Ви­бір ге­роя

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Єв­ген ЗАРУДНИЙ, Є.з.)

кан­ди­дат фі­ло­соф­ських на­ук (Хар­ків)

Не так дав­но в ефі­рі те­ле­ка­на­лу ZIK на­ро­дний де­пу­тат від «Са­мо­по­мо­чі» Ро­ман Се­ме­ну­ха за­явив, що спец­пред­став­ник від США Курт Вол­кер у не­фор­маль­ній об­ста­нов­ці на­чеб­то ска­зав укра­їн­ським де­пу­та­там: «По­ро­шен­ко в Мін­ську під­пи­сав ка­пі­ту­ля­цію, і ви по­вин­ні її до­три­му­ва­ти­ся».

Важ­ко не на­зва­ти Мін­ські уго­ди ка­пі­ту­ля­ці­єю. Ціл­ком до­пу­скаю, що так ба­чи­ться не тіль­ки Пу­ті­ну, а й Вол­ке­ру. Не­зро­зумі­ло ли­ше, чо­му Вол­кер (і За­хід уза­га­лі) ми­слить тут кон­ге­ні­аль­но азій­сько­му во­ло­да­ре­ві, чий під­пис єди­но по­трі­бен і до­ста­тній для ва­лі­дно­сті то­го, що під­пи­су­ють. Ко­му, як не за­хі­дно­му ди­пло­ма­то­ві, має бу­ти ві­до­ме ли­сту­ва­н­ня мо­сков­сько­го ца­ря й ан­глій­ської ко­ро­ле­ви про прин­ци­пи дер­жав­но­го устрою. «Ми ду­ма­ли, — пи­ше Ivan the Terrible, — що ти у сво­їй де­рaeа­ві го­су­да­ри­ня й са­ма во­ло­ді­єш і пі­клу­є­шся про свою го­су­да­ре­ву честь і ви­го­ди для де­рaeа­ви… Але, ви­дно, в те­бе, крім те­бе, ін­ші лю­ди во­ло­ді­ють…» Пар­ла­мен­та­рі тоб­то.

Укра­ї­на — єв­ро­пей­ська пар­ла­мент­сько-пре­зи­дент­ська ре­спу­блі­ка, в якій ре­спу­блі­ці остан­нє сло­во на­ле­жить на­ро­до­ві та йо­го пред­став­ни­кам. І якщо пре­зи­дент По­ро­шен­ко щось під­пи­сав, то ми по­вин­ні це ви­ко­ну­ва­ти тіль­ки пі­сля то­го, як це схва­лять у Вер­хов­ній Ра­ді пред­став­ни­ки укра­їн­сько­го на­ро­ду. «Якщо це ба­aeа­но се­на­ту і на­ро­ду Ри­му», як гор­до за­яв­ля­ли гро­ма­дя­ни пер­шої res publica.

***

321 ро­ку до Р.Х. Рим­ська ре­спу­блі­ка ве­ла вій­ну зі сво­ї­ми су­сі­да­ми сам­ні­та­ми вже сьо­мий рік. Про­су­нув­шись пі­сля вда­лих бо­їв у гір­ський Сам­ній, ле­гіо­ни кон­су­лів Спу­рія По­сту­мія Аль­бі­на і Ти­та Ве­ту­рія Каль­ві­на ви­яви­ли, що во­ни в пас­тці в Кав­дин­ській уще­ли­ні. Пас­тку роз­ста­ви­ли так май­стер­но, що во­на не за­ли­ша­ла рим­ля­нам жо­дних шан­сів ви­рва­ти­ся з ото­че­н­ня. Сам­ніт­ський пол­ко­во­дець Пон­тій вва­жав вій­ну за­кін­че­ною, а то­му не хо­тів біль­ше во­ю­ва­ти, і роз­па­чли­ві спро­би рим­лян про­би­ти­ся ли­ше по­пов­ню­ва­ли ла­ви по­ло­не­них. Аль­тер­на­ти­вою го­ло­дної смер­ті бу­ла га­не­бна ка­пі­ту­ля­ція, яка, втім, збе­рі­га­ла жи­т­тя.

Лу­цій Лен­тул, на той час пер­ший з ле­га­тів до­бле­стю і за­слу­га­ми, по­ба­чив, що кон­су­ли не зва­жу­ю­ться ухва­ли­ти рі­ше­н­ня, звер­нув­ся до зі­бра­н­ня з про­мо­вою: «Тут я ба­чу пе­ред со­бою мою ба­тьків­щи­ну, тут усі до єди­но­го ра­тни­ки рим­лян, вся на­ша на­дія й усі на­ші си­ли — тут! Збе­ріг­ши їх, ми вря­ту­є­мо ба­тьків­щи­ну, а за­на­па­стив­ши, по­ки­не­мо й ба­тьків­щи­ну, від­дав­ши її на по­та­лу. «Але зда­ти­ся га­не­бно, — ска­aeуть ін­ші, — га­не­бно й при­ни­зли­во!» Так у то­му ae і по­ля­гає від­да­ність ба­тьків­щи­ні, щоб уря­ту­ва­ти її, хоч і ці­ною при­ни­aeе­н­ня, так са­мо як уря­ту­ва­ли б її, якщо тре­ба, сво­єю смер­тю. І не­хай нас під­да­дуть яко­му зав­го­дно без­че­стю, ми ско­ри­мо­ся не­ми­ну­чо­сті» (тут і да­лі свід­чить Тит Лі­вій. — Є.з.).

Кля­тве­ну обі­цян­ку пі­ти з во­ло­дінь сам­ні­тів і жи­ти як рів­но­прав­ні со­ю­зни­ки да­ли кон­су­ли, ле­га­ти, три­бу­ни й кве­сто­ри; шіс­тсот вер­шни­ків за­ли­ши­ли­ся в за­ру­чни­ках. Кон­су­ли й вій­сько про­йшли під яр­мом без обла­дун­ків й зброї під глу­зу­ва­н­ня пе­ре­мож­ців.

До­від­ав­шись про Кав­дин­ський мир, Мі­сто вбра­ло­ся в жа­ло­бу; хар­чев­ні за­чи­ни­ли, су­до­ві роз­гля­ди зу­пи­ни­ли, па­три­ції зня­ли зо­ло­ті ка­блу­чки й пур­пур­ні то­ги. Кон­су­ли в про­стра­ції не ви­хо­ди­ли з до­му, не ви­ко­ну­ю­чи жо­дних сво­їх обов’яз­ків.

Ро­з­бло­ку­ва­ло си­ту­а­цію за­сі­да­н­ня се­на­ту. Го­ло­ву­ю­чий Пу­блій дав сло­во Спу­рію По­сту­мію. Всю від­по­від­аль­ність за на­слід­ки не­вда­лої вій­ни й га­не­бно­го ми­ру до­по­від­ач узяв на се­бе, на­звав­ши своє по­ру­чи­тель­ство га­не­бним, або, мо­жли­во, не­ми­ну­чим, але «в ко­aeно­му ра­зі не обов’яз­ко­вим для рим­сько­го на­ро­ду, якщо на те не бу­ло йо­го во­лі. Я не від­ки­даю, — вка­зу­вав Спу­рій, — свя­то­сті по­рук і угод… Я за­пе­ре­чую тіль­ки, що будь-шо, що на­кла­дає зо­бов’яза­н­ня на на­род, мо­aeе бу­ти освя­че­не без ви­яв­ле­н­ня ним сво­єї во­лі». Він за­кли­кав се­нат ого­ло­си­ти мо­бі­лі­за­цію і би­ти сам­ні­тів так, як до йо­го не­вда­ло­го кон­суль­ства рим­ля­ни зав­жди їх би­ли. А се­бе й сво­го то­ва­ри­ша кля­тво­по­ру­шни­ка ви­да­ти сам­ні­там го­ли­ми і в кай­да­нах — щоб ні­що вже не сто­я­ло на шля­ху но­вої вій­ни, за­кон­ної і бла­го­че­сти­вої.

«Ко­ли він скін­чив, усіх ра­птом пой­няв та­кий за­хват і спів­чу­т­тя до цьо­го чо­ло­ві­ка, що вaeе й не ві­ри­ло­ся, чи це то­чно той са­мий Спу­рій По­сту­мій — ви­ну­ва­тець та­ко­го га­не­бно­го ми­ру. Не­мов сві­тло за­ся­я­ло над гро­ма­дя­на­ми. По­сту­мій в усіх на ву­стах, у по­хва­лах йо­го під­но­сять до не­бес... Це він, по­вто­рю­ють гро­ма­дя­ни, при­ду­мав, як де­рaeа­ві по­збу­ти­ся згу­бно­го ми­ру, він це й ви­ко­нає. До­бро­віль­но при­йма­ю­чи aeор­сто­ку стра­ту й лють во­ро­га, він за­ра­ди рим­сько­го на­ро­ду при­но­сить се­бе в aeер­тву!»

Сво­єю бла­го­ро­дною жер­тов­ні­стю По­сту­мій не тіль­ки за­во­ю­вав лю­бов спів­гро­ма­дян, а й убив во­ро­га на по­лі ди­пло­ма­ти­чної би­тви, нав’язав­ши йо­му рим­ські пра­ви­ла гри. Пон­тій, пол­ко­во­дець сам­ні­тів, не міг прийня­ти та­кої ви­да­чі, оскіль­ки стра­та кон­су­лів озна­ча­ла б за­до­во­ле­н­ня сам­ні­тів, от­же й від­су­тність яки­хось пре­тен­зій до на­ро­ду рим­сько­го. Але й звер­ну­ти­ся пря­мо до се­на­ту і на­ро­ду Ри­му не­мо­жли­во, адже ті на­ді­сла­ли сво­їх пов­но­ва­жних пред­став­ни­ків. Пі­сля ба­га­то­го­дин­них пе­ре­го­во­рів сам­ні­там за­ли­ша­ло­ся тіль­ки кон­ста­ту­ва­ти: «як за­вaeди, ви зна­йде­те при­від, за­знав­ши по­раз­ки, не до­три­му­ва­ти­ся до­мов­ле­но­стей… Обман ви за­вaeди при­кри­ва­є­те ви­ди­мі­стю яко­їсь за­кон­но­сті».

* * *

Якщо в по­шу­ках істо­ри­чних ана­ло­гій пі­де­мо ще да­лі, в глиб сто­літь, то ви­яви­мо, що сю­же­тний бік на­шої но­ві­тньої вій­ни з Ро­сі­єю в то­чно­сті по­вто­рює гре­цький міф про Те­зея і Мі­но­тав­ра.

Мо­гу­тнє Крит­ське цар­ство пі­шло вій­ною на Афі­ни, щоб пом­сти­ти­ся за смерть цар­сько­го си­на. Остан­ній — мо­гу­тній атлет — що­ра­зу пе­ре­ма­гав усіх на афін­ських зма­га­н­нях, за що йо­го че­рез за­здро­щі вби­ли. Плу­тарх пи­ше: «Мстя­чи за смерть Ан­дро­гея, яко­го, як ду­ма­ли, по-зра­дни­цько­му уби­ли в Ат­ти­ці, Мі­нос ого­ло­сив їй вій­ну і зав­да­вав на­се­лен­ню ве­ли­че­зної шко­ди. На­сла­ли на кра­ї­ну всі­ля­кі ли­ха й бо­ги: на­став го­лод; лю­ту­ва­ли по­валь­ні хво­ро­би».

Наш мо­гу­тній Яну­ко­вич, ду­хов­ний син ро­сій­сько­го во­ло­да­ря, всіх пе­ре­міг у по­лі­ти­чних укра­їн­ських зма­га­н­нях і був по-зра­дни­цько­му, як по­ду­ма­ли в Мо­скві, «вби­тий» у Ки­є­ві за до­по­мо­гою держ­пе­ре­во­ро­ту. За цим у нас не за­ба­ри­ли­ся вій­на й не­ща­стя.

Як у мі­фо­ло­гі­чній вій­ні, так і в на­шій, ті, хто про­грав, бу­ли зму­ше­ні про­си­ти тих, хто ви­ще, при­пи­ни­ти ли­ха. Афі­ня­ни звер­ну­ли­ся до Зев­са, ми — до Єв­ро­пи. «Бо­же­ство від­так про­го­ло­си­ло, — роз­по­від­ає Ді­о­дор Си­ци­лій­ський, — що [це від­бу­де­ться], якщо за вбив­ство Ан­дро­гея во­ни да­дуть Мі­но­су за­до­во­ле­н­ня, яке той при­су­дить». Пе­ре­мо­же­ні по­го­ди­ли­ся на Мі­но­ські й Мін­ські умо­ви від­по­від­но.

На схо­ді на­шої кра­ї­ни цар осе­лив по­твор­не ква­зі­дер­жав­не ство­рі­н­ня, яке ви­ма­гає що­ден­них жертв з-по­між на­ших во­ї­нів. По­ді­бно до то­го, як афі­ня­нам цар Мі­нос при­зна­чив від­да­ва­ти що­ро­ку «сі­мох юна­ків і стіль­ки ж дів­чат на по­жи­ву Мі­но­тав­ру, хоч скіль­ки б ча­су жи­ло чу­до­ви­сько» (Ді­о­дор).

Не­має сум­ні­ву, що са­ме цей пункт Мі­но­ських угод спо­ну­кав Те­зея ви­ру­ши­ти на Крит у Ла­бі­ринт. Не­мо­жли­во спо­кій­но жи­ти в ні­би­то мир­ній кра­ї­ні, що­дня слу­ха­ю­чи зве­де­н­ня про за­ги­блих і по­ра­не­них на фрон­ті. До ре­чі, мі­фо­ло­гі­чною ре­а­кці­єю на та­ку не­від­во­ро­тність ста­ла вер­сія про істо­тне змен­ше­н­ня кіль­ко­сті жертв: не що­рі­чно, а ли­ше ко­жні дев’ять ро­ків, як ствер­джу­ють де­які ав­то­ри, ви­ма­гав Мі­нос сі­мох юна­ків і сі­мох дів­чат.

Не­скін­чен­ність у ви­зна­чен­ні «хоч скіль­ки б ча­су жи­ло чу­до­ви­сько» є об’єктив­ною під­ста­вою від­ро­ди­ти опо­зи­цій­ні на­строї.

«Лі­пше б aeив Ан­дро­гей. Не до­ве­ло­ся б сто­ли­ці Ке­кро­па (Афі­нам. — // Го­стя про­ли­ту кров кров’ю ді­тей спо­ку­ту­ва­ти» (Ові­дій).

(Або, в на­ших ре­а­лі­ях: за Яну­ко­ви­ча до­лар був по ві­сім, Крим був наш, і вій­ни не бу­ло.)

Тож на­пе­ре­до­дні но­вих ви­бо­рів го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча укра­їн­ської ар­мії хо­че­ться, пе­ре­фра­зо­ву­ю­чи Шев­чен­ка, за­пи­та­ти: ко­ли ж до­че­ка­є­мо­ся ми Те­зея? Або хо­ча б По­сту­мія...

P.S. Че­рез п’ять ро­ків пі­сля при­ни­же­н­ня рим­лян у Кав­дин­ській уще­ли­ні сам­ні­тів бу­ло роз­би­то, і за­вер­ши­ла­ся Дру­га сам­ніт­ська вій­на. Ще за чверть сто­лі­т­тя, 290 ро­ку до Р.Х., сам­ні­тів та їхніх со­ю­зни­ків, етру­сків і гал­лів, під час Тре­тьої Сам­ніт­ської вій­ни рим­ля­ни роз­гро­ми­ли.

Те­зей і Мі­но­тавр. Кар­ти­на Мар­ті­на і Еліс Про­вен­сен (із книж­ки «Зо­ло­та скар­бни­ця мі­фів і ле­генд»)

Рим­ські во­ї­ни про­хо­дять че­рез га­не­бне яр­мо пі­сля би­тви в Кав­дин­ській уще­ли­ні. Се­ре­дньо­ві­чна гра­вю­ра

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.