Оле­ксандр Сол­же­ні­цин. Три­бу­нал над ко­му­ні­змом

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Пе­тро МАРУСЕНКО

11 гру­дня Оле­ксан­дру Сол­же­ні­ци­ну ви­пов­ни­ло­ся б 100 ро­ків. Це, без­пе­ре­чно, по­дія в су­спіль­но­му й лі­те­ра­тур­но­му жит­ті. Но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат 1970 ро­ку — по­стать сві­то­во­го зна­че­н­ня.

Го­лов­ною йо­го ро­бо­тою, спра­вою жи­т­тя ста­ло па­но­рам­не ху­до­жньо-істо­ри­чне до­слі­дже­н­ня «Ар­хі­пе­лаг ГУЛАГ» про ма­со­ві ре­пре­сії в Ра­дян­ській Ро­сії та СРСР у 1918–1956 ро­ках. Во­но зна­чною мі­рою змі­ни­ло став­ле­н­ня до біль­шо­ви­цько­го ре­жи­му в усьо­му сві­ті. Я про­чи­тав пер­ші ча­сти­ни кни­ги в сам­ви­да­ві на­при­кін­ці 1960-х. І вже то­ді про ви­зна­н­ня цьо­го лю­до­жер­сько­го ре­жи­му, Ле­ні­на і йо­го на­сту­пни­ка Ста­лі­на для ме­не не мо­гло бу­ти й мо­ви.

Чи­та­ти кни­гу над­зви­чай­но важ­ко. Ме­жа люд­ських стра­ж­дань пе­ре­вер­шує ме­жу на­шої фан­та­зії.

Вже пер­ший роз­діл тво­ру — «Арешт» — одра­зу вво­дить чи­та­ча в атмо­сфе­ру жа­хіть, що їх від­чу­ває лю­ди­на, все жи­т­тя якої по­ді­ли­ло­ся на «до» і «пі­сля». Щой­но ти був віль­ним, ша­но­ва­ним гро­ма­дя­ни­ном, мав ро­ди­ну, ді­тей — і враз усе втра­ча­єш. І не має він ін­ших слів, щоб від­по­ві­сти на «ви за­а­ре­што­ва­ні», — «Я?? За що?!?» «Пи­та­н­ня міль­йо­ни і міль­йо­ни ра­зів по­вто­ре­не ще до нас і на яке ні­ко­ли не отри­ма­но від­по­віді. Арешт — це мит­тє­ве ра­зю­че пе­ре­ки­да­н­ня з одно­го ста­ну в ін­ший».

Дру­гий роз­діл — «Істо­рія на­шої ка­на­лі­за­ції» — про люд­ські по­то­ки, які на­пов­ню­ва­ли та­бо­ри й тю­рем­ні ка­ме­ри. Чо­мусь вва­жа­ло­ся, що ре­пре­сії від­бу­ва­ли­ся пе­ре­ва­жно в 1937— 1938 ро­ках. На­віть 1937-й став сим­во­лі­чним ро­ком, ні, не без­за­ко­н­ня ра­дян­ської си­сте­ми, а про­сто не­зна­чно­го від­хи­ле­н­ня від ге­не­раль­ної лі­нії пар­тії в ча­си «куль­ту осо­би Ста­лі­на». Але ав­тор пе­ре­кон­ли­во до­во­дить, що по­тік цих двох стра­шних ро­ків був не єди­ним, і на­віть не го­лов­ним, «тим, що роз­пи­рав зло­вон­ні тру­би на­шої ка­на­лі­за­ції». Так, на­при­кін­ці гру­дня 1917 ро­ку в стат­ті «Як ор­га­ні­зу­ва­ти зма­га­н­ня» Ле­нін про­го­ло­сив за­галь­ну єди­ну ме­ту — «очи­ще­н­ня зем­лі ро­сій­ської від уся­ких шкі­дли­вих ко­мах». І від­то­ді жо­дно­го дня — аж до смер­ті Ста­лі­на і на­віть тро­хи пі­зні­ше — не пе­ре­ри­вав­ся цей стра­дний по­тік.

«Ар­хі­пе­лаг» на­пи­са­но чу­до­вою мо­вою і з ве­ли­ким гу­мо­ром, який під­кре­слює аб­сур­дність дій ка­тів. Як і скрізь у Сол­же­ні­ци­на, гу­мор тут ся­гає дік­кен­сів­сько­го рів­ня. Чо­го вар­тий ли­ше епі­граф до пер­шої ча­сти­ни: «В епо­ху ди­кта­ту­ри й ото­че­ні з усіх бо­ків во­ро­га­ми, ми ін­ко­ли ви­яв­ля­ли не­по­трі­бну м’якість, не­по­трі­бне м’яко­сер­дя» (Кри­лен­ко, про­мо­ва на про­це­сі «Пром­пар­тії»).

Твір охо­плює бу­кваль­но всі гра­ні ре­пре­сив­ної си­сте­ми — її істо­рію, роз­ви­ток, основ­них «ге­ро­їв»… Ав­тор у не­скін­чен­ній са­зі, яка спи­ра­є­ться на свід­че­н­ня 257 бран­ців ре­жи­му і йо­го осо­би­стий до­свід, скру­пу­льо­зно опи­сує всі ко­ла пе­кла, че­рез які до­во­ди­ло­ся про­хо­ди­ти лю­дям. Пе­ред на­ши­ми очи­ма по­стає ка­тор­жна пра­ця та­бір­ни­ків у всіх аспе­ктах їхньо­го жи­т­тя в не­во­лі. Зви­чай­но, Сол­же­ні­цин як пи­сьмен­ник до­слі­джує й пси­хо­ло­гію зе­ків та їхніх ка­тів.

Не­має та­ко­го пи­та­н­ня ра­дян­сько­го тю­рем­но­го жи­т­тя, яко­го б не ви­сві­тлив Сол­же­ні­цин. «Не­мо­жли­во спів­існу­ва­ти з дер­жа­вою-ка­тів­нею. На­зва тво­ру — ме­та­фо­ра всі­єї кра­ї­ни. Кни­га вра­жає щіль­ні­стю ви­кла­ду, гну­чкі­стю й то­чні­стю мо­ви. Він уміє ком­па­ктно укла­сти цей ма­те­рі­ал, але ні на мить не втра­чає об’єктив­но­сті й за­хо­пли­во­сті», — вва­жає пи­сьмен­ник Дми­тро Би­ков.

Вплив тво­ру на сві­то­ву істо­рію важ­ко пе­ре­оці­ни­ти: кни­га ста­ла своє­рі­дним Нюрн­берзь­ким про­це­сом над ко­му­ні­змом. «Ефект Сол­же­ні­ци­на, тоб­то оста­то­чне роз­ча­ру­ва­н­ня в ра­дян­сько­му ко­му­ні­змі пі­сля пу­блі­ка­ції «Ар­хі­пе­ла­гу ГУЛАГ» діє аж ні­як не на всіх. Ра­дян­ський ко­му­нізм не ском­про­ме­то­ва­ний у зна­чній ча­сти­ні су­спіль­ства, яке або но­сталь­гує за силь­ною ру­кою, або під­да­є­ться ам­не­зії мо­раль­ній, або про­дов­жує вва­жа­ти ста­лін­ську си­сте­му та­бо­рів чи ко­ле­ктив­ні де­пор­та­ції на­ро­дів об´рун­то­ва­ни­ми ді­я­ми», — пи­ше одна з най­лі­пших до­слі­дниць твор­чо­сті пи­сьмен­ни­ка Лю­дми­ла Са­ра­скі­на.

Дру­га іпо­стась Сол­же­ні­ци­на — ви­да­тний пи­сьмен­ник. По­вість «Один день Іва­на Де­ни­со­ви­ча» з’яви­ла­ся в 11-му чи­слі за 1962 рік жур­на­лу «Но­вый мир». Пі­сля ви­хо­ду у світ не­ве­ли­кої по­ві­сті про жи­т­тя ра­дян­ської лю­ди­ни в та­бо­рі пи­сьмен­ник враз став зна­ме­ни­тим. Він пи­сав: «…з усі­єї Ро­сії не­мов ви­бу­хну­ли ли­сти до ме­не, і в ли­стах лю­ди пи­са­ли, що во­ни пе­ре­жи­ли, що в ко­го бу­ло». Чо­го вар­тий епі­лог по­ві­сті:

«Ми­нув день, ні­чим не по­тьма­ре­ний, майaeе ща­сли­вий.

Та­ких днів за йо­го строк від дзвін­ка до дзвін­ка бу­ло три ти­ся­чі шіс­тсот п’ят­де­сят три. Че­рез ви­со­ко­сні ро­ки — три дні зай­ві до­да­ва­ли­ся».

Оле­ксандр Іса­йо­вич на­пи­сав ли­ше два ро­ма­ни: «У ко­лі пер­шо­му» і «Ра­ко­вий кор­пус». Зу­пи­ню­ся тро­хи на ро­ма­ні «У ко­лі пер­шо­му». По­над 600 сто­рі­нок текс­ту опо­від­а­ють про по­дії, які ста­ли­ся за три до­би. Час і про­стір у ро­ма­ні гра­ни­чно сти­сну­ті.

На все жи­т­тя за­ли­ша­ю­ться в пам’яті ге­рої ро­ма­ну — і ди­пло­мат Ін­но­кен­тій Во­ло­дін, і зе­ки: Нєр­жин, Ру­бін, Со­ло­гдін, і на­віть епі­зо­ди­чний пер­со­наж — двір­ник Спи­ри­дон. Ні­ко­ли не за­бу­ду йо­го яскра­во­го про­ни­зли­во­го мо­но­ло­гу, який за­кар­бу­вав­ся у ме­не в пам’яті:

«Якщо б ме­ні, Глі­бе, ска­за­ли за­раз: ось ле­тить та­кий лі­так, на ньо­му бом­ба атом­на. Хо­чеш, те­бе тут як со­ба­ку по­хо­ва­ють під дра­би­ною, і сім’ю твою пе­ре­криє, і ще міль­йон лю­дей, але з ва­ми — Отця Ву­са­то­го і весь за­клад їхній з ко­рі­н­ням, щоб не бу­ло біль­ше, щоб не стра­aeдав на­род по та­бо­рах, по кол­го­спах, по ліс­го­спах? — Спи­ри­дон на­пру­aeив­ся, під­пи­ра­ю­чи кру­ти­ми пле­чи­ма вaeе ні­би па­да­ю­чу на ньо­го дра­би­ну і ра­зом з нею дах і всю Мо­скву. — Я, Глі­бе, по­ві­риш, тер­пець уві­рвав­ся! Не ли­ши­лось тер­пцю! Я б ска­зав, — він ви­вер­нув го­ло­ву до лі­та­ка: — Ну ae бо! Ну ae бо! Ки­дай! Руй­нуй!!»

Пе­ред на­ши­ми очи­ма і офі­це­ри «ша­ра­шки», де пра­цю­ють зе­ки-на­у­ков­ці, і сам мі­ністр вну­трі­шніх справ Аба­ку­мов… І, зви­чай­но, Ста­лін з йо­го вір­ним псом По­скрьо­би­ше­вим.

…Ве­лич Сол­же­ні­ци­на як пи­сьмен­ни­ка не в остан­ню чер­гу по­ля­гає в йо­го фан­та­сти­чно­му по­чут­ті гу­мо­ру. І хо­ча гу­мор пи­сьмен­ни­ка ча­сті­ше має сар­до­ні­чний ха­ра­ктер, про­те це аб­со­лю­тно йо­го не при­ни­жує. У роз­ді­лі «Князь Ігор» іде­ться про те, як зе­ки вла­шту­ва­ли су­до­вий про­цес над… кня­зем Іго­рем зі «Сло­ва про Іго­рів по­хід». І зе­ки про­сто бли­ску­че, ущент роз­би­ва­ють лю­ди­но­не­на­ви­сни­цьке ста­лін­ське су­до­чин­ство.

Перш ніж пе­ре­йти до те­ми «Сол­же­ні­цин і Укра­ї­на», під­кре­слю, що пи­сьмен­ник зав­жди че­сний, зав­жди від­вер­тий у сво­їх ви­слов­лю­ва­н­нях. У ньо­му не­має і кра­плі лу­кав­ства. Він мо­же по­ми­ля­ти­ся (і по­ми­ляв­ся не­о­дно­ра­зо­во!), про­те ні­ко­ли не кри­вив ду­шею. То­му все ска­за­не ним про се­бе мо­жна при­йма­ти за чи­сту мо­не­ту.

Со­вість укра­їн­ської на­ції Єв­ген Свер­стюк з ве­ли­ким пі­є­те­том ста­вив­ся до сво­го ко­ле­ги — пи­сьмен­ни­ка-зе­ка, хо­ча да­ле­ко не в усьо­му з ним по­го­джу­вав­ся. Зга­дай­мо ли­ше ста­т­тю Сол­же­ні­ци­на (2008) в га­зе­ті «Изве­стия», в якій він ка­те­го­ри­чно за­пе­ре­чу­вав ге­но­ци­дний ха­ра­ктер Го­ло­до­мо­ру в Укра­ї­ні в 1932–1933 ро­ках: «Та­кий про­во­ка­тор­ський ви­гук про «ге­но­цид» став за­ро­дaeу­ва­ти­ся де­ся­ти­лі­т­тя­ми опі­сля — спер­шу та­єм­но, в за­тхлих дум­ках шо­ві­ні­стів, во­ро­aeо на­ла­што­ва­них про­ти «мо­ска­лів», — а ось те­пер до­сяг і де­рaeав­них кіл ни­ні­шньої Укра­ї­ни…» І все ж та­ки не­при­ми­рен­ну по­ле­мі­ку з Оле­ксан­дром Іса­йо­ви­чем з при­во­ду йо­го остан­ніх ста­тей і ро­бо­ти «Як нам обла­шту­ва­ти Ро­сію» укра­їн­ський фі­ло­соф за­вер­шу­вав так: «Чи пі­сля всьо­го ска­за­но­го Со­лaeе­ні­цин наш друг? Так. Але істи­на до­ро­aeча».

Сол­же­ні­цин пи­сав: «Я ска­зав, до­ро­гі бра­ти, тут кіль­ка сен­сів: як усі хри­сти­я­ни ми — бра­ти, і ще осо­бли­во як пра­во­слав­ні. Але, крім то­го, в ме­не ве­ли­ка час­тка укра­їн­ської кро­ві, моя ма­ти бу­ла майaeе пов­на укра­їн­ка. Мій дід по ма­те­рі — єди­ний чо­ло­вік у ро­ди­ні пі­сля смер­ті мо­го ба­тька — був укра­ї­нець, за­ги­нув у ГПУ. Йо­го aeи­ва мо­ва і aeит­тє­ві на­ста­но­ви укра­їн­ською мо­вою до­сі aeи­ві у мо­їх ву­хах.

То­му про укра­їн­ську до­лю я не ми­слю як про сто­рон­ню, але як про свою вла­сну, — я ні­ко­ли не за­бу­вав ні­яких стра­ae­дань укра­їн­сько­го на­ро­ду, осо­бли­во стра­шний ве­ли­кий го­лод йо­го, який за­брав 6 міль­йо­нів aeит­тів».

І ще: «Ме­ні бо­ля­че пи­са­ти про це. Укра­їн­ське і ро­сій­ське по­єд­на­не в ме­ні і в кро­ві, і в сер­ці, і в по­ми­слах. Але ве­ли­кий до­свід дру­aeньо­го спіл­ку­ва­н­ня з укра­їн­ця­ми в та­бо­рах від­крив ме­ні, як у них на­бо­лі­ло. Не уни­кну­ти на­шо­му по­ко­лін­ню за­пла­ти­ти за по­мил­ки стар­ших».

Не все, що пи­сав Сол­же­ні­цин про Укра­ї­ну, прийня­тне для укра­їн­ців. То­му ще раз на­да­мо сло­во Єв­ге­но­ві Свер­стю­ку: «Я ду­маю, що він хо­тів у со­бі по­до­ла­ти оцю по­двій­ність по­хо­дaeе­н­ня, і він не зна­йшов ін­шо­го спосо­бу по­до­ла­ти її, як че­рез за­пе­ре­че­н­ня укра­їн­сько­сті…» Але Єв­ген Оле­ксан­дро­вич ви­сту­пив і про­ти огуль­ної не­при­стой­ної ата­ки на Оле­ксан­дра Іса­йо­ви­ча, яка про­ко­ти­ла­ся в ЗМІ Ро­сії й Укра­ї­ни в 2000-х ро­ках: «Однак на­віть як­би Оле­ксандр Іса­йо­вич по сла­бо­сті сво­їй озлив­ся на укра­їн­ський на­род, усе одно за­хи­сти­ти йо­го ім’я від лaeе­свід­чень — наш обов’язок че­сті».

Не ви­кли­кає сум­ні­ву, що Сол­же­ні­цин — бли­ску­чий пу­блі­цист. Го­лов­ним йо­го тво­ром за впли­вом є «Жить не по лжи». У ньо­му він за­кли­кає про­ти­сто­я­ти вла­ді бре­хні. Як пи­ше Лю­дми­ла Са­ра­скі­на: «Чим на­справ­ді став за­клик Со­лaeе­ні­ци­на «Жить не по лжи» для міль­йо­нів спів­ві­тчи­зни­ків? І го­лов­не, чи усві­дом­лю­вав­ся він ни­ми як мі­ні­мум су­спіль­но­го спро­ти­ву? Га­даю, що ні. Га­даю, що з то­чки зо­ру пе­ре­сі­чної лю­ди­ни — то був са­мий ма­кси­мум, який ва­aeко ви­ко­на­ти якраз то­му, що він по­збав­ляв тих при­ві­ле­їв, які дає шлях уяв­ною, по­ка­зною ло­яль­ні­стю ре­aeи­му. Мир­но, але не­при­ми­рен­но про­ти­сто­я­ти си­сте­мі по­мил­ко­вих цін­но­стей, і на­віть пе­ре­бу­ва­н­ня по­за си­сте­мою цих цін­но­стей те­ae ви­яви­ло­ся чи­ма­лим іспи­том, який ви­три­ма­ли да­ле­ко не всі, хто то­ді при­слу­хав­ся до Со­лaeе­ні­ци­на».

У цій ро­бо­ті пи­сьмен­ник від­крив фор­му­лу: на­силь­ству не­має чим при­кри­ти­ся, окрім бре­хні. А во­на мо­же три­ма­ти­ся тіль­ки на­силь­ством. А от­же, про­дов­жує Сол­же­ні­цин, най­про­сті­ший, най­до­сту­пні­ший ключ до на­шо­го ви­зво­ле­н­ня — осо­би­ста не­участь у по­ши­рен­ні, ле­гі­ти­ма­ції бре­хні.

За­зна­чи­мо, що про­ти Сол­же­ні­ци­на КДБ про­ва­ди­ло на­кле­пни­цьку кам­па­нію, при­чо­му її очо­лю­вав і спря­мо­ву­вав ке­рів­ник ці­єї ор­га­ні­за­ції Юрій Ан­дро­пов. Але й «лі­ва гро­мад­ськість» пі­ді­гру­ва­ла ге­бні. Пи­сьмен­ни­ка чи­та­ли ду­же не­ува­жно й не­до­бро­со­ві­сно. На­при­клад, йо­го обзи­ва­ли (і до­сі, вже пі­сля смер­ті, обзи­ва­ють!) ре­а­кціо­не­ром, шо­ві­ні­стом, ім­пе­рі­а­лі­стом. Пи­сьмен­ник ди­ву­вав­ся: «У чо­му ж я — ім­пе­рі­а­ліст? Про­по­ную Со­вє­там при­пи­ни­ти всі­ля­ку агре­сію, при­бра­ти зві­ду­сіль оку­па­цій­ні вій­ська, ко­му ж це по­га­но? Пи­шу ж: «ме­та ім­пе­рії та мо­раль­не здо­ров’я на­ро­ду не­су­мі­сні», — ні, ім­пе­рі­а­ліст!»

Ось ду­же ва­жли­ва й акту­аль­на, як на сьо­го­дні, дум­ка пи­сьмен­ни­ка: «Я з три­во­гою ба­чу, що ро­сій­ська на­ціо­наль­на са­мо­сві­до­мість ба­га­то в чо­му ні­як не мо­aeе звіль­ни­ти­ся від роз­ло­го­го де­рaeав­но­го ми­сле­н­ня, від ім­пер­сько­го дур­ма­ну… Пе­ре­по­від­а­ю­чи хри­сти­ян­ський за­по­віт, Во­ло­ди­мир Со­лов­йов пи­сав: «Лю­би усі ін­ші на­ро­ди, як свій вла­сний».

P.S. На жаль, у су­ча­сній Ро­сії са­ме ці на­ста­но­ви Оле­ксан­дра Сол­же­ні­ци­на від­ки­ну­ті й опи­ни­ли­ся на мар­гі­не­сі су­спіль­но­го жи­т­тя. Чи не то­му за остан­ні 20 ро­ків на те­ри­то­рії Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції вста­нов­ле­но 101 (!) пам’ятник Ста­лі­ну. І ця дер­жа­ва нев­пин­но ско­чу­є­ться в то­та­лі­тар­ний дур­ман, на­ма­га­ю­чись зно­ву збу­ду­ва­ти ім­пе­рію.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.