Май­бу­тнє на до­ло­ні

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ма­рі­ан­на ГОНЧАРОВА

Ідея ство­ре­н­ня Бла­го­дій­но­го фон­ду «Май­бу­тнє» і бу­дів­ни­цтва Цен­тру ме­ди­чної, пси­хо­ло­гі­чної та со­ці­аль­ної ре­а­бі­лі­та­ції ді­тей з па­то­ло­гі­єю цен­траль­ної нер­во­вої си­сте­ми й опор­но­ру­хо­во­го апа­ра­ту, що ві­до­мий як «Бу­ди­нок з ан­ге­лом», на­ле­жа­ла по­кій­ній донь­ці Бо­ри­са Ли­тва­ка Іри­ні.

За­ли­ша­ю­чи цей світ, во­на ска­за­ла ба­тько­ві, що тре­не­ри спор­тив­ної шко­ли, де Бо­рис Да­ви­до­вич був ди­ре­кто­ром, від­би­ра­ють ви­со­ких, здо­ро­вих, гар­них, та­ла­но­ви­тих і спор­тив­них ді­тей. А хто по­ду­має про слаб­ких, хво­рих, ін­ва­лі­дів, які ні­чо­го не мо­жуть са­мі, які при­ре­че­ні, якщо їм не до­по­мог­ти?..

Бо­рис Ли­твак по­бу­ду­вав цей центр за чо­ти­ри ро­ки з до­по­мо­гою дру­зів, зна­йо­мих і не­зна­йо­мих, не­бай­ду­жих лю­дей з усьо­го сві­ту. А сам до кін­ця жи­т­тя жив на свою пен­сію і зар­пла­ту ди­ре­кто­ра спор­тив­ної шко­ли. Ре­а­бі­лі­та­цій­ний центр, «Бу­ди­нок з ан­ге­лом», — це бу­ла йо­го мрія, мі­сія, йо­го жи­т­тя, ду­ша, йо­го ді­ти­ще, за­ли­ше­не в спад­щи­ну донь­кою, яка ра­но по­мер­ла.

«Бу­ди­нок з ан­ге­лом» був від­кри­тий в Оде­сі, на ро­зі Пу­шкін­ської та Ба­зар­ної 1996 ро­ку, а 2007-го від­кри­ли й пан­сіо­нат, у яко­му па­ці­єн­ти цен­тру та їхні ма­ми про­жи­ва­ють, про­хо­дять про­це­ду­ри, отри­му­ють без­опла­тне хар­чу­ва­н­ня, як і про­пи­са­но в Ста­ту­ті бла­го­дій­но­го фон­ду «Май­бу­тнє», який здій­снює ке­рів­ни­цтво Цен­тром Ли­тва­ка.

Бо­рис Да­ви­до­вич якось ска­зав в одно­му ін­терв’ю, що бу­ду­ва­ти в 1990-х бу­ло не­ми­сли­мо важ­ко. Ще важ­че — осна­щу­ва­ти центр су­ча­сною апа­ра­ту­рою. Але най­важ­че — збе­рег­ти ідею в чи­сто­ті. Тоб­то ди­ти­на має лі­ку­ва­ти­ся, про­жи­ва­ти й хар­чу­ва­ти­ся в цен­трі без­опла­тно.

За­слу­же­ний тре­нер Укра­ї­ни, ди­ре­ктор Спор­тив­ної шко­ли олім­пій­сько­го ре­зер­ву, за­снов­ник і ке­рів­ник цен­тру — по­че­сний гро­ма­дя­нин Оде­си, Ге­рой Укра­ї­ни Бо­рис Ли­твак пі­шов з жи­т­тя 10 кві­тня 2014 ро­ку. На по­са­ді ке­рів­ни­ка йо­го за­мі­ни­ла го­лов­лі­кар­ка цен­тру Ве­ро­ні­ка Ми­хай­лен­ко, ни­ні­шня го­ло­ва прав­лі­н­ня фон­ду «Май­бу­тнє», кан­ди­да­тка ме­ди­чних на­ук, за­слу­же­на лі­кар­ка Укра­ї­ни.

Го­лов­лі­кар­ка Ве­ро­ні­ка

Ве­ро­ні­ка Єв­ге­нів­на в цен­трі — з пер­шо­го дня. Во­на по­ча­ла пра­цю­ва­ти в ка­бі­не­ті, де бу­ли го­лі сті­ни, стіл, сті­лець і ку­ше­тка. Жо­дної апа­ра­ту­ри — ні ді­а­гно­сти­чної, ні фі­зіо­те­ра­пев­ти­чної, ні ре­а­бі­лі­та­цій­ної. Та що там, не бу­ло на­віть ві­дер і швабр для при­би­ра­н­ня при­мі­щень. Усе ство­рю­ва­ло­ся, до­бу­ва­ло­ся, ку­пу­ва­ло­ся по­сту­по­во з до­по­мо­гою не­бай­ду­жих до­бро­дій­ни­ків.

Во­на, з її ла­ска­вим по­гля­дом і ти­хим го­ло­сом, з її те­пли­ми ру­ка­ми і ми­лим, тро­хи зди­во­ва­ним облич­чям, ні­би спе­ці­аль­но ство­ре­на при­ро­дою для ро­бо­ти з най­мен­ши­ми, — щоб тор­ка­ти­ся ку­ла­чків не­мов­лят, пе­ре­вер­та­ти їх з жи­во­ти­ка на спин­ку, гла­ди­ти шов­ко­ві по­ти­ли­чки, ло­ви­ти їхню пла­ва­ю­чу усмі­шку, три­ма­ти на до­ло­ні, та­ких кри­хі­тних і без­по­ра­дних...

Від­ра­зу пі­сля за­кін­че­н­ня ме­ду­чи­ли­ща Ве­ро­ні­ка Єв­ге­нів­на про­йшла сер­йо­зну шко­лу — за­ві­ду­ва­ла фельд­шер­сько-аку­шер­ським пун­ктом, який охо­плю­вав кіль­ка від­да­ле­них сіл. Їзди­ла то в хо­ло­дній ма­ши­ні, то на во­зі, за­пря­же­но­му ко­нем, на ви­кли­ки, на­да­ва­ла до­по­мо­гу й за­о­дно ви­би­ва­ла в сіль­ра­ді са­мо­тнім ста­рень­ким ву­гі­л­ля й дро­ва, со­ці­аль­ну до­по­мо­гу, во­до­про­від, за що її, та­ку не­бай­ду­жу й на­по­ле­гли­ву, у 18 ро­ків обра­ли де­пу­та­том сіль­ра­ди. І лю­ди з сіл, де пра­цю­ва­ла мо­ло­да фельд­шер­ка Ве­ро­ні­ка, по­кла­да­ли­ся не на вла­ду з те­ле­ві­зо­ра, а тіль­ки на неї, юну мі­ську чу­жу дів­чин­ку, яка швид­ко ста­ла рі­дною лю­ди­ною. Са­ме цей до­свід і зна­до­бив­ся по­тім, пі­сля за­кін­че­н­ня ме­дін­сти­ту­ту, усе ще мо­ло­дій, але вже до­свід­че­ній лі­кар­ці Ве­ро­ні­ці Ми­хай­лен­ко.

Сьо­го­дні во­на три­має на сво­їй те­плій до­ло­ні не одну ди­ти­ну, а весь ве­ли­че­зний, най­біль­ший у кра­ї­ні, уні­каль­ний «Бу­ди­нок з ан­ге­лом». Во­на на­по­ле­гли­во сту­кає в усі две­рі й сво­їм ти­хим ла­ска­вим го­ло­сом ду­же пе­ре­кон­ли­во на­га­дує, що уні­каль­ний центр має жи­ти й збе­рег­ти ідею в чи­сто­ті. І, що ва­жли­во, за­мов­ка­ють нав­ко­ло неї кри­ки, га­лас, і всі — і вла­да, і бі­зне­сме­ни, тьху-тьху, щоб не нав­ро­чи­ти, — при­слу­ха­ю­ться і не за­ли­ша­ю­ться бай­ду­жи­ми.

Ди­тя­чий це­ре­браль­ний па­ра­ліч (ДЦП) — не ге­не­ти­чне за­хво­рю­ва­н­ня, во­но не пе­ре­да­є­ться в спад­щи­ну, ним не мо­жна за­ра­зи­ти­ся.

«Це на­слід­ки, мо­жна ска­за­ти за­ли­шко­ві яви­ща, важ­ких за­хво­рю­вань, яких ди­ти­на за­зна­ла вну­трі­шньо­утро­бно, при по­ло­гах, у ран­ньо­му пі­сля­по­ло­го­во­му пе­рі­о­ді або в ре­зуль­та­ті ней­ро­ін­фе­кцій або травм, — роз­по­від­ає Ве­ро­ні­ка Єв­ге­нів­на. — У ди­ти­ни по­стра­ждав мо­зок. Є ру­хо­ві по­ру­ше­н­ня у ви­гля­ді па­ра­лі­чів і па­ре­зів, що ча­сто су­про­во­джу­ю­ться пси­хі­чни­ми й мов­ни­ми по­ру­ше­н­ня­ми, іно­ді епі­ле­пти­чни­ми на­па­да­ми. Ми за­йма­є­мо­ся ре­а­бі­лі­та­ці­єю — від­нов­ле­н­ням ра­ні­ше втра­че­них фун­кцій та абі­лі­та­ці­єю — на­вча­є­мо то­го, чо­го ди­ти­на ні­ко­ли не вмі­ла. Ми не лі­ку­є­мо, ми абі­лі­ту­є­мо або ре­а­бі­лі­ту­є­мо. Ми роз­ро­би­ли ці­лий ком­плекс, за до­по­мо­гою яко­го скла­да­є­мо роз­клад про­це­дур у на­шо­му цен­трі для ко­жної ди­ти­ни на ці­лий день, щоб їй бу­ло ці­ка­во й за­хо­плю­ва­ло. Якщо во­на го­ди­ну пра­цю­ва­ла фі­зи­чно, то по­тім пі­де в арт­те­ра­пію — роз­сла­би­ться, по­ма­лює, по­гра­є­ться. Да­лі — до ло­го­пе­да, де вчи­ти­ме­ться ви­мов­ля­ти зву­ки за до­по­мо­гою ці­ка­вих їй ігра­шок або ігор. По­тім — у ка­бі­нет Мон­тес­со­рі-те­ра­пії, де ди­ти­ну на­вча­ють усіх сен­сор­них ета­ло­нів, роз­ви­ва­ю­чи тон­ку мо­то­ри­ку ки­сті, ко­ор­ди­на­цію ру­хів, що до­по­ма­гає їй на­да­лі са­мо­стій­но се­бе об­слу­го­ву­ва­ти. По­тім — зно­ву до за­лу лі­ку­валь­ної фіз­куль­ту­ри, де во­на за­йма­ти­ме­ться в ре­фле­ктор­но-на­ван­та­жу­валь­них ко­стю­мах «Аде­лі», «Гра­ві­стат» або «Атлант» («ко­стю­ми ко­смо­нав­тів») на ди­на­мі­чних па­ра­по­ді­у­мах і вер­ти­ка­лі­за­то­рах, рі­зних тре­на­же­рах ро­бо­ти­зо­ва­ної си­сте­ми кон­тро­лю ру­хів Lokomat, G-EO та Lokosystem... Пі­сля цьо­го — у ба­сейн, на баль­нео­те­ра­пію, ві­бро­те­ра­пію то­що.

Стар­ші ді­ти про­хо­дять на­вча­н­ня в комп’ютер­но­му цен­трі. Хто хо­че — хто смі­ли­ві­ший — бе­ре участь у під­го­тов­ці ви­став, які ста­вить у те­а­трі цен­тру наш без­змін­ний ре­жи­сер Фа­уст Мін­длін. Сло­вом, на­шим ді­тям є чим зайня­ти­ся».

Май­же в усіх ка­бі­не­тах і від­ді­ле­н­нях цен­тру з ді­тьми гра­ю­ться. То­му що в грі ди­ти­на мо­же на­вчи­ти­ся всьо­го. І то­му що осно­ва гри — рух. І то­му що рух для ді­тей цен­тру — це май­бу­тнє.

У цен­трі є те­атр. Ді­тей і для ді­тей. Ве­ро­ні­ка Єв­ге­нів­на увесь час ка­же «на­ші ді­ти». Ді­ти вза­га­лі лю­блять три­ма­ти­ся за ру­ку ма­ми. Тим па­че «ді­ти цен­тру». Во­ни най­біль­ше бо­я­ться ві­ді­рва­ти­ся від ма­ми. І то­ді Фа­уст Мін­длін — ре­жи­сер цьо­го те­а­тру, дав­ній спів­ро­бі­тник цен­тру, при­ду­мав сі­мей­ний те­атр. Щоб ди­ти­на не бо­я­ла­ся, ра­зом із нею на сце­ну ви­хо­дить її ма­ма, три­має своє ма­ля за ру­ку й теж отри­мує роль. Сьо­го­дні це сі­мей­ний те­атр.

«Шко­да тіль­ки, апа­ра­ту­ра на­ша від та­ко­го на­пов­не­но­го, на­пру­же­но­го ви­ко­ри­ста­н­ня по­тре­бує що­рі­чно­го до­ро­го­го те­хні­чно­го об­слу­го­ву­ва­н­ня. Ко­стю­ми «ко­смо­нав­тів» швид­ко зно­шу­ю­ться, — за­сму­чу­є­ться ке­рів­ни­ця цен­тру. — Ба­га­то ро­ків ми на­ді­ва­є­мо їх на ді­тей що­дня, ко­жен ко­стюм ви­ко­ри­сто­ву­є­ться ба­га­то ра­зів про­тя­гом одно­го дня. Че­ка­є­мо но­вих, нам по­обі­ця­ли до­по­мог­ти до­брі лю­ди.

Го­лов­ні ж тру­дно­щі в то­му, що фі­нан­со­во це все ду­же важ­ко утри­ма­ти. Бла­го­дій­ні вне­ски, на жаль, де­да­лі мен­ші й не­ча­сті. Ве­ктор до­бро­дій­но­сті у зв’яз­ку з во­єн­ни­ми ді­я­ми на Схо­ді кра­ї­ни змі­нив­ся. Ко­ли ми по­чи­на­ли, був один бу­ди­нок і 47 спів­ро­бі­тни­ків, а те­пер у нас і ме­ди­чний, і комп’ютер­ний цен­три, і пан­сіо­нат, плюс уже близь­ко 240 спів­ро­бі­тни­ків.

Ра­ні­ше нам на­да­ва­ли бла­го­дій­ну до­по­мо­гу май­же 20 під­при­ємств обла­сті. Але по­тім, зно­ву-та­ки, змі­ни­ла­ся еко­но­мі­чна си­ту­а­ція, усі ці під­при­єм­ства са­мі опи­ни­ли­ся в скру­тно­му ста­но­ви­щі... На той мо­мент до нас уже утво­ри­ла­ся чер­га на рік упе­ред. А час для ди­ти­ни з озна­ка­ми по­ру­шень роз­ви­тку озна­чає ду­же ба­га­то. Пра­кти­чно це най­ва­жли­ві­ше — не зга­я­ти ча­су. То­му ми звер­ну­ли­ся в на­ші обла­сну й мі­ську ра­ди й по­ча­ли одер­жу­ва­ти фі­нан­со­ву під­трим­ку на опла­ту ко­му­наль­них пла­те­жів: сві­тло, те­пло, газ, во­да; на хар­чу­ва­н­ня і про­жи­ва­н­ня па­ці­єн­та й до­ро­сло­го, який йо­го су­про­во­джує, при­дба­н­ня го­спо­дар­ських ма­те­рі­а­лів для утри­ма­н­ня трьох бу­ді­вель, опла­ту пра­ці спів­ро­бі­тни­ків. Без до­по­мо­ги обла­сної та мі­ської рад ми вза­га­лі при­пи­ни­ли б своє існу­ва­н­ня. А на на­вча­н­ня пер­со­на­лу, на при­дба­н­ня апа­ра­ту­ри, від­кри­т­тя но­вих ка­бі­не­тів для впро­ва­дже­н­ня но­вих ме­то­дик про­дов­жу­є­мо шу­ка­ти до­по­мо­гу в до­бро­дій­ни­ків».

«Я ба­чу все тво­ї­ми оча­ми», — ка­зав Ве­ро­ні­ці Єв­ге­нів­ні Бо­рис Да­ви­до­вич. Тоб­то від са­мо­го від­кри­т­тя цен­тру від­по­від­аль­ність за до­бір ка­дрів і на­вча­н­ня спів­ро­бі­тни­ків, впро­ва­дже­н­ня но­вих ме­то­дик і при­дба­н­ня су­ча­сної апа­ра­ту­ри ле­жа­ла на Ми­хай­лен­ко.

«Ве­ли­ко­го зна­че­н­ня при ство­рен­ні цен­тру, при на­пов­нен­ні йо­го ме­то­до­ло­гі­єю ми на­да­ва­ли ви­вчен­ню рі­зних ре­а­бі­лі­та­цій­них ме­то­дик і на­пря­мів, — про­дов­жує Ве­ро­ні­ка Єв­ге­нів­на. — При цьо­му на­ма­га­ли­ся ви­бра­ти для се­бе най­ефе­ктив­ні­ші, до­ве­де­ні клі­ні­чни­ми до­слі­дже­н­ня­ми й під­твер­дже­ні ча­сом.

Ми спів­пра­цю­є­мо з ба­га­тьма фон­да­ми, але осо­бли­во ме­ні хо­ті­ло­ся б зга­да­ти Фонд про­фе­со­ра Те­о­до­ра Хелль­брюг­ге, який ба­га­то ро­ків за­ві­ду­вав у Мюн­хе­ні ка­фе­дрою «Со­ці­аль­ної пе­ді­а­трії» і є за­снов­ни­ком Мюн­хен­сько­го ди­тя­чо­го ре­а­бі­лі­та­цій­но­го цен­тру. Зав­дя­ки йо­го фон­ду ми змо­гли на­вчи­ти на­ших спів­ро­бі­тни­ків і впро­ва­ди­ти в се­бе в цен­трі ба­га­то ме­то­дик, а са­ме Вой­та­ді­а­гно­сти­ку й Вой­та-те­ра­пію, скри­нінг слу­ху, те­ра­пію за ме­то­дом Ка­сті­ліо Мо­ра­ле­са із ви­го­тов­ле­н­ням під­не­бін­ної пла­сти­ни при пе­рі­о­раль­ній гі­по­то­нії, Мон­тес­со­рі-пе­да­го­гі­ку й Мон­тес­со­рі-те­ра­пію, Мюн­хен­ську фун­кціо­наль­ну ді­а­гно­сти­ку роз­ви­тку для ді­тей від на­ро­дже­н­ня до трьох ро­ків і від трьох до ше­сти ро­ків. Мюн­хен­ська фун­кціо­наль­на ді­а­гно­сти­ка роз­ви­тку вва­жа­є­ться на­дій­ним ді­а­гно­сти­чним ін­стру­мен­том, за до­по­мо­гою яко­го оці­ню­є­ться роз­ви­ток ди­ти­ни в рі­зних фун­кціо­наль­них сфе­рах — від за­галь­ної мо­то­ри­ки до со­ці­аль­но­го роз­ви­тку.

Ре­зуль­та­ти ді­а­гно­сти­ки до­зво­ля­ють фа­хів­це­ві по­бу­ду­ва­ти ан­тро­по­ме­три­чний про­філь або «про­філь роз­ви­тку» ди­ти­ни, де в гра­фі­чній фор­мі до­сту­пно (як для ба­тьків, так і для су­мі­жних фа­хів­ців) від­обра­жа­ю­ться всі слаб­кі лан­ки в роз­ви­тку ди­ти­ни на да­но­му ета­пі. Це до­зво­ляє скла­сти аде­ква­тну й ефе­ктив­ну про­гра­му пси­хо­ло­го-пе­да­го­гі­чної, ло­го­пе­ди­чної й фі­зи­чної ко­ре­кції роз­ви­тку ди­ти­ни, да­ти не­об­хі­дні ре­ко­мен­да­ції ба­тькам для що­ден­них за­нять удо­ма.

Про­фе­сор Хелль­брюг­ге не втом­лю­вав­ся по­вто­рю­ва­ти, що най­ва­жли­ві­ше — це ра­н­ня ді­а­гно­сти­ка і ра­н­ня те­ра­пія. Він над­си­лав до нас у центр фа­хів­ців з рі­зних кра­їн — Ні­меч­чи­ни, Поль­щі, Ли­тви, Ла­твії, Ро­сії, Бі­ло­ру­сі, і во­ни на­вча­ли всіх на­ших спів­ро­бі­тни­ків. А по­тім уже на­ші фа­хів­ці, які за­йма­ли­ся яко­юсь вузь­кою спе­ці­а­лі­за­ці­єю, їзди­ли до рі­зних ре­а­бі­лі­та­цій­них цен­трів Єв­ро­пи, щоб прой­ти ста­жу­ва­н­ня «на ро­бо­чо­му мі­сці». На­при­клад, Вой­та­те­ра­пев­ти ста­жу­ва­ли­ся в Кра­ко­ві (Поль­ща), Мон­тес­со­рі-те­ра­пев­ти — у Кра­ко­ві й Мюн­хе­ні. Вой­та-ді­а­гно­сти­ку ви­вча­ли в Ре­а­бі­лі­та­цій­но­му цен­трі в Бер­лі­ні».

Ті, хто тво­рить ди­ва, са­мі в ди­ва не ві­рять...

…і якщо ди­ва ста­ю­ться, то тіль­ки зав­дя­ки важ­кій що­ден­ній пра­ці спів­ро­бі­тни­ків цен­тру. За ду­же скром­ну зар­пла­ту. Ду­же, по­вто­рю­ся, скром­ну. Во­ни не ві­рять у ди­ва, але во­ни ж не ві­рять і в «не мо­жу», «не вмію», «не­мо­жли­во». Як що­до се­бе, так і що­до ди­ти­ни, і го­лов­не — що­до ма­ми ди­ти­ни. Для спів­ро­бі­тни­ків цен­тру є «все мо­жли­во», «усе мо­жу», «усе зу­мію». Для цьо­го не­об­хі­дно пра­цю­ва­ти що­дня.

«Ми на­го­ло­шу­є­мо на ран­ній ді­а­гно­сти­ці, ран­ньо­му втру­чан­ні й за­по­бі­ган­ні роз­ви­тку ін­ва­лі­дно­сті, на­ма­га­є­мо­ся не допу­сти­ти фі­ксо­ва­них кон­тра­ктур, гру­бо­го по­ру­ше­н­ня хо­ди, — на­го­ло­шує Ве­ро­ні­ка Ми­хай­лен­ко. — Для ба­тьків на­ші спів­ро­бі­тни­ки до­сту­пною, зро­зумі­лою мо­вою на­пи­са­ли дві книж­ки, у яких фа­хів­ці — ло­го­пе­ди, пси­хо­ло­ги, нев­ро­ло­ги, пе­ді­а­три, ор­то­пе­ди, фа­хів­ці з фі­зи­чної ре­а­бі­лі­та­ції — по­ясню­ють, що з ди­ти­ною ста­ло­ся, як по­во­ди­ти­ся, як не за­не­па­сти ду­хом, як вчи­ни­ти, що ро­би­ти, як про­дов­жу­ва­ти ре­а­бі­лі­та­цію ди­ти­ни вдо­ма пі­сля кур­су лі­ку­ва­н­ня. На­при­клад, на будь-якій ку­хні мо­жна ство­ри­ти мі­ні-ка­бі­нет Мон­тес­со­рі-те­ра­пії. Ми про­во­ди­мо за­ня­т­тя для ба­тьків і по­ясню­є­мо їм: те, що ми тут ро­би­мо, тіль­ки по­ча­ток дов­го­го шля­ху. Якщо во­ни не про­дов­жу­ва­ти­муть за­йма­ти­ся вдо­ма, то­ді при­їжджа­ти до нас про­сто не­має сен­су».

До Оде­сько­го ре­а­бі­лі­та­цій­но­го ди­тя­чо­го цен­тру рву­ться па­ці­єн­ти, бо та­ко­го ве­ли­ко­го все­ося­жно­го ком­пле­ксу по­ки що не­має ні­де. А ко­ли пла­ну­ю­ться та­кі цен­три в ін­ших мі­стах на­шої кра­ї­ни та за її ме­жа­ми, до Цен­тру Ли­тва­ка при­їжджа­ють май­бу­тні ди­ре­кто­ри й фа­хів­ці...

«Остан­ні ро­ки бу­ли до­сить важ­ки­ми, осо­бли­во цей рік, — ка­же ке­рів­ни­ця цен­тру. — Ти­ся­чі ді­тей. Ко­ли центр по­чав пра­цю­ва­ти, плин­но­сті ка­дрів не бу­ло вза­га­лі. Бу­ла кон­тра­ктна си­сте­ма. Пер­ший си­гнал про під­твер­дже­ну ви­на­го­ро­ду при­зво­див до роз­ри­ву кон­тра­кту. Але Бо­рис Да­ви­до­вич зро­бив ві­дно­сно ви­со­ку зар­пла­ту. І ко­ли в 1996—1997 ро­ках зар­плат у кра­ї­ні вза­га­лі не пла­ти­ли по пів­ро­ку, у на­ших спів­ро­бі­тни­ків бу­ла ста­біль­на й не най­мен­ша зар­пла­та. Усі пра­гну­ли по­тра­пи­ти до цен­тру. За­раз зар­пла­ти ду­же ма­лень­кі. Ро­бо­та важ­ка і фі­зи­чно, і мо­раль­но: важ­кі ді­ти, за­сми­ка­ні стом­ле­ні ма­ми. Центр по­ча­ли за­ли­ша­ти на­вче­ні в нас фа­хів­ці».

Ка­дри ви­рі­шу­ють... І йдуть

«Тре­ба ма­ти ща­стя зна­йти не­бай­ду­жих, спів­чу­тли­вих, ми­ло­сер­дних, з мі­цною нер­во­вою си­сте­мою та ба­жа­н­ням вчи­ти­ся, — за­зна­чає го­лов­лі­кар­ка. — Зна­йти та­ких, як ви ро­зу­мі­є­те, ду­же важ­ко. Основ­ні спів­ро­бі­тни­ки, які за­йма­ю­ться від­нов­ле­н­ням ру­хо­вих фун­кцій, — це фа­хів­ці з лі­ку­валь­ної фіз­куль­ту­ри. Хто за­хо­че до нас, ко­ли нав­ко­ло та­ка кіль­кість фі­тнес-клу­бів, де всі здо­ро­ві, ве­се­лі, гар­ні, ба­га­ті? А в нас — го­ре. І зар­пла­ти в ра­зи мен­ші.

На­вче­ні фа­хів­ці йдуть від нас. За­раз від­кри­ва­є­ться чи­ма­ло при­ва­тних цен­трів. Пла­тних. І на­шим мо­ло­дим фа­хів­цям, на­ми на­вче­них, про­по­ну­ють зар­пла­ту в ра­зи біль­шу за на­шу. Це так бо­ля­че й при­кро... Те, що від нас ідуть спів­ро­бі­тни­ки, — це най­біль­ша про­бле­ма, яка три­ває вже ба­га­то ро­ків. Я не мо­жу цьо­го прийня­ти. Хо­ча лю­дей теж не мо­жна за­су­джу­ва­ти: сім’ї, ді­ти, хво­рі­ють ба­тьки... Ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­чає гро­шей на жи­т­тя...

Ось є ма­ма ди­ти­ни з ДЦП, яка від­кри­ла ко­мер­цій­ний ре­а­бі­лі­та­цій­ний центр у Санкт-пе­тер­бур­зі, а та­кож фі­лії в Мо­скві й Тю­ме­ні. Во­на під­сту­пно пе­ре­ма­нює на­ших спів­ро­бі­тни­ків ве­ли­ки­ми зар­пла­та­ми у дві­три ти­ся­чі до­ла­рів (а в нас — 5— 6 ти­сяч гри­вень), опла­чує їм про­їзд і про­жи­ва­н­ня на якийсь час. Пе­ре­ма­нює фі­зіо­те­ра­пев­тів, ло­го­пе­дів, пси­хо­ло­гів. І во­ни їдуть. Не зов­сім зро­зумі­ло, чо­му во­на вче­пи­ла­ся са­ме в наш центр. Чи не кра­ще їй зна­йти або на­вчи­ти фа­хів­ців у се­бе? Ма­буть, так про­сті­ше».

— Що ро­би­ти, Ве­ро­ні­ко Єв­ге­нів­но. Лю­ди сьо­го­дні їдуть з Укра­ї­ни шу­ка­ти кра­щої до­лі. І не тіль­ки з ва­шо­го цен­тру. Лі­ка­рі й мед­се­стри їдуть до­гля­да­ти ста­рих. Учи­те­лі — при­би­ра­ти квар­ти­ри. То­му ви­їха­ти й отри­му­ва­ти зар­пла­ту в ра­зи біль­шу, ні­ae в Укра­ї­ні, за ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­ну ро­бо­ту за на­пря­мом Вой­та- і Бо­бат­те­ра­пії, те­ра­пії Мон­тес­со­рі — це для ба­га­тьох озна­чає ви­тяг­ти ща­сли­вий кви­ток. І, як хтось ка­зав, на будь-який не вель­ми хо­ро­ший вчи­нок, у цьо­му ра­зі на вте­чу на­вче­них ва­ми фа­хів­ців, мо­aeна і по­ди­ви­ти­ся, і по­ясни­ти по-люд­ськи. За­ле­aeить від то­го, хто і під яким ку­том усе це роз­гля­дає.

— Я ро­зу­мію... То­му ми так до­ро­жи­мо ти­ми фа­хів­ця­ми, яких на­вча­ли, і які в нас, по­при все, про­дов­жу­ють пра­цю­ва­ти. На­при­клад, із пер­шо­го дня в нас пра­цю­ють за­ві­ду­ва­чка пси­хо­ло­го-пе­да­го­гі­чно­го від­ді­ле­н­ня М.бе­ре­зі­на, лі­кар-ор­то­пед Є.ку­чма, лі­кар­ка-пси­хі­атр Н.мой­сє­є­ва, мед­се­стри О.ма­май і Л.ку­лек, ме­дре­є­стра­тор­ка Т.ща­пі­на.

Но­ві ме­то­ди­ки, що да­ру­ють на­дію

«Вой­та-ді­а­гно­сти­ку і Вой­та-те­ра­пію роз­ро­бив че­ський нев­ро­лог Ва­цлав Вой­та, який за­про­по­ну­вав сім про­стих ді­а­гно­сти­чних те­стів, лег­ких і еле­мен­тар­них, — під­няв ру­чки, ніж­ки, по­клав ди­ти­ну на до­ло­ню, не тре­ба ні­якої до­ро­гої апа­ра­ту­ри або об­сте­жень, — роз­по­від­ає Ве­ро­ні­ка Ми­хай­лен­ко. — За­ле­жно від то­го, як ди­ти­на ре­а­гує на змі­ну по­ло­же­н­ня ті­ла, ми мо­же­мо зро­зу­мі­ти, чи є про­бле­ми. У Єв­ро­пі в по­ло­го­во­му бу­дин­ку ди­ти­ні ро­блять ці сім те­стів. Якщо ди­ти­на їх усі ви­ко­на­ла, з нею все до­бре. Якщо один-два те­сти не від­по­від­а­ють нор­мам — це по­ка­за­н­ня по­вто­ри­ти тест че­рез ти­ждень. А якщо три й біль­ше, ми мо­же­мо при­пу­сти­ти, що в ди­ти­ни є за­гро­за роз­ви­тку ру­хо­вих по­ру­шень.

Якщо від­ра­зу по­ча­ти Вой­та­те­ра­пію, то ми мо­же­мо не допу­сти­ти роз­ви­тку ДЦП або ма­кси­маль­но ско­ри­гу­ва­ти ру­хо­ві по­ру­ше­н­ня. А це теж ду­же лег­ко — три по­ло­же­н­ня: на спи­ні, на жи­во­ті, на бо­ці, дев’ять то­чок, які до­бре знає фа­хі­вець із Вой­та-те­ра­пії, і він же на­вчає ма­му. Са­ма те­ра­пія за­ймає 10—15 хви­лин по чо­ти­ри ра­зи на день. Ми ста­ви­мо зав­да­н­ня ма­мі, че­рез ти­ждень во­на з ма­лям при­хо­дить на ко­ре­кцію до лі­ка­ря. Якщо ди­ти­на ви­ко­на­ла пер­ше по­став­ле­не зав­да­н­ня, лі­кар ста­вить на­сту­пне й до­дає або змі­нює впра­ву.

Про­фе­сор Хелль­брюг­ге не тіль­ки на­вчив на­ших фа­хів­ців, він іще й по­да­ру­вав нам апа­рат для скри­нін­гу слу­ху. Ця еле­мен­тар­на про­це­ду­ра в роз­ви­не­них кра­ї­нах Єв­ро­пи та­кож про­во­ди­ться в по­ло­го­во­му бу­дин­ку ко­жно­му не­мов­ля­ті, за­ймає всьо­го 5—10 хви­лин. Зав­да­н­ня скри­нін­гу — ви­зна­чи­ти: ди­ти­на чує, не чує, є сум­ні­ви.

Зав­да­н­ня фа­хів­ця в остан­ніх двох ви­пад­ках — на­пра­ви­ти ди­ти­ну до сур­до­ло­га, за не­об­хі­дно­сті їй по­став­лять ко­хле­о­ім­плант. Якщо це зро­блять до 6-мі­ся­чно­го ві­ку, то ди­ти­на бу­де чу­ти й роз­мов­ля­ти, як усі здо­ро­ві ді­ти. А якщо цьо­го не зро­би­ти, то ди­ти­на бу­де не тіль­ки глу­хою, а й ні­мою... До нас ча­сто при­хо­дять ба­тьки із три- і чо­ти­ри­рі­чни­ми ді­тьми зі скар­га­ми на те, що ди­ти­на не роз­мов­ляє. Ба­тьки ду­ма­ли, що ще не на­став час, ще «ви­го­во­ри­ться»...»

«Бу­ди­нок з ан­ге­лом» охо­че при­ймає лі­ка­рів з між­на­ро­дних бла­го­дій­них фон­дів. Гід і пе­ре­кла­да­чка з Чер­нів­ців Те­тя­на Бе­ре­жна, яка ор­га­ні­зо­вує ту­ри­сти­чні по­їзд­ки груп фа­хів­ців рі­зних на­пря­мів з-за кор­до­ну, обов’яз­ко­во прив’язує по­до­рож до яко­гось со­ці­аль­но­го про­е­кту — для на­да­н­ня бла­го­дій­ної до­по­мо­ги. При­во­зи­ла в центр швей­цар­ців з Фон­ду Рай­мон­да Гу­ген­ха­йма.

«У цій гру­пі бу­ла лі­тня да­ма, яка все жи­т­тя за­йма­ла­ся Бо­бат-те­ра­пі­єю, — зга­дує го­лов­лі­кар­ка. — Ко­ли во­на до­від­а­ла­ся, що ми не во­ло­ді­є­мо ці­єю ме­то­ди­кою, зв’яза­ла­ся зі швей­цар­ським фа­хів­цем, який у той пе­рі­од на­да­вав до­по­мо­гу й на­вчав фа­хів­ців у Вір­ме­нії, і до­мо­ви­ла­ся, що на­ших лі­ка­рів ві­зьмуть на це на­вча­н­ня без­опла­тно, на­да­дуть без­опла­тне жи­тло. Ми зна­йшли до­бро­дій­ни­ків, які опла­ти­ли пе­ре­літ на­шим спів­ро­бі­тни­кам. І там, у Вір­ме­нії, швей­цар­ські фа­хів­ці на­вчи­ли на­ших спів­ро­бі­тни­ків. Зав­дя­ки та­кій до­по­мо­зі ми впро­ва­ди­ли Бо­бат-те­ра­пію в цен­трі.

Мо­жна ска­за­ти, що все, чо­го до­ма­га­є­ться центр, ´рун­ту­є­ться на­сам­пе­ред на осо­би­стих зв’яз­ках, кор­по­ра­тив­них кон­та­ктах, на про­фе­сій­но­му спів­ро­бі­тни­цтві й дру­жбі, яка ви­ни­кає в про­це­сі спіль­ної ро­бо­ти.

Наш центр був по­бу­до­ва­ний і осна­ще­ний тіль­ки зав­дя­ки до­по­мо­зі дру­зів, ста­рих зна­йо­мих, но­вих зна­йо­мих і не­бай­ду­жих лю­дей зі всьо­го сві­ту. Спо­ча­тку цим за­ймав­ся Бо­рис Да­ви­до­вич. А ни­ні вже й ми за­ве­ли про­фе­сій­ні зв’яз­ки з фа­хів­ця­ми про­від­них сві­то­вих цен­трів і клі­нік, по­стій­но обмі­ню­є­мо­ся до­сві­дом на зу­стрі­чах, сим­по­зі­у­мах і кон­фе­рен­ці­ях. На­при­клад, у фон­ді Хелль­брюг­ге є на­ші ко­ле­ги й дру­зі — Ди­тя­чий центр у м. Брест, ка­фе­дра Ра­тне­ра в Ка­за­ні (це бу­ла пер­ша ка­фе­дра ди­тя­чої нев­ро­ло­гії в істо­рії ще Ра­дян­сько­го Со­ю­зу), Вой­та-центр і ди­тя­чий са­док Мон­тес­со­рі в Кра­ко­ві, фа­хів­ці з Ли­тви, Ла­твії, Сло­вач­чи­ни, Че­хії.

Ко­ли цен­тру бу­ло 20 ро­ків, ми про­во­ди­ли кон­фе­рен­цію, на яку за­про­си­ли всіх на­ших ко­лег, фа­хів­ців, мо­жна ска­за­ти екс­пер­тів у сво­їй спра­ві. І пред­став­ни­ки по­ді­бних за­кла­дів з рі­зних кра­їн по­ка­за­ли нам, як у них про­хо­дить ре­а­бі­лі­та­цій­ний про­цес, як уза­га­лі пра­цю­ють їхні цен­три. А пі­сля кон­фе­рен­ції фа­хів­ці Фон­ду Хелль­брюг­ге про­во­ди­ли на­вчаль­ні се­мі­на­ри, на які я за­про­си­ла всіх за­ці­кав­ле­них фа­хів­ців на­шо­го мі­ста й обла­сті, а та­кож фа­хів­ців з ін­ших обла­стей Укра­ї­ни — нев­ро­ло­гів, пси­хо­ло­гів, ло­го­пе­дів, пе­да­го­гів, щоб на­вчи­ти їх но­вих ме­то­дик. То­му що це — на­ші ді­ти, спіль­на про­бле­ма, пи­та­н­ня май­бу­тньо­го кра­ї­ни».

Ве­ро­ні­ка Єв­ге­нів­на — спів­ро­бі­тни­ця ка­фе­дри ре­а­бі­лі­та­цій­ної ме­ди­ци­ни Оде­сько­го ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту. Во­на й са­ма на­вчає спів­ро­бі­тни­ків і сту­ден­тів но­вих ви­дів ді­а­гно­сти­ки, ре­а­бі­лі­та­ції та те­ра­пії. «Сту­ден­там ми по­ка­зу­є­мо наш центр як мо­дель ре­а­бі­лі­та­цій­но­го за­кла­ду. Ба­га­то хто з них по­тім при­хо­дить до нас пра­цю­ва­ти», — ка­же во­на.

Без Бо­ри­са Да­ви­до­ви­ча...

«З Бо­ри­сом Да­ви­до­ви­чем у нас бу­ло зов­сім ін­ше жи­т­тя. До то­го ж ду­же яскра­ве й ці­ка­ве, — з су­мом зга­дує Ве­ро­ні­ка Ми­хай­лен­ко. — До нас ча­сто при­їжджа­ли го­сті. І зда­ва­ло­ся, що Бо­ри­со­ві Да­ви­до­ви­чу лег­ко да­ва­ли­ся й від­кри­т­тя но­вих ка­бі­не­тів, і при­дба­н­ня но­во­го обла­дна­н­ня, і бу­дів­ни­цтво пан­сіо­на­ту… Ба­га­то чо­го три­ма­ло­ся на йо­го во­лі, чу­до­во­му гу­мо­рі, не­ймо­вір­ній то­ва­ри­сько­сті. Йо­го не ста­ло — і ми бу­кваль­но оси­ро­ті­ли. І ось уже кіль­ка ро­ків три­ма­є­мо­ся на пам’яті про ньо­го, вір­но­сті йо­го на­ста­но­вам. Але ча­си змі­ню­ю­ться, че­сність, спра­ве­дли­вість, го­тов­ність ро­би­ти до­брі спра­ви зни­ка­ють, атро­фу­ю­ться якось. Нам іще по­ща­сти­ло. Пі­сля смер­ті Бо­ри­са Да­ви­до­ви­ча з на­ми за­ли­шив­ся йо­го за­сту­пник — Ле­о­нід Бо­ри­сен­ко».

Ле­о­нід Іва­но­вич

— Спів­ро­бі­тни­ки цен­тру ка­aeуть, що Ле­о­нід Іва­но­вич брав на се­бе не­мо­aeли­ве. Бо ре­шту мо­гли зро­би­ти ін­ші. А не­мо­aeли­ве — тіль­ки він.

— Так, Ле­о­нід Іва­но­вич бу­кваль­но під­хо­пив пра­пор Бо­ри­са Да­ви­до­ви­ча. Не уяв­ляю, як би ми жи­ли ці кіль­ка ро­ків, як­би не він. Роз­су­дли­ва й му­дра лю­ди­на. Лю­ди­на сло­ва. Він пі­шов з жи­т­тя 9 жов­тня 2018 ро­ку — це ще одна не­по­прав­на втра­та для всьо­го цен­тру. А для ме­не з йо­го від­хо­дом світ на якийсь час пе­ре­вер­нув­ся. Він вва­жав­ся мо­їм за­сту­пни­ком, але на­справ­ді брав на се­бе ви­рі­ше­н­ня най­скла­дні­ших і, зда­ва­ло­ся б, «ту­пи­ко­вих», не­ви­рі­шу­ва­них зав­дань. Він не да­вав ме­ні впа­сти у від­чай, схо­плю­вав на льо­ту будь-яку про­бле­му і роз­став­ляв прі­о­ри­те­ти так, що про­бле­ма або ви­рі­шу­ва­ла­ся, або про­сто роз­чи­ня­ла­ся. Са­ме з ним ми ство­ри­ли но­ве від­ді­ле­н­ня сен­сор­ної ін­те­гра­ції, са­ме зав­дя­ки йо­го пра­виль­ній та­кти­ці й спів­ро­бі­тни­цтву з про­гра­ма­ми мі­ськра­ди з бла­го­устрою мі­ста нам по­мі­ня­ли ліфт, який по­трі­бен на­сам­пе­ред для пе­ре­су­ва­н­ня ді­тей цен­тром. Для ме­не Ле­о­нід Іва­но­вич — при­клад у всьо­му. У тер­пін­ні, му­жно­сті, стри­ма­но­сті, ди­пло­ма­тії, са­мо­ди­сци­плі­ні.

У мо­є­му жит­ті бу­ло двоє вчи­те­лів: Бо­рис Да­ви­до­вич і Ле­о­нід Іва­но­вич. Ме­ні ду­же по­ща­сти­ло, що я з та­ки­ми лю­дьми пра­цю­ва­ла: ба­га­то чо­го в них на­вчи­ла­ся. Те­пер ми всі вчи­мо­ся жи­ти й пра­цю­ва­ти без них. — Їх не­має, до то­го ae aeи­т­тя ста­ло ще ва­aeчим. Але ви і центр про­йшли за ці ро­ки ве­ли­че­зний шлях. І не тіль­ки ва­aeкий, а й бла­го­ро­дний, че­сний, щи­рий і ми­ло­сер­дний. Що ae да­лі?

— Ду­же ва­жли­вий на­прям для нас сьо­го­дні — це ро­бо­та зі сту­ден­та­ми. Центр фа­кти­чно є на­вчаль­ною ба­зою для озна­йом­лю­валь­ної та ви­ро­бни­чої пра­кти­ки сту­ден­тів трьох най­біль­ших уні­вер­си­те­тів на­шо­го мі­ста — Пів­ден­но­укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го пе­ду­ні­вер­си­те­ту іме­ні К.ушин­сько­го, Оде­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні І.ме­чни­ко­ва, Оде­сько­го на­ціо­наль­но­го ме­ду­ні­вер­си­те­ту іме­ні М.пи­ро­го­ва; для тих, хто в май­бу­тньо­му хо­че ста­ти фа­хів­цем у ре­а­бі­лі­то­ло­гії,

ди­тя­чим пси­хо­ло­гом або со­ці­аль­ним пе­да­го­гом. Тут для них ство­ре­но уні­каль­ні умо­ви для опа­ну­ва­н­ня су­пер­су­ча­сної ком­пе­тен­ції — ро­бо­ти в «транс­ди­сци­плі­нар­ній ко­ман­ді» фа­хів­ців, де зна­н­ня ко­жно­го уча­сни­ка ко­ман­ди — ло­го­пе­да, пси­хо­ло­га чи фа­хів­ця з лі­ку­валь­ної фіз­куль­ту­ри — на­ба­га­то шир­ші за йо­го спе­ці­аль­ність, то­му що гли­бо­ке ро­зу­мі­н­ня ре­а­бі­лі­та­цій­но­го про­це­су ви­ма­гає й до­да­тко­вих знань у га­лу­зі су­мі­жних про­фе­сій. Крім то­го, з огля­ду на остан­ню ре­фор­му в га­лу­зі осві­ти, впро­ва­дже­н­ня про­це­сів ін­клю­зії в осві­тній про­стір Укра­ї­ни, осо­бли­вої ва­жли­во­сті й зна­чу­що­сті на­бу­ває на­яв­ність спе­ці­аль­них на­ви­чок ро­бо­ти в ін­клю­зив­но­му кла­сі в май­бу­тніх пе­да­го­гів і пси­хо­ло­гів.

І, ма­буть, най­ва­жли­ві­шим на­пря­мом ро­бо­ти для нас є озна­йом­ле­н­ня всіх за­ці­кав­ле­них осіб із про­це­сом ін­клю­зії та на­да­н­ня до­по­мо­ги для впро­ва­дже­н­ня її в жи­т­тя й осві­ту ба­тьків на­ших па­ці­єн­тів.

Ми пра­цю­є­мо з усі­ма ка­те­го­рі­я­ми уча­сни­ків ін­клю­зив­но­го про­це­су, про­во­ди­мо се­мі­на­ри, ле­кції, тре­нін­ги, кру­глі сто­ли. На до­по­мо­гу ін­клю­зії в цен­трі ство­ре­но по­стій­но ді­ю­чий се­мі­нар для ба­тьків па­ці­єн­тів, які пе­ре­бу­ва­ють на кур­сі, та ін­ших оде­ських ба­тьків ді­тей з осо­бли­ви­ми осві­тні­ми по­тре­ба­ми. На ньо­му уча­сни­ки зна­йом­ля­ться з кон­це­пці­єю ін­клю­зив­ної осві­ти, юри­ди­чни­ми та по­лі­ти­чни­ми до­ку­мен­та­ми, які за­без­пе­чу­ють цей про­цес. Ба­тьки ви­вча­ють свої пра­ва і пра­ва сво­єї ди­ти­ни. Це ду­же ва­жли­во, адже ба­тьки ди­ти­ни з ін­ва­лі­дні­стю че­рез свою пе­ре­ван­та­же­ність не всти­га­ють са­мо­стій­но ро­зі­бра­ти­ся в усіх но­во­вве­де­н­нях, по­ста­но­вах, за­ко­но­дав­чих актах.

Пе­да­го­ги й пси­хо­ло­ги ін­клю­зив­них осві­тніх за­кла­дів Оде­си, у рам­ках кур­су під­ви­ще­н­ня ква­лі­фі­ка­ції, та­кож бе­руть участь у під­го­тов­ле­них пси­хо­ло­га­ми цен­тру на­вчаль­них ме­то­ди­чних се­мі­на­рах, щоб роз­ши­ри­ти свої зна­н­ня й уяв­ле­н­ня про ді­тей з осо­бли­ви­ми осві­тні­ми по­тре­ба­ми, зокре­ма з ДЦП.

***

У на­шій кра­ї­ні не­має по­лі­ти­ки рів­них мо­жли­во­стей. На­віть ре­а­бі­лі­то­ва­на ди­ти­на з ДЦП, ро­зум­на, осві­че­на, не мо­же від­ві­ду­ва­ти ле­кції в уні­вер­си­те­ті, бо про­сто не має мо­жли­во­сті ді­ста­ти­ся ау­ди­то­рії без чи­є­їсь до­по­мо­ги. У нас, як у Се­ре­дньо­віч­чі, не­має по­зи­тив­но­го обра­зу ін­ва­лі­дно­сті як у пов­сяк­ден­но­му жит­ті, так і в ЗМІ.

Оде­ський ре­а­бі­лі­та­цій­ний ди­тя­чий центр за­йма­є­ться й та­кою ре­а­бі­лі­та­ці­єю. Пси­хо­ло­гі­чною. Центр на­вчає ша­но­бли­во­го став­ле­н­ня до ді­тей з ін­ва­лі­дні­стю, до­по­ма­гає ство­ри­ти для ото­чу­ю­чих їхній по­зи­тив­ний образ. Ді­ти по­чи­на­ють по­чу­ва­ти­ся впев­не­ні­ше се­ред зви­чай­них ді­тей. І більш по­трі­бни­ми. Се­ред ді­тей, які про­хо­ди­ли ре­а­бі­лі­та­цію в цен­трі, є комп’ютер­ні фа­хів­ці, бі­бліо­те­ка­рі, скри­па­лі. Є на­віть ба­ле­ри­на — Ва­ле­рія Га­ли­нов­ська, яка за­кін­чи­ла Оде­ське учи­ли­ще ми­стецтв і куль­ту­ри іме­ні К.дань­ке­ви­ча й вхо­дить до скла­ду основ­ної ба­ле­тної тру­пи Оде­сько­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру му­зи­чної ко­ме­дії іме­ні М.во­дя­но­го.

Сьо­го­дні, як і зав­жди, ме­та спів­ро­бі­тни­ків цен­тру — щоб їхні ді­ти вмі­ли ро­би­ти все, що вмі­ють ін­ші ді­ти. Від зав’язу­ва­н­ня шнур­ків до комп’ютер­но­го про­гра­му­ва­н­ня. Щоб мрії ба­тьків, ді­тей і спів­ро­бі­тни­ків цен­тру ста­ли ре­аль­ні­стю.

Усе-та­ки пра­виль­но на­звав свій фонд ве­ли­кий оде­сит Бо­рис Ли­твак — «Май­бу­тнє». Хай яке важ­ке жи­т­тя, хай як збіль­шу­ю­ться за­гро­зи в кра­ї­ні й у сві­ті — май­бу­тнє одна­ко­во сту­кає в на­ші две­рі.

Звер­ніть ува­гу, яка но­ва бла­го­ро­дна си­ла з’яви­ла­ся в кра­ї­ні — во­лон­тер­ські ру­хи! Як по­ча­ли ці­ну­ва­ти­ся (осо­бли­во се­ред мо­ло­ді) без­ко­ри­сли­вість і ба­жа­н­ня при­йти на до­по­мо­гу, як на­би­рає си­лу все­сві­тня іні­ці­а­ти­ва «Лі­ка­рі без кор­до­нів», як зро­стає роль гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій, гро­ма­дян­ських іні­ці­а­тив, на­ро­дної ди­пло­ма­тії.

Ство­ре­ний в Оде­сі центр без­опла­тної до­по­мо­ги ді­тям, який но­сить ім’я Бо­ри­са Ли­тва­ка і має сво­їм сим­во­лом ан­ге­ла в по­льо­ті (ро­бо­та ви­да­тно­го оде­сько­го скуль­пто­ра Ми­хай­ла Ре­ви), — це теж сим­вол май­бу­тньо­го. І як ска­зав один мій до­брий зна­йо­мий: «Так, на­дія вми­рає остан­ньою, але ж і від­ро­джу­є­ться пер­шою!»

Щоб май­бу­тнє не про­сто на­ста­ло, а бу­ло та­ким, як ми мрі­є­мо, по­трі­бно бе­рег­ти ці без­цін­ні па­рос­тки, не да­ти їм зав’яну­ти, до­по­мог­ти їм ви­ро­сти й роз­кві­тну­ти, як роз­кві­та­ють на­ве­сні де­ре­ва. Май­бу­тнє — як ди­ти­на, про ньо­го по­трі­бно пі­клу­ва­ти­ся. Йо­го по­трі­бно дбай­ли­во три­ма­ти на до­ло­ні, до­по­ма­га­ти ви­про­ста­ти­ся, ви­ро­би­ти по­ста­ву, змі­цні­ти. І то­ді во­но не тіль­ки на­ста­не, а й ви­прав­дає на­ші на­дії...

Будь-яка лю­ди­на, ор­га­ні­за­ція, під­при­єм­ство будь-якої кра­ї­ни мо­же зро­би­ти вне­сок на під­трим­ку Ре­а­бі­лі­та­цій­но­го ди­тя­чо­го цен­тру «Бу­ди­нок з ан­ге­лом». На сай­ті цен­тру (www.rc.odessa.ua) є всі ре­кві­зи­ти й еле­ктрон­ний га­ма­нець.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.