­сти йо­го до­слі­дже­н­ня на ін­ший день, звіль­нив­ши «ві­кно» для сво­єї близь­кої лю­ди­ни.

У ви­пад­ку з ро­ди­чем мо­єї ко­ле­ги лі­ка­рі гру­бо по­ру­ши­ли по­ло­же­н­ня про­то­ко­лу, який го­во­рить, що «ней­ро­ві­зу­а­лі­за­ція моз­ку го­ло­ви ви­ко­ну­є­ться всім па­ці­єн­там з ГПМК у пер­шо­чер­го­во­му по­ряд­ку (в ме­жах 24 го­дин від по­ча­тку сим­пто­мів)», а «па­ці­єн­ти, що є кан­ди­да­та­ми для про­ве­де­н­ня си­стем­но­го тром­бо­лі­зи­су, про­хо­дять ней­ро­ві­зу­а­лі­за­цію по­за­чер­го­во!», оскіль­ки «час ві­ді­грає ви­рі­шаль­не зна­че­н­ня для про­ве­де­н­ня ефе­ктив­но­го лі­ку­ва­н­ня». (До сло­ва, на­при­клад, у Бри­та­нії КТ/МРТ ре­ко­мен­до­ва­но ро­би­ти про­тя­гом пер­шої го­ди­ни пі­сля го­спі­та­лі­за­ції, і так сьо­го­дні від­бу­ва­є­ться вже в по­ло­ви­ні ви­пад­ків.) Але про що мо­жна го­во­ри­ти, якщо в Укра­ї­ні в де­яких клі­ні­ках лі­ку­ють хво­рих з ін­суль­том вза­га­лі без будь-якої ней­ро­ві­зу­а­лі­за­ції! За свід­че­н­ням лі­ка­рів «Обе­ре­га», їм якось до­ве­ло­ся ви­хо­джу­ва­ти па­ці­єн­та з ін­шої обла­сті, де в там­те­шній лі­кар­ні без про­ве­де­н­ня КТ або МРТ йо­го чо­мусь лі­ку­ва­ли від ге­мо­ра­гі­чно­го ін­суль­ту (тоб­то кро­во­ви­ли­ву в мо­зок), хо­ча ін­сульт у ньо­го був, як з’ясу­ва­ло­ся вже на КТ в «Обе­ре­гу», іше­мі­чний і по­тре­бу­вав зов­сім ін­шо­го лі­ку­ва­н­ня.

Тром­бо­лі­зис — ря­тів­не «про­ми­ва­н­ня міз­ків»

Ща­слив­чи­ків, яким про­ве­ли ря­тів­ну си­стем­ну тром­бо­лі­ти­чну те­ра­пію (СТЛТ), в Укра­ї­ні вкрай ма­ло. Скіль­ки са­ме? Офі­цій­ної ін­фор­ма­ції ми не отри­ма­ли. Ві­сім із дев’яти за­пи­тань DT.UA, що мі­стя­ться у звер­нен­ні до Мі­ні­стер­ства охо­ро­ни здо­ров’я і сто­су­ю­ться лі­ку­ва­н­ня ін­суль­ту й мо­ні­то­рин­гу ви­ко­на­н­ня від­по­від­них клі­ні­чних про­то­ко­лів, Мін­здо­ров’я про­і­гно­ру­ва­ло без по­ясне­н­ня при­чин. Мо­жна при­пу­сти­ти, що офі­цій­ної ста­ти­сти­ки (а са­ме: скіль­ки про­це­дур тром­бо­лі­зи­су про­во­ди­ться в Укра­ї­ні що­рі­чно і скіль­ки дер­жа­ва ви­ді­ляє на це ко­штів) про­сто не­має. Або во­на на­стіль­ки сум­на, що ді­ли­ти­ся нею з жур­на­лі­ста­ми мі­ні­стер­ство не ба­жає.

У про­то­ко­лі, за­твер­дже­но­му шість ро­ків то­му, ска­за­но, що в Укра­ї­ні що­рі­чно ви­ко­ну­є­ться до 120 про­це­дур СТЛТ при го­стро­му іше­мі­чно­му ін­суль­ті, що є до­сить низь­ким по­ка­зни­ком. У кра­ї­нах Єв­ро­пи тром­бо­лі­зис за­сто­со­ву­є­ться в 5—15% ви­пад­ків ІІ, то­ді як у на­шій кра­ї­ні йо­го отри­му­ють ли­ше 0,12% (!) па­ці­єн­тів.

Лі­дер­ство за кіль­кі­стю про­ве­де­них тром­бо­лі­зи­сів (зав­дя­ки ефе­ктив­но ор­га­ні­зо­ва­ній в обла­сті си­сте­мі на­да­н­ня до­по­мо­ги при ін­суль­ті) вже по­над 10 ро­ків утри­мує Він­ни­цька обла­сна пси­хо­нев­ро­ло­гі­чна лі­кар­ня (близь­ко 100 про­це­дур на рік).

За да­ни­ми за­ві­ду­ва­ча ка­фе­дри Він­ни­цько­го на­ціо­наль­но­го ме­ду­ні­вер­си­те­ту ім. Пи­ро­го­ва про­фе­со­ра Сер­гія Мо­сков­ко, у 2015 р. в усій Укра­ї­ні бу­ло про­ве­де­но 246 про­це­дур си­стем­но­го тром­бо­лі­зи­су, 2016-го — 298 (+21%), 2017-го — 385 (+29%). Але й це кра­пля в мо­рі.

На­при­клад, у Бри­та­нії, за да­ни­ми бри­тан­ської Асо­ці­а­ції бо­роть­би з ін­суль­том, на­ве­де­ни­ми у ста­ти­сти­чно­му огля­ді в сі­чні 2017 р., 12% па­ці­єн­тів від­по­від­а­ють ви­мо­гам про­ве­де­н­ня їм тром­бо­лі­ти­чної те­ра­пії (при­бли­зно 10 ти­сяч чо­ло­вік), із них отри­му­ють тром­бо­лі­зис 85%. У 2015—2016 рр. по­над по­ло­ви­ні цих хво­рих СТЛТ про­ве­ли про­тя­гом го­ди­ни (!) пі­сля при­бу­т­тя до лі­кар­ні. В Укра­ї­ні про та­кі по­ка­зни­ки мо­жна тіль­ки мрі­я­ти.

Не­до­ста­тня кіль­кість ме­д­уста­нов, осна­ще­них обла­дна­н­ням для ней­ро­ві­зу­а­лі­за­ції з ква­лі­фі­ко­ва­ним пер­со­на­лом для про­ве­де­н­ня тром­бо­лі­зи­су при ін­суль­ті; низь­ка по­ін­фор­мо­ва­ність на­се­ле­н­ня про ін­сульт як не­від­кла­дний стан; обме­же­на мо­жли­вість до­ста­ви­ти па­ці­єн­тів у спе­ці­а­лі­зо­ва­ні ме­д­уста­но­ви про­тя­гом трьох-чо­ти­рьох го­дин з мо­мен­ту пер­ших сим­пто­мів за­хво­рю­ва­н­ня; ви­со­ка вар­тість про­це­ду­ри тром­бо­лі­зи­су (1,2—2 тис. дол.) — ось основ­ні при­чи­ни, чо­му си­стем­на тром­бо­лі­ти­чна те­ра­пія, яку ши­ро­ко за­сто­со­ву­ють у роз­ви­не­них кра­ї­нах, в Укра­ї­ні до­сту­пна ли­ше не­ба­га­тьом.

Те­пер ви ро­зу­мі­є­те, чо­му я вва­жаю, що мо­є­му чо­ло­ві­ко­ві по­ща­сти­ло? Ме­ди­кам «швид­кої» і «Обе­ре­га» вда­ло­ся не тіль­ки вкла­сти­ся в 4,5-го­дин­не те­ра­пев­ти­чне ві­кно для про­ве­де­н­ня тром­бо­лі­зи­су, але й, ко­ли ця про­це­ду­ра не да­ла ба­жа­но­го ре­зуль­та­ту, во­ни всти­гли до­мо­ви­ти­ся й пе­ре­вез­ти чо­ло­ві­ка до ін­шої клі­ні­ки, по­тра­пив­ши в 6-го­дин­не ві­кно для про­ве­де­н­ня тром­бе­кто­мії — ще більш рід­кі­сно­го, ніж тром­бо­лі­зис, втру­ча­н­ня. Цю ен­до­ва­ску­ляр­ну опе­ра­цію з ме­ха­ні­чно­го руй­ну­ва­н­ня і ви­да­ле­н­ня тром­бу з су­дин моз­ку го­ло­ви за до­по­мо­гою спе­ці­аль­но­го до­ро­го­го ім­порт­но­го обла­дна­н­ня — стент-ре­три­ве­рів — в Укра­ї­ні по­ча­ли ви­ко­ну­ва­ти ли­ше остан­ні­ми ро­ка­ми. На­віть у тій же Бри­та­нії, де та­ких опе­ра­цій про­во­дять зна­чно біль­ше, ніж у нас (близь­ко 400 у 2015—2016 рр.), скар­жа­ться, що во­на від­стає від Ні­меч­чи­ни, Фран­ції та США — там ця про­це­ду­ра вже ста­ла «зо­ло­тим стан­дар­том» при лі­ку­ван­ні ІІ, і що 2016 р. ли­ше 83 лі­ка­рі по­ві­до­ми­ли про свою ком­пе­тен­тність про­во­ди­ти тром­бе­кто­мію. Мо­жна при­пу­сти­ти, що в Укра­ї­ні та­ких фа­хів­ців вза­га­лі оди­ни­ці. Зо­ло­ті ру­ки двох із них, по су­ті, вря­ту­ва­ли біль­шу ча­сти­ну моз­ку мо­го чо­ло­ві­ка й від­но­ви­ли йо­го моз­ко­вий кро­во­обіг.

«Ні­чо­го че­рез рот!»

Та на­віть ща­сли­ва мо­жли­вість отри­ма­ти від­ра­зу два рід­кі­сних для на­шої кра­ї­ни ме­ди­чних втру­ча­н­ня, на­яв­ність у лі­кар­ні до­ро­го­го обла­дна­н­ня та про­фе­сіо­на­лізм лі­ка­рів не вбе­ре­гли мо­го чо­ло­ві­ка від ще одно­го ли­ха, яке ма­ло всі шан­си ста­ти фа­таль­ним.

Ко­ли чо­ло­ві­ка пі­сля опе­ра­ції пе­ре­ве­ли до ре­а­ні­ма­ції, там­те­шня мед­се­стра ви­да­ла ме­ні спи­сок по­трі­бно­го, де, крім лі­ків, во­ло­гих сер­ве­ток і па­пе­ро­вих ру­шни­ків, зна­чи­ли­ся во­да й ке­фір. На­сту­пно­го ран­ку, ко­ли я прим­ча­ла до лі­кар­ні, по­ча­ті пля­шки з во­дою й ке­фі­ром сто­я­ли на під­ві­кон­ні по­руч із ліж­ком чо­ло­ві­ка, а жа­лі­сли­ва мед­се­стра по­ча­ла ра­ди­ти: «Він во­ди­чкою за­хли­на­є­ться, так ти йо­му ке­фір­чик да­вай, ке­фір­чик лег­ше йде. А ще лі­пше, ко­ли о де­ся­тій го­ди­ні сні­да­нок бу­де, то ти йо­му ка­шки ві­зьми». Це ща­стя, що я за­бу­ла про ту ка­шку й не на­го­ду­ва­ла нею чо­ло­ві­ка, як ре­ко­мен­ду­ва­ла ре­а­ні­ма­цій­на (!) мед­се­стра, бо по­тім від­ка­чу­ва­ти ка­шку з ле­гень мо­го чо­ло­ві­ка бу­ло б ще скла­дні­ше, ніж не­ща­сний ке­фір­чик.

Тіль­ки че­рез два-три дні я зро­зумі­ла, чо­му лі­ка­рі «Обе­ре­га» так на­по­ля­га­ли на якнай­швид­шо­му по­вер­нен­ні чо­ло­ві­ка до їхньої клі­ні­ки й за­бра­ли йо­го на­зад менш ніж че­рез до­бу пі­сля опе­ра­ції. Ще до огля­ду чо­ло­ві­ка лі­ка­рем мед­се­стра ін­суль­тно­го від­ді­ле­н­ня, при­слу­хав­шись до Са­шко­во­го ди­ха­н­ня,

Юрій Фло­мін: «У ре­а­бі­лі­та­ції, як у спор­ті: чим біль­ших ре­зуль­та­тів ви хо­че­те до­сяг­ти, тим біль­ше зу­силь і ча­су слід за­тра­ти­ти»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.