На пів­до­ро­зі до Хра­му

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ка­те­ри­на ЩОТКІНА

Об’єд­нав­чий со­бор від­був­ся.

Са­ма ця фра­за до­ро­го ко­штує. Те, що на ньо­му зумі­ли обра­ти пред­сто­я­те­ля й про­го­ло­си­ли Пра­во­слав­ну цер­кву Укра­ї­ни, смі­ли­во мо­жна за­пи­са­ти в гра­фу «успіх». Він не пов­ний і на­вряд чи міг бу­ти пов­ним при на­шо­му цер­ков­но­му анам­не­зі й уза­га­лі вмін­ні ро­би­ти спра­ви. І при то­му, що го­лов­ні ді­йо­ві осо­би до­сить від­вер­то пе­ре­слі­ду­ва­ли пе­ре­ва­жно вла­сні ці­лі й пле­ка­ли свою осо­би­сту пе­ре­мо­гу. Пре­зи­дент По­ро­шен­ко — свою, па­трі­арх Фі­ла­рет — свою.

Що ж, во­ни пе­ре­мо­гли. А як що­до цер­кви?

Со­бор­ний мі­ні­мум

Со­бор від­був­ся в «мі­ні­маль­но­му» фор­ма­ті. Фа­кти­чно в то­му, який па­трі­арх Вар­фо­ло­мій про­по­ну­вав па­трі­ар­хо­ві УПЦ КП Фі­ла­ре­ту й ни­ні по­кій­но­му ми­тро­по­ли­то­ві УАПЦ Ме­фо­дію 2001 ро­ку, — об’єд­на­н­ня двох не­ви­зна­них цер­ков із подаль­шим ви­рі­ше­н­ням пи­та­н­ня про ка­но­ні­чний ста­тус об’єд­на­ної цер­кви. Ми­ну­ло май­же 20 ро­ків, які вмі­сти­ли в со­бі дві революції й одну вій­ну, і ось це об’єд­на­н­ня ста­ло мо­жли­вим. До ньо­го при­єд­на­ли­ся всьо­го два єпис­ко­пи УПЦ МП — ми­тро­по­лит Він­ни­цький Си­ме­он і ми­тро­по­лит Пе­ре­я­слав-хмель­ни­цький Оле­ксандр. Те, що в Со­бо­рі не взя­ли уча­сті ін­ші ар­хі­є­реї УПЦ МП — хо­ча за­яв­ле­но бу­ло чи то ві­сім, чи то де­сять, чи то два­над­цять, — тро­хи під­псу­ва­ло вра­же­н­ня й «по­ни­зи­ло» ста­тус со­бо­ру як «об’єд­нав­чо­го». При­чо­му важ­ко ска­за­ти, ко­му до­ко­ря­ти пер­шим, — тим вла­ди­кам УПЦ МП, які до остан­ньо­го обі­ця­ли (і на­віть на­чеб­то їха­ли в на­прям­ку сто­ли­ці), але в при­зна­че­ний час за­мість со­бо­ру опи­ни­ли­ся хто за кор­до­ном, а хто на бю­ле­те­ні, чи їхніх «за­кля­тих со­ю­зни­ків» з УПЦ КП, які зро­би­ли все, щоб від­би­ти ба­жа­н­ня в пред­став­ни­ків МП бра­ти участь у «трі­ум­фі Фі­ла­ре­та».

Ну от, во­ни не бра­ли уча­сті і тим са­мим цей трі­умф умо­жли­ви­ли.

Про що ще мо­жна шко­ду­ва­ти — про те, що пи­та­н­ня про «осо­би­стість в істо­рії» в укра­їн­сько­му ви­ко­нан­ні зно­ву ста­ло клю­чо­вим, ви­ті­снив­ши на по­ля пи­та­н­ня про правила гри. Це, на­пев­но, най­три­во­жні­ший дзві­но­чок цьо­го Со­бо­ру. Якщо осо­би­стість пред­сто­я­те­ля ва­жли­ві­ша, ніж Ста­тут цер­кви, ви­хо­дить, на­ші вла­ди­ки не пе­ред­ба­ча­ють для но­вої цер­кви но­во­го modus operandi, що ви­клю­чає мо­жли­вість ру­чно­го управління й са­мо­прав­ства з бо­ку цер­ков­но­го ке­рів­ни­цтва. «Кня­зі цер­кви» ма­ють на­мір і да­лі «кня­жи­ти». Ні­я­кої цер­ков­ної ре­фор­ми — чи­сті­сінь­кий ре­брен­динг.

Тим ча­сом на­дії на но­ву цер­кву, які бу­ли й за­ли­ша­ю­ться, пов’яза­ні аж ні­як не з осо­би­стим трі­ум­фом «лі­де­ра на­ціо­наль­но­го цер­ков­но­го ру­ху». І, зві­сно, не з осо­би­стим трі­ум­фом йо­го світ­сько­го «спів­пра­ців­ни­ка» — пре­зи­ден­та Укра­ї­ни. І на­віть не з успі­хом кон­кре­тної цер­ков­ної стру­кту­ри. Сві­до­мо чи ні, лю­ди під­три­му­ють змі­ни не за­ра­ди то­го, щоб по­ста­ви­ти над со­бою кон­кре­тно­го Іва­на Іва­но­ви­ча, — не ва­жли­во, у ку­ко­лі чи до­ро­го­му піджа­ку. І на­віть не за­ра­ди то­го, щоб скру­ти­ти ду­лю ко­ли­шньо­му гео­по­лі­ти­чно­му па­тро­ну, — хо­ча са­ме на цих, зро­зумі­лих ши­ро­кій пу­блі­ці мо­ти­вах, по­ста­рав­ся зі­гра­ти Пе­тро Оле­ксі­йо­вич.

Ба­жа­н­ня змін, що ви­во­ди­ло лю­дей і на Май­да­ни, і (у на­шо­му ви­пад­ку) на Со­фій­ську пло­щу, — це пи­та­н­ня не про осо­би­сто­стей, а про правила гри. Про їх змі­ну або, ще то­чні­ше, про те, щоб ці правила бу­ли сфор­му­льо­ва­ні й по­ча­ли пра­цю­ва­ти. Са­ме то­му — Єв­ро­па, а не ЄВРАЗЕС. Са­ме то­му — Все­сві­тній па­трі­арх, а не Мо­сков­ський. Це ви­бір не тіль­ки й не стіль­ки гео­по­лі­ти­чної орі­єн­та­ції, скіль­ки на ко­ристь ра­ціо­наль­но­го до­го­во­ру за­мість не­скін­чен­ної гри в «хто ко­го на­ко­ле». Єв­ро­па й Все­сві­тній па­трі­ар­хат — то­му що там уже дав­но не­має «кня­зів». Там є гро­ма­дя­ни або (у ви­пад­ку цер­кви) на­род Бо­жий, очо­лю­ва­ний пер­ши­ми се­ред рів­них.

Са­ме на це мо­жна бу­ло спо­ді­ва­ти­ся й нам у зв’яз­ку з цер­ков­ни­ми змі­на­ми, які для нас сфор­му­лю­ва­ли й очо­ли­ли гре­ки.

Однак Ста­тут, на­пи­са­ний на Фа­на­рі, успі­ху в за­лі за­сі­дань не мав. Йо­го, зви­чай­но, чи­та­ли, ви­вча­ли, на­віть під­го­ту­ва­ли де­я­кі прав­ки. Але, на жаль, прав­ки ці ви­яви­ли­ся кро­ком у бік від де­мо­кра­ти­чних іде­а­лів. На­при­клад, по­ло­же­н­ня про те, що на «пе­ре­хі­дний пе­рі­од» по­стій­ни­ми чле­на­ми Си­но­ду ста­ють пред­сто­я­те­лі (або стар­ший ар­хі­єрей, якщо не­має пред­сто­я­те­ля) цер­ков, які об’єд­ну­ю­ться. При то­му, що всі ін­ші чле­ни Си­но­ду змі­ню­ю­ться що­ро­ку. Це рі­ше­н­ня про по­стій­ний трі­ум­ві­рат «го­лов­них» — оче­ви­дне по­ру­ше­н­ня де­мо­кра­ти­чно­го прин­ци­пу Рі­чно­го Си­но­ду. З тим са­мим успі­хом на пе­ре­хі­дний пе­рі­од мо­жна бу­ло за­про­по­ну­ва­ти про­пор­цій­ну або рів­ну участь у Си­но­ді єпис­ко­пів від рі­зних кон­фе­сій, а не за­крі­плю­ва­ти мі­сця за кон­кре­тни­ми лю­дьми. Але «кон­кре­тні лю­ди» так жи­ти не зви­кли. І, до ре­чі, ра­мок «пе­ре­хі­дно­го пе­рі­о­ду» ні­хто не ви­зна­чив. А то­му мо­жна при­пу­сти­ти, що мі­сця в Си­но­ді за пев­ни­ми іє­рар­ха­ми, швид­ше за все, за­крі­пля­ться до­ві­чно.

Бу­ли на­рі­ка­н­ня на ор­га­ні­за­цію Со­бо­ру. Не знаю, на яко­му ета­пі скла­да­ли спи­ски уча­сни­ків і як їх по­го­джу­ва­ли, але в ре­зуль­та­ті де­яких за­про­ше­них у спи­сках не зна­йшли і на Со­бор во­ни не по­тра­пи­ли. Зокре­ма, та­ка не­при­єм­ність тра­пи­ла­ся з ві­до­мим цер­ков­ним ін­те­ле­кту­а­лом ар­хі­ман­дри­том Ки­ри­лом Го­во­ру­ном. І, за свід­че­н­ням ко­лег, не ли­ше з ним. При­чи­ни, га­даю, так і за­ли­ша­ться не­ві­до­ми­ми. Спи­шуть, як це бу­ває, на по­спіх і не­дба­лих клер­ків.

Ще одні­єю не­при­єм­ною об­ста­ви­ною ста­ла від­но­сна за­се­кре­че­ність за­хо­ду. Aeур­на­лі­стів на Со­бор не пу­сти­ли. В уча­сни­ків ви­ма­га­ли зда­ти на вхо­ді за­со­би зв’яз­ку. Злі язи­ки ствер­джу­ють, що, по­при всі ці за­по­бі­жні за­хо­ди, у бу­дин­ку пра­цю­ва­ли «глу­шил­ки», які не до­зво­ля­ли зв’яза­ти­ся із зов­ні­шнім сві­том, на­віть якщо ко­мусь вда­ло­ся б про­не­сти пе­ре­да­вач у зу­бній плом­бі. Тре­ба ска­за­ти, па­ра­но­ї­чне пра­гне­н­ня за­се­кре­ти­ти весь про­цес під­го­тов­ки як са­мої «істо­ри­чної по­дії», так і всьо­го з нею пов’яза­но­го, до фі­на­лу до­ся­гло пі­ка.

Шту­чна «та­єм­ність» зав­жди су­про­во­джу­є­ться не­ймо­вір­ним по­то­ком ви­то­ків, здо­га­дів, які ви­да­ють за фа­кти, й від­вер­тих фей­ків. Ле­во­ву час­тку від­по­від­аль­но­сті за це не­се той, хто ухва­лю­вав рі­ше­н­ня що­до ре­жи­му та­єм­но­сті. У ре­зуль­та­ті на пов­не не­віда­н­ня що­до сво­єї до­лі скар­жи­ли­ся (і про­дов­жу­ють скар­жи­ти­ся) свя­ще­ни­ки й ми­ря­ни всіх трьох укра­їн­ських цер­ков, яких нав­ми­сно три­ма­ли в ін­фор­ма­цій­но­му ва­ку­у­мі, по­ки «кня­зі» — світ­ські й цер­ков­ні — ро­би­ли свої спра­ви.

Те, що успіх усі­єї спра­ви ви­явив­ся, м’яко ка­жу­чи, не­пов­ним, не ви­клю­че­но, є на­слід­ком спроб «по­рі­ша­ти» все «по-ти­хо­му», — між­со­бой­чи­ком цер­ков­них і по­лі­ти­чних еліт. Але ви­яви­ло­ся, що гра у «ві­зан­тій­ство» (як во­ни йо­го ро­зу­мі­ють) в XXI сто­літ­ті в де­мо­кра­ти­чній кра­ї­ні — не тіль­ки смі­шна, а й ма­ло­ефе­ктив­на. Чи­стий ви­граш па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та й кіль­ка зай­вих си­вин Пе­тра По­ро­шен­ка, отри­ма­них уже на Со­бо­рі, — не­пря­мий ре­зуль­тат за­кри­то­сті всьо­го про­це­су.

Стій­кий олов’яний сол­да­тик

Роль «зір­ки» у про­гра­мі пе­ред­ба­чу­ва­но при­мі­ряв на се­бе па­трі­арх Фі­ла­рет. Вік не вік, а зір­ка є зір­ка. Він, до ре­чі, був чи не єди­ним, хто від по­ча­тку до кін­ця ні­чо­го не при­хо­ву­вав і йшов на Со­бор з від­кри­тим за­бо­ро­лом. Йо­му по­трі­бна бу­ла тіль­ки пе­ре­мо­га, а за ці­ною він сто­я­ти не звик. Пе­ре­мо­га ж по­ля­га­ла в то­му, що він має за­ли­ши­ти­ся па­трі­ар­хом.

Ті, хто ствер­джує, що па­трі­арх на­ма­гав­ся ле­га­лі­зу­ва­ти «спра­ву сво­го жи­т­тя» — УПЦ КП, не­до­оці­ню­ють люд­ський фактор. Усе, чо­го на­ма­гав­ся до­мог­ти­ся па­трі­арх, — ле­га­лі­зу­ва­ти се­бе в тій яко­сті й зван­ні, яке він сам со­бі ви­брав. За­кри­ти ге­штальт. Те, як без­ком­про­мі­сно па­трі­арх був го­то­вий по­жер­тву­ва­ти Со­бо­ром і ав­то­ке­фа­лі­єю, тоб­то са­ме «спра­вою жи­т­тя», — ар­гу­мент на ко­ристь «ге­шталь­ту».

А от хто і як ви­ко­ри­став це чи­сто люд­ське ба­жа­н­ня — ін­ше пи­та­н­ня. Па­трі­арх Фі­ла­рет став та­ра­ном для ко­ман­ди, яка йо­го ото­чу­ва­ла, ко­ман­ди, яка без ньо­го не ма­ла жо­дних шан­сів від­хо­пи­ти свою пор­цію бу­ло­чок.

І на­віть із цим та­ра­ном у якийсь мо­мент спра­ва за­ви­сла на во­ло­си­ні.

Ко­ли па­трі­арх зро­зу­мів, що йо­го кан­ди­дат — ми­тро­по­лит Епі­фа­ній — має всі шан­си про­гра­ти, він роз­пра­вив пле­чі: за­явив, що від­мо­ви­ться під­пи­су­ва­ти рі­ше­н­ня про роз­пуск УПЦ КП, якщо су­пер­ник йо­го кан­ди­да­та не зні­ме сво­єї кан­ди­да­ту­ри.

Це, зви­чай­но, не ста­ло не­спо­ді­ван­кою. Ні для при­бі­чни­ків ав­то­ке­фа­лії, ні для її про­тив­ни­ків. То­му на па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та одна­ко­во охо­че ста­ви­ли і ті, хто пал­ко ба­жав ав­то­ке­фаль­ної укра­їн­ської цер­кви, і ті, хто так са­мо пал­ко ба­жав про­ти­ле­жно­го. Рев­ні про­тив­ни­ки ав­то­ке­фа­лії вже ма­ли мо­жли­вість пе­ре­ко­на­ти­ся, що па­трі­арх зна­чно біль­ше лю­бить се­бе в ав­то­ке­фа­лії, ніж ав­то­ке­фа­лію в со­бі.

Па­трі­арх Фі­ла­рет ні­чо­го не при­хо­ву­вав — ні сво­єї ме­ти за­ли­ши­ти­ся па­трі­ар­хом і збе­рег­ти вла­ду в цер­кві, ні сво­го роз­дра­ту­ва­н­ня, що в ньо­го на шля­ху ста­ли «свої» ж. Адже не­по­сту­пли­вим і ща­сли­вим су­пер­ни­ком ми­тро­по­ли­та Епі­фа­нія ви­явив­ся теж єпис­коп УПЦ КП — ми­тро­по­лит Лу­цький Ми­хай­ло. За ньо­го про­го­ло­су­ва­ло не­спо­ді­ва­но ба­га­то єпис­ко­пів. Та­кож не­о­чі­ку­ва­но ба­га­то го­ло­сів (зва­жа­ю­чи на кон­фе­сій­ний склад де­ле­га­тів) бу­ло від­да­но за ми­тро­по­ли­та УПЦ МП Си­ме­о­на. За­га­лом, ін­три­га в за­лі бу­ла при­су­тня.

Але про­три­ма­ла­ся не­дов­го. Рів­но до то­го мо­мен­ту, ко­ли па­трі­арх Фі­ла­рет за­явив, що рі­ше­н­ня мо­же бу­ти тіль­ки одне — те, яке прийняв він. А якщо ні, то ні­яко­го об’єд­на­н­ня не бу­де, то­му що па­трі­арх збе­ре­же «для се­бе» УПЦ КП, за­брав­ши з Со­бо­ру всіх «сво­їх». І ві­ру­ю­ча пу­блі­ка йо­го обов’яз­ко­во під­три­має, бо зав­жди під­три­му­ва­ла. А роз­кол… Ну що роз­кол? Усі до ньо­го дав­но зви­кли. Нав­чи­ли­ся із цим жи­ти.

У то­му, що ві­ру­ю­ча пу­блі­ка під­три­ма­ла б па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та цьо­го ра­зу, мо­жна за­сум­ні­ва­ти­ся: над­то вже во­на бу­ла на­еле­ктри­зо­ва­на. І над­то вже рі­зно­шер­ста — То­мо­су че­ка­ли не тіль­ки ша­ну­валь­ни­ки па­трі­ар­ха. Тож мо­жна бу­ло ще по­тор­гу­ва­ти­ся, по­тя­гну­ти па­у­зу — і, мо­же, упер­тий ста­рець по­го­див­ся б на «де­мо­кра­ти­чний» ва­рі­ант, на че­сну бо­роть­бу без втру­ча­н­ня адмі­ні­стра­тив­но­го ре­сур­су.

Але зда­ли нер­ви в дру­гої «зір­ки» про­гра­ми.

Гра­ю­чий тре­нер

Роль пре­зи­ден­та По­ро­шен­ка на Со­бо­рі бу­ла сприйня­та не­о­дно­зна­чно. І за­слу­же­но: він якнай­рі­шу­чі­ше втру­тив­ся у про­цес ви­бо­рів пред­сто­я­те­ля. Ко­ли ста­ло зро­зумі­ло, що па­трі­арх Фі­ла­рет за­ра­ди сво­го кан­ди­да­та го­то­вий зі­рва­ти Со­бор, Пе­тро Оле­ксі­йо­вич ки­нув­ся на ви­ру­чку Со­бо­ру. Пі­сля три­ва­лих бе­сід і тор­гів він умо­вив ми­тро­по­ли­та Ми­хай­ла за­до­воль­ни­ти ви­мо­ги па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та — зня­ти свою кан­ди­да­ту­ру з дру­го­го ту­ру.

Чи бу­ло це втру­ча­н­ням адмін­ре­сур­су в ро­бо­ту Со­бо­ру? Без­умов­но.

Однак це розв’яза­ло про­бле­му. Да­ло мо­жли­вість Со­бо­ру по­но­ви­ти ро­бо­ту і (зре­штою) від­бу­ти­ся. У пов­но­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва.

Що­прав­да, по­ста­ло ін­ше не­зру­чне пи­та­н­ня. Про те, що па­трі­арх Фі­ла­рет го­то­вий на де­марш, бу­ло ві­до­мо до­сить за­дов­го до Со­бо­ру. Мо­же, вар­то бу­ло по­ча­ти «ря­ту­ва­ти» си­ту­а­цію ра­ні­ше, не під­став­ля­ю­чи і се­бе на Со­бо­рі, і сам Со­бор під кри­ти­ку тих, хто вже сто­яв у низь­ко­му стар­ті, го­ту­ю­чись ого­ло­си­ти Со­бор не­ле­гі­тим­ним че­рез «по­лі­ти­чний тиск».

Сунь-цзи міг би ста­ти сим­во­лом цьо­го Со­бо­ру. То­му що па­трі­арх Фі­ла­рет свою би­тву ви­грав іще до то­го, як во­на роз­по­ча­ла­ся. А пре­зи­ден­то­ві По­ро­шен­ку ви­па­ла до­ля «по­га­но­го во­ї­на», ко­трий ли­ше на Со­бо­рі зна­йшов спо­сіб уря­ту­ва­ти пе­ре­мо­гу, уже ого­ло­ше­ну ним на­ро­ду. І не йо­му одно­му. «Ря­ту­ю­чи» всі­ма спосо­ба­ми Со­бор, пре­зи­дент По­ро­шен­ко ви­ко­ну­вав обі­цян­ки й га­ран­тії, да­ні па­трі­ар­хо­ві Вар­фо­ло­мію. Він обі­цяв, що Со­бор від­бу­де­ться, не пе­ре­тво­ри­ться на цир­ко­вий атра­кціон, не за­тя­гне­ться на сто­лі­т­тя. І ви­ко­нав свою обі­цян­ку як зміг.

Та одна­ко­во, бо­ю­ся, пре­зи­дент не ви­ко­нав усьо­го обі­ця­но­го. Ду­маю, на Фа­на­рі очі­ку­ва­ли на­ба­га­то шир­шої уча­сті пред­став­ни­ків УПЦ МП, ніж ми мо­гли спо­сте­рі­га­ти.

Пре­зи­ден­та пе­ре­грав ще один во­їн — ми­тро­по­лит Ону­фрій, який зу­мів про­ве­сти та­ку роз’ясню­валь­ну ро­бо­ту все­ре­ди­ні єпис­ко­па­ту УПЦ МП, що на­віть ті, хто роз­ри­вав­ся між ба­жа­н­ням увійти в ПЦУ (або про­сто до­го­ди­ти пре­зи­ден­то­ві) і пра­гне­н­ням збе­рег­ти ка­фе­дру, ви­рі­ши­ли за кра­ще «ска­за­ться боль­ными» і від­скі­па­ти­ся до­ві­ре­но­стя­ми. Які, втім, так і не бу­ли пу­ще­ні в хід на Со­бо­рі — зай­во «на­пру­жу­ва­ти» ле­гі­тим­ність за­хо­ду про­сто не зва­жи­ли­ся. Утім, ми­тро­по­лит Ону­фрій з та­ким зав­да­н­ням сам би й не впо­рав­ся. Йо­му до­по­мо­гли. І до­бре б тіль­ки з Мо­скви. Па­ра­докс істо­рії по­ля­гає в то­му, що ми­тро­по­лит Ону­фрій те­пер — бор­жник па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та.

Якщо Пе­тро Оле­ксі­йо­вич і до­по­міг Со­бо­ру і но­во­на­ро­дже­ній ПЦУ, то не тим, що зму­сив яв­но­го фа­во­ри­та пе­ре­го­нів від­мо­ви­ти­ся від лі­дер­ства на ко­ристь шан­та­жи­ста. А тим, як він по­вів­ся на пу­блі­ці. Йо­го про­мо­ва пе­ред ти­ми, хто зі­брав­ся на Со­фій­ській пло­щі, бу­ла ви­зна­на жа­хли­вою і при­хиль­ни­ка­ми ав­то­ке­фа­лії, і її про­тив­ни­ка­ми. У пра­гнен­ні під­не­сти пу­блі­ці се­бе як го­лов­но­го ге­роя істо­ри­чної дра­ми і го­лов­ної стра­ви свя­тко­во­го сто­лу пре­зи­дент, во­че­видь, втра­тив від­чу­т­тя мі­ри, та­кту й сма­ку. Ува­гу пу­блі­ки, яка зі­бра­ла­ся на під­трим­ку цер­кви, бу­ло не­гай­но пе­ре­клю­че­но з пи­тань ду­хов­них на пи­та­н­ня по­лі­ти­чні. Якось так у пре­зи­ден­та ви­йшло, що весь смисл укра­їн­ської цер­кви звів­ся до то­го, щоб Мо­сква втер­ла­ся. І біль­ше, на йо­го дум­ку, нам від цер­кви ні­чо­го й не тре­ба.

Утім, це не тіль­ки йо­го бі­да. Ми всі (плюс-мі­нус рів­ною мі­рою) по­ки що не ро­зу­мі­є­мо мас­шта­бів і ва­жли­во­сті то­го, що ста­ло­ся. Ми схо­жі на лю­дей, які на­ма­га­ю­ться скла­сти дум­ку про сло­на, на­о­сліп обма­цу­ю­чи ма­лень­кий фра­гмент ве­ли­че­зно­го ті­ла. Най­три­во­жні­ше — мо­же ста­ти­ся, що ми не уяв­ля­є­мо ре­аль­но­го зна­че­н­ня по­дії. Або при­мен­шу­ю­чи, або (ско­ріш за все) пе­ре­біль­шу­ю­чи її.

Чим ста­не нова цер­ква, чи від­бу­де­ться во­на як цер­ква укра­їн­сько­го на­ро­ду — усе ще від­кри­те пи­та­н­ня. Пре­зи­дент від­гри­мить пе­ред­ви­бор­ни­ми про­мо­ва­ми й скла­де ком­па­нію ми­тро­по­ли­ту Ки­їв­сько­му в по­їзд­ці по То­мос як гра­ю­чий тре­нер. Мо­же, на­віть ви­бо­ри ви­грає на хви­лі ма­со­во­го за­хва­ту від цер­ков­ної пе­ре­мо­ги. Але в цер­кві вже не­за­ба­ром по­чну­ться су­во­рі бу­дні.

На­віть уже по­ча­ли­ся.

«Сто­я­н­ня» і ка­мін­га­у­ти

Успіх ві­тчи­зня­но­го не­за­ле­жно­го цер­ков­но­го про­е­кту біль­ше не за­ле­жа­ти­ме від пре­зи­ден­та і спі­ке­ра. У ньо­го вже не бу­де ня­ньок, які сте­лять со­лом­ку, щой­но ди­тя­тко по­хи­тне­ться. Мо­жли­во, якусь опі­ку над ним збе­рі­га­ти­ме Все­лен­ський па­трі­ар­хат, але він теж не під­три­му­ва­ти­ме нас на ко­жно­му кро­ці. Ми са­мі ма­є­мо по­бу­ду­ва­ти свою цер­кву. Те, що ми в ре­зуль­та­ті Со­бо­ру отри­ма­ли ка­но­ні­чну цер­кву й під Рі­здво отри­ма­є­мо То­мос про ав­то­ке­фа­лію, — тіль­ки аванс.

Зав­да­н­ня ПЦУ — те, за­ра­ди чо­го во­на ство­рю­ва­ла­ся, за­ли­ша­є­ться ко­ли­шнім — по­до­ла­ти роз­кол і на­бу­ти єд­но­сті. По­до­ла­ти роз­кол — зав­да­н­ня са­мо по со­бі ба­га­то­гран­не. Са­мим «об’єд­нав­чим со­бо­ром» розв’яза­н­ня проблеми не ви­чер­пу­є­ться. До­ла­ти роз­кол до­ве­де­ться в най­рі­зно­ма­ні­тні­ших аспе­ктах цер­ков­но­го й мир­сько­го жи­т­тя. На­сам­пе­ред — ви­ко­рі­ню­ва­ти роз­кол у го­ло­вах. І тих, хто звик ви­зна­ча­ти вла­сну «істин­ність» ли­ше що­до чу­жої «не­ка­но­ні­чно­сті», і тих, хто звик жи­ти в роз­ко­лі й на­вчив­ся отри­му­ва­ти від цьо­го за­до­во­ле­н­ня й ви­го­ду.

Ті, хто вві­йшов у по­мі­сну цер­кву, — пе­ре­ва­жно ро­дом із роз­ко­лу. З ви­му­ше­ної ізо­ля­ції. З си­ту­а­ції по-сво­є­му ду­же зру­чної, хоч і ціл­ком не­здо­ро­вої. До­дай­те до цьо­го ав­то­ри­та­ризм, який про­цві­тає май­же в усіх пост­ра­дян­ських цер­квах, і зви­чку ухва­лю­ва­ти рі­ше­н­ня єпис­коп­ською кор­по­ра­ці­єю на ко­ристь са­мої кор­по­ра­ції. Усе це, на жаль, ми зумі­ли роз­гле­ді­ти й на Со­бо­рі. Який від­го­ро­джу­ва­ли від на­ших очей як мо­гли, але мар­но: ін­фор­ма­ція має май­же мі­сти­чну вла­сти­вість про­ни­ка­ти крізь сті­ни.

Стар­то­ві умо­ви в ПЦУ зов­сім не та­кі по­га­ні: є на­дія зі­бра­ти під кри­лом мо­ло­до­го Ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та чи­ма­ло укра­їн­ських ві­рян. У то­му чи­слі з УПЦ МП.

Те, що Мп-ів­ські «кня­зі цер­кви» ухи­ли­ли­ся від уча­сті в за­галь­но­му цер­ков­но­му про­е­кті, зов­сім не озна­чає, що та­кою є во­ля всі­єї цер­кви. У тій її ча­сти­ні, яка зви­кла жи­ти в ка­но­ні­чно­му за­ти­шку, не ба­ча­чи по­тре­би ви­хо­ди­ти з зо­ни ком­фор­ту, все не так мо­но­лі­тно й одно­тон­но, як на со­бо­рах ар­хі­є­ре­їв.

Зви­чай­но, ча­сти­на УПЦ МП на­ла­што­ва­на ду­же во­йов­ни­чо. Во­на «про­ти­сто­я­ти­ме». На­віть не так ПЦУ, як вну­трі­шнім во­ро­гам, по­тен­цій­ним «юдам». Це по­га­на но­ви­на для УПЦ МП і хо­ро­ша для ПЦУ: по­шу­ки вну­трі­шньо­го во­ро­га зав­жди ство­рю­ють не­стер­пну атмо­сфе­ру. І якщо ра­ні­ше йти був про­сто ні­ку­ди, те­пер ви­хід є. Тим, хто не ба­чить сен­су сво­го ду­хов­но­го жи­т­тя в то­му, щоб «ки­да­ти­ся під танк» (при то­му, що танк кар­тон­ний), мо­жна, до­три­му­ю­чись за­ко­нів при­ро­ди, пе­ре­мі­сти­ти­ся в ді­лян­ку мен­шо­го атмо­сфер­но­го ти­ску.

По­ки що в УПЦ МП пра­цює ка­раль­ний ре­флекс. Ослу­шни­ків — у то­пку. Єпис­ко­пів — за штат, прав­ля­чо­го ар­хі­є­рея змі­сти­ти з ка­фе­дри, свя­ще­ни­ків — за штат, а за­ра­зом — від­лу­чи­ти від при­ча­стя.

Су­во­рість роз­пра­ви ком­пен­су­є­ться її не­від­чу­тні­стю: Все­лен­ський па­трі­арх як апе­ля­цій­на ін­стан­ція пра­цює без­від­мов­но — оби­два ми­тро­по­ли­ти за­ли­ше­ні в са­ні й при спра­вах. Свя­ще­ни­ки теж не по­стра­жда­ють. Рі­ше­н­ня Си­но­ду УПЦ МП для ПЦУ і Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха­ту не­о­бов’яз­ко­ві до ви­ко­на­н­ня. Швид­ше, нав­па­ки.

У ці­ло­му, пе­ре­ва­га яв­но в ПЦУ. При­найм­ні на стар­ті. Усе, що їй по­трі­бно ни­ні, — швид­ко зна­йти спо­сіб дії, який за­без­пе­чить їй сим­па­тії. Для по­ча­тку — про­сто сим­па­тії.

Не тре­ба ні­чо­го від­ні­ма­ти, пе­ре­тя­гу­ва­ти, зму­шу­ва­ти свя­ще­ни­ків чи на­віть єпис­ко­пів вчи­ня­ти бо­лі­сні ка­мін­га­у­ти. Для по­ча­тку до­сить про­сто спів­при­ча­стя. Від­ра­зу ство­ри­ти все­о­хо­пну уні­тар­ну цер­ков­ну стру­кту­ру — не­ре­аль­не зав­да­н­ня. Ну то не­хай по­ки що бу­де умов­но «фе­де­ра­тив­на». За якої в бо­го­слу­жін­ні мо­жна по­ми­на­ти ко­го зав­го­дно — па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія, ми­тро­по­ли­та Епі­фа­нія, ми­тро­по­ли­та Ону­фрія, та хоч би й па­трі­ар­ха Кі­рі­ла (про­сти Го­спо­ди) — усіх ра­зом і окре­мо. Мо­жна від­ра­ху­ва­н­ня з па­ра­фій спря­мо­ву­ва­ти хоч за ста­ри­ми адре­са­ми, хоч за но­ви­ми, не­за­ле­жно від то­го, «пе­ре­йшов» єпис­коп чи «не пе­ре­йшов». Усе це спра­ва те­хні­ки й ча­су, із цим мо­жна бу­де ро­зі­бра­ти­ся пі­зні­ше, а по­ки що тре­ба зна­йти пра­виль­ний тон і утри­ма­ти «єд­ність у го­лов­но­му» — вза­єм­но­му ви­знан­ні й сво­бо­ді для ко­жної па­ра­фії. Бо­дай у ко­ро­ткій пер­спе­кти­ві, ство­рю­ю­чи час та об­ста­ви­ни для «на­ма­цу­ва­н­ня» вла­сно­го шля­ху. Що пе­ред­ба­чає або пе­ре­хід, або рі­шу­чу від­мо­ву від та­кої мо­жли­во­сті.

Ча­сти­на єпис­ко­пів, свя­ще­ни­ків і па­ра­фій не за­хо­че ро­би­ти це з іде­о­ло­гі­чних при­чин. Хо­че­мо ми то­го чи ні, але ро­сій­ське пра­во­слав’я гли­бо­ко пу­сти­ло ко­рі­н­ня в укра­їн­сько­му хри­сти­ян­стві. Цей зв’язок слаб­ша­ти­ме або по­си­лю­ва­ти­ме­ться за­ле­жно від по­лі­ти­чних об­ста­вин. Так бу­ло остан­ні пів­ти­ся­чі ро­ків, і не­має при­во­ду вва­жа­ти, що те­пер це про­сто ві­зьме й роз­смо­кче­ться. Пи­та­н­ня ли­ше в то­му, що са­ме вда­сться — зве­сти цей вплив до мі­ні­му­му чи на­да­ти йо­му ви­клю­чно мир­них, ду­хов­них форм.

За­пи­та­н­ня ри­то­ри­чне. При­найм­ні на да­но­му ета­пі. Ни­ні, нав­па­ки, слід че­ка­ти за­го­стре­н­ня — ста­дії гні­ву з бо­ку тих, хто до остан­ньо­го мо­мен­ту спо­ді­вав­ся, що «аван­тю­ра з ав­то­ке­фа­лі­єю» не вда­сться. Від то­го, як са­ме ми прой­де­мо цю ста­дію, за­ле­жить ба­га­то чо­го. У гні­ві лю­ди ро­блять без­ліч по­ми­лок, і з цьо­го мо­жна ско­ри­ста­ти­ся. Гнів за­ра­зли­вий. А на­ше не ціл­ком хри­сти­ян­ське пра­гне­н­ня не усмі­ха­ти­ся у від­по­відь на обра­зли­ві сло­ва й же­сти — оче­ви­дне.

За­для успі­ху ПЦУ го­ди­ться пам’ята­ти одно­ча­сно й про­сту і важ­ку, за­га­лом-то ди­тя­чу, істи­ну — пе­ре­ма­гає дру­жба. Пе­ре­ма­га­ють ті, у ко­го во­на є.

Шлях ПЦУ тіль­ки роз­по­чи­на­є­ться. Старт був важ­ким, не­і­де­аль­ним, як не­і­де­аль­ний і сам по­лі­ти­чний кон­текст ство­ре­н­ня цер­кви, яка об’єд­нує. Чи зу­міє цер­ква по­до­ла­ти нав’яза­ний їй по­лі­ти­чний по­ря­док ден­ний?

Пе­ред ПЦУ по­ста­ло мас­шта­бне й оче­ви­дне зав­да­н­ня — по­до­ла­ти роз­ді­ле­н­ня між укра­їн­ськи­ми пра­во­слав­ни­ми ки­їв­ської і мо­сков­ської орі­єн­та­ції. Те, що Все­лен­ський па­трі­арх зняв із ча­сти­ни укра­їн­ської цер­кви клей­мо «не­ка­но­ні­чно­сті», ком­пен­су­є­ться «від­ко­лом» Мо­скви від Кон­стан­ти­но­по­ля. Єди­ною ме­тою якої бу­ло збе­ре­же­н­ня роз­ко­лу в укра­їн­сько­му пра­во­слав’ї — як га­ран­тія роз­ко­лу укра­їн­сько­го су­спіль­ства і кра­ї­ни.

На­ша про­гра­ма-мі­ні­мум — по­до­ла­ти вну­трі­шній роз­кол укра­їн­сько­го пра­во­слав’я. Во­на — ли­ше ча­сти­на про­гра­ми-ма­кси­мум, що пе­ре­вер­шує на­шу вну­трі­шньо­цер­ков­ну си­ту­а­цію. У па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія, який до­по­міг нам ви­йти з ка­но­ні­чно­го глу­хо­го ку­та, не­має і не бу­ло пла­нів роз­ді­ли­ти — хоч укра­їн­ське, хоч сві­то­ве пра­во­слав’я. У ньо­го не­має і не бу­ло про­гра­ми, що пе­ред­ба­чає будь-яке «геть». Йо­го ме­тою бу­ло й за­ли­ша­є­ться по­до­ла­н­ня роз­ко­лу. Укра­їн­ська цер­ква — якщо во­на справ­ді від­бу­де­ться — не має ста­ти тим, що роз­ді­лить сві­то­ве пра­во­слав’я між дво­ма по­лю­са­ми — Мо­сквою і Кон­стан­ти­но­по­лем. Нав­па­ки, укра­їн­ська цер­ква за­ду­ма­на як мі­сток між все­лен­ською/гре­цькою і слов’ян­ською гіл­ка­ми пра­во­слав’я, які за ти­ся­чу ро­ків ві­ді­йшли над­то да­ле­ко одна від одної. Три­во­жно да­ле­ко.

Тож ми те­пер розв’язу­є­мо не ли­ше свої проблеми — ми на пе­ре­дньо­му краї роз­ді­ле­н­ня у сві­то­во­му пра­во­слав’ї. І від то­го, як ми, сто­я­чи на краю, по­ве­де­мо­ся, за­ле­жить не тіль­ки на­ша до­ля і до­ля укра­їн­ської цер­кви. За­ле­жить до­ля пра­во­слав’я в ці­ло­му.

Не вар­то пле­ка­ти ілю­зій: ди­стан­ція пе­ред на­ми дов­га. Про­те й ме­та бла­го­ро­дна.

Є за­ра­ди чо­го.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.