Пе­ре­хре­сні сте­aeки ко­ри­фе­їв укра­їн­сько­го те­а­тру

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Сві­тла­на ОРЕЛ

В Укра­ї­ні чи­ма­ло не­ве­ли­чких мі­сте­чок, з яки­ми пов’яза­ні зна­ко­ві по­дії та по­ста­ті істо­рії на­шо­го на­ро­ду.

Чи­ги­рин, Ба­ту­рин, Пе­ре­я­слав, Хо­тин, Aeов­ті Во­ди — ці на­зви до­бре ві­до­мі ту­ри­стам та екс­кур­со­во­дам. Але є ще чи­ма­ло мі­сте­чок і сіл, які те­ae за­слу­го­ву­ють на ту­ри­сти­чну сла­ву й ви­зна­н­ня. Са­ме та­ке — не­ве­ли­чке сте­по­ве мі­сто Бо­бри­нець, ко­ли­шнє по­ві­то­ве, а ни­ні ра­йон­ний центр Кі­ро­во­град­щи­ни.

З прим­хи до­лі тут пе­ре­тну­ли­ся шля­хи за­снов­ни­ків і ко­ри­фе­їв укра­їн­сько­го про­фе­сій­но­го ре­а­лі­сти­чно­го те­а­тру — Мар­ка Кро­пив­ни­цько­го, Іва­на То­бі­ле­ви­ча (Кар­пен­ка-ка­ро­го), йо­го бра­тів Ми­ко­ли Са­дов­сько­го і Па­на­са Са­кса­ган­сько­го.

Ба­тьки і Мар­ка і бра­тів То­бі­ле­ви­чів бу­ли упра­ви­те­ля­ми в нав­ко­ли­шніх пан­ських ма­є­тках. І ті і ті не­без­під­став­но до­ма­га­ли­ся ви­зна­н­ня сво­го дво­рян­сько­го по­хо­дaeе­н­ня, але Ро­сій­ська ім­пе­рія ве­ла актив­ну по­лі­ти­ку на обме­aeе­н­ня прав на­ціо­наль­них еліт під­ко­ло­ні­аль­них зе­мель. То­ae ре­зуль­та­том ста­ла хі­ба що ко­ме­дія, яка сво­го ча­су тра­кту­ва­лась як тра­ге­дія, — «Мар­тин Бо­ру­ля».

До ре­чі, є згад­ки, що Кар­по То­бі­ле­вич ду­aeе сер­див­ся на си­на за те, що ви­ніс на сце­ну, як він вва­aeав, тра­ге­дію йо­го aeи­т­тя і на­віть пев­ний час від­мов­ляв­ся спіл­ку­ва­ти­ся з Іва­ном.

Тим ча­сом ді­ти на­вча­ли­ся в Бо­бри­не­цько­му по­ві­то­во­му учи­ли­щі (Мар­ко на п’ять ро­ків стар­ший за Іва­на). За кіль­ка со­тень ме­трів звід­си про­ля­гав істо­ри­чний Чор­ний шлях, яким здав­на їзди­ли чу­ма­ки. Са­ме тут во­ни ча­сто зу­пи­ня­ли­ся на ніч. Ма­лий Мар­ко, а пі­зні­ше й Іван ду­aeе лю­би­ли слу­ха­ти не­спі­шні ве­чір­ні ро­змо­ви й на­ро­дні пі­сні, яких не­рід­ко спів­а­ли бі­ля роз­па­ле­но­го ба­га­т­тя.

Оче­ви­дно, са­ме тут у ди­тя­чі сер­ця за­па­да­ла му­дрість, кра­са й ду­хов­на на­пов­не­ність сло­ва й пі­сні рі­дно­го на­ро­ду. Є в Бо­брин­ці й та­єм­ни­чі під­зем­ні хо­ди, що те­ae над­зви­чай­но при­ва­блю­ва­ли ді­тла­хів. Мі­сце­ві ме­шкан­ці про­ко­па­ли їх у пе­рі­од та­тар­ських на­вал, щоб хо­ва­ти­ся від во­ро­aeих на­бі­гів. Ка­aeуть, во­ни до­сить дов­гі і об’єм­ні: у 1950-х ро­ках під час зем­ля­них ро­біт ту­ди про­ва­лив­ся екс­ка­ва­тор.

У при­мі­щен­ні ко­ли­шньої по­ві­то­вої шко­ли, що на цен­траль­ній ву­ли­ці мі­сте­чка, і за ча­сів СРСР бу­ла шко­ла. Її, до сло­ва, ко­лись за­кін­чив ві­до­мий ра­дян­ський ре­aeи­сер Пе­тро То­до­ров­ський («Во­єн­но-по­льо­вий ро­ман», «Ін­тер­дів­чин­ка»). А те­пер тут центр ди­тя­чо-юна­цької твор­чо­сті.

Тро­хи да­лі — ха­та, де квар­ти­ру­ва­ли бра­ти То­бі­ле­ви­чі, да­лі по цен­траль­ній ву­ли­ці — бу­ди­нок ба­бу­сі Мар­ка Уля­ни Ду­бро­вин­ської. Тут май­бу­тній актор і ре­aeи­сер про­aeив близь­ко де­ся­ти ро­ків. Са­ме йо­го дядь­ко Ми­ко­ла Ду­бро­вин­ський ор­га­ні­зо­ву­вав у мі­сте­чку са­мо­ді­яль­ний те­атр, де Мар­ко зі­грав свої пер­ші ро­лі. Ко­ли­шній бу­ди­нок гро­мад­сько­го зі­бра­н­ня, де це від­бу­ва­ло­ся, те­ae зов­сім по­ряд — за со­тню ме­трів від учи­ли­ща. Тут за­раз мі­сце­ве від­ді­ле­н­ня Де­рaeав­ної ка­зна­чей­ської слу­aeби.

Сю­ди Мар­ко Лу­кич при­їхав бу­кваль­но за рік до сво­єї смер­ті, аби во­стан­нє по­ба­чи­тись із зем­ля­ка­ми, з мі­сте­чком, яке лю­бив і де фор­му­вав­ся як осо­би­стість і ми­тець. Тут у йо­го ви­ко­нан­ні чу­ли ві­до­му пі­сню «Ре­ве та сто­гне Дніпр ши­ро­кий», яка ста­ла своє­рі­дним гім­ном укра­їн­ців і яку ав­тор му­зи­ки Да­ни­ло Кри­aeа­нів­ський при­свя­тив Мар­ко­ві Кро­пив­ни­цько­му. Він був пер­шим її ви­ко­нав­цем, і са­ме з йо­го те­а­траль­ної тру­пи ця пі­сня, що й до­сі хви­лює сер­ця, роз­по­ча­ла свій лет Укра­ї­ною. Це був трі­ум­фаль­ний ви­ступ, який дов­го пам’ята­ли в мі­сте­чку…

Нав­про­ти при­мі­ще­н­ня по­ві­то­во­го учи­ли­ща — по­гру­д­дя Мар­ка Кро­пив­ни­цько­го. Це — один з чо­ти­рьох ві­до­мих в Укра­ї­ні пам’ятни­ків ко­ри­фе­є­ві укра­їн­сько­го те­а­тру. І хо­ча, за сло­ва­ми на­чаль­ни­ка ра­йон­но­го від­ді­лу куль­ту­ри Ла­ри­си Гре­бінь, у мі­сті роз­ро­бле­но ту­ри­сти­чний мар­шрут за ме­мо­рі­аль­ни­ми мі­сця­ми ко­ри­фе­їв укра­їн­сько­го те­а­тру з 14 об’єктів, біль­шість з них, про­те, по­тре­бу­ють чи­ма­лих ко­штів — для ре­став­ра­ції та від­по­від­но­го оформ­ле­н­ня.

До цьо­го мар­шру­ту ор­га­ні­чно вплі­та­є­ться й се­ло Мар’янів­ка. Тут по­хо­ва­ні ба­тько й се­стра Мар­ка Лу­ки­ча. Син Ган­ни ві­до­мий бан­ду­рист і те­а­траль­ний ді­яч Ми­ко­ла Со­че­ва­нов aeив тут до смер­ті ма­те­рі. По­ряд на одно­ймен­но­му ху­то­рі на­ро­див­ся ін­ший пле­мін­ник Кро­пив­ни­цько­го, який те­ae впи­сав своє ім’я в істо­рію укра­їн­сько­го те­а­тру, — Іван Мар’янен­ко.

При­мі­тний Бо­бри­нець і дво­ма чу­до­ви­ми хра­ма­ми — Свя­то-во­зне­сен­ським і Свя­то-ми­ко­ла­їв­ським. Пер­ший, спо­ру­дaeе­ний на по­ча­тку ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя (зав­дя­ки зна­чно­му гро­шо­во­му вне­ску ме­це­на­тки Ган­ни Дми­трян) за про­е­ктом ві­до­мо­го в на­шо­му краї ар­хі­те­кто­ра Яко­ва Па­у­чен­ка, ни­ні ре­став­ру­є­ться.

У дво­рі Свя­то-ми­ко­ла­їв­сько­го хра­му — пам’ятна ком­по­зи­ція за­ги­блим у ни­ні­шній ро­сій­сько-укра­їн­ській вій­ні. Ра­зом із ге­ро­єм Май­да­ну Ві­кто­ром Чмі­лен­ком їх тут 12. Бу­дів­ля хра­му, що на­ле­aeить гро­ма­ді УПЦ КП, має істо­ри­чне зна­че­н­ня не ли­ше для мі­ста та обла­сті, а й для всі­єї Укра­ї­ни. Тут упер­ше про­зву­чав наш ду­хов­ний гімн «Бо­aeе, ве­ли­кий, єди­ний…». Йо­го ав­тор Оле­ксандр Ко­ни­ський пе­ре­бу­вав у Бо­брин­ці на за­слан­ні. На aeаль, по­ки що ні ця лю­ди­на — один з най­ві­до­мі­ших біо­гра­фів Шев­чен­ка, ні ця по­дія ні­як не уві­чне­ні.

Від­кри­тим за­ли­ша­є­ться й пи­та­н­ня збе­ре­aeе­н­ня пам’ятних місць, пов’яза­них з ім’ям ін­шо­го, да­ле­ко не одно­зна­чно­го для укра­їн­сько­го ми­ну­ло­го ді­я­ча, — Ле­ва Тро­цько­го (Брон­штей­на). Він на­ро­див­ся в се­лі Янів­ці Бо­бри­не­цько­го ра­йо­ну. Бу­ди­нок не збе­ріг­ся, за­ли­шив­ся тільки фун­да­мент. Але в са­мо­му мі­сті ще є бу­дин­ки, де бу­вав ма­лий і юний Лев. По­пе­ре­дній мі­ський го­ло­ва Ле­о­нід Кравченко мав за­дум вті­ли­ти ко­мер­цій­ний про­ект: за гро­ші при­ва­тних ін­ве­сто­рів ре­став­ру­ва­ти бу­дів­лі, вста­но­ви­ти ми­сте­цький пам’ятник лі­де­ро­ві біль­шо­ви­цької ре­во­лю­ції і тим са­мим при­ва­би­ти ту­ри­стів, зокре­ма й іно­зем­них. Та все зу­пи­ни­ло­ся на рів­ні гро­мад­сько­го обго­во­ре­н­ня: Лев Да­ви­до­вич за­над­то дра­aeли­ва фі­гу­ра для укра­їн­ців.

Але те, що мі­сто Бо­бри­нець має ве­ли­че­зний ту­ри­сти­чний по­тен­ці­ал, — оче­ви­дно.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.