Кі­но і цирк. Ну­ме­ро­ло­гія

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Олег ВЕРГЕЛІС

У по­ві­трі за­па­хло ан­ти­у­то­пі­єю, укра­їн­ські ре­жи­се­ри це про­ню­ха­ли і, пра­кти­чно, одно­ча­сно ви­пу­сти­ли два ан­ти­у­то­пі­чних про­е­кти — ви­ста­ву «Но­ме­ри» за п’єсою Оле­га Сен­цо­ва та псев­до­до­ку­мен­таль­ний фільм «2020. Бе­злю­дна кра­ї­на».

Ниж­че «Ну­ля»

— А що пе­ред­ба­чає по­ряд­ко­вий но­мер тво­го ге­роя, ця ae та­ки сім­ка? — за­пи­тую в акто­ра Дми­тра Олій­ни­ка, який у прем’єр­ній ви­ста­ві Та­ма­ри Тру­но­вої «Но­ме­ри» грає одно­го із за­гад­ко­вих суб’єктів цир­ко­вої «фе­де­ра­ції».

— У ну­ме­ро­ло­гії сім­ка — одне з най­більш зна­чу­щих чи­сел. Тоб­то ща­сли­ве чи­сло, яке не­о­дмін­но су­про­во­джує уда­ча.

— Але ae тво­є­му пер­со­на­aeе­ві не ду­aeе по­ща­сти­ло в то­му пе­кель­но­му цир­ку з п’єси Сен­цо­ва?

— Так, однак ко­ли го­во­ри­мо про чи­сло, то во­но пе­ред­ба­чає му­дрість, фі­ло­соф­ське став­ле­н­ня до жи­т­тя. Хо­ча справ­ді в на­шій ви­ста­ві мій ге­рой — ні­би «не­до­ге­рой», це ін­тро­вер­тне ство­рі­н­ня, спов­не­не сум­ні­вів, ре­фле­ксій. Це ство­рі­н­ня не­зда­тне пе­ре­сту­пи­ти че­рез свої стра­хи, ком­пле­кси. Цей пер­со­наж — но­мер 7 — не­зда­тний і на­віть не мріє змі­ни­ти си­сте­му, в якій він раб­ськи існує. — А якщо фан­та­зу­ва­ти на те­му до­лі цьо­го ae та­ки за­гад­ко­во­го но­ме­ра, то якою, на твій по­гляд, во­на мо­гла б бу­ти? І якою бу­ла до цьо­го?

— Швид­ше за все, він із не­бу­т­тя з’явив­ся і в не­бу­т­тя ка­не, так і не за­ли­шив­ши по со­бі на аре­ні цьо­го цир­ку ні­чо­го до­бро­го й ні­чо­го цін­но­го.

— Пра­цю­ю­чи над ви­ста­вою, шту­ді­ю­ю­чи п’єсу, в яко­му мо­мен­ті, мо­aeе на­віть усу­пе­реч ре­aeи­се­ро­ві, ти сам від­чу­ва­єш куль­мі­на­цію?

— Для ме­не та­ка куль­мі­на­ція, ко­ли но­мер 11 ого­ло­шує се­бе си­ном Ну­ля і про­по­нує на роз­гляд свою кон­це­пцію роз­ви­тку цир­ку, однак ні­хто з ін­ших но­ме­рів не хо­че цьо­го при­йма­ти.

— У та­ко­му ра­зі, про що п’єса Сен­цо­ва — осо­би­сто для те­бе?

— Про те, що в жит­ті не­має ні­чо­го цін­ні­шо­го й ва­жли­ві­шо­го за сво­бо­ду. І вже ко­ли ти сам ство­рю­єш якусь си­сте­му, ко­ли по­чу­ва­є­шся в ній же гвин­ти­ком, то й не на­рі­кай, оскіль­ки ти — за­ру­чник.

— До ре­чі, хто, у тво­є­му осо­би­сто­му тра­кту­ван­ні, цей Нуль із Оле­го­во­го текс­ту?

— Швид­ше за все, Нуль — уосо­бле­н­ня ви­щої си­ли, та­ко­го со­бі Бо­га, при­ду­ма­но­го са­ми­ми но­ме­ра­ми. В Та­ма­ри­ній ви­ста­ві цей Нуль — тво­рець цир­ку і тво­рець сво­єї си­сте­ми, яка да­ла збій, за­ста­рі­ла і бу­цім по­тре­бує «пе­ре­за­ван­та­же­н­ня».

…Дми­тру Олій­ни­ку — 28. У ньо­го до­брий де­ся­ток хо­ро­ших те­а­траль­них і кі­но­про­е­ктів. У те­а­траль­них «Но­ме­рах», май­же з дво­хміль­йон­ним бю­дже­том, він справ­ді грає одно­го з най­більш зво­ру­шли­вих і, якщо це до­зво­ле­но го­во­ри­ти, «жи­вих» обра­зів у то­му за­да­но­му ре­жи­сер­сько­му сві­ті, де всі мер­тві одне одно­му.

У та­ко­му са­мо­му сві­ті, до ре­чі, жи­ве й не зда­є­ться ав­тор текс­ту — Олег Сен­цов. 145 днів го­ло­ду­ва­н­ня, а ще не­ві­до­мо, скіль­ки на­сту­пних днів му­жно­сті. У 2011-му, ко­ли йо­го «Но­ме­ри» з’яви­ли­ся на світ, ні­хто не пе­ред­ба­чав, що текст ста­не про­ро­чим. А вже че­рез три ро­ки, 2014-го, у Ле­фор­то­во Сен­цов вно­сив до п’єси прав­ки і зре­штою дав пов­ну сво­бо­ду ав­то­рам сто­ли­чної ви­ста­ви — про­дю­се­ру (Ан­на Па­лен­чук), ре­жи­се­ру (Та­ма­ра Тру­но­ва).

Ро­зви­ва­ю­чи те­му ну­ме­ро­ло­гії, за­зна­чу, що й прем’єр­ну да­ту дів­ча­та во­че­видь ви­бра­ли не­ви­пад­ко­во. Сім­ка. 7 гру­дня. Спо­ді­ва­ю­чись, що цей день ви­яви­ться ща­сли­вим не тіль­ки для ви­ста­ви, а на­сам­пе­ред — для ньо­го.

Отож про «Но­ме­ри». Уже дру­гий свій не­за­ле­жний те­а­траль­ний про­ект (у 2018-му) Та­ма­ра Тру­но­ва по­ту­жно під­ні­має на тен­ді­тних жі­но­чих пле­чах, ство­рює нав­ко­ло двох сво­їх по­ста­но­вок (пер­ша в цій ди­ло­гії — «По­га­ні до­ро­ги» за п’єсою Н.во­ро­жбит) по­мі­тне на­пру­же­не, а то й нер­во­ве по­ле, як твор­че, так і ін­фор­ма­цій­не. Оскіль­ки її «Но­ме­ри» — це не тіль­ки ху­до­жня ін­тен­ція, а й гу­ма­ні­тар­на акція: під­три­ма­ти лю­ди­ну. На те­ре­зах на­шо­го те­пе­рі­шньо­го скор­бно­го бу­т­тя дру­ге ін­ко­ли ва­жли­ві­ше за пер­ше.

Текст О.сен­цо­ва — по­ста­по­ка­лі­пти­чна, ан­ти­у­то­пі­чна, ну­ме­ро­ло­гі­чна дра­ма аб­сур­ду. П’єса­схе­ма, від­кри­та до зов­ні­шньо­го втор­гне­н­ня ре­жи­се­ра, для яко­го в цьо­му текс­ті вдо­сталь по­ві­тря та твор­чих мо­жли­во­стей.

Ця ж п’єса — ні­би з ози­ра­н­ням і в то­та­лі­тар­не ми­ну­ле, але ще, без­умов­но, і з три­во­жним ін­ту­ї­тив­ним ав­тор­ським по­гля­дом у на­ше спіль­не май­бу­тнє. Два­над­цять без­імен­них фі­гу­рок (вклю­чно з Ну­лем) на ша­хів­ни­ці Сен­цо­ва — не два­над­цять апо­сто­лів, а два­над­цять ма­ріо­не­ток, під­по­ряд­ко­ва­них і на­ду­ма­ній ви­щій си­лі, і сво­їм вну­трі­шнім раб­ським ком­пле­ксам.

І якщо хтось, обма­ню­ю­чись, спри­ймає то­го ж та­ки Ну­ля (йо­го гро­те­скно по­дає Ві­та­лій Ажнов, пе­ред ви­ста­вою фла­не­ру­ю­чи у фойє й за­гра­ю­чи з гля­да­ча­ми) як «го­лов­но­го», від яко­го щось за­ле­жить, — то це по­мил­ка. Оскіль­ки і «ниж­че» Ну­ля теж є шка­ла цін­но­стей. І во­на, як ві­до­мо, мі­ну­со­ва — ко­ли на­віть із під­ва­лу то­бі ко­ли-не­будь хто­не­будь по­сту­кає й ко­ман­дним го­ло­сом ска­же: «А це ж ще не дно!»

По­годь­те­ся, ков­за­н­ня по цій шка­лі ми ін­ко­ли спо­сте­рі­га­є­мо, і вже не один рік.

Та­ма­ра Тру­но­ва, взяв­ши п’єсу-схе­му як ке­рів­ни­цтво до дії, на мій по­гляд, на­ла­што­ву­є­ться не на ін­те­ле­кту­аль­ну ре­жи­сер­ську су­хо­ре­брість або а-ля фі­ло­соф­ську ди­да­кти­чність, а ба­чить пе­ред со­бою во­на (по­ста­нов­ник) жорс­тко за­да­ну, ін­ко­ли на­віть ло­бо­ву, те­а­тра­лі­за­цію дра­ма­тур­гі­чної кон­стру­кції-ма­три­ці.

Ре­жи­сер ди­ви­ться на свою ви­ста­ву як на але­го­ри­чно­го пе­ре­вер­тня, — мов­ляв, ви че­ка­ли по­вчаль­них або по­лі­то­ло­гі­чних сце­ні­чних сен­тен­цій-про­зрінь-ві­дозв, а на­те — отри­май­те цирк!

Ме­та­фо­ра ста­ро­го цир­ку (хо­ча на «Сце­ні 6» він не та­кий уже й ста­рий: усі кло­у­ни одя­гне­ні в но­ві­сінь­ке) — не фел­лі­нів­ські алю­зії, а на­тяк на пе­ре­мо­гу ідіо­ти­зму на ін­шо­му фрон­ті. Аре­на — за­мкне­не ко­ло — не­скін­чен­ний біг. І по­вер­не­н­ня на кру­ги свої.

Не за­гли­блю­ю­чись у діа­ло­ги п’єси, фор­ма ви­ста­ви про­по­нує са­мо­за­кон­сер­во­ва­ну й са­мо­від­тво­рю­ва­ну си­сте­му, ко­ли від по­ряд­ку но­ме­рів, від до­да­ва­н­ня чи від­ні­ма­н­ня чи­сел, аб­со­лю­тно ні­чо­го не за­ле­жить. Ко­ли актор­ське «его» при­ду­ше­не не так вну­трі­шні­ми сю­же­тни­ми ле­ща­та­ми, як ав­тор­ською фор­мою. І на по­верх­ні — не «цирк роз­ва­ги», а якийсь сум­ний «цирк спо­гля­да­н­ня». У цій стру­кту­рі гро­те­скної ан­ти­у­то­пії та­кий цирк ні­ко­ли не зго­рить, а кло­у­ни в ньо­му жи­ти­муть ві­чно.

Ви­окрем­лю­ва­ти в сум­но­му цир­ку ефе­ктні соль­ні цир­ко­ві ар­ти­сти­чні но­ме­ри — мар­но й на­ма­га­ти­ся. Ці зов­ні яскра­ві, як по­же­жа в Афри­ці, «Но­ме­ри» на­сам­пе­ред пе­ред­ба­ча­ють де­ін­ди­ві­ду­а­лі­за­цію й уні­фі­ка­цію ко­жно­го ки­ли­мо­во­го, тоб­то ко­жно­го но­ме­ра. Щой­но хтось із них спро­бує про­со­чи­ти­ся зі сво­ї­ми люд­ськи­ми або на­віть лі­ри­чни­ми по­ту­га­ми за те­ри­то­рію аре­ни — зра­зу «бац» по го­ло­ві! Тінь, знай своє мі­сце.

За текс­том, більш емо­цій­ні й ін­ко­ли на­віть зво­ру­шли­ві ар­ти­сти­чні по­ру­хи — в на­шо­го но­ме­ра Сім (Дми­тро Олій­ник), який чи­мось ски­да­є­ться на роз­гу­бле­но­го П’єро, що за­гу­бив Маль­ві­ну й опи­нив­ся в дур­ці, де око­па­ли­ся чер­во­но-по­ма­ран­че­ві ар­ле­кі­ни.

І ще, ма­буть, є чу­до­ва за­яв­ка на ек­зи­стен­цій­не со­ло в но­ме­ра Три, ви­ко­на­но­го Ві­кто­рі­єю Ав­дє­єн­ко. Во­на, за мо­ї­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, зна­йшла в Т.тру­но­вій ма­кси­маль­но рі­дно­го для се­бе ре­жи­се­ра і від ви­ста­ви до ви­ста­ви де­мон­струє по­тен­ці­ал по­справ­жньо­му ве­ли­кої актор­ки.

Вза­га­лі, ка­стинг про­е­кту — то­чний, на­віть на­дмі­ру пра­гма­ти­чний. Акто­ри — як на під­бір: Рим­ма Зю­бі­на, Ма­рія За­ні­борщ, Ан­дрій Іса­єн­ко, Ві­та­лій Ажнов, Хри­сти­на Си­нель­ник. І на сце­ні справ­ді ви­ни­кає той стан, ко­ли ко­жен із них під­по­ряд­ко­ву­є­ться не тіль­ки во­лі ін­фер­наль­но­го Ну­ля, а й на­сам­пе­ред — во­лі ре­жи­сер­ки, яка ро­зум­но не пра­гне якось «ви­рі­зня­ти» сво­їх грав­ців, а та­кож якось зба­га­чу­ва­ти або дра­ма­ти­зу­ва­ти (або ге­ро­ї­зу­ва­ти) ма­лень­кі без­імен­ні сві­ти рі­зних но­мер­них зна­ків.

Чо­го, вла­сне, й не пе­ред­ба­чає текст Сен­цо­ва. Бо йо­го істо­рія — са­ме про без­імен­ні зна­ки, про ма­ріо­не­ток, які за­стря­гли у сво­їх же мо­туз­ках. І на­віть не ва­жли­во, де, — в цир­ку чи в ін­шо­му при­мі­щен­ні.

До ре­чі, по­мі­тний зв’язок сце­ні­чних ча­сів, — у та­ких са­мих зов­ні оте­а­тра­ле­них «По­га­них до­ро­гах» ре­жи­сер­ка ри­мує свій сце­ні­чний про­стір із бо­же­віль­нею (обго­ро­дже­ною ме­та­ле­вим пар­ка­ном), а в «Но­ме­рах» уже на­віть не ри­ма, а удар ме­жи очі — то­та­лі­тар­на аре­на: без стін, без пут, без пар­ка­нів.

При­га­ду­є­ться, в да­ле­кі ча­си, ма­со­во ци­ту­ю­чи «во­ждя сві­то­во­го про­ле­та­рі­а­ту», га­зе­тя­рі по­стій­но від­гри­за­ли фі­нал одні­єї йо­го кри­ла­то­сті — «Най­ва­жли­ві­ши­ми з ми­стецтв для нас є кі­но і цирк». Отож цирк чо­мусь зго­дом обе­ре­жно «від­гри­за­ли», осте­рі­га­ю­чись асо­ці­а­цій із ти­ми ре­а­лі­я­ми.

А те­пер бо­я­ти­ся ні­чо­го. Тра­гі­чний цирк жи­ве, про­гре­сує, ін­ко­ли пе­ре­ма­гає.

Однак по­вер­ні­мо­ся до по­ча­тку ци­та­ти — до ми­сте­цтва.

«2020»

— Оле­ксію Ва­си­льо­ви­чу, а ви як по­тра­пи­ли в цей див­ний фільм із «фан­та­сти­чним» бю­дaeе­том, яко­го на­шим бі­зне­сме­нам не ви­ста­чи­ло б на­віть на сні­да­нок у ре­сто­ра­ні? — за­пи­тую на­ро­дно­го ар­ти­ста Укра­ї­ни Оле­ксія Пє­ту­хо­ва, який у псев­до­до­ку­мен­тал­ці «2020. Бе­злю­дна кра­ї­на» ре­жи­се­ра Кор­нія Гри­цю­ка грає вче­но­го.

— Як я там опи­нив­ся? Ви­пад­ко­во. До ме­не пі­ді­йшов хло­пчик, на­звав­ся Кор­ні­єм. Ка­же, гро­шей не­має, зні­ма­ти хо­чу, чи не по­го­ди­те­ся на го­ло­му ен­ту­зі­а­змі? Я й по­го­див­ся. Прав­да, пе­ред цим по­про­сив хо­ча б текст сце­на­рію. — І як сце­на­рій?

— Пер­ша вер­сія сце­на­рію зда­ла­ся тро­хи хо­дуль­ною й одно­зна­чною. Я не ду­же ро­зу­мів по­зи­цію сво­го ге­роя. То­му й по­про­сив йо­го, Кор­нія, де­які ре­чі по­си­ли­ти в текс­ті. Вже че­рез три дні він з’явив­ся до ме­не з но­вим сце­на­рі­єм. І по­тім у ме­не був тіль­ки один зні­маль­ний день, че­сно ка­жу­чи, на­віть не зга­даю, де во­ни зна­йшли ту ло­ка­цію для зйо­мок. — У кар­ти­ні «2020» всі укра­їн­ці ма­со­во ви­їха­ли з кра­ї­ни, а ваш ге­рой — один із во­сьми ро­бін­зо­нів — за­ли­ша­є­ться на рі­дній зем­лі. Ото­ae хто він, цей ваш уче­ний? І чо­му він пер­шим не втік, якщо ду­aeе ро­зум­ний, а си­дить і че­кає не­ві­до­мо чо­го?

— Ось і ми з Кор­ні­єм ду­ма­ли над цим пи­та­н­ням. Я спри­ймаю цьо­го вче­но­го як лю­ди­ну, ко­тра роз­дво­є­на. Одна йо­го ча­сти­на, йо­го ми­ну­ле, за­ли­ши­ла­ся в СРСР, де ко­лись уче­ний був ко­ри­сним і по­трі­бним. А дру­га йо­го ча­сти­на — це дум­ки про май­бу­тнє, в яко­му він нав­ряд чи се­бе ба­чить, однак він лю­ди­на не­спо­кій­на й від­чу­ває, що тре­ба щось змі­ню­ва­ти. Йо­го хви­лює ця си­ту­а­ція — мі­гра­ція в кра­ї­ні. Але він сам не мо­же при­сто­су­ва­ти­ся до но­вих ви­кли­ків. То­му й за­ли­ша­є­ться. Пі­сля се­ан­су в кі­но­те­а­трі «Ки­їв» лю­ди під­хо­ди­ли до ме­не й ка­за­ли: «А ми теж за­ли­ши­ли­ся б в Укра­ї­ні, як і ваш ге­рой, за бу­дья­ких об­ста­вин!»

— А що все-та­ки, на ваш по­гляд, штов­хає лю­дей із кра­ї­ни? Чи тіль­ки гро­ші, то­чні­ше — ба­aeа­н­ня їх за­ро­би­ти?

— При­ро­дно, і це теж. Бо важ­ко жи­ти, ба­га­тьом до­во­ди­ться ви­жи­ва­ти. Адже є ді­ти, ве­ли­кі сім’ї, не всі мо­жуть зна­йти ро­бо­ту. А хо­че­ться не тіль­ки ба­га­то гро­шей, а й ком­фор­ту, спо­кою. Мо­ло­дим про­сті­ше, ко­ли во­ни ви­вчать іно­зем­ні мо­ви й ви­їдуть. А на­шо­му по­ко­лін­ню важ­ко. Ко­му й де ми по­трі­бні?

…Оле­ксію Пє­ту­хо­ву — 78. Він тро­хи при­хво­рів цьо­го ти­жня (дай Бо­же йо­му здо­ров’я), але ба­дьо­ри­ться й по­ри­ва­є­ться на сце­ну, він ду­же лю­бить свою ви­ста­ву «Кін IV» на сце­ні те­а­тру іме­ні Іва­на Фран­ка і в жо­дно­му ра­зі не хо­че її про­пу­ска­ти. Йо­го пер­со­наж — той са­мий уче­ний — з’яв­ля­є­ться у псев­до­до­ку­мен­тал­ці «2020. Бе­злю­дна кра­ї­на» все­ре­ди­ні чор­но­го ка­бі­не­ту і то­ном ве­ли­ко­до­свід­че­но­го про­фе­со­ра, ла­у­ре­а­та рі­зних пре­мій, мен­тор­ствує на те­му ми­ну­ло­го та май­бу­тньо­го. Бід­ка­ю­чись, що кра­ї­на справ­ді ста­ла без­лю­дною, та як же мо­жна за­ли­ша­ти без на­гля­ду та­кий рай на зем­лі. І тут уже ре­жи­сер, шля­хом не­скла­дно­го мон­та­жу, по­дає на екра­ні пу­стель­ні кра­со­ти або роз­тро­ще­ні про­ми­сло­ві об’єкти.

«2020», за де­яки­ми вер­сі­я­ми, зня­тий ли­ше за 10 тис. гри­вень. Ре­жи­се­ро­ві — 27. Він фі­ло­лог, на­вчав­ся в До­не­цьку, жи­ве в Ки­є­ві. Ка­жуть, він по­слі­дов­ник твор­чих по­шу­ків Оле­ксан­дра Ша­пі­ро, над про­е­кта­ми яко­го теж пра­цю­вав.

«2020», згі­дно із за­па­ле­ним ав­тор­ським ба­че­н­ням, — фа­таль­ний рік, який не за го­ра­ми. Який мо­же ста­ти фа­таль­ним, оскіль­ки пі­сля без­ві­зу та ін­ших від­кри­тих єв­ро­до­ріг усі ви­їдуть. Ав­тор­ські три­во­ги, пев­на річ, гі­пер­тро­фо­ва­ні, хо­ча юнак тіль­ки грає у свій жанр.

Про­те, на­віть по­за жан­ром, згі­дно з офі­цій­ни­ми да­ни­ми, на сьо­го­дні по­над 8 міль­йо­нів гро­ма­дян Укра­ї­ни за­ро­бля­ють гро­ші за кор­до­ном, і та­ких гро­ма­дян ли­ше біль­ша­ти­ме. Близь­ко 30% укра­їн­ців хо­ті­ли б ви­їха­ти. А Ін­сти­тут де­мо­гра­фії, див­ля­чись тро­хи да­лі, ніж Кор­ній, про­гно­зує, що на 2050-й в Укра­ї­ні мо­же за­ли­ши­ти­ся не біль­ше 32 міль­йо­нів жи­те­лів.

Ось та­ка ну­ме­ро­ло­гія.

Кі­но Кор­нія Гри­цю­ка, про яке го­во­рять у ку­лу­а­рах і на яке пи­шуть сер­йо­зні ре­цен­зії, — однак кі­но від­вер­то­го, хо­ча й жорс­тко­го тро­лін­гу. Це кі­но від­кри­тої хлоп’ячої про­во­ка­ції, за­де­ри­ку­ва­то­го епа­та­жу. Стру­кту­ра кар­ти­ни «2020», як­би її по­ба­чив, на­при­клад, Сер­гій Бу­ков­ський, на по­гляд нор­маль­но­го кі­но­про­фе­сіо­на­ла, мо­же зда­ти­ся кри­чу­що на­ха­бною й від­вер­то учнів­ською. Зня­ли ін­терв’ю, по­ка­за­ли пей­заж, по­тім — ін­тер’єр, усе це скле­ї­ли «ПВА» — й від­ра­зу на між­на­ро­дний кі­но­фе­сти­валь, на­при­клад «Мо­ло­дість» (ша­ле­на).

Тим ча­сом юнак при­му­дрив­ся зі­бра­ти у сво­їй кар­ти­ні кіль­кох сер­йо­зних про­фе­сіо­на­лів, а не без­ха­тьків з окру­жної до­ро­ги. Се­ред про­фе­сіо­на­лів ви­рі­зня­є­ться не тіль­ки на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни Оле­ксій Пє­ту­хов, а й ві­до­мий жур­на­ліст Ан­дрій Ку­ли­ков. Остан­ньо­му до­ру­че­на роль пре­зи­ден­та, який від­чи­нив во­ро­та в май­бу­тнє і спу­сто­шив рі­дну кра­ї­ну.

Слід за­зна­чи­ти, що Ку­ли­ков ста­ви­ться до цьо­го про­е­кту ціл­ком сер­йо­зно, він ма­кси­маль­но пе­ре­кон­ли­во про­по­нує ре­жи­се­ро­ві й гля­да­чу образ до­бря­ка, мрій­ни­ка, ба­ла­ку­на, єв­ро­ін­те­гра­то­ра.

Тим ча­сом сам ре­жи­сер, гли­бо­ко до­слі­джу­ю­чи по­ро­жне­чу у сво­їй же кар­ти­ні, все-та­ки зна­хо­дить у ній й ін­ших не­ви­їзних або­ри­ге­нів. Се­ред та­ких — зга­ду­ва­ний уче­ний, а ще — чи­нов­ни­ця Оле­на (хра­ни­тель­ка до­від­ок у Держ­ком­ста­ті), а ще — ки­та­єць, який че­кає зем­ля­ків на на­шій спо­ро­жні­лій те­ри­то­рії. А ще — за­блу­ка­ний до­не­цький бо­йо­вик, що ти­ня­є­ться за­вул­ка­ми в по­шу­ках «во­ро­гів». Як ви­яви­ло­ся (у філь­мі), ви­їха­ли не тіль­ки «на­ші», ви­їха­ли й «їхні» (з «ДНР» у РФ), то­му й на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії теж без­лю­дно, а дур­ням во­ро­гів тре­ба шу­ка­ти не­о­дмін­но.

Мо­ло­дий ре­жи­сер ви­прав­до­вує свій про­ект жан­ром мок’юмен­та­рі. А це ві­до­мий жанр під­роб­ки, зну­ща­н­ня, імі­та­ції до­ку­мен­таль­но­сті. Кі­но­те­о­ре­ти­кам ві­до­мо, що цей жанр за­крі­пив­ся ще в се­ре­ди­ні ХХ сто­лі­т­тя як зла від­по­відь ко­мер­ціо­на­лі­зо­ва­но­му до­ку­мен­таль­но­му кі­но. Тоб­то мок’юмен­та­рі від­по­від­а­ло на ко­мер­цій­ну до­ку­мен­таль­ну бре­хню — бре­хнею спе­ці­аль­но скон­стру­йо­ва­ною.

Так і тут: «2020» — скон­стру­йо­ва­на й гі­пер­бо­лі­зо­ва­на псев­до­до­ку­мен­таль­на бре­хня, яка...

І да­лі — пі­сля цих трьох гли­бо­ко­дум­них кра­пок, ма­буть, слід за­хи­сти­ти ре­жи­се­ра. Оскіль­ки пі­сля кар­ти­ни в ньо­го з’яви­ли­ся і су­во­рі, і спра­ве­дли­ві кри­ти­ки, і від­вер­ті не­до­бро­зи­члив­ці, які по­прі­ка­ють до­бро­го мо­лод­ця в па­плю­жен­ні на­шої, так би мо­ви­ти, дій­сно­сті.

Справ­ді, а як іна­кше тво­ри­ти зу­хва­ло­му мо­ло­до­му ху­до­жни­ку, якщо не збу­джу­ва­ти, не дра­ту­ва­ти, не про­во­ку­ва­ти? Ви­хо­дя­чи бо­дай із про­гно­зів Ін­сти­ту­ту де­мо­гра­фії або остан­ніх со­ціо­ло­гі­чних опи­ту­вань.

Ме­ні зда­є­ться, не ду­же пра­виль­но при­ла­што­ву­ва­ти са­ме цю укра­їн­ську ма­ло­бю­дже­тну кар­ти­ну в стру­кту­ру жир­них за­хі­дних стрі­чок та­ко­го са­мо­го жан­ру мок’юмен­та­рі, на який ча­сто ви­ді­ля­ють чи­ма­лі бю­дже­ти.

Тут усе-та­ки кі­не­ма­то­гра­фі­чна чер­не­тка, жва­ва про­ба пе­ра, бю­дже­тна бі­дність, яка ін­ко­ли до­ро­го­го вар­та, оскіль­ки — і екран це до­во­дить — усе-та­ки є ав­тор­ська щи­рість. І три­во­га. Ці ри­си зна­чною мі­рою й ви­прав­до­ву­ють не­охай­ність кі­но­сти­лю, плу­та­ність ав­тор­сько­го по­чер­ку.

І ча­сом ці ж кі­не­ма­то­гра­фі­чні ва­ди обер­та­ю­ться — зав­дя­ки хи­тро­сті й щи­ро­сті — на ав­тор­ські че­сно­ти. І якщо, пам’ята­ю­чи кла­си­ка, су­ди­ти ху­до­жни­ка за за­ко­на­ми, ним за­про­по­но­ва­ни­ми, то са­ме цей ху­до­жник — не­під­су­дний. Він ба­чить крізь при­зму ре­аль­но­сті «свою» ан­ти­у­то­пію са­ме та­кою, якою во­на й мо­же бу­ти. Не дай Бо­же, зві­сно. І в йо­го по­гля­ді, без­умов­но, є лу­ка­ва при­мру­га, ба­ла­му­тне під­мор­гу­ва­н­ня.

У цьо­му ж по­гля­ді — і пра­виль­ний роз­ра­ху­нок на ре­а­кцію со­ці­у­му: ти ди­вись, хло­пчи­сько зняв за се­ре­дню укра­їн­ську зар­пла­ту аж ці­ле кі­но — хро­но­ме­тра­жем 1 го­ди­на 10 хви­лин.

То­му й став­ле­н­ня до ці­єї кар­ти­ни з мо­го бо­ку — не тіль­ки як до про­ду­кту ми­сте­цтва кі­но (про це мо­жна спе­ре­ча­ти­ся), а як до со­ці­аль­но-пу­блі­ци­сти­чної акції, та­ко­го псев­до-до­ку­мен­таль­но­го пер­фор­ман­су, ме­та яко­го — збу­дже­н­ня, роз­дра­ту­ва­н­ня, ре­зо­нанс.

До ре­чі, до двох рі­зних прем’єр­них «ан­ти­у­то­пі­чних» про­е­ктів — те­а­траль­но­го й кі­не­ма­то­гра­фі­чно­го — при­че­тна одна про­дю­сер­ка (Ан­на Па­лен­чук). Мо­жли­во, во­на щось знає?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.