Ве­чір­ній дзвін

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Олег ВЕРГЕЛІС

У Льво­ві, в На­ціо­наль­но­му те­а­трі іме­ні Ма­рії Зань­ко­ве­цької, цьо­го ро­ку ви­йшла ви­ста­ва «Пе­ред за­хо­дом сон­ця» за одні­єю з най­кра­щих кла­си­чних п’єс ХХ сто­лі­т­тя ав­тор­ства Гер­хар­та Га­у­птма­на. В го­лов­ній ро­лі — Бо­г­дан Ко­зак.

Цю ви­ста­ву до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти дві­чі, з не­ве­ли­кою ча­со­вою ди­стан­ці­єю. Спо­ча­тку в Ки­є­ві, під час га­стро­лей зань­ків­чан на сце­ні На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. І.фран­ка. Зов­сім не­дав­но — на львів­ській сце­ні, а, як ві­до­мо, удо­ма на­віть сті­ни акто­рам до­по­ма­га­ють. У ки­їв­ські вра­же­н­ня за­кра­ла­ся роз­дво­є­ність: ве­ли­ка га­у­птма­нів­ська істо­рія ні­би тіль­ки-тіль­ки на­ма­цу­ва­ла для се­бе но­ву ве­ли­ку чу­жу те­ри­то­рію, але обжи­ти­ся на ній як слід ще не всти­гла. І з ці­єї при­чи­ни у ви­ста­ві ви­ни­кав «ефект» яки­хось про­тя­гів і про­ле­жнів, да­рем­них па­уз і не­о­бов’яз­ко­вої дис­гар­мо­нії.

По­ду­ма­ло­ся, що ні­ме­цький ко­стюм на­ді­ли не на той ма­не­кен, і обоє му­ча­ться, опи­ра­ю­ться одне одно­му. Хо­ча го­лов­ної актор­ської пар­тії всі ці окре­мі де­та­лі не сто­су­ва­ли­ся.

І ось — Львів.

Те­атр ім. М.зань­ко­ве­цької — вва­жаю, не тіль­ки для ме­не, а й для ба­га­тьох, — без жо­дної дво­зна­чно­сті, сим­во­лі­зує ці­ка­ву ма­ши­ну ча­су. Та­кий со­бі чу­до­дій­ний агре­гат, який ми­т­тю пе­ре­не­се те­бе в один те­а­траль­ний ве­чір, ска­жі­мо, з 2018-го — у 1968-й. До ре­чі, не най­гір­ший рік для те­а­траль­них по­шу­ків в Укра­ї­ні, оскіль­ки то­ді до ве­ли­ко­го го­ри­зон­ту вже на­бли­жа­ли­ся гі­гант­ські те­а­траль­ні по­ста­ті С.дан­чен­ка, Б.сту­пки, Ф.стри­гу­на, ба­га­тьох ін­ших на­ших ге­ні­їв.

Отож де­які ре­пер­ту­ар­ні осо­бли­во­сті чу­до­во­го те­а­тру в йо­го ни­ні­шньо­му ху­до­жньо­му ста­ні раз у раз во­скре­ша­ють у пам’яті одну по­ті­шну істо­рію, яку вже й не пам’ятаю звід­ки ви­ву­див — чи то з Ін­тер­не­ту, чи то з га­зе­ти. Бу­цім у Єв­ро­пі якась го­спо­дар­ка бу­дин­ку за­мкну­ла на­мер­тво на ключ свою упо­ряд­ко­ва­ну квар­ти­ру — ще в 1939-му. А по­тім ці ж її хо­ро­ми «зла­ма­ли» — у 2009-му. Че­рез 70 ро­ків! І, о Бо­же, у квар­ти­рі май­же ні­чо­го не змі­ни­ло­ся: все як но­вень­ке, все як ра­ні­ше. Тіль­ки пил на­ша­ру­вав­ся та міль по­ле­ті­ла в ін­ші сві­ти.

Та­ке са­мо­збе­ре­же­н­ня тра­ди­цій­них куль­тур­них те­а­траль­них цін­но­стей у ве­ли­кій, ба­га­то­на­се­ле­ній, ду­же на­віть ком­фор­та­бель­ній «квар­ти­рі» ім. М. Зань­ко­ве­цької, з одно­го бо­ку, ста­но­вить, як на ни­ні­шні ча­си (ча­си по­ст­дра­ма­ти­чних іде­о­ло­гів і екс­пе­ри­мен­та­то­рів-ска­ну­валь­ни­ків) на­віть пев­ну есте­ти­чну ху­до­жню цін­ність. Зре­штою, кон­се­рва­тизм — не го­лов­не зло у сві­то­вій куль­ту­рі. З ін­шо­го бо­ку, на­віть на при­кла­ді те­пе­рі­шньої прем’єри («Пе­ред за­хо­дом сон­ця») по­стій­но й на­пру­же­но вди­ха­єш, а по­тім ви­ди­ха­єш, пе­ред­чу­ва­ю­чи й очі­ку­ю­чи яки­хось ін­ших ри­тмів, рим, на­віть ри­фів на­шої су­ча­сно­сті — у пе­ре­лом­лен­ні на ста­ру, але зов­сім не не­мі­чну п’єсу.

Ду­же лю­блю цю п’єсу. Вва­жаю її в на­ших ві­тчи­зня­них те­а­траль­них сві­тах на­віть не­до­оці­не­ною. Цей га­у­птма­нів­ський текст 1931-го — зав­жди без­про­гра­шна став­ка на ве­ли­ко­го акто­ра у ве­чір­ній пе­рі­од йо­го твор­чої до­лі. Це ж і своє­ча­сний ма­те­рі­ал, у яко­му справ­ді від­би­ва­ю­ться й на­ші сьо­го­дні­шні кон­флі­кти — осо­би­сто­сті та со­ці­у­му, ха­ра­кте­ру і зви­ча­їв, ча­су й ли­хо­лі­т­тя.

П’єса Га­у­птма­на, як ві­до­мо, пе­ред­чу­ва­ла, а мо­же й пе­ред­ба­ча­ла близь­кі тем­ні ча­си ко­ри­чне­во­го ра­ди­ка­лі­зму в Ні­меч­чи­ні, де­гу­ма­ні­за­цію Єв­ро­пи, всьо­го сві­ту. Ін­ту­їт і про­рок Гер­гарт Га­у­птман, що обо­жню­вав Ге­те і сам се­бе час­тко­во вті­лив у обра­зі сво­го ж Мат­ті­а­са Кла­у­зе­на, був над­то ро­зум­ним чо­ло­ві­ком, аби не усві­дом­лю­ва­ти, в які ча­си він жи­ве, і до чо­го ці ча­си мо­жуть при­зве­сти, і як ці ча­си по­зна­ча­ться на се­ре­до­ви­щі й на май­бу­тньо­му.

До ре­чі, один із ви­да­тних те­а­тро­знав­ців ХХ сто­лі­т­тя (пам’ятаю йо­го текс­ти з ди­тин­ства) Бо­рис Зін­гер­ман са­ме й акцен­ту­вав ува­гу в цій п’єсі — на про­бле­мі се­ре­до­ви­ща, яке фа­таль­но впли­ває на до­лю цен­траль­но­го ге­роя, на до­лю кра­ї­ни і сві­ту.

Пев­на річ, жо­дних та­ких ви­ра­зних ре­жи­сер­ських «рим» із сьо­го­де­н­ням — на осно­ві текс­ту — у львів­ській ви­ста­ві не­має. І, мо­же, во­ни на­віть і не пе­ред­ба­ча­ли­ся на­шим ре­жи­се­ром-кла­си­ком Ал­лою Ба­бен­ко.

Ма­буть, Ал­ла Гри­го­рів­на ду­ма­ла: та хай уже со­бі кон­стру­ю­ють ті чи ін­ші па­ра­ле­лі або ме­ри­ді­а­ни на те­му то­та­лі­та­ри­зму ті, хто мо­тор­ні­ший, мо­лод­ший, по­стмо­дер­ні­ший, а я, мов­ляв, роз­по­вім вам, хло­пчи­ки й дів­ча­тка, ін­ше — су­то сі­мей­ну істо­рію, яка то­ном і ма­не­рою біль­ше на­га­дує ан­глій­ську сі­мей­ну са­гу, ніж жорс­тку­ва­тий і ущи­пли­вий ні­ме­цький сю­жет.

Са­ме в та­ких ан­глій­ських сі­мей­них то­нах і те­че на зань­ків­чан­ській сце­ні істо­рія та­єм­но­го ні­ме­цько­го ра­дни­ка Мат­ті­а­са Кла­у­зе­на (Бо­г­дан Ко­зак) та йо­го ді­тей — Бет­ті­ни, От­ті­лії, Егмон­та, Вольф­ган­га, а та­кож юної ко­ха­ної ви­со­ко­по­ва­жно­го чо­ло­ві­ка — кра­су­ні Ін­кен Пе­терс. Дів­чи­ни, в яку та­єм­ний ра­дник у свої 70 ро­ків за­ко­хав­ся не без пам’яті, а якось ціл­ком сві­до­мо, на­че за за­по­ві­та­ми му­дро­го Ге­те. Але, як ві­до­мо, на­віть ця йо­го ін­тим­на й фі­ло­соф­ська пе­ред­ба­чли­вість зов­сім не вря­ту­ва­ла сон­це ко­ха­н­ня від не­ми­ну­чо­го за­хо­ду.

Так, ця ви­ста­ва Ал­ли Ба­бен­ко від­кри­та, як ду­ша на­роз­христ, для бу­дья­ко­го ли­хо­го й на­віть ар­гу­мен­то­ва­но­го на­ско­ку з бо­ку «про­гре­сив­но­го» кри­ла акту­аль­ної кри­ти­ки.

Та, оскіль­ки я кри­тик «ста­ро­ре­жим­ний», лю­би­тель не ли­ше акту­аль­них ви­кли­ків, а й цін­но­стей ві­чних, де­лі­ка­тно кон­ста­тую та­ке.

Справ­ді, у ви­ста­ві за­ма­ло ці­ка­вих сце­ні­чних рі­шень, по­мі­тний де­мон­стра­тив­ний лі­міт яскра­вих де­та­лей, які роз­фар­бо­ву­ють і зба­га­чу­ють жи­т­тя по­ста­нов­ки. Тут не­до­сить і зав­жди ба­жа­ної в та­ких дра­ма­тур­гі­чних ви­пад­ках сце­ні­чної на­пру­ги, оскіль­ки п’єсу Га­у­птма­на мо­жна роз­гля­да­ти не тіль­ки як сі­мей­ну дра­му, а й як ви­со­ку тра­ге­дію. І де­хто це ро­бив ра­ні­ше, не­бе­з­успі­шно.

Ху­до­жник Оле­ксандр Овер­чук, ро­зум­но усві­дом­лю­ю­чи «ви­со­ту» дра­ма­тур­гі­чної план­ки Г.га­у­птма­на, асо­ці­а­тив­но на­тя­кає, що на­віть бу­ди­нок го­лов­но­го ге­роя зда­ле­ку чи­мось на­га­дує храм, що по­ри­ва­є­ться вго­ру. Оскіль­ки й ге­рой, Мат­ті­ас Кла­у­зен, — осо­би­стість під­не­се­на, ду­хов­на, по­ри­ва­є­ться до іде­а­лів фі­ло­соф­ських і фі­ло­ло­гі­чних.

Він вза­га­лі — хо­дя­ча ен­ци­кло­пе­дія й не­втом­ний ри­тор. Зда­є­ться, текс­ти цьо­му чо­ло­ві­ко­ві пи­сав не так Га­у­птман, як сам та­єм­ний ра­дник ¥ете: щось мі­цне й ві­чне рі­днить цю трій­цю.

У та­ко­му бу­дин­ку-хра­мі, з не­о­дмін­ною бі­бліо­те­кою, з кар­ти­на­ми-гло­бу­са­ми, і пли­не сі­мей­не жи­т­тя до­бро­по­ря­дних бюр­ге­рів, від­по­від­аль­но й на­віть від усі­єї ду­ші ро­зі­гра­не хо­ро­шим скла­дом На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. М.зань­ко­ве­цької.

Удо­ма, на їхній рі­дній сце­ні, та ще й при пе­ре­пов­не­но­му за­лі (ця ви­ста­ва ра­птом ви­яви­ла­ся у Льво­ві ан­шла­го­вим хі­том!) ко­жен із акто­рів, уже хто як мо­же, від­дає га­у­птма­нів­ській кла­си­чній істо­рії і ча­сти­ну сво­го на­бу­то­го сце­ні­чно­го до­сві­ду, і своє ни­ні­шнє твор­че хви­лю­ва­н­ня. Це гра в кла­си­ку, ко­ли ро­лі ви­пи­са­ні ого-го як хо­ро­бро. Це та­кож гра в кла­си­ку, ко­ли во­ни, зань­ків­ча­ни, ще пам’ята­ють, якою во­на для них бу­ла — пе­ред за­хо­дом сон­ця.

Тим ча­сом у сі­мей­стві Кла­у­зе­на, яким йо­го по­ка­зу­ють акто­ри-зань­ків­ча­ни, не­має яв­них лі­де­рів і про­та­го­ні­стів, уся ця сім’я з дру­зя­ми вку­пі ба­чи­ться ме­ні на сце­ні до­бро­тним зве­де­ним хо­ром і до­сить-та­ки зла­го­дже­ним ан­сам­блем, зав­да­н­ня яко­го — гра­ти не тіль­ки в кла­си­ку, а гра­ти — се­ре­до­ви­ще. Са­ме та­ке се­ре­до­ви­ще, без облич із «не­об­щим выра­же­ньем». Ці лю­ди се­ре­до­ви­ща — у ви­ста­ві Ба­бен­ко — чи­нять нав­ми­сне зло, мо­же на­віть не зов­сім усві­дом­ле­но, без яко­їсь оче­ви­дної во­ро­жне­чі до ба­те­чка Мат­ті­а­са. Про­сто так вла­што­ва­ний їхній світ, про­сто бі­знес є бі­знес, про­сто в жит­ті, на їхнє (і на­ше) ро­зу­мі­н­ня, є пра­ви­ла, яких по­ру­шу­ва­ти не слід, оскіль­ки від­ступ від яки­хось ба­зо­вих ра­ціо­наль­них (ні­ме­цьких) основ мо­же при­зве­сти до «за­ги­бе­лі бо­гів». Тих «бо­гів», яки­ми їх для се­бе при­ду­ма­ло це се­ре­до­ви­ще.

Тим ча­сом ця по­ста­нов­ка, зу­ми­сне чи ми­мо­во­лі, са­ме й про­по­нує один ду­же ва­жли­вий мо­тив — за­ги­бе­лі Бо­га. Та тіль­ки одно­го-єди­но­го, яким і є в цій ви­ста­ві Мат­ті­ас Кла­у­зен, зі­гра­ний Бо­г­да­ном Ко­за­ком.

У цій ро­лі, мо­жли­во як у жо­дній ін­шій, чу­до­вий актор зу­стрі­ча­є­ться чи не зі сво­їм дра­ма­тур­гі­чним «аль­тер-его». Оби­два ду­же ро­зум­ні, оби­два со­ці­аль­но й твор­чо актив­ні. Ко­жен із них ві­рує в те, що сон­це ро­зу­му ні­ко­ли не за­сту­ють ли­хі хма­ри без­ум­ства, а та­кож хма­ри на­кле­пу чи бісну­ва­н­ня.

У ро­лі, зі­гра­ній Ко­за­ком, ду­же ва­жли­ва ін­те­ле­кту­аль­на під­стіб­ка. Сам цей актор — ін­те­ле­кту­ал і ро­зум­ник. І ось за йо­го Мат­ті­а­сом Кла­у­зе­ном зра­зу й ви­ни­кає ці­лий пласт ко­ли­шньої єв­ро­пей­ської куль­ту­ри, з її актив­ною бо­роть­бою за при­мар­ні іде­а­ли, за гу­ма­ні­сти­чні цін­но­сті.

Ска­же­мо, в Га­у­птма­на до­сить чі­тко окре­сле­но кон­флікт люд­сько­го ін­те­ле­кту­аль­но­го сві­тла (яке не­се сві­ту Кла­у­зен) і без­со­ві­сної пі­тьми, вті­ле­ної в йо­го сі­мей­ці, а от­же — у всьо­му су­спіль­стві.

І, мо­жли­во, впер­ше я глиб­ше за­ми­слив­ся на осно­ві ці­єї п’єси над про­фі­лем ді­яль­но­сті Кла­у­зе­на — та­єм­ний ра­дник, — оскіль­ки Бо­г­дан Ко­зак не мо­же зі­гра­ти лю­ди­ну без та­єм­ни­ці, без її ми­ну­ло­го. У рі­зних йо­го ге­ро­ях, і в цьо­му на­сам­пе­ред, є не тіль­ки зов­ні­шня по­ста­ва, гар­ний образ, а й гли­бо­ко при­хо­ва­ний «чо­ло­ві­чок усе­ре­ди­ні», від­по­від­аль­ний за сі­мей­ні се­кре­ти й ске­ле­ти в ша­фах. І, вла­сне, та­єм­ний ра­дник — по­свя­че­н­ня лю­ди­ни у біль­ші зна­н­ня, ніж ті, які ма­ють ін­ші, про­сті смер­тні.

І ось ко­ли ге­рой Ко­за­ка, вра­же­ний під­сту­пні­стю ді­тей, ру­шає до порт­ре­та по­кій­ної дру­жи­ни, а по­тім, схо­пив­ши до рук хо­ло­дну зброю, по­чи­нає нею шма­ту­ва­ти ди­тя­чу ігра­шку (як ляль­ку ву­ду), одра­зу й ро­зу­мі­єш, що не все в ми­ну­ло­му жит­ті ці­єї лю­ди­ни бу­ло та­ким со­лод­ким та бла­го­сним. І зав­дя­ки акто­ро­ві, йо­го тра­кту­ван­ню обра­зу Кла­у­зе­на, зра­зу й здри­га­ю­ться спо­га­ди про на­ту­ра­лі­ста-га­у­птма­на, який тра­ге­дії ба­га­тьох сво­їх ге­ро­їв по­ясню­вав ви­клю­чно ми­ну­лим, кров­ни­ми уза­ми, спад­ко­ви­ми про­бле­ма­ми.

Раз у раз у ні­ме­цько­му бу­дин­ку-хра­мі з’яв­ля­є­ться дур­на ляль­ка люд­сько­го зро­сту. Во­на пе­ре­слі­дує ге­роя та йо­го до­мо­чад­ців. Щось спів­ає або див­но крив­ля­є­ться. Акту­аль­ні кри­ти­ки, мо­жли­во, по­ба­чать у цій ляль­ці — ди­тя­чі мрії ко­ха­ної Ін­кен, а я, «ста­ро­ре­жим­ний», ба­чу в цій ляль­ці від Ал­ли Ба­бен­ко — тінь ми­ну­ло­го, за якою хо­ва­є­ться за­гад­ко­ва дру­жи­на Мат­ті­а­са Кла­у­зе­на. Жін­ка, що на­ро­ди­ла йо­му, мо­жна ска­за­ти — свя­тій лю­ди­ні, аб­со­лю­тно не тих, на ко­го він роз­ра­хо­ву­вав і на ко­го бу­ду­вав пла­ни. Спад­ко­вість, так би мо­ви­ти.

Ви­дно й зро­зумі­ло, що роль Кла­у­зе­на ре­тель­но ро­зі­бра­на й ви­ва­же­на го­лов­ним акто­ром ви­ста­ви — Бо­г­да­ном Ко­за­ком. У ро­лі є і ве­ли­кий план, який одра­зу ж за­дає по­трі­бний тон ви­ста­ві. У цій ро­лі є не­об­хі­дні ню­ан­си, які пе­ре­да­ють і нер­во­вість, і па­фос ці­єї вже лі­тньої лю­ди­ни.

Мат­ті­ас Кла­у­зен, яким йо­го грає Ко­зак, — лю­ди­на, ко­тра уни­кну­ла ознак роз­па­ду, фі­зи­чно­го й ін­те­ле­кту­аль­но­го. Він ду­же актив­ний, го­лос йо­го впев­не­ний. Свій вік він хо­ває за ді­яль­ним втор­гне­н­ням у по­то­чне жи­т­тя — чи то свя­то, чи то про­бле­ма.

Аб­со­лю­тно за Га­у­птма­ном, Бо­г­дан Ко­зак пе­ре­дає в цій же ви­ста­ві й ідею та­кої со­бі «не­мар­ної ста­ро­сті», — а ці­єю іде­єю був одер­жи­мий сам дра­ма­тург. Мов­ляв, не­має жо­дних про­блем ві­ку, якщо дух твій нев­га­мов­ний, якщо жи­т­тя зда­є­ться не під­сум­ком, а ли­ше про­дов­же­н­ням на­со­лод і пі­знань. Як ка­зав уже ци­то­ва­ний тут Б.зін­гер­ман, «ста­рість у Га­у­птма­на зав­жди силь­ні­ша за мо­ло­дість, то­му що лю­ди­на має жи­ти дов­го, ли­ше змі­цню­ю­чи свої ті­ле­сні й ду­шев­ні си­ли».

Сю­жет із юною Ін­кен Пе­терс (я ба­чив у рі­зних ви­ста­вах двох рі­зних актрис, але від пе­ре­ста­нов­ки до­дан­ків су­ма не змі­ню­ва­ла­ся, оби­дві по-сво­є­му ці­ка­ві) — у тра­кту­ван­ні Б.ко­за­ка, — при­ро­дно, не так оста­н­ня при­страсть лі­тньо­го чо­ло­ві­ка до юної ді­ви, як чер­го­вий етап пі­зна­н­ня ве­ли­ко­до­свід­че­но­го му­дре­ця, та­єм­но­го ра­дни­ка, який мо­же щось цін­не по­ра­ди­ти на­віть Го­спо­ду Бо­гу.

Ця чи ін­ша Ін­кен — для та­ких му­дрих чо­ло­ві­ків — ча­сто ли­ше фра­гмент ни­ми ж змо­де­льо­ва­ної си­сте­ми, ча­сто не їхня ого­ле­на емо­ція, а ви­клю­чно тя­жі­ю­чий ро­зум, який пе­ред­ба­чає і фі­зи­чне онов­ле­н­ня зав­дя­ки зу­стрі­чі з пре­кра­сним, і фі­ло­соф­ське пе­ре­о­сми­сле­н­ня по­пе­ре­дньо­го до­сві­ду. І якщо ви­ді­ля­ти клю­чо­вий кон­флікт у ви­ста­ві, то нав­ряд чи це кон­флікт сві­тла й пі­тьми (ба­тько і сі­мей­ство), до­бра і зла (ко­ха­н­ня та гро­ші), при­стра­сті й під­сту­пно­сті, — тут я все про­чи­тав іна­кше. Тут кон­флікт ро­зу­му й вуль­гар­но­сті. Ро­зум­ний Мат­ті­ас Кла­у­зен, який, зда­ва­ло­ся б, усе пе­ред­ба­чив і все про­ра­ху­вав у сво­є­му жит­ті та в жит­ті ін­ших, ра­птом зі­штов­ху­є­ться зі зви­чай­ною жит­тє­вою вуль­гар­ні­стю, вті­ле­ною в йо­го ж сі­мей­стві. І та­ке зі­ткне­н­ня, для ньо­го, фі­ло­со­фа­ро­зум­ни­ка, — стра­шні­ше за тра­ге­дію Лі­ра. Шек­спі­рів­ський ста­рець, за де­яки­ми ре­жи­сер­ськи­ми вер­сі­я­ми, хо­ча б був ма­ра­зма­ти­ком, на­то­мість цей, Кла­у­зен, — ясний ро­зум і ні­ме­цький роз­ра­ху­нок, і не­зми­гний по­гляд за го­ри­зонт.

Ро­зум­ний чо­вен роз­бив­ся об вуль­гар­ність.

Жи­т­тя да­ло трі­щи­ну са­ме в то­му мі­сці, яке йо­му зда­ва­ло­ся аб­со­лю­тно без­пе­чним.

Тре­ба ба­чи­ти хви­ли­ни роз­па­чу, про­жи­ті на сце­ні Ко­за­ком, ко­ли йо­го ге­рой не кри­чить і не ска­же­ніє, а щи­ро ди­ву­є­ться — люд­ській ду­ро­сті, вуль­гар­но­сті й нев­дя­чно­сті. То­му, що, зре­штою, й при­ве­де йо­го ж до са­мо­губ­ства. З рі­дни­ми по­ган­ця­ми жи­ти не­мо­жли­во. А з ко­ха­ною дів­чи­ною не­мо­жли­во ви­гля­да­ти пе­ре­мо­же­ним, злом­ле­ним. При­чо­му по­вер­же­ним не ан­ти­чни­ми бо­га­ми (про яких він усе знає на­пам’ять), а ось ци­ми — ма­лень­ки­ми, хи­жи­ми, зви­чай­ни­ми ро­ди­ча­ми, які за­по­ло­ни­ли йо­го бу­ди­нок і по­шко­ди­ли йо­го ро­зум.

Тра­ге­дія силь­ної лю­ди­ни ці­ка­ва то­ді, ко­ли во­на про­ти­сто­їть рів­но­зна­чній си­лі.

Тра­ге­дія ро­зум­ної лю­ди­ни жа­хли­ва то­ді, ко­ли її ва­лять із ніг — не арі­сто­те­лі, а дрі­бні па­ску­дни­ки.

У мо­мен­ти сво­єї не­пе­ре­дба­че­ної по­раз­ки й не­про­гно­зо­ва­но­го па­ді­н­ня го­лос Кла­у­зе­на-ко­за­ка зву­чить осо­бли­во три­во­жно, осо­бли­во на­дрив­но. Цей йо­го го­лос — як трі­сну­тий зне­си­ле­ний і вже то­ну­чий дзвін. Го­лос му­дрої лю­ди­ни, яка ро­зу­міє, що сон­це жи­т­тя за­хо­дить тіль­ки то­ді, ко­ли з жи­т­тя іде ро­зум.

Мат­ті­ас Кла­у­зен — ве­ли­ка роль ви­да­тно­го акто­ра — ве­чір­ній дзвін, ме­ло­дія яко­го на­га­дує мо­ли­тву

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.