Сяє на на­ми­сті, як сон­це

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - На­дія ГОРІШНЯНСЬКА

Ви­став­ка «Сон­це на на­ми­сті. Ду­кач» від­кри­ває яскра­вий світ тра­ди­цій­них при­крас укра­їн­ських жі­нок XVII — по­ча­тку XX сто­літь.

Во­на пра­цює в На­ціо­наль­но­му му­зеї істо­рії Укра­ї­ни і пред­став­ляє ви­шу­ка­ні взір­ці най­ви­ра­зні­ших при­крас укра­ї­нок.

Ду­кач — це мо­не­тна при­кра­са або ме­даль­йон. Ви­го­тов­ля­ли ду­ка­чі зде­біль­шо­го зі срі­бних ро­сій­ських або єв­ро­пей­ських мо­нет рі­зних но­мі­на­лів. На укра­їн­ських зем­лях ду­же по­пу­ляр­ни­ми бу­ли зо­ло­ті ду­ка­ти і срі­бні та­ля­ри Ав­стрій­ської ім­пе­рії ча­сів прав­лі­н­ня Ма­рії Те­ре­зії. У пи­сьмо­вих згад­ках на­зва з’яв­ля­є­ться на ме­жі ХVІ–ХVІІ сто­літь. «Тра­ди­ція но­си­ти при­кра­си з мо­нет ся­гає ще ан­ти­чних ча­сів, — по­яснює ку­ра­тор ви­став­ки, стар­ший на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Му­зею істо­ри­чних ко­штов­но­стей Укра­ї­ни (МІКУ) Оль­га Фра­си­нюк. — При­кра­ша­ли се­бе ни­ми не тіль­ки жін­ки, а й чо­ло­ві­ки. У Ки­їв­ській Ру­сі но­си­ли ме­даль­йо­ни-змі­йо­ви­ки та мо­не­ти. Цей зви­чай збе­рі­га­є­ться в се­ре­до­ви­щі шля­хти і в пе­рі­од Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го. Мо­не­там від­дав­на при­пи­су­ва­ли обе­ре­го­ве зна­че­н­ня». Ці­ка­во, що чи­ма­лою по­пу­ляр­ні­стю ко­ри­сту­ва­ли­ся та­кож мо­не­ти-обе­ре­ги (та­ля­ри) XVII–XVIII сто­літь та­ких ні­ме­цьких зе­мель, як Ман­сфельд і Ба­ва­рія.

За ча­сів ко­за­цтва се­ред жі­нок ста­ють ду­же по­пу­ляр­ни­ми на­ми­ста з ко­ра­лів із зо­ло­ти­ми мо­не­та­ми, що ма­ли ву­шка для крі­пле­н­ня або бу­ли скру­че­ні у ру­ро­чку.

На ме­жі XVII–XVIII сто­літь на укра­їн­ських зем­лях фор­му­ю­ться го­лов­ні цен­три зо­ло­тар­ства. Це мі­ста Ні­жин, Чи­ги­рин, се­ла Лі­в­обе­ре­жної Пол­тав­щи­ни та Чер­ка­щи­ни. Са­ме то­ді ду­кач по­чи­на­ють оздо­блю­ва­ти бан­том — ме­та­ле­вою бро­шкою, ча­сто при­кра­ше­ною рі­зно­барв­ни­ми ка­мін­ця­ми або скель­ця­ми. У ко­жно­му окре­мо­му цен­трі роз­ви­ва­є­ться свій екс­клю­зив­ний тип бан­та. Оль­га Фра­си­нюк на­во­дить при­клад: для зна­ме­ни­то­го ве­ре­мі­їв­сько­го ти­пу ду­ка­ча ха­ра­ктер­ний пи­шний бант­бро­шка з ба­га­тьма рі­зно­барв­ни­ми скель­ця­ми.

Ду­ка­чі ви­го­тов­ля­ли пе­ре­ва­жно з мо­нет дер­жав­но­го кар­бу­ва­н­ня (Ро­сій­ська й Ав­стрій­ська ім­пе­рії, Ба­ва­рія, Угор­щи­на у скла­ді ім­пе­рії Габс­бур­гів), рід­ше — ру­чної ро­бо­ти з гра­ві­йо­ва­ним чи ре­льє­фним зо­бра­же­н­ням. На­йо­ри­гі­наль­ні­ші з них — це мо­не­ти або ме­да­лі з ву­шка­ми, оправ­ле­ні в рам­ку з кру­че­но­го срі­бно­го дро­ту. Ін­ко­ли за­мість мо­нет ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли ме­та­ле­ві образ­ки із зо­бра­же­н­ня­ми Бо­го­ро­ди­ці та свя­тих, ви­го­тов­ле­ні в май­стер­нях при мо­на­сти­рях. Ме­даль­йо­на­ми та­кож слу­гу­ва­ли ме­да­лі за­хі­дно­єв­ро­пей­сько­го, поль­сько­го, ро­сій­сько­го та мі­сце­во­го ви­ро­бни­цтва, пе­ре­ва­жно ре­лі­гій­ної те­ма­ти­ки.

Кла­си­чна фор­ма ду­ка­ча з бан­том сфор­му­ва­ла­ся у XVIII сто­літ­ті. Він по­стає вже як са­мо­стій­на при­кра­са й цен­траль­на фі­гу­ра у ком­пле­ксі на­ро­дних при­крас укра­їн­ських жі­нок.

Пер­вин­не при­зна­че­н­ня ду­ка­ча — від­мі­тний знак, ко­штов­на при­кра­са, іно­ді — обе­ріг. Ду­кач вдя­га­ли на шию по­верх на­ми­ста і роз­мі­щу­ва­ли так, щоб він був на ви­дно­му мі­сці. Жін­ки ду­же пи­ша­ли­ся за­зна­че­ною при­кра­сою, оскіль­ки її на­яв­ність свід­чи­ла й про пев­ний май­но­вий ста­тус. Ра­зом із ін­ши­ми при­кра­са­ми ду­ка­чі пе­ре­да­ва­ли­ся з по­ко­лі­н­ня в по­ко­лі­н­ня. Ча­сто на­віть вхо­ди­ли до по­са­гу май­бу­тньої на­ре­че­ної.

«Не ко­жна жін­ка чи дів­чи­на мо­гла со­бі до­зво­ли­ти роз­кі­шний ду­кач. Бу­ли ду­ка­чі для бі­дних — зде­біль­шо­го з мі­ді. Ба­га­тші лю­ди ма­ли біль­ше мо­жли­во­стей, то­му за­мов­ля­ли ду­ка­чі зі срі­бла, оздо­бле­ні ко­льо­ро­вим склом. Як пра­ви­ло, ка­мі­н­ням ду­ка­чі не при­кра­ша­ли — за ви­ня­тком бі­рю­зи і ко­ра­лу», — роз­по­від­ає Оль­га Фра­си­нюк.

Від кін­ця XVII і до по­ча­тку ХХ ст. ду­кач за­знає змін. Якщо спо­ча­тку це бу­ли мо­не­ти, пі­зні­ше з’яв­ля­ю­ться вже ме­даль­йо­ни. «В на­ших фон­дах збе­рі­га­є­ться уні­каль­ний ви­ріб кін­ця XVII сто­лі­т­тя — ду­кач, який не має бан­та — це дво­сто­рон­ній ме­даль­йон, на одній зі сто­рін Розп’ят­тя Хри­ста. З XVIII сто­лі­т­тя ду­кач при­кра­ша­ють бан­том. Це бро­шка з ко­льо­ро­ви­ми скель­ця­ми. Бант вва­жа­є­ться тра­ди­ці­єю са­ме Лі­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни. Пев­на гру­па ду­ка­чів на­слі­ду­ва­ла ко­ро­на­цій­ні ме­да­лі. Пі­зні­ше їх но­си­ли як при­кра­си, ко­пі­ю­ва­ли, і, на­ре­шті, тка­ний бант пе­ре­ро­джу­є­ться в ме­та­ле­вий. Ві­до­мим є ні­жин­ський бант. Та­кож є бант чер­ка­ський — але він біль­ше на­га­дує кві­тку-бро­шку. Оздо­блю­ва­ли йо­го ко­льо­ро­ви­ми скель­ця­ми, пе­ре­ва­жно чер­во­но­го й зе­ле­но­го ко­льо­рів», — Оль­га Фра­си­нюк звер­тає ува­гу на роз­кі­шний взі­рець у ві­три­ні з ко­ле­кції Му­зею істо­ри­чних ко­штов­но­стей Укра­ї­ни.

Зо­ло­тих ду­ка­чів, як зі­зна­ю­ться му­зей­ни­ки, збе­ре­гло­ся ду­же ма­ло. «У фон­дах Му­зею істо­ри­чних ко­штов­но­стей Укра­ї­ни збе­рі­га­є­ться один та­кий зра­зок. Він без бан­та, має дво­сто­рон­ній ме­даль­йон. З одно­го­бо­ку — Бо­го­ро­ди­ця, з ін­шо­го — Юрій Змі­є­бо­рець, — про­дов­жує роз­мо­ву ку­ра­тор­ка. — Цей ду­кач — най­до­рож­чий і найу­ні­каль­ні­ший у на­шій ко­ле­кції».

За сло­ва­ми ку­ра­то­ра, на ви­став­ці пред­став­ле­но 40 ду­ка­чів. Крім них, ви­став­ле­ні на­ми­ста і мо­не­тні згар­ди з при­ва­тних ко­ле­кцій. Як по­єд­ну­є­ться на­ро­дний стрій з ком­пле­ксом при­крас, та яке мі­сце в них по­сі­дає са­ме ду­кач — у ви­став­ко­во­му за­лі де­мон­стру­ють чо­ти­ри ма­не­ке­ни в на­ро­дно­му вбран­ні. На них — ком­пле­кти тра­ди­цій­них стро­їв з етно­гра­фі­чних ра­йо­нів Укра­ї­ни, де ду­ка­чі бу­ли осо­бли­во по­пу­ляр­ни­ми, зі збір­ки Ма­кси­ма Очку­ра та Іго­ря Ту­рей­сько­го.

Ек­спо­зи­цію до­пов­ню­ють ду­ка­чі з На­ціо­наль­но­го Ки­є­во-пе­чер­сько­го істо­ри­ко-куль­тур­но­го за­по­від­ни­ка та На­ціо­наль­но­го істо­ри­ко-етно­гра­фі­чно­го ком­пле­ксу «Пе­ре­я­слав». Емо­цій­не зву­ча­н­ня по­си­лю­ють ста­ро­вин­ні сві­тли­ни з при­ва­тних ко­ле­кці­їй, зокре­ма етно­гра­фі­чної збір­ки «Дре­во» Еду­ар­да Кру­тька.

Зав­дя­ки по­пу­ляр­но­сті на­ро­дно­го одя­гу під­ви­щи­лась ува­га до тра­ди­цій­них оздоб укра­їн­сько­го жі­но­цтва. Юве­лі­ри сьо­го­дні, як ні­ко­ли ра­ні­ше, актив­но ці­кав­ля­ться істо­ри­чни­ми при­кра­са­ми. Су­ча­сні май­стри ви­вча­ють, пе­ре­о­сми­слю­ють та ро­блять успі­шні спро­би від­тво­ри­ти улю­бле­ні при­кра­си укра­ї­нок ми­ну­лих сто­літь. На пре­зен­та­ції ку­ра­тор­ка ви­став­ки Оль­га Фра­си­нюк на­ді­ла ду­кач, ви­го­тов­ле­ний укра­їн­ським зо­ло­та­рем Юрі­єм Ко­ва­лен­ком.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.