Укра­ї­на, цер­ква і світ пі­сля прав­ди

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Оле­ксандр ЩЕРБА

Укра­ї­на йде від Ро­сії.

Іде, то­му що ба­чить у Ро­сії від­обра­же­н­ня сво­їх вла­сних грі­хів, яких хо­че по­збу­ти­ся, — не­спра­ве­дли­во­сті, са­мо­дур­ства, ра­бо­ліп­ства, бре­хні, сп’яні­н­ня силь­но­го, без­си­л­ля слаб­ко­го. Ро­сія злі­пи­ла з цих грі­хів но­вий іко­но­стас і мо­ли­ться на ньо­го. Це її пра­во і її ви­бір. Ім­пе­рії зав­жди ма­ють мо­жли­вість за­зир­ну­ти в бе­зо­дню й ска­за­ти: це не бе­зо­дня, це про­сто осо­бли­вий шлях. Укра­ї­на ж не ім­пе­рія, для неї пу­тін­ська Ро­сія, з її бре­хнею, вій­ною, ли­це­мір­ством, — це бе­зо­дня. І во­на від ці­єї бе­зо­дні йде. Не Укра­ї­на від­ко­ло­ла­ся від Ро­сії, а Ро­сія від­ко­ло­ла­ся від прав­ди. Від­ко­ло­ла­ся ба­га­то­кра­тно й не­зво­ро­тньо. Най­більш пам’ятно — ко­ли не­са­мо­ви­то, зі сльо­за­ми ща­стя свя­тку­ва­ла крим­ський трі­умф над без­за­хи­сною Укра­ї­ною. І ко­ли ра­ді­сно по­ві­ри­ла остан­кін­ським бре­ху­нам та крем­лів­сько­му ба­тько­ві бре­хні. І ко­ли у Вер­бну не­ді­лю 2014 р. пра­во­слав­ний ро­сі­я­нин Ігор Гір­кін, за йо­го вла­сни­ми сло­ва­ми, «по­кро­шил» пра­во­слав­но­го укра­їн­ця Ген­на­дія Бі­лі­чен­ка, про­лив­ши тим са­мим пер­шу кров на Дон­ба­сі, а май­бу­тній «прем’єр-мі­ністр «ДНР», пра­во­слав­ний ро­сі­я­нин Оле­ксандр Бо­ро­дай, при­ві­тав йо­го в пе­ре­хо­пле­ній СБУ й по­чу­тій усі­єю Укра­ї­ною роз­мо­ві: мо­ло­дець, мов­ляв, до­бре від­зна­чив сві­тле свя­то. Якщо хтось шу­ка­ти­ме по­во­ро­тний пункт у від­но­си­нах укра­їн­ців та ро­сі­ян, не­хай шу­кає в тій Вер­бній не­ді­лі, з якої по­ча­ла­ся вій­на.

Ні, ця ста­т­тя не про них, а про нас. З ви­хо­дом з-під мо­сков­сько­го омо­фо­ру (а він зго­дом тіль­ки на­ро­ста­ти­ме) епо­ха прив’яз­ки до мо­сков­сько­го мо­раль­но­го ком­па­са скін­чи­ла­ся. Від­те­пер грі­хи Укра­ї­ни — це грі­хи Укра­ї­ни. Не Ро­сії й не ще ко­гось, — во­ни ціл­ком і пов­ні­стю на­ші. На­рі­ка­ти біль­ше ні на ко­го, втім, як і спо­ді­ва­ти­ся, що хтось ви­ко­нає за нас на­шу ро­бо­ту над по­мил­ка­ми, до­по­мо­же по­ка­я­ти­ся, очи­сти­ти­ся, ста­ти кра­щи­ми. У зна­ме­ни­то­го істо­ри­ка Ті­мо­ті Снай­де­ра є те­о­рія т.зв. гі­пер­ти­по­во­сті Укра­ї­ни. По­ля­гає во­на в то­му, що в Укра­ї­ні ХХ сто­лі­т­тя, як у дзер­ка­лі, від­обра­же­ні основ­ні тен­ден­ції й озна­ки ті­єї епо­хи: від кра­ху мо­ло­дих на­ціо­наль­них дер­жав пе­ред ім­пе­рі­я­ми — до гли­бо­ко лю­до­жер­ської су­ті цих са­мих ім­пе­рій. У сво­їй остан­ній мо­но­гра­фії «Шлях до не­сво­бо­ди» Снай­дер, се­ред ін­шо­го, ана­лі­зує та­кий гло­баль­ний фе­но­мен як post-truth world — «світ пі­сля прав­ди». І по­ка­зує, що цей фе­но­мен при­йшов на пост­ра­дян­ський про­стір ра­ні­ше, ніж про ньо­го ста­ли го­во­ри­ти в ін­ших ча­сти­нах сві­ту. Одне сло­во, Укра­ї­на і в ХХI сто­літ­ті за­ли­ша­є­ться «гі­пер­ти­по­вою».

На­га­даю, «світ пі­сля прав­ди» — це мо­дна кон­це­пція, що опи­сує стан ілю­зії, бу­цім­то прав­ди на­справ­ді не­має, а є ли­ше то­чки зо­ру, ін­тер­пре­та­ція, яка в ко­жно­го своя. Для мас-ме­діа це озна­чає від­мо­ву від по­шу­ку істи­ни та зо­се­ре­дже­н­ня на від­обра­жен­ні рі­зних, зде­біль­шо­го ді­а­ме­траль­них то­чок зо­ру. Для спо­жи­ва­ча ін­фор­ма­ції це озна­чає ма­кси­маль­но ком­фор­тний стан: він сам, вре­шті-решт, ви­рі­шує, що при­йма­ти за прав­ду, а що ні, — і ви­би­рає най­ком­фор­тні­шу вер­сію ре­аль­но­сті. Тоб­то ту, в якій осо­би­сто він має хо­ро­ший ви­гляд і осо­бли­во на­пру­жу­ва­ти­ся не по­ви­нен. По­лі­ти­ко­ві це від­кри­ває ма­кси­мум мо­жли­во­стей для гри на люд­ських слаб­ко­стях, стра­хах та грі­хах.

Світ пі­сля прав­ди ком­фор­тний і при­єм­ний у всіх сен­сах. І ли­ше при­ди­вив­шись ува­жні­ше, ро­зу­мі­єш: світ пі­сля прав­ди — це світ без прав­ди. За ве­ли­ким ра­хун­ком, це світ ком­фор­тної бре­хні a la Carte. Для ві­ру­ю­чої лю­ди­ни — це вза­га­лі світ без Бо­га.

На жаль, сві­то­ве «су­спіль­ство спо­жи­ва­н­ня» якось лег­ко й без­дум­но спов­зло в цю но­ву ре­аль­ність. Ро­сії в ній за­ти­шно. Во­на в ній не тіль­ки жи­тель, а й акціо­нер­спів­за­снов­ник. За­хо­ду, за ве­ли­ким ра­хун­ком, теж за­ти­шно: за­мість то­го, щоб ду­ма­ти про за­ги­блих в Укра­ї­ні, Си­рії, Гру­зії (хто йо­го знає, хто там на­справ­ді пра­вий?), мо­жна за­кли­ка­ти до ми­ру в усьо­му сві­ті й раз на мі­сяць пе­ре­ра­хо­ву­ва­ти п’ять до­ла­рів на хар­чу­ва­н­ня ді­тей Афри­ки. І все-та­ки да­вай­те без са­мо­об­ма­ну: пер­ши­ми за­ти­шок «сві­ту пі­сля прав­ди» від­кри­ли для се­бе ми, укра­їн­ці. Де во­на в на­шо­му жит­ті, ця са­ма прав­да? Її мі­сце вже дав­но на ку­хні, в ку­рил­ці або у Фейс­бу­ку. Там, де во­на без на­слід­ків. Ми апрі­о­рі ви­хо­ди­мо з то­го, що «лю­дям ві­ри­ти не мо­жна», що «за­кон як ди­шло», що «во­ни всі зло­дії» і що «ні­чо­го хо­ро­шо­го в цій кра­ї­ні не бу­де». Та­кий на­стрій у су­спіль­стві. Для бре­хні й зло­дій­ства та­ка атмо­сфе­ра — як те­плий па­ху­чий гній для до­що­во­го хро­ба­ка. Для крем­лів­сько­го ба­тька бре­хні — це вза­га­лі мрія, на­дія, що Укра­ї­на ще мо­же по­си­па­ти­ся.

Ми жи­ве­мо у сві­ті, де ви­кри­т­тя ми­на­ю­ться без на­слід­ків, де по­лі­тик про­фі­нан­со­ва­ний — це по­лі­тик не­по­то­па­ю­чий, де успіх апрі­о­рі ін­тер­пре­ту­є­ться як плід зла. Аме­ри­ка­нець по­ба­чить на ву­ли­ці до­ро­гу ма­ши­ну і ска­же ди­ти­ні: вчись до­бре, і в те­бе та­ка са­ма бу­де. А укра­ї­нець ска­же: ну ось, ще один зло­дій по­їхав. І хай ди­ти­на са­ма ро­бить для се­бе ви­снов­ки.

Ми так зви­кли жи­ти в мо­ро­ці не­вір’я та не­до­ві­ри, що на­віть ко­ли хо­ро­ше від­бу­ва­є­ться по­руч, ми пе­ре­ко­ну­є­мо се­бе й всіх нав­ко­ло се­бе, що це не з на­ми. Ми одна­ко­во за­тя­то шу­ка­є­мо чор­них кі­шок і у сві­тлих, і в тем­них кім­на­тах. Ми на­тя­гу­є­мо на се­бе мо­рок, як ди­ти­на на­тя­гує на го­ло­ву ков­дру. Так спо­кій­ні­ше. Так не по­ши­є­шся в дур­ні. Ми не че­ка­є­мо до­бра за ме­жа­ми сво­го най­вуж­чо­го ко­ла. А де до­бра не че­ка­ють — там йо­го й не­має. До­ві­ра — це це­мент, який скрі­плює су­спіль­ство. По­га­но в нас по­ки що з цим. На За­хо­ді ав­то­ри­те­тний жур­на­ліст ска­же «мої дже­ре­ла ствер­джу­ють...», — і йо­му по­ві­рять на сло­во, що ці дже­ре­ла справ­ді є, і що во­ни ствер­джу­ють са­ме те, про що по­ві­дом­ляє жур­на­ліст. Сло­ва до­ста­тньо для по­лі­ти­чних ви­снов­ків, по­ка­я­н­ня й очи­ще­н­ня. В Укра­ї­ні ж сло­во втра­ти­ло (або май­же втра­ти­ло) си­лу. Во­но ма­ло що озна­чає. По­лі­ти­ка мо­жуть упі­йма­ти на зло­чи­ні, — а з ньо­го все як з гу­ся во­да. Він і да­лі «хо­дить на ефі­ри», він і да­лі по­лі­тик. Чо­му? Та то­му, що ми ж і так зна­ли, що «во­ни всі зло­дії».

Сві­тла лю­ди­на й па­стир Бо­рис Гу­дзяк за­пи­тав укра­їн­ську ді­а­спо­ру в Па­ри­жі: ко­му з бли­жніх ви ві­ри­те, а ко­му — ні. Ви­я­ви­ло­ся, що най­мен­ше укра­їн­ці ві­рять ін­шим укра­їн­цям. За­ду­май­те­ся над цим.

Гріх Укра­ї­ни — це гріх не­вір’я. У то­му чи­слі й не­вір’я в се­бе, у свою кра­ї­ну, у сво­їх бли­жніх. Пев­на річ, зро­зумі­ло, звід­ки цей гріх бе­ре­ться, при­найм­ні час­тко­во. З істо­рії. Зі сто­лі­тньо­го не­бу­т­тя. Зі зрад по­лі­ти­ків — від по­мі­сних князь­ків до Яре­ми Ви­шне­ве­цько­го, від Ва­си­ля Ко­чу­бея до по­лі­ти­ків но­ві­тньої епо­хи. З Го­ло­до­мо­ру. З роз­гра­бу­ва­н­ня кра­ї­ни в остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя. З від­су­тно­сті мо­раль­них ав­то­ри­те­тів та орі­єн­ти­рів.

Однак на­сам­пе­ред він бе­ре­ться з ін­ди­ві­ду­аль­них що­ден­них рі­шень ко­жно­го з нас. З мов­ча­н­ня, за­здро­сті, его­ї­зму, жа­ді­бно­сті. Пам’ятай­мо про це, від­кри­ва­ю­чи но­ву сто­рін­ку укра­їн­ської істо­рії. Від­штов­ху­ю­чись від зла зов­ні­шньо­го, ро­сій­сько­го, — від­штов­хуй­мо­ся й від зла вну­трі­шньо­го, укра­їн­сько­го — рі­дно­го, те­пло­го й па­ху­чо­го. У сво­є­му по­хму­ро­му есе «Пі­сля Єв­ро­пи» один із яскра­вих по­лі­ти­чних ми­сли­те­лів су­ча­сно­сті Іван Кра­стєв так опи­сує но­вий тип єв­ро­пей­сько­го гро­ма­дя­ни­на, який мо­же при­зве­сти до кра­ху ЄС: «Він пра­гне до змін, але від­ки­дає будь-яку фор­му по­лі­ти­чно­го пред­став­ни­цтва. Він хо­тів би бу­ти ча­сти­ною по­лі­ти­чної спіль­но­ти, але від­мов­ля­є­ться йти за ін­ши­ми. Він го­то­вий ри­зи­ку­ва­ти і би­ти­ся з по­лі­ці­єю, але не ри­зи­кне по­ві­ри­ти по­лі­ти­ко­ві чи по­лі­ти­чній пар­тії». Ні­ко­го не на­га­дує?

Не див­но: «світ пі­сля прав­ди» й не міг по­ро­ди­ти ні­ко­го ін­шо­го, крім ін­фан­тиль­ної, ві­чно ни­ю­чої, не­до­вір­ли­вої, але во­дно­час за­до­во­ле­ної со­бою лю­ди­ни. Зна­йо­мий ти­паж. Ге­рой на­шо­го ча­су. Оскіль­ки ж у нас в Укра­ї­ні, в нас са­мих він ма­те­рі­а­лі­зу­вав­ся ра­ні­ше, ніж у сві­ті дов­ко­ла, то й з на­слід­ка­ми ми ма­є­мо спра­ву дов­ше, ніж ін­ші. За іде­єю, і про­ти­о­тру­та ма­ла б при­йти че­рез нас. Час­тко­во во­на й при­йшла, ко­ли се­ред роз­па­чу та ци­ні­зму, зра­ди й ві­ро­лом­ства у 2014 р. укра­їн­ці, ці при­ро­дже­ні ске­пти­ки, ці хо­ми не­ві­ря­чі, пі­шли за­хи­ща­ти свою кра­ї­ну.

Про­бле­ма Укра­ї­ни та­кож у то­му, що в зов­ні­шньо­му сві­ті їй ні на ко­го спер­ти­ся. Той­та­ки Кра­стєв вва­жає, що, втра­тив­ши три об’єд­нав­чі ідеї (страх вій­ни, іде­а­лізм ре­во­лю­ції 1968-го та дух єд­но­сті Схо­ду й За­хо­ду, що ви­зрів у 1990-х), ЄС втра­тив вір­ність іде­а­лам, став за­ру­чни­ком про­бле­ми не­кон­тро­льо­ва­ної мі­гра­ції, пе­ре­ро­джу­є­ться на щось при­зем­ле­не й дрі­бне. Фі­гу­раль­но ка­жу­чи, пра­пор сво­бо­ди скру­чу­ють у джгут і зав’язу­ють на двер­ній ру­чці, щоб не за­йшли мі­гран­ти. Кра­стєв ба­чить у май­бу­тній Єв­ро­пі ли­ше блі­ду по­до­бу ті­єї єв­ро­пей­ської ідеї, яка зро­би­ла ЄС сві­то­вим взір­цем до­ста­тку й де­мо­кра­тії. Він не ві­рить у жи­ву­чість ці­єї ідеї й на паль­цях, у вла­сти­вій йо­му бли­ску­чій пу­блі­ци­сти­чній ма­не­рі, по­яснює, чо­му.

Ну що ж, най­не­при­єм­ні­ший ді­а­гноз ча­сто най­пра­виль­ні­ший. Але про­гноз усе­та­ки, ду­же хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, по­мил­ко­вий. При­найм­ні та­ку на­дію да­ють нам єв­ро­пей­ські ви­бо­ри 2017-го і 2018-го рр., на яких при­бі­чни­ки Єди­ної Єв­ро­пи да­ле­ко не так «си­па­ли­ся» пе­ред єв­ро­пей­ським на­ціо­на­лі­змом (а во­дно­час і пе­ред йо­го крем­лів­ським гу­ру), як при­пу­ска­ли пе­си­мі­сти. Скру­ти­ти в ган­чір­ку пра­пор сво­бо­ди ви­я­ви­ло­ся не так уже про­сто.

Прий­де­шні на­сту­пно­го ро­ку ви­бо­ри до Єв­ро­пей­сько­го пар­ла­мен­ту да­дуть ба­га­то го­ло­сів ан­ти­єв­ро­пей­ським, про­пу­тін­ським, на­ціо­на­лі­сти­чним си­лам, — але зі штан­ців де­стру­ктив­них опо­зи­цій­них зло­стив­ців во­ни на єв­ро­пей­сько­му рів­ні, швид­ше за все, не ви­стри­бнуть. Це по­ки що їхня сте­ля. Го­лов­на не­без­пе­ка — не так при­хід до вла­ди ан­ти­єв­ро­пей­ських сил, як пе­ре­ро­дже­н­ня про­єв­ро­пей­ських. Іму­ні­тет За­хо­ду пе­ред бре­хнею і ци­ні­змом, за­гри­мо­ва­ни­ми під «пра­гма­тизм», на очах слаб­шає. За­хід, що слаб­шає, бу­де тлом сві­то­вої по­лі­ти­ки не рік і не два.

Не тре­ба обма­ню­ва­ти­ся, по­ясню­ю­чи цю об­ста­ви­ну тіль­ки впли­вом ро­сій­ської про­па­ган­ди. Мо­сква ли­ше за­пов­нює мо­раль­ні й іде­о­ло­гі­чні по­ро­жни­ни в за­хі­дних спіль­но­тах, що утво­ри­ли­ся зі зга­са­н­ням єв­ро­опти­мі­зму та осла­бле­н­ням транс­а­тлан­ти­чно­го пар­тнер­ства. Спо­ча­тку Укра­ї­на, а по­тім і За­хід за­ну­ри­ли­ся в кри­зу до­ві­ри (зно­ву ця укра­їн­ська «гі­пер­ти­по­вість»!). Не­має біль­ше ві­ри в се­бе. Не­має біль­ше впев­не­но­сті в пар­тне­рі. І це не Мо­сква так роз­по­ря­ди­ла­ся. Це зна­чно глиб­ше.

Іде­о­ло­гі­чний ва­ку­ум, який ви­ник на За­хо­ді, актив­но на­ка­чу­є­ться вся­кою вся­чи­ною: кон­спі­ро­ло­гі­чни­ми те­о­рі­я­ми, на­ціо­на­лі­сти­чни­ми за­бо­бо­на­ми, анар­хіст­ськи­ми «жов­ти­ми жи­ле­та­ми» та іслам­ським фун­да­мен­та­лі­змом... Єв­ро­па, як ба­чи­мо, теж на­тя­гує на се­бе мо­рок. ХХ сто­лі­т­тя ні­як не хо­че за­кін­чи­ти­ся. Во­но, на­че во­рон­ка, тя­гне Єв­ро­пу на­зад, у вій­ну — як мі­ні­мум, у хо­ло­дну, а мо­жли­во, і в га­ря­чу.

Остан­ні опи­ту­ва­н­ня свід­чать: біль­шість бри­тан­ців, нім­ців і фран­цу­зів вва­жа­ють, що кон­ти­нент сто­їть на ме­жі ве­ли­кої вій­ни. І так: чим три­во­жні­ше це пе­ред­чу­т­тя, тим кра­ще для Пу­ті­на. Страх і слаб­кість — йо­го при­ро­дний еле­мент для ко­ли­шньо­го вер­бу­валь­ни­ка КДБ. Чо­му він не вміє да­ва­ти ра­ду — це смі­ли­во­сті й си­лі. Тут ма­кси­мум, на що ви­ста­чає йо­го фан­та­зії, — по­са­ди­ти під за­мок, схо­ва­ти за по­ляр­не ко­ло. Олег Сен­цов на­га­дав нам сло­ва бул­га­ков­сько­го Пі­ла­та: «Бо­я­гуз­тво — най­стра­шні­ший люд­ський по­рок». Не­має ін­шо­го ре­це­пта про­ти сві­ту бре­хні, ніж смі­ли­вість. Єди­на Єв­ро­па му­сить зро­би­ти ва­жли­вий крок — узя­ти на се­бе ча­сти­ну від­по­від­аль­но­сті за ви­ни­кне­н­ня мо­раль­ної й по­лі­ти­чної кри­зи. Усві­до­ми­ти, що ве­ли­ка єв­ро­пей­ська по­ро­жни­на ви­ни­кла з по­лі­ти­чної пи­хи та ду­шев­ної лі­ні, з від­су­тно­сті пов­но­цін­но­го діа­ло­гу з ти­ми, хто по­чу­вав­ся остан­ні­ми де­ся­ти­лі­т­тя­ми роз­чав­ле­ним, за­бу­тим, у про­гра­ші.

Єди­ній Єв­ро­пі ще на­ле­жить зна­йти до ньо­го, до цьо­го «про­те­стно­го еле­кто­ра­ту», пра­виль­ні під­хо­ди. Пе­ре­ста­ти від­ма­ху­ва­ти­ся від тих, чиї за­пи­та­н­ня то­бі не по­до­ба­ю­ться. Укра­ї­ні, оче­ви­дно, не­об­хі­дно те ж са­ме, але в не­зрів­нян­но біль­шо­му мас­шта­бі, — зва­жа­ю­чи на те, як ба­га­то їх у нас — роз­чав­ле­них, за­бу­тих, у про­гра­ші.

І Єди­ній Єв­ро­пі, і Укра­ї­ні по­трі­бно одне й те са­ме — че­сний вну­трі­шній діа­лог. ЄС із йо­го чин­ни­ми ін­сти­ту­та­ми та мі­цни­ми тра­ди­ці­я­ми ру­ха­є­ться в цьо­му на­пря­мі. Ін­ша річ — Укра­ї­на, де ін­сти­ту­ти слаб­кі, а тра­ди­ції пов­но­цін­но­го ша­но­бли­во­го діа­ло­гу не­має.

Цер­ква мо­же ста­ти в на­ших умо­вах тим ін­сти­ту­том, який до­по­мо­же Укра­ї­ні в по­шу­ку ви­рі­ше­н­ня ек­зи­стен­цій­них про­блем. Зре­штою, де, як не в цер­кві, шу­ка­ти вну­трі­шній мир, му­дрість, мо­раль­не оздо­ров­ле­н­ня су­спіль­ства? Остан­ні 27 ро­ків Укра­ї­на ре­гу­ляр­но пе­ре­бу­ва­ла в по­шу­ку но­во­го по­ча­тку, чи­сто­го ар­ку­ша. Шан­си при­хо­ди­ли й зни­ка­ли, але рі­шу­чо­го про­ри­ву не бу­ло. По­ява пов­но­цін­ної По­мі­сної цер­кви на чо­лі з 39-рі­чним су­ча­сним лі­де­ром, із за­сту­пни­цтвом ма­те­рі-цер­кви в Кон­стан­ти­но­по­лі — це ще одні две­рі, які від­чи­няє пе­ред на­ми істо­рія. Во­цер­ков­ле­на лю­ди­на ска­же: ще одне бла­го­сло­ве­н­ня Бо­же.

Згі­дно зі ста­ти­сти­кою, укра­їн­ське су­спіль­ство ні­ко­му не до­ві­ряє так, як цер­кві. Тра­ди­ція силь­них ре­лі­гій­них лі­де­рів — від ми­тро­по­ли­та Ан­дрея Ше­пти­цько­го до кар­ди­на­ла Лю­бо­ми­ра Гу­за­ра й до па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та, який ви­явив се­бе справ­жнім дер­жав­ни­ком на остан­ньо­му Со­бо­рі, — є в Укра­ї­ні дав­но. У най­ближ­чі мі­ся­ці й на­віть ро­ки все, що бу­де ска­за­не ми­тро­по­ли­том Єпі­фа­ні­єм, бу­де по­чу­те. Го­лов­не, щоб він не мов­чав. Го­лов­не, щоб він зна­йшов пра­виль­ні сло­ва для на­шо­го ба­га­то­кра­тно обма­ну­то­го су­спіль­ства. Ну й, зві­сно, мо­жна вже за­раз уяви­ти, яких зу­силь до­кла­де Мо­сква, щоб ма­кси­маль­но швид­ко та ефе­ктив­но дис­кре­ди­ту­ва­ти і йо­го, і сві­жо­ство­ре­ну цер­кву. Ще лег­ше уяви­ти, який у Мо­скви про­стір для дій, зва­жа­ю­чи на го­тов­ність ба­га­тьох укра­їн­ців ві­ри­ти ко­му зав­го­дно і в що зав­го­дно, тіль­ки не у свою кра­ї­ну.

На­шій цер­кві своє ро­би­ти. По­вер­ну­ти си­лу сло­ву. По­вер­ну­ти (хо­ча б тро­хи) ві­ру в бли­жньо­го. На­га­ду­ва­ти мо­жно­влад­цям, що во­ни в цьо­му сві­ті не на­зав­жди, і що в тру­ні ки­шень не­має. Мо­ли­ти­ся за тих, хто во­ює за Укра­ї­ну. За­кли­ка­ти ми­лість до пад­ших. Шу­ка­ти мир се­ред сму­ти. За­го­ю­ва­ти ра­ни. На­га­ду­ва­ти, що до­бро має сенс, а та­кож що пе­ре­мо­га чи по­раз­ка — це рі­ше­н­ня, яке і лю­ди­на, і на­ція при­йма­ють са­мо­стій­но.

Пе­ред укра­їн­ськи­ми па­сти­ря­ми (ду­хов­ни­ми й по­лі­ти­чни­ми) — мо­ре опу­ще­них рук і роз­гу­бле­них очей у по­шу­ку ду­шев­но­го ми­ру та від­по­від­ей на важ­кі за­пи­та­н­ня. Мо­раль­ні й по­лі­ти­чні. У то­му чи­слі: як бу­ти з су­сі­дом, ко­трий під час ане­ксії Кри­му та ті­єї стра­шної Вер­бної не­ді­лі 2014 р. ви­рі­шив ста­ти во­ро­гом? Як су­сі­ди­ти з во­ро­гом, але все ж на яко­мусь ета­пі пе­ре­ста­ти з ним во­ю­ва­ти?

По­лі­ти­ка за­зви­чай не дає від­по­від­ей на ці за­пи­та­н­ня. Во­на жи­ве еле­кто­раль­ни­ми ци­кла­ми: про­жи­ли — ось і га­разд, обра­ли­ся — ось і чу­до­во. Але хтось же має по­ча­ти го­во­ри­ти з Укра­ї­ною не з ви­со­ти еле­кто­раль­них ци­клів, а з ви­со­ти істо­рії.

Зво­ди­ти храм но­вої цер­кви для на­ції ске­пти­ків і пе­си­мі­стів, та ще у ста­ні вій­ни, — нев­дя­чна пра­ця. Але во­дно­час — той­та­ки «Хо­ма не­ві­ря­чий» теж був апо­сто­лом. Був мо­мент, ко­ли в ньо­го опу­сти­ли­ся ру­ки: йо­го бра­ти по­ба­чи­ли во­скре­сло­го Хри­ста, а він — ні. І то­ді во­скре­слий Хри­стос явив­ся ще раз і дав Хо­мі по­ба­чи­ти свої ра­ни. Бог і ске­пти­ків лю­бить. Не­дар­ма про­ха­н­ня «по­мо­жи мо­є­му не­вір’ю» фі­гу­рує у мо­ли­твах.

Мо­жна скіль­ки зав­го­дно по­вто­рю­ва­ти, що «в цій кра­ї­ні ні­чо­го хо­ро­шо­го не бу­де», але ві­ру­ю­чі зна­ють і ро­зу­мі­ють: те, що не­мо­жли­во лю­ди­ні, мо­жли­во Бо­гу. Не­ві­ру­ю­чі ж про­сто зна­ють: із яки­хось при­чин Укра­ї­на про­йшла че­рез сто­лі­т­тя істо­ри­чної ко­ми, че­рез стра­шне ХХ сто­лі­т­тя, і не зни­кла, не ста­ла істо­ри­чним пши­ком. Щось та­ке осо­бли­ве є в цій на­ції, з якої ко­лись роз­по­ча­ла­ся істо­рія хри­сти­ян­ства в цій ча­сти­ні сві­ту, яку так ча­сто ого­ло­шу­ва­ли по­чи­лою в бо­зі чи вза­га­лі не­і­сну­ю­чою, і яка 15 гру­дня 2018 р., всу­пе­реч усьо­му, зно­ву під­ня­ла хрест над Во­ло­ди­мир­ською гір­кою.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.