Ви­рва­ти­ся із за­ча­ро­ва­но­го ко­ла

Шко­ла «з ін­шо­го aeи­т­тя» з’яви­ла­ся у гли­бо­ко­му aeи­то­мир­сько­му По­ліс­сі

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ві­ктор КОНЄВ

До­не­дав­на Ра­до­вель був ти­по­вим по­лі­ським се­лом, з убо­ги­ми ґрун­та­ми та зли­ден­ним бю­дже­том.

Але з 1 ве­ре­сня 2018-го став не­ти­по­вим, — те­пер тут є лі­цей, який від­ві­ду­ють на­віть ді­ти з рай­цен­тру.

Ра­до­вель­ська за­галь­но­осві­тня шко­ла пе­ре­тво­ри­ла­ся на біо­те­хно­ло­гі­чний лі­цей зав­дя­ки ви­хід­це­ві з се­ла, бі­зне­сме­но­ві Ми­хай­лу Ве­сель­сько­му. Під йо­го ке­рів­ни­цтвом бу­ло роз­ро­бле­но кон­це­пцію лі­цею, в ре­а­лі­за­цію якої він уже вклав 138 міль­йо­нів гри­вень. Усе тут зро­бле­не з най­кра­щих ма­те­рі­а­лів і на­шпи­го­ва­не су­ча­сни­ми те­хно­ло­гі­я­ми. Ту­те­шні пер­шо­кла­сни­ки не зна­ють, як це — пи­са­ти крей­дою на до­шці й сти­ра­ти на­пи­са­не ган­чір­кою. Учи­те­лі не по­гро­жу­ють ту­те­шнім шко­ля­рам ка­ра­ми за по­га­ну по­ве­дін­ку й не на­ма­га­ю­ться во­ло­да­рю­ва­ти в кла­сі. На­віть парт у кла­сах, у на­шо­му зви­чно­му ро­зу­мін­ні, не­має. Пе­да­го­ги в цю шко­лу з’їжджа­ю­ться з усі­єї Укра­ї­ни, а кон­курс ся­гає 200 пре­тен­ден­тів на одне вчи­тель­ське мі­сце.

…За укра­їн­ськи­ми мір­ка­ми, 150 кі­ло­ме­трів від обла­сно­го цен­тру (Жи­то­ми­ра) до Ра­дов­ля (се­ла з на­се­ле­н­ням близь­ко 1400 лю­дей) — це да­ле­ко. На Олев­щи­ні, де роз­мі­ще­ний Ра­до­вель, — своє, осо­бли­ве жи­т­тя (не остан­нє мі­сце в ньо­му по­сі­дає бур­штин, який пра­гнуть ви­до­бу­ва­ти ко­ли не всі, те че­рез одно­го), свій осо­бли­вий (не одра­зу зро­зумі­лий) ді­а­лект, із ма­сою ар­ха­ї­чних слів та ви­сло­вів і не­зви­чною фо­не­ти­кою. Бі­ля во­ріт лі­цею — не­ве­ли­ка ра­ту­ша. Го­дин­ник на ній від­бив 10:00 — і за­гра­ла свя­тко­ва но­во­рі­чна ме­ло­дія. Вхо­джу в хол. Та-а-а-к… це біль­ше схо­же на хол су­ча­сно­го офі­сно­го цен­тру, але з не­зви­чно яскра­вим оздо­бле­н­ням. Че­рез тур­ні­кет про­сто так не прой­деш: по­трі­бна спе­ці­аль­на кар­тка або до­звіл ке­рів­ни­цтва.

Про­дзве­нів дзві­нок, то­чні­ше — за­гра­ла гар­на ме­ло­дія, що озна­чає кі­нець уро­ку. За­хо­джу в клас, де про­во­дя­ться уро­ки ін­фор­ма­ти­ки. Одра­зу ви­дно, що над ін­тер’єром ´рун­тов­но по­тру­див­ся ди­зай­нер. Зна­йом­лю­ся з ви­кла­да­чем: Ко­стян­тин Ов­чин­ні­ков, учи­тель ви­щої ка­те­го­рії. При­їхав у Ра­до­вель з Оде­си. По­ки до­бу­до­ву­ють бу­дин­ки для вчи­те­лів, жи­ве в рай­цен­трі, Олев­ську. Їздить на ро­бо­ту шкіль­ним ав­то­бу­сом. Він роз­по­вів, як опи­нив­ся в Ра­дов­лі: «Я роз­мі­стив в ін­тер­не­ті своє ре­зю­ме. Ме­ні ста­ло ці­ка­во, що со­бою яв­ляє ін­но­ва­цій­ний на­вчаль­ний за­клад. Про­йшов спів­бе­сі­ду — і ось я тут. Ні­чо­го схо­жо­го не ба­чив ні в Оде­сі, ні в ін­ших ве­ли­ких мі­стах Укра­ї­ни, крім Ки­є­ва. У сто­ли­ці на­вчаль­ний за­клад по­рів­нян­но­го рів­ня — це Клов­ський лі­цей, у яко­му на­вча­ли­ся ді­ти пре­зи­ден­та Укра­ї­ни Пе­тра По­ро­шен­ка».

Ко­жне ро­бо­че мі­сце у кла­сі обла­дна­не комп’юте­ром, кла­сна до­шка (smart board) — теж комп’ютер, із ве­ли­че­зним сен­сор­ним мо­ні­то­ром. Усе об’єд­на­но в ло­каль­ну ме­ре­жу з ви­хо­дом в Ін­тер­нет. На ро­бо­чо­му сто­лі ви­кла­да­цько­го комп’юте­ра — учнів­ські па­пки: пе­да­гог, як сво­го ро­ду дис­пе­тчер, кон­тро­лює ви­ко­на­н­ня зав­дань і дає (че­рез ме­ре­жу, зві­сно) но­ві, ін­ди­ві­ду­аль­но ко­жно­му учне­ві. Якщо тре­ба по­ясни­ти те­му всім одра­зу, пе­да­гог у фор­ма­ті ко­ро­ткої ле­кції дає ко­мен­та­рі, ілю­стру­ю­чи їх при­кла­да­ми, ви­тя­гну­ти­ми з «ро­зум­ної до­шки».

По­ки три­ває пе­ре­р­ва, за­зи­ра­є­мо ще в один клас, 3-А. Зе­ле­ні сто­ли див­ної фор­ми, як по­ло­вин­ка сплю­ще­но­го бу­бли­ка, ди­тя­че ще­бе­та­н­ня і — тен­ді­тна жін­ка з ми­лою усмі­шкою. Зна­йо­ми­мо­ся: Оле­на За­ї­ка (для учнів — па­ні Оле­на), учи­тель­ка му­зи­ки.

— Я — з Лу­ган­ської обла­сті, з Брян­ки, — роз­по­від­ає. — Пра­цю­ва­ла в Лу­ган­ській фі­лар­мо­нії. Ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, взя­ла кви­ток на по­їзд і з дво­ма су­мо­чка­ми ви­їха­ла, пра­кти­чно, в ні­ку­ди. Жи­ла в сто­ли­ці остан­ні чо­ти­ри ро­ки, за­кін­чи­ла остан­ній курс уні­вер­си­те­ту й отри­ма­ла ди­плом фа­хів­ця. Вла­шту­ва­ла­ся муз­пра­ців­ни­ком у ди­тя­чо­му сад­ку. По­тім про­йшла спів­бе­сі­ду на ва­кан­сію в Ра­до­вель­сько­му лі­цеї, і — ось я тут.

— Уже осво­ї­ли­ся на По­ліс­сі? — Осво­ї­ла­ся. Ді­ти — пла­сти­чні, як гли­на. Ме­ні з ни­ми ці­ка­ві­ше, ніж зі сто­ли­чни­ми. Ту­те­шні ді­ти більш щи­рі, від­кри­ті. …А в мо­їй ду­ші на­ре­шті — стан ми­ру й спо­кою.

До кла­су вві­йшла жін­ка у фір­мо­во­му ко­стю­мі (спор­тив­но­го зраз­ка) з ем­бле­мою лі­цею на фут­бол­ці. Тут пе­да­го­гам так мо­жна одя­га­ти­ся — пра­кти­чно й зру­чно. Ні­на Во­ло­ди­ми­рів­на. Для учнів — па­ні Ні­на. Во­на — вчи­тель­ка по­ча­тко­вих кла­сів, кла­сний ке­рів­ник 3-А. Мі­сце­ва. При­йшла в шко­лу три ро­ки то­му.

— Як ви осво­ї­ли ро­бо­ту з «ро­зум­ною до­шкою» і прин­ци­по­во но­ві ме­то­ди­чні та пе­да­го­гі­чні під­хо­ди до на­вчаль­но­го про­це­су? — за­пи­тую.

— Пе­ре­бу­до­ву­ва­ти­ся бу­ло не ду­же скла­дно. Ме­ні хо­ті­ло­ся цьо­го. На­бри­дли сі­рість і бу­ден­ність, — ка­же па­ні Ні­на. — Про­во­ди­ли­ся тре­нін­ги й он­лайн-на­вча­н­ня. Те­сти скла­да­ли. Два пе­да­го­ги, у то­му чи­слі ди­ре­ктор шко­ли, ви­рі­ши­ли пі­ти. Ре­шта ли­ши­ли­ся. Те­пер при­хо­диш на ро­бо­ту — одра­зу з’яв­ля­є­ться осо­бли­вий на­стрій. І в учи­тель­ській уже не чу­тно скарг, що ді­ти не хо­чуть учи­ти­ся, ко­ле­ги обго­во­рю­ють но­ві ме­то­ди­чні при­йо­ми та свої пе­да­го­гі­чні зна­хід­ки.

Па­ні Ні­на по­ка­за­ла пе­ре­ва­ги smart board. Ви­до­бу­ла з її надр про­зоре зо­бра­же­н­ня люд­ської го­ло­ви в ре­жи­мі 5D з роз­по­від­дю й по­ка­зом бу­до­ви слу­хо­во­го апа­ра­ту лю­ди­ни. Про­кру­ти­ла з до­по­мо­гою паль­ця зо­бра­же­н­ня у всіх пло­щи­нах, по­ка­за­ла ані­ма­цію. З та­кою на­о­чні­стю і пер­шо­кла­сник зро­зу­міє, як по­бу­до­ва­не ву­хо і як зву­ко­вий образ обро­бля­є­ться моз­ком. Фан­та­сти­ка! І так по­да­но весь на­вчаль­ний ма­те­рі­ал. Ми ві­ді­йшли від smart board, і одра­зу тре­тьо­кла­сни­ки взя­ли­ся ма­лю­ва­ти на ній паль­ця­ми ка­ля­ки-ма­ля­ки — осво­ю­ва­ти…

Спу­ска­ю­ся в під­валь­не при­мі­ще­н­ня. Тут — клас і май­стер­ня ви­кла­да­чів гон­чар­ної спра­ви, по­дру­жньої па­ри Ві­кто­ра і Ка­те­ри­ни Бул­га­ко­вих. Ки­я­ни. Тут — пов­ний цикл ви­го­тов­ле­н­ня ви­ро­бів із гли­ни: від гон­чар­но­го кру­га до роз­пи­су, по­ли­ва­н­ня гла­зур’ю та ви­па­лю­ва­н­ня в пе­чі.

Ві­ктор за основ­ною спе­ці­аль­ні­стю — гео­лог, а Ка­те­ри­на — етно­граф. На за­пи­та­н­ня: «Як опи­ни­ли­ся тут?» — Ві­ктор від­по­вів так: «Це — до­ля. Ми пе­ре­жи­ли з Ка­тею сер­йо­зний стрес — упро­довж мі­ся­ця по­мер­ли троє на­ших ба­тьків: мої ба­тько й ма­ти і Ка­ти­на ма­ма. Ви­рі­ши­ли шу­ка­ти ду­шев­ний спо­кій тут. Тим біль­ше Ка­тя — уро­джен­ка цих місць і ча­сто бу­ва­ла на По­ліс­сі на ар­хе­о­ло­гі­чних роз­ко­пках. …За­раз ро­би­мо су­ве­ні­ри до Рі­здва. Ді­ти по­ри­на­ють у твор­чість, яка при­му­шує зву­ча­ти в їхніх ду­шах най­тон­ші стру­ни».

Про­ща­ю­ся з па­рою пе­да­го­гів­гон­ча­рів, під­ні­ма­ю­ся на дру­гий по­верх і ба­чу ку­пку ді­тей у фір­мо­вих зе­ле­них фут­бол­ках, що облі­пи­ли яко­гось чо­ло­ві­ка. Це Ми­хай­ло Ве­сель­ський. Він при­їхав з Ки­є­ва не сам, а з до­кто­ром со­ціо­ло­гі­чних на­ук Іри­ною Чу­дов­ською. Во­на за­без­пе­чує на­у­ко­вий су­про­від усьо­го, що ро­би­ться в лі­цеї.

— Як з’яви­ла­ся, кон­стру­ю­ва­ла­ся ідея шко­ли? Від чо­го ви від­штов­ху­ва­ли­ся? Був якийсь про­то­тип? — став­лю пер­ше за­пи­та­н­ня Ми­хай­лу.

— Про­то­ти­пів не­має. Я бу­вав у рі­зних кра­ї­нах і в ба­га­тьох шко­лах. Але в Ра­до­вель­сько­му лі­цеї ре­а­лі­зо­ва­ний сво­го ро­ду кон­цен­трат з усьо­го по­ба­че­но­го. Спо­ча­тку бу­ло 28 кон­це­пту­аль­них пла­нів, а ре­а­лі­зо­ва­ний — 29й. У про­це­сі ро­бо­ти над кон­це­пці­єю при­хо­ди­ло ро­зу­мі­н­ня, як за­без­пе­чи­ти ді­тям рі­зних ві­ко­вих груп і пе­да­го­гам ком­форт, і вже з опо­рою на це ро­зу­мі­н­ня кон­стру­ю­ва­ло­ся все, до най­дрі­бні­ших де­та­лей. Ро­би­ли, пе­ре­ро­бля­ли… Зокре­ма, на ко­жно­му по­вер­сі є сан­ву­зли, при цьо­му роз­мі­ри й ви­со­та уні­та­зів та уми­валь­ни­ків ада­пто­ва­ні під кон­кре­тну ві­ко­ву гру­пу.

— Кла­сні кім­на­ти до­сить ком­па­ктні. У них не пар­ти, а якісь рі­зно­барв­ні ду­го­по­ді­бні сто­ли…

— Са­ма бу­дів­ля лі­цею — ста­ра. Ми йо­го пе­ре­кро­ю­ва­ли від­по­від­но до на­шої кон­це­пції. З до­по­мо­гою та­ких не­зви­чай­них сто­лів мо­жна по-рі­зно­му пе­ре­фор­ма­то­ву­ва­ти про­стір кла­су. Якщо ді­ти з ран­ку до ве­чо­ра по­стій­но си­дять за одно­ма­ні­тни­ми по­ну­ри­ми пар­та­ми, їм це на­бри­дає. Та­кі кон­стру­кції до­зво­ля­ють транс­фор­му­ва­ти ін­тер’єр кла­су й за­без­пе­чу­ва­ти ду­же по­трі­бну ди­ти­ні рі­зно­ма­ні­тність. Це по­зи­тив­но впли­ває на роз­ви­ток ди­ти­ни, для чо­го во­на, вла­сне, і хо­дить до шко­ли.

— Тут ре­а­лі­зо­ву­ю­ться еле­мен­ти фін­ської мо­де­лі обла­шту­ва­н­ня шко­ли, — за­зна­чи­ла Іри­на Чу­дов­ська. — Крім то­го, зі­бра­ні пло­ди трьох ро­ків по­до­ро­жей Єв­ро­пою. Під­сум­ком їх ста­ло пе­ре­ко­на­н­ня, що най­ці­ка­ві­ші мо­де­лі — фін­ська й естон­ська шко­ли. Однак во­ни не пе­ре­са­джу­ва­ли­ся ме­ха­ні­чно на укра­їн­ський ´рунт. Ра­до­вель­ський лі­цей — ре­зуль­тат ко­ле­ктив­ної твор­чо­сті.

— З по­гля­ду су­то те­хні­чно­го, тут змон­то­ва­на ду­же хо­ро­ша си­сте­ма опа­ле­н­ня, — тем­пе­ра­ту­ра по­ві­тря ре­гу­лю­є­ться в ко­жно­му при­мі­щен­ні окре­мо, — по­яснює М. Ве­сель­ський. — У ко­жне при­мі­ще­н­ня про­ве­де­но во­до­гін. Во­да над­хо­дить із ар­те­зі­ан­ської свер­дло­ви­ни, про­хо­дить кіль­ка сту­пе­нів очи­ще­н­ня, і в ме­ре­жі — це вже во­да га­ран­то­ва­ної яко­сті. Си­сте­ма вен­ти­ля­ції за­без­пе­чує без­пе­рерв­ний по­ві­тро­об­мін, — по­ві­тря в шко­лі зав­жди чи­сте. Вся шко­ла пов’яза­на комп’ютер­ною ме­ре­жею, в ко­жній то­чці — до­ступ до Wi-fi. Лі­цей від­по­від­ає най­ви­щим ви­мо­гам до су­ча­сної шко­ли.

— Я ба­чив шкіль­ну їдаль­ню, — ди­зайн за­пам’ято­ву­є­ться.

— По­вір­те, і на­чин­ка від­по­від­на: су­ча­сне обла­дна­н­ня, су­во­ре до­три­ма­н­ня са­ні­тар­них норм, під­го­тов­ле­ні ку­ха­рі, сма­чна їжа. Обід для учнів — без­ко­штов­ний.

— …І ось за­кін­чи­ли­ся уро­ки, учень по­вер­та­є­ться у свою ха­ту зі ста­рень­ким те­ле­ві­зо­ром «Го­ри­зонт» та ін­ши­ми «зру­чно­стя­ми у дво­рі»…

— Лі­цей ство­рю­вав­ся не для обра­них, а для всіх ді­тей. За ста­ту­сом, він — зви­чай­на за­галь­но­осві­тня шко­ла. Але вла­што­ва­на не­зви­чай­но. Тут ка­те­го­ри­чно за­бо­ро­не­но кри­ча­ти на ді­тей. Ди­ти­на тут має по­чу­ва­ти­ся аб­со­лю­тно за­хи­ще­ною. До­ро­слі тут — це лю­ди, які не ке­ру­ють ни­ми, а опі­ку­ю­ться, за­хи­ща­ють і до­по­ма­га­ють. Ось ді­ти й по­во­дя­ться від­кри­то, — ді­тки ж швид­ко ада­пту­ю­ться. Що­прав­да, де­яким не ду­же хо­че­ться йти до­до­му, а вран­ці во­ни хо­чуть яко­мо­га ра­ні­ше при­йти до шко­ли. Тут на пе­ре­р­ві во­ни мо­жуть по­гра­ти в на­стіль­ний те­ніс, по­стри­ба­ти у спорт­за­лі, а пі­сля за­нять — по­за­йма­ти­ся в са­мо­ді­яль­но­му те­а­трі, гон­чар­ній і ку­лі­нар­ній май­стер­нях, у му­зи­чній мі­ні-шко­лі, де ви­кла­да­ють во­кал і гру на флей­ті, в хо­ре­о­гра­фі­чно­му за­лі. Хо­чу за­зна­чи­ти, що ді­ти з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми мо­жуть віль­но пе­ре­мі­ща­ти­ся по шко­лі. Для них скрізь обла­дна­но лі­фти й пан­ду­си.

— По­ри­нув­ши в до­бро­зи­чли­ве се­ре­до­ви­ще лі­цею, ді­ти по­чи­на­ють ста­ва­ти іна­кши­ми?

— Спо­ді­ва­ю­ся. Ми не мо­же­мо змі­ни­ти зов­ні­шнє се­ре­до­ви­ще, а во­ни вже змо­жуть. Во­ни ста­нуть ІНА­КШИ­МИ, і ми ро­зір­ве­мо по­ро­чне ко­ло го­ря, убо­го­сті й від­су­тно­сті пер­спе­ктив. Осо­би­стість лю­ди­ни фор­му­є­ться тут і за­раз. До­ро­сла лю­ди­на мо­же пе­ре­в­чи­ти­ся з біо­ло­га на жур­на­лі­ста, але якщо во­на не­до­о­три­ма­ла у шко­лі й ро­ди­ні ро­зу­мі­н­ня основ­них жит­тє­вих цін­но­стей, ви­пра­ви­ти це не­мо­жли­во.

— Чи не ста­ли ви­кли­ком для пе­да­го­гів та­кі ре­во­лю­цій­ні змі­ни в до­сі зви­чай­ній сіль­ській шко­лі?

— Під­го­тов­ка вчи­те­лів по­ча­ла­ся ще рік то­му. Ми ви­тра­ти­ли ду­же ба­га­то ча­су, щоб те­хні­чно під­го­ту­ва­ти пе­да­го­гів. І, перш ніж по­ча­ти ко­ри­сту­ва­ти­ся су­ча­сною те­хні­кою, во­ни скла­да­ли за­лі­ки.

— Ті пе­да­го­ги, які про­йшли все це, вже ІНАКШІ?

— Сфор­мо­ва­ну лю­ди­ну ду­же важ­ко змі­ни­ти, але — во­ни змі­ню­ю­ться. Мо­жна за­їха­ти в будь-яку су­сі­дню шко­лу й по­рів­ня­ти.

— Я зу­стрі­чав­ся тут із пе­да­го­га­ми з Ки­є­ва, Оде­си, Лу­ган­ської обла­сті та ін­ших місць. Що їх сю­ди при­ве­ло?

— Від­по­вім пи­та­н­ням на пи­та­н­ня: якщо вас, про­фе­сій­но­го жур­на­лі­ста, по­са­ди­ти в ті­сну кім­на­ту й по­стій­но ди­кту­ва­ти, що і як пи­са­ти, вам це швид­ко на­бри­дне?

— Швид­ко. Бу­ва­ло та­ке в мо­їй біо­гра­фії. Ме­не ви­ста­чи­ло на пів­ро­ку.

— Ось і се­ред учи­те­лів ба­га­то твор­чих осо­би­сто­стей, які шу­ка­ють та­ке мі­сце, де б во­ни мо­гли про­фе­сій­но ре­а­лі­зу­ва­ти­ся в умо­вах твор­чої сво­бо­ди. Ра­до­вель­ський біо­те­хно­ло­гі­чний лі­цей — са­ме та­ке мі­сце. Тут — пов­на сво­бо­да для твор­чо­го по­шу­ку. По­ка­зуй, що ти мо­жеш! Для лю­дей, які сю­ди їдуть, на пер­шо­му мі­сці — са­мо­ре­а­лі­за­ція. І — шко­лу ро­блять на­сам­пе­ред пе­да­го­ги, а не комп’юте­ри й «ро­зум­ні» кла­сні до­шки. Са­ме пе­да­го­ги — клю­чо­ві фі­гу­ри в на­вчаль­но-ви­хов­но­му про­це­сі. Тіль­ки пе­да­гог мо­же роз­бу­ди­ти в ди­ти­ні ге­нія. І ми хо­че­мо, щоб у Ра­до­вель­сько­му лі­цеї бу­ли са­ме та­кі вчи­те­лі.

— Але мо­ти­ви в тих, хто зва­жив­ся по­мі­ня­ти ве­ли­ке мі­сто на се­ло й ви­слав своє ре­зю­ме, мо­жуть бу­ти ду­же рі­зні…

— Ми ма­є­мо мо­жли­вість ви­би­ра­ти й пе­ре­ві­ря­ти. Для при­кла­ду: на одну ва­кан­сію вчи­те­ля ан­глій­ської мо­ви на­ді­йшло по­над 200 ре­зю­ме з усі­єї Укра­ї­ни. Однак мі­сце­ві пе­да­го­ги ма­ють пе­ре­ва­гу пе­ред при­їжджи­ми.

— Але й пе­да­го­гам тре­ба роз­ви­ва­ти­ся…

— Ми за­про­шу­є­мо сю­ди про­від­них уче­них у сфе­рі пе­да­го­гі­ки, ві­ко­вої пси­хо­ло­гії. Спо­ді­ва­є­мо­ся, що й на­ші пе­да­го­ги ада­пту­ю­ться і по­чнуть ви­да­ва­ти на-го­ра на­у­ко­вий про­дукт.

— Ви ба­чи­те се­ред учи­те­лів лі­цею твор­чих лю­дей?

— Ми тіль­ки та­ких і за­про­шу­є­мо.

— А жи­тлом за­без­пе­чу­є­те? — Ці­ла ву­ли­ця за­бу­до­ву­є­ться бу­дин­ка­ми для пе­да­го­гів, су­ча­сни­ми, зру­чни­ми.

— Я чув, ви вкла­ли в лі­цей ду­же ба­га­то вла­сних ко­штів. Не шко­ду­є­те?

— Біль­шо­сті лю­дей мій вчи­нок не зов­сім зро­зумі­лий. …Я хо­чу ро­зі­рва­ти за­ча­ро­ва­не ко­ло, в яко­му за­мкне­ні міль­йо­ни укра­їн­ців: «Бі­дні, бо дур­ні, дур­ні, бо бі­дні». І це в ду­же ба­га­тій кра­ї­ні! Ро­зі­рва­ти це ко­ло не­мо­жли­во, до­ки до ке­рів­ни­цтва кра­ї­ною не при­йдуть лю­ди, які ми­слять зов­сім іна­кше.

— Але ви — теж один із тих, хто на­ро­див­ся й ви­ріс у «за­ча­ро­ва­но­му ко­лі», тіль­ки успі­шні­ший.

— Так. Але я ні­ко­ли не мав сто­сун­ку до вла­ди й не брав уча­сті в дер­жав­них про­е­ктах. Я на­ро­див­ся в цьо­му се­лі. 26 ро­ків за­йма­ю­ся бі­зне­сом, ви­ро­бни­цтвом і тор­гів­лею про­ду­кта­ми хар­чу­ва­н­ня. За­ро­бляю гро­ші й те­пер вкла­даю їх у Ра­до­вель. Ні­яких ма­те­рі­аль­них ди­ві­ден­дів не бу­де. Однак те­пер в Укра­ї­ні є при­клад, як за при­ва­тні ін­ве­сти­ції мо­жна ство­ри­ти осо­бли­вий про­сві­тни­цький про­стір для ді­тей, їхніх ба­тьків та вчи­те­лів. Ко­ли вся гро­ма­да бу­де по­гли­не­на цим про­сто­ром, тут змі­ни­ться сві­то­с­при­йма­н­ня, змі­ни­ться спо­сіб жи­т­тя. Я впев­не­ний, що че­рез 10—15 ро­ків це ста­не­ться. Ми з одно­дум­ця­ми пра­гне­мо ство­ри­ти про­стір, у яко­му жи­вуть лю­ди із зов­сім ін­шим ми­сле­н­ням, зов­сім ін­ши­ми під­хо­да­ми до ор­га­ні­за­ції вла­сно­го жи­т­тя. Тут має роз­ви­ва­ти­ся мі­сце­вий бі­знес, який пе­ре­йма­ти­ме­ться роз­ви­тком цьо­го про­сто­ру. Так, ма­ють з’яви­ти­ся лю­ди, що ста­нуть кі­стя­ком, елі­тою гро­ма­ди. Але не ті­єю елі­тою, яка гра­бує, а ті­єю, яка пі­клу­є­ться про здо­ров’я гро­ма­ди.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.