Емо­цій­ний ін­те­лект

Як він мо­же до­по­мог­ти у сі­мей­но­му жит­ті

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ана­ста­сія ГОЛОТА Depositphotos

За остан­ні кіль­ка ро­ків по­ня­т­тя «емо­цій­ний ін­те­лект» (EQ) ста­ло на­дзви­чай­но по­пу­ляр­ним.

Йо­го про­ти­став­ля­ють ко­гні­тив­ним зді­бно­стям (IQ) осо­би і вва­жа­ють най­го­лов­ні­шою умо­вою для ща­сли­во­го та пов­но­го жи­т­тя. Уче­ні, які до­слі­джу­ють цю зді­бність, не­без­під­став­но за­яв­ля­ють, що емо­цій­ний ін­те­лект — най­ва­жли­ві­ша на­ви­чка XXI сто­лі­т­тя.

Що ж це за ди­во-зді­бність, а го­лов­не — як во­на мо­же до­по­мог­ти в сі­мей­но­му жит­ті?

Емо­цій­ний ін­те­лект — це зда­тність лю­ди­ни усві­дом­лю­ва­ти емо­ції свої та ото­че­н­ня, вмі­н­ня опа­но­ву­ва­ти свої по­чу­т­тя, впли­ва­ти на стан ін­ших лю­дей, ви­яв­ля­ти ем­па­тію (спів­пе­ре­жи­ва­н­ня, спів­чу­т­тя). EQ — це зда­тність пе­ре­тво­ри­ти емо­ції й по­чу­т­тя в ре­сурс, який дає мо­жли­вість бу­ду­ва­ти мі­цні та гли­бо­кі сто­сун­ки.

Са­ме ці на­ви­чки й зді­бно­сті на­дзви­чай­но ва­жли­ві для ща­сли­во­го по­дру­жньо­го жи­т­тя. За остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя істо­тно змі­ни­ла­ся ме­та ство­ре­н­ня сім’ї, а від­по­від­но — фун­кції й очі­ку­ва­н­ня від сі­мей­но­го жи­т­тя. На сьо­го­дні сім’ї ство­рю­ю­ться не для ви­жи­ва­н­ня, не для за­до­во­ле­н­ня го­спо­дар­сько-по­бу­то­вих по­треб або со­ці­аль­ної за­хи­ще­но­сті (як це бу­ло за­ве­де­но в пе­рі­од па­трі­ар­ха­ту) і на­віть не для про­дов­же­н­ня ро­ду та за­до­во­ле­н­ня се­ксу­аль­них по­треб, — усе це мо­жна ре­а­лі­зу­ва­ти і не пов’язу­ю­чи се­бе уза­ми шлю­бу, при цьо­му не під­да­ю­чись со­ці­аль­но­му осу­ду.

Су­ча­сні лю­ди одру­жу­ю­ться і ство­рю­ють сім’ю, від­чу­ва­ю­чи ні­жні по­чу­т­тя до пар­тне­ра, і пра­гнуть у та­ких сто­сун­ках за­до­воль­ни­ти свою по­тре­бу в прийнят­ті, близь­ко­сті, по­ва­зі, пси­хо­ло­гі­чній без­пе­ці. Та­ким чи­ном, основ­ни­ми фун­кці­я­ми су­ча­сної сім’ї ста­ли емо­цій­на під­трим­ка, ко­му­ні­ка­ція, ду­хов­ний роз­ви­ток. Пси­хо­ло­гі­чне за­до­во­ле­н­ня від шлю­бу стає ви­рі­шаль­ним у пи­тан­ні збе­ре­же­н­ня сто­сун­ків. І са­ме роз­ви­не­ний емо­цій­ний ін­те­лект пар­тне­рів спри­яє ре­а­лі­за­ції ви­ще пе­ре­лі­че­них емо­цій­них по­треб. Біль­ше то­го, EQ — це осно­ва, ´рунт для гли­бо­ких сто­сун­ків, для справ­жньої близь­ко­сті.

Як це ви­гля­дає не в те­о­рії, а на пра­кти­ці?

Справ­жня близь­кість із пар­тне­ром по­чи­на­є­ться з ро­зу­мі­н­ня се­бе — сво­їх ба­жань, по­треб, цін­но­стей. І са­ме на­ші по­чу­т­тя та емо­ції мо­жуть до­по­мог­ти нам у цьо­му. Від­по­від­а­ю­чи на за­пи­та­н­ня «що я від­чу­ваю?», ми мо­же­мо зна­йти при­чи­ну пе­ре­жи­ва­н­ня, а от­же — зро­зу­мі­ти, яка по­тре­ба за ним кри­є­ться. На­при­клад, обра­жа­ю­чись на по­ве­дін­ку сво­го чо­ло­ві­ка, який ча­сто за­три­му­є­ться на ро­бо­ті, жін­ка мо­же від­по­ві­сти со­бі: «Я по­чу­ва­ю­ся са­мо­тньою, по­ки­ну­тою», — і то­ді оче­ви­дною стає її по­тре­ба — бу­ти в кон­та­кті, по­чу­ва­ти­ся по­трі­бною і цін­ною. На­сту­пне пи­та­н­ня, на яке їй слід від­по­ві­сти: «Що ме­ні не­об­хі­дно, аби від­чу­ва­ти, що я ва­жли­ва пар­тне­ро­ві?» (яким чи­ном я мо­жу за­до­воль­ни­ти цю по­тре­бу?). І то­ді зви­чне «Ти вза­га­лі не при­ді­ля­єш ме­ні ува­ги!» пе­ре­тво­ри­ться на «Ме­ні так по­трі­бно, щоб ми біль­ше про­во­ди­ли ча­су вдвох, на­при­клад що­ви­хі­дних ви­їжджа­ли ку­дись ра­зом, без ді­тей чи дру­зів».

Усві­дом­ле­н­ня сво­їх емо­цій­них ста­нів — це та­кож пер­ший крок до то­го, щоб опа­ну­ва­ти їх. У на­шій куль­ту­рі не за­ве­де­но де­мон­стру­ва­ти свої «не­га­тив­ні» емо­ції, то­му єди­ний ві­до­мий біль­шо­сті спо­сіб ке­ру­ва­н­ня ни­ми — стри­му­ва­н­ня або при­ду­ше­н­ня. Але ко­жна емо­ція нам да­на для чо­гось, і при­ро­дою за­ду­ма­но так, що будь-яка емо­цій­на ре­а­кція має бу­ти про­жи­та. Ко­ли нас пе­ре­пов­ню­ють роз­дра­ту­ва­н­ня або гнів, ці емо­ції шу­ка­ють ви­хо­ду. При­гні­чу­ю­чи їх, ми тіль­ки силь­ні­ше сти­ску­є­мо пру­жи­ну, яка ра­но чи пі­зно ви­стре­лить, і то­ді ста­не­ться емо­цій­ний ви­бух. Са­ме в цьо­му по­ля­гає при­чи­на бур­хли­вих і гу­чних кон­флі­ктів сі­мей­них пар. Якщо на­ми ке­рує гнів (який на­ко­пи­чу­вав­ся три­ва­лий час і на­ре­шті зна­хо­дить ви­хід), то обра­зи пар­тне­ра у свар­ці пра­кти­чно не­ми­ну­чі, і то­ді зна­йти ви­хід із кон­флі­ктної си­ту­а­ції бу­де зна­чно скла­дні­ше, а ра­ни, зав­да­ні не­обе­ре­жни­ми ви­слов­лю­ва­н­ня­ми, руй­ну­ва­ти­муть до­ві­ру між по­друж­жям.

Та ко­ли на­вчи­ти­ся по­мі­ча­ти най­мен­ші від­тін­ки сво­го на­строю, ко­ли від­зна­ча­ти про се­бе пер­ші дзві­но­чки не­вдо­во­ле­н­ня чи­мось, то стає мо­жли­во не до­во­ди­ти до «остан­ньої кра­плі». Від­чув­ши роз­дра­ту­ва­н­ня на ко­трусь із дій пар­тне­ра, мо­жна не стри­му­ва­ти, не ков­та­ти свою емо­цію, а спо­кій­но ска­за­ти: «Ко­ли ти ро­биш (те-то), я по­чу­ва­ю­ся (так-то)» або «Ме­не злить, ко­ли ти…» І то­ді це роз­дра­ту­ва­н­ня то­чно не пе­ре­тво­ри­ться на гнів, яким уже пра­кти­чно не­мо­жли­во ке­ру­ва­ти. Зда­тність кон­тро­лю­ва­ти свої ім­пуль­сив­ні ре­а­кції та силь­ні емо­ції — за­по­ру­ка успі­ху і в сто­сун­ках, і в жит­ті за­га­лом.

Ну й, без­пе­ре­чно, одні­єю з най­ва­жли­ві­ших на­ви­чок у сі­мей­ній вза­є­мо­дії є зда­тність по­мі­ча­ти по­чу­т­тя та емо­ції пар­тне­ра, ро­зу­мі­ти, чим во­ни зу­мов­ле­ні, а та­кож — умі­н­ня бу­ти чуй­ним, під­три­му­ва­ти, спів­пе­ре­жи­ва­ти. На­то­мість у на­шій куль­ту­рі, як пра­ви­ло, за­ве­де­но зне­ці­ню­ва­ти емо­ції: «Та чо­го ти пе­ре­жи­ва­єш! По­ду­ма­єш, на­чаль­ник на­гру­бі­я­нив! Зав­тра ти вже за­бу­деш про це!», «Це та­кі дрі­бни­ці! Не вар­то на­віть ду­ма­ти про це» — за­мість про­сто­го й щи­ро­го: «Я ро­зу­мію, як то­бі! Це справ­ді так не­при­єм­но! Я б теж за­сму­ти­ла­ся». Без на­да­н­ня пла­ну з по­ря­тун­ку, без ін­стру­кцій, як тре­ба бу­ло ска­за­ти чи зро­би­ти, про­сто по­ка­за­ти, що ви — по­руч. Це і є ем­па­тія. І по­чи­на­є­ться во­на з умі­н­ня усві­до­ми­ти, що ж са­ме від­чу­ває пар­тнер, зна­йти у сво­є­му сер­ці та­ке са­ме по­чу­т­тя і при­єд­на­ти­ся в пе­ре­жи­ва­н­нях. Са­ме та­кі дії й да­ють від­чу­т­тя пси­хо­ло­гі­чної близь­ко­сті, від­чу­т­тя під­трим­ки та ро­зу­мі­н­ня.

Усе ви­ще­ви­кла­де­не по­чи­на­є­ться з озна­йом­ле­н­ня з по­чу­т­тя­ми та емо­ці­я­ми, ви­вче­н­ня ба­га­тої па­лі­три емо­цій­них ста­нів. Нав­ча­ти цьо­го ва­жли­во з ран­ньо­го ди­тин­ства, то­ді в ле­кси­ко­ні до­ро­слої лю­ди­ни бу­де на­ба­га­то біль­ше ви­зна­чень сво­го ста­ну, ніж тіль­ки «Я в шо­ці!» і «Ме­не бі­сить». І то­ді мо­жли­вість по­бу­ду­ва­ти гли­бо­кі, мі­цні сто­сун­ки бу­де в ра­зи ви­щою. Адже са­ме ця зда­тність лю­ди­ни впли­ває на якість її жи­т­тя й за­до­во­ле­ність ним. Ща­сли­ви­ми нас ро­блять не до­ся­гне­н­ня або при­дба­н­ня, а до­брі сто­сун­ки (з ко­ха­ни­ми, з дру­зя­ми, ко­ле­га­ми, ді­тьми).

На жаль, за­без­пе­чи­ти по­друж­жю пси­хо­ло­гі­чну за­до­во­ле­ність у шлю­бі під си­лу не всім. Це зна­чно скла­дні­ше, ніж про­сто спіль­но го­спо­да­рю­ва­ти чи за­до­воль­ня­ти ба­зо­ві по­тре­би (без­пе­ка, їжа, про­дов­же­н­ня ро­ду). Са­ме цей факт об­умов­лює ви­со­ке зро­ста­н­ня роз­лу­чень за остан­ні 100 ро­ків, адже основ­на по­тре­ба, яку ми пра­гне­мо за­до­воль­ни­ти в шлю­бі, — емо­цій­на.

Але до­бра но­ви­на в то­му, що зда­тність бу­ду­ва­ти сто­сун­ки — це на­ви­чка, яку мо­жна й тре­ба роз­ви­ва­ти. Ні для ко­го не се­крет: для то­го, щоб сто­сун­ки бу­ли мі­цни­ми і три­ва­ли­ми, по­трі­бні зу­си­л­ля. За­зви­чай під «ро­бо­тою над сто­сун­ка­ми» слід ро­зу­мі­ти вмі­н­ня ви­ба­ча­ти, стри­му­ва­ти свої емо­ції, йти на ком­про­мі­си. Усе це стає мо­жли­вим, якщо роз­ви­ва­ти свою усві­дом­ле­ність (у то­му чи­слі емо­цій­ну), вчи­ти­ся зна­хо­ди­ти кон­такт зі сво­їм емо­цій­ним сві­том, тре­ну­ва­ти­ся в ми­сте­цтві емо­цій­ної са­мо­ре­гу­ля­ції, про­жи­ва­ти, а не стри­му­ва­ти свої по­чу­т­тя — на­віть не­при­єм­ні.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.