Чо­го вчить на­ша істо­рія,

Або Но­та­тки про мо­сков­ські по­ряд­ки

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ва­лен­тин КРИСАЧЕНКО,

до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­сор

«То під яко­го па­на ви хо­че­те!?» — Ні, не про­сто за­пи­ту­вав, а до­сту­ку­вав­ся, до­кри­ку­вав­ся на Пе­ре­я­слав­ській ра­ді до сер­ця ко­жно­го ко­за­ка, ко­жно­го укра­їн­ця геть­ман Бо­г­дан Хмель­ни­цький, жа­да­ю­чи зов­сім про­ти­ле­жної від­по­віді.

І отри­мав її. «Го­ді, до­сить ма­ти над со­бою будь-яко­го по­не­во­лю­ва­ча чи зверх­ни­ка, ви­ди­хну­ла своє ба­жа­н­ня гро­ма­да, бу­де­мо віль­ни­ми й не­за­ле­жни­ми. Бо ж не для то­го під­ня­ли­ся всім ми­ром, що­би зно­ву за­су­ну­ти шию в чи­єсь яр­мо. Зго­дом Бо­г­дан Хмель­ни­цький на­га­дав мо­сков­сько­му по­сло­ві Ва­си­лю Бу­тур­лі­ну, що він зно­сив­ся з ца­рем «не для то­го, щоб ро­би­ти те, що ска­жеш… Я з поль­ським ко­ро­лем пе­ред тим бив­ся, щоб вер­ну­ти сво­бо­ду со­бі і ко­за­кам».

Але геть­ман чі­тко усві­дом­лю­вав, що без со­ю­зни­ків здо­бу­ти пе­ре­мо­гу бу­де не­лег­ко. А ва­рі­ан­ти бу­ли та­кі: ко­роль поль­ський, сул­тан ту­ре­цький, хан крим­ський, цар мо­сков­ський. З ко­жним із них Укра­ї­ну пов’язу­ва­ли су­сід­ські від­но­си­ни, що­прав­да, не завжди при­єм­ні. Та тре­ба ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти будь-які мо­жли­во­сті для спіль­них дій, якщо во­ни на­бли­жа­ють до очі­ку­ва­ної ме­ти. І від­по­від­ні уго­ди укла­да­ли з Кри­мом, Ту­реч­чи­ною, Тран­сіль­ва­ні­єю, Поль­щею, Шве­ці­єю, Мо­ско­ві­єю… Са­ме до­мов­ле­но­сті з остан­ньою і ма­ли смер­тель­ні на­слід­ки для всі­єї подаль­шої укра­їн­ської істо­рії.

Як са­ме чи­ни­ла Ро­сія з Укра­ї­ною пі­сля 1654 ро­ку, від­вер­то й ци­ні­чно сфор­му­лю­вав ім­пер­ський очіль­ник уря­ду Пе­тро Сто­ли­пін. У ра­пор­ті Се­на­ту з при­во­ду за­сну­ва­н­ня в Мо­скві то­ва­ри­ства «Укра­їн­ська ха­та» він на­го­ло­шу­вав: «Та­ка ме­та для укра­їн­ської гро­ма­ди, з по­гля­ду ро­сій­ської де­рaeав­ної вла­ди, зда­є­ться вкрай не­ба­aeа­ною і су­пе­ре­чить усім по­чи­на­н­ням, які уряд здій­снює що­до ко­ли­шньої Укра­ї­ни». От­же, прем’єр ви­знає, що Укра­ї­на та­ки бу­ла. Але що з нею слід ро­би­ти? І сам дає від­по­відь: «Наш уряд, по­чи­на­ю­чи з ХVII сто­лі­т­тя, по­стій­но бо­ров­ся про­ти ру­ху, ві­до­мо­го в наш час під на­звою укра­їн­сько­го, що уосо­блює ідею від­ро­дaeе­н­ня ко­ли­шньої Укра­ї­ни та обла­шту­ва­н­ня ма­ло­ро­сій­сько­го краю на ав­то­ном­них на­ціо­наль­но-те­ри­то­рі­аль­них за­са­дах».

Але, за­ува­жить де­хто, це ж Сто­ли­пін, ві­до­мий ор­га­ні­за­тор чор­но­со­тен­них по­гро­мів, іні­ці­а­тор зві­ря­чих роз­прав зі страй­ка­ря­ми та бун­тів­ли­ви­ми се­ля­на­ми. Зов­сім ні, та­ка по­зи­ція не бу­ла чи­мось ви­ня­тко­вим чи див­ним: ан­ти­укра­їн­ські на­строї до­мі­ну­ва­ли не ли­ше у вла­дних стру­кту­рах, во­ни бу­ли при­та­ман­ні всьо­му по­лі­ти­чно­му бо­мон­ду ім­пе­рії. Для при­кла­ду зга­дай­мо ли­шень то­ді­шньо­го лі­де­ра ка­дет­ської фра­кції в Ду­мі Пе­тра Стру­ве, який до­бре знав­ся на лі­бе­раль­них іде­ях. Так от, пан Стру­ве в жур­на­лі «Рус­ская мысль» (1912) про­сто-та­ки во­лав, що укра­їн­ської куль­ту­ри «не было, нет, и быть не мо­жет».

От­же, в укра­їн­сько­му пи­тан­ні всі по­лі­ти­чні ро­сі­я­ни, будь-яко­го пар­тій­но­го за­барв­ле­н­ня, завжди бу­ли одно­стай­ні. Зга­ду­ю­чи то­ді­шні по­дії в Дер­жду­мі Ро­сії, ви­да­тний іде­о­лог сіо­ні­зму Во­ло­ди­мир (Зе­єв) Жа­бо­тин­ський за­зна­чав: «Щой­но ді­йшло до укра­їн­ської мо­ви, во­ни від­ки­ну­ли і бла­зню­ва­н­ня і хи­тро­му­дрі роз­ра­хун­ки і про­сто під­не­сли ру­ки вго­ру». Зві­сно ж — «про­ти». До бо­лю зна­йо­ма кар­ти­на ро­бо­ти ви­щих за­ко­но­дав­чих ор­га­нів Ро­сії, прав­да ж? До­ста­тньо зга­да­ти бо­дай їхні го­ло­су­ва­н­ня з «крим­сько­го» пи­та­н­ня…

По­стає за­ко­но­мір­не за­пи­та­н­ня: чо­му ж по­зи­ція Ро­сії що­до Укра­ї­ни є завжди не­змін­ною в стра­те­гі­чних ви­мі­рах і завжди не­га­тив­ною? Від­по­відь мо­жна отри­ма­ти зро­зу­мів­ши са­му су­тність та­ко­го гео­по­лі­ти­чно­го фе­но­ме­ну, яким є Ро­сія.

Йо­го по­ча­тки ще в то­му ча­сі, ко­ли на те­ри­то­рію пів­ні­чних угро­фін­ських пле­мен по­ши­ри­ло­ся хри­сти­ян­ство. Про­те хри­сти­я­ні­за­ція від­бу­ла­ся пе­ре­ва­жно на рів­ні вла­дних та управ­лін­ських стру­ктур: кня­жо­го дво­ру, вій­ська, ді­ло­вод­ства, мі­сько­го лю­ду то­що. Аб­со­лю­тна ж біль­шість на­се­ле­н­ня збе­ре­гла свій пер­ві­сний ро­до­пле­мін­ний устрій та сві­то­гляд. Та ко­ли на­ста­ли ча­си та­та­ро-мон­голь­ської на­ва­ли, кня­жі мі­ста-за­ло­ги бу­ли пра­кти­чно стер­ті з ли­ця зем­лі, а їхні за­хи­сни­ки ге­ро­ї­чно за­ги­ну­ли. Мі­сце­ве ж на­се­ле­н­ня, пра­кти­чно не ві­да­ю­чи, що та­ке на­ро­до­прав­ство, зокре­ма ві­чо­ве са­мо­управ­лі­н­ня, пра­кти­чно без спро­ти­ву при­зви­ча­ї­ло­ся до жи­т­тя в но­вій дер­жа­ві.

Ба біль­ше, увесь свій по­лі­ти­чний устрій мі­сце­ві кня­зів­ства по­ча­ли пе­ре­бу­до­ву­ва­ти на схі­дний лад, і це їм ціл­ком вда­ло­ся. Від­так но­вий мо­сков­ський улус роз­по­чав упер­ту бо­роть­бу — ні, не за звіль­не­н­ня, а за па­ри­те­тність і, зре­штою, за зверх­ність у Зо­ло­тій Ор­ді. І пі­сля пе­ре­мог над Астра­хан­ським, Ка­зан­ським і Крим­ським хан­ства­ми, він та­ки до­сяг по­став­ле­ної ме­ти, по­ши­рив­ши свою вла­ду на всю її те­ри­то­рію. Від­те­пер ко­ли­шня ім­пе­рія Чин­гі­сха­на на­зи­ва­ти­ме­ться Мо­сков­ським цар­ством.

Уже 1243 ро­ку Во­ло­ди­мир­ський князь Яро­слав Все­во­ло­до­вич отри­мав від Ба­ту-ха­на (Ба­тия) яр­лик на кня­зю­ва­н­ня і пра­во на­гля­да­ти за су­сі­дні­ми кня­зя­ми. А вже йо­го син Оле­ксандр Нев­ський став на­зва­ним бра­том си­на Ба­тия. З істо­рії він ві­до­мий як пе­ре­мо­жець над Тев­тон­ським ор­де­ном у «льо­до­во­му по­бо­ї­щі». Але ось що за­ува­жив з цьо­го при­во­ду фі­ло­соф Ми­ко­ла Бер­дя­єв: князь мав мо­жли­вість по­дов­жи­ти Єв­ро­пу в бік Азії, на­то­мість зро­бив нав­па­ки — по­дов­жив Азію у бік Єв­ро­пи.

Зов­сім не ви­пад­ко­во, в Єв­ро­пі Мо­ско­вію на­зи­ва­ли Та­та­рі­єю. «На­клеп», — ска­жуть у від­по­відь по­бор­ни­ки «єди­ної і не­ді­ли­мої». Але ось як на­при­кін­ці XIX сто­лі­т­тя яскра­во опи­сав ро­сій­ське ми­ну­ле ві­до­мий істо­рик-схо­до­зна­вець про­фе­сор Санкт-пе­тер­бурзь­ко­го уні­вер­си­те­ту Ва­силь Гри­гор’єв: «И не по вне­шно­сти толь­ко, по оде­aeде, по при­е­мам, по об­ста­нов­ке быта по­хо­ди­ли на та­тар рус­ские кня­зья и бо­я­ре, рус­ские слу­aeи­лые и тор­го­вые лю­ди: все, и чув­ства и по­ня­тия, и стрем­ле­ния их в обла­сти пра­кти­че­ской aeи­зни, все это силь­ней­шим обра­зом от­зыва­лось та­тар­щи­ной… Но та­тар­щи­ной про­до­лaeа­ла вы­гля­деть Русь и по па­де­нии Зо­ло­той Ор­ды, до са­мо­го Пе­тра Ве­ли­ко­го. Впол­не та­тар­ски­ми за весь пе­ри­од этот про­до­лaeа­ли оста­ва­ться в осо­бен­но­сти го­су­дар­ствен­ные идеи и по­ли­ти­че­ские при­е­мы ца­рей и са­нов­ни­ков рус­ских, так что без зна­ком­ства с истою та­тар­щи­ною не­во­змо­aeно по­нять и оце­нить пра­виль­но мно­гих яв­ле­ний в оте­че­ствен­ной исто­рии XV—XVII ве­ков».

До ре­чі, ко­ли Пе­тро I ви­хва­ляв­ся, що він, мов­ляв, «про­ру­бав ві­кно» в Єв­ро­пу, то, без­умов­но, чі­тко усві­дом­лю­вав, що до­ти він і йо­го держава та­ки бу­ли в Азії. Вла­сне нею й бу­ли. Та пе­ре­в­дя­га­н­ня «з ка­фта­нів у сюр­ту­ки» ані­тро­хи не змі­ни­ло са­мої су­тно­сті де­спо­ти­чної Ро­сії.

А тим ча­сом кра­ї­ни й на­ро­ди Схі­дної Єв­ро­пи впер­то бо­ро­ли­ся за очи­ще­н­ня від та­та­ро-мон­голь­ської по­ше­сті, і їм та­ки це вда­ло­ся. Об’єд­на­не ли­тов­сько-бі­ло­ру­сько­укра­їн­ське вій­сько 1362 ро­ку в би­тві на Си­ніх Во­дах (По­ді­л­ля) ущент роз­гро­ми­ло зо­ло­то­ор­дин­ців і по­кла­ло край їхньо­му па­ну­ван­ню на сво­їх зем­лях. По­рів­ню­ю­чи подаль­ші до­лі рі­зних дав­ньо­ру­ських кня­зівств, ба­чи­мо, що від­був­ся чі­ткий істо­ри­чний ци­ві­лі­за­цій­ний ви­бір, і ста­ло­ся це в умо­вах то­таль­но­го ти­ску схі­дно­го за­во­йов­ни­ка. Вла­сне Ру­сьукра­ї­на, тоб­то са­ма ме­тро­по­лія, збе­ре­гла свій єв­ро­пей­ський ве­ктор роз­ви­тку, а її пів­ні­чно-схі­дні про­він­ції транс­фор­му­ва­ли­ся спо­ча­тку в одну з ча­стин, а зго­дом і в но­ву іпо­стась Зо­ло­тої Ор­ди — Мо­ско­вію, хри­сти­ян­ську за іде­о­ло­гі­єю, де­спо­ти­чну за по­лі­ти­кою.

Зокре­ма, ро­сій­ська держава на­бу­ла і збе­ре­гла мо­но­цен­три­чну фор­му прав­лі­н­ня з рі­зною мі­рою ав­то­ри­тар­но­сті: від пов­но­го аб­со­лю­ти­зму до фор­маль­но обме­же­но­го єди­но­вла­д­дя, не­за­ле­жно від то­го, який са­ме ти­тул мав зверх­ник. В істо­ри­чній про­е­кції йде­ться про лан­цю­жок «хан—цар—ім­пе­ра­тор—ген­сек—пре­зи­дент», спіль­ним для яких є без­ме­жна вла­да над лю­дьми.

У Мо­скві під­вла­дні ха­но­ві кня­зі отри­му­ва­ли від­по­від­ний яр­лик на слу­жі­н­ня, а на пре­стол їх уро­чи­сто «са­див» хан­ський по­сол. Для но­вих під­да­них вер­хов­ний хан був по­ді­бний до бо­же­ства, та й са­мі мон­голь­ські пра­ви­те­лі вва­жа­ли се­бе «ін­стру­мен­том» Бо­га для на­ве­де­н­ня по­ряд­ку на зем­лі. І, згі­дно з то­ді­шнім зво­дом за­ко­нів, усі на­ро­ди вва­жа­ли­ся їхні­ми під­да­ни­ми, а не­по­кір­ні ви­зна­ва­ли­ся бун­тів­ни­ка­ми і під­ля­га­ли не­ща­дно­му по­ка­ран­ню. Так во­ни за­крі­пи­ли за со­бою «пра­во» втру­ча­ти­ся у будь-чиї спра­ви, а Мо­сква з пре­ве­ли­кою охо­тою під­хо­пи­ла це зна­ме­но.

У до­го­вір­них гра­мо­тах пів­ні­чно­ру­ських кня­зів ужи­ва­ю­ться тер­мі­ни «ор­да», «та­та­ри», «цар», зга­ду­ю­ться всі «ца­рі Ве­ли­кої Ор­ди». Зго­дом мо­ско­ві­там са­мим за­кор­ті­ло іме­ну­ва­ти­ся ца­ря­ми, пе­ре­йняв­ши та­ким чи­ном пі­сля за­хо­пле­н­ня по­лі­ти­чно­го лі­дер­ства і ти­тул вер­хов­но­го пра­ви­те­ля Ор­ди.

Із ча­сом апе­ти­ти мо­сков­ських во­ло­да­рів зро­ста­ли, і в одно­му з та­тар­ських лі­то­пи­сів XVII сто­лі­т­тя Бо­рис Го­ду­нов уже іме­ну­є­ться «Го­су­да­рем — Ца­рем всех хри­сти­ан, Ве­ли­ким кня­зем и Бе­лым ха­ном». Ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи екс­тра­по­ля­цію що­до змі­сту зга­да­них ти­ту­лів, до­сить лег­ко вга­ду­ю­ться Ві­зан­тія, Русь і Ор­да, в яких ці по­са­ди бу­ли ін­сти­ту­а­лі­зо­ва­ні і які (ці кра­ї­ни) те­пер, на­чеб­то, вже «під­вла­дні» Мо­скві. На той час оста­н­ня вже справ­ді па­ну­ва­ла в Ор­ді, але Ки­їв і Кон­стан­ти­но­поль іще не бу­ли під­ко­ре­ні. Ли­ше пі­сля се­па­ра­тно­го Ан­дру­сів­сько­го до­го­во­ру (1667) між Ро­сі­єю і Поль­щею Мо­сква по­чне на­кла­да­ти свою ла­пу на Ки­їв. І цьо­му га­не­бно по­с­при­яв геть­ман Іван Брю­хо­ве­цький (1663– 1668), який 1665 ро­ку по­їхав до Мо­скви, став бо­я­ри­ном, одру­жив­ся з мо­сков­ською кня­жною Дол­го­ру­кою і зрі­кся на ко­ристь Ро­сії прав Укра­ї­ни. А за Кон­стан­ти­но­поль, аби ви­да­ти ба­жа­не за дій­сне, Ро­сія ве­ла нев­пин­ні вій­ни аж до но­ві­тніх ча­сів, зав­да­ю­чи на­ро­дам Схі­дної Єв­ро­пи й Бал­кан не­ймо­вір­них стра­ж­дань.

Оку­пан­та до­ля за­хо­пле­ної зем­лі та її ме­шкан­ців-ав­то­хто­нів ці­ка­вить ли­ше зі спо­жи­ва­цько­го по­гля­ду. Не­га­тив­ні на­слід­ки для під­ко­ре­ної сто­ро­ни оче­ви­дні: лю­дність при­ре­че­на або на ви­ми­ра­н­ня, або на ман­кур­ти­за­цію, а дов­кі­л­ля — на еко­си­стем­ну де­гра­да­цію і не­зво­ро­тні змі­ни. У цьо­му не­важ­ко пе­ре­ко­на­ти­ся, при­га­дав­ши не­ща­сли­ву істо­рію — не жи­т­тя, а жи­во­ті­н­ня со­тень на­ро­дів на те­ри­то­рії Ро­сії, їх ви­ми­ра­н­ня й зни­кне­н­ня; на­бу­т­тя ти­ми, що вці­лі­ли, при­ни­зли­во­го ста­ту­су «ма­лих» на­ро­дів Си­бі­ру, Да­ле­ко­го Схо­ду й Пів­но­чі. Втім, і сам за­гар­бник за­знає в стра­те­гі­чній пер­спе­кти­ві по­раз­ки, оскіль­ки по­стій­не па­ра­зи­ту­ва­н­ня від­би­ває будь-який сти­мул для вла­сної су­спіль­но-еко­но­мі­чної ево­лю­ції.

Але ж гра­бі­жник, зло­дій, ´вал­тів­ник не хо­че і не ба­жає, щоб йо­го на­зи­ва­ли прав­ди­ви­ми іме­на­ми. Нав­па­ки, він ви­шу­кує всі­ля­ке ви­прав­да­н­ня сво­їм ді­ям і вчин­кам, жа­дає сла­ви, по­че­стей, ви­зна­н­ня, по­кло­ні­н­ня за свої на­чеб­то не­ймо­вір­ні бла­го­ді­я­н­ня лю­дям. Для цьо­го ви­ко­ри­сто­ву­є­ться кла­си­чний ме­тод по­дво­є­н­ня ре­аль­но­сті: існу­ю­чу дій­сність, з усі­ма її ва­да­ми і чор­ни­ми пля­ма­ми, на­ма­га­ю­ться за­мі­ни­ти в го­ло­вах лю­дей на ефе­мер­ну мі­фо­ло­гі­зо­ва­ну кар­ти­ну сві­ту: до­бро­бут, до­ско­на­лість існу­ю­чо­го по­ряд­ку, ща­сли­ве май­бу­т­тя. І зро­зумі­ло, ко­му са­ме лю­ди по­всю­дно ма­ють дя­ку­ва­ти за це.

Цен­траль­не мі­сце в цій уто­пії по­сі­дає ідея ме­сі­ан­ства, ви­со­ко­го істо­ри­чно­го, все­люд­сько­го, все­лен­сько­го при­зна­че­н­ня Ро­сії. Для при­ва­бли­во­го обрам­ле­н­ня про­по­но­ва­но­го «до­ро­го­вка­зу» не шко­ду­ють барв: бо­же­ствен­не про­ви­ді­н­ня, за­гад­ко­ва ро­сій­ська ду­ша, уні­каль­на єв­ра­зій­ська ци­ві­лі­за­ція, істо­ри­чна мі­сія, по­ря­ту­нок сві­ту, осяй­не май­бу­тнє... Го­лов­не — ство­ри­ти в лю­дей від­чу­т­тя со­ці­аль­ної ей­фо­рії, а для цьо­го, крім до­ктрин і до­гма­тів сми­сло­ви­зна­чаль­но­го, «ка­но­ні­чно­го» ря­ду, го­дя­ться будь-який при­від і по­дія, по­да­ні й ін­тер­пре­то­ва­ні для ши­ро­ко­го вжи­тку в апо­фе­о­зно­му тлу­ма­чен­ні. А ре­аль­ні люд­ські про­бле­ми в цьо­му кон­текс­ті ви­да­ю­ться на­стіль­ки мі­зер­ни­ми й вто­рин­ни­ми, що на­га­ду­ва­н­ня про них для Крем­ля є що­най­мен­ше озна­кою по­га­но­го то­ну. Як влу­чно за­ува­жив по­лі­то­лог Бо­рис Па­ра­хон­ський, у Ро­сії «стан по­стій­ної ши­зо­фре­нії та пер­ма­нен­тної па­ра­ної став бу­ден­ним для aeи­т­тя су­спіль­ства». А з лю­дьми, що пе­ре­бу­ва­ють у ста­ні своє­рі­дної шту­чної ко­ми, ко­ли ті­ло жи­ве, а сві­до­мість не пра­цює, мо­жна ви­тво­ря­ти що зав­го­дно, ви­прав­до­ву­ю­чи ви­со­ки­ми ці­ля­ми будь-який зло­чин.

«Вла­днав­ши» свої спра­ви на схо­ді, тоб­то за­па­ну­вав­ши в Ор­ді, Мо­сква звер­тає свій по­гляд на за­хід. Ду­же ж бо кор­ті­ло зро­би­ти те, чо­го не вда­ло­ся зро­би­ти ні Чин­гі­сха­ну, ні йо­го ро­ду, — під­ко­ри­ти Єв­ро­пу. Ото­ді й за­пу­ска­є­ться в ужи­ток гран­діо­зна мі­фо­ло­ге­ма про Мо­скву як тре­тій Рим. І для цьо­го ду­же зна­до­би­ли­ся і хри­сти­ян­ство, і не­хай і до­ти­чна, але ж якась при­че­тність до Ки­їв­ської Ру­сі.

Для під­твер­дже­н­ня сво­їх за­зі­хань на сві­то­ве лі­дер­ство для по­ча­тку тре­ба бу­ло утвер­ди­ти се­бе як хри­сти­ян­ський центр. З 1328 ро­ку ми­тро­по­лит, по­ки що з ти­ту­лом «Ки­їв­ський», отри­мує свій осі­док в Мо­скві і ро­бить це зов­сім не з вла­сно­го ба­жа­н­ня. 1589 ро­ку не­ка­но­ні­чно про­го­ло­шу­є­ться Мо­сков­ський па­трі­ар­хат. Для об´рун­ту­ва­н­ня сво­їх за­зі­хань на сві­то­ве лі­дер­ство про­го­ло­шу­є­ться що зав­го­дно, по­чи­на­ю­чи від га­сел про «Свя­тую Русь» та «истин­но пра­во­слав­ную ве­ру» і за­кін­чу­ю­чи най­рі­зно­ма­ні­тні­ши­ми ва­рі­а­ці­я­ми про «бо­го­обра­ність» вла­ди. Усе це по­да­ва­ли як най­ви­щі цін­но­сті люд­сько­го жи­т­тя, що да­ва­ло пра­во на са­кра­лі­за­цію будь-яких зло­чин­них ді­янь вла­ди.

Як ві­до­мо, укра­їн­ські іє­рар­хи не під­три­ма­ли Пе­ре­я­слав­ських угод. І за яки­хось трид­цять ро­ків по то­му Мо­сков­ська па­трі­ар­хія за ха­бар ту­ре­цько­му ві­зи­рю («три со­ро­ка со­бо­лей и две­сти чер­вон­ных») пе­ре­під­по­ряд­ку­ва­ла со­бі Ки­їв­ську ми­тро­по­лію. Са­ме від­то­ді й по­ча­ло­ся ви­ко­рі­не­н­ня, ни­ще­н­ня Укра­їн­ської цер­кви і на­са­дже­н­ня на­то­мість ім­пер­сько­го су­ро­га­ту ві­ри. Так ма­те­рин­ська ки­їв­ська цер­ква опи­ни­ла­ся в за­лі­зних ле­ща­тах і цу­пких шо­рах сво­єї за­ро­зумі­лої пів­ні­чної до­чки-при­йма­чки й не мо­же з них ви­рва­ти­ся до­сі.

Ви­рі­шаль­ну кра­пку в злит­ті по­лі­ти­ки схі­дно­го де­спо­ти­зму й іде­о­ло­гії бо­го­обра­но­сті вла­ди по­ста­вив Пе­тро I, лі­кві­ду­вав­ши зверх­ність над цер­квою па­трі­ар­ха і пе­ре­до­ру­чив­ши управ­лі­н­ня нею Си­но­ду. Так від­бу­ло­ся пов­не одер­жав­ле­н­ня цер­кви.

Зда­ва­ло­ся, бу­ло зна­йде­но іде­о­ло­ге­ми й ме­ха­ні­зми під­три­ма­н­ня та за­без­пе­че­н­ня ві­чно­го існу­ва­н­ня Ро­сії, але на за­ва­ді ста­ли но­ві твор­ці ідеї ме­сі­ан­ства. «Тре­тій Рим» був ущент роз­тро­ще­ний і роз­то­пта­ний біль­шо­ви­ка­ми «от Мо­сквы до са­мых до окраин». І роз­по­ча­ло­ся ка­та­стро­фі­чна хо­да жа­хли­вої уто­пі­чної «при­ма­ри ко­му­ні­зму».

Но­ва ме­сі­ан­ська ідея зно­ву ре­гла­мен­ту­ва­ла й ви­зна­ча­ла сенс усьо­го жи­т­тя лю­дей. То­та­лі­тар­не су­спіль­ство, з йо­го аб­со­лю­тною зне­ва­гою до прав і сво­бод лю­ди­ни, яви­ло сві­то­ві зра­зок то­го, як не слід ор­га­ні­зо­ву­ва­ти су­спіль­ний лад. На жаль, мо­жли­вість не­о­бме­же­но­го пра­ва на екс­про­прі­а­цію та гра­бу­нок одні­єї ча­сти­ни гро­ма­дян ін­ши­ми зро­би­ла за­про­по­но­ва­ні ідеї до­сить по­пу­ляр­ни­ми не ли­ше в Ро­сії, а й у ба­га­тьох кра­ї­нах сві­ту. Цьо­му спри­я­ли при­на­дли­ві обі­цян­ки й га­сла від но­вих пра­ви­те­лів. Во­дно­час си­сте­ма пиль­ну­ва­ла, щоб у кра­ї­ні не бу­ло іна­ко­дум­ців, щоб ні­хто не мав і най­мен­шої мо­жли­во­сті бу­ти по­за ме­жа­ми ко­му­ні­сти­чних ідей та сим­во­лів. Про­сті ж лю­ди отри­му­ва­ли в ко­ри­сту­ва­н­ня ідею про ко­му­нізм як про сенс і ме­ту жи­т­тя, якій тре­ба слу­жи­ти по­при будь-які тру­дно­щі, до остан­ньо­го по­ди­ху. Що­прав­да, «бла­го­ден­ствіє» бу­ло обі­ця­но в да­ле­ко­му май­бу­тньо­му, а до­ти всі ма­ли мо­бі­лі­зу­ва­ти­ся, слу­жи­ти й тер­пі­ти, і ща­стя, мов­ляв, не­ми­ну­че при­йде. Са­мі ж со­бі но­ві вла­ди­ки та їхня но­мен­кла­тур­на че­лядь не від­мов­ля­ли ні в чо­му: зем­ний рай во­ни хо­ті­ли ма­ти — і ма­ли, тут і за­раз.

У ча­си Ми­хай­ла Гор­ба­чо­ва гла­сність істо­тно де­мі­фо­ло­гі­зу­ва­ла жар­пти­цю ко­му­ні­зму і від­кри­ла очі на жа­хі­т­тя й зло­чи­ни то­та­лі­та­ри­зму. СРСР роз­пав­ся, а ко­ли­шні со­ю­зні ре­спу­блі­ки ста­ли не­за­ле­жни­ми. У са­мій Ро­сії, яка завжди асо­ці­ю­ва­ла се­бе з ці­єю кра­ї­ною і ста­ла її уза­ко­не­ною пра­во­на­сту­пни­цею, за­па­ну­ва­ли роз­ча­ру­ва­н­ня й без­лад, роз­гу­ляв­ся кри­мі­на­лі­тет, на­ро­ста­ло від­чу­т­тя її гео­по­лі­ти­чно­го при­ни­же­н­ня та ек­зи­стен­цій­но­го ко­ла­псу. І, бо­я­чись ка­та­стро­фі­чних на­слід­ків роз­па­ду су­пер’ядер­ної де­рaeа­ви, Ро­сія до­сить швид­ко ре­а­ні­му­ва­ла свої тра­ди­цій­ні за­со­би змі­цне­н­ня й роз­ши­ре­н­ня ім­пе­рії.

Зно­ву у вжи­ток бу­ло впро­ва­дaeе­но за­яло­aeе­ні, але пси­хо­ло­гі­чно ді­є­ві га­сла: сві­то­ва змо­ва, зра­да, при­ни­aeе­н­ня, за­не­пад ци­ві­лі­за­ції, все­лен­ська ка­та­стро­фа, істо­ри­чне при­зна­че­н­ня Ро­сії то­що. А нав­кру­ги — са­мі во­ро­ги, які тільки те й ро­блять що то­чать зу­би на ря­тів­ни­ка сві­ту Ро­сію: США, НАТО, іслам­ські те­ро­ри­сти і най­грі­зні­ші з них — «aeи­до­бан­де­рів­ці». А то­му, щоб твер­до про­ти­сто­я­ти «між­на­ро­дній змо­ві», слід тер­мі­но­во озбро­ю­ва­ти­ся. Ли­ше так мо­жна да­ти на­ле­жну від­по­відь і від­січ усім не­до­бро­зи­члив­цям і за­хи­сти­ти на­ціо­наль­ні ін­те­ре­си Ро­сії.

Ви­зна­чаль­ною іде­о­ло­ге­мою но­во­го агре­сив­но­го по­лі­ти­чно­го кур­су Ро­сії ста­ла до­ктри­на «рус­ско­го ми­ра». У ви­кла­ді па­трі­ар­ха Кі­ріл­ла, пу­тін­сько­го на­тхнен­ни­ка, «рус­ский мир» — це на­сам­пе­ред ци­ві­лі­за­ція, до якої на­ле­жать лю­ди, ко­трі те­пер на­зи­ва­ють се­бе рі­зни­ми іме­на­ми, — і ро­сі­я­ни, і укра­їн­ці, і бі­ло­ру­си («Сло­во па­сти­ря», 2014). Так, одним «бо­жим сло­вом», зі­тер­то з ли­ця зем­лі два єв­ро­пей­ські на­ро­ди. Але до «рус­ско­го ми­ра» від­не­се­но ще три ка­те­го­рії лю­дей: 1) етні­чних ро­сі­ян, не­за­ле­жно від мі­сця їхньо­го про­жи­ва­н­ня, 2) ро­сій­сько­мов­не на­се­ле­н­ня ін­ших кра­їн, не­за­ле­жно від на­ціо­наль­но­сті 3) спів­ві­тчи­зни­ків за кор­до­ном (ви­хід­ців з Ро­сій­ської ім­пе­рії й СРСР) та їхніх на­щад­ків. По­ма­хом крем­лів­ської ру­ки, яка ду­же на­га­дує апо­ка­лі­пти­чну «длань», на­кла­де­но «пе­ча­тку» на си­лу-си­лен­ну лю­дей, які й не ві­да­ють про та­ке своє «ща­стя». На жаль, ця своє­рі­дна «п’ята ко­ло­на» Ро­сії за її ме­жа­ми не­рід­ко стає при­звід­цем і ка­та­лі­за­то­ром вну­трі­шньо­го не­спо­кою у вла­сних кра­ї­нах, зокре­ма й в Укра­ї­ні.

На­справ­ді, «рус­ский мир» — це ли­ше фан­том­не при­кри­т­тя агре­сив­ної екс­пан­сіо­ніст­ської по­лі­ти­ки Крем­ля. Все це до бо­лю на­га­дує Тре­тій Рейх з йо­го арій­ця­ми, ути­ска­ми й при­ни­же­н­ням етні­чних нім­ців за кор­до­ном, за­си­л­лям «ун­тер­мен­шів» і, як на­слі­док, по­тре­бою но­во­го «жит­тє­во­го про­сто­ру» для на­ції. Для Ро­сії ж обра­ні но­ві по­лі­ти­чні до­ро­го­вка­зи — це не тільки по­всю­дне втру­ча­н­ня в чу­жі спра­ви, а й своє­рі­дний ва­рі­ант ко­му­ні­сти­чної ідеї, за якою усім «рус­ско­мир­ным» лю­дям га­ран­то­ва­но про­цві­та­н­ня. Зві­сно ж, ко­штом або­ри­ге­нів. Та­ким чи­ном ім­пер­ська вла­да са­ма со­бі за­без­пе­чує своє­рі­дну ін­дуль­ген­цію на ви­прав­да­н­ня сво­їх зло­чи­нів про­ти лю­дя­но­сті.

От­же, на екс­порт — агре­сія, при­чо­му в най­рі­зно­ма­ні­тні­ших фор­мах: пря­мо­го вій­сько­во­го втру­ча­н­ня, гі­бри­дної вій­ни, ін­фор­ма­цій­но­го зом­бу­ва­н­ня, еко­но­мі­чно­го шан­та­жу, кі­бе­ра­так, фі­зи­чно­го усу­не­н­ня «зра­дни­ків» то­що. Ось яки­ми яскра­ви­ми фар­ба­ми зма­лю­ва­ла образ су­ча­сної сві­то­вої са­ра­ни Лі­нор Го­ра­лік, та­ла­но­ви­та ізра­їль­ська пи­сьмен­ни­ця, ко­ли­шня дні­прян­ка: «Пси­хо­пат с по­сто­ян­ной по­тре­бно­стью в ги­пер­ком­пен­са­ции, с при­ми­тив­ной по­дрос­тко­вой ну­aeдой в мел­ком бан­дит­ском са­мо­у­тве­рaeде­нии». Але весь тра­гізм сьо­го­де­н­ня по­ля­гає в то­му, що за мир­ша­вою по­ста­т­тю зверх­ни­ка Ро­сії, як і за всі­ма йо­го по­пе­ре­дни­ка­ми, сто­їть жа­хли­ва ім­пер­ська ма­ши­на, не­на­си­тні ам­бі­ції якої у са­мо­ствер­джен­ні аж ні­як не обме­жу­ю­ться ву­ли­чни­ми бій­ка­ми. Во­на, мов той мо­лох, щоб жи­ти, має по­жи­ра­ти все нав­ко­ло. І, на­га­да­є­мо, най­ближ­ча її по­жи­ва — Єв­ро­па.

Але на шля­ху до Єв­ро­пи завжди бу­ла і є Укра­ї­на. Ні, не то­му, що це аж на­стіль­ки по­ту­жна пе­ре­по­на, щоб її не мо­жна бу­ло здо­ла­ти чи обі­йти. В істо­рії бу­ло і те й ін­ше. Ні, Укра­ї­на існує як по­стій­не на­га­ду­ва­н­ня Ро­сії про її азій­ську су­тність, про її ар­хе­ти­пну не­єв­ро­пей­ськість. А для змі­ни ці­єї па­ра­ди­гми на про­ти­ле­aeну по­трі­бно, щоб її, Укра­ї­ни, ні­ко­ли не існу­ва­ло ні в ми­ну­ло­му, ні ни­ні, щоб її не бу­ло ні в про­сто­рі, ні в ча­сі. На­ша істо­рія є — але нас не­має, на­ші здо­бу­тки є — але це не на­ша за­слу­га. Усе це на­ле­aeить «еди­но­му рус­ско­му на­ро­ду», тоб­то ро­сі­я­нам. А за та­ких ви­хі­дних ци­ві­лі­за­цій­них пе­ред­умов са­ма Ро­сія стає «від­ві­чною єв­ро­пей­ською дер­жа­вою», а її істо­ри­чне ми­ну­ле — «ор­га­ні­чним скла­дни­ком єв­ро­пей­сько­го ве­кто­ра роз­ви­тку сві­то­вої ци­ві­лі­за­ції».

Нас по­стій­но по­збав­ля­ли вла­сно­го іме­ні. Яких ли­ше по­кру­чів не ви­га­ду­ва­ли: «Ма­ло­рос­сия», «Но­во­рос­сия», «Южная Рос­сия», «Юго­за­па­дный край» то­що. Але ме­та завжди бу­ла одна — будь-яким чи­ном уза­ко­ни­ти в усіх су­спіль­них і на­у­ко­вих сфе­рах дум­ку про те, що ми ли­ше істо­ри­чна ча­сти­на Ро­сії, при­чо­му до­сить мі­зер­на. І якщо й зна­хо­див­ся якийсь смі­ли­вець-са­мо­губ­ця, який на­ва­жу­вав­ся ве­сти мо­ву са­ме про Укра­ї­ну, по­си­ла­ю­чись, зокре­ма, на лі­то­пи­сні дже­ре­ла, то йо­го тут-та­ки зверх­ньо-іро­ні­чно ви­прав­ля­ли, мов­ляв, це на­ша «окраи­на», да­ле­ка пе­ри­фе­рія.

По­стій­но за­зна­ва­ла і за­знає зби­тку­вань на­ша мо­ва — іна­кше як «на­ре­чи­ем» її ні­ко­ли й не на­зи­ва­ли. А з якою на­по­ле­гли­ві­стю во­ни її за­бо­ро­ня­ли! До­ста­тньо зга­да­ти бо­дай ука­зи Пе­тра I про пе­ре­слі­ду­ва­н­ня укра­їн­сько­мов­них ви­дань; гра­мо­ту ім­пе­ра­три­ці Ан­ни про на­вча­н­ня на «соб­ствен­ном рос­сий­ском языке»; ін­стру­кцію Ка­те­ри­ни II про те, що тре­ба зро­би­ти, «чтоб они обру­се­ли»; го­ре­зві­сний цир­ку­ляр мі­ні­стра Ва­лу­є­ва та Ем­ський указ, аби зро­зу­мі­ти, що по­лі­ти­ка зни­ще­н­ня укра­їн­ської мо­ви бу­ла по­стій­ною, впер­тою і по­слі­дов­ною, завжди пе­ре­бу­ва­ла в по­лі зо­ру він­це­но­сних осіб. Цю га­не­бну пра­кти­ку ру­си­фі­ка­ції Укра­ї­ни про­дов­жи­ла й по­гли­би­ла ра­дян­ська вла­да. Її не­по­ко­ї­ло на­віть те, що укра­їн­ці хо­чуть бу­ти укра­їн­сько­мов­ни­ми й за ме­жа­ми Ба­тьків­щи­ни. На Ку­ба­ні до­сі за­бо­ро­не­но зга­ду­ва­ти про свою укра­їн­сько­мов­ність — мі­сце­ві ме­шкан­ці, мов­ляв, роз­мов­ля­ють на «ку­бан­ской ба­ла­чке». І в оку­по­ва­но­му Кри­му ни­ні вaeе не­має aeо­дної укра­їн­ської шко­ли, aeо­дно­го укра­їн­сько­го хра­му. Чи не в цьо­му й по­ля­га­ло основ­не зав­да­н­ня ане­ксії пів­остро­ва?

Чи існує укра­їн­ська іден­ти­чність? Ні, це ж аб­сурд! — лу­нає крем­лів­ське сто­го­лос­ся. Їхній зверх­ник нев­пин­но твер­дить про «еди­ный на­род», про те, що Укра­ї­на — «это да­же не го­су­дар­ство», «это часть рус­ско­го ми­ра». Шта­тні іде­о­ло­ги, на­при­клад го­лов­ний ре­да­ктор жур­на­лу «Им­пер­ское во­зро­жде­ние» Ми­хай­ло Смо­лін, до­ба­зі­ка­ли­ся про «украин­скую бо­лезнь рус­ской на­ции», на­ре­кли ко­за­цтво «абре­че­ским бан­ди­ти­змом», а Га­ли­чи­ну обі­зва­ли «от­ста­лыми за­двор­ка­ми Поль­ши и Ав­стро­вен­грии». Образ укра­їн­ця завжди су­про­во­джу­є­ться за­яло­же­ни­ми, при­ни­зли­ви­ми для люд­ської гі­дно­сті, штам­па­ми: «че­ло­век вто­ро­го сор­та», «хи­трый ма­ло­рос», «са­ло­ед», «моя ха­та с краю», «хо­хла­цкие га­лу­шки», «го­во­ри на че­ло­ве­че­ском языке»...

Але, якщо не вда­є­ться пов­ні­стю ігно­ру­ва­ти укра­їн­ство, то мо­жна при­ни­зи­ти, зне­ва­жи­ти, спо­тво­ри­ти, згань­би­ти на­ціо­наль­ні цін­но­сті й ін­те­ре­си, сми­сли і сим­во­ли, по­ста­ті й ді­я­н­ня. Ма­зе­пин­ці, пе­тлю­рів­ці, бан­де­рів­ці — в мо­сков­ських очах це най­лю­ті­ші зра­дни­ки й від­сту­пни­ки, а не бор­ці за не­за­ле­жність. Ви­зволь­ний рух УПА ква­лі­фі­ку­є­ться як про­фа­шист­ський, «скром­но» за­мов­чу­ю­чи при цьо­му, що ко­жен де­ся­тий (!) сол­дат вер­ма­хту на­ле­жав до ро­сій­ських ле­гіо­нів. Та й мов­ля­чи про са­мо­ви­зна­че­н­ня Укра­ї­ни, ке­пку­ють на всі ла­ди, сві­до­мо й глум­ли­во, не пе­ре­кла­да­ю­чи, іро­ні­зу­ють: «са­мо­стій­на», «не­за­ле­жна», да­ю­чи тим са­мим зна­ти слу­ха­че­ві й гля­да­че­ві на­чеб­то про ibigdan.livejournal.com/19045811

не­справ­жність, не­пов­но­цін­ність, опе­ре­тко­вість змі­сто­во­го на­ван­та­же­н­ня цих по­нять.

Зне­ва­жа­ю­чи ге­ро­їв, се­ред ши­ро­ко­го за­га­лу ма­со­во ти­ра­жу­ють глу­зли­ві обра­зи «ти­по­вих» укра­їн­ців. Ко­го тут тільки не на­ди­бу­є­мо: хи­тру­ва­то­го Шель­мен­ка-ден­щи­ка, зле­да­щі­ло­го за­по­рож­ця за Ду­на­єм, нав­ви­пе­ред­ки «ру­се­ю­щих» Пронь­ки з Го­ло­хва­сто­вим, про­сте­цько­го (по­рів­ня­но з му­дрим Ште­псе­лем) Та­ра­пунь­ки, олі­го­фре­ні­чно «гу­мо­ри­сти­чний» ду­ет «кро­ли­ків» і на­ре­шті ка­ри­ка­тур­ної Вєр­ки Сер­дю­чки. Але і їй, ба­ла­му­тній про­від­ни­ці, не до­зво­ле­но на­віть на­тя­кну­ти на «ра­ша, гу­дбай». За­пе­клу «се­па­ра­тис­тку» тре­ба не­гай­но за­клю­ва­ти, за­то­пта­ти, роз­тер­ти й за ві­тром роз­ві­я­ти.

Не­скін­чен­ни­ми по­то­ка­ми бру­ду, бре­хні й лай­ки на адре­су Укра­ї­ни пе­ре­пов­не­ний ни­ні­шній ро­сій­ський ін­фор­ма­цій­ний про­стір, який, як ві­до­мо, не має гео­гра­фі­чних меж. «Пе­ре­во­рот», «хун­та», «фа­ши­сти», «ка­ра­те­лі», «те­ро­ри­сти» — це й по­ді­бне лай­но ще­дро й без­пе­ре­стан­ку ви­ли­ва­є­ться на го­ло­ву кра­ї­ни, жер­тви вла­сної агре­сії. Зло­чи­нець при­па­со­вує жер­тві вла­сну оска­же­ні­лу мар­ми­зу. Як тут не зга­да­ти Ми­хай­ла Сал­ти­ко­ва-ще­дрі­на, який сво­го ча­су не­аби­як до­пі­кав вла­ді сво­єю са­ти­рою: «А про­грам­ма на­ша вот ка­ко­ва: что­бы мы, мер­зав­цы, го­во­ри­ли, а про­чие чтоб мол­ча­ли, что­бы нам, мер­зав­цам, aeить было по­ва­дно, а про­чим чтоб ни дна ни по­крышки не было. Что­бы нас, мер­зав­цев, со­де­рaeа­ли в хо­ле и не­aeе­ньи, а про­чих всех в кан­да­лах». А то­му про ни­ні­шніх «мер­зав­цев» ма­є­мо го­во­ри­ти прав­ду, твер­до спо­ді­ва­ю­чись на те, що люд­ство та­ки зна­йде ефе­ктив­ні лі­ки су­про­ти ці­єї сар­ко­ми.

Зре­штою, усі крем­лів­ські за­кли­на­н­ня й про­кля­т­тя спря­мо­ва­ні на фор­му­ва­н­ня по­чу­т­тя не­на­ви­сті до Укра­ї­ни як до істо­ри­чно­го не­по­ро­зу­мі­н­ня й аб­со­лю­тно­го зла, що за­гро­жу­ють на­ціо­наль­ним ін­те­ре­сам Ро­сії та про­цві­тан­ню «рус­ско­го ми­ра». Не­на­висть стає ка­те­го­рі­єю по­лі­ти­чною, яка вaeив­ля­є­ться у сві­до­мість і під­сві­до­мість ро­сі­ян та їхніх сим­па­ти­ків як мо­ти­ва­цій­ний сти­мул для «при­бор­ка­н­ня» Укра­ї­ни. Втім, усіх їх одним ве­ли­ким за­га­лом вчать не лю­би­ти і зне­ва­жа­ти все за­хі­дне — куль­ту­ру, спо­сіб жи­т­тя, де­мо­кра­тію то­що, хо­ча осо­би­сто для се­бе вла­дний люд жо­дних обме­жень і за­бо­рон не ви­знає і є не­на­си­тним спо­жи­ва­чем тих са­мих за­хі­дних спо­кус.

Іде­о­ло­гі­чна до­ктри­на про «еди­ный рус­ский на­род» слу­гує під­ста­вою для Крем­ля ве­сти мо­ву не про за­гар­ба­н­ня (їх aeе «там нет») Укра­ї­ни чи ути­ски укра­їн­сько­го на­ро­ду, а про «на­ве­де­н­ня по­ряд­ку вла­сній те­ри­то­рії». Цьо­му ae прин­ци­пу без­за­сте­ре­aeно слу­aeить і мо­сков­ське по­пів­ство, яке від­но­сить об­ши­ри Укра­ї­ни до сво­го «ка­но­ні­чно­го» про­сто­ру, де не по­вин­но бу­ти й на­тя­ку на Укра­їн­ську цер­кву. А то­му — це, мов­ляв, «вну­трі­шня» про­бле­ма Ро­сії, мі­сце­ві се­па­ра­тист­ські, по­ді­бні до че­чен­ських, за­во­ру­ше­н­ня, з яки­ми «цен­траль­на» вла­да в Мо­скві й са­ма спро­мо­жна да­ти со­бі ра­ду. Так, са­ме «се­па­ра­ти­змом» на­зи­ва­ють від­ві­чне пра­гне­н­ня Укра­ї­ни до не­за­ле­жно­сті. Так діє Пу­тін, і цьо­му ж на­вчає свій «пу­тін’ю´енд». Своє­рі­дним мар­ке­ром у цьо­му пи­тан­ні мо­жуть слу­гу­ва­ти ре­гу­ляр­ні за­сі­да­н­ня па­тро­но­ва­но­го ним мо­ло­ді­жно­го клу­бу «Вал­дай», на яко­му ан­ти­укра­їн­ська те­ма­ти­ка є по­стій­ною на­скрі­зною те­мою.

Цьо­му без­ум­ству ма­є­мо по­кла­сти край. На сво­їй рі­дній укра­їн­ській зем­лі це мо­же, це по­вин­на ро­би­ти ко­жна лю­ди­на зокре­ма і всі гро­ма­дя­ни ра­зом. І річ не в на­сту­пних ви­бо­рах гла­ви дер­жа­ви й най­ви­що­го за­ко­но­дав­чо­го ор­га­ну. Хо­ча й у цьо­му теж. На­ба­га­то ва­жли­ві­шим є вну­трі­шній, осо­би­сті­сний ви­бір лю­ди­ни, який має спи­ра­ти­ся не ли­ше на вла­сні ба­жа­н­ня й хо­ті­н­ня, а й на до­свід по­пе­ре­дніх по­ко­лінь. Істо­рія, як ми в цьо­му пе­ре­ко­на­ли­ся, дає нам гір­кий урок то­го, хто є на­ши­ми дру­зя­ми, а хто — во­ро­га­ми. І не­хай ве­ле­ре­чи­вість і ще­дрий по­пу­лізм пре­тен­ден­тів не по­тьма­рять нам пам’ять — бу­дьмо завжди на­сто­ро­жі: чи не штов­ха­ють нас зно­ву на­зад, у тем­ну ро­сій­ську ми­нув­ши­ну? А це і є осо­би­стий ви­бір — між до­бром і злом, прав­дою і крив­дою, че­стю і зра­дою.

Ро­бля­чи свій ви­бір, ми не ма­є­мо пра­ва за­бу­ва­ти про па­плю­же­н­ня на­шо­го на­ро­ду в ми­ну­ло­му, гру­бе й ци­ні­чне за­зі­ха­н­ня на са­ме на­ше існу­ва­н­ня сьо­го­дні. Завжди пам’ятай­мо, чиї зло­чин­ні ру­ки хо­чуть на­ки­ну­ти й за­тя­гну­ти за­шморг на на­шій шиї. Так, ні­хто з нас не хо­че ма­ти над со­бою па­на. Тож зро­бі­мо свій ви­бір на ко­ристь до­стой­ни­ків, лю­дей че­сних, му­дрих і до­свід­че­них, без­ме­жно від­да­них Укра­ї­ні.

На­цизм ді­став спра­ве­дли­ву пра­во­ву оцін­ку сво­їх зло­чи­нів про­ти лю­дя­но­сті на Нюрн­берзь­ко­му про­це­сі, і від­то­ді Ні­меч­чи­на спо­ку­тує про­ви­ну, зокре­ма й пу­блі­чно ви­ба­чив­шись пе­ред жер­тва­ми та їхні­ми на­щад­ка­ми. Ро­сій­ський ім­пер-ко­му­нізм по­ки що уни­кнув від­по­від­аль­но­сті — то на тлі трі­ум­фу СРСР як уча­сни­ка ко­а­лі­ції кра­їн-пе­ре­мо­жниць у Дру­гій сві­то­вій вій­ні, то ей­фо­рії від йо­го са­мо­роз­па­ду. Але мо­раль­ний осуд уже від­був­ся — істи­ну на­у­ко­во вста­нов­ле­но. На­ша вла­сна істо­ри­чна пам’ять не дає нам пра­ва на за­бу­т­тя: ні за­мо­ре­них го­ло­дом на ро­дю­чій зем­лі, ні за­ка­то­ва­них у тюр­мах, ні за­му­че­них у та­бо­рах, ні зне­ва­aeе­них і обме­aeе­них в еле­мен­тар­них люд­ських пра­вах. Чор­ний мо­рок при­звід­ця всіх цих бід, який зно­ву хо­че ба­чи­ти нас на ко­лі­нах, і ни­ні ви­тає над Укра­ї­ною.

Наш ви­бір — це ви­бір май­бу­тньо­го Укра­ї­ни, і ні­хто ін­ший не має пра­ва зро­би­ти це за нас. І не­хай пу­сто­бре­хи не за­ду­рять нам ро­зум і не зва­блять спо­ку­сли­ви­ми обі­цян­ка­ми, а во­ро­ги — не за­ля­ка­ють по­гро­за­ми і не по­хи­тнуть на­шої во­лі до сво­бо­ди.

Зро­бі­мо свій ви­бір на ко­ристь і на бла­го Укра­ї­ни.

Укра­ї­на пе­ре­мо­же!

«Ві­чна Ро­сія», (1988). Ху­до­жник Іл­ля Гла­зу­нов. Яскра­вий зра­зок кі­тчу, що ви­кли­кав ши­ро­кий ре­зо­нанс у СРСР в ро­ки пе­ре­бу­до­ви. Ху­до­жник був ве­ли­ко­дер­жав­ним шо­ві­ні­стом, спо­від­у­вав ідею «со­бор­но­сті» «ро­сій­ських» зе­мель

Ка­ри­ка­ту­ра зі стат­ті Дми­тра Гу­бі­на «Тре­тья вол­на про­тив оса­жден­ной кре­по­сти

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.