Про­сто ав­то­ке­фа­лія

Чо­му То­мос — справ­жній, і на­ві­що він нам

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ка­те­ри­на ЩОТКІНА

Ав­то­ке­фа­лія і То­мос, яки­ми ли­хо­ма­нить пу­блі­ку з кві­тня, на­бу­ва­ють за­вер­ше­них рис і ось-ось оста­то­чно вті­ля­ться. За­ли­шив­ся остан­ній крок, а для ко­гось — остан­ній бій. Що, зві­сно ж, най­важ­чий.

Да­та вже ві­до­ма — 15 гру­дня. Окре­мі — мо­жли­во, основ­ні — по­ло­же­н­ня Ста­ту­ту, по­при те, що бу­ли за­се­кре­че­ні (а мо­же, й зав­дя­ки цьо­му) опи­ни­ли­ся у від­кри­то­му до­сту­пі і ста­ли пре­дме­том гу­чно­го обго­во­ре­н­ня та ма­ні­пу­ля­цій. Укра­їн­ські вла­ди­ки отри­ма­ли «ли­сти ща­стя» з Фа­на­ра — для ко­гось у ла­пках, для ко­гось без — із за­про­ше­н­ням взя­ти участь у Со­бо­рі.

Ав­то­ке­фа­лія укра­їн­ської цер­кви не­спо­ді­ва­но опи­ни­ла­ся від нас на від­ста­ні ви­тя­гну­тої ру­ки. Та­кі ре­чі — ко­ло­саль­но­го істо­ри­чно­го мас­шта­бу — чо­мусь зав­жди від­бу­ва­ю­ться «не­спо­ді­ва­но». Дар­ма що ця лан­ка ло­гі­чно з’єд­ну­є­ться з ін­ши­ми лан­ка­ми в лан­цю­гу істо­рії. І су­ча­сно­сті теж. А мо­же, са­ме то­му — це на­стіль­ки мас­шта­бно, що з ко­ро­ткої ди­стан­ції не роз­ди­ви­шся. І про­сто не ві­ри­ться, що три­ва­ле со­тні літ ра­птом кру­то взя­ло та й по­ко­ти­ло­ся до розв’яз­ки пря­мо в нас на очах.

То­му, ма­буть, і «не ві­ри­ться». Нев­же да­ють? По-справ­жньо­му?

Ста­тут і нав­ко­ло

Про те, що — ні-ні, ав­то­ке­фа­лія ли­по­ва, нам уже всти­гли по­ві­до­ми­ти до­бро­зи­члив­ці. Але, що б не пи­са­ли ро­сій­ські про­па­ган­ди­сти, опу­блі­ко­ва­ні по­ло­же­н­ня про­е­кту Ста­ту­ту не да­ють під­став ні для роз­ча­ру­ва­н­ня, ні для сум­ні­вів. Це ав­то­ке­фа­лія. Не «обме­же­на», не «вузь­ка», не «не­пов­но­цін­на». Про­сто ав­то­ке­фа­лія — ор­га­ні­за­ція цер­ков­ної стру­кту­ри, яка дає їй мо­жли­вість фун­кціо­ну­ва­ти най­більш ефе­ктив­но в кон­кре­тних умо­вах.

Згі­дно із за­про­по­но­ва­ною на Фа­на­рі мо­де­л­лю ав­то­ке­фа­лії, Пра­во­слав­ну цер­кву в Укра­ї­ні очо­лю­ва­ти­ме ми­тро­по­лит Ки­їв­ський. Не па­трі­арх — цей ти­тул за­ли­ша­є­ться тіль­ки за «ста­ри­ми» па­трі­ар­ха­та­ми, а са­ме ар­хі­єпис­коп і ми­тро­по­лит. Па­трі­ар­хів «не роз­да­ють» уже ро­ків дві­сті. З по­гля­ду Фа­на­ра, мо­жли­во, всі па­трі­ар­хи, крім п’яти ста­ро­дав­ніх, які зга­ду­ю­ться Все­лен­ськи­ми со­бо­ра­ми, — тро­хи «на­тя­гну­ті». А вже те, що він вла­сно­руч ні­ко­му «па­трі­ар­ха» не при­су­дить, бу­ло біль­шменш зро­зумі­ло від са­мо­го по­ча­тку.

Управ­лі­н­ня здій­сню­ва­ти­ме Рі­чний си­нод єпис­ко­пів. Це озна­чає, що склад си­но­ду змі­ню­ва­ти­ме­ться що­ро­ку. Не «ми­тро­по­лит­бю­ро», з яко­го тіль­ки «впе­ред но­га­ми», а ре­гу­ляр­на змі­на ке­рів­них ка­дрів, як це за­ве­де­но у гре­цькій тра­ди­ції.

Роз’яснень по­тре­бує пер­ший пункт про­е­кту Ста­ту­ту — про те, що укра­їн­ська цер­ква отри­мує ав­то­ке­фа­лію від Кон­стан­ти­но­по­ля, не­ро­зрив­но пов’яза­на з Кон­стан­ти­но­поль­ською цер­квою-ма­тір’ю і че­рез неї здій­снює зв’язок зі сві­то­вим пра­во­слав’ям. Цей пункт уже всти­гли пе­ре­тлу­ма­чи­ти не на на­шу ко­ристь. Чим, мов­ляв, це від­рі­зня­є­ться від УПЦ МП, яка здій­снює свій зв’язок зі сві­то­вим пра­во­слав’ям че­рез РПЦ і мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха?

Цей пункт — і ар­гу­мент, — імо­вір­но, став під­ста­вою для по­рів­ня­н­ня ав­то­но­мії УПЦ МП із ав­то­ке­фа­лі­єю ПЦВУ (пев­на річ, не на ко­ристь остан­ньої) та твер­джень, що ні­якої «ав­то­ке­фа­лії» на­справ­ді не­має. Є УПЦ Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха­ту — дзер­каль­ний двій­ник УПЦ Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Тіль­ки без ті­єї «ши­ро­ти ав­то­но­мії», яку ні­би­то має УПЦ МП.

Ма­ні­пу­ля­ція не­дур­на. Але дов­го во­ди­ти за ніс пу­блі­ку, по­рів­ню­ю­чи си­нє з кру­глим, нав­ряд чи вда­сться. Ав­то­но­мія — на­віть ши­ро­ка, як за­по­різь­кі ша­ро­ва­ри, — і ав­то­ке­фа­лія, як ка­жуть в Оде­сі, — дві ве­ли­кі рі­зни­ці.

Та ось це «по­се­ре­дни­цтво» між укра­їн­ською цер­квою і сві­то­вим пра­во­слав’ям ба­га­тьох на­пру­жи­ло. Це по­се­ре­дни­цтво — для нас, обі­зна­них тіль­ки з по­слу­га­ми Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту, — ви­гля­дає по­хму­ро, на­че спро­ба ізо­лю­ва­ти нас від сві­то­во­го пра­во­слав’я й ви­ко­ри­ста­ти як мов­ча­зну ма­сов­ку у вла­сних ін­те­ре­сах.

Тим ча­сом Кон­стан­ти­но­поль для укра­їн­ської цер­кви — не ізо­ля­тор, а про­від­ник. Все­лен­ський па­трі­арх дає укра­їн­ській цер­кві ав­то­ке­фа­лію, вно­сить її в ди­птих по­мі­сних цер­ков і узго­джує ці змі­ни з ін­ши­ми по­мі­сни­ми цер­ква­ми. Яким тіль­ки на­ле­жить із ци­ми змі­на­ми по­го­ди­ти­ся або на­віть зми­ри­ти­ся, — і з при­во­ду цьо­го кло­по­ти Все­лен­ський па­трі­арх та­кож бе­ре на се­бе.

Го­лов­на рі­зни­ця між ав­то­ке­фаль­ною ПЦВУ та ав­то­ном­ною УПЦ МП — як між не­за­ле­жною Укра­ї­ною, що са­ма пред­став­ляє се­бе на між­на­ро­дній аре­ні, і УРСР, яка на цій аре­ні бу­ла пред­став­ле­на Ра­дян­ським Со­ю­зом. І це не про­сто по­рів­ня­н­ня, ана­ло­гія на­ба­га­то глиб­ша.

Тро­хи не­зро­зумі­ло, звід­ки ви­ни­кло при­пу­ще­н­ня, що Кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­арх за­ли­ши­ться «не­фор­маль­ним гла­вою цер­кви». Що це, вза­га­лі, має озна­ча­ти — «не­фор­маль­ний гла­ва»? Але цей ви­слів швид­ко ево­лю­ціо­ну­вав у на­шо­му ін­форм­про­сто­рі, втра­тив­ши до­ро­гою го­ло­ву — сло­во «не­фор­маль­ний». У ре­зуль­та­ті, ми отри­ма­ли чи­сту спе­ку­ля­цію про те, що укра­їн­ська цер­ква бу­де «не­са­мо­стій­ною». Звід­си, оче­ви­дно, ви­ни­кло й при­пу­ще­н­ня, що ми­тро­по­ли­та Ки­їв­сько­го за­твер­джу­ва­ти­ме на по­са­ді Кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­арх, — а це одна з основ­них ознак не­са­мо­стій­но­сті цер­кви.

При­пу­ще­н­ня су­то спе­ку­ля­тив­не. То­му що або ав­то­ке­фа­лія — «са­мо­глав­ність», — або за­твер­дже­н­ня гла­ви цер­кви десь, крім са­мої цер­кви, але то­ді це вже не ав­то­ке­фа­лія, а, на­при­клад, ав­то­но­мія. Сам ста­тус ав­то­ке­фа­лії не пе­ред­ба­чає про­це­ду­ри за­твер­дже­н­ня. І, до ре­чі, ті, хто чи­тав текст То­мо­су і про­ект Ста­ту­ту, це під­твер­джу­ють: жо­дних до­да­тко­вих «за­твер­джень» для ми­тро­по­ли­та Ки­їв­сько­го не пе­ред­ба­че­но. Пе­ред­ба­че­но про­це­ду­ру ін­фор­му­ва­н­ня Кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха та ін­ших лі­де­рів по­мі­сних цер­ков про те, ко­го ми тут у се­бе обра­ли: хто та­кий, і як зва­ти, на чиє ім’я те­пер те­ле­гра­ми над­си­ла­ти.

Однак мо­жли­вість втру­ча­н­ня у спра­ви укра­їн­ської цер­кви Кон­стан­ти­но­поль за со­бою все-та­ки збе­рі­гає — у тих ви­пад­ках, ко­ли си­ту­а­ція в цер­кві стає на­пру­же­ною, кри­зо­вою, за­гроз­ли­вою для єд­но­сті цер­кви. На­при­клад, ко­ли вна­слі­док три­ва­лих кон­флі­ктів цер­ква дов­гий час не мо­же обра­ти ми­тро­по­ли­та Ки­їв­сько­го. «У си­ту­а­ці­ях ве­ли­че­зної ва­жли­во­сті, які по­тре­бу­ють роз­мір­ко­ву­ва­н­ня і спри­я­н­ня».

Ду­ма­є­те, та­кі си­ту­а­ції не ви­ни­кнуть? Ду­ма­є­те, в нас не бу­де за­гроз єд­но­сті цер­кви? Ду­ма­є­те, ми тут са­мі ся­де­мо і все «по­рі­ша­є­мо», не тре­ба нам тут ні­яких «роз­мір­ко­ву­вань і спри­я­н­ня»? Але ку­ди звер­нув­ся па­трі­арх Фі­ла­рет з апе­ля­ці­єю на ана­фе­му? Хто від­но­вив у са­ні і йо­го, і ми­тро­по­ли­та Ма­ка­рія? Хто взяв на се­бе обов’язок скли­ка­ти Со­бор? Хто, зре­штою, дає нам То­мос? Ду­ма­є­те, ми б тут са­мі це все як-не­будь «по­рі­ша­ли»?

Пи­та­н­ня про те, хто «ва­ри­ти­ме ми­ро», — вза­га­лі, тро­хи смі­шне. Аб­со­лю­тна біль­шість уча­сни­ків йо­го обго­во­ре­н­ня не до кін­ця ро­зу­міє, що та­ке ми­ро, хто йо­го ва­рить і чо­му це ва­жли­во. Отож, ні­яких тра­ди­цій­них укра­їн­ських ре­це­птів ми­ра не­має. Не­має ві­тчи­зня­но­го ви­ро­бни­ка, який ду­же по­стра­ждає, якщо ми по­чне­мо ку­пу­ва­ти ми­ро в Кон­стан­ти­но­по­ля. І ні­чо­го при­ни­зли­во­го в цьо­му не­має: Єру­са­лим теж ку­пує в Кон­стан­ти­но­по­ля, і ні­чо­го, ми­ро пре­кра­сно па­хне.

Ще один «збу­джу­ю­чий» мо­мент — ка­но­ні­за­ція свя­тих. Свій пан­те­он нам до­ве­де­ться узго­джу­ва­ти в Кон­стан­ти­но­по­лі. Це мо­жна за­ра­ху­ва­ти до «пи­тань, які сто­су­ю­ться єд­но­сті цер­кви». Про те, як свя­ті мо­жуть вне­сти сум’ят­тя й роз­кол, мо­жна су­ди­ти з пан­те­о­ну РПЦ із їхні­ми свя­ти­ми Ми­ко­лою II, Ан­дрі­єм Бо­го­люб­ським та по­стій­ни­ми роз­мо­ва­ми, а чи не ка­но­ні­зу­ва­ти ще й Іва­на Гро­зно­го. А там і до Йо­си­па Віс­са­ріо­но­ви­ча ру­кою по­да­ти. Не ду­маю, що ми тут у се­бе ви­яви­мо­ся на­ба­га­то му­дрі­ши­ми.

У чо­му біль­шість «про­то­мо­сної» пу­блі­ки в Укра­ї­ні рі­шу­че роз­хо­ди­ться з Фа­на­ром — то це в пи­тан­ні про «на­ціо­наль­ну» цер­кву. Для за­хи­сни­ків укра­їн­ської ав­то­ке­фа­лії ва­жли­во, аби це бу­ла са­ме «на­ша», «на­ціо­наль­на» цер­ква, яка сто­їть на «дер­жав­них» по­зи­ці­ях. Став­ле­н­ня Фа­на­ра до цьо­го до­бре ві­до­ме. І во­но ще раз під­кре­сле­не у про­е­кті Ста­ту­ту: пра­во­слав­на цер­ква в Укра­ї­ні — для всіх пра­во­слав­них, які жи­вуть в Укра­ї­ні, не­за­ле­жно від етні­чної й на­ціо­наль­ної при­на­ле­жно­сті. Це не «цер­ква для етні­чних укра­їн­ців».

Цей прин­цип від­би­ва­є­ться і в по­ло­жен­ні Ста­ту­ту про цер­кву в ді­а­спо­рі, що та­кож ви­кли­кав чи­ма­ло пе­ре­су­дів. На дум­ку де­яких ко­мен­та­то­рів, укра­їн­ські пра­во­слав­ні в ді­а­спо­рі му­сять пе­ре­йти під опі­ку гла­ви Пра­во­слав­ної цер­кви в Укра­ї­ні. До­сто­ту як в РПЦ, що по­ши­рює свою цер­ков­ну вла­ду на всіх ро­сі­ян-пра­во­слав­них, хоч би де во­ни жи­ли, і ви­прав­до­вує це по­ру­ше­н­ня те­ри­то­рі­аль­но­го прин­ци­пу чим зав­го­дно — від «куль­тур­но­го ко­ду» до «пра­во­слав­них за по­хо­дже­н­ням» (но­ве в ге­не­ти­ці, тре­ба га­да­ти). Згі­дно ж із апо­столь­ськи­ми пра­ви­ла­ми, на яких на­по­ля­гає Все­лен­ський па­трі­арх, — «одне мі­сто — один єпис­коп». На цьо­му пра­ви­лі на­по­ля­гає й па­трі­арх Мо­сков­ський, але тіль­ки ко­ли йо­му ви­гі­дно, — ко­ли йде­ться про «йо­го» ка­но­ні­чну те­ри­то­рію. Ко­ли ж мо­ва за­хо­дить про ро­сій­ських пра­во­слав­них у ді­а­спо­рі, тоб­то на «ка­но­ні­чній те­ри­то­рії» Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха, це пра­ви­ло роз­чи­ня­є­ться в «куль­тур­них ко­дах». Все­лен­ський па­трі­арх, нав­па­ки, на­ма­га­є­ться на­да­ти цьо­му пра­ви­лу си­ли за­ко­ну. Жо­дних «куль­тур­них» ви­ня­тків, ні­яко­го «ге­не­ти­чно­го» пра­во­слав’я, — ко­жен до­три­му­є­ться ті­єї тра­ди­ції, якої хо­че, але під­по­ряд­ко­ву­є­ться то­му єди­но­му єпис­ко­пу, який по­ши­рює свою вла­ду на цю те­ри­то­рію. У су­во­рій від­по­від­но­сті до апо­столь­ських пра­вил. У цер­кві всі — хри­сти­я­ни, всі — пра­во­слав­ні. Ні ел­лі­на, ні іу­дея. А от­же, не по­трі­бні «єпис­ко­пи для ро­сі­ян» і «єпис­ко­пи для укра­їн­ців» там, де вже є єпис­коп для пра­во­слав­них хри­сти­ян.

Со­бор із ба­га­тьма не­ві­до­ми­ми

Ко­ли ви чи­та­є­те ці ряд­ки, вже всі укра­їн­ські єпис­ко­пи, ма­буть, отри­ма­ли по сво­є­му при­мір­ни­ку ли­ста із за­про­ше­н­ням па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія при­їха­ти на Об’єд­нав­чий со­бор 15 гру­дня в Со­фію Ки­їв­ську. Де­хто, зда­є­ться, тіль­ки по­ба­чив­ши осо­би­стий під­пис па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія на гре­цько­му ори­гі­на­лі ли­ста, усві­до­мив, що «все по-справ­жньо­му».

Із цьо­го ли­ста ми ді­зна­є­мо­ся, яким бу­де фор­мат Со­бо­ру.

Со­бор скли­ка­є­ться для за­твер­дже­н­ня Ста­ту­ту укра­їн­ської по­мі­сної цер­кви та ви­бо­рів пред­сто­я­те­ля. Він про­во­ди­ти­ме­ться під го­ло­ву­ва­н­ням ми­тро­по­ли­та Ем­ма­ну­ї­ла Галль­сько­го за спри­я­н­ня па­трі­ар­ших ек­зар­хів. На Со­бор по­че­сним го­стем за­про­ше­но пре­зи­ден­та Пе­тра По­ро­шен­ка.

Не обі­йшло­ся без не­спо­ді­ва­нок. Го­во­ри­ли, що Об’єд­нав­чий со­бор бу­де ар­хі­єрей­ським, тоб­то со­бо­ром єпис­ко­пів. Однак у ли­сті Все­лен­ський па­трі­арх за­про­шує ко­жно­го єпис­ко­па при­бу­ти на Со­бор у су­про­во­ді ще двох осіб — свя­ще­ни­ка та чен­ця або ми­ря­ни­на сво­єї єпар­хії. Ко­жен із них ма­ти­ме пра­во го­ло­су на Со­бо­рі. Та­ким чи­ном, іде­ться не про ар­хі­єрей­ський, а про По­мі­сний со­бор.

Це ло­гі­чно — на уста­нов­чо­му Со­бо­рі ма­ють бу­ти пред­став­ле­ні всі «вер­стви на­се­ле­н­ня». Цер­ква — во­на ж не з са­мих єпис­ко­пів скла­да­є­ться, от­же, і за­сно­ву­ва­ти її мо­жуть не тіль­ки єпис­ко­пи.

Але цей фор­мат ви­явив­ся не­спо­ді­ван­кою, при­чо­му для де­ко­го — не ду­же при­єм­ною. На­при­клад, в УПЦ КП на цю про­по­зи­цію від­ре­а­гу­ва­ли до­сить різ­ко. Тоб­то так, зві­сно, по­мі­сний то по­мі­сний. Але пра­во го­ло­су має бу­ти тіль­ки в єпис­ко­пів. При­найм­ні на ви­бо­рах пред­сто­я­те­ля.

Тро­хи див­на ре­а­кція, — свя­щен­но­на­ча­ліє та­кою мі­рою не до­ві­ряє сво­їм «ни­зам»? Мо­жли­во, ми­ря­ни­на або клі­ри­ка лег­ше обма­ну­ти чи на­віть під­ку­пи­ти, ніж вла­ди­ку. Але вла­ди­ку, на від­мі­ну від ми­ря­ни­на або клі­ри­ка, лег­ше за­ля­ка­ти і при­му­си­ти про­го­ло­су­ва­ти «як тре­ба». Тим біль­ше, якщо го­ло­су­ва­н­ня бу­де не та­єм­ним, а від­кри­тим (та­ке теж мо­же ста­ти­ся), вла­ди­ки нав­ряд чи на­ва­жа­ться про­го­ло­су­ва­ти про­ти во­лі на­чаль­ства. А клі­ри­ки, ми­ря­ни й чен­ці мо­жуть ви­ки­ну­ти джо­ке­ра.

За­га­лом, річ не так у сно­бі­змі вла­дик, упев­не­них, що са­ме їхня пре­ро­га­ти­ва — ви­рі­шу­ва­ти до­лі цер­кви, а участь па­стви має обме­жу­ва­ти­ся мов­ча­зною при­су­тні­стю, як у то­му, що їм не хо­ті­ло­ся б сюр­при­зів у за­лі.

Свя­щен­но­на­ча­ліє УПЦ КП до­бре знає про свою пе­ре­ва­гу в го­ло­сах єпис­ко­пів. То­му об­сто­ю­ва­ти­ме фор­мат Ар­хі­єрей­сько­го со­бо­ру, хай і «роз­ши­ре­но­го» при­су­тні­стю ре­шти. Во­но по­ста­ра­є­ться за­во­ло­ді­ти іні­ці­а­ти­вою на Со­бо­рі й про­ве­сти рі­ше­н­ня, які ви­яв­ля­ться най­більш ви­гі­дни­ми са­ме для ке­рів­ни­цтва УПЦ КП. Зокре­ма, по­са­да гла­ви цер­кви має за­ли­ши­ти­ся за кан­ди­да­том від ці­єї цер­кви.

Па­трі­арх на­зав­жди

Хто це бу­де? Ін­три­гу по­ки що на­ма­га­ю­ться збе­рег­ти. Па­трі­ар­хо­ві Фі­ла­ре­ту на­сту­пно­го ро­ку ви­пов­ни­ться 90. По­ва­жний вік. Але всі по­ві­дом­ле­н­ня, що він «від­мо­вив­ся», «по­сту­па­є­ться» то­що, не­змін­но спро­сто­ву­ю­ться йо­го ото­че­н­ням. Це не озна­чає, що па­трі­арх не від­мо­ви­ться, зре­штою — ві­зьме са­мо­від­від пе­ред го­ло­су­ва­н­ням або зра­зу пі­сля ньо­го. Але це на­пев­но озна­чає, що він го­то­вий по­бо­ро­ти­ся і при­ве­сти до вла­ди якщо не се­бе осо­би­сто, то сво­го кан­ди­да­та. Та­ким чи­ном, па­трі­арх Ки­їв­ський Фі­ла­рет так і не ста­не «ми­тро­по­ли­том Ки­їв­ським». Він за­ли­ши­ться па­трі­ар­хом. «По­че­сним» чи «на по­кої», чи ще з яко­юсь по­ва­жною при­пи­скою — не ва­жли­во. Го­лов­не, що па­трі­арх. На­зав­жди, як і обі­цяв.

То­му за­раз па­трі­арх Фі­ла­рет про­дов­жує свою гру, при­чо­му тро­хи на­віть де­мон­стра­тив­но. Він дає зро­зу­мі­ти Фа­на­ру, що ще не ве­чір: усе най­ці­ка­ві­ше по­пе­ре­ду, оскіль­ки фі­наль­ний матч про­хо­ди­ти­ме на йо­го по­лі. У рі­ше­н­нях Си­но­ду кіль­ка ра­зів акцен­то­ва­но, що УПЦ КП — не на­бір не­зро­зумі­ло ко­му під­по­ряд­ко­ва­них па­ра­фій та єпис­ко­пів. Це цер­ква, яка управ­ля­є­ться від­по­від­но до вла­сно­го Ста­ту­ту, що б не ду­ма­ли з цьо­го при­во­ду на Фа­на­рі. По­над те, у рі­шен­ні Си­но­ду Все­лен­сько­му па­трі­ар­ху на­га­ду­ють, що во­ни вже й так пі­шли на­зу­стріч із іме­ну­ва­н­ням гла­ви цер­кви: при то­му що Укра­їн­ська цер­ква «най-най» і «ні­чим не по­сту­па­є­ться», — все ж по­го­ди­ли­ся за­ли­ши­ти сло­во «па­трі­арх» тіль­ки для вну­трі­шньо­го вжи­ва­н­ня, а для «зов­ні­шньо­го» — ко­ри­сту­ва­ти­ся ти­ту­лом «ар­хі­єпис­коп і ми­тро­по­лит». Це, оче­ви­дно, в УПЦ КП вва­жа­ють до­ста­тньою по­сту­пкою й да­лі від­сту­па­ти не ма­ють на­мі­ру. Ні в чо­му. При­найм­ні до фі­наль­ної би­тви. Су­дя­чи з гро­бо­во­го мов­ча­н­ня, з яким в УПЦ КП зу­стрі­ли зли­ті в ЗМІ ви­тя­ги зі Ста­ту­ту, во­ни їм не силь­но спо­до­ба­ли­ся. До­сі в УПЦ КП ду­же опе­ра­тив­но і яскра­во ре­а­гу­ва­ли на ко­жну пу­блі­ка­цію «про То­мос», тим біль­ше на ко­жен фейк, під­три­му­ю­чи одно­ча­сно пу­блі­ку в то­ну­сі, а свої ре­сур­си й ака­ун­ти — на пі­ку по­пу­ляр­но­сті. А тут ра­пто­во за­мов­кли. Взя­ли тайм-аут? Ви­рі­ши­ли пе­ре­гру­пу­ва­ти­ся пе­ред ви­рі­шаль­ною би­твою?

Оста­то­чно стра­те­гію УПЦ КП на май­бу­тньо­му Со­бо­рі єпис­ко­пи ви­ро­блять на Ар­хі­єрей­сько­му со­бо­рі, який скли­ка­ють 13 гру­дня. Ма­буть, бу­де прийня­то рі­ше­н­ня про кан­ди­да­та у пред­сто­я­те­лі.

Ми­сте­цтво мо­жли­во­го

Від­чу­ва­є­ться, що па­трі­арх Фі­ла­рет і УПЦ КП не хо­чуть ви­пу­ска­ти іні­ці­а­ти­ву, — Со­бор і То­мос ма­ють ста­ти са­ме їхнім зо­ря­ним ча­сом. То­ді як на Фа­на­рі, су­дя­чи з усьо­го, нав­па­ки,— на­ма­га­ю­ться як мо­жуть роз­ми­ти роль УПЦ КП в по­дії. Мо­жна зро­зу­мі­ти оби­дві сто­ро­ни. УПЦ КП справ­ді до­кла­ла най­біль­ше сил до то­го, щоб То­мос від­був­ся. А Все­лен­сько­му па­трі­ар­хо­ві бу­де ду­же кло­пі­тно про­дав­лю­ва­ти че­рез сві­то­ве пра­во­слав’я цер­кву, во­че­видь утво­ре­ну з роз­ко­лу й очо­лю­ва­ну єпис­ко­пом, який ви­йшов із роз­ко­лу.

Але це ви­кли­кає від­тор­гне­н­ня, — іно­ді зда­є­ться, що до­бре мо­де­ро­ва­не, — в укра­їн­ської пу­блі­ки, яка не­спо­ді­ва­но тяж­ко «за­хво­рі­ла» на То­мос. Ба­га­то хто че­кає йо­го як по­да­рун­ка, як вим­пе­ла, як ор­де­на «За за­слу­ги». Або як Не­бе­сно­го ман­да­та, що свід­чив би про на­шу на­ціо­наль­ну й дер­жав­ну пов­но­цін­ність. Або про за­кон­ність пре­тен­зій на бу­т­тя со­бою.

Ні То­мос, ні ав­то­ке­фа­лія цим усім не є. Якщо це й «ман­дат», то ро­зу­мі­ти йо­го тре­ба як пе­ре­пус­тку на на­сту­пний ле­вел, де зав­да­н­ня ста­нуть важ­чи­ми, а буль­ба­шки з «лай­фом» тра­пля­ти­му­ться рід­ше. Якщо ра­ні­ше — в рам­ках цер­ков­ної мо­де­лі Мо­скви — на­ми «во­ло­ді­ли», то те­пер на нас тіль­ки впли­ва­ти­муть. Тоб­то ді­я­ти, бра­ти на се­бе від­по­від­аль­ність, ви­би­ра­ти со­ю­зни­ків до­ве­де­ться са­мим, і са­мим же при­йма­ти оста­то­чні рі­ше­н­ня.

Ав­то­ке­фа­лія не є ні са­мо­ці­л­лю, ні на­го­ро­дою. Во­на, за ве­ли­ким ра­хун­ком, не має ви­рі­шаль­но­го зна­че­н­ня для цер­ков­но­го жи­т­тя, до­ки «все нор­маль­но». Але во­на дає цер­кві пев­ну сво­бо­ду для ма­нев­ру в кри­зо­вих си­ту­а­ці­ях. Як це від­бу­ва­є­ться, ми ба­чи­мо на при­кла­ді УПЦ МП, яка то «не встає», то «не при­хо­дить», то при­хо­дить, але не ту­ди. Про­сто то­му, що во­на пов’яза­на сво­їм ста­ту­сом фі­лі­а­лу, і в цьо­му ста­ту­сі — хоч би що бу­ло на­пи­са­но в її Ста­ту­ті — во­на не віль­на при­йма­ти при­кла­дні рі­ше­н­ня та ді­я­ти від­по­від­но до си­ту­а­ції. У то­му чи­слі по­лі­ти­чної.

На­дрив­ні ви­мо­ги «тіль­ки пов­на ав­то­ке­фа­лія! жо­дних ком­про­мі­сів!» і т.д., як пра­ви­ло, зву­чать від лю­дей, ко­трі по­га­но ро­зу­мі­ють, що та­ке ав­то­ке­фа­лія і для чо­го во­на да­є­ться, як обла­што­ва­на цер­ква і на­віть про­сто на­ві­що во­на. Але та­ких лю­дей у нас, на жаль, біль­шість. У на­шій «най­більш пра­во­слав­ній кра­ї­ні», яка «за­слу­го­вує пов­ної ав­то­ке­фа­лії», цер­ков­на мі­сія — не ска­жу, що «про­ва­ле­на», але ча­сто під­мі­не­на чим зав­го­дно: по­лі­ти­кою, іде­о­ло­гі­єю, агі­та­ці­єю, єд­ні­стю «за ін­те­ре­са­ми», «на­ціо­наль­ною са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ці­єю», про­сто за­ле­жні­стю, по­тре­бою зов­ні­шніх ра­мок і пер­ста вка­зу­ю­чо­го. На­ша «пра­во­слав­ність» — сти­хій­на, за­род­ко­ва. На­шій цер­кві на­ле­жить прой­ти дов­гий шлях, перш ніж во­на ста­не, в пов­но­му сен­сі сло­ва, цер­квою. Ав­то­ке­фа­лія — той мо­дус опе­ран­ді, який має при­ско­ри­ти наш рух. Не в на­пря­мі «сво­єї цер­кви». А в на­пря­мі цер­кви Хри­сто­вої.

Іна­кше вся ця за­тія з ав­то­ке­фа­лі­єю ви­яви­ться мар­ною.

Це ро­зу­мі­ють на Фа­на­рі. І нам бу­ло б ко­ри­сно на­вчи­ти­ся до­ві­ря­ти Кон­стан­ти­но­по­лю, а не по­спі­ша­ти по­прі­ка­ти йо­го в «ім­пер­ських ам­бі­ці­ях», та­ких са­мих, як і «мо­сков­ські». Ні, у Кон­стан­ти­но­по­ля, без­пе­ре­чно, є ам­бі­ції, але во­ни зов­сім не та­кі, як у Мо­скви. І нам із ним, імо­вір­но, бу­де на­віть скла­дні­ше, ніж із Мо­сквою, — до­го­во­ри з За­хо­дом зав­жди ви­гля­да­ли менш ви­гі­дни­ми, ніж до­го­во­ри з ко­ли­шньою ме­тро­по­лі­єю. Але, одно­го ра­зу прийня­ті, во­ни пра­цю­ва­ли. Їх не пе­ре­гля­да­ли й не від­сту­па­ли від них в одно­сто­рон­ньо­му по­ряд­ку. Їхні по­ло­же­н­ня не ви­яв­ля­ли­ся сло­во­блуд­ством і фі­кці­єю. Во­ни не ви­яв­ля­ли­ся спосо­бом пов’яза­ти, під­ко­ри­ти й при­вла­сни­ти.

І, на­ре­шті, го­лов­не: ми не во­ю­є­мо з Кон­стан­ти­но­по­лем. ПЦВУ не бу­де ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­ся як ру­пор «ту­ре­цько­го сві­ту», у став­ро­пі­гі­аль­них хра­мах не бу­де опор­них пун­ктів бо­йо­ви­ків, бі­бліо­тек се­па­ра­тист­ських ви­дань або скла­дів зброї. Єдність гре­цької ім­пе­рії не бу­де тя­жі­ти над хри­сти­ян­ством і при на­го­ді йо­го під­мі­ня­ти.

Як­би нас, на­при­клад, при­йма­ли в НАТО чи в ЄС, пу­блі­ка нав­ряд чи кри­ви­ла б губ­ки від то­го, що нам на­ді­сла­ли за­гін вій­сько­вих спе­ців, кон­суль­тан­тів, еко­но­мі­стів, фі­ска­лів, які вчи­ли б нас жи­ти, скла­да­ли стра­те­гі­чні пла­ни й на­гля­да­ли за тим, щоб ми тут не над­то чу­ди­ли. Чо­му в цер­кві має бу­ти іна­кше? Адже й цер­ква на­ша — та­ка са­ма пост­ра­дян­ська стру­кту­ра, та­кий са­мий ула­мок Си­сте­ми, який по­тре­бує гли­бо­ких вну­трі­шніх змін, щоб увійти в гло­баль­ні стру­кту­ри.

Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.