Ор­ден за по­ря­ту­нок тих... хто за­бу­ває

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Се­мен ПЕРЦОВСЬКИЙ Во­сто­чный фар­ва­тер Citynews. Но­во­сти Украи­ны Ре­аль­ная га­зе­та

Ця ста­т­тя — про­дов­же­н­ня мо­єї пу­блі­ка­ції «Пам’ять не тіль­ки в брон­зі. Са­ме та­ку за­слу­жи­ла Ро­мен­ська ма­дон­на» в DT.UA 27 кві­тня 2017 ро­ку.

А ім­пуль­сом для но­во­го ма­те­рі­а­лу по­слу­жи­ло ось що. Як офі­цій­но по­ві­до­ми­ла прес-слу­жба Лу­ган­ської обл­держ­адмі­ні­стра­ції, дня­ми за­сно­ва­но ор­ден і пам’ятний знак «Ма­ти-ге­ро­ї­ня Оле­ксан­дра Ав­ра­мів­на Де­рев­ська». Пер­ші «вру­че­но п’ятьом во­лон­те­рам, які про­тя­гом де­ся­ти­літь спри­я­ли збе­ре­жен­ню пам’яті про по­двиг Ма­те­рі». На­го­ро­ду за №3 отри­мав «за­слу­же­ний жур­на­ліст Укра­ї­ни Се­мен Перцовський, ста­т­тя яко­го в «Дзер­ка­лі ти­жня. Укра­ї­на» на цю те­му ви­кли­ка­ла ве­ли­кий су­спіль­ний ре­зо­нанс». Але сьо­го­дні те­ма ста­ла ще акту­аль­ні­шою, го­стрі­шою.

Що ма­є­мо — не бе­ре­aeе­мо

По­руч із за­лом Сє­вє­ро­до­не­цької шко­ли №20, де від­бу­ва­ла­ся пре­зен­та­ція на­го­род пам’яті ма­те­рі­ге­ро­ї­ні Оле­ксан­дри Де­рев­ської, ви­ру­ва­ла ве­ли­ка пе­ре­р­ва. Ди­ре­ктор обла­сно­го де­пар­та­мен­ту осві­ти і на­у­ки Юрій Сте­цюк за­ува­жив: «Тут по­руч дві ве­ли­кі шко­ли, але ж і мі­кро­ра­йон пер­спе­ктив­ний. Пла­ну­є­ться по­бу­ду­ва­ти жи­тло для ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців, для тих, хто во­ю­вав».

Справ­ді, у Сє­вє­ро­до­не­цьку — ни­ні­шньо­му адмі­ні­стра­тив­но­му цен­трі Лу­ган­ської обла­сті — жи­те­лів до­да­ло­ся. Ді­тей, зро­зумі­ло, теж. У то­му чи­слі з не­лег­ки­ми до­ля­ми.

— В обла­сті май­же пів­то­ри ти­ся­чі ді­тей за­ли­ши­ли­ся без ба­тьків­ської опі­ки, — роз­по­від­ає за­сту­пни­ця го­ло­ви обл­держ­адмі­ні­стра­ції з со­ці­аль­них пи­тань Оль­га Лі­шик. — Ста­тус си­ро­ти має 1051 ди­ти­на. Зав­дя­ки зу­си­л­лям на­шої слу­жби у спра­вах ді­тей то­рік уси­но­ви­ли-вдо­че­ри­ли 39 хло­пчи­ків і дів­ча­ток, при­чо­му тіль­ки у ві­сьмох ба­тька­ми ста­ли не гро­ма­дя­ни Укра­ї­ни. Цьо­го ро­ку на­ші гро­ма­дя­ни вже прийня­ли у свої сім’ї 24-х ді­тей з 28-ми вси­нов­ле­них. Як із жи­те­ля­ми «ЛНР»? Їм, щоб узя­ти ди­ти­ну, тре­ба пе­ре­бра­ти­ся на на­шу те­ри­то­рію, — іна­кше ми не змо­же­мо здій­сню­ва­ти на­ле­жний за за­ко­ном кон­троль. Є лю­ди, які при­йма­ють та­ке рі­ше­н­ня. Тим ча­сом в область з «ті­єї те­ри­то­рії» пе­ре­їха­ло більш як сто ді­тей-си­ріт, і ледь не ко­жний че­твер­тий з них — без за­кон­них пред­став­ни­ків. Ці кру­глі си­ро­ти пе­ре­бу­ва­ють під пов­ною опі­кою дер­жа­ви. З Ро­сії ми по­вер­ну­ли 29 ді­тей, спра­ви 35 ще на роз­гля­ді. Про­бле­ми? В основ­но­му вси­но­ви­те­лі хо­чуть бра­ти не­мов­лят, а не тих, що стар­ші.

Гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «Ме­мо­рі­ал По­дви­гу Ро­мен­ської Ма­дон­ни», що згур­ту­ва­ла нас, не­втом­но по­ка­зує, як та­ку про­бле­му ви­рі­шу­ва­ла ле­ген­дар­на Оле­ксан­дра Ав­ра­мів­на Де­рев­ська, яка в «іще те» во­єн­не і по­во­єн­не ли­хо­лі­т­тя ста­ла ма­мою для 48 (це тіль­ки офі­цій­но) си­ріт. Се­ред тих, ко­го во­на вря­ту­ва­ла й ви­ро­сти­ла, бу­ли ді­ти рі­зних на­ціо­наль­но­стей, при­чо­му зде­біль­шо­го з пі­дір­ва­ним здо­ров’ям. Но­ву ор­га­ні­за­цію очо­лює са­ме одна з при­йом­них до­ньок Де­рев­ської сє­вє­ро­дон­чан­ка Ал­ла Іва­нів­на Сер­бі­на. До­сить со­лі­дний юві­лей, який во­на від­зна­чи­ла ци­ми дня­ми, ли­ше до­дав їй енер­гії у пра­гнен­ні об’єд­на­ти бла­го­ро­дною ро­бо­тою де­да­лі біль­ше лю­дей.

— Ми із си­ном Ан­дрі­єм, — роз­по­ві­ла си­во­чо­ла жін­ка, — за ба­га­то що бра­ли­ся як при­ва­тні осо­би, то­му не зав­жди мо­гли до­сту­ка­ти­ся ку­ди по­трі­бно. А по­тре­ба в то­му під­ви­щу­є­ться. Те­пер, ко­ли за на­ми ор­га­ні­за­ція, від­ма­хну­ти­ся не так уже про­сто.

Тра­ди­цій­на ве­сня­на зу­стріч пред­став­ни­ків ве­ли­че­зної сім’ї Де­рев­ських на ма­лій Ба­тьків­щи­ні — у Ром­нах, що на Сум­щи­ні, по­ка­за­ла: во­ни ро­блять ва­жли­ву й по­трі­бну спра­ву. Лю­ди на це від­гу­ку­ю­ться. Від них не­що­дав­но й при­йшла три­во­жна звіс­тка. До пам’яті про жін­ку, яка за­слу­жи­ла ша­но­бли­вий по­див у сві­ті, ім’ям якої укра­їн­ські астро­фі­зи­ки на­зва­ли ма­лу пла­не­ту №2400 між ор­бі­та­ми Мар­са і Юпі­те­ра, на її рі­дній зем­лі ра­птом по­ста­ви­ли­ся...

Су­діть са­мі. Пів­то­ра ро­ку то­му в пу­блі­ка­ції «Дзер­ка­ла Ти­жня. Укра­ї­на» я роз­по­вів про на­ро­дний му­зей на честь Ро­мен­ської ма­дон­ни (так на­зва­ли Оле­ксан­дру Де­рев­ську), ство­ре­ний іще 1974 ро­ку в Ро­мен­ській шко­лі її ж іме­ні. Але та­ко­го іме­ні вже не бу­ло, оскіль­ки за­мість ко­ли­шньо­го ін­тер­на­ту для си­ріт тут роз­мі­сти­ли від­ді­ле­н­ня Сум­ської обла­сної гім­на­зії-ін­тер­на­ту для та­ла­но­ви­тих і твор­чо обда­ро­ва­них ді­тей. З ни­ні­шньої осе­ні тут не­має й цьо­го на­вчаль­но­го за­кла­ду — йо­го при­мі­ще­н­ня від­да­ли під сер­йо­зну «до­ро­слу» ор­га­ні­за­цію ціл­ком за­кри­то­го ти­пу. По­ді­бний му­зей (у йо­го Кни­зі від­гу­ків за­ли­шив за­хо­пле­ний за­пис на­віть го­ло­ва Все­сві­тньої асо­ці­а­ції сі­мей­них ди­тя­чих бу­дин­ків Чарльз Кон­фер) ви­явив­ся справ­ді не­до­ре­чним. Ось і по­ча­ли зна­хо­ди­ти йо­го екс­по­на­ти то тут, то там.

На по­ча­тку ве­ре­сня А.сер­бі­на та її мо­лод­ший син Ан­дрій від іме­ні сво­єї ор­га­ні­за­ції звер­ну­ли­ся з ли­стом до Ро­мен­сько­го мі­сько­го го­ло­ви С.са­ла­ту­на, який на­ве­сні ду­шев­но брав участь у їхній зу­стрі­чі:

«Ша­нов­ний

…Над­хо­дить ін­фор­ма­ція про те, що в при­мі­щен­ні му­зею де­мон­ту­ю­ться, роз­да­ю­ться і на­віть зни­щу­ю­ться йо­го стен­ди і екс­по­на­ти, які зби­ра­ли­ся майaeе пів­сто­лі­т­тя і є екс­клю­зив­ною ме­мо­рі­аль­ною цін­ні­стю не тіль­ки для сім’ї Де­рев­ських.

Ром­ни — мі­сто, де на мі­сько­му кла­до­ви­щі спо­чи­ває прах на­шої Ма­те­рі, мі­сто, де пам’ять про не­бу­ва­лий і без­ко­ри­сли­вий по­двиг Оле­ксан­дри Ав­ра­мів­ни і Оме­ля­на Ко­стян­ти­но­ви­ча Де­рев­ських до­сі дбай­ли­во збе­рі­га­ла­ся. По-пер­ше, про­си­мо Вас взя­ти під осо­би­стий кон­троль пи­та­н­ня збе­ре­aeе­н­ня ре­шти стен­дів, екс­по­на­тів, дру­ко­ва­них і фо­то­ма­те­рі­а­лів. Те, що не за­брав мі­ський му­зей, про­по­ну­є­мо пе­ре­да­ти для про­до­вaeе­н­ня ро­бо­ти до 2-ї шко­ли, а не спа­лю­ва­ти, як то ка­aeуть про це лю­ди. По-дру­ге, звер­та­є­мо­ся до Вас з про­ха­н­ням зна­йти но­ве гі­дне мі­сце для пам’ятни­ка сла­ве­тної ро­мен­чан­ки. Вва­aeа­є­мо: щоб прийня­ти від­по­від­аль­не рі­ше­н­ня, це пи­та­н­ня не­об­хі­дно ви­не­сти на ши­ро­ке обго­во­ре­н­ня в мі­сце­вій пре­сі, в ко­лах актив­ної гро­мад­сько­сті, в гро­мад­ській ра­ді, в ко­мі­сі­ях де­пу­та­тів мі­ської ра­ди.

Пам’ять про Ве­ли­ку Ма­тір, без пе­ре­біль­ше­н­ня, зро­би­ла мі­сто Ром­ни ві­до­мим на весь світ. Да­вай­те про­до­вaeи­мо дбай­ли­во збе­рі­га­ти її й на­да­лі для на­щад­ків. Хо­че­ться ві­ри­ти, що наш го­лос, го­лос Де­рев­ських, бу­де по­чу­тий». Сер­гію Ан­дрі­йо­ви­чу!

Ко­му це по­трі­бно

Ре­а­кція не за­ба­ри­ла­ся. Лі­дія Скри­пка — ди­ре­ктор­ка шко­ли №2, де сво­го ча­су не­по­да­лік від рі­дно­го до­му на­вча­ли­ся Де­рев­ські, по­ві­до­ми­ла, що во­ни від­тво­рять му­зей Ма­те­рі-ге­ро­ї­ні в се­бе. Ось її сло­ва: «Які б не бу­ли «-ізми»: ко­му­ні­зми, ка­пі­та­лі­зми, со­ці­а­лі­зми, ми по­вин­ні за­ли­ша­ти­ся лю­дьми та до­по­ма­га­ти один одно­му. Най­свя­ті­ший по­двиг — це по­двиг ма­те­рі, яка змо­гла пра­виль­но ви­хо­ва­ти сво­їх ді­тей. Адже са­ме із ді­тей, ви­пле­ка­них у лю­бо­ві, ви­ро­ста­ють лю­ди че­сті».

Однак від та­ко­го ро­зу­мі­н­ня в шко­ли не з’яви­ли­ся не­об­хі­дні при­мі­ще­н­ня й ко­шти. На­пев­не їй тре­ба до­по­мог­ти зро­би­ти все до­стой­но. Ясно, що й пам’ятник все­на­ро­дній ге­ро­ї­ні бі­ля бу­дин­ку, який став не­до­сту­пним для на­ро­ду, не мо­же за­ли­ша­ти­ся пе­ред ним, за за­кри­тою ого­ро­жею. Але він, як і сам кор­пус, — не на ту­те­шньо­му ба­лан­сі. Пи­та­н­ня по­ки що за­ви­сло.

Мо­же, не­хай усе за­ли­ша­є­ться як є? Ми бу­де­мо ви­хва­ля­ти­ся но­вим укра­їн­ським брен­дом Ukraine now, що по­кли­ка­ний по­лі­пшу­ва­ти імідж кра­ї­ни у сві­то­во­му спів­то­ва­ри­стві, але тим, хто і що за ним сто­їть, не над­то пе­ре­йма­ти­ся — не до­кла­да­ю­чи ду­шев­них та ін­ших сил? Тіль­ки то­ді на­шою не­дбай­ли­ві­стю обов’яз­ко­во ско­ри­ста­ю­ться. У тій-та­ки Мо­скві. Там­те­шня га­зе­та «Труд» якось ви­да­ла та­ке: «Се­го­дня­шняя украин­ская мо­ло­де­жь о Ро­мен­ской Ма­дон­не тол­ком ни­че­го и не зна­ет, о ней нет ни сло­ва в школь­ных уче­бни­ках. Ее имя за­быто вме­сте с пи­о­нер­ски­ми дру­жи­на­ми и ком­со­моль­ско-мо­ло­де­жными бри­га­да­ми... Иные вре­ме­на — иная мо­раль. Се­го­дня­шние бе­с­при­зор­ные де­ти са­ми ищут ро­ди­те­лей че­рез га­зе­ты».

Але ж ми мо­же­мо до­ве­сти, що це не так. Якщо за­хо­че­мо.

Що­до під­ру­чни­ків. Стар­ший син Ал­ли Іва­нів­ни Сер­бі­ної Дми­тро (це йо­го донь­ка Юлія до­по­від­дю в іспан­ській на­у­ко­вій ау­ди­то­рії про свою сім’ю ви­кли­ка­ла в слу­ха­чів щи­рий від­гук) роз­по­вів ме­ні, як сам до­лу­чив­ся до по­шу­ко­вої ро­бо­ти:

— Ро­ків со­рок то­му вчи­тель­ка в кла­сі про­чи­та­ла нам ряд­ки з під­ру­чни­ка, при­свя­че­ні Оле­ксан­дрі Ав­ра­мів­ні. «А це моя ба­бу­ся!» — під­хо­пив­ся я. Ме­ні не по­ві­ри­ли. То­ді в шко­лу при­йшла моя ма­ма і все під­твер­ди­ла. І ми по­ча­ли до­по­ма­га­ти їй зби­ра­ти ма­те­рі­а­ли про сім’ю Де­рев­ських, у по­шу­ку чи­слен­них рі­дних, уже й у на­сту­пних по­ко­лі­н­нях.

Не знаю, що там у но­вих по­сі­бни­ках. Але до ці­єї спра­ви сво­го ча­су під­клю­чив­ся клас Ні­ни Ми­ко­ла­їв­ни Aeу­лі в одній з лу­ган­ських шкіл. Ни­ні вчи­тель­ка, як і Дми­тро, — се­ред ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців. Але вва­жає: та­ку ро­бо­ту в грі­зні ро­ки не­об­хі­дно про­дов­жу­ва­ти ще актив­ні­ше. Во­на по­трі­бна і оси­ро­ті­лим ді­тям, і до­ро­слим, які ни­ні во­ро­гу­ють і яким ва­жли­во по­ка­за­ти шля­хи до при­ми­ре­н­ня. За­ра­ди сво­їх же ді­тей. Тим па­че що ство­ре­ний Сер­бі­ни­ми вір­ту­аль­ний му­зей Де­рев­ської до­сту­пний усім. Ні­ні Ми­ко­ла­їв­ні теж бу­ло вру­че­но ор­ден пам’яті О.де­рев­ської.

Те­пер про те, як си­ро­ти шу­ка­ють со­бі ба­тьків. Один з при­кла­дів. Де­сять ро­ків діє Все­укра­їн­ський пор­тал на­ціо­наль­но­го вси­нов­ле­н­ня «СИРІТСТВУ — НІ!». Він уже до­по­міг зна­йти сім’ї 9225 ді­тям. А че­ка­ють цьо­го на сьо­го­дні п’ять із по­ло­ви­ною ти­сяч. При­чо­му в Лу­ган­ській, Сум­ській, Чер­ні­гів­ській, Львів­ській обла­стях при­бли­зно одна­ко­во — по­над три­ста ді­тей, Оде­ській і Кі­ро­во­град­ській — по­над чо­ти­ри­ста, Aeи­то­мир­ській — близь­ко ше­сти­сот, у До­не­цькій — май­же ві­сім­сот. Які ци­фри сто­ять на кар­тах Ки­їв­ської, Пол­тав­ської, Він­ни­цької, Хер­сон­ської, Іва­но-фран­ків­ської, Чер­ні­ве­цької, За­кар­пат­ської обла­стей? Не по­ві­ри­те — ну­лі! Там усе в ажу­рі — чи ви­яв­ля­є­ться бай­ду­жість до про­бле­ми? Не бу­де зай­вим на­га­да­ти: під­трим­ка при­йом­них сі­мей, ди­тя­чих бу­дин­ків сі­мей­но­го ти­пу — це обов’язок дер­жа­ви, згі­дно із Кон­вен­ці­єю ООН про пра­ва ди­ти­ни.

Як без ма­ми?!

І в Ал­ли Іва­нів­ни Сер­бі­ної, і в її по­се­стри в сім’ї Де­рев­ських Лю­дми­ли Оме­ля­нів­ни Кри­цької (во­на по­при всі пе­ре­шко­ди при­їха­ла на зу­стріч з «то­го бо­ку» Дон­ба­су) я за­пи­ту­вав: у чо­му во­ни від­чу­ва­ли рі­зни­цю між си­ріт­ським і ма­те­рин­ським до­ма­ми?

— У дит­бу­дин­ках ми теж по­бу­ва­ли, — роз­по­від­ає Лю­дми­ла Оме­ля­нів­на. — Ко­ли ма­ма за­не­ду­жа­ла, стар­ші до­гля­да­ли мо­лод­ших, але не­вдов­зі нас усе одно на­би­ли в ав­то­бус і по­ве­зли ку­дись. Я бу­ла ма­лень­ка, і ме­ні про­чи­та­ли ви­ві­ску: «При­ймач-роз­по­діль­ник для ма­ло­лі­тніх пра­во­по­ру­шни­ків». Пе­ре­ля­ка­ли­ся. Роз­по­ді­ли­ли так, що ми не ба­чи­ли одне одно­го ба­га­то ро­ків. Де­хто все одно ті­кав до ма­ми, але во­на по­мер­ла 1959-го. А по­рів­ня­ти... Та­ку до­бро­ту, лю­бов, тур­бо­ту, від­да­ність ді­тям, та­ку пра­цьо­ви­тість, як у неї, рід­ко по­ба­чиш. Уже до­ро­слою я від­ві­ду­ва­ла ди­тя­чий бу­ди­нок і чу­ла, як ви­хо­ва­тель­ка кли­че ді­тей на прі­зви­ще. Хі­ба рі­дна лю­ди­на так зро­бить?!

— Як во­на ви­хо­ву­ва­ла? Пам’ятаю якось двоє на­ших хлоп’ят по­би­ли­ся, — зга­дує Ал­ла Іва­нів­на. — Ма­ма по­кли­ка­ла їх до се­бе на ´анок. Ось, ду­маю, на­го­рить їм! А во­на сто­їть у со­ня­чно­му сві­тлі й гла­дить обох по го­ло­вах. По­тім ко­жно­му щось ше­пну­ла на ву­хо, во­ни схо­пи­ли­ся за ру­ки й по­бі­гли у сво­їх спра­вах. У неї був осо­бли­вий та­лант. Aeи­ли ми бі­дно, але дру­жно й ща­сли­во. І, на­пев­но, ні­хто ма­му в май­бу­тньо­му не під­вів.

Зво­ру­шли­вий ма­те­рин­ський і мо­раль­ний по­двиг Оле­ксан­дри Де­рев­ської став при­кла­дом усьо­му сві­ту, вчить лю­дя­но­сті, не­бай­ду­жо­сті, від­по­від­аль­но­сті. У ти­хта­ки Ром­нах не­що­дав­но на­ре­шті ви­ді­ли­ли при­мі­ще­н­ня для ди­тя­чо­го бу­дин­ку сі­мей­но­го ти­пу, де жи­ти­ме сім’я Му­дри­чен­ків, яка ви­хо­вує 11 ді­тей. Тут ба­га­то в чо­му спи­ра­ю­ться са­ме на тра­ди­ції мо­раль­но­го ви­хо­ва­н­ня, зна­хо­дять час ду­шев­но й до­вір­ли­во роз­мов­ля­ти з ко­жним. Книж­ка про Де­рев­ську на­ди­хну­ла й Та­ї­сію Ор­ло­ву, яка са­ма зро­ста­ла в ін­тер­на­ті. За­раз у її сім’ї ви­хо­ву­ють сі­мох си­ріт. Во­на ро­бить усе, щоб во­ни від­чу­ли біль­ше ди­тя­чих ра­до­щів, яки­ми бу­ла обді­ле­на са­ма.

Однак ма­є­мо по­ду­ма­ти й про те, чо­му ді­ти ста­ють си­ро­та­ми. На ці чин­ни­ки ціл­ком мо­жуть ефе­ктив­ні­ше впли­ва­ти і дер­жа­ва, і гро­ма­дян­ське су­спіль­ство. У тій са­мій Сум­ській обла­сті на пер­вин­но­му облі­ку в слу­жбі у спра­вах ді­тей се­ред 2019 си­ріт «тіль­ки» 516 втра­ти­ли ба­тьків. В ін­ших го­ре«ма­ми-та­ти» по­збав­ле­ні ба­тьків­ських прав. Будь-якої опі­ки че­ка­ти від них не до­во­ди­ться. На Сум­щи­ні цю роль, зокре­ма, взя­ли на се­бе 26 ди­тя­чих бу­дин­ків сі­мей­но­го ти­пу зі 175 ви­хо­ван­ця­ми і 160 при­йом­них сі­мей із трьо­ма­ста­ми ді­тьми. Хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, їх по­біль­шає.

Але тут ми по­вер­та­є­мо­ся до ті­єї са­мої про­бле­ми, про яку ве­ли мо­ву в Сє­вє­ро­до­не­цьку із за­сту­пни­цею гу­бер­на­то­ра Оль­гою Лі­шик. «На­ші лю­ди чо­мусь хо­чуть уси­но­ви­ти мен­шу ди­ти­ну, си­ньо­оку... Ми сьо­го­дні ма­є­мо го­во­ри­ти про по­тре­би ді­тей стар­шо­го ві­ку, ді­тей з фі­зи­чни­ми й пси­хі­чни­ми від­хи­ле­н­ня­ми, про те, що ці ді­ти теж кла­сні», — вва­жає сум­ча­нин, на­чаль­ник обла­сної слу­жби у спра­вах ді­тей Юрій Ка­ли­нов­ський.

То чо­му б не роз­по­ча­ти та­ку роз­мо­ву з до­сві­ду Оле­ксан­дри Де­рев­ської, яка ви­хо­джу­ва­ла ді­тей, ви­зна­них у дит­бу­дин­ках ледь не без­на­дій­ни­ми за здо­ров’ям? І зов­сім рі­зно­го ві­ку.

Лі­но­щі ду­ші

За­те 28 ве­ре­сня від­був­ся Все­укра­їн­ський фле­шмоб «Уси­нов­ле­н­ня — це лю­бов на­зав­жди!». Не від­ста­є­мо від су­ча­сної мо­ди, але ох як від­ста­є­мо від Оле­ксан­дри Ав­ра­мів­ни. Втім, па­ни жур­на­лі­сти, схо­же, вва­жа­ють її на­шою су­ча­сни­цею. Не ду­хов­ною, а ре­аль­ною. Чи­таю ба­дьо­рі сві­жі по­ві­дом­ле­н­ня:

113 (04.10.2018 — 11:17 Но­во­сти На Лу­ган­щи­не мать-ге­рои­ню, во­спи­тав­шую 48 де­тей, на­гра­ди­ли ор­де­ном и па­мя­тным зна­ком.

В Се­ве­ро­до­не­цке вру­чи­ли на­гра­ду ма­те­ри-ге­рои­не, ко­то­рая во­спи­тыва­ла 48 де­тей.

В Се­ве­ро­до­не­цке на­гра­ди­ли ма­тьге­рои­ню, ко­то­рая во­спи­тыва­ла 48 де­тей 4–10–2018, 11:53

В Се­ве­ро­до­не­цке вру­чи­ли на­гра­ду ма­те­ри-ге­рои­не, ко­то­рая во­спи­тыва­ла 48 де­тей. Вче­ра, 3 октя­бря, ма­те­ри-ге­рои­не, ко­то­рая вме­сте со своим му­жем во­спи­та­ла 48 де­тей ра­зных на­ци­о­наль­но­стей и ра­зно­го со­сто­я­ния здо­ро­вья, ли­шен­ных ро­ди­тель­ской опе­ки, вру­чи­ли ор­ден и па­мя­тный знак име­ни Але­ксан­дры Де­рев­ской.

05.10.2018 В честь ма­те­ри-ге­рои­ни из Лу­ган­ской обла­сти на­зва­ли ор­ден.

Але­ксан­дра Древ­ская за жизнь во­спи­та­ла 48 де­тей ра­зных на­ци­о­наль­но­стей и ра­зно­го со­сто­я­ния здо­ро­вья, ко­то­рые оста­лись без ро­ди­те­лей. В Се­ве­ро­до­не­цке вру­чи­ли на­гра­ды па­мя­ти ма­те­ри-ге­рои­ни Але­ксан­дры Древ­ской…

Не смі­шно, а сум­но. На­га­даю: О.де­рев­ська (а не Древ­ська!) по­мер­ла 1959 ро­ку. До Лу­ган­щи­ни во­на не ма­ла жо­дно­го сто­сун­ку. Но­ві­тній ор­ден її ж іме­ні їй не вру­чав­ся (по­смер­тно теж). До ре­чі, в офі­цій­но­му по­ві­дом­лен­ні прес­слу­жби Лу­ган­ської ОДА, на яке по­си­ла­ю­ться ці ЗМІ, усе на­пи­са­но пра­виль­но.

«Ме­ні со­ром­но за на­шу дер­жа­ву: скіль­ки про­по­зи­цій, скіль­ки на­по­ле­гли­вої та кро­пі­ткої ро­бо­ти, скіль­ки пе­ре­жи­вань і нер­ву­вань бу­ло до­кла­де­но рі­зни­ми ен­ту­зі­а­ста­ми що­до за­сну­ва­н­ня ана­ло­гі­чної ДЕ­РAEАВ­НОЇ на­го­ро­ди, — все ли­ши­ло­ся не­по­чу­тим... Низь­ко вкло­ня­ю­ся ді­тям і вну­кам Оле­ксан­дри Ав­ра­мів­ни за їх на­по­ле­гли­ву пра­цю, за їх упев­не­ність у пра­виль­но­му ви­бо­рі шля­ху до здій­сне­н­ня ме­ти, за те, що во­ни не зу­пи­ня­ю­ться на важ­кій до­ро­зі... Адже ро­дин­но-па­трі­о­ти­чне ви­хо­ва­н­ня бу­ло, є і бу­де (хоч як йо­го не на­зва­ти ін­ши­ми сло­ва­ми), бо ми зна­є­мо, що ро­ди­на — це ма­лень­ка дер­жа­ва, яка є ча­стин­кою на­шої ве­ли­кої дер­жа­ви. А во­лон­те­рам, які отри­ма­ли на­го­ро­ди, — щи­рі ві­та­н­ня!» — пи­ше на пор­та­лі «Се­ве­ро­до­не­цк он­лайн» Те­тя­на Лі­снен­ко, у ми­ну­ло­му за­сту­пни­ця ди­ре­кто­ра шко­ли-ін­тер­на­ту іме­ні Оле­ксан­дри Де­рев­ської у м. Ром­ни.

***

Спад­щи­на, до­свід Оле­ксан­дри Ав­ра­мів­ни в гу­ма­ні­за­ції су­спіль­ства, у по­бу­до­ві вза­є­мин без­цін­ні і для ба­тьків, і для пе­да­го­гів, і для всіх нас. Адже ми хо­че­мо, щоб жи­т­тя на­ла­го­джу­ва­ло­ся, щоб ні­хто не то­нув у йо­го ко­ло­тне­чах. А до­ро­гий для ме­не ор­ден Оле­ксан­дри Де­рев­ської — це пам’ять сер­ця, на­ці­ле­на в май­бу­тнє. Як орі­єн­тир для тих, хто зда­тен про­стя­гну­ти ін­шим ря­тів­ну ру­ку. Ря­ту­ю­чи від за­бу­т­тя го­лов­ні люд­ські цін­но­сті.

С.перцовський пе­ре­дає А.сер­бі­ній юві­лей­ні при­ві­та­н­ня від ре­да­кції DT.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.