«Ко­пи­та­ми вдар­те, во­ро­ні...»

Пі­сня, яку за­бо­ро­ня­ли

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ан­дрій МЕЛЬНИЧУК

Ци­ми гру­дне­ви­ми дня­ми ми­нає 105 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня не­за­бу­тньо­го Пла­то­на Во­ронь­ка.

Завжди з ду­шев­ним тре­пе­том зга­дую зу­стріч із по­е­том-пар­ти­за­ном на йо­го квар­ти­рі в цен­трі Ки­є­ва. Від­бу­ла­ся во­на на­пе­ре­до­дні 70-річ­чя Пла­то­на Ми­ки­то­ви­ча. «Для за­трав­ки» при­го­ту­вав йо­му ма­лень­кий сюр­приз. А бу­ло так. Якось, го­стю­ю­чи в рі­дно­му се­лі, одно­го з лі­тніх ве­чо­рів при­став я до про­по­зи­цію бра­та по­ве­сти в ні­чне ко­ней. Ме­не до ще­му в сер­ці вра­зи­ла то­ді пі­сня, що зле­ті­ла з йо­го вуст:

Ко­пи­та­ми вдар­те, во­ро­ні,

У сте­пу ми з ва­ми не одні.

Йде за на­ми ні­чка пі­зня,

Пе­ред на­ми ти­ха пі­сня

В рі­дній сто­ро­ні.

...Ко­пи­та­ми вдар­те, во­ро­ні,

Я в сі­дель­ці, ма­мо, на ко­ні,

І не­суть ме­не по по­лю,

Де здо­був я на­шу во­лю,

Ко­ні во­ро­ні.

Тро­хи со­ром­ля­чись сво­єї не­о­бі­зна­но­сті, по­ці­ка­вив­ся в бра­та, звід­ки ця слав­на пі­сня. «Та це ж укра­їн­ська на­ро­дна, — по­чув від ньо­го, — у сіль­сько­му хо­рі ви­вчив. За­раз не спів­а­є­мо. За­бо­ро­ни­ли. Ска­за­ли, що то пов­стан­ська». Ма­ю­чи до­брі сто­сун­ки з на­ро­дним ар­ти­стом Укра­ї­ни (він три­ва­лий час очо­лю­вав Му­зи­чно-хо­ро­ве то­ва­ри­ство ре­спу­блі­ки) Сер­гі­єм Ко­за­ком, я ви­рі­шив зди­ву­ва­ти йо­го ці­єю пер­лин­кою, якої, ду­ма­лось ме­ні, він на­пев­но ж не чув. Сер­гій Да­ви­до­вич, ви­слу­хав­ши ме­не, спер­шу про­сльо­зив­ся, а по­тім ра­ді­сно ви­гу­кнув: «Ось він пе­ред то­бою, ав­тор ме­ло­дії! А сло­ва на­ле­жать Во­ронь­ко­ві. Обов’яз­ко­во сам по­ди­вуй йо­го. Ото зра­діє ста­рий!»

Метр укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри і справ­ді був вра­же­ний, по­чув­ши, що йо­го пі­сню сприйня­ли за на­ро­дну, й не­ква­пом по­чав роз­по­від­а­ти, як цей твір на­ро­див­ся. Щи­ро­сті на­шій роз­мо­ві до­да­ло й те, що я при­хо­пив із со­бою скром­но ви­да­ний «Що­ден­ник про Кар­пат­ський рейд» пар­ти­зан­сько­го ко­мі­са­ра С.ру­днє­ва, щи­ро­го дру­га Во­ронь­ка. Ро­згор­таю пе­ред ним за­пис, зро­бле­ний 5 ли­пня 1943 ро­ку. Для чи­та­ча ці кіль­ка абза­ців — то про­сто одне зі свід­чень пе­рі­о­ду вій­ни. Ме­ні ж во­ни до­ро­гі осо­бли­во, бо сто­су­ю­ться мо­го рі­дно­го се­ла Су­раж, яке при­мо­сти­ло­ся на сти­ку трьох обла­стей — Тер­но­піль­ської, Хмель­ни­цької та Рів­нен­ської. З гор­ді­стю про­чи­тав ко­ли­шньо­му пар­ти­за­но­ві про те, як мої зем­ля­ки те­пло й сер­де­чно при­йма­ли йо­го по­бра­ти­мів-ков­па­ків­ців, про­по­ну­ва­ли їм скром­ні на­їд­ки, мо­ло­ко, дже­рель­ну во­ди­цю.

— Ду­же до­бре пам’ятаю цей день, і ва­ше се­ло, зокре­ма, — не без хви­лю­ва­н­ня ка­же Пла­тан Ми­ки­то­вич. — То бу­ло рів­но че­рез мі­сяць пі­сля мо­го при­бу­т­тя в пар­ти­зан­ське з’єд­на­н­ня Ков­па­ка. Ті пер­ші вра­же­н­ня, як і ко­жна подаль­ша го­ди­на пе­ре­бу­ва­н­ня у з’єд­нан­ні, мі­цно жи­вуть у мо­їй пам’яті...

«Я той, що гре­блі рвав»

Шлях П.во­ронь­ка в пар­ти­за­ни був під­го­тов­ле­ний усім по­пе­ре­днім йо­го жи­т­тям. Син сіль­сько­го ко­ва­ля з се­ла Чер­неч­чи­на, що на Сум­щи­ні, він до­бре за­сво­їв ба­тьків­ську на­у­ку — ні­ко­ли не бо­я­ти­ся важ­кої но­ші, зав­ше бу­ти там, де ти най­біль­ше по­трі­бен лю­дям. Був ко­лись та­кий по­рив — бла­го­ро­дний, лю­дя­ний. У 1932 ро­ці за ком­со­моль­ською пу­тів­кою по­їхав у Та­джи­ки­стан, на ві­до­мий Ва­хш­буд. Бу­ду­ю­чи там ка­нал, опа­ну­вав про­фе­сію під­рив­ни­ка гір­ської по­ро­ди. По­тім — ар­мія, слу­жба у спе­ко­тній Ку­шці — край­ній пів­ден­ній то­чці ко­ли­шньо­го Со­ю­зу. Все ба­че­не й пе­ре­жи­те ви­ли­вав у по­е­ти­чні ряд­ки. Дав­ня мрія при­во­дить йо­го в Мо­сков­ський лі­тін­сти­тут. Вчи­ти­ся, однак, до­ве­ло­ся не­дов­го, — 1939-го до­бро­воль­цем ви­ру­шає на фін­ський фронт. Ін­стру­ктор-під­рив­ник ко­жною клі­тин­кою від­чув, що та­ке вій­на. На ща­стя, ця стра­шна бой­ня три­ва­ла то­ді не­дов­го, але на­су­ва­ла­ся но­ва чор­на ла­ви­на, — над Єв­ро­пою шкі­рив зу­би ні­ме­цький фа­шизм. Із пер­шо­го ж дня вій­ни Во­ронь­ко стає її уча­сни­ком. До­бре обі­зна­но­го з під­рив­ною спра­вою, йо­го за­твер­джу­ють ін­стру­кто­ром мі­нер­но-ди­вер­сій­ної шко­ли, яка го­ту­ва­ла ка­дри для пар­ти­зан­ських за­го­нів. На­вча­н­ня ве­ло­ся не в ти­ші ка­бі­не­тів і не в кла­сах. Га­ря­чи­ми бу­ли дні в мі­не­рів: і то­ді, ко­ли во­рог рвав­ся до Мо­скви, і ко­ли від­сту­пав, за­ли­ша­ю­чи по­за­ду се­бе за­мі­но­ва­ні до­ро­ги, по­ля та об’єкти. У ба­га­тьох ку­то­чках Пі­дмо­сков’я по­бу­вав то­ді Во­ронь­ко. Йо­му, зокре­ма, ви­па­ло роз­мі­но­ву­ва­ти зна­ме­ни­те Бо­ро­дін­ське по­ле...

А по­тім шлях про­ліг до ков­па­ків­ців, які то­ді дис­ло­ку­ва­ли­ся у прип’ят­ських лі­сах. Си­дір Ар­те­мо­вич зу­стрів го­стей із Ве­ли­кої зем­лі, як рі­дних і пал­ко очі­ку­ва­них. Але бу­ло не до обіймів. При­буль­ців одра­зу ж по­кли­ка­ло бо­йо­ве зав­да­н­ня. До­свід но­во­бран­ців­пі­дрив­ни­ків, при­ве­зе­на ни­ми ви­бу­хів­ка над­то зна­до­би­ли­ся.

Із Прип’яті з’єд­на­н­ня ков­па­ків­ців ви­ру­ши­ло в Кар­пат­ський рейд. Ба­га­то хви­лю­ю­чих епі­зо­дів із жи­т­тя-по­дви­гу сво­їх по­бра­ти­мів во­скре­сив пе­ре­ді мною Пла­тон Ми­ки­то­вич. Ро­змо­ва за­тя­гну­ла­ся да­ле­ко за пів­ніч.

— Ду­же ме­ні в пам’ятку опе­ра­ція зі зни­ще­н­ня мо­сту че­рез рі­чку Гні­зну в ра­йо­ні мі­сте­чка Ве­ли­кі Бір­ки, на за­лі­зни­чно­му на­прям­ку Тер­но­піль — Ки­їв, — зга­ду­вав мій спів­ро­змов­ник. — То бу­ла вель­ми ва­жли­ва для гі­тле­рів­ців ма­гі­страль, нею вдень і вно­чі су­ну­ли еше­ло­ни з жи­вою си­лою та бо­йо­вою те­хні­кою на під­мо­гу до­бря­че по­шар­па­ним ні­ме­цьким вій­ськам. Міст, пев­на річ, пиль­но охо­ро­няв­ся, однак на­ша гру­па свою спра­ву зро­би­ла. А бу­ва­ли дні, ко­ли мої бій­ці пу­ска­ли з ди­мом по п’ять, шість, а то й біль­ше мо­стів. Аж ві­сім ми пі­дір­ва­ли за один день під час пе­ре­хо­ду з Чор­но­го лі­су на Со­ло­твин, кіль­ка де­рев’яних мо­стів одно­ча­сно зле­ті­ли в по­ві­тря у На­двір­ній. Від на­ших мін спа­ла­ху­ва­ли во­гнем на­фто­ви­шки, бен­зо­схо­ви­ща, еле­ктро­стан­ції. В усіх бо­йо­вих опе­ра­ці­ях нам по­всю­ди до­по­ма­га­ло мі­сце­ве на­се­ле­н­ня. Зві­сно, не­лег­ко бу­ло руй­ну­ва­ти те, що ство­ре­не пра­цею на­ро­ду, але вій­на є вій­на...

Зго­дом цю дум­ку по­ет Во­ронь­ко вкла­де у та­кі зна­ко­ві по­е­ти­чні ряд­ки:

І ска­жу — по­ста­вить лег­ше на бу­дів­лі сім ре­кор­дів, ніж на ній, сір­ник від­тер­ши, під­па­ли­ти шнур бі­кфор­дів.

Зі сму­тком зга­дав хо­ро­брий ме­сник кар­пат­ське мі­сто Де­ля­тин, ку­ди про­ри­ва­ли­ся за­ти­сну­ті в го­рах пар­ти­за­ни:

— На­ша по­я­ва тут бу­ла для во­ро­гів стра­шні­шою за грім се­ред ясно­го не­ба. Нім­ці в па­ні­ці роз­бі­га­ли­ся хто ку­ди. Але зго­дом на до­по­мо­гу роз­гром­ле­но­му Де­ля­тин­сько­му гар­ні­зо­ну при­йшли озбро­є­ні до зу­бів есе­сів­ці. На ко­жно­го пар­ти­за­на при­па­да­ло не мен­ше двад­ця­ти фа­ши­стів. По­про­буй збо­ро­ти цю си­лу! У кри­ти­чну мить бою (я са­ме го­ту­вав­ся під­ри­ва­ти міст) ко­мі­сар Ру­днєв на­ка­зав ме­ні зі­бра­ти бро­не­бій­ни­ків, зайня­ти з ни­ми ви­со­ту й не да­ти ко­ло­ні гі­тле­рів­ських ав­то­ма­шин, що пря­му­ва­ла по шо­се з лі­су, з’єд­на­ти­ся з ін­шою ко­ло­ною. Ми ви­ко­на­ли на­каз. То­ді я ще не ві­дав, що ба­чив йо­го во­стан­нє. Сам він ке­ру­вав бо­єм на най­не­без­пе­чні­шій ді­лян­ці — під го­рою Ра­хо­вець. Ве­ли­ки­ми бу­ли на­ші втра­ти, але з’єд­на­н­ня вря­ту­ва­ли...

Са­ме тут, у Де­ля­ти­ні, бу­ло вря­то­ва­но й уже зга­ду­ва­ний «Що­ден­ник» Ру­днє­ва. Йо­го зна­йшли в уще­ли­ні, ку­ди про­ва­лив­ся ко­мі­са­рів кінь, і цей не­оці­нен­ний лі­то­пис пе­ре­да­ли Во­ронь­ку.

— Я, зві­сно, ща­сли­вий, що ме­ні вда­ло­ся збе­рег­ти для істо­рії ці уні­каль­ні за­пи­си, — скру­шно мо­вив мій спів­ро­змов­ник.

А збе­рег­ти їх, до­дам від се­бе, і справ­ді бу­ло не­про­сто, бо пе­ред Пла­то­ном Ми­ки­то­ви­чем ще сте­лив­ся дов­гий і важ­кий шлях. Як ві­до­мо, від­хо­дя­чи з Де­ля­ти­на, пар­ти­за­ни роз­ді­ли­ли­ся на сім груп. Зійти­ся ма­ли на ху­тір­ці Ко­но­топ, на пів­но­чі Жи­то­мир­щи­ни. Во­ронь­ко пе­ре­бу­вав у гру­пі Ков­па­ка. До­брав­шись до умов­ле­но­го мі­сця, він, за на­ка­зом Си­до­ра Ар­те­мо­ви­ча, зно­ву взяв­ся ке­ру­ва­ти ди­вер­сій­ною шко­лою. А в жов­тні 1943-го очо­лив Олев­ський за­гін, який вхо­див до скла­ду Пер­шої пар­ти­зан­ської ди­ві­зії під ке­рів­ни­цтвом ге­не­ра­ла П.вер­ши­го­ри.

На ра­хун­ку во­ронь­ків­ців — ба­га­то успі­шних опе­ра­цій, про­ве­де­них на по­зи­ці­ях во­ро­га. Осо­бли­во смі­ли­вим був їхній рейд до бі­ло­ру­сько­го мі­ста Сто­лин. Ма­ли зав­да­н­ня — будь-що зни­щи­ти гі­тле­рів­ські скла­ди з на­гра­бо­ва­ним май­ном, яке во­рог от-от зби­рав­ся від­пра­ви­ти в Ні­меч­чи­ну. Мі­сто взя­ли з хо­ду. Однак пар­ти­за­ни про­три­ма­ли­ся тут не­дов­го. Во­рог стя­гнув пе­ре­ва­жа­ю­чі си­ли, і зав’язав­ся жор­сто­кий бій. Для Во­ронь­ка він був остан­нім. Смі­ли­вий ко­ман­дир втра­тив від ран ба­га­то кро­ві. Пар­ти­зан­ський лі­кар Дми­тро Скри­пни­чен­ко зро­бив йо­му над­то скла­дну опе­ра­цію. «Ди­ву­вав­ся, — зго­дом по­чув я від ці­єї по­ва­жної лю­ди­ни, до­кто­ра ме­ди­чних на­ук, сто­ли­чно­го про­фе­со­ра, — стій­ко­сті й ви­трим­ці мо­го по­бра­ти­ма під час опе­ра­ції. А по­ра­не­н­ня бу­ло осо­бли­во не­без­пе­чне: дві во­ро­жі ку­лі за­сі­ли в жи­во­ті, ті­ло по­шма­ту­ва­ли оскол­ки сна­ря­да, ду­же по­шко­ди­ли ру­ку. Пла­тон Во­ронь­ко во­і­сти­ну ви­стра­ждав близь­кі нам, пар­ти­за­нам, ряд­ки: «Я той, що гре­блі рвав. Я не си­дів у ске­лі, ко­ли ду­би ва­ли­лись ві­ко­ві...» Ме­ні ві­ри­лось: та­ка стій­ка лю­ди­на не мо­же не ви­жи­ти. Су­ціль зра­не­но­го, ми від­пра­ви­ли йо­го на тря­ско­му во­зі до Ки­є­ва. Чо­го тільки ко­шту­ва­ла ця пе­ре­пра­ва! Че­рез во­ро­жий тил. Че­рез лі­нію фрон­ту. І так кіль­ка ти­жнів! Скіль­ки не­без­пек ча­ту­ва­ло на ньо­го! І все ж до Ки­є­ва до­брав­ся! Усім смер­тям на зло! На ща­стя, сто­ли­ця Укра­ї­ни вже бу­ла звіль­не­на від во­ро­га».

Ду­хов­них мо­стів бу­дів­ни­чий

Є у Пла­то­на Ми­ки­то­ви­ча вра­жа­ю­чої си­ли по­е­ти­чна мі­ні­а­тю­ра:

Скіль­ки про­їхав,

скіль­ки про­йшов —

Спи­тай у мо­їх пі­до­шов.

Скіль­ки про­вів я

без­сон­них но­чей —

Чи­тай по уто­мі очей.

Скіль­ки жа­до­би ко­ха­н­ня

в ме­ні —

Ска­же, хто був на вій­ні.

Ці сло­ва ви­бу­хну­ли з по­е­то­во­го сер­ця в да­ле­ко­му 1945-му. Во­ронь­ко рев­но брав­ся за пе­ро, щоб спів­а­ти сла­ву сво­їм бо­йо­вим по­бра­ти­мам — і жи­вим, і тим, хто ге­рой­ськи по­ліг у жор­сто­кій бор­ні з на­ци­змом. Ще в го­спі­та­лі (він роз­мі­щу­вав­ся на кру­то­схи­лі Дні­пра) на­ро­ди­лась ідея ви­да­ти книж­ку. Над­то вмов­ляв на це по­ет Сте­пан Кри­жа­нів­ський, який від­ві­ду­вав по­ра­не­но­го. Одно­го ра­зу по­ці­ка­вив­ся в Пла­то­на, чи йо­му вда­ло­ся щось збе­рег­ти з на­пи­са­но­го в пар­ти­зан­сько­му за­го­ні. Той роз­вів ру­ка­ми — мов­ляв, у Кар­па­тах у йо­го ві­зок вці­ли­ла бом­ба й роз­ме­та­ла геть усе. Але по­обі­цяв де­що від­но­ви­ти з пам’яті. Не­вдов­зі Кри­жа­нів­ський за­брав ті за­пи­си й озна­йо­мив із ни­ми Ма­кси­ма Риль­сько­го. По­ки Во­ронь­ко ле­жав у го­спі­та­лі, ви­йшла у світ йо­го пер­ша кни­же­чка «Кар­пат­ський рейд». У підза­го­лов­ку сто­я­ли сло­ва — «Пар­ти­зан­ські пі­сні». Від Май­стра ді­знав­ся, що за жи­т­тя тільки в Укра­ї­ні ви­йшло близь­ко ста назв йо­го кни­жок. Усі во­ни йо­му до­ро­гі, мов рі­дні ді­ти. Але кни­же­чка «Кар­пат­ський рейд» усе ж най­до­рож­ча. Від­штов­ху­ю­чись від вла­сно­го до­сві­ду, зго­дом він не раз на­пу­чу­ва­ти­ме мо­ло­дих лі­те­ра­то­рів: «Пер­ша книж­ка — це зна­ме­но по­е­та. Якщо во­на ви­йде не­вда­лою, по­тім ду­же важ­ко здо­бу­ти при­хиль­ність чи­та­ча, хоч би які гар­ні вір­ші ви пи­са­ли».

Пі­длі­ку­вав­шись і мі­цно став­ши на но­ги, П.во­ронь­ко з го­ло­вою по­ри­нає у твор­чий вир. На­ре­шті ді­став змо­гу до­вчи­ти­ся в Лі­тін­сти­ту­ті. Йо­му по­стій­но бо­лі­ли ра­ни — і свої, і ко­жно­го бій­ця, хто про­дов­жу­вав во­ю­ва­ти і гнав во­ро­га ту­ди, звід­ки той при­йшов. У 1944-му від­ва­жний по­ет бе­ре участь у Все­сві­тньо­му ра­діо­мі­тин­гу, де ви­сту­пає від іме­ні пар­ти­за­нів Укра­ї­ни, за­кли­ка­ю­чи світ якнай­швид­ше по­кла­сти край фа­ши­змо­ві. А че­рез рік їде в Лон­дон на Все­сві­тню мо­ло­ді­жну кон­фе­рен­цію на за­хист ми­ру. Три ро­ки — аж по со­рок во­сьмий — по­ет із Укра­ї­ни пра­цює в Мо­скві від­по­від­аль­ним се­кре­та­рем ко­мі­сії по ро­бо­ті з мо­ло­ди­ми пи­сьмен­ни­ка­ми при со­ю­зній Спіл­ці пи­сьмен­ни­ків. Го­ло­вою ко­мі­сії спер­шу був Оле­ксандр Твар­дов­ський, а зго­дом — Оле­ксандр Фа­дє­єв, які за­ли­ши­ли до­брий слід у жит­ті й твор­чо­сті Во­ронь­ка.

То­ді ж у ньо­го зав’яза­ли­ся осо­бли­ві твор­чі й дру­жні сто­сун­ки з мо­ло­дим та­ла­но­ви­тим ав­то­ром Оле­сем Гон­ча­рем, які три­ва­ли впро­довж усьо­го жи­т­тя.

...І зно­ву — Ки­їв. Хо­ро­брий мі­нер-під­рив­ник су­во­рих літ вій­ни, у мир­ний час він усім ла­дом сво­єї твор­чо­сті об­сто­ює те­му ми­ру, дру­жби, єд­на­н­ня лю­дей до­брої во­лі. Бу­дів­ни­чий ду­хов­них мо­стів — так мо­жна бу­ло б на­зва­ти Во­ронь­ка-ми­тця. Йо­го тво­ри роз­про­сто­ри­ли­ся на всі об­ши­ри ко­ли­шньо­го Со­ю­зу й до­ле­ті­ли до чи­та­чів ін­ших кра­їн, над­то — в Бол­га­рію, якій при­свя­тив свою книж­ку «Дра­гі дру­га­рі». Мо­сти до дру­зів (а по­бу­вав Пла­тон Ми­ки­то­вич ледь не на всіх кон­ти­нен­тах) зба­га­ти­ли йо­го твор­чість, по­си­ли­ли фі­ло­соф­ську на­пру­гу по­е­то­во­го сло­ва, на­да­ли йо­го вір­шам і по­е­мам гли­бин­ної гро­ма­дян­ської му­дро­сті й по­е­ти­чної, пі­сен­ної ні­жно­сті. Ком­по­зи­то­ри, а се­ред них — Г.ве­рьов­ка, А.што­га­рен­ко, А.кос-ана­толь­ський, О.бі­лаш, Ю.мей­тус, ство­рю­ють пі­сні на йо­го сло­ва. Крім уже зга­ду­ва­ної «Ко­ні во­ро­ні», слу­ха­чів за­ча­ро­ву­ють та­кі му­зи­чні пер­ли­ни на йо­го вір­ші як «І чо­го ті­ка­ти», «Я ска­за­ла йо­му, що при­йду», «Хо­ді­мо, ко­ха­на, у ліс» та ба­га­то ін­ших. «Якщо щи­ро й від­вер­то, — зі­зна­вав­ся ме­ні по­ет, — я ні­ко­ли не пи­сав пі­сень, окрім пар­ти­зан­ських. Про­сто пи­шу вір­ші. До ре­чі, пра­цюю тільки вно­чі, щоб не спо­ло­ха­ти ри­му, образ. Лю­блю ясну, емо­цій­но на­сна­же­ну, про­сту по­е­зію. А во­на завжди зрі­дні пі­сні. От, мо­жли­во, то­му де­які мої вір­ші й ім­по­ну­ють ком­по­зи­то­рам».

Із чуй­ні­стю справ­жньо­го пе­да­го­га Пла­тан Ми­ки­то­вич Во­ронь­ко не раз на­го­ло­шу­вав на ви­со­кій від­по­від­аль­но­сті лі­те­ра­ту­ри за ви­хо­ва­н­ня юної змі­ни, на по­тре­бі пи­са­ти для ді­тей яко­мо­га про­сті­ше, до­сту­пні­ше й щи­рі­ше. Осо­би­сто він мав тут що ска­за­ти, йо­го зна­ли як чу­до­во­го ди­тя­чо­го по­е­та. На устах ти­сяч хло­пчи­ків і дів­ча­ток та­кий йо­го ви­со­ко­па­трі­о­ти­чний вірш як «Облі­тав жу­ра­вель».

Тільки в Укра­ї­ні за ча­сів Со­ю­зу ство­ре­ні Во­ронь­ком книж­ки для ма­ле­чі скла­ли ти­раж, що йо­го не вбе­реш у шість міль­йо­нів при­мір­ни­ків. Йо­го «Чи­та­но­чка», «Каз­ка про Чу­гай­стра» та ін­ші тво­ри ста­ли на­стіль­ни­ми книж­ка­ми укра­їн­ської ді­тво­ри.

«Ко­бза­рем» бла­го­сло­вен­ний

По­гла­джу­ю­чи си­ве гу­сте во­лос­ся, мру­жа­чи гли­бо­кі жва­ві очі, Пла­тон Ми­ки­то­вич, роз­мов­ля­ю­чи зі мною, раз у раз на­вер­тав­ся дум­кою у своє ди­тин­ство та юність, у рі­дну Чер­неч­чи­ну.

— Жи­ло­ся ме­ні в ди­тин­стві завжди на­дго­лодь, — зі­зна­вав­ся по­ет. — За­те ні­ко­ли не бра­ку­ва­ло пі­сень. Ма­ма моя ма­ла чу­до­вий го­лос, і, зда­є­ться, пі­сня ні­ко­ли не по­ли­ша­ла її. Са­ме в ній і зна­хо­ди­ла роз­ра­ду, пі­сня скра­шу­ва­ла гір­ко­ту жи­т­тя. А мій слі­пий ді­дусь був лір­ни­ком. Он над двер­ми, як до­ро­га ме­ні пам’ять, ви­сить йо­го ко­бза. Він ду­же лю­бив ста­ро­вин­ні пі­сні, чи­ма­ло дум «зі стра­шни­ми сю­же­та­ми» при­ду­му­вав сам. Мо­жли­во, все це й за­охо­ти­ло ме­не до вір­шу­ва­н­ня. А ще — Шев­чен­ків «Ко­бзар». Ми з ма­мою не раз, бу­ва­ло, хо­ди­ли до су­сі­дів, де зби­ра­ли­ся лю­ди по­слу­ха­ти Та­ра­со­ві вір­ші. Ма­ма так і ка­за­ла: «Пі­де­мо, син­ку, по­пла­че­мо бі­ля «Ко­бза­ря». А зго­дом, про­дав­ши тка­цьке на­чи­н­ня, й со­бі ку­пи­ла цю книж­ку, що ста­ла для на­шої сім’ї і вті­хою, і роз­ра­дою, і сві­тлою на­ді­єю. Ще до то­го, як іти в шко­лу, я май­же всю її знав на­пам’ять. Ось яко­го ма­гне­ти­зму сло­ва тре­ба нам пра­гну­ти!

Ося­я­ний Шев­чен­ко­вою му­зою, Во­ронь­ко не­втом­но пра­цю­вав із юна­цьких літ і до осе­ні сво­го жи­т­тя. Уже на схи­лі ро­ків ви­хо­дить йо­го зна­ко­ва по­е­ти­чна книж­ка «Осе­ни­ця». На­со­ло­ду чи­та­чам, з-по­між ін­ших, при­не­сли збір­ки по­е­зій «Не­линь», «Скре­са­н­ня», «Узьмінь», «Здвиг-зем­ля»... Зав­важ­те ли­шень, які ми­ло­зву­чні й не­спо­ді­ва­ні, «не­за­тер­ті» на­зви! Во­ни за­свід­чу­ють, як їх ав­тор ви­мо­гли­во й ре­тель­но пра­цю­вав над сло­вом, ми­лу­ю­чись йо­го дзвон­ко­ви­ми бар­ва­ми. Суть одно­го з них по­ет ра­до від­крив і ме­ні: «Ось узя­ти сло­во «осе­ни­ця». Во­но — це свя­то ду­ші, ко­ли вся ро­ди­на пі­сля втом­ли­во­го лі­та й не менш за­бар­них осін­ніх тур­бот зби­ра­є­ться в ха­ті чи в са­ду, щоб під­су­му­ва­ти зро­бле­не, за­спі­ва­ти гар­них пі­сень і за­зир­ну­ти в рік гря­ду­щий. Он який ви­со­кий зміст тільки в одно­му сло­ві!»

* * *

Ось уже трид­цять літ сплив­ло, як ві­ді­йшов у ві­чність не­за­бу­тній Пла­тон Ми­ки­то­вич Во­ронь­ко. За цей не­ве­ли­кий про­мі­жок ча­су змі­ни­ла­ся епо­ха, ін­ши­ми ста­ли лю­ди. Я вжив сло­во «не­за­бу­тній». А чи на мі­сці ни­ні во­но? Адже, пра­кти­чно, не зву­чать на хви­лях ра­діой те­ле­е­фі­ру, та й зі сце­ни, йо­го пі­сні. Не ви­дно на при­лав­ках і по­е­зій ла­у­ре­а­та Шев­чен­ків­ської пре­мії. Де все те спо­пе­ли­ло­ся? І все ж хо­че­ться ві­ри­ти, що все вар­ті­сне, кра­ще з на­пи­са­но­го ці­єю та­ла­но­ви­тою, ге­рой­ською лю­ди­ною не вмре, не за­ги­не, бо ви­пле­ка­не во­но з лю­бо­ві й бо­лю на­ро­дно­го. А що на­ро­дне — те дов­го­ві­чне!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.