Сі­сти на ві­зок і від­чу­ти сво­бо­ду

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Окса­на ДРАЧКОВСЬКА

«До трав­ми ме­ні це бу­ло не­до­сту­пно» — ка­же Сві­тла­на, а я від­чу­ваю те, що те­пер мо­дно на­зи­ва­ти роз­ри­вом ша­бло­на. Адже до­сі сло­во «не­до­сту­пність» твер­до асо­ці­ю­ва­ло­ся в ме­не з ін­ва­лі­дні­стю. І тут ра­птом жін­ка на віз­ку із сяй­вом в очах за­хо­пле­но роз­по­від­ає, як із ди­тин­ства мрі­я­ла за­йма­ти­ся стріль­бою з лу­ка, а мо­жли­вість та­ка з’яви­ла­ся ли­ше ко­ли пе­ре­ста­ла хо­ди­ти. «І вза­га­лі я бу­ла пта­шкою в клі­тці, а те­пер лі­таю на во­лі» — до­дає спів­ро­змов­ни­ця, оста­то­чно «до­бив­ши» ме­не.

Я див­лю­ся на цих жі­нок і про­дов­жую вчи­ти­ся спри­йма­ти їх пра­виль­но: не ба­чи­ти віз­ка, а ба­чи­ти лю­ди­ну. І це лег­ше й лег­ше з ко­жною хви­ли­ною. Осо­бли­во пі­сля то­го, як во­ни по­бу­ва­ли в са­ло­ні кра­си і, з но­ви­ми за­чі­ска­ми, про­фе­сій­ним ма­кі­я­жем, при­бу­ли до одно­го з най­кра­щих ре­сто­ра­нів Чер­нів­ців. То був дру­гий день се­мі­на­ру для жі­нок з ін­ва­лі­дні­стю, ор­га­ні­зо­ва­но­го гро­мад­ською ор­га­ні­за­ці­єю «Лі­дер». Го­ло­ва ор­га­ні­за­ції й іні­ці­а­тор­ка се­мі­на­ру Ва­лен­ти­на До­бри­ді­на зав­жди до­пов­нює по­ді­бні фо­ру­ми та­ки­ми су­то жі­но­чи­ми «шту­чка­ми».

Від­так я ба­чу вже не жі­нок, що обме­же­ні в пе­ре­су­ван­ні (над­то в на­шій укра­їн­ській дій­сно­сті, де до без­бар’єр­но­сті ще ро­сти й ро­сти), а еле­ган­тних кра­сунь. По­мі­чаю, які пре­кра­сні очі в Сві­тла­ни, які дов­же­ле­зні вії у На­ді, яка стиль­на стриж­ка в Лі­зи. Ну а по­тім, ко­ли по­чи­на­є­ться роз­мо­ва, все пе­ре­вер­та­є­ться… Ні, не з ніг на го­ло­ву, рад­ше з го­ло­ви на но­ги. Стає оче­ви­дно і зро­зумі­ло, що не­спро­мо­жність хо­ди­ти аж ні­як не обме­жує люд­ських мо­жли­во­стей.

На­дя

— У ме­не був пе­рі­од, ко­ли я не при­йма­ла се­бе, не при­йма­ла сво­го жи­т­тя. На­при­клад віз­ка. Не хо­ті­ла в ньо­го сі­да­ти. Йо­го вже ку­пи­ли, він сто­яв у кім­на­ті, а я ди­ви­лась і ду­ма­ла: «Ні, ні­ко­ли, бо це ж стра­шне». Я си­ді­ла на ди­ва­ні, і ко­ли ме­ні тре­ба бу­ло ку­дись пе­ре­мі­сти­тись або, на­при­клад, узя­ти пульт від те­ле­ві­зо­ра — кли­ка­ла ма­му. А ма­ма не зав­жди мо­гла зра­зу при­біг­ти. То­му якось я спро­бу­ва­ла сі­сти на ві­зок і зра­зу від­чу­ла сво­бо­ду! Я мо­гла хо­ча б у кім­на­ті ді­ста­ти­ся ку­ди ме­ні тре­ба, взя­ти що ме­ні тре­ба.

Клас 10-й, 11-й — то бу­ло ду­же важ­ко. Кри­за осо­би­стих сто­сун­ків, де­пре­сія. Але зго­дом, десь у 20 ро­ків, я зро­зумі­ла, яка я без­со­ві­сна, бо не ці­ную то­го, що маю. Що чую, ба­чу, що я жи­ва, що маю ро­ди­ну й дру­зів, які ме­не під­три­му­ють. За рік ме­ні бу­де 30, і я по­чу­ва­ю­ся зна­чно кра­ще, ніж у 18. Я пра­цюю, по­до­ро­жую, до­по­ма­гаю ін­шим. До­по­ма­гаю та­ким лю­дям, як я бу­ла ра­ні­ше: ко­трі не при­йма­ють се­бе, си­дять удо­ма і вва­жа­ють, що їхнє жи­т­тя за­кін­чи­ло­ся або і да­лі ми­на­ти­ме в чо­ти­рьох сті­нах. Во­ни ча­сто ка­жуть та­кі три сло­ва: «Я не мо­жу». А я їм: «Я та­кож не мо­жу. Не мо­жу са­ма на­віть з ма­ши­ни ви­йти. Але про­тя­гом ро­ку вже дві­чі за кор­до­ном бу­ла».

Ме­ні зав­жди до­по­ма­га­ла мо­ли­тва. Так ме­не на­вчи­ла баб­ця, ма­ми­на ма­ма. Мо­ли­тва для ме­не і за­спо­кій­ли­ве, і сти­мул. Бу­ває, ро­зі­злю­ся че­рез щось чи за­сму­чу­ся — йду в ін­шу кім­на­ту, по­мо­лю­ся, і все ми­нає. А ще про­шу Бо­га до­по­ма­га­ти ме­ні в яки­хось мо­їх кро­ках у жит­ті. То бу­ли ма­лі кро­ки, але не­ма­лі до­ся­гне­н­ня. Так, пер­шою ме­тою бу­ло сху­дну­ти на 20 кі­ло­гра­мів, і я це зро­би­ла, хоч і лю­блю ко­ка-ко­лу, чи­пси, со­ло­до­щі. По­тім бу­ла мрія про ав­то­мо­біль, ду­же хо­ті­ло­ся са­мій їзди­ти за кер­мом. І те­пер я це ро­блю. І хо­ча не мо­жу са­мо­стій­но ні від­чи­ни­ти, ні за­чи­ни­ти две­рі ма­ши­ни — я во­дій у сво­єї ма­ми. Во­на до­по­ма­гає ме­ні з по­сад­кою і ви­сад­кою, а я її ве­зу що­ран­ку на ро­бо­ту. З цьо­го, вла­сне, по­чи­на­є­ться май­же ко­жен мій день. Ма­ши­на в ме­не ма­лень­ка, але гар­на й еко­ном­на — Смарт. Їжджу ма­ши­ною до Фран­ків­ська, Льво­ва. Їду са­ма, про­сто тре­ба, щоб хтось ме­не про­вів і зу­стрів, до­по­міг сі­сти й ви­йти.

Ще я мо­ли­ла Бо­га, щоб я бу­ла по­стій­но зайня­та, щоб у ме­не не бу­ло ча­су си­ді­ти вдо­ма і ду­ма­ти про по­га­не. Те­пер так і є. Зран­ку я ве­зу ма­му, як уже ка­за­ла, по­тім їду в спра­вах у ра­йон­ний центр. Там пра­цюю ра­дни­ком го­ло­ви ра­йо­ну з пи­тань ін­клю­зії. На гро­мад­ських за­са­дах, зви­чай­но. Ще їжджу на тре­ну­ва­н­ня з бо­чі. Це та­кий вид спор­ту, до­сту­пний для лю­дей на віз­ках. Я по­ча­ла ним за­йма­тись у 29 ро­ків. Ні­би аб­сурд, але ні­ко­ли не пі­зно, як ви­яв­ля­є­ться. Ще пра­цюю в гро­мад­ській ор­га­ні­за­ції.

Маю ду­же ба­га­то дру­зів. Ба­га­тьом з них до­по­мо­гла ство­ри­ти па­ри. Я та­ка со­бі сва­ха. Са­ма не маю по­ки що сто­сун­ків, але як­би зу­стрі­ла близь­ку лю­ди­ну — бу­ло б чу­до­во. За мо­ї­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, мі­цні­ші й гар­мо­ній­ні­ші ті па­ри, де і чо­ло­вік і жін­ка — обоє на віз­ках. Хо­ча це фі­зи­чно не­про­сто, але це пев­на рів­ність, яка в шлю­бі ду­же ва­жли­ва.

За­раз я за­до­во­ле­на тим, що в ме­не є, але став­лю со­бі й но­ву ме­ту, зно­ву про щось мо­лю­ся, ро­блю на­сту­пні кро­ки. Маю ду­шев­ний спо­кій, дру­зів, зайня­тість, а те­пер хо­ті­ло­ся б іще гро­ші за­ро­бля­ти. Пле­каю ідею про­е­кту під умов­ною на­звою «Во­лон­тер на ви­клик». Не зав­жди рі­дні ма­ють час і мо­жли­вість до­по­ма­га­ти ме­ні чи та­ким, як я. То це міг би бу­ти ви­хід.

Не роз­гля­даю та­ко­го ва­рі­ан­та, щоб си­ді­ти й че­ка­ти, ко­ли на­ста­нуть кра­щі ча­си. Моя хво­ро­ба про­гре­сує, то­му тре­ба жи­ти сьо­го­дні, за­раз. І я жи­ву.

Сві­тла­на

— За пер­шою осві­тою я мед­се­стра, а по­тім іще вчи­ла­ся в ін­сти­ту­ті куль­ту­ри на від­ді­лен­ні естра­дно­го співу. Спі­ваю до­сі — у ко­лі дру­зів, на фе­сти­ва­лях. Моя фле­шка з му­зи­кою зав­жди зі мною. Спі­ваю й естра­ду, і фольк, і джаз, і опе­ру. Опе­ру, ма­буть, най­біль­ше лю­блю, бо жо­дна ін­ші му­зи­ка не дає та­ко­го очи­ще­н­ня ду­ші.

Та основ­не моє за­ня­т­тя ни­ні — спорт, стріль­ба з лу­ка. Я бу­ла до­сить не­ор­га­ні­зо­ва­на, а спорт ме­не ди­сци­плі­ну­вав. Ме­ні з ди­тин­ства хо­ті­ло­ся цим за­йма­тись, але ви­йшло ли­ше пі­сля трав­ми. Вза­га­лі ра­ні­ше я бу­ла пта­шкою в клі­тці, а те­пер лі­таю на во­лі. Ро­злу­че­на. Ви­хо­вую си­на. Йо­му 18 ро­ків, має лег­ку фор­му ау­ти­зму. Ду­же та­ла­но­ви­тий, але не­слу­хня­ний. Я вчу­ся в ньо­го не бре­ха­ти, вчу­ся ди­ви­ти­ся на лю­дей під ін­шим ку­том зо­ру.

До по­дій 2014 ро­ку ми жи­ли в Кри­му, в Са­ках. Бу­кваль­но до остан­ньо­го мо­мен­ту не ві­ри­ли, що та­ки до­ве­де­ться ви­їха­ти. То був наш дім, нам там бу­ло до­бре. У нас бу­ло ба­га­то­на­ціо­наль­не то­ле­ран­тне ото­че­н­ня. Син, єди­ний у шко­лі, роз­мов­ляв укра­їн­ською, і вчи­те­лі за­ра­ди ньо­го пе­ре­хо­ди­ли на укра­їн­ську. Ко­ли по­чав­ся Май­дан, ні­хто з на­ших дру­зів, зна­йо­мих не до­зво­ляв со­бі яки­хось кри­ти­чних ви­па­дів про­ти нас як «за­па­ден­ців». Хо­ча, зві­сно, са­мої ре­во­лю­ції ні­хто з них не під­три­му­вав.

Уся на­ша львів­ська ро­ди­на ду­же за нас пе­ре­жи­ва­ла. Хо­ча ми по­ясню­ва­ли, що до нас тут ду­же до­бре й при­ві­тне став­ле­н­ня, во­ни все ж та­ки вва­жа­ли, що Крим ста­не га­ря­чою то­чкою, і вмов­ля­ли нас при­їха­ти. По­вер­ну­ти­ся до Льво­ва ме­не пе­ре­ко­на­ла баб­ця. Во­на про­сто ду­же за нас хви­лю­ва­ла­ся. А я хви­лю­ва­ла­ся за неї. Ко­ли при­їха­ли, то по­бу­ли з нею ли­ше два ти­жні — во­на по­мер­ла.

Ба­чу за­раз свою мі­сію в роз­ви­тку стріль­би з лу­ка для ді­тей. На­сам­пе­ред ді­тей з ін­ва­лі­дні­стю. Зви­чай­но, в них най­біль­ше тру­дно­щів з тим, щоб уза­га­лі за­йма­ти­ся будь-яким спор­том. І не че­рез фі­зи­чні обме­же­н­ня, а че­рез не­до­сту­пність се­ре­до­ви­ща. Хо­ча би про­сто до­їха­ти ди­ти­ні на віз­ку до мі­сця тре­ну­вань — уже ве­ли­ка про­бле­ма. То­му хо­чу до­мог­ти­ся, щоб у ко­жній шко­лі бу­ла мо­жли­вість за­йма­ти­ся цим спор­том.

Хо­чу ор­га­ні­зу­ва­ти сі­мей­ні зу­стрі­чі для лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю у Льво­ві на Рі­здво. Бо ту­ри­сти­чних про­по­зи­цій у нас ба­га­то, а це бу­ло б щось не­ко­мер­цій­не й те­пле. До то­го ж — з ура­ху­ва­н­ням ви­мог до­сту­пно­сті. У нас у мі­сті є пев­ний про­грес у цій сфе­рі. На­при­клад, в істо­ри­чних бу­дів­лях, де не­має лі­фтів і не­мо­жли­во їх уста­но­ви­ти, з’яв­ля­ю­ться під­йом­ни­ки. За­га­лом не­по­га­ні спра­ви з до­ро­га­ми. І ду­же хо­ро­ша опція для лю­дей на віз­ках — ве­ло­до­ріж­ки. Во­ни про­сто не­об­хі­дні в усіх мі­стах.

Лі­за

— Лю­ди­ні з ін­ва­лі­дні­стю ду­же важ­ко вла­шту­ва­ти­ся на ро­бо­ту, а лю­ди­ні на віз­ку — тим па­че. Ро­бо­то­дав­ці, ді­знав­шись про ві­зок, ви­га­ду­ють якісь фор­маль­ні при­чи­ни від­мо­ви­ти: «Ми вас не мо­же­мо взя­ти, бо…» Зви­чай­но, ні­хто не ска­же, що че­рез ін­ва­лі­дність, ска­жуть, що ва­кан­сія за­кри­та, що ско­ро­ти­ли фі­нан­су­ва­н­ня… Знай­дуть що ска­за­ти.

Зов­сім ін­ша річ — ро­бо­та в ін­тер­не­ті. Там ні­ко­го не ці­ка­вить, на чо­му ви си­ди­те за комп’юте­ром — на стіль­ці чи на віз­ку — і як ви пе­ре­су­ва­є­те­ся по квар­ти­рі чи за її ме­жа­ми. І не має жо­дно­го зна­че­н­ня, де ви жи­ве­те. Я пра­цюю в одній ме­ре­же­вій ком­па­нії, яка са­ме ду­же за­охо­чує лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю. Не ли­ше он­лайн, до ре­чі. Ко­ли в нас від­бу­ва­ю­ться зу­стрі­чі офлайн або очне на­вча­н­ня, ке­рів­ни­цтво зав­жди доби­рає до­сту­пні й зру­чні для нас ло­ка­ції. Ком­па­нія укра­їн­ська, пра­цюю офі­цій­но.

Ду­же до­бре, що є со­цме­ре­жі, де ми го­во­ри­мо не ли­ше про тру­дно­щі та про­бле­ми, а й про до­ся­гне­н­ня. Там я і про цей се­мі­нар ді­зна­ла­ся. По­ба­чи­ла то­рік, які дів­ча­та гар­ні, які їм за­чі­ски зро­би­ли, ма­кі­яж, які бу­ли фо­то­се­сії. За­хо­ті­ла теж та­ко­го і при­їха­ла на цьо­го­рі­чний се­мі­нар.

Я на віз­ку вже 25 ро­ків. Не пі­сля трав­ми, як зде­біль­шо­го бу­ває, а пі­сля хво­ро­би. За осві­тою я агро­ном-хі­мік. Але пра­цю­ва­ла в сіль­сько­му го­спо­дар­стві за ін­шим фа­хом — опе­ра­то­ром шту­чно­го за­плі­дне­н­ня.

Жи­ву в се­лі, ро­бо­ти що­дня ду­же ба­га­то. Встаю ра­но, по­чи­наю день з ка­ви. У нас є кро­ли­ки, ін­ди­ки, ку­ри. Бу­ли на­віть ко­ро­ви й ко­ні, але ко­ли не ста­ло чо­ло­ві­ка, ми їх по­збу­ли­ся. Ма­є­мо го­род, ви­ро­щу­є­мо ово­чі, хар­чу­є­мо­ся пра­кти­чно ли­ше сво­ї­ми вла­сни­ми про­ду­кта­ми. Я на­вчи­ла­ся на­віть по­ло­ти гряд­ки на віз­ку. Про­сто ро­би­мо ряд­ки так, щоб ко­ле­са йшли по між­ряд­дю.

Моє се­ло за 65 кі­ло­ме­трів від Пол­та­ви. До най­ближ­чої за­лі­зни­чної стан­ції п’ять кі­ло­ме­трів. Ав­то­мо­бі­ля не маю, то­му по­до­ро­жу­ва­ти не­лег­ко. Але я все одно по­до­ро­жую. Вдо­ма не си­джу. Цим, зви­чай­но, ду­же мо­ти­вую ба­га­тьох сво­їх одно­сель­ців, які на­віть за ме­жі ра­йо­ну не ви­їжджа­ли, хо­ча й пе­ре­су­ва­ю­ться на сво­їх двох. І ба­га­то з них не ба­чи­ли то­го, що ба­чи­ла я. Тож для ме­не жи­т­тя пре­кра­сне.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.