¥ео Шку­ру­пій. У би­тві з дра­ко­на­ми

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Оле­ксандр РУДЯЧЕНКО

Ко­ли пі­сля во­сьмо­го кла­су ча­сти­на мо­їх одно­лі­тків ру­ши­ла в ПТУ опа­но­ву­ва­ти ро­бі­тни­чі про­фе­сії, дев’яті кла­си пе­ре­фор­ма­ту­ва­ли, а на­шу ма­лень­ку зграю зне­на­цька збун­ту­ва­ла но­вень­ка одно­кла­сни­ця. Глу­зли­ва, аро´ан­тна, ко­ли не ска­за­ти за­де­ри­ку­ва­та, во­на з усьо­го ви­ка­зу­ва­ла не­за­ле­жність ду­мок.

Пов­но­ви­да при­мі­тна ша­тен­ка Іри­на, так її зва­ли, під­кре­сле­но зне­ва­жа­ла істо­рію СРСР та гли­бо­ко зна­ла­ся на су­ча­сній укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі, осо­бли­во — до­во­єн­но­го пе­рі­о­ду. Про­те, що оте дів­ча бель­ко­че, вто­ро­па­ти не міг ні­хто.

Пер­ші кіль­ка ти­жнів на пе­ре­р­вах Іри­на смі­ли­во, на­віть із ви­кли­ком про­ти­став­ля­ла се­бе ото­чен­ню і, бу­ло ді­ло, ми мля­во, але пе­ре­ки­ну­ли­ся кіль­ко­ма обра­за­ми, що під­лі­тка­ми вва­жа­ю­ться до­те­пни­ми. По­тім я по­ба­чив осо­би­стість, силь­ну Осо­би­стість.

Ко­ли юр­ба у не­ща­дно­му цьку­ван­ні за­га­ня­ла но­вень­ку у кут кла­су, ли­ше укра­їн­ською мо­вою дів­чи­на де­кла­му­ва­ла не­чу­ва­ні за­ля­ку­ва­н­ня.

Одним із най­улю­бле­ні­ших бу­ло ди­ва­ку­ва­те:

— Я — ко­роль, // Я — свя­тий, // Я — Ге­ор­гій // Пе­ре­мо­aeець Дра­ко­на! // Не під­ходь­те до ме­не, // бо, // бо, // бо, // бо з’їм.

Для біль­шо­сті вчи­те­лів са­ме ми пе­ре­тво­ри­ли­ся на два най­біль­ших по­дра­зни­ки, тож за мі­сяць пре­кра­сно ро­зумі­ли одне одно­го, на­віть не до­мов­ля­ю­чись, вла­што­ву­ва­ли спіль­ні ко­ни­ки і нез­чу­лись, як за­то­ва­ри­шу­ва­ли.

Прі­зви­ще Іри­на ма­ла Шку­ру­пій — ані на­шій ви­кла­да­чці укра­їн­ської мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, ані, тим па­че, ме­ні це ні про що не ка­за­ло. Мо­же за пів­ро­ку у хви­ли­ни емо­цій­но­го од­кро­ве­н­ня одно­кла­сни­ця, до­ла­ю­чи на­пру­гу, зі­зна­ла­ся, що во­на є ону­кою укра­їн­сько­го пан­фу­ту­ри­ста ¥ео Шку­ру­пія, яко­го, ви­знав­ши во­ро­гом на­ро­ду, ен­ка­ве­е­сни­ки роз­стрі­ля­ли у 1937-му.

Що бу­ло ро­би­ти із та­кою та­єм­ни­цею, три­ва­лий час ме­ні не­си­ла бу­ло зба­гну­ти. Що те­пер ро­би­ти, я то­чно знаю. Зі­зна­ю­ся, три­ва­лий час від­кла­дав­ся на­рис, але те­пер маю си­ли роз­по­ві­сти. Мо­же, хтось із вас, спо­ді­ва­ю­ся, вдум­ли­вих ба­тьків чи му­дрих ді­ду­сів, по­са­до­вив­ши ону­ка на ко­лі­на, до ла­ду і со­бі роз­ка­же про ми­ну­ле.

***

Як він ві­рив в нас! «Лю­ди май­бу­тньо­го всі бу­дуть ге­ро­я­ми, бо во­ни ні­чо­го не бо­я­ти­му­ться».

Дра­ко­но­бор­ця­ми не на­ро­джу­ю­ться, тож і він з’явив­ся на світ 20 кві­тня 1903 р. у м.бен­де­ри, Бес­са­раб­ської гу­бер­нії (ни­ні — При­дні­стров’я), як Юрій Да­ни­ло­вич Шку­ру­пій. Хо­ча ні, бу­ло в ньо­му щось чи то від ко­ро­ля, чи то від свя­то­го. Мав він сум­ні тер­но­ві очі, які, ма­буть, і пе­ре­дав ону­ці. І на­віть у до­ро­сло­му ві­ці до ньо­го не звер­та­ли­ся Ге­ор­гій Да­ни­ло­вич, а ли­ше ¥ео, у край­ньо­му ви­пад­ку — Жо­ра.

По­ет по­ба­чив світ у сім’ї за­лі­зни­чни­ка та вчи­тель­ки. Ди­тя­чі ро­ки хло­пчи­ка ми­ну­ли на стан­ції Фло­ре­шти (те­пер — Мол­до­ва) — це 130 км від Ки­ши­не­ва. У то­му мі­сте­чку ма­ти вчи­те­лю­ва­ла… Бу­ло чим пов’язу­ва­ти ді­тла­хів із ото­чу­ю­чим сві­том: одна те­ле­фон­на лі­нія і одна те­ле­гра­фна на всі Фло­ре­шти, на­віть за­лі­зно­го мо­сту че­рез рі­чку Ре­ут то­ді ще не збу­ду­ва­ли.

Не втри­мав­шись у ру­мун­ській Бес­са­ра­бії, не­вдов­зі сім’я по­да­ла­ся в Укра­ї­ну.

Три ро­ки Шку­ру­пії ме­шка­ли у мі­сте­чку Бал­ті на Оде­щи­ні. Від 1908 р. тут то­чи­ли­ся роз­мо­ви про іє­ро­мо­на­ха Балт­сько­го мо­на­сти­ря Іно­кен­тія, що ого­ло­сив се­бе жи­вим вті­ле­н­ням Свя­то­го Ду­ху і по­клав по­ча­ток се­кті ін­но­кен­ті­їв­ців. Ро­здму­ха­на істе­рія су­про­во­джу­ва­ла­ся ма­со­вим па­лом­ни­цтвом в Бал­ту ві­ру­ю­чих, в основ­но­му мол­да­ван із Бес­са­ра­бії і су­сі­дніх гу­бер­ній. Пра­кти­ку­ю­чи ек­зор­цизм та зці­ле­н­ня хво­рих, про­по­від­у­ю­чи близь­кий кі­нець сві­ту, Іно­кен­тій із апо­сто­ла­ми ве­ли… роз­пу­сне жи­т­тя, це ви­кли­ка­ло обу­ре­н­ня світ­ської вла­ди та цер­ков­них ек­зар­хів, і но­во­яв­ле­но­го ме­сію за­цьку­ва­ли.

За­лі­зни­чник Да­ни­ло Шку­ру­пій оті­єю бо­го­обра­ні­стю не пе­ре­ймав­ся, а су­шив со­бі мо­зок, як ро­ди­ну на­го­ду­ва­ти, тож пов­ся­кчас про­па­дав на ро­бо­ті. Тим ча­сом ви­хо­ва­н­ням ма­ло­го Юр­ка пі­клу­ва­ла­ся ма­ти.

***

Про­ско­чив­ши зли­ден­ні про­він­цій­ні по­лу­стан­ки, у 1913 р. ро­ди­на за­лі­зни­чно­го ма­ши­ні­ста Да­ни­ла Шку­ру­пія зу­пи­ни­ла­ся в Ки­є­ві та й за­ме­шка­ла. Най­біль­шою мрі­єю ба­тька бу­ло да­ти си­но­ві гар­ну осві­ту. Тож у мі­сті на се­ми па­гор­бах Юр­ко всту­пив до 2-ї Ки­їв­ської чо­ло­ві­чій гім­на­зії.

По­при Пер­шу Сві­то­ву та Жов­тне­вий пе­ре­во­рот, се­ми­кла­сник Юрій Шку­ру­пій за­кін­чив гім­на­зію у 1920 р. По­тім по­ча­ли­ся сту­дент­ські ро­ки: ме­ди­чний фа­куль­тет Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту, де юнак, що­прав­да, пров­чив­ся ли­ше рік. Да­лі він спро­бу­вав здо­бу­ва­ти зна­н­ня в Ки­їв­сько­му ін­сти­ту­ті зов­ні­шніх зно­син, але й там ма­ру­див­ся зо два мі­ся­ці.

Яким він со­бі уяв­ляв­ся? Ось йо­го Я, так би мо­ви­ти, вла­сни­ми сло­ва­ми:

Сьо­го­дні ко­роль зав­тра прой­ди­світ // сон­це сон­це // ви­ро­блю // із со­ня­чних душ // у фу­ту­ро­пре­рі­ях // для май­бу­тньо­го // сьо­го­дні ко­роль // фу­ту­ро­ви­ро­бни­цтва фу­ту­ро­тре­стів // син­ди­ка­тів // зав­тра ро­бі­тник // тро­є­ку­тни­ки ку­би ма­шин // зла­ма­ні лі­нії ко­ло // ав­то­мо­бі­лі кар­бід бен­зин // пе­ре­плав­лю сло­ва чу­де­сні // і ви­став­лю у ві­три­нах.

Ста­ло зро­зумі­лим: своє май­бу­тнє він пов’яже з лі­те­ра­ту­рою. Юнак і справ­ді вла­шту­вав­ся на по­са­ду ре­да­кто­ра, а по­тім узяв­ся до­пи­су­ва­ти до ки­їв­ських га­зет «Ві­сті» та «Біль­шо­вик». Ре­да­кція остан­ньої роз­та­шо­ву­ва­ла­ся по вул. Фун­ду­кле­їв­ській, 8/16 (ни­ні — вул. Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го; те­пер тут ін­фор­ма­цій­на а´ен­ція «Укр­ін­форм»). Пі­сля Гро­ма­дян­ської вій­ни у ви­дан­ні тру­ди­ло­ся чи­ма­ло укра­їн­ських фу­ту­ри­стів, бо все бу­ло по­ряд. У то­му ж бу­дин­ку на по­ча­тку 1920-х рр. із вла­сни­ми сім’ями ме­шка­ли два най­біль­ші аван­гар­ди­сти Укра­ї­ни — ре­фор­ма­тор по­е­зії, лі­дер фу­ту­ри­стів Ми­хайль Се­мен­ко та ре­фор­ма­тор те­а­тру, ре­жи­сер і те­о­ре­тик ми­сте­цтва Лесь Кур­бас.

***

Пер­ше фу­ту­ри­сти­чне об’єд­на­н­ня «Фла­мін´о», ро­же­ве, ци­ба­те, чу­дер­на­цьке, як для на­ших кра­їв, швид­ко ста­ло на но­ги. Окрім лі­де­ра і на­тхнен­ни­ка Ми­хай­ля Се­мен­ка, у 1919 р. до гру­пи вві­йшли фу­ту­ри­сти пер­шо­го при­зо­ву — по­е­ти Оле­кса Слі­са­рен­ко, Во­ло­ди­мир Яро­шен­ко, 16-рі­чний (!) ¥ео Шку­ру­пій та ху­до­жник Ана­толь Пе­три­цький.

Одне із улю­бле­них місць при­ва­тних зу­стрі­чей пан­фу­ту­ри­стів зна­хо­ди­ло­ся в ле­ген­дар­но­му бу­дин­ку №24/39, на ро­зі ву­лиць Ве­ли­кої Во­ло­ди­мир­ської та Ва­силь­чи­ков­ської (ни­ні — ріг Во­ло­ди­мир­ської та Про­рі­зної). Збу­до­ва­ний на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, увін­ча­ний ба­ня­ми та шпи­ля­ми ше­сти­по­вер­хо­вий «хма­ро­чос» вва­жав­ся чи не най­ви­щою жи­тло­вою бу­дів­лею — 42 м. Ки­я­ни йо­го до­бре зна­ли за кон­ди­тер­ською «Мар­кі­за», зга­ду­ва­ною в ро­ма­ні «Бі­ла гвар­дія» Ми­хай­ла Бул­га­ко­ва.

Тут ме­шка­ли го­стин­ні се­стри Лі­щин­ські — Ва­лен­ти­на, Ін­на та Ал­ла, які вла­што­ву­ва­ли при­ва­тні при­йо­ми. Той са­лон у ко­ли­шньо­му до­хо­дно­му бу­дин­ку П.гри­го­ро­ви­ча-бар­сько­го від­ві­ду­ва­ли не тіль­ки ми­тці, а й зна­ні по­лі­ти­чні ді­я­чі. Тут у зав­сі­дни­ках хо­ди­ли по­е­ти — Гри­го­рій Ко­син­ка, ¥ео Шку­ру­пій, Ми­ко­ла Ба­жан, Оле­кса Влизь­ко, ху­до­жник Ва­дим Мел­лер та ін­ші.

Як ба­чи­те, пан­фу­ту­ризм у ми­сте­цтві не за­ли­шав­ся гер­ме­ти­чною шту­кою, аван­гар­дною річ­чю у со­бі. Зго­дом він по­ши­рив лі­те­ра­тур­ний вплив на ре­да­кцію «Про­ле­тар­ської прав­ди», осо­бли­во на твор­чу мо­лодь. В пер­шу чер­гу йшло­ся про так зва­ний Роб­ко­рів­ський уні­вер­си­тет. Так жур­на­лі­сти-по­ча­тків­ці на­зи­ва­ли клуб роб­ко­рів іме­ні тов. Спи­ри­до­но­ва, від­кри­тий при ре­да­кції га­зе­ти «Про­ле­тар­ська прав­да»; їхні зі­бра­н­ня від­бу­ва­ли­ся по вул. Фун­ду­кле­їв­ській, 19.

Ці­ка­во, що 17-рі­чний ¥ео Шку­ру­пій де­бю­ту­вав у лі­те­ра­тур­но­ми­сте­цько­му ча­со­пи­сі «Гро­но» (1920) не пан­фу­ту­ри­сти­чни­ми по­е­зі­я­ми, а… про­зо­ви­ми тво­ра­ми «Ми» і «В час ве­ли­ких стра­ж­дань». Со­ло­на прав­да жи­т­тя ри­ма­ми не про­мов­ляє. Ли­ше у ли­пні 1921 р. у лі­те­ра­тур­но-ху­до­жньо­му аль­ма­на­хо­ві «Вир ре­во­лю­ції», ра­зо­во ви­да­но­му у… Ка­те­ри­но­сла­ві, юний ав­тор пред­ста­вив до­бір­ку по­е­зій.

***

За­хо­пле­ний аван­гар­дним ми­сте­цтвом ¥ео Шку­ру­пій за­люб­ки ви­сту­пав із те­о­ре­ти­чни­ми ста­т­тя­ми про фу­ту­ризм, брав участь у го­стрих лі­те­ра­тур­них дис­ку­сі­ях. Ге­ор­гій, пе­ре­мо­жець Дра­ко­на був там, де ці­ка­во, там, де б’ється жи­т­тя.

У 1921 г. ро­ці юнак при­став до на­у­ко­во-ми­сте­цько­го угру­по­ва­н­ня «Ком­ко­смос» (Ко­му­ні­сти­чний ко­смос), ство­ре­но­го Оле­ксою Слі­са­рен­ком із улам­ків лі­те­ра­тур­ної гру­пи «Фла­мін´о». Ко­ли ж на по­ча­тку 1922 р. у Ки­є­ві Ми­хайль Се­мен­ко во­лею де­мі­ур´а пе­ре­тво­рив «Ком­ко­смос» на «Аспан­фут» (Асо­ці­а­ція пан­фу­ту­ри­стів; нео­ло­гізм ство­ре­но із за­лу­че­н­ням грец. «пан» — все, все­о­хо­плю­ю­чий), до бо­роть­би за онов­ле­не сло­во та ви­со­ко­те­хні­чну дум­ку ¥ео Шку­ру­пій до­лу­чає і сво­го ба­гне­та.

До ре­чі сам нео­ло­гізм, пан­фу­ту­ризм, за­про­по­ну­вав не очіль­ник Ми­хайль Се­мен­ко, як вва­жає біль­шість, а… Ге­ор­гій, пе­ре­мо­жець Дра­ко­на.

За кіль­кі­сним скла­дом екі­паж пан­фу­ту­ри­стів ви­явив­ся не чи­сель­ним, одна­че лі­те­ра­тур­но на­про­чуд зла­го­дже­ним. Актив­ни­ми чле­на­ми «Аспан­фу­ту» вва­жа­ли­ся: Ми­хайль Се­мен­ко, ¥ео Шку­ру­пій (зав­жди — №2), Юлі­ан Шпол (твор­чий псев­до­нім Ми­хай­ла Яло­во­го; справ­жній тво­рець но­вої укра­їн­ської про­зи), Оле­кса Слі­са­рен­ко, Во­ло­ди­мир Яро­шен­ко, Ми­ро­слав Ір­чан, Юрій Янов­ський, Ан­дрій Чу­жий, Гео Ко­ля­да, а та­кож при­ста­лі сим­во­лі­сти — Яків Сав­чен­ко, Ми­ко­ла Те­ре­щен­ко та ін­ші.

Пер­ші по­е­ти­чні збір­ки ¥ео Шку­ру­пія — «Пси­хо­те­зи. Ві­три­на тре­тя» (1922) та «Ба­ра­бан. Ві­три­на дру­га» (1923) ство­ре­ні в сти­лі­сти­ці фу­ту­ри­сти­чної по­е­ти­ки та на­дру­ко­ва­ні в ки­їв­сько­му ви­дав­ни­цтві пан­фу­ту­ри­стів «Гольф­штром», що актив­но ді­я­ло в 1922—1925 рр. За лей­тмо­ти­ва­ми у них до­мі­ну­ва­ла су­спіль­но-по­лі­ти­чна те­ма­ти­ка, що за до­би ре­во­лю­цій­ної ро­ман­ти­ки га­ря­че спри­йма­ла­ся укра­їн­ським чи­та­ча­ми.

Бо ж ¥ео Шку­ру­пій, за са­мо­ви­зна­че­н­ням, «ко­роль фу­ту­ро­пре­рій», зав­жди га­сав для чи­та­ча. Вправ­но вла­сним ла­со він ло­вив най­тон­ші лі­те­ра­тур­ні змі­ни. Тіль­ки-но у кві­тні 1924 р. «Аспан­фут» пе­ре­тво­рив­ся на фу­ту­ри­сти­чний «Ко­мун­культ» (Асо­ці­а­ція пра­ців­ни­ків ко­му­ні­сти­чної куль­ту­ри), ¥ео Шку­ру­пій кро­ку­вав у пер­шій ше­ре­зі.

***

На по­ча­тку 1925 р. пер­ши­ми дру­жні пан­фу­ту­ри­сти­чні ла­ви за­ли­ши­ли ко­ле­ги по ко­му­ні­сти­чно­му ко­смо­су, та­ла­но­ви­ті лі­те­ра­то­ри Оле­кса Слі­са­рен­ко і Юлі­ан Шпол. Ра­зом із Ми­ко­лою Ба­жа­ном во­ни та­ки при­ста­ли до «Гар­ту». По­при ана­фе­му з бо­ку Ми­хай­ля Се­мен­ка, ¥ео Шку­ру­пій під­три­му­вав при­я­тель­ські сто­сун­ки із ко­ле­га­ми.

Але чи втри­ма­ти те, що роз­ла­зи­ться? Прав­да, прав­да жи­т­тя. І від 1925 р. мо­ло­дий лі­те­ра­тор по­но­вив ро­бо­ту над бе­ле­три­сти­кою. Дру­ком ви­йшла збір­ка го­стро­сю­же­тних опо­відань «Пе­ре­мо­жець дра­ко­на» ¥ео Шку­ру­пія. Ра­птом змі­нив­ся і тон ре­цен­зій у по­ва­жних огля­да­чів.

У роз­від­ці «Про про­зу вза­га­лi та про на­шу про­зу 1925 р.» зна­ний лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Оле­ксандр Бі­ле­цький щи­ро при­ві­тав мо­ло­до­го про­за­ї­ка, вмі­стив­ши в ча­со­пи­сі «Чер­во­ний шлях» та­ке ре­зю­ме: «¥ео Шку­ру­пій — вун­дер­кінд на­шої лі­те­ра­тур­ної су­ча­сно­сті». І да­лі: «Шку­ру­пій, зро­зумі­ла річ, орі­єн­ту­є­ться на Єв­ро­пу. Мо­ло­дість, по­жа­дли­ва на вся­кі вра­же­н­ня, ра­зом із тим i лі­те­ра­тур­ні, зро­би­ла йо­го «Пе­ре­мо­жець дра­ко­на» на­дмі­ру лі­те­ра­тур­ним: май­же ко­жне опо­віда­н­ня ви­кли­кає книж­ко­ві спо­га­ди… але зго­дьмо­ся, що в ці­ло­му збір­ник Шку­ру­пія — ці­ка­ве яви­ще в на­шій мо­ло­дій бе­ле­три­сти­ці… В лі­те­ра­ту­рі. яка по су­ті тіль­ки те­пер зіп’яла­ся на но­ги i ви­хо­дить у «ве­ли­кий світ», та­кі яви­ща по­трі­бні й до­по­ма­га­ють їй іти впе­ред».

За­ці­ка­вив­шись сі­не­ма­то­гра­фом, «най­ва­жли­ві­шим із ми­стецтв», при­бор­ку­вач дра­ко­нів узяв­ся пи­са­ти… сце­на­рії. І в 1926 р. за ни­ми зня­ли два кі­но­філь­ми — «Си­ній па­кет» (кар­ти­на, на жаль, не збе­ре­гла­ся) ре­жи­се­ра Фа­у­ста Ло­па­тин­сько­го із Оси­пом Мер­лат­ті у го­лов­ній ро­лі та «Спар­так» Му­хсі­на Ер­ту­гру­ла із Ми­ко­лою Дей­на­ром. Між ін­шим, му­зи­ку до остан­ньої стрі­чки ство­рив… Арам Ха­ча­ту­рян, а укра­їн­ський пи­сьмен­ник Юрій Янов­ський про зйом­ки філь­му «Спар­так», де в ма­сов­ці бра­ло участь три ти­ся­чі оде­си­тів, на­віть ро­ман «Май­стер ко­ра­бля» (1928) утнув.

Спра­ва зру­ши­ла з мі­сця, но­ва то­чка до­кла­да­н­ня твор­чих зу­силь бу­ла ці­ка­вою для сце­на­ри­ста, і на­сту­пні п’ять ро­ків ¥ео Шку­ру­пій, як ре­да­ктор, по­е­ти­зу­вав кі­но­сту­дії Оде­си та Ки­є­ва. За йо­го уча­сті ство­рю­ва­ли­ся сце­на­рії стрі­чок «Тем­ря­ва» (1927), «На­го­вір» (1928), «При­го­ди Пол­тин­ни­ка» (1929).

* * *

Не­ква­пли­во, по­слі­дов­но з-під пе­ра ¥ео Шку­ру­пія то в Ки­є­ві, то в Хар­ко­ві ви­плив­ли книж­ки опо­відань — «При­го­ди ма­ши­ні­ста Хор­на» (1925), «Штаб смер­ти» (1926), «Сі­чне­ве пов­ста­н­ня. Пе­ре­мо­жець дра­ко­на» (1928), «Пе­ре­мо­жець дра­ко­на» (1929; дру­ге ви­да­н­ня) та по­е­ти­чні збір­ки «Мо­ре» (1927) і «Для дру­зів, по­е­тів, су­ча­сни­ків, ві­чно­сті» (1929). Кра­пли­на в мо­рі… З усьо­го бу­ло ясно: із ньо­го до­сить оті­єї ма­я­чні про… ко­му­ні­сти­чний ко­смос, на вла­сні очі він ба­чив, що дов­ко­ла ді­є­ться.

Із рік по­квар­ти­ру­вав­ши в лі­те­ра­тур­но­му об’єд­нан­ні «ВАПЛІТЕ» («Віль­на ака­де­мія про­ле­тар­ської лі­те­ра­ту­ри»), яке у 1925–1929 рр. під ору­дою ге­ні­аль­но­го те­о­ре­ти­ка лі­те­ра­ту­ри і по­е­та Ми­ко­ли Хви­льо­во­го ді­я­ло в Хар­ко­ві, ¥ео Шку­ру­пій із пан­фу­ту­ри­змом, зда­ва­ло­ся, роз­про­щав­ся. Про­те не­спо­ді­ва­но для біль­шо­сті, у 1927 р. 24-рі­чний по­ет по­вер­нув­ся в аван­гард на­віть ще «за­тя­ті­шим фу­ту­ри­стом».

У 27 ро­ків за до­ру­че­н­ням очіль­ни­ка, Ми­хай­ля Се­мен­ка по­ет ру­шив до Ки­є­ва та став за стер­но мі­ської фі­лії «Но­вої ге­не­ра­ції». Тут з’яви­лась і ро­бо­та до ду­ші — лі­те­ра­тор ре­да­гу­вав дру­ко­ва­ний ор­ган лі­тоб’єд­на­н­ня — ча­со­пис «Аван´ард». На пра­вах очіль­ни­ка мі­сько­го від­діл­ку лі­тоб’єд­на­н­ня ¥ео Шку­ру­пій ви­сту­пав із те­о­ре­ти­чни­ми ста­т­тя­ми. Зви­чай­но, во­ни ста­ли цен­траль­ни­ми у чи­слах «Аван´ар­ду». За­над­то смі­ли­ви­ми ви­яви­ли­ся дві пу­блі­ка­ції — «Но­ве ми­сте­цтво в про­це­сі роз­ви­тку укра­їн­ської куль­ту­ри» та «Ре­кон­стру­кція ми­стецтв». Їх про­чи­та­ли всі: і ті, ко­му во­ни адре­су­ва­ли­ся, і ті, хто звик не­гай­но дму­ха­ти ко­му слід на ву­хо. Зокре­ма бу­рю ви­кли­кав абзац: «Но­ве ми­сте­цтво вже втра­ти­ло всій на­ціо­наль­ний при­смак. Во­но ін­тер­на­ціо­наль­не, але має ду­же ви­ра­зні й го­стрі кла­со­ві озна­ки. Ім’я на­ції зву­чить ли­ше, як ети­ке­тка, яр­ли­чок, який ні­якої фун­кції не ві­ді­грає, а має зна­че­н­ня фа­бри­чної мар­ки».

Та­ко­го йо­му не по­да­ру­ва­ли — ні дру­зі, ні во­ро­ги. Ре­зо­нанс «Аван´ард-аль­ма­на­хи» ви­кли­ка­ли ша­ле­ний, і мит­тє­во.

* * *

Ли­ше слу­шної ми­ті че­кав Дра­кон. Як держ­слу­жбо­вець най­ниж­чо­го шти­бу, 1930 р. ¥ео Шку­ру­пій із ро­бо­тя­щи­ми бри­га­да­ми «ко­ле­кти­ві­за­то­рів» у шкі­рян­ках про­їхав­ся укра­їн­ськи­ми се­ла­ми. Ко­му­ні­сти­чно­го ко­смо­су й гад­ки вже не бу­ло. Вла­сни­ми очи­ма лі­те­ра­тор спо­сте­рі­гав ди­кун­ські хлі­бо­за­го­тів­лі — са­ме з них в Укра­ї­ні і по­чи­нав­ся Го­ло­до­мор. По­вер­нув­шись із від­ря­дже­н­ня у се­лян­ське пе­кло, тро­хи огов­тав­шись, ¥ео Шку­ру­пій ство­рив по­е­му «Зи­ма 1930 ро­ку», де йшло­ся про те, що укра­їн­ський хлі­бо­роб — не би­дло, а чи­нить спро­тив на­силь­ни­цькій ко­ле­кти­ві­за­ції, яка не тіль­ки на­ки­дає на ньо­го яр­мо, а й при­ни­жує люд­ську гі­дність.

Са­ме цей твір спри­чи­нив подаль­ший арешт лі­те­ра­то­ра. При­найм­ні та­кої гі­по­те­зи до­три­му­вав­ся ка­над­ський по­ет укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня Яр Сла­ву­тич (Гри­го­рій Ми­хай­ло­вич Жу­чен­ко). Йо­го взя­ли на олі­вець і по­ча­ли че­ка­ти…

За­а­ре­шту­ва­ли ¥ео Шку­ру­пія в Ки­є­ві 3 гру­дня 1934 р. — вдо­ма, на ву­ли­ці Ко­ро­лен­ка, 51 (ни­ні — вул. Во­ло­ди­мир­ська; бу­ди­нок не збе­ріг­ся). Блі­да, на­че крей­да, дру­жи­на Вар­ва­ра так і про­си­ді­ла на стіль­ці під час тру­су. Ру­ха­ли­ся не­зна­йом­ці без­шум­но, тіль­ки раз у раз ти­шу роз­рі­зу­вав дзень­кіт трам­ваю, що то­ді бі­гав по­се­ред ву­ли­ці.

Зі слів ба­тька, Ге­ор­гія-мо­лод­шо­го, сво­го ча­су ме­ні це опо­від­а­ла ону­ка по­е­та, Іра Шку­ру­пій: «То­го ве­чо­ра ен­ка­ве­е­сни­ки ви­гре­бли геть усе, до остан­ньо­го ар­ку­ша пи­сьмен­ни­цько­го ар­хі­ву. Най­біль­ше дід шко­ду­вав, як пе­ре­ка­зу­вав та­то, за бі­бліо­те­кою. Бо мав він най­біль­шу в Укра­ї­ні бі­бліо­те­ку, скла­де­ну з кни­жок фу­ту­ри­стів. Не ли­ше укра­їн­ських чи ро­сій­ських, а на­віть іта­лій­ських. Ті без­цін­ні збір­ки по­зна­ча­ли при­свя­ти від ав­то­рів. Уяв­ля­є­те, біль­шо­ви­ки від­би­ра­ли все: у се­лян — хліб, у ро­бі­тни­ків — гро­ма­дян­ські сво­бо­ди, а в ін­те­лі­ген­ції — на­віть спо­ми­ни».

І ен­ка­ве­е­сни­ки та­ки зна­йшли не­с­про­стов­ний до­каз, ан­ти­ра­дян­ську за­пи­ску: «Сьо­го­дні я ся­ду на бюст Ста­лі­на (Со­со Джу­га­шві­лі). Ол. Влизь­ко».

Хо­ча під­пис і по­черк на­о­чно свід­чи­ли, що текст на­ле­жав не т. Шку­ру­пію Ю.Д., про­мо­ви­стий до­каз до­лу­чи­ли до кри­мі­наль­ної спра­ви.

На­справ­ді її лег­ко­ва­жно на­пи­сав глу­хо­ні­мий пі­сля ди­тя­чої трав­ми лі­те­ра­тор Оле­кса Влизь­ко. У та­кий спо­сіб (ли­ше пи­сьмо­во) він спіл­ку­вав­ся з дру­зя­ми. Знай­де­ний ен­ка­ве­е­сни­ка­ми кла­птик па­пе­ру був вир­ва­ною ре­плі­кою з без­не­вин­них спо­га­дів про те, як ко­лись із не­обе­ре­жно­сті, на­під­пи­тку, Оле­кса сів на бюст… Ле­ні­на.

До­те­пни­ка Оле­ксу Влизь­ка за кла­птик па­пе­ру роз­стрі­ля­ли в ніч із 14 на 15 гру­дня 1934 р. в Ки­є­ві, а дру­жи­ну Фо­ті­ну ви­сла­ли за Урал.

* * *

Спо­ча­тку до­ка­зів в осо­бо­вій спра­ві, ши­тій бі­ли­ми ни­тка­ми, бра­ку­ва­ло, і за­а­ре­што­ва­но­го Шку­ру­пія Ю.Д. зви­ну­ва­чу­ва­ли у збе­рі­ган­ні «пам­фле­ту мер­зен­но­го контр­ре­во­лю­цій­но­го змі­сту» і фа­кті, що він вча­сно не по­ві­до­мив ком­пе­тен­тні ор­га­ни про «контр­ре­во­лю­цій­ну ви­тів­ку» зна­йо­мо­го лі­те­ра­то­ра. Пі­сля ре­тель­но­го ви­вче­н­ня осо­би­сто­го епі­сто­ля­рію до обви­ну­ва­чень до­да­ли ще ли­ста, яко­го по­ет… зби­рав­ся на­ді­сла­ти ре­да­кції бер­лін­ської га­зе­ти з про­ха­н­ням на­дру­ку­ва­ти одне з йо­го опо­відань. До­лу­чи­ли на­віть чу­жий пар­ткви­ток на прі­зви­ще Брод­сько­го, знай­де­ний десь на ву­ли­ці де­ся­ти­рі­чним Го­гою — си­ном пи­сьмен­ни­ка Ге­ор­гі­єм­мо­лод­шим.

Да­лі бу­ла спра­ва те­хні­ки — по­трі­бні зі­зна­н­ня ви­би­ва­ли на до­пи­тах. Із по­ка­зань ви­пли­ва­ло, що він, член «Ки­їв­ської те­ро­ри­сти­чної ор­га­ні­за­ції ОУН», мав на­мір гра­на­тою ви­са­ди­ти в по­ві­тря уря­до­ву три­бу­ну, аби вби­ти пер­шо­го се­кре­та­ря Ки­їв­сько­го об­ко­му ВКП(Б) П.по­сти­ше­ва і го­ло­ву ГПУ УРСР В. Ба­ли­цько­го.

Як це від­бу­ва­ло­ся, за­ли­ши­ли­ся пи­сьмо­ві свід­че­н­ня 31-рі­чно­го по­е­та ¥ео Шку­ру­пія: «Не­зва­жа­ю­чи на не­пра­виль­ний за­пис по­ка­зань слід­чим, во­ни під­пи­са­ні мною че­рез та­кі об­ста­ви­ни. Про­тя­гом усьо­го слід­ства, і осо­бли­во під час до­пи­тів, я під­да­вав­ся слід­чи­ми жа­хли­во­му мо­раль­но­му ти­ску. Крім то­го, до­шку­ляв силь­ний біль у шлун­ку, за­го­стри­ла­ся ви­раз­ка, від по­стій­них по­гроз слід­чо­го пси­хо­ло­гі­чний стан ді­йшов до ціл­ко­ви­то­го оту­пі­н­ня, за яко­го я вже ні­чо­го не тя­мив. Слід­чий ко­ри­сту­вав­ся цим і при­му­шу­вав під­пи­су­ва­ти свід­че­н­ня, до­во­дя­чи ме­не до істе­ри­ки»...

* * *

27 кві­тня 1935 р. ра­дян­ський «най­спра­ве­дли­ві­ший на сві­ті суд» ого­ло­сив за­го­тов­ле­ний за­зда­ле­гідь ви­рок: 10 ро­ків ув’язне­н­ня у ви­прав­но-тру­до­вих та­бо­рах із подаль­шою три­рі­чною по­раз­кою в по­лі­ти­чних пра­вах та кон­фі­ска­ці­єю май­на. Це був, так би мо­ви­ти, стар­то­вий для «роз­стрі­ля­но­го Ві­дро­дже­н­ня» ви­рок.

Дра­кон ні­ко­ли не жар­ту­вав. Пі­сля ого­ло­ше­н­ня ви­ро­ку «те­ро­ри­сто­ві» ¥ео Шку­ру­пію дру­жи­на пан­фу­ту­ри­ста Вар­ва­ра Ба­зас не­гай­но по­тра­пи­ла в ка­те­го­рію ЖИР. У біль­шо­ви­цько­му Сов­ку та­ке со­ці­аль­не тав­ро зна­чи­ло: «же­на измен­ни­ка Ро­ди­ны».

Як сім’ю во­ро­га на­ро­ду, її із си­ном Го­гою (Ге­ор­гі­єм-мо­лод­шим) ви­ки­ну­ли із квар­ти­ри №12, по Ко­ро­лен­ка, 51, на ву­ли­цю, а зго­дом ви­сла­ли з Ки­є­ва. На де­ся­ти­річ­чя їхні слі­ди за­гу­би­ли­ся.

Ко­ли я по­зна­йо­мив­ся з ону­кою по­е­та, Іри­на Шку­ру­пій з ма­тір’ю жи­ла на Пе­чер­ську. Їхнім ми­лим су­сі­дом був… Олесь Бер­дник, у яко­го мо­жна бу­ло за­про­сто, на по­ча­тку 1970-х рр., взя­ти по­чи­та­ти, на­при­клад, Сва­мі Ві­ве­ка­нан­ду.

Але то вже, як ка­жуть, зов­сім ін­ша істо­рія.

***

До ¥ео Шку­ру­пія щер­ба­та на­ві­да­ла­ся пі­сля то­го, як 25 ли­сто­па­да 1937 р. «осо­бли­ва трій­ка» під­пи­са­ла про­то­кол №199 про роз­стріл чер­го­вої пар­тії в’язнів. 8 гру­дня 1937 р. в ур­очи­щі Сан­дар­мох, по­ро­сло­му лі­сом на кро­ві ти­сяч без­не­вин­но за­мор­до­ва­них, укра­їн­сько­го пан­фу­ту­ри­ста роз­стрі­ля­ли.

…На­віть не знаю, ке­пку­ва­ти чи су­му­ва­ти, але в ча­сі та мі­сці за­ги­бе­лі то­чки зо­ру на­у­ков­ців те­пер аж за­над­то рі­зня­ться. Зокре­ма, про­фе­сор КНУ ім.т.шев­чен­ка, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук, ла­у­ре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії Юрій Ко­ва­лів ствер­джує, що з Укра­ї­ни ¥ео Шку­ру­пія на­чеб­то ні­ку­ди не ета­пу­ва­ли, а ра­зом із Ми­хай­лом Се­мен­ком та Май­ком Йо´ан­се­ном пла­но­во роз­стрі­ля­ли у Хар­ко­ві — 28 жов­тня 1937 ро­ку.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.