Вте­ча в ди­тин­ство

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ка­те­ри­на ГОЛЬЦБЕРГ Depositphotos

Ви­ріс, але не по­до­ро­слі­шав — так мо­жна ска­за­ти про ар­мію су­ча­сних мо­ло­дих лю­дей.

У мо­є­му ка­бі­не­ті во­ни тра­ди­цій­но з’яв­ля­ю­ться в су­про­во­ді ма­тусь (або ін­ших стар­ших ро­ди­чів), скром­но мов­чать і зво­ру­шли­во ки­ва­ють у такт сло­вам тур­бо­тли­во­го су­про­від­ни­ка. Во­ни ні на що не скар­жа­ться, по­го­джу­ю­ться з усім, що ка­же ма­ма, го­то­ві ви­зна­ти се­бе вин­ни­ми, але біль­ше одно­го ра­зу до пси­хо­ло­гів не при­хо­дять.

Їх на­зи­ва­ють ле­да­чи­ми, дар­мо­їда­ми, не­до­ука­ми, ле­жня­ми й ін­фан­ти­ла­ми, але їм бай­ду­же. На по­ча­тку 80-х ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя їм на­віть ви­га­да­ли ді­а­гноз — син­дром Пі­те­ра Пе­на. Во­ни бу­ли, є і бу­дуть. Ма­ло то­го, їх де­да­лі біль­шає — ді­тей, які не хо­чуть до­ро­слі­ша­ти. З них ви­хо­дять іде­аль­ні грав­ці, ал­ко­го­лі­ки й нар­ко­ма­ни, але рід­ко — тру­до­го­лі­ки і вдя­чні ді­ти, які при­во­дять ону­ків до ба­бусь на борщ і ва­ре­ни­ки. Чи­ма­ло чо­ло­ві­ків, та що вже там при­хо­ву­ва­ти — і жі­нок, не го­то­ві одру­жу­ва­ти­ся, не го­то­ві до ба­тьків­ства ні в трид­цять, ні в со­рок ро­ків. І ча­сто не­ви­ра­зна го­тов­ність з’яв­ля­є­ться вже то­ді, ко­ли в ми­ну­лі ча­си ста­ва­ли ді­ду­ся­ми й ба­бу­ся­ми...

Тре­ба ви­зна­ти, що ни­ні ду­же скла­дно зро­зу­мі­ти, де про­ля­гає ме­жа до­ро­сло­сті. Осо­би­сто я в дев’ятнад­цять ро­ків вва­жа­ла се­бе ціл­ком до­ро­слою лю­ди­ною, зда­тною ре­аль­но за­ро­бля­ти гро­ші, са­мо­стій­но го­спо­да­рю­ва­ти пла­ну­ю­чи ви­тра­ти, опла­чу­ю­чи ра­хун­ки і на­віть від­кла­да­ю­чи на свій роз­ви­ток. При цьо­му я не ма­ла жо­дної фі­нан­со­вої під­трим­ки з бо­ку ба­тьків. Су­ча­сні двад­ця­ти­рі­чні зде­біль­шо­го жи­вуть на фі­нан­со­вих до­та­ці­ях ба­тьків і ча­сто — на одній із ни­ми те­ри­то­рії. При цьо­му ба­тьки не тіль­ки під­три­му­ють ді­тей грі­шми, а й го­то­ві за­сту­па­ти­ся за них сво­їм ав­то­ри­те­том, не да­ю­чи мо­жли­во­сті са­мо­стій­но бу­ду­ва­ти сто­сун­ки, кар’єру і сі­мей­не жи­т­тя. То­чно так са­мо, як бі­га­ли в шко­лу за­хи­ща­ти ді­тей від учи­те­лів або не­дру­гів, во­ни за­хи­ща­ють те­пер їхнє сі­мей­не жи­т­тя й ви­би­ра­ють, з ким ді­тям дру­жи­ти і з ким спа­ти.

За­ува­жу, що ни­ні в усьо­му сві­ті по­ня­т­тя «під­лі­ток» роз­ши­ри­ло­ся в оби­два бо­ки. Якщо ра­ні­ше під­лі­тко­вим ві­ком вва­жав­ся умов­но вік від три­над­ця­ти до ві­сім­над­ця­ти ро­ків, то те­пер ба­га­то хто стар­тує в де­сять, а за­тя­гує їх до двад­ця­ти п’яти, з усі­ма акту­аль­ни­ми під­лі­тко­ви­ми про­бле­ма­ми. Не всіх, але ба­га­тьох.

Усу­пе­реч по­ши­ре­ній дум­ці, що ни­ні ста­те­ве жи­т­тя по­чи­на­є­ться в мо­ло­дих лю­дей до­сить ра­но, з’яви­ла­ся стій­ка тен­ден­ція до то­го, що вік се­ксу­аль­но­го де­бю­ту теж зро­стає. І, мо­жли­во, не че­рез за­гли­бле­ність мо­ло­ді у про­це­си нав­ча­н­ня й ви­бо­ру про­фе­сії, а че­рез ту ж та­ки ін­фан­тиль­ність, ко­ли й по­зна­йо­ми­ти­ся не­має ба­жа­н­ня і по­тре­би, адже се­ксу­аль­ні сто­сун­ки — це теж ве­ли­ка від­по­від­аль­ність, по­при те що ба­га­то хто про це на­віть не пі­до­зрює.

То в чо­му ж про­бле­ма? Во­ни не вмі­ють до­ро­слі­ша­ти чи не хо­чуть? Де дже­ре­ло їхньої асо­ці­аль­но­сті й мі­зан­тро­пії? Га­даю, при­чи­на зде­біль­шо­го в то­му, як ми, до­ро­слі, ста­ви­мо­ся до ді­тей, які ми ба­тьки. Для ме­не мар­ке­ром май­бу­тньої ін­фан­тиль­но­сті є ба­тьків­ські фра­зи: «Я за­ра­ди ньо­го...» Да­лі мо­жуть бу­ти ва­рі­ан­ти: «…по­ки­ну­ла ро­бо­ту», «…жи­ву з не­лю­бим чо­ло­ві­ком», «…на­плю­ва­ла на своє жи­т­тя», «…не сплю но­ча­ми». Тоб­то пер­шим сим­пто­мом май­бу­тньої ін­фан­тиль­но­сті в ди­ти­ни ча­сто бу­ває са­ме пов­на від­мо­ва ба­тьків від вла­сно­го жи­т­тя й ін­те­ре­сів на ко­ристь ди­ти­ни.

Та бу­ває й іна­кше: не всі з них ма­ми­ні син­ки або та­ту­се­ві донь­ки, де­хто ви­ро­стає під опі­кою ба­бусь і ня­ньок, ма­ю­чи аб­со­лю­тно від­сто­ро­не­них ба­тьків, однак теж не до­ро­слі­ша­ють, шу­ка­ю­чи в усіх, хто їх ото­чує, тур­бо­тли­ву ма­му­сю, ту, якої не бу­ло по­руч у ди­тин­стві. У цих ви­пад­ках до ін­фан­тиль­но­сті мо­же під­штов­хну­ти са­ме очі­ку­ва­н­ня до­ро­сли­ми від ди­ти­ни швид­ко­го до­ро­слі­ша­н­ня: «ди­ви­ся сам, ти вже ве­ли­кий», «ти по­ви­нен уже це вмі­ти», «як то­бі не со­ром­но — як ма­лень­кий». Від­так у ди­ти­ни роз­ви­ва­є­ться го­стрий про­тест на до­ро­слі­ша­н­ня, і во­на ма­кси­маль­но зво­лі­кає з ви­хо­дом з ком­фор­тних умов ди­тин­ства.

За­зви­чай ді­ти ду­же швид­ко влов­лю­ють усі вто­рин­ні ви­го­ди ко­жно­го із цих ста­но­вищ і ро­зу­мі­ють, що са­ме їхня ре­аль­на або уда­ва­на без­по­ра­дність і є га­чком, на яко­му три­ма­є­ться ба­тьків­ська лю­бов. Во­ни ма­кси­маль­но ви­ко­ри­сто­ву­ють ба­тьків­ську три­во­гу і гі­пе­ро­пі­ку, ба­тьків­ське по­чу­т­тя про­ви­ни й со­ро­му, а по­тім уже не мо­жуть ні фі­зи­чно, ні емо­цій­но да­ва­ти со­бі ра­ду, впа­да­ю­чи в за­ле­жність.

І якщо на­віть під­лі­ток, до­ро­слі­ша­ю­чи, спро­бує ви­йти з-під ба­тьків­сько­го впли­ву, ма­ти (а в окре­мих ви­пад­ках і ба­тько) ду­же швид­ко, че­рез по­чу­т­тя про­ви­ни, по­вер­тає йо­го на зви­чне мі­сце. Ду­же до­бре пам’ятаю на при­йо­мі ху­день­ку скри­паль­ку, чия ма­ма так на­стра­ха­ла дів­чин­ку, що та бу­кваль­но по­ві­ри­ла: якщо во­на по­ки­не гра­ти на скри­пці, ма­ма не­о­дмін­но ці­єї ж ми­ті по­мре. За будь-якої спро­би ди­ти­ни са­бо­ту­ва­ти му­зи­чні за­ня­т­тя ма­ма те­а­траль­но ха­па­ла­ся за сер­це, роз­бриз­ку­ва­ла по до­му ва­ло­кор­дин, зав­да­н­ням яко­го бу­ло від­но­ви­ти з до­по­мо­гою різ­ко­го за­па­ху, що за­пам’ято­ву­є­ться, по­кір­ність донь­ки. За­пах по­чав спра­цьо­ву­ва­ти як три­гер, і в будь-якій си­ту­а­ції ви­кли­кав по­чу­т­тя про­ви­ни й по­кір­но­сті до­лі. Са­мо­стій­но донь­ка в цій сім’ї ні­чо­го не ви­рі­шу­ва­ла, але до­ко­ри з цьо­го при­во­ду си­па­ли­ся гра­дом. Див­но тіль­ки, що ма­ма при­ве­ла донь­ку до пси­хо­ло­га са­ме з за­пи­том: «не­са­мо­стій­на й ле­да­ча». Але дів­чи­на, а їй на той мо­мент бу­ло вже 24, зі­зна­ла­ся, що ма­мі про­сто не по­до­ба­є­ться, що во­на кра­де в неї гро­ші. Хи­мер­но склав­ся па­сьянс у цій сім’ї...

В одно­му з най­важ­чих філь­мів, які я ба­чи­ла, — Six Ways to Sunday (у на­шо­му про­ка­ті — «Кров з мо­ло­ком»), го­лов­ний ге­рой, ві­сім­над­ця­ти­рі­чний со­ром’язли­вий Гар­рі, жи­ве зі сво­єю ма­тір’ю. Він жи­ве з ма­тір’ю в одно­му по­ме­шкан­ні, з ма­тір’ю в го­ло­ві і з ма­тір’ю в ліж­ку... При цьо­му Гар­рі — без­жаль­ний убив­ця, го­то­вий при­кін­чи­ти на­віть най­лі­пшо­го дру­га. Але ма­ту­ся... У філь­мі є епі­зод, де ми ба­чи­мо, як Гар­рі ля­гає спа­ти, й тур­бо­тли­ва ма­тін­ка від­би­рає в ньо­го від­вер­тий жур­нал і ви­ми­кає сві­тло, і, ко­ли зго­дом Гар­рі ку­пує со­бі бу­ди­нок, пер­ше, що він хо­че кон­тро­лю­ва­ти, це кно­пку ви­ми­ка­ча сві­тла бі­ля сво­го ліж­ка. Яке ж яке бу­ло роз­ча­ру­ва­н­ня Гар­рі, ко­ли вве­че­рі, по­вер­нув­шись у но­вий бу­ди­нок, він не зна­хо­дить бі­ля ліж­ка ви­ми­ка­ча! І ми ба­чи­мо, як дріт пу­по­ви­ною тя­гне­ться до ма­те­ри­но­го ліж­ка. Цей дріт чер­во­ною ни­ткою про­хо­дить крізь жи­т­тя ба­га­тьох ді­тей, які до­ро­слі­ша­ють, але так за­ле­жні від сво­їх ма­те­рів. Та з Гар­рі все бу­ло зов­сім по­га­но, не дай Бо­же ні­ко­му.

За­зви­чай ба­тьки, чиї ді­ти не мо­жуть по­до­ро­слі­ша­ти, да­ють сво­їм ча­дам ду­же су­пе­ре­чли­ві на­ста­но­ви. Тут по­руч мо­жуть бу­ти «ви­рі­шуй сам» і «те­бе не пи­та­ли», «чо­му в те­бе не­має дру­зів?» і «не дру­жи із цим хло­пчи­ком», «нам бай­ду­же, як ти вчи­шся» і «чо­му з кон­троль­ної не 12?», «чо­му ти не одру­жу­є­шся?» і «о дев’ятій будь вдо­ма, щоб та­то не хви­лю­вав­ся». У цьо­му ба­тьків­сько­му ме­тан­ні ди­ти­на, щоб якось ви­жи­ти, має про­сто зав­мер­ти й сто­я­ти на мі­сці не ру­ха­ю­чись і май­же не ди­ха­ю­чи. І в тій умов­ній зо­ні спо­кою роз­ви­ток май­же зу­пи­ня­є­ться, пе­ре­тво­рю­ю­чи лю­ди­ну на уда­валь­ни­ка й ли­це­мі­ра, не зда­тно­го не­сти від­по­від­аль­ність не те що за ін­ших, а й за се­бе са­мо­го. Пі­зні­ше во­ни стра­жда­ють на про­кра­сти­на­цію, не вмі­ють до­три­му­ва­ти­ся обі­ця­но­го сло­ва, ку­пу­ють ба­га­то до­ро­гих, але не­по­трі­бних ре­чей та ігра­шок — і аб­со­лю­тно не­стер­пні в шлю­бі, бо про­по­від­у­ють жи­т­тя без зо­бов’язань.

Ни­ні на­віть ку­ми­ри, як у ді­тей, так і в до­ро­слих, з озна­ка­ми під­лі­тко­вих ди­вацтв. По­валь­на під­лі­тко­вість — це все-та­ки де­фор­ма­ція осо­би­сто­сті, кри­за в до­во­лі за­пу­ще­ній ста­дії. З одно­го бо­ку до­ро­слий, що не від­був­ся, — це ре­зуль­тат не­вда­ло­го сі­мей­но­го жи­т­тя йо­го ба­тьків, а з ін­шо­го — один з на­слід­ків куль­ти­ву­ва­н­ня спо­жи­ва­цьких цін­но­стей у су­спіль­стві, де на­го­ду­ва­ти й одяг­ти ва­жли­ві­ше, ніж ви­слу­ха­ти й зро­зу­мі­ти. Сім’я, хоч і фор­маль­но, бу­ду­є­ться на ди­ти­но­цен­тро­ва­но­сті, але, по су­ті, орі­єн­ту­є­ться тіль­ки на зов­ні­шні по­тре­би ди­ти­ни, да­ю­чи їй ли­ше хліб і ви­до­ви­ща.

Су­ча­сні ді­ти ду­же ча­сто ма­ють ви­гляд до­ро­слих і гра­ю­ться в до­ро­слих, за­пи­су­ють бло­ги, бе­руть участь у кон­кур­сах на­рів­ні з до­ро­сли­ми, за­йма­ю­ться тор­гів­лею і ре­кла­му­ють се­бе.

Що ж то­ді во­но та­ке — до­ро­слість? З по­гля­ду пси­хо­ло­гії, до­ро­слість — це зда­тність від­по­від­а­ти за свої вчин­ки, кри­ти­чно ми­сли­ти, ро­би­ти від­по­від­аль­ний ви­бір і ке­ру­ва­ти сво­їм жи­т­тям. До­ро­слість — це зда­тність бра­ти на се­бе роль чо­ло­ві­ка, дру­жи­ни, ба­тька, со­ці­аль­ні ро­лі пра­ців­ни­ка й гро­ма­дя­ни­на, зда­тність пе­ре­бо­рю­ва­ти свій страх пе­ред жи­т­тям. І, тре­ба ска­за­ти, ба­га­то хто дає со­бі із цим ра­ду й бла­го­по­лу­чно до­ро­слі­шає, на­со­ло­джу­ю­чись сво­єю са­мо­стій­ні­стю і за­слу­же­но пи­ша­ю­чись жит­тє­ви­ми пе­ре­мо­га­ми. Ви­хо­дить, на­дія є. А нам, ба­тькам, так ва­жли­во не зі­псу­ва­ти жи­т­тя ди­ти­ні у спро­бах убез­пе­чи­ти її від вла­сних стра­хів і ком­пле­ксів. Бо ду­же ча­сто ді­ти за­ли­ша­ю­ться з усі­ма на­ши­ми про­бле­ма­ми, пе­ре­да­ни­ми їм у спад­щи­ну, а убез­пе­чи­ти їх ви­хо­дить ли­ше від жи­т­тя в ре­аль­но­му сві­ті. І во­ни ті­ка­ють — ко­жен у свій Не­вер­ленд...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.