Ки­ри­ло Го­во­рун. По­мил­ка па­трі­ар­ха

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ін­на ВЕДЕРНІКОВА

Отець Ки­ри­ло Го­во­рун — ар­хі­ман­дрит, кан­ди­дат бо­го­слов’я, до­ктор фі­ло­со­фії, істо­рик, про­фе­сор уні­вер­си­те­ту Ло­йо­ла­ме­рі­ма­унт у Лос­ан­дже­ле­сі, ра­ні­ше ви­кла­дав у Єль­сько­му та Ко­лум­бій­сько­му уні­вер­си­те­тах.

Він же — учень па­трі­ар­ха Ро­сій­ської пра­во­слав­ної цер­кви Ки­ри­ла, який здій­снив йо­го ру­ко­по­кла­де­н­ня у свя­ще­ни­ки. Він же — лю­ди­на, ко­тра бу­ла пра­во­руч від Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія під час усьо­го пе­ре­мов­но­го про­це­су, пов’яза­но­го з отри­ма­н­ням Пра­во­слав­ною цер­квою Укра­ї­ни То­мо­су про ав­то­ке­фа­лію. Па­ра­докс? Ні, по­зи­ція.

Ме­ні в цьо­му спів­ро­змов­ни­ку бу­ло ці­ка­ве все. І люд­ське, чо­му ми при­свя­ти­ли чи­ма­лу ча­сти­ну на­шо­го ча­су. Ді­а­лог — не про­по­відь. І су­спіль­не, оскіль­ки отець Ки­ри­ло ви­явив­ся спро­мо­жним на­зи­ва­ти ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми. Як сто­сов­но лже-стра­те­гії РПЦ, за­ли­ша­ю­чись при цьо­му її клі­ри­ком (у США не­має при­хо­дів ПЦУ), так й у то­му чи­слі й сто­сов­но го­лов­но­го ви­бо­ру, пе­ред яким опи­ни­ла­ся но­ва Пра­во­слав­на цер­ква Укра­ї­ни.

Її «участь-не участь» у ви­бор­чій пре­зи­дент­ській кам­па­нії, що роз­гор­та­є­ться, ста­не дру­гим і клю­чо­вим по­ка­зни­ком «здо­ров’я» но­во­на­ро­дже­ної, за шка­лою Апгар. Пер­шим, на дум­ку Го­во­ру­на, був сам «не ду­же до­ско­на­лий» сце­на­рій ство­ре­н­ня но­вої цер­кви та про­це­ду­ра го­ло­су­ва­н­ня за її пред­сто­я­те­ля.

Пи­та­н­ня в то­му, ство­рю­є­мо ми своє но­ве чи ли­ше від­дзер­ка­лю­є­мо Ро­сію й бу­ду­є­мо ще одну ро­сій­ську цер­кву, але з укра­їн­ським зна­ком. Па­ра­лель­но фор­му­ю­чи по­лі­ти­чну ре­лі­гію. Ко­мусь на тлі ей­фо­рії, що охо­пи­ла кра­ї­ну, та­кі ре­плі­ки зда­ду­ться блю­знір­ством. Однак отець Ки­ри­ло Го­во­рун упев­не­ний, що зав­жди слід роз­рі­зня­ти при­ро­ду цер­кви та її адмі­ні­стра­тив­ні стру­кту­ри. Остан­ні — апрі­о­рі не­до­ско­на­лі. І чим ра­ні­ше вда­сться ви­яви­ти по­лом­ку, тим біль­ше в ці­єї стру­кту­ри шан­сів від­по­від­а­ти за­по­від­ям та цін­но­стям, які во­на, вла­сне, й не­се в на­род. Аби не зне­ці­ни­ти То­мос.

Люд­ське

— Отче Ки­ри­ле, ви рік від­учи­ли­ся на фі­зи­чно­му фа­куль­те­ті уні­вер­си­те­ту Шев­чен­ка. І по­тім ра­птом та­кий стри­бок від фі­зи­ки до ме­та­фі­зи­ки? Від на­у­ки до ре­лі­гії? Що за цим? Якась осо­би­ста істо­рія?

— Ари­сто­тель на­пи­сав «Ме­та­фі­зи­ку» пі­сля то­го, як на­пи­сав «Фі­зи­ку». Ці дві книж­ки сто­ять на одній по­ли­ці одна за одною. Про­чи­тав­ши пер­шу, ло­гі­чно озна­йо­ми­ти­ся з дру­гою. Що я, обра­зно ка­жу­чи, і зро­бив. То­му, в пев­но­му сен­сі, це був при­ро­дний пе­ре­хід, а не, ви­слов­лю­ю­чись мо­вою фі­зи­ки, кван­то­вий стри­бок. А осо­би­ста істо­рія до­сить про­ста. На той час не мо­жна бу­ло про­сто пі­ти в ма­га­зин, при­мі­ром, і ку­пи­ти Бі­блію чи Єван­ге­ліє.

Але де­які на­у­ко­ві жур­на­ли дру­ку­ва­ли урив­ки. І ось один та­кий ури­вок я ще в шко­лі ви­пад­ко­во про­чи­тав у жур­на­лі «Те­хни­ка мо­ло­де­жи». По­тім ще й ще. Яко­гось мо­мен­ту ра­птом зро­зу­мів: те, що фі­зи­ка опи­сує як за­гад­ку Все­сві­ту, має від­гад­ку в бут­ті Бо­га.

На­справ­ді це був за­галь­ний шлях для ба­га­тьох пост­ра­дян­ських лю­дей. Одно­го ра­зу я став уча­сни­ком діа­ло­гу між бо­го­сло­ва­ми та вче­ни­ми. Ко­ли ми обго­во­рю­ва­ли фе­но­мен Бо­га з по­гля­ду на­у­ки й ре­лі­гії, я по­ці­ка­вив­ся в тео­ло­гів, хто з них мав ко­лись сто­су­нок до то­чних на­ук. Пе­ре­ва­жна біль­шість. І це не див­но. Бо в ра­дян­ські ча­си, на тлі від­су­тно­сті фі­ло­со­фії як та­кої, єди­ною не іде­о­ло­гі­зо­ва­ною за­галь­ною рам­кою знань — бу­ла фі­зи­ка. Во­на бу­ла єди­ною ро­зу­мо­вою ін­те­ле­кту­аль­ною пла­тфор­мою, в якій без впли­ву іде­о­ло­гії мо­гло ви­ро­щу­ва­ти­ся будь-яке зна­н­ня. То­му са­ме з то­чних на­ук при­йшли най­ви­да­тні­ші ін­те­ле­кту­а­ли та гу­ма­ні­та­рії. — Не ко­жен хло­пчик по­чи­нає шу­ка­ти роз­гад­ки та­ко­го ро­ду. Цьо­му якось спри­я­ла сім’я?

— Та ні. У ме­не зви­чай­на сім’я. Вдо­ма ми не пе­ре­йма­ли­ся ме­та­фі­зи­чни­ми пи­та­н­ня­ми. Я не вва­жаю, що все обов’яз­ко­во ви­зна­че­не ба­тька­ми та ви­хо­ва­н­ням. Є фун­да­мен­таль­ні ре­чі, за­кла­де­ні в ду­ші ко­жної лю­ди­ни. У цьо­му сен­сі, не мо­жна го­во­ри­ти про де­тер­мі­нізм сто­сов­но люд­ської осо­би­сто­сті. Як­би лю­ди­на ви­зна­ча­ла­ся тіль­ки се­ре­до­ви­щем, во­на б не бу­ла зда­тною йо­го змі­ню­ва­ти. А во­на зда­тна. Без­умов­но, не всі хло­пчи­ки пе­ре­йма­ю­ться та­ки­ми пи­та­н­ня­ми. Але ба­га­то лю­дей усе-та­ки мо­жуть ви­хо­ди­ти за рам­ки сво­го кон­текс­ту, се­ре­до­ви­ща, осві­ти. Адже якщо та­ки­ми пи­та­н­ня­ми не пе­ре­йма­ти­ся, то­ді са­ме куль­ту­ра й се­ре­до­ви­ще за нас ро­блять ви­бір, ви­зна­ча­ють — ким і чим ми є.

— Ко­жна лю­ди­на, ви­би­ра­ю­чи свій шлях, по су­ті, ви­би­рає те, з чим хо­че сти­ка­ти­ся її єство. Ви сти­ка­є­те­ся біль­ше з ви­щим — чи все-та­ки з зем­ним, люд­ським?

— Ко­жна лю­ди­на сти­ка­є­ться з ду­хов­ни­ми пи­та­н­ня­ми. Про­сто по-рі­зно­му це для се­бе ви­зна­чає. Що ж до ме­не, то я жи­ву в цер­кві. Я — лю­ди­на цер­кви. Цер­ква для ме­не — це се­ре­до­ви­ще, де бо­же­ствен­не сти­ка­є­ться з люд­ським. Де Бог вхо­дить у люд­ську куль­ту­ру й ви­ра­жає се­бе че­рез ін­стру­мен­ти люд­ських ко­му­ні­ка­цій. Че­рез на­у­ку в то­му чи­слі. Моє основ­не за­ня­т­тя — на­у­ка. Я істо­рик. Це мій фах, за ра­ху­нок яко­го я жи­ву. Для ме­не, вза­га­лі, бу­ло б якось не ду­же пра­виль­но за­йма­ти­ся ре­лі­гі­єю як про­фе­сі­єю. Ре­лі­гія — біль­ше, ніж про­фе­сія. А че­рез ака­де­мі­чну ді­яль­ність мо­жна теж до­но­си­ти якісь ва­жли­ві ре­лі­гій­ні ма­кси­ми.

— Ви­хо­дить, що, в пев­но­му сен­сі, ви по­вер­ну­ли­ся до фі­зи­ки.

— У Ге­ге­ля є ідея про те­зу, ан­ти­те­зу і син­тез. І, в цьо­му сен­сі, я справ­ді при­йшов до син­те­зу, який по­єд­нує фі­зи­ку й ме­та­фі­зи­ку.

— На яко­му ета­пі роз­га­ду­ва­н­ня за­га­док

сві­то­бу­до­ви ви ни­ні пе­ре­бу­ва­є­те?

— Ре­лі­гія не дає роз­га­док, во­на біль­ше за­спо­ко­ює сто­сов­но то­го, що оста­то­чних від­по­від­ей не­має. Чим ближ­че лю­ди­на під­хо­дить до Бо­га, тим да­лі Бог опи­ня­є­ться від неї. Ось то­бі зда­є­ться, що тре­ба ще тро­хи по­ста­ра­ти­ся, на­пру­жи­ти весь свій ін­те­лект, ста­ти на­длю­ди­ною, — і від­по­віді в те­бе в ки­ше­ні. Але це ілю­зія. Бог не­скін­чен­ний. Як і про­цес пі­зна­н­ня істи­ни не має кін­ця. У цьо­му па­ра­докс пі­зна­н­ня бо­же­ствен­но­го. Лю­ди­на, зре­штою, ро­зу­міє не­скін­чен­ність Бо­га і при­ймає її. Як при­ймає свою обме­же­ність та не­до­ско­на­лість. Звід­си на­ро­джу­є­ться сми­ре­н­ня — ба­зо­ва че­сно­та хри­сти­ян­ства. На­справ­ді — це лі­ки для су­ча­сної лю­ди­ни. Від її стре­сів і де­пре­сій.

— Стре­са­ми і де­пре­сі­я­ми за­йма­ю­ться пси­хо­ло­ги. Спіл­ку­ван­ню з Бо­гом, сми­рен­ню та прийня­т­тю вла­сної обме­же­но­сті на­вча­ють до­свід, го­ре й ре­аль­ні про­бле­ми. Однак су­ча­сний мо­ло­дий світ, як і ра­ні­ше, по­зи­тив­но ми­слить та на пов­ні гру­ди ди­хає і са­мо­ре­а­лі­за­ці­єю, са­мов­до­ско­на­ле­н­ням, і успі­хом. Вва­жай­те, що ви за­раз до ньо­го не до­сту­ка­ли­ся.

— Я не ба­чу су­пе­ре­чно­сті. На шля­ху до успі­ху ко­жна лю­ди­на мо­же зі­штов­хну­ти­ся з яко­юсь сер­йо­зною про­бле­мою або тра­ге­ді­єю. Це не­від’єм­ний бік жи­т­тя. І то­ді справ­ді ча­сто лю­ди­на при­хо­дить до Бо­га, від­кри­ва­ю­чи для се­бе но­ву ре­аль­ність. Во­на ра­птом усві­дом­лює, що її жит­тє­ві тра­ге­дії та нев­да­чі є ча­сти­ною її обме­же­но­сті, по­рів­ня­но з Бо­гом. Во­дно­час во­на ро­зу­міє, що сто­ї­чне став­ле­н­ня до сво­їх вла­сних тра­ге­дій, до сво­єї обме­же­но­сті мо­же бу­ти, зре­штою, ком­пен­со­ва­не Бо­гом. І тут я го­во­рю не про за­яло­же­ну уста­нов­ку де­яких цер­ков, що, мов­ляв, при­йшов­ши до Бо­га, ти від­ра­зу отри­ма­єш гро­ші, здо­ров’я, успіх і кар’єру. Аж ні­як. Я са­ме про те, що лю­ди­на мо­же про­дов­жу­ва­ти за­ли­ша­ти­ся сам на сам зі сво­єю тра­ге­ді­єю, але для неї це вже не тра­ге­дія. А дже­ре­ло її роз­ви­тку, якщо хо­че­те. Мі­сце її си­ли, мо­раль­но­го і ду­хов­но­го зро­ста­н­ня.

Що ж сто­су­є­ться пра­гнень лю­ди­ни до са­мов­до­ско­на­ле­н­ня й успі­ху, то ці ре­чі пов­ні­стю ко­ре­лю­ють із уста­нов­ка­ми хри­сти­ян­ства. За до­три­ма­н­ня двох «але». Цей про­цес не по­ви­нен при­во­ди­ти до нар­ци­си­зму та гор­ди­ні. Хри­сти­ян­ству (при­ро­да яко­го в ко­му­ні­ка­ції) ближ­ча ідея со­лі­дар­но­сті та вза­є­мо­до­по­мо­ги, ніж якесь ізо­льо­ва­не й са­мо­до­ста­тнє са­мов­до­ско­на­ле­н­ня. Гор­ди­ня ж є най­мі­цні­шою сті­ною між лю­ди­ною та Бо­гом. А от­же — і між лю­ди­ною та лю­ди­ною.

— Чо­му ви, го­во­ря­чи про жит­тє­ві тра­ге­дії, не опе­ру­є­те тра­ди­цій­ни­ми для хри­сти­ян­ства по­ня­т­тя­ми «гріх» і «ка­ра»? Як усе, вза­га­лі, по-ва­шо­му, пра­цює на цьо­му рів­ні в тон­ко­му ду­хов­но­му сві­ті? — Це скла­дно пра­цює. Не лі­ній­но. Тут ба­га­то що за­ле­жить від сприйня­т­тя лю­ди­ни. Оскіль­ки ре­аль­ність, яка ви­ща за бу­дья­ке сприйня­т­тя, від­обра­жа­є­ться в люд­ській сві­до­мо­сті по-рі­зно­му. Ко­ли лю­ди­на при­хо­дить до ві­ри, її сприйня­т­тя ме­та­фі­зи­ки схо­же на пер­ші при­мі­тив­ні ме­ха­ні­зми бра­тів Люм’єр, які мо­гли щось від­обра­жа­ти. Але там тре­ба бу­ло, швид­ше, здо­га­ду­ва­ти­ся, що від­обра­же­не на плів­ці. І це чор­но-бі­ле від­обра­же­н­ня. Із ду­хов­ним зро­ста­н­ням лю­ди­ни від­обра­же­н­ня ду­хов­ної ре­аль­но­сті стає більш чі­тким, об’єм­ним і ба­га­то­барв­ним. Отож, гріх і ка­ра, в ін­тер­пре­та­ції но­ва­чка без до­сві­ду ві­ри, — це чор­но-бі­ле зо­бра­же­н­ня. На ви­що­му ета­пі сприйня­т­тя мо­же змі­ню­ва­ти­ся. До­ско­на­лі чен­ці, за­мість то­го, щоб ін­тер­пре­ту­ва­ти ка­ру як гнів Бо­жий, го­во­рять про лю­бов Бо­га, що її лю­ди­на спри­ймає, че­рез вла­сну не­у­сві­дом­ле­ність, як гнів.

— Це як ка­ра­ю­ча ба­тьків­ська лю­бов?

— Так.

— Однак ді­ти ви­ро­ста­ють, і ба­тьки від­пу­ска­ють їх на сво­бо­ду. По­ка­ра­н­ня вже не ді­ють. Що ви­ро­стив, те ви­ро­сло. Во­ни ви­би­ра­ють свій шлях, на­би­ва­ють вла­сні гу­лі, за­сво­ю­ють свої уро­ки, а нам за­ли­ша­є­ться про­сто бу­ти по­руч. Тут сю­жет не ду­же схо­жий.

— Ну чо­му ж? Да­вай­те від­штов­ху­ва­ти­ся від клю­чо­во­го сло­ва — «сво­бо­да». У ко­жної лю­ди­ни справ­ді свій шлях. І він ви­зна­ча­є­ться дво­ма основ­ни­ми чин­ни­ка­ми. Са­мим Бо­гом, який ве­де лю­ди­ну цим шля­хом. І лю­ди­ною з її сво­бо­дою. І ця сво­бо­да — до­сить скла­дна річ, бо во­на пе­ред­ба­чає мо­жли­вість не­пра­виль­но­го ви­бо­ру. Во­на мо­же ста­ти дже­ре­лом зла. Тут ва­жли­во зро­би­ти не­ве­ли­ку ре­мар­ку. Є два під­хо­ди, ко­трі по­ясню­ють, що та­ке зло. Пер­ша ін­тер­пре­та­ція ви­зна­чає зло як та­ку со­бі суб­стан­цію, що мо­же бу­ти вті­ле­на у пре­дме­тах, у лю­дях, у тва­ри­нах. Звід­си не­лю­бов до чор­них ко­тів, відьом то­що. Дру­гий під­хід на­по­ля­гає, що зла як та­ко­го не існує. Зло — це зло­вжи­ва­н­ня люд­ською сво­бо­дою. Не то­му, що сво­бо­да по­га­на, нав­па­ки — во­на ви­ще люд­ське бла­го. Але во­на пе­ред­ба­чає від­по­від­аль­ність. Ми мо­же­мо нею злов­жи­ва­ти, і то­ді на­ро­джу­є­ться зло. Зло як фун­кція. Хто ви­вчав ма­те­ма­ти­ку, той знає, що та­ке фун­кція. Фун­кція — це ні­що без ве­ли­чин, від яких во­на бе­ре­ться.

— Але то­ді сво­бо­да та­кож ство­рює пе­ред­умо­ву для на­ро­дже­н­ня до­бра.

— Без­умов­но. Але тут ва­жли­во, що ко­ли ми віль­но, згі­дно зі сво­їм ви­бо­ром, здій­сню­є­мо до­брі вчин­ки, то це — до­бро. Якщо ро­би­мо це з не­об­хі­дно­сті — ні. Та­ким чи­ном, шлях ко­жної лю­ди­ни — це низ­ка ви­бо­рів між до­бром і злом. І за­ле­жно від цьо­го фор­му­є­ться шлях лю­ди­ни. У цьо­му сен­сі, в нас не­має до­лі як істо­ри­чної де­тер­мі­но­ва­но­сті. Ко­жен крок лю­ди­ни, зро­бле­ний у ре­зуль­та­ті віль­но­го ви­бо­ру, ви­зна­чає ре­зуль­тат. Так, іде­ться про при­чи­ни й на­слід­ки. Тоб­то, з одно­го бо­ку — Бог, який ве­де й за­кли­кає те­бе, з дру­го­го — ти сам, від­гу­ку­є­шся на ці за­кли­ки або ігно­ру­єш. — Від чо­го за­ле­жить наш ви­бір? Це, вза­га­лі, вро­дже­на (ду­ша) чи на­бу­та (се­ре­до­ви­ще, ви­хо­ва­н­ня) якість — ро­би­ти до­бро або зло?

— Над цим пи­та­н­ням сто­лі­т­тя­ми роз­мір­ко­ву­ва­ли і роз­мір­ко­ву­ва­ти­муть і фі­ло­со­фи, і тео­ло­ги...

— Ро­зу­мію.

— Уче­ні ка­жуть, що на­віть рі­вень цукру в кро­ві мо­же впли­ну­ти на те або ін­ше рі­ше­н­ня, яке ви при­йма­є­те в пев­ний мо­мент. Але я в цьо­му не фа­хі­вець. І від­дам пе­ре­ва­гу ще біль­шо­му за­гли­блен­ню у ви­зна­че­н­ня сло­ва «сво­бо­да». Гре­цькою мо­вою во­но по­зна­ча­є­ться дво­ма рі­зни­ми сло­ва­ми і, від­по­від­но, не­се рі­зний смисл. У пер­шо­му ви­пад­ку сво­бо­да — це да­ність, яку не­мо­жли­во ви­кре­сли­ти з лю­ди­ни. У цьо­му сен­сі, ко­жен, на яке б дно не опу­стив­ся, в яку б за­ле­жність не впав, зав­жди має вну­трі­шню сво­бо­ду зро­би­ти ви­бір і змі­ни­ти своє жи­т­тя. Ця сво­бо­да не­зни­щен­на.

У дру­го­му ви­пад­ку йде­ться про сво­бо­ду лю­ди­ни від са­мої се­бе як про пев­ну фун­кцію, ко­тра мо­же збіль­шу­ва­ти­ся чи змен­шу­ва­ти­ся. Ба­наль­ний при­клад із со­ці­у­му — ха­бар. Я мо­жу опи­ни­ти­ся пе­ред спо­ку­сою да­ти або взя­ти ха­бар. Якщо я не втри­мав­ся і вчи­нив так, то я став менш віль­ною лю­ди­ною. Якщо зміг про­ти­сто­я­ти — став більш віль­ною. Так са­мо і в осо­би­сто­му жит­ті. Грі­шу — втра­чаю ча­сти­ну сво­єї сво­бо­ди. Якщо я зав­жди чи­ню, як ве­лить со­вість, — стаю аб­со­лю­тно віль­ною лю­ди­ною. Якщо злов­жи­ваю — і до в’язни­ці не­да­ле­ко. Ре­аль­ної чи пси­хо­ло­гі­чної, це в ко­го як скла­де­ться.

Та­ким чи­ном, на­віть якщо ти втра­тив усю свою сво­бо­ду й став остан­нім ха­бар­ни­ком, зло­ді­єм чи на­віть убив­цею, у те­бе все­ре­ди­ні зав­жди є сво­бо­да — прийня­ти рі­ше­н­ня й змі­ни­ти­ся. У цьо­му сенс жи­т­тя, го­лов­на ме­та роз­ви­тку осо­би­сто­сті. У що­ден­но­му пра­гнен­ні ре­а­лі­зу­ва­ти свою вро­дже­ну, да­ну Бо­гом вну­трі­шню сво­бо­ду і ста­ти по-справ­жньо­му віль­ною лю­ди­ною. Від сво­їх не­пра­виль­них і злих учин­ків.

— Тоб­то ко­жен вар­тий дру­го­го, тре­тьо­го... та яко­го зав­го­дно за лі­ком шан­су? — Зав­жди. І в су­спіль­стві, і в сім’ї. Оскіль­ки Бог дає нам шанс, то й ми му­си­мо да­ва­ти йо­го лю­дям. Тут я хо­тів би ска­за­ти ще про одну фун­да­мен­таль­ну для хри­сти­ян­ства те­зу. Про те, що всі по­дії в на­шо­му жит­ті по­трі­бно роз­гля­да­ти з по­гля­ду прав­ди і лю­бо­ві. Бо ми мо­же­мо бо­ро­ти­ся за прав­ду так, що ка­ме­ня на ка­ме­ні не ли­ши­ться. Але прав­да, ска­за­на без лю­бо­ві, є бре­хнею. Ін­ко­ли ре­аль­на ме­та прав­до­ру­бів — ба­наль­не ба­жа­н­ня роз­пра­ви­ти­ся з лю­ди­ною. Са­мо­ствер­ди­ти­ся за ра­ху­нок прав­ди. У цей са­мий мо­мент та­ка прав­да — без лю­бо­ві до лю­ди­ни — стає бре­хнею. — Бре­ха­ти за­для спа­сі­н­ня?

— Це ще один ва­жли­вий аспект ці­єї те­ми. І він не має одно­зна­чно­го рі­ше­н­ня. Ось при­клад. Під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни в оку­по­ва­но­му Па­ри­жі жи­ла пра­во­слав­на чер­ни­ця, ма­ти Ма­рія Скоб­цо­ва. Їй до­по­ма­гав свя­ще­ник отець Дми­трій Кле­пі­нін, який по­чав ви­да­ва­ти єв­ре­ям, пе­ре­слі­ду­ва­ним на­ци­ста­ми, сер­ти­фі­ка­ти про хре­ще­н­ня. І це був для лю­дей єди­ний шанс ви­жи­ти. Так, він бре­хав. Але чи зви­чай­на ця бре­хня? Ці дві ро­сій­ські лю­ди­ни, зре­штою, за­кін­чи­ли жи­т­тя в га­зо­вій ка­ме­рі кон­цта­бо­ру. Їх не­дав­но бу­ло ка­но­ні­зо­ва­но Кон­стан­ти­но­поль­ським па­трі­ар­ха­том. А в Ро­сій­ській пра­во­слав­ній цер­кві з цьо­го при­во­ду до­сі три­ва­ють де­ба­ти — про їхню прав­ду і бре­хню. Однак та­ка бре­хня, я вва­жаю, ви­прав­да­на.

Є в єги­пет­ських чен­ців при­тча. В одну кім­на­ту за­хо­дить чо­ло­вік і ба­чить, що нав­ко­ло сто­ла з їжею си­дять лю­ди. Але їхні ру­ки не зги­на­ю­ться в лі­ктях. Во­ни бе­руть їжу й на­ма­га­ю­ться під­не­сти її до ро­та, щоб з’їсти. Про­те не мо­жуть. Лю­ди му­ча­ться, во­ни го­ло­дні й не­ща­сні... «Та­кий ви­гляд має пе­кло», — по­ясни­ли чо­ло­ві­ку. По­тім він за­йшов до ін­шої кім­на­ти. Там теж си­ді­ли лю­ди. За та­ким са­мим на­кри­тим сто­лом і з ру­ка­ми, що не зги­на­ю­ться в лі­ктях. Але всі во­ни бу­ли ща­сли­ві, си­ті та за­до­во­ле­ні... Чо­му? Во­ни про­сто бе­руть цю їжу й да­ють ін­шо­му. Ось і все. На­справ­ді — це єди­на від­мін­ність між пе­клом та ра­єм.

— І між тим, хто зро­зу­мів, що та­ке ста­ти по-справ­жньо­му віль­ною лю­ди­ною, і тим, хто не зро­зу­мів, схо­же, теж...

Су­спіль­не

— А на­ша кра­ї­на й су­спіль­ство, на ваш по­гляд, усві­до­ми­ли всі ри­зи­ки, пов’яза­ні зі сво­бо­дою вла­сно­го ви­бо­ру? Чи в то­му на­пря­мі ми ру­ха­є­мо­ся? До­бро чи зло про­ду­ку­є­мо?

— Ми за­раз пе­ре­жи­ва­є­мо гли­бо­ку трав­му, якої нам за­вда­ла вій­на. І це трав­ма жер­тви, не агре­со­ра. З остан­ньою ще до­ве­де­ться роз­би­ра­ти­ся й ла­дна­ти Ро­сії. Нам же ще дов­го жи­ти зі сво­єю. Але вже за­раз я б пред­ста­вив про­цес, що роз­гор­та­є­ться в Укра­ї­ні, з до­по­мо­гою двох ка­те­го­рій — на­ції та су­спіль­ства. Ко­жна на­ція й су­спіль­ство скла­да­ю­ться з одних і тих са­мих лю­дей. Але в пер­шо­му ви­пад­ку лю­ди усві­дом­лю­ють се­бе як на­цію, у дру­го­му — як су­спіль­ство. Пер­ший стан ха­ра­ктер­ний для епо­хи мо­дер­ну, що ся­гну­ла сво­го пі­ку в се­ре­ди­ні XIX сто­лі­т­тя. Ко­ли в ре­зуль­та­ті ре­во­лю­цій у Єв­ро­пі й роз­по­чав­ся про­цес по­бу­до­ви на­цій, Укра­ї­на ста­ла ча­сти­ною цьо­го про­це­су. І ва­жли­во ска­за­ти, що цей про­цес фор­му­ва­н­ня укра­їн­сько­го на­ро­ду до­сі не за­вер­ше­ний. То­ді як ба­га­то ін­ших єв­ро­пей­ських етно­сів дав­но пе­ре­йшли в на­сту­пну ста­дію — фор­му­ва­н­ня з на­ро­ду гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства. Це — но­ва модаль­ність, но­ва фор­ма ор­га­ні­за­ції лю­дей, які жи­вуть на одній те­ри­то­рії. Це вже епо­ха пі­сля мо­дер­ну, і в цьо­му пе­ре­хо­ді від етно­су до гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства бе­руть участь лю­ди з рі­зни­ми іден­ти­чно­стя­ми. А мо­же, і вза­га­лі без них. Лю­ди, для яких за­галь­но­люд­ські й гро­ма­дян­ські цін­но­сті — ва­жли­ві­ша об­ста­ви­на, ніж при­на­ле­жність до одні­єї кро­ві.

В Укра­ї­ні ре­во­лю­ція 2004—2005 рр. ста­ла си­гна­лом стар­ту та­ко­го про­це­су, а Май­дан 2013—2014 рр. свід­чив про йо­го актив­не про­су­ва­н­ня. То­му до­сить сим­пто­ма­ти­чно, що пер­ши­ми жер­тва­ми Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті ста­ли не етні­чні укра­їн­ці, а вір­ме­нин і бі­ло­рус. Як­би цін­но­сті, які об’єд­на­ли Май­дан, ма­ли ви­клю­чно на­ціо­на­лі­сти­чні ри­си, Май­дан ні­ко­ли б не став тим, чим він став. Ду­же ва­жли­во, на мій по­гляд, роз­ви­ва­ти цей ім­пульс ру­ху у бік гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства. Збе­рі­га­ю­чи на­ціо­наль­ну іден­ти­чність, але не за­ми­ка­ю­чись у ній. Наш по­ту­жний во­лон­тер­ський рух — мар­кер то­го, що ми ін­ту­ї­тив­но взя­ли курс у пра­виль­но­му на­пря­мі.

— Взя­ли курс, але ще не ру­ха­є­мо­ся?

— Так, Укра­ї­на ще тіль­ки має ви­зна­чи­ти­ся, яким шля­хом во­на пі­де. Вій­на ста­ла ви­кли­ком для та­ко­го ро­зу­мі­н­ня роз­ви­тку су­спіль­ства. Во­на об’єктив­но при­ве­ла до зро­ста­н­ня на­ціо­наль­ної, а мо­же — на­віть на­ціо­на­лі­сти­чної са­мо­сві­до­мо­сті. Оскіль­ки вій­ну важ­ко ви­гра­ти на лі­бе­раль­них цін­но­стях, на­ція має бу­ти кон­со­лі­до­ва­ною. Во­дно­час слід ро­зу­мі­ти, що, в цьо­му сен­сі, вій­на й Май­дан ви­яви­ли­ся про­ти­ле­жни­ми яви­ща­ми. Вій­на, вла­сне, для за­го­стре­н­ня цьо­го й бу­ла роз­по­ча­та. Щоб ка­на­лі­зу­ва­ти про­цес роз­ви­тку гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства й роз­гор­ну­ти йо­го в про­ти­ле­жний від Май­да­ну бік. І ми му­си­мо це чі­тко усві­дом­лю­ва­ти й не від­сту­па­ти від цін­но­стей та прин­ци­пів, за­яв­ле­них у 2014 ро­ці. Іна­кше пі­де­мо по­мил­ко­вим шля­хом і про­гра­є­мо.

— Яке мі­сце у про­це­сі на­шо­го са­мо­ви­зна­че­н­ня за­ймає ав­то­ке­фа­лія, яку ми отри­ма­ли?

— На­шо­му ав­то­ке­фаль­но­му ру­ху по­над сто ро­ків. Він роз­по­чи­нав­ся на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя як ча­сти­на про­це­су по­бу­до­ви на­ції. То­ді це був ду­же по­ту­жний со­ці­аль­ний рух. Він осми­слю­вав се­бе в тер­мі­но­ло­гії, ха­ра­ктер­ній для мар­кси­зму. Ниж­чий клас (ро­бі­тни­ки та се­ля­ни) хо­ті­ли ав­то­ке­фа­лії й шу­ка­ли ви­зво­ле­н­ня від бур­жу­а­зії, яка асо­ці­ю­ва­ла­ся в них із Ро­сі­єю та ро­сій­ською цер­квою. Тоб­то це був дво­я­кий рух — на­ціо­наль­ний і со­ці­аль­ний.

На ни­ні­шньо­му ета­пі си­ту­а­ція теж не­о­дно­зна­чна. З одно­го бо­ку, по­штов­хом ру­ху став Май­дан. Бо Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті ста­ла яви­щем не тіль­ки со­ці­аль­ним, а й ре­лі­гій­ним. Спіль­ні мо­ли­тви про­те­сту­ю­чих, ви­ступ зі сце­ни свя­ще­ни­ків та єпис­ко­пів... Май­дан не був се­ку­ляр­ним яви­щем, і в цьо­му йо­го від­мін­ність від про­це­су фор­му­ва­н­ня гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства в ін­ших кра­ї­нах. У Єв­ро­пі во­но фор­му­ва­ло­ся всу­пе­реч цер­кві, а в нас — ра­зом із цер­квою. Я ін­ко­ли по­рів­нюю цер­кву з по­ви­ту­хою, яка сто­я­ла бі­ля ви­то­ків на­ро­дже­н­ня на­шо­го гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства.

З ін­шо­го бо­ку, ни­ні­шній ав­то­ке­фаль­ний рух про­дов­жив со­бою про­цес по­бу­до­ви на­ції. Вла­сне ка­жу­чи, те, що ми по­чу­ли (ри­то­ри­ка, сло­ва, фра­зи) остан­ні­ми дня­ми у зв’яз­ку з по­ді­я­ми нав­ко­ло Об’єд­нав­чо­го со­бо­ру, То­мо­су то­що, ха­ра­ктер­но для мо­дер­но­во­го про­е­кту по­бу­до­ви на­ції. На осно­ві на­ціо­наль­ної іде­о­ло­гії, у то­му чи­слі пов’яза­ної з пра­вом кро­ві.

З тре­тьо­го бо­ку, ав­то­ке­фа­лія ста­ла від­по­від­дю на ро­сій­ську агре­сію про­ти Укра­ї­ни. Оскіль­ки цер­ква в Ро­сії бу­ла ін­стру­мен­та­лі­зо­ва­на як ча­сти­на гі­бри­дної вій­ни про­ти Укра­ї­ни. Та­ким чи­ном, на­ша ав­то­ке­фа­лія скла­да­є­ться з цих ду­же скла­дних і су­пе­ре­чли­вих про­це­сів.

— Пи­та­н­ня в то­му, який із цих про­це­сів

пе­ре­мо­же?

— Аб­со­лю­тно. В то­му, який із цих ім­пуль­сів по­си­лить но­ва об’єд­на­на цер­ква — на­ціо­наль­ний, гро­ма­дян­ський чи мі­лі­та­рист­ський. Я б ду­же хо­тів, щоб цер­ква збе­ре­гла ім­пульс, отри­ма­ний на Май­да­ні. Щоб во­на обра­ла шлях діа­ло­гу з гро­ма­дян­ським су­спіль­ством, шлях прийня­т­тя ін­шої то­чки зо­ру. Це не му­сить бу­ти цер­ква з мо­но­лі­тною на­ціо­наль­ною іден­ти­чні­стю, з ви­клю­чно на­ціо­наль­ною про­гра­мою. Во­на має до­по­ма­га­ти за­вер­шу­ва­ти про­цес по­бу­до­ви на­ції, але не по­вин­на цим обме­жу­ва­ти­ся. Во­на має спри­я­ти пе­ре­мо­зі у вій­ні че­рез до­по­мо­гу во­лон­те­рам, че­рез ка­пе­ла­нів, але не по­вин­на ста­ти одним із па­тро­нів в обо­ро­ні Укра­ї­ни про­ти ро­сій­ської агре­сії. Во­на має ста­ти се­ре­до­ви­щем, де лю­ди з рі­зни­ми іден­ти­чно­стя­ми мо­жуть по­чу­ва­ти­ся як удо­ма.

— Як ви ду­ма­є­те, УПЦ Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту оста­то­чно втра­ти­ла свою до­мів­ку в Укра­ї­ні?

— Ця цер­ква ни­ні пе­ре­жи­ває гли­бо­ку вну­трі­шню кри­зу. І їй ще тіль­ки на­ле­жить це усві­до­ми­ти. Пі­сля то­го, як во­на пе­ре­ста­не шу­ка­ти при­чи­ни сво­єї кри­зи в ін­ших. Якщо ж про­сте­жи­ти лан­цю­жок при­чин і на­слід­ків, що до неї при­ве­ли, то тре­ба по­ча­ти з Май­да­ну, який на­справ­ді став до­сить ши­ро­ким май­дан­чи­ком для діа­ло­гу та збли­же­н­ня рі­зних цер­ков в Укра­ї­ні. Осо­бли­во пра­во­слав­них. Крім Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту, Гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви та всі­єї Все­укра­їн­ської ра­ди ре­лі­гій­них ор­га­ні­за­цій, Май­дан під­три­ма­ли чи­ма­ло і в Мо­сков­сько­му па­трі­ар­ха­ті. Однак із по­ча­тком вій­ни це збли­же­н­ня роз­гор­ну­ло­ся на­зад.

УПЦ Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту са­ма пі­шла з цьо­го май­дан­чи­ка. Її ні­хто звід­си не про­га­няв. Для то­го, щоб за­ли­ши­ти­ся, во­на му­си­ла до­три­ма­ти­ся ли­ше одні­єї умо­ви: ви­зна­ти й прийня­ти но­ву ре­аль­ність Укра­ї­ни. І то­ді для неї бу­ло б мі­сце в Укра­ї­ні. Не но­мі­наль­не, — це зав­жди за­ли­ши­ться, як і за­ли­ша­ться лю­ди, які бу­дуть і ма­ють пов­не пра­во хо­ди­ти у хра­ми МП. А ре­аль­не. Про­те на рів­ні сми­слів, які про­ду­кує ця цер­ква, во­на вже ста­ла для ду­же ба­га­тьох лю­дей чу­жою. І в цьо­му основ­на її дра­ма.

— Який тут для вас основ­ний кри­те­рій

для ви­зна­че­н­ня «чу­жий» — «свій»? — Ви­зна­н­ня ре­аль­но­сті, а от­же — вій­ни. Ті цер­кви, які ви­зна­ли ре­аль­ність вій­ни, стра­ж­дань лю­дей, жертв, які на­зва­ли ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми, ви­яви­ли­ся сприйня­ти­ми й за­тре­бу­ва­ни­ми в Укра­ї­ні. У то­му чи­слі й Кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­ар­хат, чия по­зи­ція до­зво­ли­ла Укра­ї­ні пе­ре­мо­жно за­вер­ши­ти свою сто­лі­тню бо­роть­бу за ав­то­ке­фа­лію. Цер­кви ж, які від­мо­ви­ли­ся ви­зна­ти оче­ви­дне, опи­ни­ли­ся за рам­ка­ми су­спіль­но­го прийня­т­тя. Ця до­ля спі­тка­ла й УПЦ Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту, яка впер­то за­плю­щу­ва­ла очі на ре­аль­ність. Від де­мон­стра­тив­но­го нев­ста­ва­н­ня в пар­ла­мен­ті, щоб від­да­ти да­ни­ну по­ва­ги жер­твам ці­єї вій­ни, і до за­пе­ре­че­н­ня ро­сій­ської агре­сії про­ти Укра­ї­ни та ри­то­ри­ки про гро­ма­дян­ську вій­ну й т.п., що пов­ні­стю від­би­ває суть ро­сій­ської про­па­ган­ди. І ни­ні сто­їть пи­та­н­ня: чи зу­міє ця цер­ква вза­га­лі збе­рег­ти в Укра­ї­ні свою по­ча­тко­ву стру­кту­ру.

— Отче Ки­ри­ле, пі­сля ро­бо­ти в УПЦ Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту ви три­ва­лий час про­ве­ли в Мо­скві. По су­ті, ви — учень па­трі­ар­ха Ки­ри­ла. Ви зна­є­те цю лю­ди­ну зсе­ре­ди­ни. Що ста­ло­ся? Це йо­го осо­би­ста по­мил­ка — чи ба­наль­на не­си­ла опи­ра­ти­ся по­лі­ти­чній си­сте­мі, ку­ди ви­яви­ла­ся вмон­то­ва­ною Ро­сій­ська пра­во­слав­на цер­ква?

— Па­трі­арх Ки­ри­ло — ду­же про­ни­кли­ва лю­ди­на, яка зда­тна ре­аль­но оці­ню­ва­ти си­ту­а­цію. Але він зро­бив свій ви­бір — не бра­ти до ува­ги ре­а­лій, іти у фар­ва­те­рі ро­сій­ської по­лі­ти­ки сто­сов­но Укра­ї­ни. Що пе­ред­ба­ча­ло від­мо­ву Укра­ї­ні у пра­ві існу­ва­ти як дер­жа­ві. Від­мо­ву укра­їн­цям у пра­ві існу­ва­ти як на­род і за­хи­ща­ти се­бе від агре­сії. По­над те, він не про­сто не ви­знав агре­сію Ро­сії, а й спри­яв їй. І це йо­го сві­до­ма по­мил­ка. Чо­му він зро­бив та­кий ви­бір, ми не мо­же­мо су­ди­ти. Мо­жли­во, на це впли­ну­ли рі­зні чин­ни­ки, у то­му чи­слі й ро­сій­ської по­лі­ти­ки. Але, як ми вже го­во­ри­ли на са­мо­му по­ча­тку на­шої роз­мо­ви, в оста­то­чно­му під­сум­ку, ви­бір за­ли­ша­є­ться за кон­кре­тною лю­ди­ною. У цьо­му ви­пад­ку — за па­трі­ар­хом. У яко­го, до ре­чі, є вла­сне вче­н­ня про сво­бо­ду ви­бо­ру, де він ка­же, що ко­жен ви­бір лю­ди­ни має су­про­во­джу­ва­ти­ся від­по­від­аль­ні­стю. Те­пер сам па­трі­арх та очо­лю­ва­на ним цер­ква не­суть від­по­від­аль­ність і по­жи­на­ють пло­ди цьо­го по­мил­ко­во­го ви­бо­ру. Во­ни справ­ді втра­ти­ли Укра­ї­ну.

— Ви роз­ча­ро­ва­ні?

— Це не роз­ча­ру­ва­н­ня. Па­трі­арх Ки­ри­ло ме­не ба­га­то чо­го на­вчив. І, вла­сне ка­жу­чи, те, що я ро­блю, що ка­жу за­раз, ве­ли­кою мі­рою є на­слід­ком то­го, чо­го він ме­не вчив. Хоч би як па­ра­до­ксаль­но це зву­ча­ло. У ба­га­тьох сен­сах, він ви­да­тна лю­ди­на. І в ін­те­ле­кту­аль­но­му, і в адмі­ні­стра­тив­но­му. І за жо­дних умов він — не ма­ріо­не­тка. Це ду­же силь­на лю­ди­на. Яка не по­тре­бує чи­є­їсь до­по­мо­ги й під­ка­зок. Яка зда­тна від­по­від­а­ти за свій ви­бір. І тут жо­дних емо­цій і сан­ти­мен­тів у ме­не не­має. Я по­ва­жаю йо­го ви­бір. Але не при­ймаю йо­го. Чо­му, вла­сне, й пі­шов із тих по­зи­цій, які мав у ро­сій­ській цер­кві.

— Вам не зда­є­ться, що за­раз но­ва Укра­їн­ська цер­ква, як і ро­сій­ська кіль­ка ро­ків то­му, сто­їть пе­ред сво­їм клю­чо­вим ви­бо­ром? Ри­зи­ку­ю­чи пов­ні­стю від­дзер­ка­ли­ти ті про­це­си, які при­зве­ли до гло­баль­ної кри­зи РПЦ. Я маю на ува­зі, по-пер­ше, по­ка­зо­ві ам­бі­ції УПЦ Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту на ета­пі під­го­тов­ки Со­бо­ру. Ко­ли про­зву­ча­ла ви­клю­чно сов­ко­ва за­ява про не­ба­жа­н­ня ба­чи­ти там про­стих свя­ще­ни­ків і ві­ру­ю­чих, а та­кож го­ло­су­ва­ти та­єм­но. Плюс — яскра­ва по­лі­ти­чна скла­до­ва на­бу­т­тя Укра­ї­ною То­мо­су. — По-пер­ше, ба­га­тьом справ­ді ду­же хо­ті­ло­ся б, що­би но­ва цер­ква на ета­пі сво­го ство­ре­н­ня бу­ла ма­кси­маль­но віль­ною від ста­рих ком­по­нен­тів. Най­біль­шим ком­по­нен­том по­мі­сної цер­кви є Ки­їв­ський па­трі­ар­хат, у яко­го бу­ли свої тра­ди­ції. І во­ни бу­ли прив­не­се­ні в цю стру­кту­ру па­трі­ар­хом Фі­ла­ре­том. Зокре­ма з йо­го ра­дян­сько­го ми­ну­ло­го. Я по­ки що не мо­жу ска­за­ти, що їх бу­де ба­га­то в но­вій цер­кві. Але хо­чу по­ба­жа­ти, щоб їх ста­ло яко­мо­га мен­ше. Бо сце­на­рій, за яким бу­ла ство­ре­на ця цер­ква, ма­буть, не є опти­маль­ним. Є ба­га­то пи­тань. До про­це­ду­ри го­ло­су­ва­н­ня, в то­му чи­слі.

По-дру­ге, як ми вже го­во­ри­ли, одним із клю­чо­вих ім­пуль­сів до ав­то­ке­фаль­но­го ру­ху бу­ли Май­дан і гро­ма­дян­ське су­спіль­ство. Однак са­ме су­спіль­ство по­ча­ло за­ро­джу­ва­ти­ся че­рез про­ти­сто­я­н­ня з дер­жа­вою. Цей про­цес три­ває й ни­ні, уже в ча­си по­стмай­дан­ної вла­ди. Це дов­го­гра­ю­ча тен­ден­ція. Як і під час Май­да­ну, ко­ли цер­кви зі­штов­хну­ли­ся з ви­бо­ром між су­спіль­ством та дер­жа­вою і зро­би­ли свій ви­бір на ко­ристь су­спіль­ства, — так і те­пер: во­ни зі­штов­хну­ли­ся з іден­ти­чним ви­бо­ром. Мо­сков­ський па­трі­ар­хат, як ми вже ска­за­ли, зро­бив ви­бір на ко­ристь ро­сій­ської дер­жа­ви. Но­ва Пра­во­слав­на цер­ква Укра­ї­ни — на роз­пут­ті. Зро­би­ти свій ви­бір на ко­ристь дер­жа­ви, яка справ­ді до­кла­ла чи­ма­ло зу­силь до отри­ма­н­ня То­мо­су. Чи — на ко­ристь су­спіль­ства, яке да­ло по­ча­тко­вий по­штовх ав­то­ке­фа­лії. Яке рі­ше­н­ня прийме об’єд­на­на цер­ква, я не знаю. Але пер­ші си­гна­ли, отри­ма­ні на­ми, — три­во­жні. Во­ни свід­чать: по­ки що ви­бір ро­би­ться на ко­ристь дер­жа­ви. І цьо­го тре­ба уни­кну­ти в будь-який спо­сіб.

— Іна­кше у нас з’яви­ться по­лі­ти­чна ре­лі­гія? І нам ра­зом із ре­лі­гі­єю під­со­ву­ва­ти­муть по­лі­ти­чні про­гра­ми. Що, вла­сне, за­раз і від­бу­ва­є­ться.

— Якщо об’єд­на­на цер­ква зро­бить свій ви­бір на ко­ристь дер­жа­ви, то так. Ми бу­ду­ва­ти­ме­мо, по су­ті, ро­сій­ську цер­кву, тіль­ки з укра­їн­ським зна­ком. Це по­мил­ко­вий шлях. Укра­їн­ська цер­ква має бу­ти в ді­а­ло­зі з дер­жа­вою. Але ще біль­ше во­на має бу­ти в ді­а­ло­зі з укра­їн­ським су­спіль­ством. І при цьо­му за­ли­ша­ти­ся цер­квою. Не бра­ти уча­сті в по­лі­ти­чних кам­па­ні­ях — пе­ред­ви­бор­них, пре­зи­дент­ських, пар­ла­мент­ських...те, що, на жаль, як ме­ні зда­є­ться, за­гро­жує нам най­ближ­чим ча­сом. Якщо з са­мої сво­єї ко­ли­ски ПЦУ по­чне об­слу­го­ву­ва­ти чи­їсь по­лі­ти­чні про­гра­ми та бра­ти участь у фор­му­ван­ні по­лі­ти­чної ре­лі­гії в Укра­ї­ні, це бу­де фаль­старт.

— А си­ді­н­ня пре­зи­ден­та на Со­бо­рі в пре­зи­дії — ще не фаль­старт? Усі й так зна­ють про йо­го роль у цій істо­рії. Чи не більш до­стой­но бу­ло б усі­сти­ся десь тро­хи від­да­лік основ­них со­фі­тів? — Я не став би дра­ма­ти­зу­ва­ти цей факт. Йо­го при­су­тність у пре­зи­дії, з по­гля­ду Со­бо­ру, бу­ло фор­маль­ною й де­ко­ра­тив­ною. Ін­ше пи­та­н­ня, що са­ма но­ва укра­їн­ська цер­ква вже зі­штов­хну­ла­ся зі спо­ку­сою взя­ти участь у по­лі­ти­чних кам­па­ні­ях. У то­му чи­слі на ко­ристь ни­ні­шньо­го пре­зи­ден­та. Вже є оче­ви­дні си­гна­ли, які до­зво­ля­ють при­пу­сти­ти, що ця участь бу­де по­мі­тною. Цьо­го в жо­дно­му ра­зі не по­вин­но бу­ти. Цер­ква не по­вин­на ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­ся як по­лі­ти­чний транс­па­рант. Не мо­жна, щоб цер­ква бу­ла де­ко­ра­ці­єю на чи­є­мусь пе­ред­ви­бор­но­му мі­тин­гу.

— Ми з ва­ми за­раз до­сить жорс­тко кри­ти­ку­є­мо цер­кву. Вам ком­фор­тно в цій ро­лі?

— Я впев­не­ний, що тре­ба роз­рі­зня­ти при­ро­ду цер­кви (її осно­ву) та її адмі­ні­стра­тив­ні стру­кту­ри. Те, що все­ре­ди­ні цер­кви ство­рює лю­ди­на, апрі­о­рі не­до­ско­на­ле. Во­но ра­но чи пі­зно ла­ма­є­ться. Щоб по­ла­го­ди­ти по­лом­ку, її тре­ба ви­яви­ти. А от­же, мо­жли­ва кри­ти­ка адмі­ні­стра­тив­них стру­ктур і пев­них аспе­ктів цер­ков­но­го жи­т­тя. Та­кий під­хід до­зво­ляє уни­кну­ти двох край­но­стей: ко­ли ми го­во­ри­мо, що цер­ква — свя­та вся, і в ній не­має жо­дних по­ло­мок, а от­же до­зво­ля­є­мо адмі­ні­стра­тив­ним стру­кту­рам роз­ва­лю­ва­ти­ся да­лі; або ко­ли по­чи­на­є­мо екс­тра­по­лю­ва­ти кри­ти­ку на всю цер­кву, від­ки­да­ю­чи цер­кву як та­ку, що є ме­то­до­ло­гі­чною по­мил­кою. Якщо ж ми ди­фе­рен­ці­ю­є­мо, то, нав­па­ки, до­по­ма­га­є­мо адмі­ні­стра­тив­ним стру­кту­рам на­бли­зи­ти­ся до при­ро­ди цер­кви.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.