ОНИЩЕНКО В. П.

Economy of Ukraine (Ukrainian) - - Зміст - В. П. ОНИЩЕНКО, про­фе­сор, до­ктор еко­но­мі­чних на­ук, про­фе­сор ка­фе­дри між­на­ро­дних еко­но­мі­чних від­но­син Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го тор­го­вель­но еко­но­мі­чно­го уні­вер­си­те­ту

– Со­ці­аль­ні пе­ред­умо­ви еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку Укра­ї­ни

По­ка­за­но, що куль­ту­ра та ін­сти­ту­ції роз­ви­ва­ю­ться ком­пле­мен­тар­но і ви­зна­ча­ють па­ра ме­три від­тво­ре­н­ня со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу кра­ї­ни та її еко­но­мі­ки. Да­но оцін­ку со­ці­аль­них пе­ред­умов еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку Укра­ї­ни. Ро­з­гля­ну­то по­ня­т­тя “до­ві­ра”, “про­бле­ма без­бі­ле­тни­ка”, “ті­ньо­ва еко­но­мі­ка” та “су­спіль­на ри­то­ри­ка” у кон­текс­ті со­ці­аль­но­го ка пі­та­лу. Клю­чо­ві сло­ва : ди­вер­ген­ція еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку, куль­ту­ра, ін­сти­ту­ції, со­ці­аль­ний

ка­пі­тал, до­ві­ра, “про­бле­ма без­бі­ле­тни­ка”, су­спіль­на ри­то­ри­ка.

чо­му ми по­гру­зли у бі­дно­сті, яка ро­бить нас убо­ги­ми ма­те­рі­аль­но й ду­хов­но? чо­му він не мо­же на­ди­хну­ти націю до “великої вте­чі” з її по­ло­ну? [2].

Про про­бле­ми по­до­ла­н­ня еко­но­мі­чної ста­гна­ції та бі­дно­сті в Україні ві­тчиз ня­ні фа­хів­ці пи­шуть дав­но і ба­га­то: ма­є­мо грун­тов­ний ана­ліз про­блем, те­о­ре­тич но зна­є­мо, як їх розв’яза­ти і що робити, але не мо­же­мо або не на­ва­жу­є­мо­ся зро­би ти стар­то­вий ри­вок для вте­чі з ми­ну­ло­го. Укра­ї­на – єди­на дер­жа­ва в Єв­ро­пі, яка на сьо­го­дні, за офі­цій­ною ста­ти­сти­кою, має 49% сво­го ВВП 1988 р. (Гру­зія – від­по від­но, 75%, Ро­сія – 115%, Угорщина – 130%, Поль­ща – 240%), тоб­то її еко­но­мі­ка зна­чно де­гра­ду­ва­ла. Кра­ї­ну ба­наль­но роз­гра­бу­ва­ли при мов­ча­зно­сті її на­ро­ду, то­му мо­жна ствер­джу­ва­ти, що він став спів­у­ча­сни­ком цьо­го га­не­бно­го про­це­су. Так зва­на на­ціо­наль­на “елі­та”, плоть від пло­ті на­ро­ду, при йо­го по­ту­ран­ні зайня­ла клю­чо­ві по­зи­ції в по­лі­ти­ці та еко­но­мі­ці, ство­ри­ла про­ся­кну­ті ко­ру­пці­єю ін­сти­ту­ції та до лу­чи­ла­ся до си­сте­ма­ти­чно­го гра­бун­ку кра­ї­ни. А на­род, який не звик від­по­від­а­ти за свій по­лі­ти­чний ви­бір (оскіль­ки йо­го й не бу­ло), яко­го при­вчи­ли до без­ді­яль но­сті та то­таль­ної без­від­по­від­аль­но­сті, на­їв­но ві­рив її обі­цян­кам, а от­же – був бай ду­жим до них і до сво­єї до­лі. Це на­слід­ки ім­пер­сько­го та ра­дян­сько­го ета­ти­зму, сві­ту раб­ства та без­від­по­від­аль­но­сті, і чим ско­рі­ше ми звіль­ни­мо­ся від їх ле­щат, тим кра­ще за­жи­ве­мо.

Про­бле­ма еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку Укра­ї­ни має ком­пле­ксний ха­ра­ктер, а то­му по­тре­бує до­слі­джень не тіль­ки еко­но­мі­чно­го на­пря­му, але й со­ціо­ло­гі­чно­го, куль ту­ро­ло­гі­чно­го, по­лі­то­ло­гі­чно­го, пра­во­во­го та ін. Іна­кше ка­жу­чи, не­об­хі­дно роз гля­ну­ти окре­сле­ну про­бле­му як ці­лі­сність, з рі­зних сто­рін і ви­зна­чи­ти, чо­му ми не ру­ха­є­мо­ся до кра­що­го жи­т­тя і що нам за­ва­жає на цьо­му шля­ху.

Ме­та статті – по­ка­за­ти фун­да­мен­таль­не зна­че­н­ня для еко­но­мі­чно­го роз­вит ку Укра­ї­ни ци­ві­лі­за­цій­них на­ста­нов її на­се­ле­н­ня, йо­го куль­ту­ри та со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу.

Те, що Укра­ї­на є бі­дною дер­жа­вою, – факт. Во­на опи­ни­лась у “пас­тці бі­дно­сті”, тоб­то ме­ха­ні­змі, який са­мо­по­си­лю­є­ться і від­тво­рює умо­ви, що уне­мо­жлив­лю­ють про­гре­сив­ний роз­ви­ток; кра­ї­на за­ну­рю­є­ться у ста­гна­цію при низь­ко­му рів­ні до хо­дів; бі­дність по­ро­джує бі­дність (“ефект Ма­тфея”). Куль­ту­ра бі­дно­сті – куль­ту­ра ви­жи­ва­н­ня та па­сив­но­сті; го­ри­зонт жи­т­тя – сьо­го­дні­шній день. Бі­дна лю­ди­на не зда­тна впи­су­ва­тись у су­ча­сну еко­но­мі­ку та в су­ча­сні ін­тер­на­ціо­наль­ні фор­ми спів­пра­ці, у неї обме­же­ні ре­сур­си для на­вча­н­ня, во­на за­ци­кле­на на за­до­во­лен­ні по­треб пер­шої чер­ги.

Бі­дність галь­мує все – роз­ви­ток під­при­єм­ни­цтва, ін­но­ва­цій та со­ці­аль­ної сфе­ри, а та­кож по­лі­ти­чне жи­т­тя. Су­спіль­ство мар­гі­на­лі­зу­є­ться і не спри­ймає цін­но­сті, при­та­ман­ні, ска­жі­мо, роз­ви­ну­тим кра­ї­нам Єв­ро­пи. Де­мо­кра­тія у бі­дній кра­ї­ні не мо­жли­ва в єв­ро­пей­сько­му ро­зу­мін­ні, оскіль­ки во­на за­ко­но­мір­но пе­ре ро­сте в охло­кра­тію, для якої ха­ра­ктер­ним є про­цві­та­н­ня де­ма­го­гії, по­пу­лі­зму, на си­л­ля, без­за­ко­н­ня та екс­тре­мі­зму. А по­тім, як свід­чить істо­рія, утвер­ди­ться ди­кта ту­ра. Бі­дна лю­ди­на – це лю­ди­на з ро­зу­мом і ду­шею, за­тьма­ре­ни­ми бі­дні­стю, що, у свою чер­гу, ви­зна­чає її по­лі­ти­чну куль­ту­ру, а то­му, як за­зна­чав Б. Шоу, “де­мо­кра тія не мо­же ста­ти ви­щою від рів­ня то­го люд­сько­го ма­те­рі­а­лу, з яко­го ство­ре­ні її ви­бор­ці”.

Бі­дність по­ро­джує ко­ру­пцію: чим бі­дні­шою є кра­ї­на, тим біль­шою є ко­руп ція. В на­шій кра­ї­ні во­на над­то ви­со­ка. За оцін­кою Ки­їв­сько­го мі­жна­ро­дно­го ін­сти­ту­ту со­ціо­ло­гії, по­ло­ви­на (49,8%) до­ро­сло­го на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни до­пу­скає

свою при­че­тність до ко­ру­пцій­них дій у то­му ви­пад­ку, ко­ли це ви­гі­дно, тоб­то ко­ли це мо­же до­по­мог­ти розв’яза­ти якусь вла­сну про­бле­му. Час­тка тих, хто де­кла­рує ціл­ко­ви­ту не­прийня­тність для се­бе ко­ру­пцій­ної пра­кти­ки, ста­но­вить 37,4% опи та­них * . Це вже не ба­наль­на ко­ру­пція, яка є скрізь, а спо­сіб го­спо­да­рю­ва­н­ня, спо­сіб жи­т­тя зна­чної ча­сти­ни на­се­ле­н­ня кра­ї­ни.

Щоб по­бо­ро­ти бі­дність і на­ла­шту­ва­ти­ся на роз­ви­ток, не­об­хі­дни­ми є во­ля на ро­ду, тер­пі­н­ня та тяж­ка пра­ця. Ре­фор­му­ва­н­ня та онов­ле­н­ня по­тре­бує все на­ше жи­т­тя – від еко­но­мі­ки до мо­ра­лі. Але на це по­трі­бен час, і тут до­ре­чно зга­да­ти те­зу ве­ли­ко­го еко­но­мі­ста Л. Мі­зе­са: “Ро­зум­ні дії від­рі­зня­ю­ться від не­ро­зум­них тим, що пе­ред­ба­ча­ють тим­ча­со­ві жер­тви. Ро­зум­ність то­то­жна да­ле­ко­гля­дно­сті, пе­ред ба­чли­во­сті” [3, c. 14]. На жаль, ми не змо­гли за­пу­сти­ти ре­фор­ми на­ба­га­то ра­ні­ше. І вин­ні в цьо­му са­мі, оскіль­ки бо­я­ли­ся всту­пи­ти до но­во­го жи­т­тя, оскіль­ки нас мі­цно три­ма­ло і до­сі ще три­має на­ше “ра­дян­ське” ми­ну­ле. Як ска­зав П. Со­ро­кін: “Жи­т­тя, до­ля і ді­яль­ність ко­жно­го по­ко­лі­н­ня ви­зна­че­ні жи­т­тям і ді­яль­ні­стю по пе­ре­дніх по­ко­лінь. Ко­жне на­сту­пне по­ко­лі­н­ня ску­те не­ро­зрив­ним лан­цю­гом з по пе­ре­днім” [4, c. 175]. Іна­кше ка­жу­чи, щоб ви­ча­ви­ти із се­бе ру­ди­мен­ти ми­ну­ло­го, не­об­хі­дне не одне по­ко­лі­н­ня, але цей час слід при­ско­ри­ти, ско­ри­став­шись мож ли­во­стя­ми гло­ба­лі­за­ції, як це зро­би­ли де­які кра­ї­ни, що в пер­шу чер­гу пе­ре­йня­ли до­свід успі­шних кра­їн, розуміння не­об­хі­дно­сті фор­му­ва­н­ня но­вої яко­сті су­спіль ства та йо­го со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу.

Чо­му ста­ло­ся так, що Укра­ї­на є най­бі­дні­шою дер­жа­вою в Єв­ро­пі? Щоб від­по ві­сти на це за­пи­та­н­ня, по­ста­ви­мо йо­го шир­ше – що ро­бить одні кра­ї­ни ба­га­ти ми, а ін­ші – бі­дни­ми? Як за­зна­чає Е. Хел­пман, “…з ча­сів Ада­ма Смі­та еко­но­міс ти за­да­ю­ться цим за­пи­та­н­ням. Але та­єм­ни­ця еко­но­мі­чно­го зро­ста­н­ня за­ли­ша­єть ся не­роз­кри­тою по­над дві­сті ро­ків” [5, с. 6]. Д. Норт та­кож під­кре­слює, що “го­лов­на за­гад­ка люд­ської істо­рії – як по­ясни­ти ши­ро­ку ди­вер­ген­цію тра­є­кто­рій істо­ри­чних змін. Як тра­пи­ло­ся, що су­спіль­ства ста­ли роз­ви­ва­ти­ся за істо­ри­чни ми тра­є­кто­рі­я­ми, які роз­хо­дя­ться? Чо­му су­спіль­ства так від­рі­зня­ю­ться одне від одно­го?” [6, c. 21]. Є різні то­чки зо­ру на цю про­бле­му та різні те­о­рії, що на­ма­га ються по­ясни­ти цей фе­но­мен.

На­при­клад, Д. Дай­монд вва­жає (і не без­під­став­но), що ва­жли­ву роль у по­чат ко­во­му про­це­сі роз­бі­жно­стей тра­є­кто­рій роз­ви­тку ві­ді­гра­ли гео­гра­фія та при­ро­дні умо­ви [7].

При­хиль­ни­ка­ми впли­ву куль­тур­но­го фа­кто­ра на по­си­ле­н­ня роз­бі­жно­стей є Л. Хар­рі­сон [8], Д. Лал [9], С. Хан­тінг­тон, Ф. Фу­ку­я­ма [10; 11]. До них слід до­лу чи­ти Д. Нор­та (під­кре­слює ви­зна­чаль­ну роль уяв­лень, пе­ре­ко­нань, фор­маль­них і не­фор­маль­них ін­сти­ту­цій) [12]; Д. Мак­кло­скі (акцен­тує ува­гу на іде­ях і від­по­від­ній їм ри­то­ри­ці, які, на її по­гляд, ство­ри­ли су­ча­сне еко­но­мі­чне зро ста­н­ня) [13]; Л. Мі­зе­са (ро­бить акцент на іде­ях і гро­мад­ській дум­ці) [14]; Ф. Хай єка (вва­жає, що на­прям роз­ви­тку су­спіль­ства мо­же бу­ти змі­не­ний тіль­ки че­рез змі­ни ідей) [15]; Е. Фел­пса (за­зна­чає, що дже­ре­лом ди­на­мі­зму су­ча­сних еко­но­мік є на­ста­но­ви та пе­ре­ко­на­н­ня) [16, c. 11].

Слід звер­ну­ти ува­гу на по­гля­ди по­пу­ляр­но­го в Україні Е. Рай­нер­та, який опе­рує по­ня­т­тям “ему­ля­ція” і ствер­джує, що “у ви­то­ків успі­шно­го роз­ви­тку ле

Стан ко­ру­пції в Україні. По­рів­няль­ний ана­ліз за­галь­но­на­ціо­наль­них до­слі­джень: 2007, 2009, 2011 та 2015. – С. 26 [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://kiis.com.ua/materials/ pr/20161602_corruption/corruption%20in%20ukraine%202015%20ukr.pdf.

жить … ему­ля­ція (зда­тність до імі­та­ції, пе­ре­йма­н­ня до­сві­ду то­що з ме­тою по рів­ня­тись або пе­ре­вер­ши­ти . – В.П.О. ), а не по­рів­няль­ні пе­ре­ва­ги чи віль­на тор гів­ля” [17, с. 24]. Ему­ля­ція як зда­тність кон­кре­тної на­ції спри­йма­ти ін­но­ва­ції, без­умов­но, ви­зна­ча­є­ться рів­нем її куль­ту­ри (роз­ви­тком осві­ти, ко­му­ні­ка­цій та ін.). А що­до по­рів­няль­них пе­ре­ваг і віль­ної тор­гів­лі, які Е. Рай­нерт без­під­став­но кри­ти­кує (за­ува­жу, що кри­ти­ка ця під­три­му­є­ться де­яки­ми на­ши­ми ві­до­ми­ми еко­но­мі­ста­ми та по­лі­ти­ка­ми), то він сві­до­мо або за бра­ком знань спро­щує їх при­ро­ду, адже по­рів­няль­ні пе­ре­ва­ги мо­жуть бу­ти в усіх сфе­рах (і в то­му чи­слі в ему­ля­ції). До то­го ж він та йо­го по­слі­дов­ни­ки, по пер­ше, пе­ре­біль­шу­ють зна че­н­ня спа­дної від­да­чі як при­чи­ни бі­дно­сті, а зро­ста­ю­чої – як па­на­цеї ви­хо­ду з пас­тки бі­дно­сті; по дру­ге, щоб ге­не­ру­ва­ти “зро­ста­ю­чу від­да­чу”, не­об­хі­дно ма­ти від­по­від­ну те­хно­ло­гі­чну та про­ми­сло­ву куль­ту­ру, а в за­галь­но­му кон­текс­ті – еко но­мі­чну куль­ту­ру.

Ба­га­то хто (в то­му чи­слі і А. Ді­тон) вва­жа­ють, що про­ми­сло­ва ре­во­лю­ція, роз по­чав­шись у Ве­ли­ко­бри­та­нії у ХVIII–ХIХ ст., спри­чи­ни­ла еко­но­мі­чне зро­ста­н­ня, яке від­кри­ло для лю­дей шлях вте­чі з пас­тки ма­те­рі­аль­них стра­ж­дань. Про­ти­леж ним аспе­ктом про­ми­сло­вої ре­во­лю­ції ста­ло “Ве­ли­ке роз­хо­дже­н­ня між Заходом та ін­шим сві­том” [2, c. 20]. Про те, чо­му так від­бу­ло­ся, на­пи­са­но ба­га­то, і пра­кти­чно більшість ав­то­рів вва­жа­ють, що по­штов­хом до про­ми­сло­вої ре­во­лю­ції та роз­ви­тку ка­пі­та­лі­сти­чних від­но­син у Єв­ро­пі слу­гу­ва­ло Від­ро­дже­н­ня – куль­тур­ний фе­но мен, який зро­бив лю­ди­ну на­рі­жним ка­ме­нем про­гре­су.

Ве­ли­ке зна­че­н­ня для роз­ви­тку кра­їн ма­ють ін­сти­ту­ції. До при­хиль­ни­ків їх ви­рі шаль­ної ролі на­ле­жать Д. Адже­мо­глу і Дж. Ро­бін­сон [18], Е. Хел­пман [5], Е. де Со то [19], Л. Баль­це­ро­вич і А. Жонь­ца [20]. Під­кре­слю, що, на дум­ку всіх ви­да­тних пред­став­ни­ків еко­но­мі­чної дум­ки, куль­ту­ра та ін­сти­ту­ції є ти­ми фа­кто­ра­ми, які ви зна­ча­ють ди­на­мі­ку еко­но­мі­чно­го та со­ці­аль­но­го роз­ви­тку тієї чи ін­шої на­ції, краї ни, ре­гіо­ну, а роз­бі­жно­сті ду­мок – в акцен­тах.

У кон­текс­ті ін­сти­ту­ціо­наль­но­го під­хо­ду слід звер­ну­ти ува­гу на кни­гу Д. Адже мо­глу і Дж. Ро­бін­со­на [18], де во­ни об­грун­то­ву­ють при­мат ін­сти­ту­цій. Що­до їхньої кон­це­пції, то з нею слід по­го­ди­тись, але з пев­ни­ми за­сте­ре­же­н­ня­ми: гео­гра­фія та куль­ту­ра ма­ють зна­че­н­ня; гео­гра­фія впли­ну­ла на фор­му­ва­н­ня куль­ту­ри, а куль­ту ра зу­мов­лює ін­сти­ту­ції. До ре­чі, са­ме гео­гра­фія да­ла по­штовх до роз­ви­тку агро куль­ту­ри, в ре­зуль­та­ті чо­го ви­ник на­дли­шок про­до­воль­ства, що, у свою чер­гу, за без­пе­чи­ло по­яву но­вих зна­рядь і ви­дів пра­ці, но­вих форм ор­га­ні­за­ції ма­те­рі­аль но­го ви­ро­бни­цтва та су­спіль­но­го жи­т­тя, міст, дер­жав, рі­зно­ма­ні­тних ін­сти­ту­цій. Д. Дай­монд пе­ре­кон­ли­во до­вів цей факт [7], з огля­ду на що кри­ти­ку­ва­ти йо­го не зов­сім ко­ре­ктно [18, c. 71–82].

Да­лі Д. Адже­мо­глу і Дж. Ро­бін­сон го­во­рять про “куль­тур­ний де­тер­мі­нізм”, але те, що во­ни без­апе­ля­цій­но від­ки­да­ють куль­ту­ру і не до­слі­джу­ють її вплив на ін­сти­ту­ції, вва­жаю за по­мил­ку. До то­го ж, кри­ти­ку­ю­чи “куль­ту­ро­ло­гі­чний під­хід”, во­ни за­бу­ва­ють ви­зна­чи­ти по­ня­т­тя “куль­ту­ра” [18, c. 82–91]. Слід за­ува­жи­ти, що ні­хто з ві­до­мих ав­то­рів не є йо­го фа­на­ти­чним при­хиль­ни­ком: більшість з них роз гля­да­ють куль­ту­ру та ін­сти­ту­ції в кон­текс­ті си­нер­ге­ти­чно­го сим­біо­зу.

Щоб спро­сту­ва­ти вплив куль­ту­ри на роз­ви­ток, ав­то­ри апе­лю­ють до при­кла­дів, ко­ли одні на­ро­ди по­ді­ле­но між дер­жа­ва­ми, рі­зни­ми за по­лі­ти­чним устро­єм. Зокре­ма, во­ни го­во­рять про те­ри­то­рії, які колись бу­ли го­мо­ген­ни­ми за куль­ту рою, але сьо­го­дні ста­ли зов­сім рі­зни­ми за економікою та жи­т­тям лю­дей. Во­ни

пра­виль­но за­ува­жу­ють, що у рі­зних ча­сти­нах Ко­реї існу­ють різні ін­сти­ту­ції, які ство­рю­ють різні сти­му­ли, та ро­блять ви­сно­вок: “Та­ким чи­ном, …у Ко­реї будь які куль­тур­ні від­мін­но­сті між пів­ніч­чю та пів­днем є на­слід­ком рі­зно­го рів­ня жи­т­тя, а не йо­го при­чи­ною” [18, c. 84]. Слід бу­ло б ска­за­ти “рі­зних по­лі­ти­чних та еко­но­міч них си­стем та їх ін­сти­ту­цій”, а не “рі­зно­го рів­ня жи­т­тя”. І, що ва­жли­во, вті­ле­н­ня ін­сти­ту­цій на пів­но­чі Ко­реї йшло па­ра­лель­но з на­силь­ни­цьким фор­му­ва­н­ням но­вої ма­со­вої куль­ту­ри, яка від­по­від­а­ла іде­о­ло­гії прав­ля­чої клі­ки. То­му тут рі­вень жи­т­тя ні до чо­го – він є на­слід­ком жорс­ткої ди­кта­ту­ри, по­лі­ти­ки ізо­ля­ції та мі­лі­та­ри­за­ції су­спіль­ства.

За­зна­чу, що для ко­ре­ктно­сті ав­то­рам не­об­хі­дно бу­ло б до­слі­ди­ти вплив куль ту­ри на рі­вень і якість жи­т­тя за рів­них ін­сти­ту­цій­них умов, як це зро­бив Л. Хар­рі сон. До ре­чі, він по­ка­зав, як рі­зна ко­рін­на куль­ту­ра на­се­ле­н­ня США спри­чи­няє рі­зний рі­вень жи­т­тя за рів­них ін­сти­ту­цій­них умов [8, c. 169–250].

Куль­ту­ра та ін­сти­ту­ції вза­є­мозв’яза­ні че­рез від­но­си­ни вза­є­мо­дії. Але в цій зв’яз­ці куль­ту­ра дає по­штов­хи до по­яви но­вих або змі­ни існу­ю­чих ін­сти­ту­цій, ви зна­ча­ю­чи пе­ред­умо­ви, які зго­дом мо­жуть змі­ню­ва­ти су­спіль­ство. На мій по­гляд, са­ме “ви­пад­ко­ві му­та­ції”, що ви­зна­ча­ють “дрейф ін­сти­ту­цій” (роз­ви­ток їх у то­му чи ін­шо­му на­пря­мі) [18, с. 152, 569], за­ле­жать від спон­тан­но­го та ке­ро­ва­но­го “дрей­фу ге­нів куль­ту­ри” як стій­ких ба­зо­вих сві­то­гля­дних цін­но­стей то­го чи ін­шо­го со­ці аль­но­го утво­ре­н­ня та йо­го членів.

На­при­клад, на дум­ку Л. Хар­рі­со­на, рі­зни­ця в то­му, що одні кра­ї­ни та етні­чні гру­пи жи­вуть кра­ще, ніж ін­ші, зу­мов­ле­на “впливом куль­ту­ри, цін­но­стей та на­ста нов кра­ї­ни, су­спіль­ства або етні­чних груп, а та­кож ін­сти­ту­цій, які від­дзер­ка­лю­ють і змі­цню­ють ці цін­но­сті та на­ста­но­ви. Без цьо­го не зро­зу­мі­ти то­го, чо­му де­які краї ни до­ся­гли зна­чно­го успі­ху у ство­рен­ні де­мо­кра­ти­чних ін­сти­ту­цій та у за­без­пе чен­ні со­ці­аль­ної рів­но­сті, а біль­шо­сті цьо­го не вда­ло­ся” [8, c. 15].

Е. Фелпс та­кож під­кре­слює осо­бли­ве зна­че­н­ня куль­ту­ри для еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку: “…Які б ва­жли­ві не бу­ли ін­сти­ту­ції та еко­но­мі­чна по­лі­ти­ка, ми по вин­ні ви­зна­ти, що ко­жна еко­но­мі­ка – це куль­ту­ра або су­міш куль­тур, а не тіль­ки про­грам, за­ко­нів та ін­сти­ту­цій. Еко­но­мі­чна куль­ту­ра кра­ї­ни скла­да­є­ться з пре ва­лю­ю­чих на­ста­нов, норм і про­по­зи­цій від­но­сно бі­зне­су, пра­ці та ін­ших аспе­ктів еко­но­мі­ки” [16, c. 4]. Куль­ту­ра впли­ває на всі аспе­кти люд­ської ді­яль­но­сті, більше то­го – во­на фор­мує основ­ні де­тер­мі­нан­тні та до­мі­нан­тні па­ра­ме­три еко­но­міч ної по­ве­дін­ки. Як до­во­дить Е. Фелпс, куль­ту­ра ви­зна­чає ін­тен­сив­ність “ни­зо вих ін­но­ва­цій”, тоб­то ін­но­ва­цій, які ге­не­ру­ю­ться ма­са­ми, що ду­же ва­жли­во для розуміння то­го, чо­му одні на­ції є ін­но­ва­цій­ни­ми і про­цві­та­ють, а ін­ші – ні.

А. Але­сі­на і П. Джу­лі­а­но зро­би­ли де­таль­ний ана­ліз вла­сних і сві­то­вих до­слі джень з про­бле­ми вза­є­мозв’яз­ку куль­ту­ри та ін­сти­ту­цій, ді­йшов­ши ви­снов­ку: “Куль­ту­ра та ін­сти­ту­ції вза­є­мо­ді­ють і роз­ви­ва­ю­ться ком­пле­мен­тар­но, з ефе­кта­ми зво­ро­тно­го зв’яз­ку між ни­ми. Та­ким чи­ном, одні й ті са­мі ін­сти­ту­ції мо­жуть функ ціо­ну­ва­ти по рі­зно­му в рі­зних куль­ту­рах, а куль­ту­ра мо­же роз­ви­ва­ти­ся по рі­зно му за­ле­жно від ти­пів ін­сти­ту­цій… Але спіль­на ди­на­мі­ка куль­ту­ри та ін­сти­ту­цій мо­же бу­ти на­ба­га­то скла­дні­шою та з ви­со­кою не­лі­ній­ні­стю” [21, c. 51].

Щоб зро­зу­мі­ти зв’язок куль­ту­ри та ін­сти­ту­цій, не­об­хі­дно ви­зна­чи­ти­ся з тим, що са­ме ми ро­зу­мі­є­мо під “куль­ту­рою”. Л. Хар­рі­сон вва­жає, що “куль­ту­ра – це зв’яза­на (від­кри­та і зда­тна до са­мо­ро­з­ви­тку. – В.П.О. ) си­сте­ма цін­но­стей, на­ста нов та ін­сти­ту­цій, які впли­ва­ють на всі аспе­кти осо­би­стої та ко­ле­ктив­ної по­ве­дін

ки” [8, c. 18] кон­кре­тно­го со­ці­у­му. Але, як на ме­не, то сло­во “ін­сти­ту­ції” слід ви лу­чи­ти з цьо­го ви­зна­че­н­ня з пев­них мір­ку­вань.

Ві­до­мо, що тіль­ки лю­ди­ні при­та­ман­не розуміння обме­же­но­сті сво­го жи­т­тя, а то­му во­на осми­сле­но на­ці­ле­на на йо­го збе­ре­же­н­ня і про­дов­же­н­ня, на від­тво­ре­н­ня опти­маль­них (ком­фор­тних) умов вла­сно­го існу­ва­н­ня, що про­яв­ля­є­ться в йо­го цін­но­стях і по­тре­бах. Але для цьо­го лю­ди­на по­вин­на ма­ти: 1) уяв­ле­н­ня (мо­дель) про зов­ні­шнє се­ре­до­ви­ще (Світ) сво­го бу­т­тя; 2) кон­цепт (мо­дель) вла­сно­го жи­т­тя (си­сте­му цін­но­стей і по­треб); 3) ме­ха­нізм ре­а­лі­за­ції цьо­го кон­це­пту. Уяв­ле­н­ня про Світ і кон­цепт жи­т­тя – куль­ту­ра, а ме­ха­нізм їх ре­а­лі­за­ції – ін­сти­ту­ції як пра­ви­ла вза­є­мо­дії лю­дей у со­ці­у­мі та із зов­ні­шнім сві­том з ме­тою ре­а­лі­за­ції куль­тур­но­го кон­це­пту, вста­нов­ле­н­ня і під­три­ма­н­ня у спів­то­ва­ри­стві, до яко­го во­ни на­ле­жать, со­ці­аль­но­го го­мео­ста­зу.

Зро­зумі­ло, що від то­го, які цін­но­сті, на­ста­но­ви та по­тре­би при­та­ман­ні пев но­му су­спіль­ству, за­ле­жить си­сте­ма йо­го ін­сти­ту­цій. На цю те­му ба­га­то ска­за­но Д. Нор­том, Л. Мі­зе­сом, Ф. Хайє­ком та ін­ши­ми. Але в кон­текс­ті на­шої про­бле­ми звер­ні­мо ува­гу на те­о­рію Д. Адже­мо­глу і Дж. Ро­бін­со­на, які до­слі­джу­ють еко но­мі­чні та по­лі­ти­чні ін­сти­ту­ції з по­зи­цій їх су­спіль­ної ефе­ктив­но­сті. Во­ни по ді­ля­ють їх на дві гру­пи: 1) ін­клю­зив­ні (що сти­му­лю­ють участь ве­ли­ких груп на­се ле­н­ня в еко­но­мі­чній активності, за­хи­ща­ють при­ва­тну вла­сність, за­про­ва­джу ють і під­три­му­ють без­при­стра­сну си­сте­му су­до­чин­ства, ство­рю­ють рів­ні можливості для уча­сті всіх в еко­но­мі­чній активності, за­без­пе­чу­ють віль­не вхо дже­н­ня ком­па­ній на ри­нок, а та­кож віль­ний ви­бір про­фе­сій і кар’єри для всіх гро­ма­дян); 2) екс­тр­актив­ні (які на­ці­ле­ні на ма­кси­мі­за­цію до­хо­дів че­рез екс­плуа та­цію одні­єї ча­сти­ни су­спіль­ства та їх пе­ре­роз­по­діл на зба­га­че­н­ня йо­го дру­гої ча­сти­ни) [18, c. 104–108, 567–569].

Ав­то­ри за­ко­но­мір­но за­да­ю­ться за­пи­та­н­ням: якщо ін­клю­зив­ні ін­сти­ту­ції ве дуть до про­цві­та­н­ня кра­ї­ни, то чо­му їх одно­зна­чно не ви­би­ра­ють її гро­ма­дя­ни та елі­та? На мій по­гляд, це ва­жли­ве за­пи­та­н­ня, на яке ав­то­ри не да­ють чі­ткої від­по­віді. В їхньо­му тра­кту­ван­ні “еко­но­мі­чні ін­сти­ту­ції, які спри­я­ють зро­стан ню, мо­жуть змі­ни­ти ба­ланс ба­гат­ства і вла­ди у су­спіль­стві та­ким чи­ном, що дик та­тор та ін­ші вла­дні елі­ти від цьо­го тіль­ки про­гра­ють” ′ [18, c. 118]. Це так, але схиль­ність елі­ти та її на­ро­ду до пев­них ін­сти­ту­цій зу­мов­ле­на їхні­ми при­ро­дою, істо­рі­єю та ево­лю­ці­єю.

За сво­їм змі­стом ін­клю­зив­ні ін­сти­ту­ції є рин­ко­ви­ми, тоб­то при­ро­дни­ми, спон тан­но по­ро­дже­ни­ми пра­кти­кою роз­ши­ре­ної люд­ської ді­яль­но­сті. Во­ни від­о­бра жа­ють при­ро­дне прагнення лю­ди­ни до сво­бо­ди і спра­ве­дли­во­сті, до ефе­ктив­но­го жи­т­тя від­по­від­но до та­лан­тів і вда­чі ко­жно­го, до ре­а­лі­за­ції вла­сно­го по­тен­ці­а­лу. Але для існу­ва­н­ня ін­клю­зив­них еко­но­мі­чних ін­сти­ту­цій не­об­хі­дні по­лі­ти­чні ін­сти ту­ції, та­кі са­мі за при­ро­дою, про що не раз на­га­ду­ють ав­то­ри. Це за­сно­ва­ні на де­мо­кра­тії та лі­бе­ра­лі­змі ін­сти­ту­ції, що істо­ри­чно ви­ни­кли не так дав­но (Ве­ли­ка хар­тія воль­но­стей (1215 р.), ви­бор­ний пар­ла­мент Ан­глії (1265 р.), Акт Habeas Corpus (1679 р.), Glorious revolution (1688 р.), Кон­сти­ту­ція США (1787 р.), Білль про пра ва (1791 р.)).

Але існує й ін­ше, що пра­вить лю­ди­ною і є її при­ро­дною по­тре­бою, – вла­да, яка дає її прин­ци­па­лу аб­со­лю­тні кон­ку­рен­тні пе­ре­ва­ги над під­вла­дни­ми пра­ктич но в усьо­му. Прагнення до вла­ди при­та­ман­не всім лю­дям, во­но є про­я­вом ін­стин кту до­мі­нан­тно­сті, який зу­мов­ле­ний ба­зо­вим ін­стин­ктом – ін­стин­ктом са­мо­збе

ре­же­н­ня. Вла­да – це ба­зо­ва со­ці­аль­на цін­ність, яка ре­а­лі­зу­є­ться че­рез пев­ний ін­сти­ту­цій­ний кар­кас, в яко­му ви­зна­чне мі­сце впро­довж ти­ся­чо­літь по­сі­дає осо би­ста вла­да (во­ждя, ца­ря, фа­ра­о­на то­що). Щоб ре­а­лі­зу­ва­ти її у фор­ма­ті кон­крет ної вла­ди, не­об­хі­дна під­трим­ка ча­сти­ни су­спіль­ства, яка ви­ма­га­ти­ме за це від прин ци­па­ла ча­сти­ну вла­ди та ма­те­рі­аль­них ста­тків у ви­гля­ді “рен­ти за від­да­ність”. Так ви­ни­ка­ють екс­тр­актив­ні ін­сти­ту­ції – теж як при­ро­дний про­дукт люд­сько­го бу­т­тя. Екс­тр­актив­ні ін­сти­ту­ції істо­ри­чно пе­ре­ду­ють ін­клю­зив­ним, які ви­ро­ста­ють з них. По суті, остан­ні ви­ни­кли і по­ча­ли роз­ви­ва­ти­ся з ка­пі­та­лі­змом як но­ва, більш про ду­ктив­на ін­сти­ту­цій­на фор­ма еко­но­мі­чних від­но­син. Але ві­до­мо, що цей роз­ви ток був і є не­рів­но­мір­ним, а то­му су­спіль­ства сто­ять на рі­зних ща­блях су­спіль­них та еко­но­мі­чних від­но­син, і там, де во­ни є менш роз­ви­ну­ти­ми у па­ра­ди­гмі де­мо кра­тії, на­се­ле­н­ня схиль­не до ав­то­кра­тії та від­по­від­них ін­сти­ту­цій. Без­умов­но, ді­ю­ча екс­тр­актив­на вла­да чи­нить опір мо­жли­вим змі­нам і пе­ре­ма­гає, якщо на­се­ле­н­ня не го­то­ве до ра­ди­каль­них дій.

У цьо­му кон­текс­ті не­об­хі­дно під­кре­сли­ти, що ідеї, а не тіль­ки прагнення до ре­а­лі­за­ції еко­но­мі­чних ін­те­ре­сів ві­ді­гра­ють зна­чну роль у ста­нов­лен­ні та роз­ви­тку екс­тр­актив­но­го ін­сти­ту­цій­но­го по­ряд­ку у кон­кре­тно­му су­спіль­стві. На­сам­пе­ред, йде­ться про ре­жи­ми про­ко­му­ні­сти­чно­го чи со­ці­а­лі­сти­чно­го на­пря­му (КНДР, Ку­ба, Ве­не­су­е­ла, Бо­лі­вія), а та­кож про кра­ї­ни з пе­ре­ва­жно ав­то­ри­тар­ним прав­лі­н­ням (Ро­сія, Іран і пра­кти­чно всі кра­ї­ни араб­сько­го сві­ту) або про кра­ї­ни, що роз­ви­ва ються, для яких існує ви­со­кий ри­зик ав­то­ри­та­ри­зму. При­хід до вла­ди цих ре­жи­мів су­про­во­джу­є­ться, як пра­ви­ло, по­шу­ком на­ціо­наль­них цін­но­стей та на­ціо­наль­ної ідеї, тоб­то фор­му­ва­н­ням і актив­ним за­про­ва­дже­н­ням дер­жав­ної іде­о­ло­гії та її на са­дже­н­ням (со­ці­а­лі­зму, іслам­сько­го фун­да­мен­та­лі­зму, “рус­ско­го ми­ра” та ін.), що, вре­шті решт, при­во­дить до ав­то­кра­ти­чних ре­жи­мів. У да­но­му ви­пад­ку йде­ться не вза­га­лі про іде­о­ло­гії як про си­сте­ми по­гля­дів, які у сво­є­му рі­зно­ма­ніт­ті зав­жди по­вин­ні ма­ти мі­сце у де­мо­кра­ти­чно­му су­спіль­стві, а про дер­жав­ну, тоб­то іде­о­ло гію, що зво­ди­ться до ран­гу про­від­ної дер­жав­ної скре­пи. В усіх ав­то­ри­тар­них су спіль­ствах лі­дер (або лі­де­ри) по­чи­на­ли свій шлях до вла­ди з цьо­го. Ідеї по­стій­но про­ду­ку­ю­ться лю­ди­ною, і у неї по­стій­но ви­ни­кає ба­жа­н­ня оща­сли­ви­ти яко­юсь з них Люд­ство, при­му­сив­ши йо­го спо­від­у­ва­ти її та жи­ти за ви­зна­че­ни­ми нор­ма­ми. То­му я не по­ді­ляю то­чку зо­ру про не­об­хі­дність по­шу­ку на­ціо­наль­ної ідеї, а та­кож си­сте­ма­ти­за­ції та вко­рі­не­н­ня на­ціо­наль­них цін­но­стей. Го­лов­на ідея і цін­ність для лю­ди­ни – бу­ти ща­сли­вою, а розуміння ща­стя у лю­дей рі­зне.

Слід за­зна­чи­ти, що будь які ідеї ті­єю чи ін­шою мі­рою зав­жди по­ши­ре­ні се­ред на­се­ле­н­ня пев­ної кра­ї­ни. Во­ни ма­ють сво­їх аде­птів і по­слі­дов­ни­ків. При­кла­ди: Ро­сія, де про­ра­дян­ська іде­о­ло­гія є ва­жли­вою скла­до­вою су­спіль­ної сві­до­мо­сті; Бє­ла­русь – “острів” со­ці­а­лі­зму; в Україні по­мі­тна ча­сти­на на­се­ле­н­ня но­сталь­гує за со­ці­а­лі­сти­чним ми­ну­лим і “силь­ною ру­кою”. А це – жи­виль­не се­ре­до­ви­ще для екс­тр­актив­них ін­сти­ту­цій, яке зав­жди їх від­тво­рю­ва­ти­ме у рі­зних фор­мах, які, у свою чер­гу, зав­жди про­ти­сто­я­ти­муть ін­клю­зив­ним.

За­ува­жу, що лі­бе­ра­лізм від­рі­зня­є­ться від ін­ших іде­о­ло­гій тим, що в йо­го осно­ві ле­жать по­ва­га до лю­ди­ни, її сво­бо­ди та її вла­сно­сті, рів­ність пе­ред за­ко­ном і кон­сен­су­сна па­ра­ди­гма су­спіль­но­го до­го­во­ру. Лі­бе­ра­лізм і ком­пле­мен­тар­на до ньо­го ін­клю­зив­на си­сте­ма ін­сти­ту­цій не мо­жуть існу­ва­ти в умо­вах па­ну­ва­н­ня яко­їсь одні­єї іде­о­ло­гії. До ре­чі, в цьо­му по­ля­гає про­бле­ма Ки­таю, який на­ма­га­єть ся об’єд­на­ти рин­ко­ву еко­но­мі­ку з дер­жав­ною про­ко­му­ні­сти­чною іде­о­ло­гі­єю.

Схиль­ність лю­дей до екс­тр­актив­них ін­сти­ту­цій по­ясню­є­ться та­кож “істо­рич ною ко­лі­єю” роз­ви­тку су­спіль­ства, яка ба­га­то в чо­му ви­зна­чає йо­го тра­є­кто­рію на май­бу­тнє, оскіль­ки в її рам­ках сфор­му­ва­ли­ся пев­на по­лі­ти­чна куль­ту­ра і по­лі­ти­чні ін­сти­ту­ції. Оче­ви­дно, якщо су­спіль­ство три­ва­лий час жи­ло у си­сте­мі де­мо­кра­тич них цін­но­стей, які ста­ли для ньо­го ба­зо­ви­ми, то во­но одно­зна­чно ви­би­ра­ти­ме по­лі­ти­ків, зда­тних фор­му­ва­ти та ефе­ктив­но роз­ви­ва­ти ін­клю­зив­ні по­лі­ти­чні та еко­но­мі­чні ін­сти­ту­ції. А якщо, ска­жі­мо, укра­їн­ці дов­гий час (сто­лі­т­тя) жи­ли в ім­пе рі­ях, в умо­вах, які не спри­я­ли вко­рі­нен­ню де­мо­кра­тії як спосо­бу ор­га­ні­за­ції су спіль­ства, то сві­до­мість і ви­бір біль­шо­сті на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни тя­жі­ють до екс­трак тив­них ін­сти­ту­цій. Про це, до ре­чі, свід­чать ре­зуль­та­ти со­ціо­ло­гі­чних опи­ту­вань, які ха­ра­кте­ри­зу­ють йо­го по­лі­ти­чну та еко­но­мі­чну куль­ту­ру.

По­лі­ти­чні упо­до­ба­н­ня укра­їн­ців є “роз­ми­ти­ми” та мар­гі­наль­ни­ми і по суті за­ле­жать від лі­де­рів то­го чи ін­шо­го з “пар­тій­них угру­по­вань”. Лі­бе­ра­лізм під­три му­ють 3,6% опи­та­них, за со­ці­ал де­мо­кра­тів і на­ціо­нал де­мо­кра­тів – 34,2%, але що це за по­лі­ти­чні те­чії, ма­ло хто знає. Ба­га­то­пар­тій­ну си­сте­му в дер­жа­ві під­три му­ють 35,8% опи­та­них, “про­ти” – від­по­від­но, 38,6%, а “важ­ко ска­за­ти” (у прин ци­пі бай­ду­жих) – 25,6%. Ви­сно­вок – на­ро­ду бай­ду­же. На­се­ле­н­ня є па­сив­ним як гро­ма­дя­ни, адже 25% йо­го не ба­жа­ють йти на ви­бо­ри. На за­пи­та­н­ня, яку осо­би­сту від­по­від­аль­ність не­суть укра­їн­ці за стан справ у ці­ло­му в Україні, 56,1% ска­за­ли, що ні­яку, 30,1% – що час­тко­ву, і 3% – що пов­ну. У мі­сті чи се­лі про­жи­ва­н­ня від­по­від­ні по­ка­зни­ки ста­но­ви­ли 47,4%, 38,1% і 3,8%. До ре­чі, 60,4% на­ших гро ма­дян вва­жа­ють, що де­кіль­ка силь­них ке­рів­ни­ків мо­жуть зро­би­ти для кра­ї­ни більше, ніж за­ко­ни і дис­ку­сії * .

Що­до еко­но­мі­чних ін­сти­ту­цій, то укра­їн­ці теж не спри­йма­ють їх де­мо­кра ти­чно­го фор­ма­ту. Як свід­чить мо­ні­то­ринг, жи­т­тя не пе­ре­ко­на­ло їх в ефе­ктив­но­сті рин­ко­вої еко­но­мі­ки. За те, щоб мі­ні­мі­зу­ва­ти участь дер­жа­ви в еко­но­мі­ці, – 12,8%, за по­вер­не­н­ня до пла­но­вої еко­но­мі­ки (вва­жай “до со­ці­а­лі­зму”) – 25%, за змі­ша ний тип еко­но­мі­ки – 49,9%. І що при­мі­тно, тіль­ки 31,7% опи­та­них спри­йма­ють рин­ко­ві цін­но­сті (ско­рі­ше спри­йма­ють – 23,1% та одно­зна­чно спри­йма­ють – 8,6%); не спри­йма­ють – 44,2% (ско­рі­ше не спри­йма­ють – 30% та одно­зна­чно не спри­йма­ють –14,2%). Тіль­ки 11,3% опи­та­них вва­жа­ють, що еко­но­мі­ку Укра­ї­ни слід роз­бу­до­ву­ва­ти пе­ре­ва­жно (9,5%) і ви­клю­чно (1,8%) на осно­ві при­ва­тної влас но­сті. Лише 33% є при­хиль­ни­ка­ми дум­ки, що бі­знес і під­при­єм­ни­цтво ві­ді­гра­ють клю­чо­ву роль у су­спіль­стві ** .

Стан по­лі­ти­чної та еко­но­мі­чної куль­ту­ри на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни за­ва­жає їй роз ви­ва­ти де­мо­кра­ти­чні ін­сти­ту­ції. Для по­ясне­н­ня при­чин цьо­го до­ре­чно звер­ну ти­ся до ана­лі­зу так зва­ної “но­вої ав­стрій­ської ін­сти­ту­ціо­наль­ної шко­ли” та її те­о­рії при­жи­ва­ня ін­сти­ту­цій, який зро­бив О. За­о­стров­цев [22]. Ві­до­мо, що ін­сти ту­ції фор­маль­но за по­хо­дже­н­ням по­ді­ля­ю­ться на ек­зо­ген­ні та ен­до­ген­ні. Ав­стрій­ці (Бет­тке, Койн, П. Лі­сон) по­ді­ля­ють ек­зо­ген­ні ін­сти­ту­ції ще на: а) вве де­ні із­зов­ні (foreign introduced exogenous – FEX); б) вве­де­ні із се­ре­ди­ни (вну­тріш ньо, “звер­ху”, на­при­клад, уря­дом кра­ї­ни) (indigenously introduced exogenous – IEX). Що­до ен­до­ген­них ін­сти­ту­цій (indigenously introduced endogenous – IIE), то ав­то­ри ви­зна­ча­ють їх як та­кі, що вклю­ча­ють мі­сце­ві нор­ми, зви­чаї та пра­кти

* Та­бли­ці мо­ні­то­рин­го­во­го опи­ту­ва­н­ня “Укра­їн­ське су­спіль­ство”, 2015 р. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://i soc.com.ua/institute/el_library.php. ** Там же .

ки, які з ча­сом у кон­кре­тних мі­сцях роз­ви­ну­лись як не­фор­маль­ні, тоб­то більше ві­до­мі як “не­фор­маль­ні ін­сти­ту­ції” [22, c. 74–75]. На осно­ві та­кої кла­си­фі­ка­ції ав­то­ри до­слі­джу­ють “жит­тє­зда­тність” ін­сти­ту­цій у тій чи ін­шій кра­ї­ні. За їхньою ло­гі­кою (і во­на спра­ве­дли­ва), “жит­тє­зда­тність” ек­зо­ген­них ін­сти­ту­цій ти­пу FEX ви­зна­ча­є­ться їх ком­пле­мен­тар­ні­стю з ен­до­ген­ни­ми (IIE). Щоб про­цес при­жив ле­н­ня FEX ві­дбув­ся, не­об­хі­дно, щоб їх ім­пле­мен­та­ція про­хо­ди­ла че­рез ін­сти ту­ції ти­пу IEX, які, зро­зумі­ло, ма­ють бу­ти більш від­по­від­ни­ми до ен­до­ген­них (IIE) у тих їх яко­стях, що спри­я­ють роз­ви­тко­ві кра­ї­ни. І в та­кий спо­сіб по­сту­по во, че­рез ко­е­во­лю­цію ек­зо­ген­них і ен­до­ген­них ін­сти­ту­цій, мо­жли­во “скон­стру юва­ти” ін­сти­ту­ції, що бу­ли б жит­тє­зда­тни­ми та ефе­ктив­ни­ми для кон­кре­тно­го су­спіль­ства (ска­жі­мо, Укра­ї­ни). Це шлях ево­лю­цій­ний: він дов­гий і, з огля­ду на ди­на­мі­ку гло­баль­них со­ці­аль­но еко­но­мі­чних про­це­сів, мо­же спри­чи­ни­ти ще більше від­ста­ва­н­ня кра­ї­ни.

Є ін­ший шлях, про який на­га­дує Б. Да­ни­ли­шин, – вті­ле­н­ня “звер­ху” ін­сти ту­цій для кра­їн не­ен­до­ген­но­го ка­пі­та­лі­зму [23, с. 52–54]. Але ви­ни­кає пи­та­н­ня ме­ха­ні­зму вті­ле­н­ня, адже це мо­жли­во зро­би­ти за дво­ма стра­те­гі­я­ми: 1) “жорс­ткої си­ли” (hard power) ; 2) “м’якої си­ли” (soft power). Пер­ша з них не при­ве­де до успі­ху, оскіль­ки в да­но­му ви­пад­ку куль­ту­ра при­жи­ва­є­ться, а не нав’язу­є­ться. Дру­га – це са­ме та, що від­по­від­ає ме­ті (транс­фор­му­ва­ти куль­ту­ру Укра­ї­ни в єв­ро­пей­сько­му на­пря­мі), але є за­сте­ре­же­н­ня що­до її ево­лю­цій­но­го ха­ра­кте­ру. То­му слід ви­бра­ти тре­тю стра­те­гію: 3) “на­по­ле­гли­вої м’якої си­ли” (persistent soft power) . Во­на по­вин­на пе­ред­ба­ча­ти актив­ну ри­то­ри­ку, актив­ні на­у­ко­ві та гу­ма­ні­тар­ні зв’яз­ки, ефе­ктив­ні со­ці­аль­ні лі­фти для фор­му­ва­н­ня на­ціо­наль­ної елі­ти то­що.

Що­до за­по­зи­че­н­ня ін­сти­ту­цій, при­та­ман­них рин­ко­вій еко­но­мі­ці та стій­ким де­мо­кра­ти­чним дер­жа­вам, то слід по­го­ди­ти­ся з то­чкою зо­ру Ф. Хайє­ка на те, що су­ча­сний со­ці­аль­ний по­ря­док є на­слід­ком не сві­до­мо­го пла­ну­ва­н­ня, а ви­жи­ва­н­ня більш ефе­ктив­них ін­сти­ту­цій у про­це­сі кон­ку­рен­ції [15, с. 476]. Іна­кше ка­жу­чи, оскіль­ки йде­ться про ін­сти­ту­ції, ефе­ктив­ність яких пе­ре­ві­ре­но істо­рі­єю успі­шних єв­ро­пей­ських кра­їн, то са­ме їх не­об­хі­дно по­сту­по­во вті­лю­ва­ти, актив­но роз’яс ню­ю­чи гро­ма­дя­нам їх зміст і ефект для ко­жно­го. “Сві­до­ме пла­ну­ва­н­ня” не­об­хід не нам при ви­зна­чен­ні си­стем­но­сті та узго­дже­но­сті за­про­ва­дже­н­ня цих ін­сти­ту­цій, а та­кож у під­го­тов­ці гро­ма­дян до їх сприйня­т­тя.

Слід по­го­ди­ти­ся з дум­кою, що змі­ни по­вин­на іні­ці­ю­ва­ти елі­та су­спіль­ства [23, с. 52–58], але не та­ка, як на­ша, про че­сно­ти і ста­тки, по­лі­ти­чне не­ві­гла­ство та по­пу­лізм якої на­род до­бре знає. Справ­жня елі­та, сен­сом жи­т­тя якої є Укра­ї­на, тіль­ки на­ро­джу­є­ться. І да­лі, що­до ролі “лі­де­ра на­ції”, то во­на, без­умов­но, ва­жли ва. Але що­до по­гля­дів Г. Мюр­да­ля, на які по­си­ла­є­ться Б. Да­ни­ли­шин, то ви­ни­кає ряд за­пи­тань: де зна­йти “лі­де­ра на­ції”? як це впи­су­є­ться у па­ра­ди­гму де­мо­кра­тії? де га­ран­тії від ди­кта­ту­ри? При­кла­ди – В. Пу­тін, Р. Ер­до­ган, Н. Ма­ду­ро та ін­ші.

Ін­сти­ту­ції, що ім­пле­мен­ту­ю­ться в Україні, грун­ту­ю­ться на лі­бе­раль­ній па­ра ди­гмі. По­ки що ре­фор­ми, м’яко ка­жу­чи, йдуть по­віль­но че­рез яв­ний та ла­тен­тний спро­тив пе­ре­сі­чних гро­ма­дян та “елі­ти” су­спіль­ства. В. Ав­то­но­мов ді­йшов ви снов­ку, з яким слід по­го­ди­ти­ся, про те, що лі­бе­ра­лізм має у сво­їй осно­ві сво­бо­ду, її мі­сце в іє­рар­хії люд­ських цін­но­стей та ра­ціо­наль­ний ро­зра­ху­нок [24]. За­ле­жно від спів­від­но­ше­н­ня “сво­бо­да – ма­те­рі­аль­на ви­го­да” на­ле­жить ви­бу­до­ву­ва­ти еко­но мі­чну по­лі­ти­ку дер­жа­ви у па­ра­ди­гмі рин­ко­вих цін­но­стей. Як спра­ве­дли­во за­у­ва жує В. Ав­то­но­мов, “у кра­ї­нах, що роз­ви­ва­ю­ться, та “пост­ко­му­ні­сти­чних” сво­бо­да

за­ймає до­ста­тньо низь­ке мі­сце в іє­рар­хії цін­но­стей. У та­ко­му ви­пад­ку при про­ве ден­ні лі­бе­раль­ної еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки за­ли­ша­є­ться спо­ді­ва­ти­ся на сти­мул ма те­рі­аль­ної ви­го­ди. А оскіль­ки ма­те­рі­аль­на ви­го­да ві­дра­зу не є оче­ви­дною і на­стає тіль­ки у від­да­ле­ній пер­спе­кти­ві, то лі­бе­ра­лізм, який спи­ра­є­ться тіль­ки на ма­те­рі аль­ну ви­го­ду, не­ми­ну­че стає па­тер­на­ліст­ським” [24, c. 22]. До ре­чі, це ха­ра­ктер­но для на­шої дер­жа­ви: у 2016 р. що­до спів­від­но­ше­н­ня “сво­бо­да – ма­те­рі­аль­ний ста ток”, то з опи­та­них укра­їн­ців 35,4% пов­ні­стю від­да­ли пе­ре­ва­гу сво­бо­ді, 34,3% не змо­гли ви­зна­чи­тись і 30,3% від­да­ли пе­ре­ва­гу ма­те­рі­аль­ній сто­ро­ні * . Але по суті в умо­вах бі­дно­сті пе­ре­ва­гу ма­те­рі­аль­ним ста­ткам від­да­дуть 65% на­се­ле­н­ня. Ви­сно вок є оче­ви­дним: якщо дер­жа­ва не зда­тна про­го­ду­ва­ти своє на­се­ле­н­ня, то во­на по­вин­на на­да­ти йо­му пра­во зро­би­ти це самостійно, а на се­бе взя­ти роль ефе­ктив но­го ар­бі­тра, а не го­ду­валь­ни­ка.

Звер­ні­мо­ся до оцін­ки куль­ту­ри на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни у кон­текс­ті йо­го зда­тно­сті до про­гре­су. На дум­ку Л. Хар­рі­со­на, “…до куль­тур­них сил, які спри­я­ють або при гні­чу­ють роз­ви­ток твор­чих зді­бно­стей лю­ди­ни, що впли­ва­ють на мо­жли­вість ре­а­лі за­ції мо­де­лі су­спіль­но­го жи­т­тя, на­ле­жать чо­ти­ри фун­да­мен­таль­них фа­кто­ри: 1) ра ді­ус до­ві­ри або від­чу­т­тя спіль­но­сті; 2) жорс­ткість си­сте­ми мо­ра­лі; 3) стиль і ме­то­ди вла­ди; 4) став­ле­н­ня до пра­ці, но­ва­тор­ства, за­оща­джень і при­бу­тку. Ана­ліз цих чо­ти рьох фа­кто­рів мо­же про­ясни­ти зв’язок між цін­но­стя­ми та про­гре­сом” [8, c. 19]. Що­до Укра­ї­ни, то оцін­ка цих “фун­да­мен­таль­них фа­кто­рів” за до­по­мо­гою екс­пер­тів вка зує, що при­та­ман­ні нам “куль­тур­ні си­ли” не спри­я­ють роз­ви­тко­ві твор­чих зді­бнос тей лю­дей та су­спіль­ства, тоб­то со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу (табл. 1).

Л. Хар­рі­сон ско­ри­став­ся та­кож ти­по­ло­гі­єю куль­тур М. Грон­до­ні, яка, на йо­го дум­ку, де­таль­ні­ше опи­сує ти­пи куль­тур, по­ді­ля­ю­чи їх на: 1) про­гре­сив­ну як та­ку, що спри­яє роз­ви­тко­ві; 2) опор­ту­ні­сти­чну як та­ку, що галь­мує роз­ви­ток [8, c. 26– 28]. Оцін­ки, про­ве­де­ні за до­по­мо­гою екс­пер­тів, по­ка­зу­ють, що куль­ту­ра Укра­ї­ни не є про­гре­сив­ною (табл. 2). Без­умов­но, що оцін­ки є дис­ку­сій­ни­ми і по­тре­бу­ють уто­чне­н­ня, але більш менш від­обра­жа­ють ре­аль­ну си­ту­а­цію.

На­ші мен­таль­ність і куль­ту­ра ба­га­то що успад­ку­ва­ли з ра­дян­сько­го ми­ну­ло го. Одним з фа­кто­рів жи­ву­чо­сті “ра­дян­ської куль­ту­ри” є зна­чна пи­то­ма ва­га у де­мо­гра­фі­чній стру­кту­рі на­шої кра­ї­ни стар­ших лю­дей. За оцін­кою на 1 сі­чня 2017 р. чи­сель­ність по­стій­но­го на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни ста­но­ви­ла 42,6 млн. осіб, з яких 69% –

Гро­мад­ська дум­ка про пра­ва лю­ди­ни в Україні [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://dif.org.ua/article/dumka_prava_lyudyny.

жи­те­лі мі­ських по­се­лень і 31% – жи­те­лі сіль­ської мі­сце­во­сті. При цьо­му чи сель­ність осіб ві­ком 60 ро­ків і стар­ших ся­гну­ла близь­ко 22%, а стар­ших від 65 ро­ків –16% * .

До ре­чі, спи­ра­ю­чись на со­ціо­ло­гі­чні до­слі­дже­н­ня, Г. Че­пур­ко до­хо­дить та­ких ви­снов­ків: при­бли­зно по­рів­ну (по 25%) опи­та­них до­три­му­ю­ться дум­ки, що укра­їн ська куль­ту­ра тя­жіє до східноєвропейської та за­хі­дно­єв­ро­пей­ської, а 45% спра ве­дли­во вва­жа­ють, що укра­їн­ська куль­ту­ра є ре­зуль­та­том на­пру­же­но­го зі­ткне­н­ня між ни­ми дво­ма, і, за­зна­чу, це зі­ткне­н­ня на­би­рає но­вої си­ли і отри­мує но­вих акто рів [25]. Зго­дом пе­ре­мо­же за­хі­дний ве­ктор, оскіль­ки у “рус­ско­го ми­ра” не ви­ста чить сил для пе­ре­мо­ги, адже за ним, крім слів, ні­чо­го не­має.

Куль­ту­ра фор­мує люд­ські ін­тен­ції та дії що­до їх ре­а­лі­за­ції у пре­дме­тні та ду хов­ні фор­ми. Са­ме ін­тен­ціо­наль­ність су­спіль­ства та йо­го окре­мих членів і є за­по ру­кою до­ся­гне­н­ня ме­ти, сфор­мо­ва­ної у ме­жах цін­ні­сних ко­ор­ди­нат су­спіль­ства.

Ін­тен­ціо­наль­ність мо­жли­во по­ді­ли­ти на спо­гля­даль­ну (па­сив­ну) і кон­струк тив­ну (актив­ну). Са­ме кон­стру­ктив­на ин­тен­ціо­наль­ність є осно­вою ін­но­ва­цій­но го роз­ви­тку – на від­мі­ну від спо­гля­даль­ної, по­ро­дже­ної схиль­ні­стю до тра­ди­цій та ево­лю­ціо­ні­зму. За­да­мо­ся за­пи­та­н­ням: до якої ін­тен­ціо­наль­но­сті та куль­ту­ри на ле­жить біль­ша ча­сти­на на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни – па­сив­ної чи актив­ної? Чи зда­тне во­но до ен­до­ген­ної ін­но­ва­цій­но­сті, у ро­зу­мін­ні Е. Фел­пса, та актив­но­го сприйня­т­тя ек­зо­ген­ної ін­но­ва­цій­но­сті? Від­по­відь оче­ви­дна – на­ша ін­тен­ціо­наль­ність па­сив на, і ми не мо­же­мо по­ки що актив­но від­тво­рю­ва­ти ін­но­ва­ції та “ему­лю­ва­ти” їх.

Звер­ні­мо­ся до про­бле­ми со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу, від­тво­ре­н­ня яко­го грун­ту­є­ться на куль­тур­ній па­ра­ди­гмі су­спіль­ства. Со­ці­аль­ний ка­пі­тал, на дум­ку Ф. Фу­ку­я­ми, мо­жна ви­зна­чи­ти як на­бір не­фор­маль­них цін­но­стей і норм, які по­ді­ля­ю­ться чле на­ми гру­пи та ро­блять мо­жли­вою спів­пра­цю все­ре­ди­ні ці­єї гру­пи [10, c. 30]. Або, як вва­жає Р. Па­тнем, со­ці­аль­ний ка­пі­тал – це зда­тність су­спіль­них груп до ко­лек тив­них дій за­ра­ди до­ся­гне­н­ня спіль­ної ме­ти [26, c. 34].

Чи­сель­ність та склад на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http:// www.ukrstat.gov.ua/metaopus/2017/1_01_01_03_2017.htm.

Про со­ці­аль­ний ка­пі­тал на­пи­са­но ба­га­то, але йо­го стру­кту­ра, які­сна та кіль­кі­сна оцін­ки, ефе­ктив­ність – пи­та­н­ня від­кри­те. За­ува­жу, що у на­ве­де­них ви­зна­че­н­нях по­ня­т­тя “со­ці­аль­ний ка­пі­тал” не зро­зумі­ло, про яку “спів­пра­цю усе­ре­ди­ні ці­єї гру­пи” або про які “ко­ле­ктив­ні дії за­ра­ди до­ся­гне­н­ня спіль­ної ме­ти” мо­же йти­ся, тоб­то що є ме­тою йо­го ре­а­лі­за­ції. До то­го ж “спів­пра­ця”, “ко­ле­ктив­ні дії” та “спіль­на ме­та” мо­жуть бу­ти нав’яза­ні су­спіль­ству або пев­но му спів­то­ва­ри­ству. За­зна­чу, що Ф. Фу­ку­я­ма і Р. Па­тнем ро­зумі­ли цю слаб­кість сво­їх ви­зна­чень, а то­му об­умов­лю­ва­ли різні ва­рі­ан­ти їх за­сто­су­ва­н­ня. На мою дум­ку, в за­галь­но­му ро­зу­мін­ні со­ці­аль­ний ка­пі­тал су­спіль­ства – це зда­тність су спіль­ства роз­ши­ре­но від­тво­рю­ва­ти вла­сні со­ці­аль­ні від­но­си­ни у кон­текс­ті про гре­сив­но­го зро­ста­н­ня яко­сті жи­т­тя гро­ма­дян: чим ви­щою є ди­на­мі­ка її зро­стан ня, тим ви­щи­ми є рі­вень со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу та ефе­ктив­ність йо­го ре­а­лі­за­ції. Що ж до со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу су­спіль­ної гру­пи , то слід по­го­ди­ти­ся з ви­зна­че­н­ням Р. Па­тне­ма, але з уто­чне­н­ням “спіль­ної ме­ти” – та­кої, яка не су­пе­ре­чить цін­нос тям, мо­раль­ним та ети­чним нор­мам і за­ко­нам дер­жа­ви, на те­ри­то­рії якої діє су спіль­на гру­па.

Ва­жли­ве зна­че­н­ня як одна з умов від­тво­ре­н­ня со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу має ка­те го­рія “до­ві­ра”, оскіль­ки без неї не мо­же бу­ти ефе­ктив­них “ко­ле­ктив­них дій”. Про неї на­пи­са­но ба­га­то, а по­пу­ляр­ність ці­єї те­ми зав­дя­чує Ф. Фу­ку­я­мі. До­ві­ра увій шла і до еко­но­мі­чно­го ди­скур­су – з нею пов’язу­ють еко­но­мі­чний роз­ви­ток і ста нов­ле­н­ня пост­ка­пі­та­лі­сти­чно­го су­спіль­ства. На­при­клад, Ф. Фу­ку­я­ма пи­ше, що успіх “са­мо­ре­а­лі­за­ції” кон­кре­тно­го су­спіль­ства за­ле­жить не від рин­ко­вих прин ци­пів і не від від­да­но­сті тра­ди­ці­ям, а від рів­ня до­ві­ри, що існує у су­спіль­стві [11, c. 127]. Твер­дже­н­ня це пе­ре­біль­ше­не і ме­та­фо­ри­чне, але вплив до­ві­ри на успіх “са мо­ре­а­лі­за­ції” су­спіль­ства як ко­ле­ктив­ної дії не ви­кли­кає сум­ні­вів.

Якщо го­во­ри­ти про “до­ві­ру” як про со­ці­аль­но еко­но­мі­чну ка­те­го­рію, то на ін­ди­ві­ду­аль­но­му рів­ні до­ві­ра – це очі­ку­ва­н­ня одні­єю лю­ди­ною від ін­шої дії, яка їй по­трі­бна для ре­а­лі­за­ції вла­сних ін­те­ре­сів. На рів­ні со­ці­аль­них угру­по­вань це оцін­ка ко­жним їх чле­ном ві­ро­гі­дно­сті то­го, що всі ін­ші по­во­ди­ти­му­ться і ді­я­ти муть згі­дно з йо­го очі­ку­ва­н­ня­ми. Рі­вень до­ві­ри – це ві­ро­гі­дність та­кої дії. От­же, до­ві­ра – це очі­ку­ва­н­ня, ймо­вір­ність то­го, що пев­ні суб’єкти по­во­ди­ти­му­ться згі­дно з прийня­ти­ми (або узго­дже­ни­ми) нор­ма­ми, не на шко­ду ін­те­ре­сам тих, хто ці нор­ми по­ді­ляє.

Ві­до­мо, що рі­вень до­ві­ри впли­ває: 1) на рі­вень транс­а­кцій­них ви­трат у су­спіль­стві – чим ви­щою є до­ві­ра, тим мен­ши­ми є ви­тра­ти (те­о­ре­ма Ко­у­за), при цьо­му су­спіль­ні ін­сти­ту­ції пра­цю­ють ефе­ктив­но; 2) на розв’яза­н­ня “про­бле­ми без­бі­ле­тни­ка” та її на­слід­ків; 3) на роз­ви­ток при­ва­тної вла­сно­сті та бі­зне­су; 4) на ін­ші ха­ра­кте­ри­сти­ки.

Фор­маль­ний ло­гі­чний ана­ліз у кон­текс­ті ав­тор­сько­го ви­зна­че­н­ня со­ці­аль но­го ка­пі­та­лу по­ка­зує, що ви­со­кий рі­вень до­ві­ри – це не­об­хі­дна, але не до­стат ня умо­ва фор­му­ва­н­ня ви­со­ко­го рів­ня со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу су­спіль­ства, оскіль ки при ви­со­ко­му рів­ні до­ві­ри со­ці­аль­ний ка­пі­тал мо­же бу­ти низь­ким (КНДР, Ку­ба та ін­ші кра­ї­ни з ав­то­ри­тар­ни­ми ре­жи­ма­ми). Що­до зв’яз­ку со­ці­аль­но­го ка пі­та­лу, со­ці­аль­но еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку та до­ві­ри, то ви­со­кий рі­вень со­ці­аль но­го ка­пі­та­лу су­спіль­ства є не­об­хі­дною та до­ста­тньою умо­вою йо­го ви­со­ко­го со­ці­аль­но еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку, але до­ві­ра є не­об­хі­дною, а не до­ста­тньою умо вою та­ко­го роз­ви­тку.

Звер­ні­мо­ся до ре­зуль­та­тів со­ціо­ло­гі­чно­го мо­ні­то­рин­гу у тих йо­го ча­сти­нах, які ха­ра­кте­ри­зу­ють умо­ви від­тво­ре­н­ня со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу Укра­ї­ни * . По­чне­мо з “до­ві­ри”. Мо­ні­то­ринг за­свід­чує, що най­біль­ше (93,7% опи­та­них) укра­їн­ці до­ві ря­ють сім’ї та ро­ди­чам, а в ін­тер­ва­лі 52–57% – спів­ві­тчи­зни­кам, су­сі­дам і ко­ле гам. Що­до вла­дних стру­ктур, то на­се­ле­н­ня їм не до­ві­ряє (табл. 3). При та­ко­му ста­ні до­ві­ри робити ре­фор­ми ду­же про­бле­ма­ти­чно.

Але слід звер­ну­ти ува­гу на одну ва­жли­ву об­ста­ви­ну: що дій­сно по­ка­зує “рі­вень до­ві­ри”, і чи мо­жли­во без­за­пе­ре­чно вва­жа­ти йо­го озна­кою роз­ви­тку со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу су­спіль­ства? На­ве­ду при­клад: В. Но­ві­ков пи­ше, що се­ре­дньо ста­ти­стич но рі­вень до­ві­ри в Україні ста­но­вить 29%. “Якщо зав­ва­жи­ти, що 55 кра­їн з до­слі дже­них ма­ють рі­вень до­ві­ри мен­ше 20%, то не­має під­став го­во­ри­ти про по­га­ний по­ка­зник со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу. На­ші су­сі­ди май­же всі ви­гля­да­ють гір­ше нас: Ру­му нія – 15%, Ро­сія – 24%, Бі­ло­русь – 34%, Поль­ща – 25%, Угорщина – 13%, Сло вач­чи­на – 21%, Мол­до­ва – 12%” [27]. Але якщо у КНДР по­ка­зник до­ві­ри на всіх рів­нях ся­гає 100%, то ви­хо­дить, що со­ці­аль­ний ка­пі­тал ці­єї дер­жа­ви є най­кра­щим у сві­ті? Але, як за­зна­ча­ло­ся, ви­со­ка до­ві­ра не є до­ста­тньою умо­вою ви­со­ко­го рів­ня со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу.

Тре­ба за­ува­жи­ти, що по­рів­ню­ва­ти “рі­вень до­ві­ри” у роз­рі­зі кра­їн не зов­сім ко­ре­ктно, адже “до­ві­ра” – це які­сна ха­ра­кте­ри­сти­ка. Не слід та­кож для по­рів­нян ня усе­ре­дню­ва­ти ре­зуль­та­ти со­ціо­ло­гі­чних опи­ту­вань по кра­ї­нах, оскіль­ки во­ни мо­жуть від­дзер­ка­лю­ва­ти фор­маль­но одна­ко­ві, але які­сно різні яви­ща, про­це­си то­що. До то­го ж ко­жне су­спіль­ство має вла­сну впо­ряд­ко­ва­ну мно­жи­ну ін­те­ре­сів і ці­лей, рі­зне сприйня­т­тя їх со­ці­аль­ним се­ре­до­ви­щем, свою ко­му­ні­ка­цій­ну куль­ту ру, що, у свою чер­гу, ро­бить со­ціо­ло­гі­чні до­слі­дже­н­ня у на­ціо­наль­но­му кон­текс­ті спе­ци­фі­чни­ми.

Що­до рів­ня до­ві­ри, то він має не­о­дно­зна­чне тлу­ма­че­н­ня. Так, ви­со­кий рі­вень до­ві­ри мо­же свід­чи­ти про кон­фор­мізм, бай­ду­жість, не­о­бі­зна­ність, іде­о­ло­гі­чну за шо­ре­ність, вплив то­таль­ної про­па­ган­ди то­що, а низь­кий рі­вень до­ві­ри є озна­кою не­об­хі­дно­сті змін. По­тре­ба у змі­нах – як прагнення до кра­що­го – ви­ма­гає не­до

* Та­бли­ці мо­ні­то­рин­го­во­го опи­ту­ва­н­ня “Укра­їн­ське су­спіль­ство”, 2015 р. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://i soc.com.ua/institute/el_library.php.

ві­ри до існу­ю­чо­го як йо­го за­пе­ре­че­н­ня та за­мі­ни на щось кра­ще. Не­до­ві­ра – дви гун про­гре­су: чим більше лю­дей не до­ві­ря­ють, тим ви­щою є ві­ро­гі­дність змін, якість яких по­вин­не ви­зна­ча­ти су­спіль­ство. То­му при оцін­ках рів­ня до­ві­ри не­об­хі­дно ро­зу­мі­ти, яким су­спіль­ним про­це­сам і яви­щам, а та­кож “ко­му і чо­му” лю­ди не до­ві­ря­ють.

Про до­ві­ру на­пи­са­но ба­га­то, а про “про­бле­му без­бі­ле­тни­ка” – ма­ло, хо­ча стан її ви­рі­ше­н­ня свід­чить про со­ці­аль­ну зрі­лість су­спіль­ства, про рі­вень роз­ви­тку та ре­а­лі­за­ції со­ці­аль­но­го ка­пі­та­лу. Су­спіль­на па­сив­ність гро­ма­дян пря­мо впли­ває на втра­ти су­спіль­ства від дій “без­бі­ле­тни­ків”: чим во­на ви­ща, тим більше “без бі­ле­тни­ків”. То­му ство­ре­н­ня не­тер­пи­мо­го ото­че­н­ня є ре­аль­ним спосо­бом не дер­жав­но­го розв’яза­н­ня “про­бле­ми без­бі­ле­тни­ка” [28, c. 64]. На жаль, не­до­ві­ра укра­їн­ців до дер­жа­ви, не­с­прийня­т­тя її ін­те­ре­сів крізь при­зму вла­сних не сприя ють цій боротьбі.

Най­біль­ше зло від “без­бі­ле­тни­ків” – не­спла­та по­да­тків. За ін­фор­ма­ці­єю Ра­хун ко­вої па­ла­ти Укра­ї­ни, за 2014–2016 рр. борг по по­да­тках, збо­рах і пла­те­жах до дер жав­но­го бю­дже­ту зріс у 3,8 ра­за і на 1 сі­чня 2017 р. ся­гнув май­же 59 млрд. грн. * . При цьо­му мо­жна бу­ти впев­не­ним, що да­ле­ко не все вра­хо­ва­но. То­му по­трі­бно при­йма­ти жорс­ткі за­ко­ни що­до спла­ти по­да­тків, як це має мі­сце у кра­ї­нах ЄС, а осо­бли­во – у США, де не­спла­та по­да­тків – це зло­чин­не ді­я­н­ня, що ста­но­вить де­що ниж­чий сту­пінь су­спіль­ної не­без­пе­ки, ніж уми­сне вбив­ство. А в Україні у 2015 р. ор­га­на­ми по­да­тко­вої мі­лі­ції бу­ло за­ре­є­стро­ва­но 1665 кри­мі­наль­них про ва­джень про не­спла­ту по­да­тків, то­ді як до су­ду ді­йшли тіль­ки 64 спра­ви, з яких 15 – зви­ну­ва­чу­валь­ні ** .

Про­бле­ма не­спла­ти по­да­тків – на­слі­док ті­ні­за­ції еко­но­мі­ки, яка є у пев­ній мі­рі про­ду­ктом ді­яль­но­сті “без­бі­ле­тни­ків”. До­слі­дже­н­ня ре­зуль­та­тів оці­ню­ва­н­ня ті­ньо­вої еко­но­мі­ки в Україні за рі­зни­ми ме­то­ди­ка­ми свід­чить, що рі­вень ті­ні­за­ції на­ціо­наль­ної еко­но­мі­ки є ви­со­ким. За ме­то­дом “ви­тра­ти на­се­ле­н­ня – роз­дрі­бний то­ва­ро­обо­рот” Мі­н­еко­ном­ро­з­ви­тку Укра­ї­ни за­фі­ксу­ва­ло рі­вень ті­ньо­вої еко­но­мі­ки у 2016 р. – 51% *** .

Масштаби ті­ні­за­ції на­ціо­наль­ної еко­но­мі­ки вка­зу­ють на ла­тен­тність про це­сів фор­му­ва­н­ня до­хо­дів зна­чної чи­сель­но­сті на­се­ле­н­ня. За та­ких умов оче ви­дно, що в Україні реальна про­бле­ма не­рів­но­сті у роз­по­ді­лі до­хо­дів є на­ба­га­то го­стрі­шою, ніж це по­ка­зу­ють да­ні офі­цій­ної ста­ти­сти­ки. За­ува­жи­мо, що у ті­ньо во­му до­хо­ді на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни близь­ко 40% на­ле­жить най­ба­га­тшій, де­ся­тій де циль­ній гру­пі. Крім то­го, час­тка ці­єї гру­пи у роз­по­ді­лі ті­ньо­вих до­хо­дів істо­тно пе­ре­ви­щує від­по­від­ну час­тку за за­галь­ни­ми до­хо­да­ми [29, c. 140].

При­мі­тно, що укра­їн­ці якось див­но жи­вуть. Для нас най­біль­ши­ми по­зи­ти­ва­ми в істо­рії Укра­ї­ни є “за­сну­ва­н­ня Ки­їв­ської Ру­сі” (28,2%) і “хре­ще­н­ня Ру­сі” (23,3 %), а “про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни у 1991 р.” і “Май­дан 2013–2014 рр.” роз­ці

Чо­му управ­лі­н­ня по­да­тко­вим бор­гом в Україні за­ли­ша­є­ться не­ефе­ктив­ним і не­про­зо­рим [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://www.ac rada.gov.ua/control/main/uk/publish/ article/16750982;jsessionid=d60daa69dba9f740f748a8149175ffb9.

** Ста­ти­сти­ка що­до кри­мі­наль­них про­ва­джень за ст. 212 КК Укра­ї­ни [Еле­ктрон­ний ре сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://kmp.ua/ua/analytics/infoletters/statistics of criminal proceedings under art 212 of the criminal code of ukraine/.

*** За­галь­ні тен­ден­ції ті­ньо­вої еко­но­мі­ки в Україні, 9 міс. 2016 р. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://www.me.gov.ua/documents/list?lang=uk ua&id=e384c5a7 6533 4ab6 b56f 50e5243eb15a&tag=tendentsiitinovoiekonomiki.

ню­ю­ться на рів­ні, від­по­від­но, 36,7% і 17,5% * . Лю­ди жи­вуть ми­ну­лим, а щоб жи­ти кра­ще, не­об­хі­дно жи­ти сьо­го­де­н­ням і май­бу­тнім. Не­об­хі­дно фор­му­ва­ти у лю­дей обра­зи май­бу­тньо­го, які б на­ди­ха­ли їх на пе­ре­фор­ма­ту­ва­н­ня вла­сно­го жи­т­тя. То­му на су­спіль­ство не­об­хі­дно здій­сню­ва­ти ін­фор­ма­цій­ний тиск або, як йо­го на­зи­ває Д. Мак­кло­скі, “тиск ри­то­ри­ки”, під яким во­на ро­зу­міє ко­му­ні­ка­цій­ний вплив на фор­му­ва­н­ня у су­спіль­стві пев­ної еко­но­мі­чної мен­таль­но­сті та куль­ту­ри [13]. У цьо му ро­зу­мін­ні сьо­го­дні, як ні­ко­ли, ри­то­ри­ка має ве­ли­че­зне зна­че­н­ня для фор­му­ван ня пев­них мо­де­лей су­спіль­ної та еко­но­мі­чної по­ве­дін­ки лю­дей, а та­кож, при­ро­дно, уяв­лень про су­спіль­ні ін­сти­ту­ції май­бу­тньо­го і став­ле­н­ня до існу­ю­чих.

М. Мон­тень влу­чно за­ува­жив: “Fortis imagination generat casum” (“силь­на уява по­ро­джує по­дію”) [30, c. 87]. Уява у спо­лу­чен­ні з не­ро­з­ви­ну­тим су­спіль­ним ро­зу­мом та сві­до­мі­стю по­ро­джує хи­ме­ри, на­дії та стра­хи на зра­зок офор­тів Ф. Гойї. Ри­то­ри­ка та силь­на уява по­ро­ди­ли “рус­ский мир”, “крым­наш”, “но­во рос­сию” і “укра­їн­ський фа­шизм” та ба­га­то ін­шої іде­о­ло­гі­чної ма­я­чні. Сьо­год ні­шня ри­то­ри­ка у на­шо­му су­спіль­стві при­во­дить до вла­ди по­пу­лі­стів, по­лі­тич них мар­гі­на­лів, які “не ві­да­ють, що тво­рять”, які сво­ї­ми ді­я­ми став­лять кра­ї­ну пе­ред прір­вою не­бу­т­тя. Со­ці­о­ло­гія по­ка­зує, що 11,7% на­ших лю­дей на­ла­што ва­ні ра­ди­каль­но, що, як свід­чить істо­рія, за­ба­га­то ** . Але є здо­ро­ві по­лі­ти­чні си­ли, і во­ни ма­ють бу­ти актив­ни­ми, оскіль­ки сьо­го­дні по­пу­лізм і ра­ди­ка­лізм у всьо­му сві­ті є над­зви­чай­но агре­сив­ни­ми.

Не­об­хі­дно зна­чно акти­ві­зу­ва­ти про­сві­тни­цьку ді­яль­ність еко­но­мі­стів – з тим, щоб змі­ни­ти “ан­ти­ка­пі­та­лі­сти­чну мен­таль­ність” на­ції та на­вер­ну­ти її до спо­ві да­н­ня де­мо­кра­ти­чних рин­ко­вих за­сад го­спо­да­рю­ва­н­ня. Еко­но­мі­сти по­вин­ні вий ти на те­ле­ба­че­н­ня, на шпаль­та га­зет і жур­на­лів, ве­сти актив­ну ді­яль­ність в Ін­тер не­ті то­що. Хо­чу звер­ну­ти ува­гу на сло­ва Л. Мі­зе­са про ви­ня­тко­во ва­жли­ве мі­сце у фор­му­ван­ні су­спіль­них уяв­лень і пе­ре­ко­нань еко­но­мі­чної на­у­ки, яка, на йо­го дум ку, “ви­зна­чає весь хід люд­ської істо­рії” [14, c. 810].

Ви­снов­ки

З на­ве­де­но­го мо­жли­во зро­би­ти пев­ні ви­снов­ки: – куль­ту­ра, ін­сти­ту­ції від­тво­рю­ють со­ці­аль­ний ка­пі­тал дер­жа­ви, а ефек тив­ність йо­го ре­а­лі­за­ції ви­зна­ча­є­ться ди­на­мі­кою еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку дер­жа­ви та яко­сті жи­т­тя її гро­ма­дян;

– не мо­жна від­окрем­лю­ва­ти куль­ту­ру, по­лі­ти­ку і су­спіль­ну ри­то­ри­ку від еко но­мі­чно­го жи­т­тя, оскіль­ки во­ни ма­ють ви­зна­чний вплив на ін­сти­ту­цій­ну ар­хі­тек ту­ру су­спіль­ства та йо­го еко­но­мі­ку;

– укра­їн­ці не на­ла­што­ва­ні на ра­ди­каль­ні змі­ни в єв­ро­пей­сько­му кон­текс­ті, на розуміння то­го, що на нас че­кає дов­га до­ро­га до за­мо­жно­го жи­т­тя, про яке ми мрі­є­мо, але для йо­го до­ся­гне­н­ня ма­ло ро­би­мо;

– не­об­хі­дно не тіль­ки на­вча­ти­ся до­сві­ду дер­жа­во­твор­чо­сті, але й зва­жа­ти на на­ціо­наль­ні осо­бли­во­сті, які скла­ли­ся сто­лі­т­тя­ми, і ро­зу­мі­ти, що по­збу­ти­ся тя­га ря ми­ну­ло­го не­мо­жли­во у сти­слий час;

– по­трі­бно при­ді­ля­ти осо­бли­ву ува­гу ін­фор­ма­цій­ній по­лі­ти­ці з ме­тою фор му­ва­н­ня у пе­ре­сі­чних гро­ма­дян но­вої куль­ту­ри, но­во­го ба­че­н­ня сві­ту та се­бе в ньо­му.

* Та­бли­ці мо­ні­то­рин­го­во­го опи­ту­ва­н­ня “Укра­їн­ське су­спіль­ство”, 2015 р. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://i soc.com.ua/institute/el_library.php. ** Там же .

Спи­сок ви­ко­ри­ста­ної лі­те­ра­ту­ри

1. Ге­єць В.М. Су­спіль­ний ка­пі­тал – 25: одер­жав­ле­ність чи дер­жа­во­твор­чість? // Еко­но­мі­ка Укра­ї­ни. – 2016. – № 8. – С. 3–6.

2. Ди­тон А. Ве­ли­кий по­бег. Здо­ро­вье, бо­гат­ство и исто­ки не­ра­вен­ства ; [пер. с англ.]. – М. : Изд во Ин­сти­ту­та Гай­да­ра, 2016. – 368 с. 3. Ми­зес Л. Ли­бе­ра­лизм. – М. : Со­ци­ум, 2007. – 240 с. 4. Со­ро­кин П. Об­ще­до­сту­пный уче­бник со­ци­о­ло­гии. Ста­тьи ра­зных лет. – М. : На­у­ка, 1994. – 365 с.

5. Хел­пман Э. За­гад­ка эко­но­ми­че­ско­го ро­ста ; [пер. с англ.] ; [под ред. М. Ха на­е­вой, Е. Си­нель­ни­ко­вой]. – М. : Изд во Ин­сти­ту­та Гай­да­ра, 2011. – 240 с.

6. Норт Д. Ин­сти­ту­ты, ин­сти­ту­ци­о­наль­ные изме­не­ния и фун­кци­о­ни­ро­ва­ние эко­но­ми­ки. – М. : Фонд “На­ча­ла”, 1997. – С. 21.

7. Дай­монд Д. Ру­жья, ми­кро­бы и сталь: су­дьбы че­ло­ве­че­ско­го об­ще­ства ; [пер. с англ.]. – М. : АСТ, 2010. – 720 с.

8. Хар­ри­сон Л. Кто про­цве­та­ет? Как куль­тур­ные цен­но­сти способ­ству­ют успе ху в эко­но­ми­ке и по­ли­ти­ке. – М. : Но­вое изд во, 2008. – 300 с.

9. Лал Д. Не­пре­дна­ме­рен­ные по­след­ствия. Вли­я­ние обе­спе­чен­но­сти фа­кто ра­ми прои­звод­ства, куль­ту­ры и по­ли­ти­ки на дол­го­сро­чные эко­но­ми­че­ские ре зуль­та­ты ; [пер. с англ.]. – М. : ИРИСЭН, 2007. – 338 с.

10. Фу­ку­я­ма Ф. Ве­ли­кий ра­зрыв ; [пер. с англ.]. – М. : АСТ; АСТ МО­СКВА, 2008. – 480 c.

11. Фу­ку­я­ма Ф. До­ве­рие: со­ци­аль­ные до­бро­де­те­ли и путь к про­цве­та­нию ; [пер. с англ.]. – М. : ACT, 2004. – 730 с.

12. Норт Д. По­ни­ма­ние про­цес­са эко­но­ми­че­ских изме­не­ний ; [пер. с англ.]. – М. : ИД ВШЭ, 2010. – 256 с.

13. Мак­кло­ски Д. Ри­то­ри­ка эко­но­ми­че­ской те­о­рии / Исто­ки: со­ци­о­куль­тур ная сре­да эко­но­ми­че­ской де­я­тель­но­сти и эко­но­ми­че­ско­го по­зна­ния ; [гл. ред. Я.И. Ку­зьми­нов]. – М. : ИД ВШЭ, 2011. – С. 252–320.

14. Ми­зес Л. Че­ло­ве­че­ская де­я­тель­ность: тра­ктат по эко­но­ми­че­ской те­о­рии. – Че­ля­бинск : Со­ци­ум, 2007. – 878 с.

15. Хайек Ф.А. Пра­во, за­ко­но­да­тель­ство и сво­бо­да: сов­ре­мен­ное по­ни­ма­ние ли­бе­раль­ных прин­ци­пов спра­ве­дли­во­сти и по­ли­ти­ки. – М. : ИРИСЭН, 2006. – 644 с.

16. Фелпс Э. Мас­со­вое про­цве­та­ние. Как ни­зо­вые ин­но­ва­ции ста­ли исто­чни ком ра­бо­чих мест, но­вых во­змо­жно­стей и изме­не­ний ; [пер. с англ.]. – М. : Изд во Ин­сти­ту­та Гай­да­ра; Фонд “Ли­бе­раль­ная мис­сия”, 2015. – 472 с.

17. Рай­нерт Э.С. Как бо­га­тые стра­ны ста­ли бо­га­тыми, и по­че­му бе­дные стра ны оста­ю­тся бе­дными ; [пер. с англ.]. – М. : ИД ВШЭ, 2014. – 384 с.

18 . Адже­мо­глу Д., Ро­бин­сон Дж. По­че­му одни стра­ны бо­га­тые, а дру­гие бед ные. Прои­схо­жде­ние вла­сти, про­цве­та­ния и ни­ще­ты ; [пер. с англ.]. – М. : АСТ, 2016. – 693 с.

19. Cо­то Э. За­гад­ка ка­пи­та­ла. По­че­му ка­пи­та­лизм тор­же­ству­ет на За­па­де и тер­пит по­ра­же­ние во всем осталь­ном ми­ре? ; [пер. с англ.]. – М. : Олимп Би­знес, 2004. – 272 с.

20. Баль­це­ро­вич Л., Жонь­ца А. За­гад­ки эко­но­ми­че­ско­го ро­ста: Дви­жу­щие си­лы и кри­зи­сы – срав­ни­тель­ный ана­лиз ; [пер. с поль­ско­го Ю.В. Чай­ни­ко­ва] ; [под ред. А.В. Ку­ря­е­ва]. – М. : Мысль, 2012. – 512 с.

21. Але­си­на А., Джу­ли­а­но П. Куль­ту­ра и ин­сти­ту­ты // Во­про­сы эко­но­ми­ки. – 2016. – № 11. – С. 24–56.

22. За­о­стров­цев А. Сов­ре­мен­ная ав­стрий­ская шко­ла об ин­сти­ту­тах, про­бле мах ра­зви­тия и ро­ли эко­но­ми­ста // Во­про­сы эко­но­ми­ки. – 2015. – № 7. – С. 73–86.

23. Да­ни­ли­шин Б.М. Та­кти­ка ево­лю­ціо­ні­зму в су­ча­сно­му еко­но­мі­чно­му роз ви­тку сві­ту (в аспе­кті Тре­тьої та Че­твер­тої про­ми­сло­вих ре­во­лю­цій) // Еко­но­мі­ка Укра­ї­ни. – 2016. – № 8. – С. 44–61.

24. Ав­то­но­мов В. На ка­кие свой­ства че­ло­ве­ка мо­жет опе­ре­ться эко­но­ми­че ский ли­бе­ра­лизм? // Во­про­сы эко­но­ми­ки. – 2015. – № 8. – С. 5–24.

25. Че­пур­ко Г. Куль­тур­на мен­таль­ність ци­ві­лі­за­цій­но­го ви­бо­ру. Укра­їн­ське су спіль­ство: мо­ні­то­ринг со­ці­аль­них змін : зб. на­ук. праць Ін­сти­ту­ту со­ціо­ло­гії НАН Укра­ї­ни, 2015. – Вип. 2. – С. 31–39.

26. Па­тнем Р.Д., Ле­о­нар­ді Р., На­нет­ті Р.Й. Тво­ре­н­ня де­мо­кра­тії: тра­ди­ції гро ма­дян­ської активності в су­ча­сній Іта­лії. – К. : Осно­ви, 2001. – С. 34.

27. Но­ві­ков В. Со­ці­аль­ний ка­пі­тал Укра­ї­ни в ци­фрах та по­рів­ня­н­нях [Елек трон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://www.pravda.com.ua/columns/2013/06/ 10/6991590/.

28. Юда­нов А., Пыр­ки­на О., Бек­кер Е. О гра­ни­цах не­ра­зре­ши­мо­сти “про­бле­мы без­би­ле­тни­ка” // Во­про­сы эко­но­ми­ки. – 2016. – № 11. – С. 57–75.

29. Юр­чик Г.М., Са­мо­люк Н.М. Оці­ню­ва­н­ня ди­фе­рен­ці­а­ції до­хо­дів на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни з ура­ху­ва­н­ням їх ті­ньо­вої ком­по­нен­ти // Де­мо­гра­фія та со­ці­аль­на еко­но­мі ка. – 2016. – № 3. – С. 133–145.

30. Мон­тень М. Опыты. Кни­га пер­вая, гла­ва ХХІ “О си­ле на­ше­го во­обра­же ния”. – М. : Го­лос, 1992. – 316 с.

References

1. Heyets V.M. Suspil’nyi kapital – 25: oderzhavlenist’ chy derzhavotvorchist’? [Social capital – 25: establishment of the state or its development?]. Ekonomika Ukrainy – Economy of Ukraine , 2016, No. 8, pp. 3–6 [in Ukrainian].

2. Deaton A. Velikii Pobeg. Zdorov’e, Bogatstvo i Istoki Neravenstva [The Great Escape. Health, Wealth, and the Origins of Inequality]. Moscow, PH of Gaidar Institute, 2016 [in Russian]. 3. Mizes L. Liberalizm [Liberalism]. Moscow, Sotsium, 2007 [in Russian]. 4. Sorokin P. Obshchedostupnyi Uchebnik Sotsiologii. Stat’i Raznykh Let [Public Textbook of Sociology. Articles of Different Years]. Moscow, Nauka, 1994 [in Russian].

5. Helpman E. Zagadka Ekonomicheskogo Rosta [The mystery of economic growth]. M. Khanaeva, E. Sinel’nikova (Eds.). Moscow, PH of Gaidar Institute, 2011 [in Russian].

6. North D. Instituty, Institutsional’nye Izmeneniya i Funktsionirovanie Ekonomiki [Institutions, Institutional Change and Economic Performance]. Moscow, Fund “Nachala”, 1997, р. 21 [in Russian].

7. Diamond J. Ruzh’ya, Mikroby i Stal’: Sud’by Chelovecheskogo Obshchestva [Guns, Germs, and Steel: The Fates of Human Societies]. Moscow, AST, 2010 [in Russian].

8. Harrison L. Kto Protsvetaet? Kak Kul’turnye Tsennosti Sposobstvuyut Uspekhu v Ekonomike i Politike [Who Prospers: How Cultural Values Shape Economic and Political Success]. Moscow, New PH, 2008 [in Russian].

9. Lal D. Neprednamerennye Posledstviya. Vliyanie Obespechennosti Faktorami Proizvodstva, Kul’tury i Politiki na Dolgosrochnye Ekonomicheskie Rezul’taty [Unintended

Consequences: The Impact of Factor Endowments, Culture, and Politics on Long run Economic Performance]. Moscow, IRISEN, 2007 [in Russian].

10. Fukuyama F. Velikii Razryv [The Great Disruption: Human Nature and the Reconstitution of Social Order]. Moscow, AST; AST MOSKVA, 2008 [in Russian].

11. Fukuyama F. Doverie: Sotsial’nye Dobrodeteli i Put’ k Protsvetaniyu [Trust: The Social Virtues and the Creation of Prosperity]. Moscow, AST, 2004 [in Russian].

12. North D. Ponimanie Protsessa Ekonomicheskikh Izmenenii [Understanding the Process of Economic Change]. Moscow, PH of HSE, 2010 [in Russian].

13. Mccloskey D. Ritorika Ekonomicheskoi Teorii, v: Istoki: Sotsiokul’turnaya Sreda Ekonomicheskoi Deyatel’nosti i Ekonomicheskogo Poznaniya [The Rhetoric of Economics, in: Origins: Socio cultural Environment of Economic Activity and Economic Cognition]. YA.I. Kuz’minov (Ed.). Moscow, PH of HSE, 2011, рр. 252–320 [in Russian].

14. Mises L. Chelovecheskaya Deyatel’nost’: Traktat po Ekonomicheskoi Teorii [Human Activity: a Treatise on Economics]. Chelyabinsk, Sotsium, 2007 [in Russian].

15. Hayek F.A. Pravo, Zakonodatel’stvo i Svoboda: Sovremennoe Ponimanie Liberal’nykh Printsipov Spravedlivosti i Politiki [Law, Legislation and Liberty: A New Statement of the Liberal Principles of Justice and Political Economy]. Moscow, IRISEN, 2006 [in Russian].

16. Phelps E. Massovoe Protsvetanie. Кak Nizovye Innovatsii Stali Istochnikom Rabochikh Mest, Novykh Vozmozhnostei i Izmenenii [Mass Flourishing: How Grassroots Innovation Created Jobs, Challenge, and Change]. Moscow, PH of Gaidar Institute, Fund “Liberal Mission” 2015 [in Russian].

17. Reinert E.S. Kak Bogatye Strany Stali Bogatymi, i Pochemu Bednye Strany Ostayutsya Bednymi [How Rich Countries Got Rich ... and Why Poor Countries Stay Poor]. Moscow, PH of HSE, 2014 [in Russian].

18. Acemoglu D., Robinson J. Pochemu Odni Strany Bogatye, a Drugie Bednye. Proiskhozhdenie Vlasti, Protsvetaniya i Nishchety [Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty]. Moscow, AST, 2016 [in Russian].

19. De Soto H. Zagadka Kapitala. Pochemu Kapitalizm Torzhestvuet na Zapade i Terpit Porazhenie vo Vsem Ostal’nom Mire? [The Mystery of Capital: Why Capitalism Triumphs in the West and Fails Everywhere Else]. Moscow, Olimp Biznes, 2004 [in Russian].

20. Balserowicz L., Rzonca A . Zagadki Ekonomicheskogo Rosta: Dvizhushchie Sily i Krizisy – Sravnitel’nyi Analiz [Mysteries of Economic Growth: Driving Forces and Crises – a Comparative Analysis]. A.V. Kuryaev (Ed.). Moscow, Mysl’, 2012 [in Russian].

21. Alesina A., Giuliano P. Kul’tura i instituty [Culture and institutions]. Voprosy Ekonomiki – Issues of Economics , 2016, No. 11, pp. 24–56 [in Russian].

22. Zaostrovtsev A. Sovremennaya avstriiskaya shkola ob institutakh, problemakh razvitiya i roli ekonomista [Modern Austrian school on institutions, development problems and the role of the economist]. Voprosy Ekonomiki – Issues of Economics , 2015, No. 7, pp. 73–86 [in Russian].

23. Danylyshуn B.M. Taktyka evolyutsionizmu v suchasnomu ekonomichnomu rozvytku svitu (v aspekti Tret’oi ta Chetvertoi promyslovykh revolyutsii) [The tactics of evolutionism in world’s modern economic development (in the aspect of the Third and Fourth industrial revolutions)]. Ekonomika Ukrainy – Economy of Ukraine , 2016, No. 8, pp. 44–61 [in Ukrainian].

24. Avtonomov V. Na kakie svoistva cheloveka mozhet operet’sya ekonomicheskii liberalizm? [Which human qualities can economic liberalism be based on?]. Voprosy Ekonomiki – Issues of Economics , 2015, No. 8, pp. 5–24 [in Russian].

25. Chepurko G. Kul’turna mental’nist’ tsyvilizatsiinoho vyboru [Cultural mentality of civilizational choice]. Ukrains’ke suspil’stvo: monitoryng sotsial’nykh zmin. Zb. nauk. Prats’ Instytutu sotsiolohii NAN Ukrainy – Ukrainian society: monitoring of social changes. Coll. of Scientific Works of the Institute of Sociology of the NAS of Ukraine , 2015, Iss. 2, pp. 31– 39 [in Ukrainian].

26. Putnam R.D., Leonardi R., Nanetti R.Y. Tvorennya Demokratii: Tradytsii Gromadyans’koi Aktyvnosti v Suchasnii Italii [Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy]. Kyiv, Osnovy, 2001, р. 34 [in Ukrainian].

27. Novikov V. Sotsial’nyi kapital Ukrainy v tsyfrakh ta porivnyannyakh [Social capital of Ukraine in figures and comparisons], available at: http://www.pravda.com.ua/columns/ 2013/06/10/6991590/ [in Ukrainian].

28. Yudanov A., Pyrkina O., Bekker E. O granitsakh nerazreshimosti “problemy bezbiletnika” [On the limits of unsolvability of the “free rider problem”]. Voprosy Ekonomiki – Issues of Economics , 2016, No. 11, pp. 57–75 [in Russian].

29. Urchik G.M., Samoliuk N.M. Otsinyuvannya dyferentsiatsii dokhodiv naselennya Ukrainy z urakhuvannyam ikh tin’ovoi komponenty [Income differentiation of residents of Ukraine under conditions of shadow economy]. Demografiya ta sotsial’na ekonomika – Demography and social economy , 2016, No. 3, pp. 133–145 [in Ukrainian].

30. Michel de Montaigne. Opyty. Kniga pervaya, glava XXI “O sile nashego voobrazheniya” [Essays. Book the first, chapter XXI “Of the Force of Imagination”]. Moscow, Golos, 1992 [in Russian].

Ста­т­тя на­ді­йшла до ре­да­кції 22 бе­ре­зня 2017 р.

* Скла­де­но автором за да­ни­ми: Та­бли­ці мо­ні­то­рин­го­во­го опи­ту­ва­н­ня “Укра­їн­ське су­спіль­ство”, 2015 р. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://i soc.com.ua/institute/el_library.php. Та­бли­ця 3 Рі­вень до­ві­ри до вла­ди в Україні*

Та­бли­ця 2 Укра­ї­на у ко­ор­ди­на­тах куль­тур­но­го ди­скур­су М. Грон­до­ні * Ек­спер­тна оцін­ка ав­то­ра; (+) – озна­ка пре­ва­лює; (–) – озна­ка не пре­ва­лює.

Та­бли­ця 1 Ек­спер­тна оцін­ка “фа­кто­рів куль­ту­ри” Укра­ї­ни* * Ек­спер­тна оцін­ка ав­то­ра.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.