За­гад­ка «під­па­лю­ва­ча» хра­му

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Сві­тла­на ОРЕЛ С.О.) С.О.)

не­ми­ну­чу смерть. Ба­тько, Ога­стін Ва­шинг­тон, не­тя­мив­ся від лю­ті. Але Джордж ска­зав: «Я не мо­жу бре­ха­ти, та­ту. Це я під­ру­бав її со­ки­рою». Ба­тько обняв си­на й про­мо­вив: «Ти здій­снив ге­рой­ський учи­нок, який вар­тий ти­ся­чі де­рев!» Цей жа­лі­сли­вий епі­зод впи­сав­ся у ство­рю­ва­ний бу­кваль­но пі­сля смер­ті пер­шо­го пре­зи­ден­та США в гру­дні 1799-го образ «Ба­тька на­ції». Так, він вті­лює ре­спу­блі­кан­ські че­сно­ти, але ви­смо­кта­ний з паль­ця... до­сить екс­цен­три­чно­го пу­блі­ци­ста й екс-па­сто­ра Мей­со­на Лок­ка Вім­за. Бі­о­гра­фію Ва­шинг­то­на Ум­бер­то Еко, іта­лій­ський пи­сьмен­ник

Пе­тер­бурзь­кий істо­рик Те­тя­на Та­ї­ро­ва-яков­лє­ва у книж­ці «Ма­зе­па» пи­са­ла: «Цер­ков­ная ана­фе­ма — яв­ле­ние не­ви­дан­ное в исто­рии Украи­ны — была на са­мом де­ле сде­ла­на вра­зрез с ка­но­на­ми пра­во­сла­вия. Ни­ка­ко­го пре­сту­пле­ния про­тив цер­кви Ма­зе­па, по­ня­тно, не со­вер­шал». До­да­мо: це був по­лі­ти­чний акт на­ро­джу­ва­ної ім­пе­рії, за­твер­дже­ний без со­бор­но­го рі­ше­н­ня і на пря­ме роз­по­ря­дже­н­ня Пе­тра I. «В ду­ше Иван Сте­па­но­вич ин­туи­тив­но чув­ство­вал без­на­де­жность этой по­пытки. Он не ве­рил по­ля­кам и Ле­щин­ско­му, еще мень­ше шве­дам­про­те­стан­там и высо­ко­мер­но­му юно­ше-ко­ро­лю» (Т.та­ї­ро­ва-яков­лє­ва). Пе­ре­хід Ма­зе­пи на бік шве­дів був спон­тан­ним, і він ро­зу­мів, що «обоє ря­боє». То­му й ка­зав: «Дья­вол его [Кар­ла] сю­да не­сет! Все за­мыслы мои испор­тит, и вой­ска ве­ли­ко­рос­сий­ские за со­бой в се­ре­ди­ну Украи­ны и на окон­ча­тель­ную ее руи­ну и на­шу по­ги­бель!».

І «за­ду­ми» ці не бу­ли ли­ше грою че­сто­люб­ства; ге­тьман ро­зу­мів, що на­бли­жа­є­ться оста­то­чне по­гли­на­н­ня Укра­ї­ни Мо­ско­ві­єю. Цар­ські вій­ська, дис­ло­ко­ва­ні в Укра­ї­ні, по­чу­ва­ли­ся за­во­йов­ни­ка­ми на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. Пол­ков­ни­ки скар­жи­ли­ся Ма­зе­пі: «ве­ли­ко­ро­сій­ські лю­ди гра­бу­ють їхні ха­ти, роз­би­ра­ють і па­лять, жі­нок і до­чок гвал­ту­ють, ко­ней, ху­до­бу і всі­ля­кі по­жи­тки за­би­ра­ють, стар­ши­ну б’ють до смер­ті» (цит. за «На­ри­сом істо­рії се­ре­дньо­ві­чної та ран­ньо­мо­дер­ної Укра­ї­ни» Н.яко­вен­ко). На­ші су­ча­сни­ки за­пи­та­ють: ку­ди ж ко­за­ки ди­ви­ли­ся? А во­ни на Пів­ні­чній вій­ні справ­но во­ю­ва­ли зі шве­да­ми та по­ля­ка­ми Ле­щин­сько­го в Естлян­дії, Лі­во­нії, Ли­тві, на Во­ли­ні. Сім із де­ся­ти пол­ків пря­мо­го під­по­ряд­ку­ва­н­ня І.ма­зе­пі спли­ва­ли кров’ю на по­лях битв. На­то­мість отри­му­ю­чи від цар­ських офі­це­рів зне­ва­гу та обра­зи. І на­віть ге­тьман, який за­ли­шав­ся все ще ло­яль­ним і зро­бив для по­ту­ги Ро­сій­ської дер­жа­ви, м’яко ка­жу­чи, не­ма­ло, скар­жив­ся Пе­тру I: «зе­ло отпа­да­ет серд­це к ве­ли­ко­му го­су­да­рю».

«Ви­сів між геть­ма­на­ми порт­рет Ма­зе­пи, та­кий не­на­ви­сний вся­ко­му ро­сі­я­ни­ну, в бу­дин­ку йо­му не по­кло­ня­ли­ся, як це ро­блять те­пер укра­їн­ці, вба­ча­ю­чи в ньо­му сим­вол укра­їн­ської са­мо­стій­но­сті, а мов­чки ста­ви­ли­ся з сим­па­ті­я­ми, при­чо­му тіль­ки обу­рю­ва­лись, що до­сі в со­бо­рах Ве­ли­ким по­стом Ма­зе­пі про­го­ло­шу­ва­ли ана­фе­му, і смі­я­ли­ся над не­ло­гі­чні­стю, що в Ки­є­ві одно­ча­сно в Со­фій­сько­му со­бо­рі ого­ло­шу­ють Ма­зе­пі ана­фе­му, а в Ми­хай­лів­сько­му мо­на­сти­рі за ньо­го, як твор­ця хра­му, під­но­сять мо­ли­тви за упо­кій ду­ші», — пи­сав у «Спо­га­дах» ге­тьман Укра­ї­ни Пав­ло Ско­ро­пад­ський.

Храм на Во­ро­б­йо­вих го­рах, у яко­му слу­жить на­сто­я­те­лем про­то­і­єрей-емі­грант Ан­дрєй Но­ві­ков, — один із улю­бле­них хра­мів лі­де­ра скан­даль­но­го бай­кер­сько­го клу­бу «Но­чные вол­ки» Зал­до­ста­но­ва, дру­га — якщо в пре­зи­ден­та РФ та­кі є — Вла­ді­мі­ра Пу­ті­на (який, до ре­чі, 10 ве­ре­сня 2018 р. там по­бу­вав), а та­кож «Со­ю­за пра­во­слав­ных гра­ж­дан», ві­до­мо­го сво­їм мра­ко­біс­сям та ім­пер­ською ри­то­ри­кою. А ось ще одна ві­до­ма фра­за екс-оде­си­та, па­то­ло­гі­чно­го не­на­ви­сни­ка всьо­го, що пов’яза­не з на­шою Ба­тьків­щи­ною: «Но­вый украин­ский пре­зи­дент по­ста­вил цель уни­что­жить как мо­жно боль­ше рус­ских пра­во­слав­ных лю­дей». Про рі­вень по­стій­но­го ав­то­ра сай­ту Пра­во­сла­вие.ru го­во­рять уже тіль­ки на­зви ста­тей на цьо­му ре­сур­сі... (Кро­пив­ни­цький)

Усі в на­шій ро­ди­ні зна­ли, що дво­ю­рі­дний брат мо­єї ма­ми Ле­о­нід Гри­го­ро­вич Ру­жин — свя­ще­ник. Але у свя­ще­ни­чо­му одя­зі я йо­го ні­ко­ли не ба­чи­ла. Він при­їздив до нас, ве­се­лий, сма­гля­вий, без бо­ро­ди, ма­буть іще то­ді, ко­ли був ди­я­ко­ном в одно­му з хра­мів се­ли­ща Ка­пі­та­нів­ка Но­во­мир­го­род­сько­го ра­йо­ну.

Від без­при­туль­но­го до свя­ще­ни­ка

За ра­дян­ських ча­сів слу­жи­ти свя­ще­ни­ком бу­ло якось мар­гі­наль­но, не­пре­сти­жно. Чо­му ж він обрав та­кий шлях? У на­шій ро­ди­ні ні­ко­ли не го­во­ри­ли про це. І ли­ше че­рез ба­га­то ро­ків я де­що зро­зумі­ла: у Кі­ро­во­град­сько­му обла­сно­му ар­хі­ві збе­рі­га­є­ться спра­ва гру­пи свя­ще­ни­ків, ми­рян і то­ді­шньо­го ар­хі­єпис­ко­па обнов­лен­ської (як її на­зи­ва­ли в до­ку­мен­тах НКВС) пра­во­слав­ної цер­кви Ки­ри­ла Ква­шен­ка, яких улі­тку 1937 ро­ку зви­ну­ва­ти­ли в уча­сті в контр­ре­во­лю­цій­ній ан­ти­ра­дян­ській ор­га­ні­за­ції. Одним з них був і свя­ще­ник хра­му се­ла Грузь­ке то­ді­шньо­го Кі­ро­во­град­сько­го, а ни­ні Кро­пив­ни­цько­го ра­йо­ну Гри­го­рій Ру­жин.

Але ма­те­рі­а­ли спра­ви по­ясню­ва­ли тіль­ки не­ба­жа­н­ня ро­ди­ни го­во­ри­ти в ра­дян­ський час на цю те­му. А що­до са­мо­го Ле­о­ні­да Ру­жи­на ви­ни­кло ще біль­ше за­пи­тань. У ма­те­рі­а­лах вка­за­но, що Гри­го­рій Фе­до­то­вич не ли­ше брав участь у контр­ре­во­лю­цій­ній ор­га­ні­за­ції, а й пі­ді­слав сво­го ма­ло­лі­тньо­го си­на Ле­о­ні­да (йо­му то­ді бу­ло оди­над­цять) під­па­ли­ти під час слу­жби храм, щоб ви­кли­ка­ти обу­ре­н­ня па­ра­фі­ян і зви­ну­ва­ти­ти в цьо­му мі­сце­вих ком­со­моль­ців. Вка­зу­є­ться, що мі­лі­ція про­ве­ла роз­слі­ду­ва­н­ня цьо­го фа­кту, але так ні­чо­го й не ви­яви­ла. Але в про­то­ко­лі до­пи­ту Гри­го­рія Ру­жи­на ска­за­но, що він ви­знає свою ви­ну: так, по­си­лав си­на Ле­о­ні­да під­па­ли­ти храм...

Про те, яки­ми ме­то­да­ми в НКВС зму­шу­ва­ли ви­зна­ти ви­ну, ни­ні до­бре ві­до­мо. Оче­ви­дно, Гри­го­рій Фе­до­то­вич цим ви­зна­н­ням спо­ді­вав­ся пом’якши­ти свою до­лю, аби не за­ли­ши­ти на­при­зво­ля­ще ді­тей. Бо йо­го дру­жи­ну Вар­ва­ру (рі­дну се­стру мо­го ді­да Сте­па­на) за­а­ре­шту­ва­ли ще 1933-го (її спра­ви в ма­си­ві справ ре­пре­со­ва­них не­має). Уже на по­ча­тку 2000-х її до­чка, а моя ті­тка Ма­рія Двой­ні­ко­ва роз­по­від­а­ла, що їхню ма­тір за­а­ре­шту­ва­ли ні­би­то за «за­ко­ном про п’ять ко­ло­сків» і що во­на по­мер­ла в Кі­ро­во­град­ській в’язни­ці. У їхній сім’ї бу­ло се­ме­ро ді­тей. На мо­мент аре­шту Гри­го­рія Фе­до­то­ви­ча троє ще бу­ли не­пов­но­лі­тні­ми. Най­мен­ший — Ле­о­нід. Зві­сно, йо­му до­ве­ло­ся най­тяж­че.

Го­ло­дні, не­до­гля­ну­ті ді­ти ви­жи­ва­ли хто як умів. До­чка Ле­о­ні­да Гри­го­ро­ви­ча Клав­дія Ар­те­мен­ко при­га­дує роз­по­відь ба­тька: пі­сля аре­шту Гри­го­рія Фе­до­то­ви­ча ді­тей ви­гна­ли з ха­ти й ви­ве­зли за се­ло. Ле­о­нід на все жи­т­тя за­пам’ятав зі­ро­чку на ка­шке­ті то­го, хто по­зба­вив їх до­мів­ки, за­ти­шку, ба­тьків­ської лю­бо­ві. Та зі­ро­чка ста­ла для ньо­го сим­во­лом ли­ха й зла. Зли­дні й го­лод ве­ли йо­го до хра­мів дов­ко­ли­шніх сіл. Ли­ше там він зна­хо­див і при­хиль­не сло­во, і шма­ток хлі­ба. Цер­ков­ні від­пра­ви лю­бив і знав, тож з ран­ніх літ по­чав при­слу­жу­ва­ти в хра­мах, три­ва­лий час був ди­я­ко­ном. І хо­ча не мав від­по­від­ної осві­ти, уже на по­ча­тку 1970-х отри­мав сан свя­ще­ни­ка. Не­дов­го слу­жив у се­лі Кли­но­ве Го­ло­ва­нів­сько­го ра­йо­ну, тро­хи дов­ше — в се­лі Гло­до­си Но­во­укра­їн­сько­го ра­йо­ну. Та че­рез хво­ро­бу, якої то­ді­шні лі­ка­рі не зумі­ли пра­виль­но ді­а­гно­сту­ва­ти, ра­но пі­шов з жи­т­тя.

«Лі­кві­да­ція Си­но­ду ви­кли­ка­ла шквал обу­ре­н­ня…»

Біль­шість справ 1937 ро­ку при­тя­гну­то за ву­ха й ши­то бі­ли­ми ни­тка­ми. Ко­ли роз­на­ряд­ку на «во­ро­гів на­ро­ду» спу­ска­ли звер­ху, а мі­сце­ві ен­ка­ве­е­сни­ки її ви­ко­ну­ва­ли і пе­ре­ви­ко­ну­ва­ли, ясна річ, го­во­ри­ти про до­сто­вір­ність «ви­крит­тів» мо­жна ли­ше від­но­сно. У ті ро­ки «контр­ре­во­лю­цій­ні» ор­га­ні­за­ції ви­кри­ва­ли по всій кра­ї­ні ма­со­во. Зде­біль­шо­го це бу­ли ви­гад­ки са­мих слід­чих. Та бу­ли й справ­жні про­я­ви не­вдо­во­ле­н­ня ра­дян­ською вла­дою. Вби­ти здо­ро­вий глузд на­віть по­ту­жній ре­пре­сив­ній си­сте­мі бу­ло не до сна­ги.

Тож ар­хі­єпис­коп Ки­ри­ло Ква­шен­ко, оче­ви­дно під ди­ктов­ку слід­чо­го, роз­по­від­ав: «Одним из наи­бо­лее актив­ных уча­стни­ков на­шей ор­га­ни­за­ции был Ру­жин, ко­то­рый, как он мне ли­чно до­кла­дывал, су­мел ор­га­ни­зо­вать и ско­ло­тить во­круг цер­кви актив ве­ру­ю­щих из чи­сла наи­бо­лее ан­ти­со­вет­ски на­стро­е­ных лиц, с ко­то­рыми Ру­жин под­дер­жи­вал те­сную связь и про­во­дил че­рез них всю ра­бо­ту по осу­ще­ств­ле­нию за­дач на­шей ор­га­ни­за­ции. …Ру­жин та­кже си­сте­ма­ти­че­ски ин­фор­ми­ро­вал ме­ня о по­ло­же­нии в кол­хо­зах, о на­стро­е­нии кол­хо­зни­ков, при этом та­кже го­во­рил, что он, Ру­жин, си­сте­ма­ти­че­ски обра­ба­тыва­ет кол­хо­зни­ков, ко­то­рые по­се­ща­ют его по ре­ли­ги­о­зным обря­дам — кре­ще­ние де­тей и дру­гим, в ан­ти­со­вет­ском ду­хе, вся­че­ски ком­про­ме­ти­руя кол­хо­зный строй, вызывая к не­му не­на­висть кол­хо­зни­ков».

У всьо­му цьо­му прав­дою мо­гли бу­ти тіль­ки ан­ти­ра­дян­ські на­строї се­лян і свя­щен­ства, а будь-які обря­до­ві дії — хре­ще­н­ня чи від­спі­ву­ва­н­ня по­мер­лих — апрі­о­рі ста­но­ви­ли за­гро­зу «но­во­му ми­ру», то­ді ще не аб­со­лю­тно «рус­ско­му» за фор­мою, але та­ко­му по су­ті.

Свід­че­н­ня Ки­ри­ла Ква­шен­ка мо­жуть ста­но­ви­ти ін­те­рес (якщо, зві­сно, від­ки­ну­ти мі­шу­ру про контр­ре­во­лю­цію) з по­гля­ду роз­ви­тку ре­лі­гій­но­го жи­т­тя і ни­ні­шньо­го ста­нов­ле­н­ня укра­їн­сько­го пра­во­слав’я: «…Был вов­ле­чен в ор­га­ни­за­цию ми­тро­по­ли­том Ки­ев­ским Але­ксан­дром Че­ка­нов­ским в 1935 го­ду. При Гре­че­ском со­бо­ре (ка­фе­драль­но­му хра­мі УПЦ МП у Кро­пив­ни­цько­му. — со­зывал кон­спи­ра­тив­ные со­бра­ния, где мы го­во­ри­ли о еди­не­нии ве­ру­ю­щих для ан­ти­со­вет­ской де­я­тель­но­сти. На­шей це­лью та­кже было из­бра­ние в со­став украин­ско­го пра­ви­тель­ства ми­тро­по­ли­та Че­ка­нов­ско­го, а ме­ня — в Ки­ров­ский (у 1934—1939 рр. мі­сто на­зи­ва­ло­ся Кі­ро­во. — го­род­ской со­вет. (…) Ли­кви­да­ция Си­но­да в кон­це 1934-го го­да вызва­ла бу­рю не­го­до­ва­ния сре­ди обнов­лен­че­ско­го ду­хо­вен­ства, осо­бен­но сто­рон­ни­ков украин­ской ав­то­ке­фа­лии, ка­ко­вым яв­ля­юсь и я. Это ме­ро­при­я­тие ра­сце­ни­ва­лось как на­си­лие Совв­ла­сти над цер­ко­вью, и по­дав­ля­ю­щая часть епи­ско­пов вы­сту­пи­ла про­тив под­чи­не­ния Украин­ской обнов­лен­че­ской цер­кви Мо­скве. Че­ка­нов­ский же здесь сма­нев­ри­ро­вал, что­бы до­би­ться сво­е­го на­зна­че­ния Ки­ев­ским ми­тро­по­ли­том, вне­шне при­знал ли­кви­да­цию Си­но­да и ав­то­ке­фа­лии. (…) Че­ка­нов­ский мне не раз го­во­рил, что дав­но по­ра объе­ди­ни­ться с ти­хо­нов­ца­ми пе­ред об­щим вра­гом — без­ве­ри­ем, про­по­ве­ду­е­мым Совв­ла­стью. (…) Я здесь, в Ки­ро­во, на­хо­дил с ни­ми об­щий язык».

Та ви­зна­н­ня ви­ни не вря­ту­ва­ло ні ар­хі­єпис­ко­па, ні ін­ших за­а­ре­што­ва­них. Бу­кваль­но за три мі­ся­ці, 19 жов­тня, Ки­ри­ла Ква­шен­ка, Гри­го­рія Ру­жи­на і свя­ще­ни­ка Гре­цько­го со­бо­ру Ми­хай­ла Гу­са­рен­ка роз­стрі­ля­ли, ін­ші три­над­ця­те­ро отри­ма­ли по де­сять ро­ків та­бо­рів.

***

Ця спра­ва по­тра­пи­ла ме­ні до рук, ко­ли вже ні Ле­о­ні­да Гри­го­ро­ви­ча, ні мо­єї ма­ми, яка зна­ла адре­си йо­го ді­тей, не бу­ло в жи­вих. То­му ді­зна­ти­ся, чи під­па­лю­вав Ле­о­нід храм і як там усе бу­ло на­справ­ді, ні­би вже бу­ло й не­мо­жли­во. Але ін­ша моя дво­ю­рі­дна ті­тка — Га­ля — по­ка­за­ла ста­рень­ке чор­но-бі­ле фо­то кін­ця 1940-х ро­ків, де за­фі­ксо­ва­но зу­стріч ча­сти­ни на­шо­го ве­ли­ко­го ро­ду (у пра­ді­дів Лав­рі­на й Вар­ла­ма бу­ло по дев’яте­ро ді­тей, а в ні­жин­сько­го ді­да Яко­ва — 14. Ба­га­тьох зни­ще­но, але ж за­ли­ши­ли­ся на­щад­ки — пів­укра­ї­ни ро­ди­чів!). У ча­си ли­хо­лі­т­тя стар­ший син Гри­го­рія Ру­жи­на Дми­тро ви­їхав до Гру­зії, а пі­сля Дру­гої сві­то­вої за­ві­тав у рі­дний край, зі­брав ро­ди­ну — так і за­ли­ши­ла­ся фо­то­гра­фія-пам’ять. У мі­сце­вих ЗМІ я опу­блі­ку­ва­ла фо­то з ко­ро­ткою роз­по­від­дю про цю гіл­ку на­шо­го ро­ду. І… від­гу­кну­лась ону­ка Ле­о­ні­да Гри­го­ро­ви­ча Юлія Ру­жин. Ви­яв­ля­є­ться, йо­го ді­ти (п’яте­ро з ше­сти — жи­ві, жи­ва й дру­жи­на Ма­рія, у кві­тні їй ви­пов­ни­ться 90!) до­сі ме­шка­ють у Гло­до­сах. Во­ни й роз­по­вів­ли ме­ні, як усе бу­ло то­ді, в да­ле­ких 1930-х, з під­па­лом хра­му.

Яко­гось ро­ку пе­ред аре­штом Гри­го­рія Фе­до­то­ви­ча пра­во­слав­ний Ве­лик­день збіг­ся з про­ле­тар­ським свя­том 1 трав­ня. Ві­ря­ни, зві­сно, зі­бра­лись у хра­мі, а ком­со­моль­ці — не­по­да­лік у клу­бі. На­стрій у мо­ло­ді, оче­ви­дно, був на під­не­сен­ні, тож ви­рі­ши­ли ви­про­бу­ва­ти Бо­жу си­лу: чи вря­тує тем­них ві­рян? Під­па­ли­ли храм і під­пер­ди две­рі, аби лю­ди не мо­гли ви­йти. Та ком­со­моль­ці, ма­буть, не зна­ли, що у вів­та­рі є ви­хід на ву­ли­цю. Але ж у вів­тар сто­рон­нім не мо­жна! Отець Гри­го­рій, став­ши на ко­лі­на, по­про­сив у Бо­га до­зво­лу й бла­го­сло­ве­н­ня на по­ря­ту­нок лю­дей і ви­пу­стив їх з па­ла­ю­чо­го хра­му. А вер­сія про си­на Ле­о­ні­да, яко­го Гри­го­рій Ру­жин ні­би­то по­слав під­па­лю­ва­ти храм, ви­яв­лє­ться, бу­ла ви­гад­кою ен­ка­ве­е­сів­ців, які зна­ли про під­пал та обу­ре­н­ня се­лян із цьо­го при­во­ду.

Вже пі­зні­ше ві­ря­ни ря­ту­ва­ли Ле­о­ні­да від го­ло­ду й хо­ло­ду…

Гри­го­рій Ру­жин

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.