«Ді­до­на та Еней» в Олім­пій­сько­му

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Оль­га КІЗЛОВА Фо­то Ко­стян­ти­на Го­мо­на

У сто­ли­ці в за­лі Champions hall НСК «Олім­пій­ський» у рам­ках Все­укра­їн­сько­го те­а­траль­но­го фе­сти­ва­лю-пре­мії «ГРА» від­був­ся по­каз опе­ри Ген­рі Пер­сел­ла «Ді­до­на та Еней» (ре­жи­сер — Та­ма­ра Тру­но­ва).

Зна­ме­ни­та опе­ра Ген­рі Пер­сел­ла «Dido and Aeneas» (на­пи­са­на на­при­кін­ці XVII ст.) — одна з най­при­ва­бли­ві­ших ві­до­мих пар­ти­тур ті­єї по­ри: не­зви­чай­но гар­на, ви­ра­зна, зрі­ла для сво­го ча­су, ба­га­то аран­жо­ва­на му­зи­ка епо­хи ран­ньо­го ан­глій­сько­го ба­ро­ко.

Опе­ра не мі­стить зви­чних на то­ді роз­мов­них діа­ло­гів і від по­ча­тку й до кін­ця спів­а­є­ться. Во­на по­пу­ляр­на в усьо­му сві­ті, мо­жли­во то­му, що на­пи­са­на про­стою му­зи­чною мо­вою, оскіль­ки ав­то­ром при­зна­ча­ла­ся для по­ста­нов­ки у шкіль­но­му те­а­трі.

Ко­ман­да OPEN OPERA UKRAINE, яка ви­ни­кла два ро­ки то­му, по­зи­ці­ює се­бе як «не­за­ле­жний про­ект, що фор­мує но­ву куль­ту­ру спо­жи­ва­н­ня му­зи­чно­го ін­те­ле­кту­аль­но­го про­ду­кту че­рез здій­сне­н­ня су­ча­сних опер­них по­ста­но­вок, роз­ви­ток ау­ди­то­рії та про­фе­сіо­на­лі­за­цію мо­ло­дих та­лан­тів». І справ­ді, взяв­шись за пар­ти­ту­ру Пер­сел­ла, уча­сни­ки про­е­кту спро­бу­ва­ли вне­сти сві­жий стру­мінь в укра­їн­ський му­зи­чний те­атр, здій­сни­ти істо­ри­чну ін­сце­ні­за­цію пар­ти­ту­ри ба­ро­чно­го пе­рі­о­ду, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи від­по­від­ну ма­не­ру співу й ав­тен­ти­чні ін­стру­мен­ти (так зва­ний historically informed performance, НIР). Мо­ло­ді ен­ту­зі­а­сти хо­ті­ли зро­би­ти ди­на­мі­чні­ши­ми, по­жва­ви­ти сце­ні­чне рі­ше­н­ня тра­ди­цій­но ста­ти­чних по­ста­но­вок біль­шо­сті ві­тчи­зня­них опер­них труп, та й рід­кі­сні кон­цер­тні ви­ко­на­н­ня як ві­до­мих, так і менш ви­ко­ну­ва­них у нас опер. про­зву­чав ор­кестр у двох всту­пних п’єсах — Сю­ї­ті та Ча­ко­ні, що за­мі­ни­ли увер­тю­ру. Опе­ра, ство­ре­на ком­по­зи­то­ром на три акти, ішла в са­мих «фу­ту­ри­сти­чних» де­ко­ра­ці­ях-кон­стру­кці­ях, без ан­тра­ктів, пу­блі­ці не був по­трі­бен від­по­чи­нок пі­сля 15—20 хви­лин ко­жної дії, та­ке ці­лі­сне ви­ко­на­н­ня ста­ло тра­ди­ці­єю. По­дії умов­но від­бу­ва­ли­ся в трьох мі­сцях: у па­ла­ці ца­ри­ці Кар­фа­ге­на, в пе­че­рі Ча­клун­ки (під час про­гу­лян­ки го­лов­них ге­ро­їв у лі­сі на по­лю­ван­ні) і в пор­ту, де Еней під впли­вом хи­бної «во­лі бо­гів» ви­рі­шує за­ли­ши­ти Ді­до­ну, що при­зво­дить до їхньої бо­лі­сної роз­лу­ки та смер­ті ца­ри­ці від над­зви­чай­но силь­них лю­бов­них стра­ж­дань.

Во­каль­на (го­лов­на, зві­сно ж) скла­до­ва опе­ри хо­ро­ша, з по­гля­ду го­ло­сів, не­фор­со­ва­но­го зву­ку, те­хні­ки со­лі­стів. Однак ба­ро­чною її на­зва­ти не мо­жна. Стар­то­ва арія Бе­лін­ди (Мар’яна Бо­днар) все­ля­ла на­дію, — спів­а­чка про­спі­ва­ла її в ба­ро­чній те­хні­ці, з го­ло­со­ви­ми ві­бра­ці­я­ми та гар­ни­ми фі­о­ри­ту­ра­ми.

Цим усе й скін­чи­ло­ся. Мо­жли­во, уча­сни­ки по­ста­нов­ки не по­го­дя­ться зі мною, оскіль­ки на­ма­га­ли­ся ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти ба­ро­чну ма­не­ру співу, але від­чу­т­тя справ­жньої ба­ро­чно­сті по­ки що не ви­ни­кло.

Че­сно ка­жу­чи, я б теж, ма­буть, не звер­ну­ла на це ува­гу, як­би не про­слу­ха­ла в Гам­бур­гу «Аль­ци­ну». Там бу­ло три по-справ­жньо­му ген­де­лів­ських со­лі­сти: кон­тра­те­нор Фран­ко Фа­джо­лі (Ру­дже­ро), іта­лій­ське кон­траль­то Со­ня Прі­на (Бра­да­ман­та) і со­пра­но Юлія Ле­жньо­ва (Мор­га­на).

Ба­ро­чний спів пе­ред­ба­чає не­скін­чен­ні ві­бра­ції, фі­о­ри­ту­ри, ко­ло­ра­тур­ні па­са­жі й віль­ні ка­ден­ції.

Ав­тен­ти­чне ви­ко­на­н­ня му­зи­ки ба­ро­ко має, хоч як це див­но, ба­га­то спіль­но­го з су­ча­сною ім­про­ві­за­цій­ною му­зи­кою.

Ін­тер­пре­та­ція ста­ро­вин­но­го но­тно­го ори­гі­на­лу ро­зу­мі­є­ться як жи­ве «пе­ре­ство­ре­н­ня» му­зи­ки. Це осо­бли­ві ме­то­ди про­чи­та­н­ня но­тно­го текс­ту, на­ви­чка на хо­ду роз­ши­фро­ву­ва­ти ци­фро­ва­ний бас (із цим у ни­ні­шній по­ста­нов­ці бу­ло все га­разд, йо­го ви­ко­ну­ва­ли кла­ве­си­ни, те­ор­ба, ві­о­лон­чель і кон­тра­бас).

Чи­ма­ло то­го, що має вно­си­ти ав­тен­тист, в ори­гі­наль­них но­тах ча­сто не мі­сти­ться, ви­ко­на­вець сам ін­тер­пре­тує во­каль­ну й ін­стру­мен­таль­ну ор­на­мен­ти­ку, ди­на­мі­чні ню­ан­си, тем­пи, штри­хи, аль­те­ра­цію, що ви­ни­кає, то­що. Не мо­жу ска­за­ти, що з цим бу­ло все га­разд.

Пов­то­рю­ся, спів­а­ли до­бре, мі­цно, від­мін­но вві­йшли в обра­зи, бу­ли ціл­ком пе­ре­кон­ли­ві й рі­зно­ма­ні­тні у змі­ні на­стро­їв та по­чут­тів.

Ді­до­на — со­пра­но Ін­на Гу­сє­ва — роз­спі­ва­ла­ся по хо­ду ви­ста­ви й від­мін­но «про­пла­ка­ла» зна­ме­ни­ту фі­наль­ну арію сво­єї ге­ро­ї­ні.

Еней — кра­сень і спортс­мен, со­ліст На­ціо­наль­но­го те­а­тру опе­ре­ти ба­ри­тон Єв­ген Пру­дник — ви­явив­ся на мі­сці в ро­лі ан­ти­чно­го ге­роя й не­о­дно­ра­зо­во про­де­мон­стру­вав свою чу­до­ву фі­зи­чну фор­му.

Дру­га слу­жни­ця (Ін­на Ка­лу­гі­на) та дві відьми (со­пра­но Оле­на На­гор­на й альт Те­тя­на Яшві­лі) теж на­ма­га­ли­ся зди­ву­ва­ти «ли­ца не­об­щим выра­же­ньем» і ціл­ком із цим упо­ра­ли­ся.

У ро­лі Ча­клун­ки при­ва­бив пре­кра­сний ха­ра­ктер­ний бас Ігор Во­рон­ка — з кру­пни­ми ри­са­ми облич­чя, ви­со­кий і ви­ра­зний. Яскра­во спри­йма­ла­ся фаль­ши­ва, під­сту­пна й хи­тра «по­дру­га» ца­ри­ці со­пра­но Мар’яна Бо­днар. Ко­ро­тка, не­ти­по­ва для ці­єї опе­ри-се­ріа ве­се­лень­ка арія мо­ря­ка (те­нор Орест Ори­щук) і Дух Мер­ку­рія (кон­тра­те­нор Оле­ксандр Лось) урі­зно­ма­ні­тню­ва­ли остан­ній акт, що тро­хи за­тя­гнув­ся сво­єю ла­мен­то­зні­стю.

Спо­до­ба­ло­ся зву­ча­н­ня й пла­сти­чне ви­рі­ше­н­ня ма­лень­ко­го хо­ру (дев’ять жі­нок та п’яте­ро чо­ло­ві­ків, їх го­ту­ва­ла хор­мей­стер і ко­у­чер во­ка­лу На­та­ля Хмі­лев­ська).

Зі сма­ком роз­ро­бле­ні оформ­ле­н­ня сце­ни та ко­стю­ми ху­до­жни­ка­ми Ма­кси­мом Кун­цем і Хри­сти­ною Ко­ра­бель­ник.

Не мо­жна не по­мі­ти­ти, що ди­кція, не­за­ле­жно від то­го, су­ча­сною чи «дав­ньо­ан­глій­ською» го­вір­кою, як на­го­ло­шу­ють ор­га­ні­за­то­ри, спів­а­ли ар­ти­сти, за­ли­ша­ла ба­жа­ти лі­пшо­го. До­бре «про­мов­ля­ли» пар­тії Во­рон­ка й Пру­дник. Не за­ва­ди­ло б на­дру­ку­ва­ти для пу­блі­ки ан­глій­ський текст цьо­го, вза­га­лі-то, ко­ро­тко­го тво­ру.

OPEN OPERA UKRAINE про се­бе

«І го­лов­не — у фор­ма­ті, фа­кти­чно, при­ва­тної ан­тре­при­зи (со­лі­стів, хор, му­зи­кан­тів зі­бра­ли зві­ду­сю­ди, і не тільки з Укра­ї­ни) ство­ре­но пов­но­цін­не те­а­траль­не ви­до­ви­ще елі­тар­но­го шти­бу (тоб­то — не для «ка­си»), що мо­же да­ти фо­ру ста­ціо­нар­ним те­а­трам опе­ри та ба­ле­ту за су­ча­сні­стю під­хо­дів до му­зи­чної кла­си­ки в по­єд­нан­ні з еле­мен­та­ми істо­ри­чної ре­кон­стру­кції її зву­ча­н­ня».

По­го­джу­ю­ся: ви­до­ви­ще пов­но­цін­не. Чи вда­ло­ся впо­ра­ти­ся з «еле­мен­та­ми істо­ри­чної ре­кон­стру­кції зву­ча­н­ня му­зи­чної кла­си­ки» — пи­та­н­ня від­кри­те. І, мо­жли­во, в наш час не обов’яз­ко­во ко­зи­ря­ти «елі­тар­ні­стю». Скрізь у сві­ті ста­ціо­нар­ні те­а­три по­всю­ди став­лять ба­ро­чні опе­ри, як у тра­ди­цій­них, так і в су­ча­сних сце­ні­чних ін­тер­пре­та­ці­ях. І за­ли там пов­ні.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.