Па­ра­ле­ло­грам-2019

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Оле­ксандр МАКАРОВ

У каз­ка­рів — твор­ча кри­за.

До­сто­бі­са важ­ко при­ду­му­ва­ти ге­ро­їв і ли­хо­ді­їв у кра­ї­ні, що пе­ре­бу­ває в по­стій­но тран­зи­тно­му ста­ні, який ви­но­сить на по­верх­ню фан­та­сти­чних зві­рів, а вір­ту­аль­ну ре­аль­ність ко­жен охо­чий отри­мує у ви­гля­ді сво­єї фейс­бу­чної френд­стрі­чки.

Зві­сно, це не тіль­ки на­ша про­бле­ма. Он «Кар­тко­вий бу­ди­нок» усьо­го че­рез кіль­ка ро­ків на тлі ни­ні­шньо­го Бі­ло­го до­му зда­є­ться вже не спро­бою стя­гну­ти про­сти­ра­дло, а ну­дною псев­до­до­ку­мен­та­лі­сти­кою.

І, зда­ва­ло­ся б, са­ме час пи­са­ти каз­ки на­пе­ре­до­дні ро­ку, який ми про­ве­де­мо на роз­вил­ці тем­них ту­не­лів та по­шу­ку ви­хо­ду на по­верх­ню. На­че час зна­хо­ди­ти ви­хо­ди з ці­єї си­сте­ми і на ко­жно­му з них роз­мі­щу­ва­ти дже­ре­ла сві­тла — те­пло­го чи хо­ло­дно­го, бен­галь­ські во­гні, про­же­кто­ри чи ба­га­т­тя.

Але — ні. По­ря­дний каз­кар че­сно зі­зна­є­ться, що сце­на­рі­їв він знає ма­су, про­те жи­т­тя тво­рить так, на­че вжи­ло щось син­те­ти­чне й збу­дли­ве. Єди­не, в чо­му він упев­не­ний, — ми на по­ро­зі змін, і на­ста­ють хо­ро­ші ча­си для тих, хто за ни­ми ску­чив. Ми вхо­ди­мо в рік, де в ре­зуль­та­ті трьох ту­рів май­бу­тніх ви­бо­рів (двох на­ве­сні й одно­го во­се­ни) змі­ни­ться вла­дний ланд­шафт, що від­чує ко­жен, хо­че він то­го чи ні.

Але ж змі­ни­ться. І річ не у во­ро­гах ре­форм, кра­ді­ях, ЗМІ чи на­віть «аген­тах Пу­ті­на». Річ у то­му, що вла­да за ми­ну­лі ро­ки не змо­гла не тіль­ки до­ве­сти, а й про­сто про­де­мон­стру­ва­ти пе­ре­ва­жній біль­шо­сті гро­ма­дян, що во­на знає, що ро­бить; що во­на має бо­дай ко­ро­тко­ча­сний план, за яким ми ру­ха­є­мо­ся (го­ри­зонт ко­ро­тко­ча­сно­го пла­ну, ра­птом що, — це рік, а не зав­тра­шній ра­нок).

Вла­да не вра­ху­ва­ла, що по­стре­во­лю­цій­не жи­т­тя ста­вить пе­ред ке­рів­ни­цтвом на­віть не зви­чай­ні, а зна­чно ви­щі мо­раль­ні ви­мо­ги. І якщо, як ко­лись із ко­му­ні­змом, «на шля­ху до ньо­го го­ду­ва­ти не обі­ця­ли», то втри­ма­ти­ся від обжер­ли­во­сті ма­ла б не тіль­ки па­ства, а й її па­сти­рі.

Вла­да не зро­зумі­ла, що пі­сля па­ді­н­ня жит­тє­во­го рів­ня п’ять ро­ків то­му на­род че­кав та­ко­го ж стрім­ко­го під­йо­му, а не фо­но­во­го зро­ста­н­ня. Хай не­ви­прав­да­но че­кав, хай на­їв­ним був, але пра­во на це мав.

Ба­га­то за­ки­ну­тих у вла­ду 2014-м чо­мусь ви­рі­ши­ли, що са­ме во­ни є най­ви­щою то­чкою роз­ви­тку укра­їн­ської ци­ві­лі­за­ції й про­сто отри­ма­ли те, чо­го дав­но за­слу­го­ву­ва­ли. Але їхні дії і зов­ні­шній ви­гляд пе­ре­ко­ну­ють, що їхнє мі­сце там, де во­ни пе­ре­бу­ва­ли ра­ні­ше: на ба­за­рах, у дрі­бно­о­пто­вій тор­гів­лі або ре­ке­ті. А ті, хто «за­ки­дом» ско­ри­став­ся для про­фе­сій­но­го чи осо­би­сті­сно­го зро­ста­н­ня, ро­стуть не так швид­ко, як хо­ті­ло­ся б їм і нам.

Чо­ти­ри з по­ло­ви­ною ро­ки — най­дов­ша в істо­рії Укра­ї­ни па­у­за між за­галь­но­на­ціо­наль­ни­ми ви­бо­ра­ми. З по­прав­кою на бур­хли­ві по­дії в кра­ї­ні, це як для Ні­меч­чи­ни — 20. Пре­зи­дент і йо­го ко­ман­да мо­гли бу­ти му­дрі­ши­ми й про­ве­сти кіль­ка ро­ків то­му по­за­чер­го­ві пар­ла­мент­ські ви­бо­ри. Зни­зи­ти тем­пе­ра­ту­ру і тиск, за­о­дно про­де­мон­стру­вав­ши лю­дям, що від них у цьо­му жит­ті теж де­що за­ле­жить, а та­кож пе­ре­клав­ши (не бу­де­мо грі­ха та­ї­ти) й на них від­по­від­аль­ність за те, що від­бу­ва­є­ться. Так, до­ве­ло­ся б по­ті­сни­ти­ся, так, хтось про­сто ви­пав би з по­їзда, але ре­шта отри­ма­ла б мо­жли­вість спи­ра­ти­ся на сві­жі ре­зуль­та­ти на­ро­дно­го ви­бо­ру.

Але, оче­ви­дно, бу­ло прийня­то рі­ше­н­ня, що, за­га­лом, «до­бре си­ди­мо», а ефе­мер­на ви­го­да від та­ко­го ва­рі­ан­та по­тьмя­ні­ла пе­ред за­гро­зою не­ми­ну­чої втра­ти ча­сти­ни фі­нан­со­вих по­то­ків.

І на­віть якщо по­ві­ри­ти, що ста­біль­ність вла­ди бу­ла не­об­хі­дна для ду­же ва­жли­вих ре­форм, то як бу­ти з тим, що без­по­во­ро­тний їх успіх мо­жли­вий тіль­ки з до­ста­тнім рів­нем су­спіль­ної під­трим­ки? Ко­ли біль­шість від­чує якісь по­зи­тив­ні ре­зуль­та­ти, крім «без­ві­зу». А іна­кше успіх мо­же бу­ти ду­же на­віть «по­во­ро­тним».

На­бли­зив­шись до пе­ред­ви­бор­но­го ро­ку з нев­ті­шни­ми по­ка­зни­ка­ми, ко­ман­да пре­зи­ден­та прийня­ла рі­ше­н­ня сфор­му­ва­ти ядер­ний еле­кто­рат. У ре­зуль­та­ті, ко­а­лі­ція БПП і «На­ро­дно­го фрон­ту» успі­шно ре­а­лі­зу­ва­ла всі про­грам­ні уста­нов­ки пар­тій «Сво­бо­да» та «На­ціо­наль­ний кор­пус» (при­чо­му, бе­ру­чи до ува­ги від­су­тність при­ва­ти­за­ції, — не тіль­ки на­ціо­наль­ні, а й со­ці­а­лі­сти­чні). Ін­шо­го ядра чи то не зна­йшли, чи то не шу­ка­ли.

Чи ре­аль­но пе­ре­мог­ти, про­де­мон­стру­вав­ши про­рив на ре­аль­но дру­го­ря­дних на­пря­мах, на­плю­вав­ши на ре­шту? Чи мо­жна все­ли­ти без­ме­жну ві­ру в му­дрість і про­зір­ли­вість ке­рів­ни­ка? Мо­жна спро­бу­ва­ти. Але для цьо­го тре­ба не тіль­ки по­мі­сти­ти гро­ма­дян в ін­фор­ма­цій­ний ва­ку­ум, кон­тро­лю­ю­чи всі, на­віть кри­хі­тні те­ле­ка­на­ли (як у Ро­сії), а й все­лив­ши до вла­ди по­ва­гу, за­мі­ша­ну на стра­ху. Це ко­ли ска­за­не в те­ле­ві­зо­рі сло­во хо­ча б мі­ні­маль­но від­по­від­ає спра­ві. Ко­ли уві­мкне­на й справ­но фун­кціо­нує ма­ши­на ре­пре­сій. А го­лов­не — ко­ли міф, фор­мо­ва­ний те­ле­ві­зо­ром, ко­ре­ни­ться у гли­бин­ній су­спіль­ній сві­до­мо­сті. По­вер­та­ю­чись до Ро­сії: ім­пе­рія — це ж не тіль­ки ми­ну­ле, це, в ро­зу­мін­ні пе­ре­ва­жної біль­шо­сті ро­сі­ян, і сві­тле май­бу­тнє.

ЗМІ на­строї не так фор­му­ють, як влов­лю­ють. Як ка­жуть екс­пер­ти, в ко­жній но­вій по­яві Во­ло­ди­ми­ра Зе­лен­сько­го на екра­ні бу­кваль­но від­дзер­ка­лю­є­ться ува­жне про­чи­та­н­ня сві­жих со­цо­пи­ту­вань.

Оскіль­ки не­смі­ли­ва спро­ба са­кра­лі­зу­ва­ти чин­но­го пре­зи­ден­та не вда­ла­ся, кра­ї­ну об’єд­на­ли ре­аль­ні про­бле­ми, а не вір­ту­аль­ні до­ся­гне­н­ня. І на­віть То­мос є не фі­наль­ною, а від­прав­ною то­чкою дов­го­го й ду­же не­про­сто­го шля­ху, і всі це ро­зу­мі­ють.

Та­ри­фи, ці­ни, вій­на, не­за­ти­шні умо­ви для бі­зне­су в ком­пле­ксі з нев­пин­ним роз­кра­да­н­ням бю­дже­ту одна­ко­во ва­жли­ві жи­те­лям Льво­ва і Хар­ко­ва, Оде­си й Чер­ні­го­ва, що до­во­дять ви­со­кі еле­кто­раль­ні по­ка­зни­ки тих, хто го­во­рить про це зран­ку й до но­чі, всер­йоз і хи­хи­ка­ю­чи.

А ось гео­по­лі­ти­чні упо­до­ба­н­ня про­дов­жу­ють кра­ї­ну роз­ді­ля­ти, що осо­бли­во по­мі­тно, ко­ли ана­лі­зу­єш ре­гіо­наль­ні опи­ту­ва­н­ня. При­чо­му по­діл цей за остан­ній рік ли­ше по­си­лив­ся, що ста­ло на­слід­ком ро­бо­ти вла­ди з ви­ще­зга­да­ним ядром. Та й «се­ре­дня тем­пе­ра­ту­ра по па­ла­ті» не над­то ті­шить, — згі­дно з ли­сто­па­до­вим опи­ту­ва­н­ням КМІС, за ін­те­гра­цію в Єв­ро­со­юз ви­сту­па­ють 50%, про­ти — 30%. До ві­до­ма — та­кі са­мі ци­фри да­ло до­слі­дже­н­ня жов­тня 2013 ро­ку, але з ура­ху­ва­н­ням До­не­цька, Лу­ган­ська й Кри­му, тож са­мі ро­зу­мі­є­те…

І на­ста­не кві­тень, а по­тім не­ми­ну­че на­ста­не жов­тень. І то­ді з’ясу­є­ться, що і пе­ре­мо­жець ве­сни, і пе­ре­мож­ці осе­ні по­ста­нуть пе­ред не­об­хі­дні­стю не тіль­ки ви­ко­ну­ва­ти обі­ця­не, а й ви­рі­шу­ва­ти про­бле­ми, які пе­ре­бу­ва­ють по­за пря­ми­ми еле­кто­раль­ни­ми на­стро­я­ми.

Во­ни, пра­кти­чно, не ма­ти­муть си­сте­ми дер­ж­управ­лі­н­ня. Ре­фор­ма ви­су­ну­ла до кан­ди­да­тів на держ­слу­жбу та­кі ви­со­кі ви­мо­ги, що іде­аль­ний пре­тен­дент мав бу­ти са­мо­тнім си­ро­тою без осо­бли­во­го ро­ду ді­яль­но­сті та мі­сця про­жи­ва­н­ня. Але при цьо­му осо­бли­во за­ко­ре­ні­лі при­му­дря­ю­ться всі ви­мо­ги до де­кла­ру­ва­н­ня ви­трат ро­ди­чів оми­на­ти й ра­ді­ти жи­т­тю, а про­фе­сіо­на­ли (й не ша­храї во­дно­час) дов­го на­ма­га­ю­ться зна­йти від­по­відь на за­пи­та­н­ня: а на­ві­що їм ця держ­слу­жба з її скром­ни­ми зар­пла­та­ми? Во­ни ж хо­чуть про­сто отри­му­ва­ти до­стой­ну пла­тню за свою пра­цю, а не ски­да­ти за кор­дон міль­йон­ні пре­мії, го­ту­ю­чись до емі­гра­ції.

Але це ще га­разд. Осла­бле­н­ня дер­ж­апа­ра­ту (осо­бли­во на ре­гіо­наль­но­му рів­ні) су­про­во­джу­є­ться ши­ро­ко ві­до­мою де­цен­тра­лі­за­ці­єю. Ще кіль­ка ро­ків цьо­го про­це­су — і на­ста­не час за­твер­джу­ва­ти про­гра­му де­фе­о­да­лі­за­ції, яка має зна­чно мен­ше шан­сів на ви­ко­на­н­ня, оскіль­ки пов­но­ва­же­н­ня тре­ба бу­де від­би­ра­ти у де­ся­тків ти­сяч мі­цних го­спо­дар­ни­ків. На той час їхні ма­лень­кі ар­мії вже бу­дуть ви­бу­ду­ва­ні, озбро­є­ні і зда­тні успі­шно кон­ку­ру­ва­ти з цен­траль­ни­ми пра­во­охо­рон­ни­ми ор­га­на­ми. При цьо­му слід ма­ти на ува­зі: ви­мі­ри гро­мад­ської дум­ки фі­ксу­ють та­кий ви­со­кий рей­тинг мі­сце­вої вла­ди, що на­віть у най­більш не­об­те­са­но­го гу­бер­на­то­ра він удві­чі ви­щий, ніж у пре­зи­ден­та, який йо­го при­зна­чив.

У фор­мо­ва­них об’єд­на­них гро­ма­дах уже про­яв­ля­ю­ться кон­ту­ри двох форм устрою. Як пра­ви­ло, рі­вень на­ро­до­вла­д­дя за­ле­жить від ре­сур­сів, які має у сво­є­му роз­по­ря­джен­ні гро­ма­да, на­сам­пе­ред — ро­дю­чої зем­лі. Чим її біль­ше — тим де­мо­кра­тії мен­ше. За­га­лом, ні­чо­го но­во­го, все як у «до­ро­слих хло­пчи­ків», тіль­ки за­мість на­фти — чор­но­зем.

Чим ба­га­тша гро­ма­да, тим біль­ше прав має там не­фор­маль­ний го­спо­дар, бо са­ме він — най­біль­ший орен­дар зем­лі і вже роз­ста­вив в ор­га­нах управ­лі­н­ня сво­їх лю­дей, за­ма­ско­ва­них під все­укра­їн­ські пар­тії. Що ха­ра­ктер­но, ба­га­то цих лю­дей бу­ло під­го­тов­ле­но в рам­ках про­грам до­по­мо­ги Єв­ро­со­ю­зу.

А по­пе­ре­ду ж по­ява но­вих ви­дів гро­мад — ве­ли­ких міст із їхні­ми пе­ред­мі­стя­ми. Ни­ні­шні їхні ке­рів­ни­ки — справ­жні, а не «фейс­бу­чні» лі­де­ри гро­мад­ської дум­ки, — до всіх сво­їх мо­жли­во­стей до­да­дуть ще й пра­во роз­по­ря­джа­ти­ся при­мі­ською зем­лею. І то­ді ка­ри­ка­тур­на ко­лись Асо­ці­а­ція ме­рів ста­не ті­ньо­вим, про­те ду­же впли­во­вим пар­ла­мен­том.

Вла­да отри­має вто­му лю­дей вза­га­лі й акти­ві­стів, зокре­ма. Ба­га­то хто вва­жає, що це й не­зле, оскіль­ки зни­жує рі­вень вну­трі­шньої за­гро­зи. Але це й зву­жує мо­жли­во­сті, оскіль­ки і па­сив­на, і актив­на під­трим­ка ре­форм не­об­хі­дна для ру­ху. З ура­ху­ва­н­ням тен­ден­цій у ре­гіо­нах, до­ве­де­ться шу­ка­ти й за­лу­ча­ти но­вих не­бай­ду­жих, бо іна­кше де­цен­тра­лі­за­ція роз­кра­да­н­ня ви­смо­кче з кра­ї­ни всі мо­жли­ві ре­сур­си.

Ство­ре­н­ня ме­ре­жі «акти­ві­стів-лю­би­те­лів», тих, які вдень хо­дять на ро­бо­ту, а у віль­ний від ро­бо­ти час го­то­ві вклю­ча­ти­ся у ство­ре­н­ня су­спіль­но ко­ри­сних спіль­нот, зна­чно ва­жли­ві­ше й важ­че, ніж про­сте осво­є­н­ня гран­тів.

Іна­кше, якщо гі­по­те­за про «один Май­дан на по­ко­лі­н­ня» пра­виль­на, з ча­сом на­пру­га в су­спіль­стві на­ко­пи­чи­ться й ціл­ком мо­же ви­хлю­пну­ти­ся в чер­го­ве спон­тан­не збу­ре­н­ня, осо­бли­во ко­ли но­во­обра­на вла­да зно­ву зли­не в не­бе­са.

Зві­сно, три­ва­ти­ме тру­до­ва мі­гра­ція. І якщо ве­ли­кі хол­дин­ги зда­тні під­ви­щи­ти зар­пла­ту пра­ців­ни­кам до рів­ня поль­ської мі­нус 20%, то се­ре­дній і ма­лий бі­зне­си без­за­хи­сні. При­вид «се­ре­дньо­а­зій­сько­го двір­ни­ка» вже бро­дить на­ши­ми мі­ста­ми, але це лег­ке ви­рі­ше­н­ня про­блем при­не­се но­ві ри­зи­ки. «И «Сво­бо­да» их встре­тит ра­до­стно у вхо­да».

І, пев­на річ, вла­да зі­штов­хне­ться з не­об­хі­дні­стю зна­йти своє мі­сце в роз­бір­ці над­дер­жав, оскіль­ки при­пи­не­н­ня вій­ни — це вже дав­но не ро­сій­сько-укра­їн­ська ком­пе­тен­ція. То­чні­ше, за­кін­чи­ти вій­ну мо­же той, хто її ко­лись у Слов’ян­ську по­чав, але в Мо­скві Укра­ї­ну вже дав­но спри­йма­ють як один із фрон­тів су­ти­чки з За­хо­дом. Там на час від­кла­ли ви­рі­ше­н­ня пи­та­н­ня, «що ро­би­ти з хо­хла­ми»: до­мов­ля­ти­ся не­ві­до­мо про що, на­ма­га­ю­чись ві­ді­рва­ти їх від ни­ні­шніх со­ю­зни­ків, чи го­ту­ва­ти­ся до рі­шу­чо­го, бо «ві­ри їм не­має» й «однак обма­нять».

Кремль, вза­га­лі, лю­бить від­по­від­а­ти За­хо­ду ні­би си­ме­три­чно, з ви­ра­зом не­ймо­вір­но­го по­ди­ву: «А чо­му вам мо­жна, а нам не мо­жна?» Тож пи­та­н­ня: «А чо­му вам мо­жна бу­ло бом­би­ти Бел­град?», зда­є­ться, вже ле­жить у за­га­шни­ках ро­сій­сько­го МЗС.

При цьо­му вла­да не му­сить за­бу­ва­ти, що у Ва­шинг­то­на по­пе­ре­ду актив­на фа­за обо­ро­ни істе­блі­шмен­ту від спроб чин­но­го пре­зи­ден­та оста­то­чно роз­пе­ре­за­ти­ся й пе­ре­бу­ду­ва­ти світ під уяв­ле­н­ня ша­хта­ря з Пен­сіль­ва­нії. А ще — ви­бо­ри до Єв­ро­пар­ла­мен­ту, де уль­тра­лі­ві й уль­тра­пра­ві, обняв­шись, зно­ву по­ста­ра­ю­ться пе­ре­пи­са­ти ге­не­ти­чний код ба­бу­сі Єв­ро­пи. А та­кож ціл­ком імо­вір­на сві­то­ва еко­но­мі­чна кри­за, яка, се­ред ін­шо­го, при­не­се зни­же­н­ня цін на си­ро­ви­ну. На­фта ті­ши­ти­ме ши­ро­ку спіль­но­ту, а ме­та­ли мо­жуть за­гна­ти в де­пре­сію Мін­фін.

І в усьо­му цьо­му до­ве­де­ться від­сто­я­ти суб’єктність. Але не ар­ти­ле­ри­ста, єди­не пра­во яко­го по­ля­гає в мо­жли­во­сті са­мо­стій­но за­ря­ди­ти гар­ма­ту й ви­стре­ли­ти, а фа­кто­ра, чия дум­ка вра­хо­ву­є­ться в про­це­сі під­го­тов­ки на­ка­зу на від­кри­т­тя во­гню.

І, на­ре­шті, зно­ву тре­ба бу­де зши­ва­ти су­спіль­ство. Су­спіль­ство, що по­стра­ждає від двох пе­ред­ви­бор­них кам­па­ній, ко­ли зграя по­лі­ти­ків від­ри­ва­ла від за­галь­но­го на­ро­дно­го ті­ла свій ядер­ний еле­кто­рат, спо­ча­тку по­тре­бу­ва­ти­ме не ди­кта­то­рів, а лі­ка­рів-пси­хо­те­ра­пев­тів, а вже пі­сля них — лі­де­рів, які зна­йдуть прийня­тне для пе­ре­ва­жної біль­шо­сті рі­ше­н­ня, ого­ло­сив­ши «ядер­не роз­збро­є­н­ня».

Яким во­но мо­же бу­ти? Вза­га­лі-то, ін­ко­ли в по­шу­ках від­по­віді на скла­дні пи­та­н­ня вар­то звер­ну­ти­ся до дже­ре­ла знань, а са­ме — до шкіль­но­го під­ру­чни­ка. Ось, на­при­клад, гео­ме­трія, 9-й клас, роз­діл «Пра­ви­ла до­да­ва­н­ня ве­кто­рів». У те­о­рії це має та­кий ви­гляд:

В умо­ви за­да­чі вве­де­мо ве­ктор по го­ри­зон­та­лі на­пра­во — під­трим­ку по­лі­ти­ки єв­ро­ін­те­гра­ції. При цьо­му ма­є­мо на ува­зі, що це не ціл­ком то­то­жно ді­ям вла­ди, іна­кше 75% опи­та­них («Рей­тинг», ли­сто­пад 2018) не бу­ли б упев­не­ні в то­му, що кра­ї­на ру­ха­є­ться в не­пра­виль­но­му на­прям­ку. Ма­буть, єв­ро­ін­те­гра­ція, в їхньо­му ро­зу­мін­ні, — це щось ін­ше.

Влі­во бу­де ве­ктор збли­же­н­ня з Ро­сі­єю, а по вер­ти­ка­лі — той чи ін­ший сту­пінь по­за­бло­ко­во­сті. Ви­зна­ча­ю­чи ве­ли­чи­ну й на­пря­мок ве­кто­рів, ві­зьме­мо до ува­ги опи­ту­ва­н­ня гро­мад­ської дум­ки, ко­трі ви­зна­ча­ють як кіль­кість гро­ма­дян, що під­три­му­ють той чи ін­ший шлях, так і впев­не­ність у пе­ре­ко­на­н­нях. То­ді па­ра­ле­ло­грам ма­ти­ме при­бли­зно та­кий ви­гляд:

Про­сті гео­ме­три­чні пра­ви­ла свід­чать, що на­пря­мок за­га­лом ви­зна­че­ний, чо­го не мо­же не вра­хо­ву­ва­ти будь-який пе­ре­мо­жець ви­бор­чо­го про­це­су. Біль­ше то­го, різ­кі гео­по­лі­ти­чні ру­хи про­ти­по­ка­за­ні ко­жно­му, хто за­ці­кав­ле­ний у збе­ре­жен­ні кра­ї­ни як єди­но­го ор­га­ні­зму.

Ко­ре­кція не­об­хі­дна, оскіль­ки стій­ке су­спіль­ство є су­мою ве­кто­рів усіх йо­го скла­до­вих ча­стин. Але са­ме ко­ре­кція, а не чер­го­вий кру­тий по­во­рот, зда­тний зруй­ну­ва­ти си­сте­му, що, вла­сне, і ма­ють на ува­зі ав­то­ри ідеї роз­во­ро­ту.

Де­хто ска­же, що по­лі­ти­ка — скла­дні­ша за то­чні на­у­ки, що справ­жній по­лі­тик при­ймає не­по­пу­ляр­ні рі­ше­н­ня, а Укра­ї­на має ма­кси­маль­но швид­ко прой­ти свій шлях, ігно­ру­ю­чи во­ро­гів або зни­щу­ю­чи їх. І мо­жна зне­хту­ва­ти лі­вим ве­кто­ром, як, вла­сне, за­раз і від­бу­ва­є­ться.

Мо­жна. У ста­біль­них одно­рі­дних дер­жа­вах ча­сто так і від­бу­ва­є­ться. Але в укра­їн­ських ре­а­лі­ях — тіль­ки за до­три­ма­н­ня двох умов. Пер­ша. Си­ла (кіль­кі­сна і які­сна) до­мі­ну­ю­чо­го ве­кто­ра зна­чно пе­ре­вер­шує всі ін­ші. Дру­га. Ве­ктор до­мі­нує в усіх без ви­ня­тку обла­стях та ре­гіо­нах, у то­му чи­слі й при­кор­дон­них.

Не­до­три­ма­н­ня умов ство­рює пів­ні­чно­му су­сі­до­ві до­да­тко­ві мо­жли­во­сті зруй­ну­ва­ти кон­стру­кцію під зал­пи «Со­вет­ско­го шам­пан­ско­го».

***

У Но­во­му ро­ці нам усім зна­до­би­ться ба­га­то що. Пе­ре­мож­цям ви­бо­рів — ро­зу­мі­н­ня ва­ги сво­го ста­но­ви­ща. Пе­ре­мо­же­ним — умі­н­ня ці­ну­ва­ти ко­жну хви­ли­ну сво­го жи­т­тя, на­віть на до­пи­тах. Со­тням ти­сяч уча­сни­ків ви­бор­чо­го про­це­су — му­жність від­мо­ви­ти у від­по­відь на про­по­зи­цію щось отри­ма­ти, ко­гось під­ку­пи­ти чи ку­дись уки­ну­ти. Сол­да­там — упев­не­ність у то­му, що во­ни за­хи­ща­ють не ста­рих чи но­вих зло­ді­їв, а кра­ї­ну, яка ва­жли­ві­ша за всіх не­гі­дни­ків при вла­ді, ра­зом узя­тих. Ко­жно­му з нас — лі­ку­ва­ти хво­рих і бе­рег­ти здо­ро­вих.

Але сло­во на­сту­пно­го ро­ку для нас — «чу­ти». Чу­ти одне одно­го і всіх ра­зом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.