Львів­ський ли­сто­пад

100 ро­ків то­му укра­їн­ці взя­ли вла­ду у сто­ли­ці Схі­дної Га­ли­чи­ни, про­те не змо­гли її втри­ма­ти

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Свя­то­слав ЛИПОВЕЦЬКИЙ С.Л.)

(Тер­но­піль)

У ХХ сто­літ­ті укра­їн­цям не­о­дно­ра­зо­во до­ве­ло­ся про­го­ло­шу­ва­ти дер­жав­ність, і що­ра­зу то бу­ла по­дія мі­жна­ро­дно­го зна­че­н­ня.

Втім, се­ред низ­ки спроб одна бу­ла осо­бли­вою — «Про­го­ло­ше­н­ня Укра­їн­ської Дер­жа­ви на укра­їн­ських обла­стях Ав­стрії і Угор­щи­ни», що від­бу­ло­ся 19 жов­тня 1918 р. у Льво­ві. Та ці­єї по­дії «не по­мі­ти­ли» не ли­ше на зов­ні­шній аре­ні, а й у са­мій Ав­стро-угор­щи­ні во­на всі­ля­ко за­мов­чу­ва­ла­ся.

Їй пе­ре­ду­ва­ло звер­не­н­ня ім­пе­ра­то­ра Кар­ла Габс­бур­га, який на­при­кін­ці вій­ни, 16 жов­тня, ого­ло­сив про на­мір транс­фор­му­ва­ти Ав­стро-угор­щи­ну в фе­де­ра­цію на­ціо­наль­них дер­жав. Це бу­ла чер­го­ва спро­ба Габс­бур­гів втри­ма­ти ім­пе­рію від роз­па­ду, бо біль­шість її на­ро­дно­стей ста­ва­ла на шлях не­за­ле­жно­сті. Що ж до га­ли­цьких укра­їн­ців, або, як їх офі­цій­но на­зи­ва­ли, «ру­си­нів», то во­ни сво­єю по­зи­ці­єю від­рі­зня­ли­ся, бо ма­ли ви­со­ку до­ві­ру до Габс­бур­гів. За вір­ність пре­сто­лу їх на­зи­ва­ли «ті­роль­ця­ми Схо­ду».

Так бу­ло й цьо­го ра­зу. Якщо по­ля­кам, че­хам чи пів­ден­ним слов’янам ішло­ся про свою дер­жав­ність, то укра­їн­ці ва­га­ли­ся й ви­сту­пи­ли з про­гра­мою мі­ні­мум — по­ді­ли­ти Га­ли­чи­ну на За­хі­дну і Схі­дну, тоб­то роз’єд­на­ти поль­ські й укра­їн­ські зем­лі. Та­кий сце­на­рій мі­стив­ся в Бе­ре­стей­сько­му до­го­во­рі, то­чні­ше — в йо­го та­єм­но­му до­да­тку. Габс­бур­ги зо­бов’яза­ли­ся ство­ри­ти укра­їн­ську ав­то­но­мію з Га­ли­чи­ни та на­се­ле­них укра­їн­ця­ми Бу­ко­ви­ни й За­кар­па­т­тя. До­ля до­го­во­ру ви­яви­ла­ся сум­ною — не ли­ше то­му, що бу­ло зни­ще­но єди­ний при­мір­ник та­єм­но­го до­да­тка, а й то­му, що Ві­день так і не ра­ти­фі­ку­вав до­го­во­ру…

Не­по­слі­дов­ність Габс­бур­гів розв’язу­ва­ла укра­їн­цям ру­ки: 18 жов­тня у Льво­ві зби­ра­ю­ться укра­їн­ські де­пу­та­ти пар­ла­мен­ту і се­йму, а та­кож єпис­ко­пи й пред­став­ни­ки по­лі­ти­чних пар­тій і ство­рю­ють вла­ду-кон­сти­ту­ан­ту — Укра­їн­ську На­ціо­наль­ну Ра­ду. Ре­зуль­та­том 11-го­дин­ної на­ра­ди — з п’ятої ве­чо­ра й до че­твер­тої ран­ку — ста­ла одно­го­ло­сна ре­зо­лю­ція: «Ці­ла етно´ра­фі­чна укра­їн­ська область в Ав­стро-угор­щи­ні — а зокре­ма Схі­дна Га­ли­чи­на з гра­ни­чною лі­ні­єю Ся­ну з влу­че­н­ням Лем­ків­щи­ни, пів­ні­чно-за­хі­дна Бу­ко­ви­на з мі­ста­ми Чер­нів­ці, Сто­ро­жи­нець і Се­рет та укра­їн­ська по­ло­са пів­ні­чно-схі­дної Угор­щи­ни — тво­рять одно­ціль­ну укра­їн­ську те­ри­то­рію. Ся укра­їн­ська на­ціо­наль­на те­ри­то­рія укон­сти­то­ву­є­ться отсим як укра­їн­ська дер­жа­ва».

19 жов­тня до Льво­ва при­бу­ли де­ле­га­ції з усьо­го краю, які схва­ли­ли рі­ше­н­ня На­ціо­наль­ної Ра­ди, а окре­ма гру­па по­лі­ти­ків ви­сту­пи­ла з ви­мо­гою при­єд­на­ти но­ву дер­жа­ву до Над­дні­прян­ської Укра­ї­ни. Та це бу­ла ли­ше одна з де­кла­ра­цій, бо вже то­ді бу­ло ві­до­мо про на­мір геть­ма­на Пе­тра Ско­ро­пад­сько­го по­мі­ня­ти ні­ме­цькі шти­ки на фе­де­ра­цію з «бі­лою» Ро­сі­єю, то­му орі­єн­та­цію на Ки­їв сприйня­ли обе­ре­жно.

Укра­їн­ці, пра­гну­чи пе­ре­бра­ти вла­ду в ре­гіо­ні, зро­би­ли одра­зу кіль­ка спроб до­сту­ка­ти­ся до уря­ду та йо­го на­мі­сни­ка у Льво­ві ге­не­ра­ла Кар­ла фон Гуй­на, та що­ра­зу їх спі­тка­ли де­лі­ка­тні від­мо­ви та від­тер­мі­ну­ва­н­ня рі­ше­н­ня. Однак до­ля Га­ли­чи­ни за­ле­жа­ла не ли­ше від Ві­дня. На­ціо­наль­не від­ро­дже­н­ня пря­мо за­че­пи­ло й по­ля­ків, які пе­ред вій­ною бу­ли по­ді­ле­ні між трьо­ма ім­пе­рі­я­ми, ко­жна з яких те­пер хи­та­ла­ся й роз­па­да­ла­ся. Пер­шою впа­ла Ро­сій­ська ім­пе­рія, а на її ча­сти­ні, у Вар­ша­ві, 8 жов­тня бу­ло про­го­ло­ше­но поль­ську дер­жа­ву. Для ін­ших поль­ських те­ри­то­рій це був си­гнал до дії й від­нов­ле­н­ня Ре­чі По­спо­ли­тої. Вже 28 жов­тня в Кра­ко­ві, у так зва­ній За­хі­дній Га­ли­чи­ні, ство­рю­ють «Лі­кві­да­цій­ну ко­мі­сію», яка ма­ла офор­ми­ти поль­ську не­за­ле­жність від Габс­бур­гів.

Укра­їн­ці з не­при­хо­ва­ним остра­хом спо­сте­рі­га­ли за ти­ми по­ді­я­ми і де­да­лі актив­ні­ше штур­му­ва­ли уря­до­ві ка­бі­не­ти. «По­ки ці­сар не на­ка­же ме­ні, до­ти я зв’яза­ний при­ся­гою і че­стю та ні­ко­му вла­ди пе­ре­да­ти не мо­жу, хоч і як вам сим­па­ти­зую», — ска­же укра­їн­цям на­мі­сник Гуйн. А на за­ува­гу, що по­ля­ки мо­жуть за­бра­ти вла­ду си­лою, від­ре­а­гує: «Як бу­ду мог­ти, бу­ду бо­ро­ти­ся, а як тре­ба за­ги­ну­ти, то за­ги­ну. Я і так над гро­бом. А вір­но­сти ще ні один Гуйн не зло­мив».

Утім, окрім Укра­їн­ської На­ціо­наль­ної Ра­ди бу­ла ще одна си­ла, яка пра­гну­ла ста­ти актив­ним уча­сни­ком дер­жа­во­твор­чо­го про­це­су, — офі­це­ри, об’єд­на­ні в Цен­траль­ний вій­сько­вий ко­мі­тет. Йо­го ство­ри­ли п’яте­ро ав­стрій­ських стар­шин, які пе­ре­бу­ва­ли у Льво­ві й усві­дом­лю­ва­ли, що для утвер­дже­н­ня дер­жав­но­сті зна­до­би­ться вій­сько­ва під­мо­га. На ке­рів­ни­ка ко­мі­те­ту за­про­си­ли одно­го з лі­де­рів Укра­їн­ських сі­чо­вих стріль­ців (УСС) Дми­тра Ві­тов­сько­го. На той час УСС бу­ли єди­ною фор­ма­ці­єю, що її мо­жна бу­ло на­зва­ти укра­їн­ською. Але й во­ни пе­ре­бу­ва­ли по­за ме­жа­ми краю — на Бу­ко­ви­ні. У са­мо­му Льво­ві, за да­ни­ми Вій­сько­во­го ко­мі­те­ту, в рі­зних ав­стрій­ських ча­сти­нах бу­ло близь­ко двох із по­ло­ви­ною ти­сяч укра­їн­ських во­я­ків.

За яки­хось де­сять днів пі­сля про­го­ло­ше­н­ня Укра­їн­ської Дер­жа­ви си­ту­а­ція май­же не змі­ни­ла­ся. Розв’яз­ка на­ста­ла 31 жов­тня, ко­ли з ран­ко­вих га­зет ста­ло ві­до­мо, що вже зав­тра пред­став­ни­ки кра­ків­ської «Лі­кві­да­цій­ної ко­мі­сії» при­бу­дуть до Льво­ва пе­ре­бра­ти вла­ду в мі­сті. А в обід укра­їн­ська де­ле­га­ція, вко­тре ви­ру­шив­ши до ге­не­ра­ла Гуй­на, у при­ймаль­ні зу­стрі­не пред­став­ни­ка «Лі­кві­да­цій­ної ко­мі­сії» Він­цен­тія Ві­то­са. Сум­ні­вів не ли­ша­ло­ся — 1 ли­сто­па­да Львів ста­не поль­ським.

«До ви­ко­на­н­ня вій­сько­во­го пе­ре­во­ро­ту все під­го­тов­ле­не, і вже не­мо­жли­во йо­го від­кла­сти. На ви­па­док від­ло­же­н­ня я, як пред­став­ник укра­їн­ської зброй­ної си­ли, не мо­жу взя­ти на се­бе від­по­від­аль­ність за даль­ший хід по­дій, бо зав­тра укра­їн­ці мо­жуть бу­ти вже без­си­лі су­про­ти поль­ської пе­ре­ва­ги. Спра­ва мо­же вда­ти­ся тіль­ки за­раз. Як ці­єї но­чі ми не ві­зьме­мо Льво­ва, то зав­тра ві­зьмуть йо­го на­пев­но по­ля­ки», — за­явить Дми­тро Ві­тов­ський на на­ра­ді з пред­став­ни­ка­ми Укра­їн­ської На­ціо­наль­ної Ра­ди. Він уже знав, що кіль­кість укра­їн­ських вій­сько­вих ста­но­вить ли­ше 1400 осіб, з яких близь­ко 60 ма­ли офі­цер­ські зва­н­ня.

Цьо­го бу­ло за­ма­ло, щоб за­хо­пи­ти й утри­му­ва­ти 200-ти­ся­че мі­сто, в яко­му, окрім по­ля­ків, дис­ло­ку­ва­ли­ся та­кож угор­ський і ні­ме­цький удар­ні ба­таль­йо­ни. Та Вій­сько­вий ко­мі­тет, аби мо­бі­лі­зу­ва­ти вій­сько­ві си­ли, ро­зі­слав у рі­зні мі­ста де­пе­ші з ін­стру­кці­я­ми. Зокре­ма УСС бу­ло на­ка­за­но від­ра­зу ви­ру­ши­ти на Львів, а вій­сько­вій за­ста­ві в Пе­ре­ми­шлі — пі­ді­рва­ти мо­сти че­рез Сян (щоб не допу­сти­ти з’єд­на­н­ня з поль­ськи­ми зем­ля­ми й від­рі­за­ти мо­жли­ву до­по­мо­гу).

Укра­їн­ський ви­ступ за­пла­ну­ва­ли на че­твер­ту ран­ку — ко­ли ма­ли роз­збро­ї­ти ка­зар­ми й узя­ти під кон­троль го­лов­ні вій­сько­ві та ци­віль­ні об’єкти. По­ля­ки цьо­го дня теж мо­бі­лі­зу­ва­ли­ся, але укра­їн­ською під­го­тов­кою зне­хту­ва­ли. «Ди­ре­ктор по­лі­ції, по­ляк, спо­кій­но грав у мі­сько­му ка­зи­но в кар­ти і за­пев­няв шир­шу гро­мад­ськість, що га­ран­тує всю­ди спо­кій…», — пи­сав у спо­га­дах Че­слав Мон­чин­ський, зго­дом ко­мен­дант поль­сько­го спро­ти­ву.

За­хо­пле­н­ня вла­ди від­бу­ло­ся май­же без­кров­но. По­ля­ка Ба­та­лію за­стре­лять при спро­бі про­бра­ти­ся до ка­зар­ми з ле­гіо­не­ра­ми. Це тра­пи­ло­ся за кіль­ка го­дин до офі­цій­но­го пов­ста­н­ня. Один по­лі­цей­ський ді­став во­гне­паль­не по­ра­не­н­ня, ко­ли вно­чі звер­нув ува­гу на не­зви­чний рух бі­ля «На­ро­дної Го­стин­ни­ці», де був штаб Вій­сько­во­го ко­мі­те­ту.

В умов­ле­ний час від­бу­ва­є­ться роз­збро­є­н­ня вій­сько­вих ча­стин, а окре­ма гру­па йде до ге­не­ра­ла Гуй­на і ста­вить йо­го пе­ред фа­ктом — це пе­ре­во­рот. «Ме­ні ста­ро­му зда­є­ться, що спра­ва не пі­де так лег­ко, як по­ча­ла­ся. Ва­ші про­тив­ни­ки — це зав­зя­ті лю­ди», — ска­же на­мі­сник.

При­мі­ще­н­ня ра­ту­ші бе­ре під кон­троль 41-й пі­хо­тний ку­рінь. «На по­дві­рю ра­ту­ші со­тні уста­но­ви­ли­ся в один ряд, і пі­сля ко­ро­ткої про­мо­ви й роз­да­чі жов­то-си­ніх від­знак мо­гу­че «Ще не вмер­ла Укра­ї­на» й три­кра­тне «сла­ва» від­би­ли­ся силь­ним від­го­мо­ном об ста­рі му­ри мі­ської ра­ту­ші, а на її ве­жі ра­ді­сно по­ві­вав наш рі­дний пра­пор», — при­га­ду­вав ку­рін­ний Те­о­дор Мар­ти­нець.

Гуйн від­мо­вив­ся ви­зна­ти укра­їн­ську вла­ду і пе­ре­дав свої пов­но­ва­же­н­ня за­сту­пни­ку — укра­їн­це­ві Во­ло­ди­ми­ру Де­ци­ке­ви­чу. Остан­ній, на під­ста­ві ці­сар­сько­го ука­зу від 16 жов­тня, офі­цій­ною гра­мо­тою ви­знає Укра­їн­ську Дер­жа­ву. Про­те ба­жа­ний до­ку­мент укра­їн­ці отри­ма­ють то­ді, ко­ли він уже ні­чо­го не озна­ча­ти­ме.

По­при ей­фо­рію, цьо­го са­мо­го дня укра­їн­ці за­зна­ють і пер­ших втрат. Ко­мен­дант поль­ських бо­ї­вок Че­слав Мон­чин­ський зга­ду­вав, як, по­ба­чив­ши укра­їн­сько­го во­я­ка, на­ка­же не­по­мі­тно йо­го «спря­та­ти». «Це був пер­ший укра­їн­ський труп, — пи­сав у спо­га­дах Мон­чин­ський, — озбро­є­ний сол­дат, пом­ста за кіль­кох на­ших не­вин­них, пом­ста за про­ли­ту не­вин­ну поль­ську кров. Бли­ска­ви­чно по­ле­ті­ло це га­сло по мі­сту, і всю­ди йо­го спри­тно ви­ко­ну­ва­ли. Для цьо­го бу­ло ство­ре­но дві ле­тю­чі бри­га­ди, які чу­до­во «ро­би­ли спра­ву»… Скіль­ки (укра­їн­ців) в той спо­сіб пі­шло — не­ві­до­мо. Знаю лиш, що вже в пер­ший день ми здо­бу­ли з ці­єї акції кіль­ка ка­ра­бі­нів. Та­кий спо­сіб бо­роть­би три­вав ці­лих три ти­жні».

Успіх «ли­сто­па­до­во­го зри­ву» за­тьма­ри­ли по­дії на­сту­пних днів. Пер­ші по­ві­дом­ле­н­ня про бо­йо­ві су­ти­чки з поль­ським на­се­ле­н­ням бу­ли про­і­гно­ро­ва­ні.

«Ми взя­ли вла­ду в Льво­ві не для то­го, щоб з на­се­ле­н­ням вій­ну по­чи­на­ти. Ми вій­ни не хо­че­мо. На­шим зав­да­н­ням є за­ве­сти і дер­жа­ти лад», — від­ре­а­гу­вав Дми­тро Ві­тов­ський на за­ува­гу, що по­ля­ки ін­тен­сив­но озбро­ю­ю­ться.

Вже 2 й 3 ли­сто­па­да роз­по­чну­ться бої на за­лі­зни­чно­му вок­за­лі, де бу­ли ве­ли­кі скла­ди зброї. План, що йо­го роз­ро­бив Вій­сько­вий ко­мі­тет, дасть збій: до Льво­ва тіль­ки аж на тре­тю до­бу до­бе­ру­ться УСС, які ма­ли ста­ти го­лов­ною вій­сько­вою си­лою. Не­пі­дго­тов­ле­ні укра­їн­ські во­я­ки, що роз­по­ча­ли пов­ста­н­ня, те­пер бу­ли втом­ле­ні й де­мо­ра­лі­зо­ва­ні. Це са­ме сто­су­ва­ло­ся й про­во­ду — Ві­тов­ський по­дав у від­став­ку.

Якщо на­пе­ре­до­дні, 1 ли­сто­па­да, поль­ські бо­їв­ки ма­ли 64 ка­ра­бі­ни, то вже 2 ли­сто­па­да, здо­був­ши скла­ди, во­ни по­пов­ня­ться 12 ти­ся­ча­ми гвин­ті­вок і дво­ма міль­йо­на­ми на­бо­їв. На­сту­пно­го дня поль­ські га­зе­ти ви­йдуть із за­го­лов­ком: «Від трьох днів ки­пить бо­роть­ба за поль­ський Львів. Вся поль­ська мо­лодь ста­ла до зброї!».

По­ля­ки від­во­ю­ва­ли пів­ден­но-за­хі­дну ча­сти­ну мі­ста, і вже ста­ном на 6 ли­сто­па­да утво­ри­ла­ся лі­нія фрон­ту, яка з не­ве­ли­ки­ми від­хи­ле­н­ня­ми існу­ва­ти­ме до кін­ця бо­їв за Львів. Час від ча­су сто­ро­ни до­мов­ля­ти­му­ться про пе­ре­мир’я і га­ря­чко­во шу­ка­ти­муть під­трим­ки в зем­ля­ків.

Зокре­ма, га­ли­цька де­ле­га­ція звер­не­ться по до­по­мо­гу до геть­ма­на Ско­ро­пад­сько­го. Той за­про­по­ну­вав ско­ри­ста­ти­ся ки­їв­ськи­ми Сі­чо­ви­ми стріль­ця­ми, але над­дні­прян­ська по­лі­ти­ка бу­ла ба­га­та на свої по­дії. То­му, ко­ли га­ли­ча­ни зу­стрі­ли Вин­ни­чен­ка і по­ді­ли­ли­ся з ним рі­ше­н­ням геть­ма­на, то, за свід­че­н­ням Оси­па На­за­ру­ка, той «схо­пив­ся за го­ло­ву й по­чав кри­ча­ти, що ми за­ва­ли­ли укра­їн­ську спра­ву». Під нею він ро­зу­мів ан­ти­геть­ман­ський пе­ре­во­рот, що від­бу­де­ться менш ніж за два ти­жні. І Сі­чо­ві стріль­ці, які від­мо­ви­ли­ся йти в Га­ли­чи­ну, ві­ді­гра­ють у ньо­му го­лов­ну роль.

У бій за Львів всту­пи­ли ар­ти­ле­рія і авіа­ція, а укра­їн­ці про­дов­жу­ва­ли роз­бу­до­ву­ва­ти дер­жав­ні ор­га­ни, за­твер­див­ши уряд — Дер­жав­ний Се­кре­та­рі­ат — та ухва­лив­ши тим­ча­со­ву кон­сти­ту­цію. «Ти­тул «мі­ні­стрів» зда­вав­ся нам за­над­то пре­тен­зій­ним як на по­ча­тку­ю­чу ма­лу дер­жа­ву. Так ми ста­ли «дер­жав­ни­ми се­кре­та­ря­ми», — зга­ду­вав держ­се­кре­тар вну­трі­шніх справ Лон­гин Це­гель­ський. 10 ли­сто­па­да у при­мі­щен­ні ко­ли­шньо­го на­мі­сни­цтва уряд скла­да­ти­ме при­ся­гу. На цю по­дію за­про­сять не ли­ше по­лі­ти­чних про­від­ни­ків, а й пред­став­ни­ків «мі­сько­го еле­мен­ту» — дру­ка­рів і сто­ро­жів кам’яниць: під час бо­йо­вих дій вла­да ба­жа­ла згур­ту­ва­ти всі укра­їн­ські вер­стви Льво­ва.

«Я по­ба­чив то­ді на ве­ли­кій за­лі не­дав­ньо­го на­мі­сни­цтва, як, опер­шись об сті­ну, пла­кав стар­ший чо­ло­вік в ав­стрій­ській уні­фор­мі во­зьно­го (ниж­чий слу­жбо­вець, кур’єр. — на­мі­сни­цтва. Я від­ру­хо­во пі­ді­йшов до ньо­го і спи­тав, чо­го він пла­че. «Зі ща­стя, па­не, що до­че­кав­ся сво­їх па­нів. Ці­ле жи­т­тя слу­жив чу­жим...», — при­га­ду­вав при­су­тній на це­ре­мо­нії адво­кат Лев Ган­ке­вич.

«Тим­ча­со­вим основ­ним за­ко­ном» за­твер­дять і но­ву на­зву дер­жа­ви — За­хі­дно-укра­їн­ська На­ро­дна Ре­спу­блі­ка. Яко­юсь мі­рою це бу­де на­тяк на май­бу­тнє возз’єд­на­н­ня укра­їн­ських зе­мель.

«Як­би по укра­їн­сько­му бо­ці бу­ло то­ді біль­ше ор´ані­зо­ва­но­сти і дбай­ли­во­сти про сто­ли­цю краю, як­би у роз­по­ря­джен­ні укра­їн­ської ко­ман­ди у Льво­ві бу­ло біль­ше боє­зда­тної си­ли, вкін­ці, як­би у тої боє­зда­тної си­ли бу­ло біль­ше ви­три­ва­ло­сти і твер­дої во­лі до ося­гне­н­ня сво­єї ці­лі, ці­лий Львів на­пев­но був би пе­ре­йшов на­зад в укра­їн­ські ру­ки», — пи­сав со­тник Оле­кса Ку­зьма. Та Львів отри­му­вав ду­же слаб­ку до­по­мо­гу від краю.

На­то­мість по­ля­ки очі­ку­ва­ли до­по­мо­ги, яка 20 ли­сто­па­да й на­ді­йшла з Пе­ре­ми­шля. До то­го ж укра­їн­ці так і не пі­дір­ва­ли мо­стів че­рез Сян, і по­над 1300 но­во­при­бу­лих сол­да­тів та офі­це­рів пе­ре­ва­жи­ли шаль­ку те­ре­зів на ко­ристь по­ля­ків. Те­пер про­ти 4 700 укра­їн­ських во­я­ків ста­ло 6 700 поль­ських.

21 ли­сто­па­да вій­сько­вий про­від ухва­лить рі­ше­н­ня про ева­ку­а­цію. Та укра­їн­ці ще впро­довж пів­ро­ку ве­сти­муть бої з поль­ським вій­ськом…

Пі­сля про­гра­них ви­зволь­них зма­гань ле­ген­да «Ли­сто­па­да» бу­де одні­єю з най­силь­ні­ших для га­ли­чан. На згад­ку про бої з укра­їн­ця­ми поль­ська вла­да на ла­тин­ській ка­те­дрі Льво­ва по­че­пить ядро з на­пи­сом: Ex obsidione ruthenorum («З ру­ської обло­ги»), а до гер­ба мі­ста до­дасть на­пис Semper Fidelis («Зав­жди вір­ний»).

Укра­їн­ські вій­сько­ві в при­мі­щен­ні се­йму (те­пер уні­вер­си­тет іме­ні І.фран­ка), ли­сто­пад 1918 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.