…Че­рез Ве­ли­ку Кри­ву

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ал­ла КОТЛЯР

Не­мов­би гі­гант­ський ма­хо­вик істо­рії по­чав ру­ха­ти­ся все­ре­ди­ні на­ших душ п’ять ро­ків то­му, роз­по­чав­ши свій но­вий по­во­рот, руй­ну­ю­чи те, що зда­ва­ло­ся не­по­ру­шним, зму­шу­ю­чи пе­ре­о­сми­сли­ти ко­ли­шні нор­ми, зви­чаї і тра­ди­ції.

Ми по­ві­ри­ли, що те­пер усе бу­де іна­кше, але в по­шу­ках но­вих іде­а­лів ра­птом опи­ни­ли­ся у Ве­ли­кій Кри­вій. Тут те, що зда­є­ться прав­дою, не­рід­ко ви­яв­ля­є­ться бре­хнею, а ви­ми­сел ча­сто стає ре­аль­ні­стю. Тут очі­ку­ва­н­ня вті­лю­ю­ться в жи­т­тя, але в спо­тво­ре­но­му ви­гля­ді. Ве­ли­ка Кри­ва… І йти — не­зро­зумі­ло ку­ди, і прой­ти — не­зро­зумі­ло як. Орі­єн­ти­ри втра­че­но. І не­має біль­ше гі­ган­тів, з пле­чей яких мо­жна бу­ло б по­ба­чи­ти пер­спе­кти­ву до­ро­ги. Спи­ра­ти­ся мо­жна тіль­ки на вну­трі­шній ети­чний ком­плекс. А він — у ко­жно­го свій.

Про те, що від­бу­ва­є­ться з су­спіль­ством, і як прой­ти Ве­ли­ку Кри­ву, DT.UA роз­мов­ля­ло із зав­ка­фе­дрою пси­хі­а­трії, пси­хо­те­ра­пії та ме­ди­чної пси­хо­ло­гії НМАПО ім. П.шу­пи­ка до­кто­ром ме­ди­чних на­ук, про­фе­со­ром Га­ли­ною Пи­ля­гі­ною.

— Га­ли­но Яків­но, на­род, як спіль­но­та, сьо­го­дні в де­пре­сії?

— Ні. Він — у жит­ті. А во­но бу­ває рі­зним. На жаль, у ко­гось кон­текст жи­т­тя та­кий, що кон­кре­тно в ньо­го це мо­же ви­кли­ка­ти де­пре­сію. Але де­пре­сія — це осо­би­сте. Не впев­не­на, що ми мо­же­мо го­во­ри­ти про гло­баль­не по­ши­ре­н­ня де­пре­сив­но­го ста­ну, хо­ча со­ці­аль­ні по­дії, без­умов­но, впли­ва­ють на під­ви­ще­н­ня рів­ня три­во­ги, роз­гу­бле­но­сті й агре­сії.

— Не­хай не де­пре­сія, але силь­ні вто­ма й роз­ча­ру­ва­н­ня від то­го, що все від­бу­ва­є­ться не так швид­ко, як хо­ті­ло­ся б (якщо вза­га­лі від­бу­ва­є­ться), є. Із цим по­ча­сти пов’яза­не й те, що ба­га­то хто ви­їaeдaeає з кра­ї­ни.

— Роз­ча­ру­ва­н­ня — так. На­дії на те, що в ре­зуль­та­ті ви­бо­рів ми все ж та­ки отри­ма­є­мо лі­де­рів, які змо­жуть ор­га­ні­зу­ва­ти яв­ні про­це­си, що де­мон­стру­ють ін­ше став­ле­н­ня дер­жа­ви до лю­дей, бу­ли ве­ли­ки­ми. Цьо­го не ста­ло­ся.

Але укра­їн­ці — ду­же тер­пля­чі. І в хо­ро­шо­му, і в по­га­но­му зна­чен­ні сло­ва. Тер­пі­н­ня — один зі спосо­бів про­хо­ди­ти крізь про­бле­му так, щоб во­на не роз­ча­ви­ла. Хтось влив­ся в якісь со­ці­аль­ні ру­хи, а хтось про­сто зайняв­ся вла­сним жи­т­тям. — Як одним-дво­ма сло­ва­ми ви мо­гли би по­зна­чи­ти те, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні?

— По­ні­ве­че­ність. Щось роз­ла­ма­не й не­зро­зумі­ло з чо­го зі­бра­не ку­дись ру­ха­є­ться. Во­но на­че й їде, але при цьо­му гур­ко­че так, що стає стра­шно.

Про­те ми ру­ха­є­мо­ся, пра­цю­є­мо. Лю­ди ко­ха­ють, одру­жу­ю­ться, на­ро­джу­ють ді­тей, від­кри­ва­ю­ться й роз­ви­ва­ю­ться бі­зне­си, щось від­бу­ва­є­ться. У ме­не не­має від­чу­т­тя, що ми зу­пи­ни­ли­ся. Пи­та­н­ня в то­му, як ми ру­ха­є­мо­ся. І ку­ди. Вла­сне, роз­ча­ру­ва­н­ня, ме­ні зда­є­ться, са­ме че­рез не­ро­зу­мі­н­ня цьо­го. Якщо вже ви­рі­ши­ли взя­ти ту чи ін­шу мо­дель, то з лю­дьми тре­ба про це го­во­ри­ти.

При­клад: я бу­ла у від­пус­тці за кор­до­ном і їха­ла в ае­ро­порт. У ме­тро ста­ла­ся по­лом­ка, по­їзд зу­пи­нив­ся. Лю­ди в за­мкне­но­му про­сто­рі по­ча­ли хви­лю­ва­ти­ся. Ма­ши­ніст го­во­рив з ни­ми ко­жні дві хви­ли­ни. Він по­ясню­вав їм не те, який він про­фе­сіо­нал (як ро­блять де­я­кі на­ші лі­де­ри), а роз­по­від­ав, яка си­ту­а­ція, чо­му це ста­ло­ся, як і що ро­би­ться, що бу­де да­лі. І лю­ди мен­ше три­во­жи­ли­ся.

Ми ж чу­є­мо пе­ре­ва­жно обі­цян­ки й по­хва­ли лі­де­рам. При цьо­му лю­ди по­чу­ва­ю­ться ки­ну­ти­ми на­при­зво­ля­ще — роз­би­рай­те­ся са­мі. І лю­ди ви­жи­ва­ють. У нас фан­та­сти­чна ада­птив­ність. Але якою ці­ною?

— Що все ae та­ки від­бу­ва­є­ться з

су­спіль­ством?

— Це мо­жна на­зва­ти на­слід­ка­ми три­ва­ло­го стре­су, будь-яких сер­йо­зних со­ці­аль­них змін. Зов­сім ін­ша си­ту­а­ція, її при­чи­ни й при­во­ди, та все ж та­ки, на­пев­но, ни­ні­шній пе­рі­од мо­жна по­рів­ня­ти з тим, що бу­ло в 1995—1996 ро­ках, ко­ли все вже ста­ло­ся, усе роз­ва­ли­ло­ся, гро­шей не бу­ло, але лю­ди вже по­ча­ли щось ро­би­ти, до­ла­ти на­слід­ки. За­раз, су­дя­чи з усьо­го, від­бу­ва­є­ться те са­ме. Ця тен­ден­ція по­ча­ла окре­слю­ва­ти­ся десь із се­ре­ди­ни 2016 ро­ку.

— Біль­шість укра­їн­ців як і ра­ні­ше па­тер­на­лі­сти. І на це на­ша­ру­ва­ла­ся ще й ве­ли­че­зна не­до­ві­ра до вла­ди.

— Це кла­си­чна ре­а­кція на бре­хню. Як ро­зі­бра­ти­ся, ко­ли по­стій­но ля­ка­ють, ко­ли го­во­рять одне, а ро­блять ін­ше, ко­ли пра­кти­чно у всіх сфе­рах усе від­бу­ва­є­ться ха­о­ти­чно? Від без­по­ра­дно­сті й не­мо­жли­во­сті на щось впли­ну­ти лю­ди роз­гу­блю­ю­ться й роз­ча­ро­ву­ю­ться. Орі­єн­ти­рів не­має.

У си­лу на­шо­го тер­пі­н­ня й ада­птив­но­сті ре­а­кці­єю на бре­хню стає ба­жа­н­ня уни­кну­ти або вте­кти. Зви­чай­но, ті, хто по­лі­ти­зо­ва­ний і ду­же за­ря­дже­ний, ма­ють ду­же ве­ли­кий вну­трі­шній осо­би­сті­сний (на­го­ло­шу) про­те­стний по­тен­ці­ал, ре­а­гу­ва­ти­муть силь­ні­ше.

Що сто­су­є­ться па­тер­на­лі­зму, то ме­ні зда­є­ться, йо­го по­мен­ша­ло. Ви­ро­сло по­ко­лі­н­ня, яке не має ра­дян­сько­го до­сві­ду.

— Як лі­ку­ва­ти не­до­вір­ли­вих і роз­ча­ро­ва­них лю­дей?

— Прав­дою. Зви­чай­но, її теж не мо­жна ки­да­ти в облич­чя, як ган­чір­ку. Ду­же ва­жли­во, як по­да­є­ться ін­фор­ма­ція. Але лю­дям по­трі­бні орі­єн­ти­ри.

Якщо го­во­ри­ти про те, що ро­би­ти, то для се­бе я ви­ді­ли­ла два пун­кти. По-пер­ше, ро­би­ти що на­ле­жить і що тре­ба ро­би­ти, тоб­то те, що я мо­жу і що вва­жаю за по­трі­бне осо­би­сто для се­бе у сво­є­му жит­ті. По-дру­ге — ро­би­ти (хо­ча б на­ма­га­ти­ся) про­пу­ска­ю­чи че­рез сер­це. Те, що узго­джу­є­ться з мо­єю ду­шею, з яки­мись ети­чни­ми прин­ци­па­ми. Я чи­ма­ло мо­жу зро­би­ти в тій зо­ні, де я чі­тко ба­чу прав­ду. Для ме­не це — мої близь­кі, па­ці­єн­ти, учні. Тож це я й бу­ду під­три­му­ва­ти. І в цьо­му ра­зі це — не «моя ха­та скраю». Про­сто на все ін­ше впли­ну­ти пра­кти­чно не­мо­жли­во, бо я не ро­зу­мію як, ку­ди, на­ві­що…

У нас не де­пре­сія. По­га­но те, що в нас за­раз — Ве­ли­ка Кри­ва як у «Пер Гюн­ті» Іб­се­на. Це — не сті­на, яку мо­жна про­дов­ба­ти або пе­ре­стри­бну­ти. І йти не­зро­зумі­ло ку­ди, і прой­ти не­зро­зумі­ло як. Хоч ку­ди сту­пи — скрізь кри­ва, і що із цим ро­би­ти — не­зро­зумі­ло.

Якщо в СРСР ста­бі­лі­зу­ю­чою то­чкою бу­ли ідеї пар­тії і уря­ду, у 1990-х — ви­жи­ти, а в 2000-х — но­ві мо­жли­во­сті, то за­раз ста­бі­лі­зу­ю­ча то­чка пе­ре­хо­дить, схо­же, на вну­трі­шній ети­чний ком­плекс. У прин­ци­пі так зав­жди й бу­ло. Все одно лю­ди­на ро­бить так, як вва­жає пра­виль­ним, як ду­ша під­ка­же. Пи­та­н­ня в то­му, що в ду­ші?

Ми — не в ста­ні де­пре­сив­но­сті й су­пер­стре­су, на­справ­ді мо­жли­во­стей ба­га­то. І в цьо­му зно­ву ж та­ки — по­ні­ве­че­ність, що ви­кли­кає бур­хли­ву ре­а­кцію в тих, хто не мо­же не ре­а­гу­ва­ти. На­сам­пе­ред — у ді­тей. Во­ни — на­ше дзер­ка­ло. Опи­ня­ю­чись у си­ту­а­ції роз­гу­бле­них ба­тьків, у яких не­має вну­трі­шньої ясно­сті — ду­шев­ної прав­ди, — ді­ти ре­а­гу­ють ду­же бур­хли­во. Че­рез ме­не про­хо­дить до­сить ба­га­то па­ці­єн­тів. І мо­жу ска­за­ти, що ба­га­то під­лі­тків де­мон­стру­ють під­ви­ще­н­ня вну­трі­шньої агре­сив­но­сті. Ку­ди во­на пі­де да­лі, у що ви­л­лє­ться?

— На­скіль­ки ре­аль­но в кра­ї­ні, про­ни­за­ній ко­ру­пці­єю зни­зу й до­вер­ху, ви­ро­сти­ти по­ко­лі­н­ня віль­них лю­дей? Хто мо­aeе їх на­ди­хну­ти?

— Як ево­лю­цій­ний опти­міст, я вва­жаю, що сво­бо­да — це теж одна зі сто­рін про­це­су са­мо­ор­га­ні­за­ції.

З одно­го бо­ку, ми про­дов­жу­є­мо ви­жи­ва­ти. З дру­го­го — за­раз з’яви­ло­ся ба­га­то мо­жли­во­стей, ро­би — і ре­зуль­тат бу­де. З тре­тьо­го — є ба­га­то спо­жи­ва­цтва, ко­ли лю­ди вва­жа­ють се­бе со­ці­аль­ни­ми жер­тва­ми. Але це пов’яза­но, швид­ше, із вну­трі­шньою, па­ра­зи­тар­ною по­зи­ці­єю кон­кре­тної лю­ди­ни. Та­кі лю­ди бу­ли і бу­дуть зав­жди. Про­сто з до­сту­пні­стю ін­фор­ма­ції з’яви­ло­ся біль­ше при­во­дів для за­здро­сті.

Але в нас рі­зні лю­ди. Ба­га­то ду­же хо­ро­ших.

— За­раз ба­га­то го­во­рять про ПТСР. На­скіль­ки ця про­бле­ма впли­ває на на­ше су­спіль­ство? — І в цьо­му ба­га­то по­ні­ве­че­но­сті. На нас біль­ше впли­ває не ПТСР, а те, що ви­кли­кає агре­сію, тіль­ки про­яв­ля­є­ться во­на ду­же по-рі­зно­му. Си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся за ці ро­ки. Не тре­ба плу­та­ти те, що пе­ре­жи­ли во­ї­ни, які опи­ни­ли­ся в м’ясо­руб­ці 2014—2015 ро­ків, і те, що від­бу­ва­є­ться на схо­ді кра­ї­ни за­раз. Зви­чай­но, там як і ра­ні­ше ги­нуть лю­ди, і це жа­хли­во. Але в ДТП у нас що­дня ги­не біль­ше.

Без­умов­но, се­ред тих, хто про­йшов 2014—2015 ро­ки, бу­ла ка­те­го­рія бій­ців, у яких роз­ви­нув­ся цей важ­кий роз­лад, як і в де­яких жи­те­лів, які без­по­се­ре­дньо опи­ни­ли­ся в зо­ні бо­йо­вих дій. Але всі до­слі­дже­н­ня свід­чать, що ПТСР фі­ксу­є­ться при­бли­зно в 7—10% ком­ба­тан­тів. І в ча­сти­ни з них зго­дом роз­ла­ди ми­на­ють са­мі.

Як на ме­не, про­бле­ма біль­ше не в ПТСР, а в то­му, чи змо­жуть ко­ли­шні вій­сько­ві ін­те­гру­ва­ти пе­ре­жи­тий до­свід. І це ду­же осо­би­ста істо­рія — як лю­ди­на по­тім ре­а­лі­зує се­бе в ци­віль­но­му жит­ті. Та ж си­ту­а­ція з пе­ре­се­лен­ця­ми. Як во­ни пе­ре­жи­ли і пе­ре­жи­ва­ють те, що ста­ло­ся, за­ле­жить від рі­зних об­ста­вин. Але те, що всі, хто опи­нив­ся на вій­ні й в зо­ні вій­ни, по­го­лов­но ма­ють ПТСР, — не­прав­да.

Так, бій­ці по­тре­бу­ють ре­а­бі­лі­та­ції. Але ча­сті­ше — ви­рі­ше­н­ня со­ці­аль­них пи­тань. Ко­ли я ба­чу, як де­яких з них до­во­ди­ться пе­ре­ко­ну­ва­ти, що про­бле­ми зі здо­ров’ям за­раз пов’яза­ні з во­єн­ни­ми ді­я­ми, у ме­не ви­ни­кає від­чу­т­тя, що «май­же­птср» во­ни отри­му­ють за­раз від на­шої си­сте­ми соц­за­хи­сту.

Не тре­ба го­во­ри­ти, що ПТСР — це якась ма­со­ва су­пер­про­бле­ма, що впли­ває на здо­ров’я су­спіль­ства в ці­ло­му. Мо­жна го­во­ри­ти про те, що ми про­йшли крізь роз­лад ада­пта­ції, че­рез со­ці­аль­ний стрес і те­пер по­чи­на­є­мо ада­пту­ва­ти­ся. Як це бу­де да­лі — по­ба­чи­мо. Це за­ле­жа­ти­ме від ба­га­то чо­го. У то­му чи­слі від то­го, як лю­ди зу­мі­ють да­ти со­бі ра­ду в жит­ті у ко­ро­тко- і се­ре­дньо­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві.

— Рік то­му ви го­во­ри­ли, що ми ін­фі­ко­ва­ні ети­кою на­ро­дaeе­н­ня лю­бо­ві, оскіль­ки бу­ла при­не­се­на aeер­тва. Про­сто зер­но ще не про­ро­сло. Уaeе про­ро­сло?

— Якщо го­во­ри­ти про окре­мих лю­дей, то так, су­дя­чи з то­го, як во­ни жи­вуть або пра­цю­ють. На со­ці­аль­но­му рів­ні — на­пев­но, ні. Але тут у ме­не пре­тен­зії до на­ших лі­де­рів. У них не про­ро­сло. Во­ни хо­чуть жи­ти по-ста­ро­му. Сп­осо­би, яки­ми нас ве­дуть чи то в єв­ро­пей­ське, чи то про­сто в май­бу­тнє, при­гні­чу­ють. І це теж спе­ци­фі­чна по­ні­ве­че­ність.

— Не­зва­aeа­ю­чи на зро­ста­н­ня агре­сії, су­спіль­ство ста­ло до­брі­шим?

— Агре­сія — не зав­жди по­га­но. Це про­сто від­чу­т­тя вла­сної си­ли, що по­тре­бує ре­а­лі­за­ції. Іно­ді агре­сія стає не ду­же ке­ро­ва­ною. А іно­ді во­на зна­хо­дить пра­виль­ний або ети­чний ка­нал — з по­тре­би, че­рез сер­це і ду­шу.

До­бра все ж та­ки біль­ше. Але про­яв­ля­є­ться во­но по­ки що то­чко­во й зни­зу. Йо­го бу­ло би зна­чно біль­ше, як­би це не до­во­ди­ло­ся ро­би­ти всу­пе­реч. Лю­ди, які про­йшли крізь сер­йо­зні про­бле­ми, по­ча­сти ста­ють більш роз­лю­че­ни­ми. Але ба­га­то хто му­дрі­шає. А це пе­ред­ба­чає ро­зу­мі­н­ня, що тре­ба не тіль­ки на­ма­га­ти­ся схо­пи­ти якнай­біль­ше, а й від­да­ва­ти. Лю­ди зна­чно охо­чі­ше да­ють, ко­ли ба­чать ре­аль­ні по­тре­би ін­ших.

— Що та­ке успіх по-укра­їн­ськи,

на ваш по­гляд?

— В осно­ві со­ці­аль­ної пі­ра­мі­ди зав­жди ве­ли­ка ча­сти­на лю­дей, для яких успіх — це для се­бе. І це за­ко­но­мір­но. Ви­ще цьо­го рів­ня — ті, хто мо­же й по­ви­нен… У нас де­да­лі біль­ше з’яв­ля­є­ться ду­ма­ю­чих лю­дей, для яких успіх — це не тіль­ки нор­маль­не жи­т­тя, а й са­мо­ре­а­лі­за­ція, які, бу­ду­чи про­фе­сіо­на­ла­ми сво­єї спра­ви, на сво­є­му мі­сці го­то­ві ба­га­то ро­би­ти і для се­бе, і для ін­ших. Ну, а вер­хів­ка по­ки що, як ви­я­ви­ло­ся, — це як і ра­ні­ше го­ни­тва за вла­дою й ха­паль­ний ре­флекс. По­ки що ни­жній і верх­ній про­шар­ки пе­ре­ма­га­ють. Се­ре­ди­на зно­ву опи­ня­є­ться між Сцил­лою і Ха­ри­бдою. Чи змо­же во­на щось зро­би­ти? Як ево­лю­цій­ний опти­міст, спо­ді­ва­ю­ся, що так.

— Мо­раль­ні ав­то­ри­те­ти від­хо­дять у ми­ну­ле, ну, або в ко­aeно­го він — свій. Во­ни вза­га­лі по­трі­бні? — Ми не мо­же­мо без ета­ло­нів. Має бу­ти якась то­чка від­лі­ку. Якщо це не лю­ди, то­ді якісь фун­да­мен­таль­ні за­ко­ни. Але лю­ди­на йде за ін­шою лю­ди­ною, і кра­ще, ко­ли ета­ло­ном ста­ють гі­дні лю­ди. Ві­до­ма фра­за І.нью­то­на: «Якщо я ба­чив да­лі за ін­ших, то то­му, що сто­яв на пле­чах гі­ган­тів». Ми по­тре­бу­є­мо орі­єн­ти­рів, ми ма­є­мо по­рів­ню­ва­ти се­бе з ки­мось, щоб тя­гну­ти­ся.

Мо­жли­во, у нас їх не ви­дно, то­му що за­раз пе­рі­од транс­фор­ма­ції, ко­ли від одно­го ми пі­шли, а до ін­шо­го ще не при­йшли. Мо­раль­ні ав­то­ри­те­ти й про­ро­ки — це най­ча­сті­ше му­дрі, стар­ші лю­ди. Мо­жли­во, но­ві му­дре­ці ще про­сто не до­ро­сли, щоб ста­ти ду­хов­ни­ми орі­єн­ти­ра­ми.

Бла­го, за­ли­ши­ли­ся текс­ти му­дрих, і в ни­ні­шніх об­ста­ви­нах во­ни мо­жуть за­пов­ни­ти ні­шу ду­хов­но­го лі­дер­ства — на­пра­ви­ти й під­три­ма­ти. Але одно­зна­чно та­кі лю­ди з’яв­ля­ться. Не мо­жуть не з’яви­ти­ся.

Так, мо­жли­во, й ко­ли­шній образ ін­те­ле­кту­а­ла від­хо­дить. В усьо­му сві­ті — кри­за фі­ло­со­фії. Світ над­то швид­ко змі­ню­є­ться. Люд­ство ні­ко­ли ще не жи­ло в та­ких умо­вах те­хно­кра­тії. Зі ста­бі­лі­за­цій­ни­ми то­чка­ми — ку­ди й за ким ми йде­мо, у нас слаб­ко.

— Як нам прой­ти Ве­ли­ку Кри­ву? — Шля­хом са­мо­ор­га­ні­за­ції. Це за­кон роз­ви­тку жи­вих си­стем, і до­бре, що на ці за­ко­ни не впли­ває ні пе­ред­ви­бор­на кам­па­нія, ні оже­ле­ди­ця. Я ду­маю, чер­го­ву то­чку бі­фур­ка­ції ми про­йшли в 2014—2015 ро­ках. За­раз з’яв­ля­ю­ться озна­ки ста­бі­лі­за­ції. Зви­чай­но, ми жи­ве­мо в не­пе­ре­дба­чу­ва­но­му тур­бу­лен­тно­му се­ре­до­ви­щі. І це ви­кли­кає в нас ду­же ве­ли­ке вну­трі­шнє на­пру­же­н­ня. Але це не ди­стрес — це по­ча­ток май­бу­тньо­го, те, що на­ро­джу­є­ться і роз­ви­ва­є­ться сво­їм, не ду­же пе­ред­ба­чу­ва­ним шля­хом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.