Адво­кат і ме­це­нат

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ро­ман ЯКЕЛЬ

Іме­на укра­їн­ських адво­ка­тів, які взя­ли на се­бе ва­жли­ву мі­сію бо­роть­би за пра­ва укра­їн­ців і очо­ли­ли су­спіль­но-по­лі­ти­чні про­це­си ста­нов­ле­н­ня укра­їн­ської дер­жав­но­сті на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, — Ки­ри­ла Три­льов­сько­го, Єв­ге­на Пе­тру­ше­ви­ча, Ко­стя Ле­ви­цько­го, Ле­ва Ба­чин­сько­го, Ан­дрія Чай­ков­сько­го, Єв­ге­на Оле­сни­цько­го, уже до­бре ві­до­мі чи­та­цько­му за­га­лу.

А ось про їхніх мо­лод­ших ко­лег, що пе­ре­йня­ли еста­фе­ту ти­та­ні­чної гро­мад­ської ро­бо­ти і від­по­від­аль­но­сті в між­во­єн­ний пе­рі­од у по­ві­то­вих мі­стах Га­ли­чи­ни, на­пи­са­но зна­чно мен­ше. Хо­ча ці по­ста­ті не менш ці­ка­ві. Жит­тє­пис адво­ка­та, до­кто­ра пра­ва Оле­кси Кос­са­ка руй­нує ство­ре­ний біль­шо­ви­цькою про­па­ган­дою міф, бу­цім ан­ти­на­цист­ський опір був ли­ше чер­во­ним. На­справ­ді опір ні­ме­цьким за­гар­бни­кам чи­ни­ли і під­піль­ни­ки ОУН та під­роз­ді­ли УПА, не­по­ко­ра ма­ла ще й чер­во­но-чор­ні бар­ви.

Роз­ки­да­ні до­лі

Оле­кса Кос­сак на­ро­див­ся 3 черв­ня 1887 ро­ку в мі­сті Дро­го­би­чі в сім’ї ма­ло­зе­мель­но­го ріль­ни­ка Ми­ко­ли Кос­са­ка, який у шлю­бі з Юсти­ною Ни­зо­вою (ді­во­че прі­зви­ще ма­те­рі Оле­кси) мав ше­сте­ро ді­тей. Зго­дом, ко­ли Ми­ко­ла Кос­сак ов­до­вів і вдру­ге одру­жив­ся з Єв­до­кі­єю Кіт, у сім’ї на­ро­ди­ло­ся ще троє ді­тей.

Уже змал­ку Оле­кса ви­яв­ляв не­зви­чай­ні при­ро­дні зді­бно­сті, ви­со­ку пра­це­зда­тність і за­ці­кав­ле­н­ня гу­ма­ні­тар­ни­ми на­у­ка­ми. Він за­кін­чив дро­го­би­цьку гім­на­зію і 1905 ро­ку всту­пив на юр­фак Львів­сько­го уні­вер­си­те­ту. У ба­га­то­ді­тній ро­ди­ні гро­шей бу­ло обмаль. Хло­пчи­на обрав сво­їм фа­хом пра­во ще й то­му, що то­ді юри­ди­чний і ме­ди­чний фа­куль­те­ти бу­ли без­ко­штов­ни­ми: ці спе­ці­аль­но­сті вва­жа­ли­ся со­ці­аль­но зна­чи­ми­ми. До­по­мо­ги з до­му Оле­кса не отри­му­вав, то­му під час на­вча­н­ня за­ро­бляв со­бі на про­жи­т­тя ре­пе­ти­тор­ством.

У 1909 ро­ці за­кін­чив юр­фак і про­хо­див адво­кат­ську пра­кти­ку в мі­сті Сня­тин у кан­це­ля­рії адво­ка­та, ві­до­мо­го укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка Іва­на Се­ма­ню­ка (лі­те­ра­тур­ний псев­до­нім Мар­ко Че­рем­ши­на). Ми­ну­ло три ро­ки, й Оле­кса отри­мав про­фе­сій­ну ква­лі­фі­ка­цію до­кто­ра пра­ва, що да­ло йо­му мо­жли­вість роз­по­ча­ти вла­сну адво­кат­ську пра­цю у рі­дно­му Дро­го­би­чі.

Не­за­дов­го по­то­му Оле­кса Кос­сак одру­жив­ся з донь­кою свя­ще­ни­ка з се­ла Кар­лів Сня­тин­сько­го по­ві­ту Оле­ною Курп’як, яка пі­сля за­кін­че­н­ня сту­дій вчи­те­лю­ва­ла в рі­дно­му се­лі. Іван Се­ма­нюк під час укла­да­н­ня шлю­бу Кос­са­ків був свід­ком, а на ве­сіл­лі — ще й ста­ро­стою.

Сі­мей­не ща­стя мо­ло­до­го по­друж­жя пе­ре­р­ва­ла Пер­ша сві­то­ва вій­на. Оле­ксу Кос­са­ка як хо­рун­жо­го за­па­су мо­бі­лі­зу­ва­ли до ав­стрій­ської ар­мії. Йо­му до­ве­ло­ся во­ю­ва­ти на ав­стрій­сько-ро­сій­сько­му фрон­ті, та вже 1914 ро­ку він був по­ра­не­ний і по­тра­пив у ро­сій­ський по­лон. До­ля ки­да­ла Оле­ксу Кос­са­ка по та­бо­рах вій­сько­во­по­ло­не­них у рі­зних мі­стах Ро­сії — від Мо­скви до Кра­сно­яр­ська. Та, на­віть пе­ре­бу­ва­ю­чи у скла­дних умо­вах, він не мар­ну­вав ча­су. У кра­сно­яр­сько­му та­бо­рі за­кін­чив кур­си бух­гал­те­рів. Цей фах зна­до­бив­ся, щоб пра­цю­ва­ти бух­гал­те­ром в ін­ших та­бо­рах. Пе­ре­жив дві ро­сій­ські ре­во­лю­ції — бур­жу­а­зну та біль­шо­ви­цький пе­ре­во­рот, а вже за ра­дян­ської вла­ди (у 1920–21 ро­ках) пра­цю­вав бух­гал­те­ром у Кра­сно­яр­сько­му гу­бра­днар­го­спі.

Жор­сто­ке во­єн­не ли­хо­лі­т­тя роз­ве­ло жит­тє­ві стеж­ки по­друж­жя Кос­са­ків. Пе­ред на­сту­пом ро­сій­ських військ Оле­на ра­зом із сім’єю бра­та Оле­ксан­дра (він ева­ку­ю­вав за­лі­зни­цею су­до­ві ар­хі­ви до сто­ли­ці Ав­стрії) ви­їха­ла з Ко­ло­миї до Ві­дня. А вже звід­ти пе­ре­бра­ла­ся до Че­хії, де вчи­те­лю­ва­ла в та­бо­рах укра­їн­ських бі­жен­ців у мі­сті Хо­це­ні. А ко­ли в ли­сто­па­ді 1918-го у Льво­ві вста­но­ви­ла­ся укра­їн­ська вла­да і бу­ло про­го­ло­ше­но За­хі­дно-укра­їн­ську На­ро­дну Ре­спу­блі­ку (ЗУНР), Оле­на Кос­сак пра­цю­ва­ла пе­да­го­гом у за­кла­дах осві­ти і куль­ту­ри в мі­сті Пе­ре­ми­шлі. Пі­сля за­хо­пле­н­ня Пе­ре­ми­шля, а за ним — і Льво­ва поль­ськи­ми вій­ська­ми во­на по­вер­ну­ла­ся до Ко­ло­миї. По во­єн­них ли­хо­лі­т­тях Оле­на Кос­сак із ве­ли­ки­ми тру­дно­ща­ми, за спри­я­н­ня між­на­ро­дних бла­го­чин­них ор­га­ні­за­цій, змо­гла вста­но­ви­ти кон­та­кти з чо­ло­ві­ком у біль­шо­ви­цькій Ро­сії.

Ли­ше у 1921 ро­ці, зав­дя­ки ста­ра­н­ням дру­жи­ни та за по­се­ре­дни­цтва Між­на­ро­дної ор­га­ні­за­ції Чер­во­но­го Хре­ста, хво­рий Оле­кса Кос­сак по­вер­нув­ся з Ро­сії в Га­ли­чи­ну, яка на той час уже вві­йшла до скла­ду Поль­щі. Пі­сля ба­га­тьох ро­ків по­не­ві­рянь по­друж­жя на­ла­го­ди­ло ро­дин­не жи­т­тя в Ко­ло­миї, де Оле­ни­на ма­ти Ка­те­ри­на у спіл­ці з дво­ма се­стра­ми при­дба­ли бу­ди­нок. У цьо­му мі­сті в сім’ї Кос­са­ків на­ро­ди­ли­ся три донь­ки — Лю­бов, Мар­та і Лі­дія.

Оле­кса Кос­сак по­вер­нув­ся до сво­го пер­шо­го фа­ху і в 1922 ро­ці від­но­вив адво­кат­ську пра­кти­ку в Ко­ло­миї на по­са­ді кон­ци­пі­єн­та (по­мі­чни­ка) у кан­це­ля­рії при­ва­тно­го адво­ка­та Га­бе­ра, а на­сту­пно­го ро­ку всту­пив до Львів­ської па­ла­ти адво­ка­тів і від­крив вла­сну адво­кат­ську кан­це­ля­рію. Він пра­цю­вав при­ва­тним адво­ка­том у Ко­ло­миї до­сить три­ва­лий час — аж до при­хо­ду біль­шо­ви­ків у ве­ре­сні 1939 ро­ку.

У 1920–1930 ро­ках Оле­кса Кос­сак був за­сту­пни­ком го­ло­ви упра­ви На­ро­дно­го до­му в Ко­ло­миї, чле­ном прав­лі­н­ня ко­опе­ра­ти­ву «Під­кар­пат­ський Со­юз», чле­ном ре­ві­зій­ної ко­мі­сії ко­опе­ра­тив­но­го бан­ку «По­кут­ський Со­юз».

Укра­їн­ські по­лі­ти­ки на­ціо­на­лі­сти­чних по­гля­дів не за­бу­ли про ва­жли­ву роль по­же­жно-гім­на­сти­чно­го то­ва­ри­ства «Січ» у ста­нов­лен­ні на­ціо­наль­них зброй­них фор­му­вань у ро­ки Пер­шої сві­то­вої вій­ни. І у 1920-х ро­ках при­ді­ля­ли чи­ма­лу ува­гу ді­яль­но­сті спор­тив­но­го то­ва­ри­ства «Со­кіл» та мо­ло­ді­жної ор­га­ні­за­ції «Пласт». Ко­ло­мий­ське спор­тив­не то­ва­ри­ство «Со­кіл» дов­гі ро­ки очо­лю­вав Оле­кса Кос­сак.

Укра­їн­ські гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції по­стій­но пе­ре­бу­ва­ли під пиль­ним оком і гні­тю­чим ти­ском поль­ської оку­па­цій­ної вла­ди, то­му участь укра­їн­ських адво­ка­тів у ке­рів­них ор­га­нах цих ор­га­ні­за­цій бу­ла не­об­хі­дною. Крім ви­ко­на­н­ня ста­ту­тних зав­дань, до­во­ди­ло­ся по­стій­но ве­сти пра­во­вий су­про­від і за­хист їх ді­яль­но­сті. Оле­кса Кос­сак ча­сто на­да­вав пра­во­ву під­трим­ку укра­їн­ським осві­тнім, куль­тур­ним і го­спо­дар­ським то­ва­ри­ствам — «Про­сві­та», «Ро­ди­на», «Сіль­ський го­спо­дар». Без­ко­ри­сли­во за­хи­щав у су­ді пра­ва «Окру­жно­го со­ю­зу круж­ків рі­дної шко­ли».

Пі­сля по­раз­ки ЗУНР укра­їн­ці не зми­ри­ли­ся із вла­сним при­ни­зли­вим ста­но­ви­щем у Га­ли­чи­ні і для про­па­ган­ди ідей не­за­ле­жно­сті ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли всі ле­галь­ні й не­ле­галь­ні ме­то­ди. Оле­кса Кос­сак спів­пра­цю­вав з рі­зни­ми укра­їн­ськи­ми по­лі­ти­чни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми — Укра­їн­ським на­ціо­наль­но-де­мо­кра­ти­чним об’єд­на­н­ням (УНДО), із під­піль­ни­ми фор­му­ва­н­ня­ми — Укра­їн­ською вій­сько­вою ор­га­ні­за­ці­єю (УВО) та Ор­га­ні­за­ці­єю укра­їн­ських на­ціо­на­лі­стів (ОУН). На­да­вав пра­во­ву до­по­мо­гу акти­ві­стам цих ін­сти­ту­цій, їхнім спо­сте­рі­га­чам під час про­ве­де­н­ня пар­ла­мент­ських і мі­сце­вих ви­бор­чих кам­па­ній, щоб не допу­сти­ти фаль­си­фі­ка­цій.

Як лю­ди­на не­бі­дна, Оле­кса став ме­це­на­том ба­га­тьох укра­їн­ських ін­сти­ту­цій, під­три­му­ю­чи ді­яль­ність до­бро­чин­них, спор­тив­них і куль­тур­но-про­сві­тни­цьких то­ва­риств, за­кла­дів осві­ти, те­а­тру та му­зи­чних ко­ле­кти­вів. У бу­дин­ку Кос­са­ків ча­сто бу­ва­ли ді­я­чі куль­ту­ри і ми­сте­цтва, а на час га­стро­лей те­а­траль­них труп у мі­сті ця ро­ди­на завжди ра­до при­йма­ла укра­їн­ських ар­ти­стів.

Ди­тин­ство і юність Оле­кси Кос­са­ка ми­ну­ли в Дро­го­би­чі, де поль­ська, ні­ме­цька мо­ви та ідиш бу­ли мо­ва­ми спіл­ку­ва­н­ня ме­шкан­ців. Сам він во­ло­дів сі­мо­ма іно­зем­ни­ми мо­ва­ми — ні­ме­цькою, поль­ською, ро­сій­ською, єв­рей­ською (ідиш), ан­глій­ською, фран­цузь­кою, іта­лій­ською. Зна­н­ня мов ча­сто до­по­ма­га­ло в йо­го адво­кат­ській пра­кти­ці. У Ко­ло­миї, на­при­клад, ні­хто кра­ще за Кос­са­ка не міг на­ла­го­ди­ти спра­ви з єв­рей­ськи­ми адво­ка­та­ми. Він мав ве­ли­ку кни­го­збір­ню, чи­тав в ори­гі­на­лі тво­ри ба­га­тьох кла­си­ків сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри. Внук адво­ка­та Бо­г­дан Во­ло­шин­ський роз­по­вів ме­ні, що йо­го ді­дусь за­хо­плю­вав­ся ні­ме­цькою лі­те­ра­ту­рою, лю­бив чи­та­ти тво­ри Фрі­дрі­ха Шіл­ле­ра, Йо­ган­на-вольф­ган­га Ге­те. І, за не­ми­ло­сер­дною іро­ні­єю до­лі, ні­ме­цька вла­да вко­ро­ти­ла йо­му ві­ку.

Під при­ці­лом ге­ста­по

Ко­ли по­ча­ла­ся Дру­га сві­то­ва вій­на, СРСР та Ні­меч­чи­на роз­чле­ну­ва­ли Поль­щу, і За­хі­дну Укра­ї­ну бу­ло при­єд­на­но до скла­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, Оле­ксу Кос­са­ка по­зба­ви­ли мо­жли­во­сті пра­цю­ва­ти адво­ка­том. Ра­дян­ські «ви­зво­ли­те­лі» лі­кві­ду­ва­ли йо­го адво­кат­ську кан­це­ля­рію, спа­ли­ли ар­хів пра­во­вих актів. Кос­сак не пле­кав ілю­зій що­до ща­сли­вої до­лі га­ли­цьких укра­їн­ців у Ра­дян­ській Укра­ї­ні, бо до­бре на­ди­вив­ся на зло­чи­ни біль­шо­ви­ків у ре­во­лю­цій­но­му Си­бі­рі. Ще вчо­ра ві­до­мий при­ва­тний адво­кат, він не мав пер­спе­ктив фа­хо­вої ді­яль­но­сті в ра­дян­ських дер­жав­них чи гро­мад­ських уста­но­вах. Однак тут ста­ло в при­го­ді віль­не во­ло­ді­н­ня ро­сій­ською мо­вою, що да­ло змо­гу пев­ний час (у 1939–1940 ро­ках) пра­цю­ва­ти вчи­те­лем ро­сій­ської мо­ви в ко­ло­мий­ській ве­чір­ній се­ре­дній шко­лі №1.

У черв­ні 1941 ро­ку Ра­дян­ський Со­юз за­знав агре­сії з бо­ку гі­тле­рів­ської Ні­меч­чи­ни. Не­ба­че­на за мас­шта­бом жертв вій­на увір­ва­ла­ся й до Ко­ло­миї. Ра­дян­ська адмі­ні­стра­ція вте­кла з мі­ста, в Ко­ло­миї на кіль­ка днів за­па­ну­ва­ло без­вла­д­дя. І то­му пред­став­ни­ки укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції, на­сам­пе­ред юри­сти, утво­ри­ли тим­ча­со­вий ко­мі­тет з управ­лі­н­ня мі­стом, до яко­го уві­йшов і Оле­кса Кос­сак. Та не­за­ба­ром угор­ські, а за ни­ми й ні­ме­цькі вій­ська, що всту­пи­ли в мі­сто, при­пи­ни­ли ді­яль­ність цьо­го ко­мі­те­ту.

Га­ли­цькі укра­їн­ці не­о­дно­ра­зо­во ро­би­ли спро­би від­но­ви­ти ді­яль­ність до­во­єн­них гро­мад­ських об’єд­нань і утво­ри­ти гро­мад­ські те­ри­то­рі­аль­ні ор­га­ні­за­ції для на­да­н­ня гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги мі­сце­во­му на­се­лен­ню в умо­вах ні­ме­цької оку­па­ції. Так бу­ло ство­ре­но ме­ре­жу до­по­мо­го­вих ко­мі­те­тів.

Оле­кса Кос­сак став пра­цю­ва­ти ре­фе­рен­том у спра­вах мо­ло­ді в Окру­жно­му до­по­мо­го­во­му ко­мі­те­ті в Ко­ло­миї. Хо­див до ні­ме­цької оку­па­цій­ної адмі­ні­стра­ції з пре­тен­зі­я­ми, від­так по­тра­пив під «при­ціл».

Взим­ку 1942 ро­ку акти­ві­сти під­піль­ної мо­ло­ді­жної ОУН го­стро по­тре­бу­ва­ли ко­штів на свою ді­яль­ність. Під­піль­ни­ки ви­рі­ши­ли за­лу­чи­ти їх не­пря­мо, че­рез по­жер­тви на­се­ле­н­ня під час рі­здвя­них ко­ля­ду­вань. Усі гро­мад­ські акції укра­їн­ців то­ді вже пе­ре­бу­ва­ли під пиль­ним оком ге­ста­по. Мо­ло­ді оу­нів­ці по­про­си­ли Оле­ксу Кос­са­ка від іме­ні Окру­жно­го до­по­мо­го­во­го ко­мі­те­ту за­свід­чи­ти під­пи­сом та пе­ча­ткою під­пи­сний ар­куш для збо­ру ко­штів на до­бро­чин­ні по­тре­би. Він це зро­бив. Оскіль­ки за під­піль­ни­ка­ми вже сте­жи­ло ге­ста­по, то не­вдов­зі їх із до­ку­мен­та­ми, по­свід­че­ни­ми Оле­ксою Кос­са­ком, за­три­ма­ла по­лі­ція.

У лю­то­му 1942 ро­ку Ко­ло­мию не оми­ну­ла хви­ля аре­штів. 10 лю­то­го у спра­ві під­піль­ної мо­ло­ді­жної ор­га­ні­за­ції ОУН був за­а­ре­што­ва­ний ге­ста­по і Оле­кса Кос­сак, за­тим до­пи­та­ний ко­мен­дан­том ге­ста­по Вай­сма­ном та ув’язне­ний на май­же де­ся­ти­мі­ся­чний тер­мін у тюр­мах Ко­ло­миї й Чор­тко­ва. Під час ув’язне­н­ня він го­ло­ду­вав і за­хво­рів на тиф. Ві­до­мі укра­їн­ські гро­мад­ські ді­я­чі — го­ло­ва Укра­їн­сько­го до­по­мо­го­во­го ко­мі­те­ту про­фе­сор істо­рії Во­ло­ди­мир Ку­бі­йо­вич та юрист Кость Пань­ків­ський, по до­по­мо­гу до яких звер­ну­ла­ся Оле­на Кос­сак, кло­по­та­ли про по­лег­ше­н­ня до­лі та ви­зво­ле­н­ня з тюр­ми Оле­кси Кос­са­ка. Во­ни звер­та­ли­ся з ли­ста­ми аж до ге­не­рал-гу­бер­на­то­ра Га­ли­чи­ни Фран­ка, але без­успі­шно.

Во­се­ни 1942 ро­ку ге­ста­по про­ве­ло за­ля­ку­валь­ну акцію що­до укра­їн­ців. Так на­ци­сти пом­сти­ли­ся за про­го­ло­ше­н­ня від­нов­ле­н­ня укра­їн­ської дер­жав­но­сті у Льво­ві 30 черв­ня 1941 ро­ку та від­пла­ти­ли за вбив­ство ви­со­ко­по­став­ле­но­го ге­ста­пів­сько­го офі­це­ра на ву­ли­ці Ге­нін­га у Льво­ві, яке вчи­ни­ли пар­ти­за­ни УПА. Щоб пров­чи­ти не­по­кір­них, у чор­тків­ську тюр­му на Тер­но­піль­щи­ні до­ста­ви­ли для ек­зе­ку­ції кіль­ка груп укра­їн­ців, ув’язне­них пе­ред тим у тюр­мах Ко­ло­миї, Дро­го­би­ча, Тер­но­по­ля та ін­ших га­ли­цьких міст. У ко­ло­мий­ській гру­пі з 15 в’язнів, пе­ре­ва­жно чле­нів мо­ло­ді­жної ОУН, до Чор­тко­ва ка­ра­те­лі при­ве­зли й Оле­ксу Кос­са­ка. Оскіль­ки він про­дов­жу­вав хво­рі­ти, то йо­го тим­ча­со­во пе­ре­ве­ли з тюр­ми до чор­тків­ської лі­кар­ні.

Пі­зньої осе­ні, 27 ли­сто­па­да 1942 ро­ку, оку­пан­ти ви­ве­ли 56 укра­їн­ських в’язнів чор­тків­ської тюр­ми у спі­дній бі­ли­зні і за­пха­ли у ван­та­жну ма­ши­ну. Оле­ксу Кос­са­ка ні­ме­цькі ка­ра­те­лі за­бра­ли у ста­ні га­ря­чки з лі­кар­ні… Усіх в’язнів ви­ве­зли на по­ле між мі­стом Чор­тко­вом та се­лом Ягіль­ни­цею на Тер­но­піль­щи­ні, що ко­лись бу­ло те­ри­то­рі­єю на­вчаль­но­го вій­сько­во­го по­лі­го­ну, роз­стрі­ля­ли і ски­ну­ли в одну яму.

Не­вдов­зі ке­рів­ни­цтво ОУН про­ве­ло за­хо­ди на вша­ну­ва­н­ня пам’яті по­ле­глих ге­ро­їв. На за­клик про­від­ни­ків ОУН, над мо­ги­лою стра­че­них мі­сце­ві се­ля­ни на­си­па­ли кур­ган, на яко­му вста­но­ви­ли де­рев’яний хрест із три­зу­бом. Ма­со­вим на­кла­дом бу­ло ви­пу­ще­но й по­ши­ре­но ли­стів­ку із зо­бра­же­н­ням мо­ги­ли та спи­ском по­ле­глих. У під­піль­но­му жур­на­лі Про­во­ду ОУН «Ідея і чин» за 1943 рік теж опу­блі­ку­ва­ли спи­сок стра­че­них та свід­че­н­ня оче­вид­ця тих по­дій.

Однак не­вдов­зі кур­ган зни­щи­ла ні­ме­цька вла­да, а до­руй­ну­ва­ла йо­го вла­да ра­дян­ська. Оби­два то­та­лі­тар­ні ре­жи­ми су­во­ро за­бо­ро­ни­ли ту­те­шнім ме­шкан­цям упо­ряд­ку­ва­ти мо­ги­лу укра­їн­ських па­трі­о­тів. Мі­сце­ві ор­га­ни ра­дян­ської вла­ди на­віть зі­гно­ру­ва­ли той факт, що до­ку­мен­ти про вбив­ство на Тер­но­піл­лі гі­тле­рів­ця­ми 56 укра­їн­ських уча­сни­ків ан­ти­фа­шист­сько­го опо­ру фі­гу­ру­ва­ли як су­до­ві до­ка­зи на Нюрн­берзь­ко­му про­це­сі і вклю­че­ні до 17-го то­му ма­те­рі­а­лів Нюрн­берзь­ко­го три­бу­на­лу над на­цист­ськи­ми зло­чин­ця­ми.

Цю те­ри­то­рію ви­ко­ри­сто­ву­вав мі­сце­вий кол­госп під по­сів­ні пло­щі, і з ча­сом мі­сце­зна­хо­дже­н­ня мо­ги­ли бу­ло втра­че­не. По­шу­ки мі­сця по­хо­ва­н­ня роз­по­ча­ли­ся аж пі­сля про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни у 1991 ро­ці. Пер­ші роз­ко­пки, про­ве­де­ні на­ве­сні 1992 ро­ку, не да­ли ре­зуль­та­тів. І то­му на узбіч­чі до­ро­ги, бі­ля краю по­ля, на яко­му гі­тле­рів­ці стра­ти­ли укра­їн­ських па­трі­о­тів, у п’ят­де­ся­ті ро­ко­ви­ни їхньої за­ги­бе­лі зав­дя­ки акти­ві­стам Чор­тків­ської ра­йон­ної ор­га­ні­за­ції Все­укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства «Ме­мо­рі­ал» бу­ло вста­нов­ле­но пам’ятний хрест з іме­на­ми по­ле­глих. Ре­зуль­та­тив­ни­ми ста­ли по­шу­ки аж во­се­ни 2017 ро­ку. Остан­ки стра­че­них, а се­ред них і Оле­кси Кос­са­ка, вда­ло­ся екс­гу­му­ва­ти, і їх уро­чи­сто пе­ре­по­хо­ва­но на ста­ро­му мі­сько­му цвин­та­рі в Чор­тко­ві 19 ли­сто­па­да 2017 ро­ку, на­пе­ре­до­дні 75-х ро­ко­вин Ягіль­ни­цької тра­ге­дії.

Ци­ми дня­ми на мі­сці роз­стрі­лу в’язнів чор­тків­ської тюр­ми бу­ло освя­че­но пам’ятний хрест. А в черв­ні 2019-го, до 100-річ­чя Чор­тків­ської офен­зи­ви, вла­да й па­трі­о­ти­чні ор­га­ні­за­ції краю пла­ну­ють від­кри­ти ме­мо­рі­аль­ний ком­плекс бор­цям за не­за­ле­жність Укра­ї­ни, і на мо­ги­лі пе­ре­по­хо­ва­них в’язнів чор­тків­ської тюр­ми, стра­че­них гі­тле­рів­ця­ми в ли­сто­па­ді 1942-го ро­ку, бу­де вста­нов­ле­но пам’ятник.

Ось так тра­гі­чно за­вер­шив­ся жит­тє­вий шлях адво­ка­та Оле­кси Кос­са­ка, що у ча­си гі­тле­рів­ської оку­па­ції і ста­лін­сько­го ре­жи­му був ти­по­вим для пред­став­ни­ків укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції. А ми ди­ву­є­мо­ся, чо­му укра­їн­ське су­спіль­ство на дов­гі ро­ки втра­ти­ло по­ту­жний пласт на­ціо­наль­ної елі­ти, яка за­без­пе­чує пов­но­цін­ний роз­ви­ток ко­жної дер­жа­ви.

Оле­кса Кос­сак (1938 рік)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.