«Він не впу­стив у се­бе цен­зо­ра, а це в ті ча­си бу­ло ду­aeе не­про­сто»

До 100-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня Дми­тра При­лю­ка

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ве­ро­ні­ка ЧЕКАЛЮК,

до­кто­рант Ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки КНУ

Одна зі зна­ко­вих жур­на­ліст­ських епох в Укра­ї­ні асо­ці­ю­є­ться з ім’ям Дми­тра При­лю­ка.

У 1965–1969 і 1972–1982 рр. він очо­лю­вав фа­куль­тет жур­на­лі­сти­ки КНУ ім. Т.шев­чен­ка. Дми­тро Ми­хай­ло­вич — один із те­о­ре­ти­ків і осно­во­по­ло­жни­ків укра­їн­ської шко­ли жур­на­лі­сти­ки, ав­тор фа­хо­вих під­ру­чни­ків «Те­о­рія і пра­кти­ка жур­на­ліст­ської твор­чо­сті», «Ми­сте­цтво пи­са­ти», «Спо­сте­ре­же­н­ня і до­слі­дже­н­ня фа­ктів жур­на­лі­стом». Прав­до­люб і прин­ци­по­вий пра­ктик, він зав­жди ба­га­то­гран­но ана­лі­зу­вав по­дії та фа­кти, у сво­їх пра­цях по­єд­ну­вав пра­кти­чний до­свід і на­у­ко­ві по­сту­ла­ти, про­гно­зу­ю­чи ді­є­ві про­фе­сій­ні за­ко­но­мір­но­сті. Йо­го під­ру­чни­ки й сьо­го­дні по­пу­ляр­ні се­ред ви­кла­да­чів та сту­ден­тів жур­на­ліст­ських на­вчаль­них за­кла­дів.

Д.при­люк вва­жав, що жур­на­ліст — це зав­жди по­лі­тик. Об’єктом же від­обра­же­н­ня у жур­на­ліст­ській твор­чо­сті є ре­аль­на су­спіль­на дій­сність — ма­те­рі­аль­не ви­ро­бни­цтво й еко­но­мі­ка, на­у­ка і куль­ту­ра, ми­сте­цтво та по­бут, пра­во­ві й мо­раль­ні нор­ми спів­жи­т­тя лю­дей. Це від­обра­же­н­ня має від­бу­ва­ти­ся в со­ці­аль­но-по­лі­ти­чно­му аспе­кті, у сві­тлі ви­мог сьо­го­дні­шньо­го-зав­тра­шньо­го дня, що­ра­зу ди­кто­ва­них кон­кре­тною со­ці­аль­ною си­ту­а­ці­єю, що скла­да­є­ться в про­це­сі су­спіль­но­го роз­ви­тку.

Від фа­хо­во­сті жур­на­лі­ста без­по­се­ре­дньо за­ле­жить якість жур­на­ліст­сько­го про­ду­кту. По­дія, сприйня­т­тя ін­фор­ма­ції жур­на­лі­стом, ін­тер­пре­та­ція і кін­це­вий ре­зуль­тат — це скла­дни­ки єди­но­го про­це­су, що окре­мо існу­ва­ти не мо­жуть. Ли­ше ра­зом во­ни впли­ва­ють на всі сфе­ри люд­ської ді­яль­но­сті та про­це­си у су­спіль­стві. За ко­жним справ­жнім фа­хів­цем сто­їть шко­ла. Так, одна зі зна­ко­вих жур­на­ліст­ських епох асо­ці­ю­є­ться з ім’ям ба­га­то­рі­чно­го де­ка­на фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки КНУ ім. Т.шев­чен­ка Дми­тра При­лю­ка.

Дми­тро При­люк на­ро­див­ся 8 ли­сто­па­да 1918 р. на Хмель­нич­чи­ні у се­лі Бо­жи­ків­ці. Йо­го ди­тин­ство і юна­цькі ро­ки ми­ну­ли в рі­дно­му се­лі. Тут він на­вчав­ся в шко­лі, пра­цю­вав у кол­го­спі. За­кін­чив­ши се­ре­дню шко­лу, всту­пив до Хар­ків­сько­го ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки і за­кін­чив йо­го в 1941 р.

Пра­цю­вав ре­да­кто­ром хар­ків­ської обла­сної мо­ло­ді­жної га­зе­ти «Ле­нін­ська змі­на». У ро­ки Дру­гої сві­то­вої во­ю­вав на Пів­ден­но-за­хі­дно­му та Ка­лі­нін­сько­му фрон­тах, брав участь в обо­ро­ні Ки­є­ва. На­го­ро­дже­ний бо­йо­ви­ми ор­де­на­ми і ме­да­ля­ми. Пі­сля вій­ни Дми­тро При­люк пра­цю­вав у ре­да­кці­ях пол­тав­ської, він­ни­цької та ки­їв­ської обла­сних га­зет, ре­да­кто­ром ре­спу­блі­кан­ської га­зе­ти «Кол­го­спне се­ло» (ни­ні — «Сіль­ські ві­сті»).

З 1958 р. май­же 30 ро­ків ви­кла­дав у Ки­їв­сько­му уні­вер­си­те­ті іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, з яких 15 був де­ка­ном фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки. У 1968 р. за­хи­стив кан­ди­дат­ську і в 1977 р. — до­ктор­ську ди­сер­та­цію «Су­спіль­не зна­че­н­ня жур­на­ліст­сько­го тво­ру».

Без Дми­тра При­лю­ка не бу­ло б сьо­го­дні­шньої жур­на­лі­сти­ки, бо біль­шість йо­го ви­пу­скни­ків очо­лю­ють ме­діа хол­дин­ги та пра­цю­ють у по­пу­ляр­них ви­да­н­нях. Лю­дя­ний і во­дно­час ви­мо­гли­вий ме­не­джер, ви­со­ко­про­фе­сій­ний жур­на­ліст і пе­да­гог, він умів чі­тко та вправ­но від­шлі­фу­ва­ти «сла­бень­кий текст» і ледь по­мі­тни­ми прав­ка­ми чи штри­ха­ми до­ве­сти до за­вер­ше­но­сті, «впи­са­ти» у фор­мат ви­да­н­ня, по­ясни­ти ав­то­ру, як пра­цю­ва­ти на­да­лі. Про­сто й до­сту­пно умів по­ясню­ва­ти скла­дні ре­чі. Йо­го твор­чо-пе­да­го­гі­чне на­дба­н­ня є ба­зо­вим для су­ча­сної жур­на­ліст­ської осві­ти. З при­хо­дом Дми­тра Ми­хай­ло­ви­ча на фа­куль­тет, жур­на­ліст­ський за­клад пе­ре­тво­рив­ся на по­ту­жну стру­кту­ру зі зла­го­дже­ною ро­бо­тою, з трьо­ма фор­ма­ми на­вча­н­ня (ста­ціо­нар­ною, за­о­чною, ве­чір­ньою), у скла­ді якої по­ста­ло п’ять (за­мість двох) ка­федр, за­пра­цю­ва­ли та­кі ва­жли­ві під­роз­ді­ли як фо­то­ла­бо­ра­то­рія (са­ме з неї й по­ча­ло­ся змі­цне­н­ня ма­те­рі­аль­но-те­хні­чної ба­зи фа­куль­те­ту), від­так на­вчаль­ні ра­діо- та те­ле­сту­дія, клас ма­ши­но­пи­су, ка­бі­нет жур­на­лі­сти­ки, на­вчаль­на дру­кар­ня, з по­явою якої по­жва­ви­ло­ся ви­да­н­ня на­вчаль­но-ме­то­ди­чної лі­те­ра­ту­ри. Ви­пу­ска­ли сту­дент­ські ви­да­н­ня «Мо­ло­дий жур­на­ліст», «Сло­во — зброя», «Екран но­вин», «Бли­скав­ки» і «Бю­ле­те­ні». Про­во­ди­ли твор­чі кон­кур­си та фо­то­ви­став­ки сту­дент­ських ро­біт.

«Д.при­люк на­ле­жить до тих жур­на­лі­сти­ко­знав­ців, які при­ді­ля­ли осо­бли­ву ува­гу ви­вчен­ню про­це­су твор­чо­сті, ав­тор­ській ла­бо­ра­то­рії, ме­ха­ні­змам на­ро­дже­н­ня тво­ру. У по­лі зо­ру цьо­го до­слі­дни­ка по­стій­но бу­ли де­та­лі й еле­мен­ти жур­на­ліст­сько­го тво­ру — від їх ви­ни­кне­н­ня до фун­кціо­ну­ва­н­ня в су­спіль­ній ін­фор­ма­цій­ній си­сте­мі, адже зна­н­ня з по­е­ти­ки тво­ру ні­ко­ли не зай­ві під час на­вча­н­ня жур­на­ліст­ській май­стер­но­сті. На жаль, у 90-х ро­ках ХХ ст. жур­на­лі­сти­ко­знав­ці рід­ко звер­та­ли­ся до твор­чо­сті ві­до­мо­го вче­но­го, йо­го на­у­ко­ва спад­щи­на не ста­ла під´рун­тям на­у­ко­вих праць до­слі­дни­ків на­сту­пно­го по­ко­лі­н­ня ні в пла­ні схва­ле­н­ня, ні в пла­ні за­пе­ре­чень та дис­ку­сій. Це, до ре­чі, є яскра­вим свід­че­н­ням від­су­тно­сті на­у­ко­вої шко­ли як на­пря­му: на­у­ко­ва шко­ла не мо­же не ма­ти сво­єї істо­рії, якою б во­на не бу­ла. Істо­рія на­у­ко­вої шко­ли жи­ве у по­стій­но­му звер­нен­ні до по­пе­ре­дни­ків, ци­ту­ван­ні їхніх праць, ана­лі­зо­ві до­ся­гну­то­го в по­пе­ре­дні ро­ки», — за­зна­чає ди­ре­ктор Ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки КНУ, про­фе­сор В.рі­зун.

Дми­тро Ми­хай­ло­вич лю­бив по­жар­ту­ва­ти. Ко­ли­шній ба­га­то­лі­тній ре­да­ктор «Дзер­ка­ла ти­жня» Во­ло­ди­мир Мо­сто­вий зга­дує: «На пер­шій ле­кції «Всту­пу до жур­на­лі­сти­ки» де­кан оше­ле­шив нас, пер­шо­кур­сни­ків, та­кою сен­тен­ці­єю: «Якщо ви га­да­є­те, що наш фа­куль­тет на­вчить вас пи­са­ти, – ви по­ми­ля­є­те­ся. То­му що ті, хто вміє це ро­би­ти, – пра­цю­ють у ре­да­кці­ях, а хто не вміє – ви­кла­дає на фа­куль­те­ті жур­на­лі­сти­ки». До­те­пний жарт? Не тіль­ки. Ним він про­ілю­стру­вав ві­до­мий ви­слів: пра­кти­ка без те­о­рії – слі­па, те­о­рія без пра­кти­ки – без­пре­дме­тна. Са­ме то­му у сво­їх ле­кці­ях і під­ру­чни­ках Д.при­люк на­да­вав та­ко­го зна­че­н­ня се­кре­там твор­чої ла­бо­ра­то­рії жур­на­лі­ста, при­йо­мам йо­го май­стер­но­сті. Зви­чай­но, важ­ко пе­ре­оці­ни­ти ово­ло­ді­н­ня жур­на­лі­стом на­ви­чка­ми про­фе­сій­но­го ре­ме­сла, адже осно­вою йо­го про­це­сії є твор­чість».

До на­у­ко­во-пе­да­го­гі­чної ро­бо­ти на фа­куль­те­ті жур­на­лі­сти­ки Д.при­люк був під­го­тов­ле­ний усе­бі­чно, про що свід­чать пу­блі­ка­ції з про­блем під­ви­ще­н­ня ді­є­во­сті пе­рі­о­ди­чної пре­си. По­пу­ляр­ною бу­ла ме­то­ди­чка «Про що і як пи­са­ти до га­зе­ти» (1954). Д.при­люк ав­то­ри­те­тно за­явив про се­бе як на­у­ко­вець-до­слі­дник. Пре­дме­том йо­го на­у­ко­вих за­ці­кав­лень ста­ли про­бле­ми жур­на­ліст­ської май­стер­но­сті. При­люк під­го­ту­вав пле­я­ду кан­ди­да­тів і до­кто­рів на­ук. У пре­сі ви­сту­пав під псев­до­ні­ма­ми Д.по­до­ля­нин і Д.ру­бан.

По­кій­ний ни­ні про­фе­сор О.ко­но­вець зга­ду­вав: «Він при­йшов до уні­вер­си­те­ту й очо­лив фа­куль­тет жур­на­лі­сти­ки на­при­кін­ці 60-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. Це був час «від­ли­ги», і, як ба­га­то з йо­го ко­лег-ші­ст­де­ся­тни­ків — пи­сьмен­ни­ків і жур­на­лі­стів, вніс сві­жу твор­чу хви­лю в за­ду­шли­ву, за­стій­ну атмо­сфе­ру то­ді­шньо­го жи­т­тя, яка сфор­му­ва­ла­ся у по­пе­ре­дні де­ся­ти­лі­т­тя то­та­лі­тар­но­го ре­жи­му. До­ла­ю­чи іде­о­ло­гі­чні пе­ре­шко­ди, інер­цію до­гма­ти­чно­го ми­сле­н­ня, жорс­тку «опі­ку» не­дру­гів, При­люк зміг за по­рів­ня­но ко­ро­ткий пе­рі­од (70-ті — пер­ша по­ло­ви­на 80-х ро­ків ХХ ст.) за­кла­сти фун­да­мент укра­їн­сько­го жур­на­лі­сти­ко­знав­ства, ство­ри­ти укра­їн­ську шко­лу до­слі­дни­ків пу­блі­ци­сти­ки. Ра­зом зі сво­ї­ми одно­дум­ця­ми — про­фе­со­ра­ми Во­ло­ди­ми­ром Ру­ба­ном, Пав­лом Фед­чен­ком, Во­ло­ди­ми­ром Здо­ро­ве­гою та ін. — він, по су­ті, одним із пер­ших зро­бив спро­бу ви­зна­чи­ти ге­не­зу, окре­сли­ти тра­ди­ції і на­ціо­наль­ну спе­ци­фі­ку укра­їн­ської пу­блі­ци­сти­ки».

У 2015 р. в се­рії «Зо­ло­ті іме­на укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки» ви­йде книж­ка спо­га­дів про Дми­тра При­лю­ка. Книж­ка, при­свя­че­на 100-лі­т­тю пу­блі­ци­ста, пи­сьмен­ни­ка, пе­да­го­га, під­го­тов­ле­на Ві­рою Ми­хай­лів­ною Ae­да­нен­ко-при­люк, яка дбай­ли­во збе­ре­гла фо­то, кни­ги, стат­ті чо­ло­ві­ка.

При­люк «без кра­ва­тки»

Син Дми­тра При­лю­ка В’яче­слав роз­по­від­ає: «У ба­тька був один, за су­ча­сни­ми мір­ка­ми, не­до­лік: він зав­жди на­ма­гав­ся пи­са­ти тіль­ки прав­ду. «Ро­ки не­спо­кій­но­го сон­ця» — це не про­сто на­зва ро­ма­ну, ру­ко­пис яко­го з 1964го по 1987 р. про­ле­жав у сей­фах КДБ, а фор­му­ла йо­го жи­т­тя».

Си­ла в про­сто­ті. Ми­тя При­люк пі­шов із се­ла «в лю­ди» в по­фар­бо­ва­них бу­зи­ною по­ло­тня­них шта­нях — та­кі со­бі еко­ло­гі­чні «бу­зи­джин­си». Га­даю, що цей бренд не­за­слу­же­но за­ли­шив­ся по­за ува­гою на­ших ку­тюр’є, — ма­буть, че­рез не­о­бі­зна­ність зі справ­жнім укра­їн­ським ноу-хау.

Він був вір­ним со­бі, дру­жи­ні і тра­ди­ці­ям. В’яче­слав Дми­тро­вич роз­по­від­ає: «До­ма ми зав­жди від­зна­ча­ли зна­ко­ві да­ти, зокре­ма день ве­сі­л­ля ба­тьків — 27 сі­чня 1941 р. Цьо­го дня на сто­лі — єди­на го­лов­на для нас усіх свя­тко­ва стра­ва — ква­со­ле­вий суп. Ба­тьки про­жи­ли ра­зом у зла­го­ді аж до смер­ті ба­тька по­над 46 ро­ків. Мо­же, суп із ква­со­лі — це елі­ксир по­дру­жньо­го ща­стя? То­ді, у день ве­сі­л­ля, не бу­ло гро­шей на де­лі­ка­те­си, і єди­ним ча­сту­ва­н­ням мо­ло­до­го по­друж­жя При­лю­ків став ква­со­ле­вий суп, так від­то­ді це най­сма­чні­ша стра­ва — сим­вол ко­ха­н­ня. Ді­ти Д.при­лю­ка до «зо­ло­тої мо­ло­ді» не на­ле­жа­ли, у ре­сто­ра­нах, ка­фе ні я, ні брат Юрій ба­тько­вих гро­шей не тринь­ка­ли, — про­си­ти на та­ке три чи п’ять ру­блів нам і на дум­ку не спа­да­ло. До ре­чі, сам Д.при­люк ре­сто­ра­ни сво­єю ува­гою не жа­лу­вав, ці­ну­вав ку­хню до­ма­шню і сам лю­бив го­ту­ва­ти, осо­бли­во справ­жній хо­ло­дець, над яким ча­клу­вав кіль­ка го­дин. А ще лю­бив на свя­та зби­ра­ти вдо­ма за ще­дрим сто­лом дру­зів, спіл­ку­ва­ти­ся і спів­а­ти укра­їн­ських пі­сень. Ком­па­ній­ський був і щи­рий ду­шею.

Ба­тько дві­чі «уві­йшов в одну й ту са­му рі­чку» — ста­вав де­ка­ном фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки. У 1969 р. по­дав за­яву про звіль­не­н­ня пі­сля то­го, як ре­кто­рат і Мін­вуз УРСР не по­го­ди­ли­ся з йо­го іде­єю ство­ри­ти ін­ди­ві­ду­аль­ну на­вчаль­ну про­гра­му під­го­тов­ки жур­на­лі­стів, тоб­то, по су­ті, «ав­то­но­мі­зу­ва­ти» фа­куль­тет. Фа­кти­чно, йшло­ся про «пред­те­чу» Ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки, який з’явив­ся аж у 1993 р., вже пі­сля йо­го смер­ті. От­же, де­я­кі ідеї Д.при­лю­ка ви­пе­ре­джа­ли час…

Те­плі спо­га­ди ві­до­мих жур­на­лі­стів про При­лю­ка, до­сту­пні у ЗМІ та в ме­ре­жі Ін­тер­нет, уко­тре під­твер­джу­ють, що він був ду­же хо­ро­шим пе­да­го­гом —Учи­те­лем жи­т­тя. Зна­н­ня мо­жуть да­ти ба­га­то на­вчаль­них за­кла­дів, а от зу­стрі­ти вчи­те­ля, ко­трий на­вчить те­бе бу­ти до­брим, лю­дя­ним, шля­хе­тним, ви­со­ко­про­фе­сій­ним, — це ве­ли­ка рід­кість. Дми­тро Ми­хай­ло­вич був уні­каль­ним, са­ме та­ки­ми яко­стя­ми.

З йо­го іні­ці­а­ти­ви Ки­їв­ський уні­вер­си­тет пер­шим се­ред жур­на­ліст­ських за­кла­дів ко­ли­шньо­го СРСР за­про­ва­див твор­чий кон­курс — всту­пну спів­бе­сі­ду на фа­куль­тет жур­на­лі­сти­ки. З йо­го іні­ці­а­ти­ви бу­ло ство­ре­но ка­фе­дру жур­на­ліст­ської май­стер­но­сті.

Учень і со­ра­тник Д.при­лю­ка — Ге­рой Укра­ї­ни Іван Спо­да­рен­ко кон­ста­ту­вав: «Над­зви­чай­но по­ва­жаю Дми­тра Ми­хай­ло­ви­ча за му­жність, смі­ли­вість, прин­ци­по­вість і не­по­сту­пли­вість. Він не був «гну­чко­ши­єн­ком» пе­ред ви­со­ким на­чаль­ством, зав­жди мав вла­сну дум­ку, з якою ра­ху­ва­ли­ся то­ді­шні вла­до­мож­ці. Вла­да не раз ла­ма­ла йо­го, але не зі­гну­ла. І ось що ва­жли­во: При­люк не впу­стив у се­бе цен­зо­ра, а це в ті ро­ки бу­ло ду­же не­про­сто. Він да­вав твор­чий про­стір ко­жно­му під­ле­гло­му, ра­дів ко­жній смі­ли­вій дум­ці, ко­жно­му вда­ло­му ви­сту­по­ві сво­їх ко­лег, га­ря­че їх під­три­му­вав. Я ще в дні сво­го зна­йом­ства з ним у «Ки­їв­ській прав­ді» зро­зу­мів, що ре­да­кто­ром мо­же бу­ти тіль­ки той жур­на­ліст, який уміє ра­ді­ти успі­хам ін­ших, — цим він їх окри­лює».

Сте­пан Ко­ле­сник, до­цент, ла­у­ре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії, у стат­ті «Пе­ре­хре­стя люд­ських доль» ста­вить ри­то­ри­чне за­пи­та­н­ня: «Чо­му, чо­му так ма­ло ни­ні При­лю­ків у на­ших ву­зах? Як­би на­бра­лось їх біль­ше, сту­дент­ські бу­дні осві­ти­лись би ін­шим сві­тлом, на­у­ка ви­гра­ва­ла б фун­да­мен­таль­ни­ми гра­ня­ми, а ін­те­ле­кту­аль­не на­пов­не­н­ня ле­кцій пе­ре­ті­ка­ло со­бі в дже­рель­не і не­за­му­ле­не рі­чи­ще».

Уче­н­ня Д.при­лю­ка пе­ред­ба­чає ду­хов­ність і мо­раль як го­лов­ні че­сно­ти фа­хів­ця, що пе­ре­ду­ють ді­ям і сло­вам, адже, по­сту­па­ю­чись со­ві­стю, жур­на­ліст втра­чає лю­дя­ність, осо­би­стість, су­спіль­ну зна­чу­щість, ав­то­ри­тет, а про­фе­сія — ста­ту­сність. У ро­зу­мін­ні Д.при­лю­ка, про­фе­сія дає жур­на­лі­сту пра­во і обов’язок вер­ши­ти пу­блі­чний мо­раль­ний суд над по­ді­я­ми і яви­ща­ми, які ви­кли­ка­ють за­галь­ну за­ці­кав­ле­ність. Мо­раль­ні аспе­кти жур­на­ліст­ської ді­яль­но­сті при­вер­та­ють су­спіль­ну ува­гу то­му, що в умо­вах все­до­зво­ле­но­сті по­ча­сті­ша­ли спро­би ви­ко­ри­ста­н­ня ЗМІ в осо­би­стих ці­лях. На­ра­зі чи­ма­ло ви­дань, зокре­ма те­ле-, ра­діо й еле­ктрон­них ме­діа, рі­зних ти­пів і рів­нів, ви­рі­зня­ю­ться низь­кою куль­ту­рою по­ле­мі­ки, пе­ре­кру­чу­ють дум­ки опо­нен­тів, де­мон­стру­ють не­аби­яку не­при­язнь сто­сов­но не­ба­жа­них по­гля­дів. ЗМІ по­кли­ка­ні прав­ди­во ін­фор­му­ва­ти, фор­му­ва­ти гро­мад­ську дум­ку за­для утвер­дже­н­ня до­бра і спра­ве­дли­во­сті в су­спіль­стві. Твор­ча спад­щи­на Дми­тра При­лю­ка ба­га­та й слав­на. А Учи­тель за­ли­ши­ться в пам’яті тих, хто йо­го знав, му­дрим, врів­но­ва­же­ним і до­бро­зи­чли­вим, го­то­вим при­йти на до­по­мо­гу ко­жно­му.

Ко­лись бі­ля вхо­ду у свій за­мі­ський бу­ди­нок Дми­тро Ми­хай­ло­вич по­са­див ка­ли­ну, кущ вдя­чно роз­ріс­ся. І по смер­ті го­спо­да­ря син В’яче­слав узяв мо­ло­дий па­ро­сток і на 95-річ­чя ба­тька по­са­див бі­ля Ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки. При­лю­ко­ва ка­ли­на, як сим­вол прав­ди і че­сті жур­на­ліст­ської про­фе­сії, на­га­дує сту­ден­там і ви­кла­да­чам про Учи­те­ля. Ди­ре­ктор ІAE Во­ло­ди­мир Рі­зун оха­ра­кте­ри­зу­вав по­стать Дми­тра При­лю­ка як «ве­ли­ку і ве­ли­чну в укра­їн­ській куль­ту­рі, бо він є фун­да­то­ром жур­на­ліст­ської осві­ти в Укра­ї­ні».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.