Я по­мер­ла на Май­да­ні

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ле­ся ЛИТВИНОВА Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

Я по­мер­ла на Май­да­ні. Не за­ги­ну­ла, як ті, ко­го ми на­зи­ва­є­мо Не­бе­сною со­тнею. Про­сто по­мер­ла. Ті­єї ме­не, яка ви­йшла 1 гру­дня з ме­тро «Уні­вер­си­тет» у со­ня­чний день, біль­ше ні­ко­ли не бу­де.

Ін­ко­ли ме­ні зда­є­ться, що я вже й не ду­же пам’ятаю, якою во­на бу­ла, та я. Ма­буть, не­по­га­ною. Мрі­я­ла про бу­ди­нок на вер­ши­ні па­гор­ба. І про со­ба­ку з мо­крим шкі­ря­ним но­сом на по­ро­зі. І про но­вий фільм, який зні­му. До ре­чі, я ж зні­ма­ла філь­ми. Не­по­га­ні філь­ми. З яки­мись при­за­ми на яки­хось фе­сти­ва­лях. То­ді зда­ва­ло­ся, що це ду­же ва­жли­во. Ду­же. Не мен­ше, ніж бу­ди­нок на па­гор­бі, в яко­му в ко­жної ди­ти­ни бу­де по кім­на­ті. Ми на­віть ма­лю­ва­ли з ді­тьми цей бу­ди­нок. Ди­ви­ли­ся в ка­та­ло­гах про­е­кти, ви­би­ра­ли схо­жий на на­шу мрію й ма­лю­ва­ли. Дав­ним-дав­но. В ін­шо­му жит­ті. П’ять ро­ків то­му.

То­го дня я ще бу­ла жи­ва. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що все за­кін­чи­ться ду­же ско­ро. І жи­т­тя моє ввій­де у свою зви­чну ко­лію. Зі зви­чни­ми люд­ськи­ми ба­жа­н­ня­ми та зви­чни­ми три­ко­пі­є­чни­ми бі­да­ми. На­товп, який ви­ру­вав нав­ко­ло, ство­рю­вав та­ку енер­гію, що, зда­ва­ло­ся, цей ура­ган зме­те все на сво­є­му шля­ху за лі­че­ні дні. Не мо­жна ж не ра­ху­ва­ти­ся з ура­га­ном. Мо­жна від­су­ну­ти­ся з йо­го шля­ху. Але не мо­жна на­ма­га­ти­ся з ним бо­ро­ти­ся.

Це по­тім я зро­зумі­ла, що мо­жна. Мо­жна на­ма­га­ти­ся шпур­ля­ти в ура­ган усі на­яв­ні си­ли, пе­ре­тво­рю­ю­чи йо­го на во­гнен­ний ви­хор се­ред обле­де­ні­ло­го мі­ста. Не­при­бор­ка­ну сти­хію. Від­чай­ду­шну. Яка стя­гує в центр гі­гант­ської вир­ви все, до чо­го мо­же до­тяг­ти­ся. І по­се­ред ха­о­су, що на­кри­ває кра­ї­ну, — око ура­га­ну. Най­спо­кій­ні­ше мі­сце. Центр бу­рі. Май­дан.

Я все ще бу­ла жи­вою, ко­ли в мі­сті ав­то­зак став зви­чним, як тро­лей­бус. Ко­ли мої дру­зі один за одним отри­му­ва­ли по­віс­тки в суд. Ко­ли ли­мо­ни й мо­ло­ко ску­по­ву­ва­ли в ма­га­зи­нах швид­ше, ніж їх при­во­зи­ли. Ко­ли ні­хто не знав сло­ва «кев­лар», а ка­ска ча­сів Дру­гої сві­то­вої зда­ва­ла­ся чи­мось на кшталт ко­ду без­смер­тя з комп’ютер­ної гри. Я все ще бу­ла жи­вою.

Все ще мо­жна бу­ло за­чи­ни­ти две­рі квар­ти­ри, ви­мкну­ти комп’ютер і на­тя­гну­ти на го­ло­ву ков­дру. Ви­мкну­ти те, що від­бу­ва­є­ться, як три­лер у те­ле­ві­зо­рі. І ска­за­ти со­бі, що це не моя вій­на. Що я за­над­то ма­ла й слаб­ка. Що я че­каю ди­ти­ну. Що в ме­не ма­люн­ки бу­дин­ку на па­гор­бі. І що я хо­чу зні­ма­ти кі­но, а не хо­ва­ти­ся по під­во­рі­т­тях від па­тру­лів.

Усе ще мо­жна бу­ло по­їха­ти ку­дись у те­плу без­пе­чну кра­ї­ну і вла­шту­ва­ти со­бі не­за­пла­но­ва­ні ка­ні­ку­ли, очі­ку­ю­чи, чим це все скін­чи­ться. До ре­чі, ба­га­то мо­їх зна­йо­мих так і зро­би­ли. Все ще мо­жна бу­ло за­ли­ши­ти­ся жи­вою. Та­кою, якою я зви­кла се­бе вва­жа­ти.

А по­тім я по­мер­ла. Ра­зом з усі­ма ти­ми, чиї іме­на у 2014-му зна­ли на­пам’ять. Із ти­ми, ко­го ни­ні за­ле­две зга­дає біль­шість тих, хто кляв­ся ві­чно пам’ята­ти й не про­ба­чи­ти. Той хло­пець, вір­ме­нин. І той, у бла­ки­тній ка­сці. Зов­сім мо­ло­дий. Як же йо­го зва­ти? А, ще бі­ло­рус був. І дів­чи­на, якій у гор­ло по­ці­ли­ли. Жи­ва? О, пе­ре­плу­тав, зна­чить...

На сві­тан­ку 19 лю­то­го я вже бу­ла мер­твою. Ті­єї, ко­ли­шньої, ме­не не за­ли­ши­ло­ся зов­сім. Від неї за­ли­ши­ла­ся тільки жмень­ка по­пе­лу. Ма­лень­ка та­ка ку­пка. Пра­кти­чно, не­по­мі­тна се­ред тлі­ю­чо­го Май­да­ну. Ні­чо­го ви­да­тно­го. «Ста­біль­ний мир», «усі лю­ди бра­ти», «ні­що не мо­же ста­ти­ся зі мною та мо­ї­ми близь­ки­ми», «го­лов­не — всти­гну­ти по­бу­ду­ва­ти бу­ди­нок», «ах яке кі­но я при­ду­ма­ла», «мрія, а не су­кня... не­о­дмін­но ку­плю на ти­жні», «десь я ба­чи­ла ре­цепт са­ла­ту з аво­ка­до, тре­ба обов’яз­ко­во спро­бу­ва­ти при­го­ту­ва­ти» і ще якісь ко­лись ва­жли­ві ре­чі зго­рі­ли ті­єї но­чі ра­зом із Бу­дин­ком проф­спі­лок.

Ка­жуть, що з по­пе­лу на­ро­джу­є­ться птах Фе­нікс. То­чна ко­пія то­го, який зго­рів. Тільки мо­лод­ший і силь­ні­ший. І за­хо­дить на но­вий цикл жи­т­тя. Не знаю. Мо­же, у Фе­ні­кса й ви­хо­дить. Із мо­го по­пе­лу про­ро­сло щось аб­со­лю­тно но­ве. І не бу­ло в цьо­му но­во­му на­ро­джен­ні ні­якої ра­до­сті но­во­го жи­т­тя. Не бу­ло пе­ред­чу­т­тя по­льо­ту і роз­гор­ну­тих крил. Був ве­ли­че­зний все­по­гли­на­ю­чий ту­пий біль. І ста­ле­вий кі­стяк. І щось ще, що бу­ло важ­ко усві­до­ми­ти й на­зва­ти на ім’я.

Крок. Вдих. Ще один крок. «Пли­не ка­ча» над люд­ським мо­рем. Тру­ни, які, зда­є­ться, са­мі пли­вуть над го­ло­ва­ми. По­хо­валь­на слу­жба. За ти­ми, що за­ли­ши­ли­ся на­зав­жди в цій га­ря­чій зи­мі. За на­ми всі­ма. Мо­ло­ди­ми, на­їв­ни­ми, з ча­єм і бу­ді­вель­ни­ми ка­ска­ми, з де­рев’яни­ми щи­та­ми й ли­мо­на­ми в сі­тках, з жов­то-бла­ки­тни­ми стрі­че­чка­ми на рюк­за­ках, із бру­ків­кою по лан­цюж­ку, з бу­тер­бро­да­ми в КМДА й ме­ди­ка­мен­та­ми в Жов­тне­во­му. За мною. За мо­їм ми­ну­лим жи­т­тям.

Я по­мер­ла ті­єї зи­ми. Я на­ро­ди­ла­ся ті­єї зи­ми. І ме­ні хо­че­ться ві­ри­ти, що я знаю, для чо­го...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.