КОРАБЛІН С. О.

Economy of Ukraine (Ukrainian) - - Зміст - С. О. КОРАБЛІН, до­ктор еко­но­мі­чних на­ук, за­сту­пник ди­ре­кто­ра ДУ “Ін­сти­тут еко­но­мі­ки та про­гно­зу­ва­н­ня НАН Укра­ї­ни” (Ки­їв)

– Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус: то­ді та те­пер

Про­ана­лі­зо­ва­но прин­ци­пи “ре­форм пер­шо­го по­ко­лі­н­ня” і “ре­форм дру­го­го по­ко­лі­н­ня”, ре­ко­мен­до­ва­ні між­на­ро­дни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми кра­ї­нам, які звер­та­ю­ться до них по фі­нан со­ву під­трим­ку. Ро­з­гля­ну­то кри­ти­ку за­зна­че­них ре­ко­мен­да­цій у рам­ках Ва­шинг­тон­сько го кон­сен­су­су. По­ка­за­но спе­ци­фі­ку ма­лих, си­ро­вин­них еко­но­мік, прив’яза­них до гло баль­них ци­клів си­ро­вин­ної кон’юн­кту­ри. Під­кре­сле­но, що на­ціо­наль­ні фі­нан­си та­ких еко но­мік кри­ти­чно за­ле­жать від фаз сві­то­вої кон’юн­кту­ри, але це не вра­хо­ву­є­ться Ва­шинг тон­ським кон­сен­су­сом. Зро­бле­но ви­сно­вок, що ні­ве­лю­ва­н­ня си­ро­вин­ної ура­зли­во­сті ви­ма­гає те­хно­ло­гі­чно­го роз­ви­тку і ви­ро­бни­чої мо­дер­ні­за­ції ма­лих еко­но­мік. Клю­чо­ві сло­ва: Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус; “ре­фор­ми пер­шо­го по­ко­лі­н­ня”; “ре­фор ми дру­го­го по­ко­лі­н­ня”; ма­ла, си­ро­вин­на еко­но­мі­ка; си­ро­вин­на кон’юн­кту­ра; те­хно­ло­гіч ний роз­ви­ток; мо­дер­ні­за­ція еко­но­мі­ки.

Спро­би ре­фор­му­ва­н­ня укра­їн­ської еко­но­мі­ки ма­ли мі­сце ще за ча­сів ко­лиш ньо­го СРСР, ко­ли ста­ла оче­ви­дною гли­би­на йо­го су­спіль­них про­блем і су­пу­тніх фі­нан­со­вих дис­ба­лан­сів. Про­те роз­бу­до­ву вла­сно­го го­спо­дар­сько­го ком­пле­ксу на­ша дер­жа­ва роз­по­ча­ла з мо­мен­ту про­го­ло­ше­н­ня сво­єї не­за­ле­жно­сті у сер­пні 1991 р., пі­сля чо­го во­на на де­ся­ти­річ­чя по­ри­ну­ла у бур­хли­вий по­тік “ра­ди­каль­них струк тур­них ре­форм”. На­зва­ти їх си­стем­ни­ми бу­ло б від­вер­тим пе­ре­біль­ше­н­ням, а не на­зва­ти – ні­се­ні­тни­цею. Адже, з одно­го бо­ку, змі­ни, що від­бу­лись у на­ціо­наль­ній еко­но­мі­ці за остан­ні 26 ро­ків, на­га­ду­ва­ли ско­рі­ше ха­о­ти­чний на­бір вну­трі­шньо су пе­ре­чли­вих за­хо­дів, які, вре­шті решт, спро­во­ку­ва­ли два Май­да­ни. З ін­шо­го бо­ку, ці змі­ни бу­ли та­ки­ми гли­бо­ки­ми, що те­пер уже май­же ні­що не на­га­дує про спо­сіб і стан­дар­ти жи­т­тя у ко­ли­шній Україні.

То­му сьо­го­дні з упев­не­ні­стю мо­жна ве­сти мо­ву про си­стем­ні змі­ни, що до­ко рін­но транс­фор­му­ва­ли на­ціо­наль­ну еко­но­мі­ку. Але пи­та­н­ня про те, чи до­тя­гу­ють во­ни до рів­ня ре­форм, ме­та яких по­ля­гає у по­кра­щен­ні до­бро­бу­ту су­спіль­ства і жи­т­тя гро­ма­дян, за­ли­ша­є­ться від­кри­тим. Адже лише той факт, що у 2016 р. ре­аль ний ВВП Укра­ї­ни був на 40% ниж­чим від від­по­від­но­го по­ка­зни­ка 1990 р., дає без­ліч під­став для роз­ду­мів про те, що ж са­ме від­бу­лось у кра­ї­ні та що від­бу­ва­є­ться в ній те­пер. Тим ча­сом та­ка ста­ти­сти­ка за всі­ма па­ра­ме­тра­ми пе­ре­ви­щує жа­хі­т­тя Вели кої де­пре­сії у США, яка уві­йшла у сві­то­ві під­ру­чни­ки як при­клад над­зви­чай­ної кри­зи су­ча­сно­сті.

Втім, що не ви­кли­кає дис­ку­сій, так це той факт, що впро­довж усьо­го цьо­го ча­су кра­ї­на ру­ха­лась у бік роз­бу­до­ви рин­ко­вих від­но­син. І це їй, від­вер­то ка­жу­чи, вда­лось. Ін­ша річ – на­скіль­ки отри­ма­на рин­ко­ва еко­но­мі­ка від­по­від­ає омрі­я­ній ме­ті. Одно­стай­ної дум­ки з при­во­ду при­чин фа­кти­чних роз­бі­жно­стей між на­шою ре­аль­ні­стю і ко­ли­шні­ми рин­ко­ви­ми мрі­я­ми сьо­го­дні не­має. Во­дно­час пра­кти­чно всі схо­дя­ться на то­му, що щось бу­ло не так. З огля­ду на це, одні кри­ти­ку­ють нео лі­бе­раль­ні га­сла ві­тчи­зня­них пе­ре­тво­рень, а ін­ші вка­зу­ють на те, що са­мі по со­бі га­сла бу­ли аб­со­лю­тно вір­ни­ми, але прин­ци­па­ми ре­форм в Україні во­ни так і не ста­ли.

Тим ча­сом за­слу­го­вує на ува­гу той факт, що за остан­ні 30 ро­ків змі­ни від­бу­лись і в іде­о­ло­гії са­мих нео­лі­бе­раль­них ре­форм. То­му сьо­го­дні во­ни зна­чно від­рі­зня­ють ся від 10 по­ча­тко­вих прин­ци­пів Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су, або то­го їх змі­сто­во го на­пов­не­н­ня, яке Дж. Со­рос охре­стив “рин­ко­вим фун­да­мен­та­лі­змом” [1].

Це до­зво­ляє зро­би­ти, при­найм­ні, де­кіль­ка ви­снов­ків. На­сам­пе­ред, на да­ний час зай­ву спро­ще­ність нео­лі­бе­раль­них “ре­форм пер­шо­го по­ко­лі­н­ня” ви­зна­но не тіль­ки їх кри­ти­ка­ми, але й при­хиль­ни­ка­ми (ін­ша річ, що пу­блі­чно це май­же не ко­мен­ту­є­ться). Від­по­від­но, про ко­ре­ктність нео­лі­бе­раль­них по­рад по­ча­тку 1990 х ро­ків, які не про­сто да­ва­лись, а іно­ді нав’язу­ва­ли­ся пе­ре­хі­дним еко­но­мі­кам із­зов­ні, те­пер уже не йде­ться. То­му і аргументи про спа­плю­же­н­ня нео­лі­бе­раль­них прин ци­пів в Україні при­ро­дно втра­ча­ють свою ко­ли­шню ва­гу. Про це, зокре­ма, свід­чить і ухи­ля­н­ня чин­но­го ке­рів­ни­цтва МВФ від зга­док про Ва­шинг­тон­ський кон­сен сус. Втім, кон­це­пту­аль­ний збіг “ре­форм дру­го­го по­ко­лі­н­ня” з про­гра­ма­ми фі­нан со­вої під­трим­ки Укра­ї­ни з бо­ку МВФ за­ли­шає від­кри­тим пи­та­н­ня що­до їх ефек тив­но­сті.

Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус: нео­лі­бе­раль­на “ре­во­лю­ція”

У 1989–1990 рр. еко­но­мі­чна тер­мі­но­ло­гія зба­га­ти­ла­ся но­вим по­ня­т­тям “Ва шинг­тон­ський кон­сен­сус”, яке бу­ло ви­ко­ри­ста­не Дж. Ві­льям­со­ном при ви­зна

чен­ні най­ва­жли­ві­ших ін­стру­мен­тів успі­шної еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки [2, c. 1; 3]. Тер­мін бу­ло за­про­по­но­ва­но при ана­лі­зі то­ді­шніх еко­но­мі­чних про­блем Ла­тин­ської Америки та основ­них при­чин, які не до­зво­ля­ли ба­га­тьом кра­ї­нам За­хі­дної пів­ку­лі пе­ре­йти до більш вда­лих мо­де­лей вла­сно­го роз­ви­тку.

За­сто­со­ву­ю­чи сло­во “Ва­шинг­тон”, ав­тор за­зна­чив, що во­но сто­су­є­ться як по­лі­ти­чних кіл Ва­шинг­то­на (вклю­ча­ю­чи членів Кон­гре­су США і ви­щих по­са­дов­ців аме­ри­кан­ської адмі­ні­стра­ції), так і те­хно­кра­тів, які пра­цю­ва­ли у роз­та­шо­ва­них у сто­ли­ці кра­ї­ни між­на­ро­дних фі­нан­со­вих ін­сти­ту­тах, еко­но­мі­чних агент­ствах уря ду США, Фе­де­раль­ній ре­зерв­ній си­сте­мі та моз­ко­вих цен­трах на зра­зок Ін­сти­ту­ту між­на­ро­дної еко­но­мі­ки [3, с. 1].

Оскіль­ки ста­т­тя з’яви­лась у пе­рі­од роз­кві­ту “рей­га­но­мі­ки” і “те­тче­ри­зму”, трі­ум­фу рин­ко­вих еко­но­мік, кін­ця ери “хо­ло­дної вій­ни”, ни­щів­ної по­раз­ки в ній ко­ли­шньо­го СРСР та йо­го со­ю­зни­ків, їх оче­ви­дної не­зда­тно­сті по­до­ла­ти си­стем ну кри­зу вла­сної го­спо­дар­ської мо­де­лі та за­галь­но­го від­чу­т­тя більш зна­чу­щих май бу­тніх сві­то­вих змін, то во­на отри­ма­ла на­ба­га­то шир­ші те­о­ре­ти­чний ре­зо­нанс, пра­кти­чну ва­гу і ко­ло по­тен­ці­аль­них адре­са­тів, ніж ті, що, мо­жли­во, очі­ку­ва­лись у мо­мент її на­пи­са­н­ня.

Так чи ні, але на пра­кти­ці тер­мін “Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус” став сприй ма­тись як ма­ні­фест при­хиль­ни­ків віль­но­го ринку в но­вих ре­а­лі­ях гло­баль­ної еко но­мі­ки. При­мі­тно, що та­ка ме­та­мор­фо­за ви­яви­ла­ся де­що не­спо­ді­ва­ною на­віть для ав­то­ра цьо­го тер­мі­на від­но­сно йо­го як на­пов­не­н­ня, так і подаль­шо­го тра­кту­ван ня, про що ним по­тім не­о­дно­ра­зо­во під­кре­слю­ва­ло­ся [2, c. 6]. Не­зва­жа­ю­чи на це, ін­те­ле­кту­аль­ний плід Дж. Ві­льям­со­на все ж ви­сли­знув з йо­го рук і став на­дба­н­ням сві­то­во­го спів­то­ва­ри­ства, отри­мав­ши тим са­мим но­ве жи­т­тя, не за­ле­жне від по гля­дів і по­ча­тко­вих на­мі­рів йо­го ви­на­хі­дни­ка. Але – що б і як він не за­пе­ре­чу­вав у подаль­шо­му – йо­го вла­сне ви­зна­н­ня то­го, що Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус є “ка пі­та­лі­змом віль­но­го ринку” [3, c. 8], який про­по­ну­є­ться Ва­шинг­то­ном усьо­му сві­то­ві, за­ли­ши­ло ма­ло мі­сця для роз­ду­мів і сум­ні­вів з при­во­ду йо­го те­о­ре­ти­чно­го змі­сту і пра­кти­чно­го спря­му­ва­н­ня, що­най­мен­ше, для тих, ко­му адре­су­ва­ли­ся за про­по­но­ва­ні 10 основ­них ін­стру­мен­тів успі­шної еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки.

Остан­ні роз­гля­да­ли­ся са­ме як ін­стру­мен­ти, а не як ці­лі еко­но­мі­чної по­лі­ти ки, до яких бу­ло від­не­се­но “стан­дар­тний на­бір” та­ких орі­єн­ти­рів, як зро­ста­н­ня, низь­ка ін­фля­ція, стій­кий пла­ті­жний ба­ланс і рів­но­мір­ний роз­по­діл до­хо­дів. От­же, для успі­шно­го ви­рі­ше­н­ня цих зав­дань Ва­шинг­тон­ським кон­сен­су­сом Дж. Ві­льям со­на бу­ло ви­зна­че­но та­кі ін­стру­мен­ти * [3, c. 2–8].

Бю­дже­тна ди­сци­плі­на. Оскіль­ки бю­дже­тна ди­сци­плі­на дав­но ви­зна­ча­ла­ся цен­траль­ним еле­мен­том усіх про­грам фі­нан­со­вої під­трим­ки МВФ, остіль­ки бу­ло під­кре­сле­но, що їх опо­нен­ти – при­хиль­ни­ки кейн­сі­ан­ських ме­то­дів сти­му­лю­ван ня і зна­чних бю­дже­тних де­фі­ци­тів – ста­ли вже “ви­мер­лим ви­дом”. Що ж до бю дже­тної ди­сци­плі­ни, то во­на пов’яза­на, на­сам­пе­ред, з прийня­тним рів­нем бю дже­тно­го де­фі­ци­ту, який пе­ред­ба­чає від­су­тність зро­ста­н­ня від­но­ше­н­ня бор­гу до ВВП (ВНП) або на­яв­ність зба­лан­со­ва­но­го бю­дже­ту, що­най­мен­ше, на се­ре­дньо стро­ко­вих про­між­ках ча­су.

Прі­о­ри­те­ти бю­дже­тних ви­да­тків. Оскіль­ки ба­лан­су­ва­н­ня бю­дже­ту ви­ма­гає змен­ше­н­ня ви­да­тків та/або збіль­ше­н­ня йо­го до­хо­дів, то най­біль­шу ува­гу слід

Хо­ча, здається, більш ло­гі­чним бу­ло б ве­сти мо­ву не про ін­стру­мен­ти, а про прин­ци­пи чи озна­ки еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки, але в да­но­му ви­пад­ку за­ли­ша­ю­ться ори­гі­наль­ні ви­зна­че­н­ня, за про­по­но­ва­ні автором тер­мі­на “Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус”.

при­ді­ля­ти са­ме пер­шо­му зав­дан­ню. Для цьо­го не­об­хі­дно ма­ти чі­ткий пе­ре­лік пріо ри­те­тних ста­тей бю­дже­тних ви­да­тків. До них ма­ють бу­ти від­не­се­ні ви­да­тки на осві ту, охо­ро­ну здо­ров’я та роз­ви­ток ін­фра­стру­кту­ри. При­чо­му аб­со­лю­тне зна­че­н­ня – з огля­ду на осо­бли­во­сті еко­но­мік, які роз­ви­ва­ю­ться, – має на­да­ва­ти­ся роз­ви­тко­ві за­кла­дів ба­зо­вої осві­ти і ме­ди­ци­ни, по­пит на які у су­спіль­стві є най­по­ши­ре­ні­шим (у то­му чи­слі з бо­ку най­менш за­хи­ще­них верств на­се­ле­н­ня). Що­до бю­дже­тних суб си­дій (осо­бли­во для по­кри­т­тя втрат дер­жав­них під­при­ємств), то від них ба­жа­но вза га­лі відмовитися на ко­ристь уже окре­сле­них прі­о­ри­те­тів.

По­да­тко­ва ре­фор­ма. Як і ра­ціо­на­лі­за­ція ви­да­тко­вої ча­сти­ни бю­дже­ту, по­дат ко­ва ре­фор­ма має бу­ти спря­мо­ва­на на змен­ше­н­ня йо­го де­фі­ци­ту. Це зав­да­н­ня пе­ред­ба­чає зни­же­н­ня ста­вок опо­да­тку­ва­н­ня з одно­ча­сним роз­ши­ре­н­ням по­дат ко­вої ба­зи.

Про­цен­тна став­ка. Во­на має ви­зна­ча­ти­ся рин­ком, бу­ти до­да­тною від­но­сно рів­ня ін­фля­ції, але по­мір­ко­ва­ною. Це, се­ред ін­шо­го, має про­ти­ді­я­ти від­пли­ву з кра­ї­ни де­фі­ци­тно­го ка­пі­та­лу і сти­му­лю­ва­ти бан­ків­ські за­оща­дже­н­ня. Пи­та­н­ня над­то ви­со­ких про­цен­тних ста­вок під час кри­зи (зокре­ма, в Ла­тин­ській Аме ри­ці) та спроб їх зни­зи­ти для “прі­о­ри­те­тних” се­кто­рів еко­но­мі­ки є су­пе­ре­чли вим, оскіль­ки не­ми­ну­че впи­ра­є­ться у ри­зик фор­му­ва­н­ня спри­я­тли­во­го се­ре­до ви­ща для роз­кві­ту ко­ру­пції.

Ва­лю­тний курс. Як і про­цен­тна став­ка, він мо­же ви­зна­ча­ти­ся рин­ком. Про­те ва­жли­ві­шим є не те, як йо­го ви­зна­чи­ти, а на яко­му рів­ні. Ре­аль­ний обмін­ний курс має бу­ти “кон­ку­рен­тним”, тоб­то сти­му­лю­ва­ти екс­порт і ма­кси­маль­не зро­ста­н­ня еко­но­мі­ки на осно­ві ви­ко­ри­ста­н­ня її ви­ро­бни­чо­го по­тен­ці­а­лу в та­кий спо­сіб, щоб де­фі­цит по­то­чно­го ра­хун­ку спи­рав­ся на стій­ку ба­зу фі­нан­су­ва­н­ня. Зви­чай­но, “кон ку­рен­тний” ва­лю­тний курс не по­ви­нен про­во­ку­ва­ти на­дмір­ну ін­фля­цію, яка за ва­жає вну­трі­шнім ін­ве­сти­ці­ям і зро­стан­ню ви­ро­бни­чо­го по­тен­ці­а­лу. Ре­аль­ний обмін­ний курс має бу­ти ста­біль­ним, щоб сти­му­лю­ва­ти ін­ве­сти­цій­ну ді­яль­ність, но­ві не­тра­ди­цій­ні ви­ди ви­ро­бни­цтва і зов­ні­шню від­кри­тість еко­но­мі­ки, що роз ви­ва­є­ться.

Тор­го­вель­на по­лі­ти­ка. Во­на по­вин­на пе­ред­ба­ча­ти лі­бе­ра­лі­за­цію ім­пор­ту, не об­хі­дну для отри­ма­н­ня (за кон­ку­рен­тни­ми ці­на­ми) про­мі­жної про­ду­кції, що ви ко­ри­сто­ву­є­ться в екс­порт­но­му ви­ро­бни­цтві. Най­гір­шим ви­дом ім­порт­но­го про те­кціо­ні­зму є лі­цен­зу­ва­н­ня. У ра­зі не­об­хі­дно­сті кра­ще ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти ім­порт­ні та­ри­фи. Але і в цьо­му ви­пад­ку тре­ба пе­ре­дба­чи­ти їх від­су­тність для ім­пор­ту про між­ної про­ду­кції, не­об­хі­дної екс­порт­но­му ви­ро­бни­цтву. Іде­аль­ною є мо­дель віль­ної тор­гів­лі. Про­те во­на та­кож мо­же ма­ти ви­ня­тки, якщо йде­ться про мо­ло­ді ін­ду­стрі­аль­ні га­лу­зі. У та­ко­му ви­пад­ку за­хи­сні пре­фе­рен­ції слід надавати на чі­тко ви­зна­че­ні стро­ки.

Пря­мі іно­зем­ні ін­ве­сти­ції. Хо­ча віль­ний рух фі­нан­со­во­го ка­пі­та­лу не роз­гля да­є­ться як ва­жли­вий прі­о­ри­тет, про­те обме­же­н­ня ПІІ, що над­хо­дять до не­до­стат ньо роз­ви­ну­тої еко­но­мі­ки, є від­вер­тою ні­се­ні­тни­цею.

При­ва­ти­за­ція. Основна при­чи­на, яка зу­мов­лює не­об­хі­дність при­ва­ти­за­ції, по­ля­гає у то­му, що при­ва­тні під­при­єм­ства є ефе­ктив­ні­ши­ми, ніж дер­жав­ні. Крім то­го, при­ва­ти­за­ція мо­же змен­ши­ти про­бле­ми бю­дже­ту шля­хом ге­не­ру­ва­н­ня йо­го до­да­тко­вих до­хо­дів (у ко­ро­тко­стро­ко­во­му пе­рі­о­ді) з одно­ча­сним зни­же­н­ням ін­вес ти­цій­них ви­трат (дов­го­стро­ко­вий ефект). Сти­му­лю­ва­н­ня іно­зем­ної при­ва­ти­за­ції ста­ло офі­цій­ною по­лі­ти­кою США пі­сля на­го­ло­су на ній у Пла­ні Бей­ке­ра 1985 р.

З то­го ча­су МВФ і Сві­то­вий банк по­ча­ли актив­но під­три­му­ва­ти при­ва­ти­за­цію в Ла­тин­ській Аме­ри­ці та в ін­ших кра­ї­нах сві­ту.

Де­ре­гу­ля­ція. Во­на акти­ві­зує кон­ку­рен­цію та під­при­єм­ни­цтво, оскіль­ки ре­гу ля­тор­ний кон­троль ускла­днює від­кри­т­тя бі­зне­су та ін­ве­сту­ва­н­ня, ство­рює бар’є ри для ім­пор­ту, над­хо­дже­н­ня іно­зем­них ін­ве­сти­цій та ре­па­трі­а­ції до­хо­дів від них, спо­тво­рює кре­ди­ту­ва­н­ня, про­во­кує ви­со­кі кор­по­ра­тив­ні по­да­тки че­рез надання шту­чних по­да­тко­вих пре­фе­рен­цій. Крім то­го, спів­ро­бі­тни­кам ре­гу­ля­тор­них ор­га­нів, як пра­ви­ло, не до­пла­чу­ють, що, у свою чер­гу, спо­ну­кає їх до ко­ру­пції. Від усіх цих ви­крив­лень по­тер­пає при­ва­тний бі­знес, і на­сам­пе­ред – ма­лі та се­ре­дні під­при­єм­ства.

За­хист прав вла­сно­сті. Ця ви­мо­га є нор­мою в та­ких еко­но­мі­чно роз­ви­ну­тих кра­ї­нах, як США. То­му там її вва­жа­ють при­ро­дною і спе­ці­аль­ної ува­ги на неї не звер­та­ють. Про­те це пи­та­н­ня не є ба­наль­ні­стю для еко­но­мік, які роз­ви­ва­ю­ться, і то­му во­ни по­вин­ні при­ді­ля­ти осо­бли­ву ува­гу за­хи­сту прав вла­сно­сті.

На­ве­де­ний пе­ре­лік еко­но­мі­чних ін­стру­мен­тів/прин­ци­пів є до­ста­тньо сим­пто ма­ти­чним, що­най­мен­ше, з де­кіль­кох при­чин. На­сам­пе­ред, він ви­яв­ля­є­ться зна­йо мим не тіль­ки для фа­хів­ців, але на­віть для ба­га­тьох гро­ма­дян на­шої кра­ї­ни че­рез по­стій­не звер­не­н­ня до йо­го скла­до­вих упро­довж остан­ніх 26 ро­ків: спо­ча­тку спів­ро бі­тни­ків між­на­ро­дних фі­нан­со­вих ін­сти­ту­тів і чи­слен­них між­на­ро­дних екс­пер­тів, які на­да­ють кон­суль­та­тив­ні послуги дер­жав­ним ор­га­нам Укра­ї­ни, а зго­дом – і пред став­ни­ків са­мих цих ор­га­нів. От­же, сьо­го­дні на­ве­де­ні прин­ци­пи на­стіль­ки вко­ре ни­лись у сприйнят­ті ознак успі­шної еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки, що на­вряд чи мо­жуть спро­во­ку­ва­ти сер­йо­зні дис­ку­сії не тіль­ки у фа­хо­во­му се­ре­до­ви­щі, але на­віть за йо­го ме­жа­ми.

Ви­кла­де­не свід­чить про успі­шне про­су­ва­н­ня і про­па­ган­ду ба­зо­вих по­сту­ла­тів Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су. При­чо­му на­ша вла­сна зви­чка до них жо­дним чи ном не су­пе­ре­чить між­на­ро­дно­му до­сві­ду. Адже сьо­го­дні всі на­ве­де­ні уяв­ле­н­ня є зви­чай­ни­ми не тіль­ки для ака­де­мі­чних кіл, але й для уні­вер­си­тет­ських ау­ди­то­рій, на­віть для сту­ден­тів під час від­ві­ду­ва­н­ня ле­кцій і се­мі­нар­ських за­нять, не ка­жу­чи вже про скла­да­н­ня іспи­тів чи за­хист ди­плом­них ро­біт.

Та­ке по­ши­ре­н­ня за­зна­че­них по­сту­ла­тів не мо­жна по­ясни­ти ви­клю­чно ефек том про­па­ган­ди або при­му­со­во­го нав’язу­ва­н­ня із­зов­ні. Спра­ва в то­му, що всі во­ни є до­ста­тньо про­сти­ми й ло­гі­чни­ми, щоб ді­ста­ти щи­ру під­трим­ку у біль­шо­сті на­се ле­н­ня, і тим більше – у бі­зне­су. Адже ма­ло хто спе­ре­ча­ти­ме­ться з тим, що ко­руп ція – це су­спіль­на бі­да; ви­да­тки ма­ють від­по­від­а­ти не тіль­ки до­хо­дам, але й пра­ці, за­тра­че­ній для їх отри­ма­н­ня; дер­жа­ва по­вин­на опі­ку­ва­ти­ся не стіль­ки до­бро­бу том по­лі­ти­ків і чи­нов­ни­ків, скіль­ки осві­тою ді­тей та їхнім ме­ди­чним за­хи­стом; уря­ди бі­дних кра­їн по­кли­ка­ні дба­ти про роз­ви­ток ін­фра­стру­кту­ри, адже у бі­зне­су для цьо­го, як пра­ви­ло, про­сто не ви­ста­чає ко­штів та ор­га­ні­за­цій­но­го до­сві­ду; іно зем­ні ін­ве­сти­ції мо­жуть при­не­сти де­фі­ци­тну те­хні­ку, те­хно­ло­гії та на­ви­чки; за хист вла­сно­сті – це най­кра­ща під­трим­ка пра­це­лю­бно­сті, під­при­єм­ни­цтва і твор чо­сті, а кон­ку­рен­ція – енер­гія бі­зне­су і про­гре­су, і чим її більше, тим ви­щим є до­бро­бут су­спіль­ства в ці­ло­му та ко­жно­го гро­ма­дя­ни­на окре­мо.

По­зи­тив­не вра­же­н­ня від за­про­по­но­ва­них по­ло­жень Ва­шинг­тон­сько­го кон сен­су­су ви­яв­ля­є­ться ще біль­шим, якщо вра­ху­ва­ти щи­рість їх об­грун­ту­ва­н­ня. Так, під­кре­слю­ю­чи не­об­хі­дність бо­роть­би з бю­дже­тни­ми де­фі­ци­та­ми, ав­тор вка­зує, що во­ни є на­слід­ком не еко­но­мі­чної ло­гі­ки і спе­ці­аль­них роз­ра­хун­ків, а від­сут

но­сті по­лі­ти­чної му­жно­сті узго­джу­ва­ти ви­тра­ти з до­хо­да­ми. Якщо опе­ра­цій­ний де­фі­цит бю­дже­ту пе­ре­ви­щує 1–2% ВВП (ВНП) і не пов’яза­ний з ін­ве­сту­ва­н­ням в ін­фра­стру­кту­ру, то він є від­вер­тим по­лі­ти­чним про­ва­лом. У кри­ти­ці бю­дже­тних суб­си­дій зга­ду­ю­ться ви­пад­ки, ко­ли во­ни при­зво­ди­ли до то­го, що бен­зин ко­шту вав де­шев­ше за во­ду, а сви­ней по­чи­на­ли го­ду­ва­ти хлі­бом, або ко­ли суб­си­до­ва­ні сіль­сько­го­спо­дар­ські кре­ди­ти ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли­ся для за­без­пе­че­н­ня при­хиль­но­сті по­лі­ти­чно впли­во­вих лен­длор­дів, які по­тім вкла­да­ли їх у дер­жав­ні цін­ні па­пе­ри.

Крім то­го, на дум­ку Дж. Ві­льям­со­на, у Ва­шинг­то­ні на­да­є­ться від­но­сно не­ве ли­ка під­трим­ка прі­о­ри­те­тно­сті віль­но­го ру­ху ка­пі­та­лу у кра­ї­нах, які ви­му­ше­ні йо­го ім­пор­ту­ва­ти, утри­му­ю­чи вла­сні на­ціо­наль­ні за­оща­дже­н­ня для вну­трі­шніх ін­вес ти­цій * . Во­дно­час під­кре­слю­ю­ться ва­жли­вість роз­ви­тку ви­ро­бни­цтва та екс­пор­ту не­тра­ди­цій­них ви­дів про­ду­кції, а та­кож не­га­тив­не став­ле­н­ня до еко­но­мі­чно­го про­те­кціо­ні­зму, що­най­мен­ше, якщо він за­сто­со­ву­є­ться не у США. Ви­зна­є­ться, що ця кра­ї­на да­ле­ко не зав­жди до­дер­жу­є­ться прин­ци­пів Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су су: у ній мо­жна спо­сте­рі­га­ти ви­пад­ки на­дмір­них бю­дже­тних де­фі­ци­тів, за­ви­ще но­го кур­су до­ла­ра, ко­ру­пцій­них скан­да­лів то­що.

На­ре­шті, вар­то за­ува­жи­ти, що ав­тор ви­клав і вла­сне став­ле­н­ня до окре­мих пи­тань. Так, він вва­жає, що при­ва­тна вла­сність не зав­жди є ефе­ктив­ні­шою, ніж дер­жав­на, а бю­дже­тні суб­си­дії за пев­них умов є ко­ри­сни­ми. Ві­дзна­ча­є­ться, що “збі­глий” ка­пі­тал на­вряд чи по­вер­не­ться до еко­но­мі­ки, яка роз­ви­ва­є­ться, тіль­ки че­рез за­про­ва­дже­н­ня нею всіх пун­ктів Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су, оскіль­ки та­ке зав­да­н­ня ви­ма­гає ні­ве­лю­ва­н­ня по­да­тко­вих мо­ти­вів, які мо­жуть пе­ре­бу­ва­ти по­за її ме­жа­ми.

Про­те, не­зва­жа­ю­чи на всі ці ню­ан­си та за­ува­же­н­ня, Ва­шинг­тон­ський кон сен­сус став спри­йма­ти­ся су­то крізь при­зму рин­ко­во­го ра­ди­ка­лі­зму. Пі­зні­ше ав­тор цьо­го тер­мі­на з по­ди­вом за­зна­чав, що, зде­біль­шо­го, йо­го спри­йма­ють у сві­ті, як у Ла­тин­ській Аме­ри­ці, – як си­но­нім су­ча­сно­го “нео­лі­бе­ра­лі­зму” (або “рин­ко­во­го фун­да­мен­та­лі­зму” за ви­зна­че­н­ням Дж. Со­ро­са) [2, c. 7; 4, c. 2]. Тер­мін ви­явив­ся та­ким влу­чним, що швид­ко отри­мав вла­сне жи­т­тя, і зго­дом йо­го ви­на­хі­дник фак ти­чно втра­тив будь який істо­тний вплив на йо­го змі­сто­ве тра­кту­ва­н­ня ін­ши­ми еко­но­мі­ста­ми.

“Кон­тр­ре­во­лю­ція” і змі­на кон­ту­рів: пост Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус, Ва­шинг­тон­ська плу­та­ни­на і пі­сля Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су

Здається, що одна з при­чин по­пу­ляр­но­сті окре­мих еко­но­мі­чних кон­це­пцій по­ля­гає в їх пра­кти­чно­му зв’яз­ку з по­тре­ба­ми дер­жав­ної по­лі­ти­ки. Так, теорія Дж. Кейн­са на­о­чно по­ясни­ла, до яких бю­дже­тних за­хо­дів ма­ють вда­ва­тись уря ди, щоб по­до­ла­ти кри­зо­ве сти­ска­н­ня еко­но­мі­ки та за­без­пе­чи­ти її подаль­ше ста ле зро­ста­н­ня. М. Фрі­дман та­кож спро­міг­ся не тіль­ки об­грун­ту­ва­ти но­ву (кон­ку ру­ю­чу) те­о­рію, але й за­про­по­ну­ва­ти на її ба­зі чі­ткі та зро­зумі­лі пра­ви­ла мо­не­тар ної по­лі­ти­ки, не­об­хі­дні для під­три­ма­н­ня ста­ло­го еко­но­мі­чно­го зро­ста­н­ня. І хо­ча зго­дом з’ясу­ва­ло­ся, що оби­дві те­о­рії ма­ють вла­сні обме­же­н­ня, во­ни, все ж, ста ли кла­си­чни­ми, при­чо­му не в остан­ню чер­гу зав­дя­ки сво­є­му при­кла­дно­му ха ра­кте­ру, можливості яко­го в чер­го­вий раз вда­ло­ся до­ве­сти під час ви­хо­ду з гло баль­ної кри­зи 2008–2009 рр.

По суті, Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус про­дов­жив цю пра­кти­ку. Мо­жли­во, він то­му і став та­ким зна­ме­ни­тим, що окре­слив прин­ци­пи нео­лі­бе­раль­но­го мейн­стрі­ма

Слід вра­хо­ву­ва­ти, що ста­т­тю бу­ло опу­блі­ко­ва­но по­над чверть сто­лі­т­тя то­му.

у ви­гля­ді сти­сло­го пра­кти­чно­го ке­рів­ни­цтва. Без­умов­но, мо­жна спе­ре­ча­ти­ся, на скіль­ки вда­лим ви­явив­ся йо­го ви­клад. Про­те від­су­тність фор­маль­них за­ува­жень з бо­ку тих ін­сти­ту­цій, яким йо­го бу­ло при­пи­са­но, свід­чить про їх мов­ча­зну зго­ду з йо­го змі­стом. Більше то­го, жва­ві дис­ку­сії кін­ця 1990 х ро­ків і по­ча­тку “ну­льо­вих” з при­во­ду Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су свід­чать, що у йо­го при­хиль­ни­ків чи­сель но­сті та впли­во­во­сті бу­ло не мен­ше, ніж у йо­го кри­ти­ків. Більше то­го, пер­ші во ло­ді­ли та­ки­ми пі­до­йма­ми мі­жна­ро­дно­го фі­нан­со­во­го пе­ре­ко­на­н­ня, про які їх опо нен­ти не мо­гли на­віть мрі­я­ти.

Пост ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус. Се­ред кри­ти­ків “нео­лі­бе­раль­ної ре­во­лю­ції” ві­дра­зу ви­окре­мив­ся Дж. Сті­гліц. Але мі­шен­ню йо­го яскра­вої кри­ти­ки, ві­до­мої як “пост ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус”, ста­ли не стіль­ки 10 тез Дж. Ві­льям­со­на, скіль­ки по­лі­ти­ка між­на­ро­дних фі­нан­со­вих ін­сти­ту­тів і Мін­фі­ну США, що про­по­ну­ва­ла­ся ни­ми у 1980–1990 х ро­ках для менш роз­ви­ну­тих еко­но­мік [5, c. 1]. Оскіль­ки ж пер­ші та дру­га збі­га­ли­ся не на всі 100%, то тер­мін “Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус” по­чав ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­ся де­що іна­кше, ніж про­по­ну­вав йо­го ви­на­хі­дник. Але, крім са­мо го ви­на­хі­дни­ка цьо­го тер­мі­на, та­кий “змі­сто­вий зсув” не спро­во­ку­вав сер­йо­зних за­пе­ре­чень з бо­ку ін­ших уча­сни­ків то­ді­шніх дис­ку­сій, що мо­жна бу­ло тра­кту­ва­ти як їхню мов­ча­зну зго­ду. При­найм­ні, ко­ли на по­ча­тку 1990 х ро­ків ста­ли го­во­ри­ти про “ре­фор­ми пер­шо­го по­ко­лі­н­ня” [6, c. 266], їх нео­лі­бе­раль­на ін­тер­пре­та­ція пра­ктич но збі­га­ла­ся з ри­са­ми са­ме то­го Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су, на який обру­ши­ла­ся кри­ти­ка Дж. Сті­глі­ца. Що­до “ре­форм дру­го­го по­ко­лі­н­ня”, то во­ни пе­ред­ба­ча­ли не стіль­ки кри­ти­ку, скіль­ки удо­ско­на­ле­н­ня ре­форм пер­шої хви­лі.

При цьо­му “ре­фор­ми пер­шо­го по­ко­лі­н­ня” ба­зу­ва­ли­ся на ві­рі у без­ме­жну ефек тив­ність ринку і сто­су­ва­ли­ся при­ва­ти­за­ції, лі­бе­ра­лі­за­ції та ма­кро­ста­біль­но­сті з пе­ре­ва­жним акцен­том на ці­но­вій ста­біль­но­сті. Во­ни та­кож пе­ред­ба­ча­ли по­слаб ле­н­ня – аж до мі­ні­мі­за­ції – ролі дер­жа­ви [7].

На це Дж. Сті­гліц, між ін­шим, від­по­від­ав, що та­кий під­хід не роз­гля­дає ні екс­тер­на­лій, ні су­спіль­них благ, ні пи­тань осві­ти * . Про­те він пе­ред­ба­чає існу­ван ня до­ско­на­ло­го ринку ка­пі­та­лу (як­би це бу­ло ре­аль­ні­стю, то бі­дні на ка­пі­тал еко но­мі­ки ма­ли б йо­го мит­тє­во отри­ма­ти від ін­ду­стрі­аль­них кра­їн зав­дя­ки ви­щій нор­мі до­хі­дно­сті вла­сних ін­ве­сти­цій. Але цьо­го не тра­пля­є­ться, і на­віть у ще­дрі 1990 ті ро­ки до­ступ до та­ко­го ка­пі­та­лу був лише у окре­мих се­кто­рів окре­мих кра­їн, які роз­ви­ва­ю­ться). Ва­у­чер­на при­ва­ти­за­ція в ко­ли­шньо­му СРСР ста­ла по­смі­хо­вись ком над іде­єю рин­ко­вих пе­ре­тво­рень ** . Не­ве­ли­ка ін­фля­ція не є пе­ре­шко­дою для еко­но­мі­чно­го зро­ста­н­ня, то­ді як гро­шо­вий го­лод 1990 х ро­ків жи­вив кри­зу не пла­те­жів у ря­ді ко­ли­шніх ра­дян­ських ре­спу­блік *** .

Ре­фор­ма фі­нан­со­во­го се­кто­ру ви­ма­гає не стіль­ки лі­бе­ра­лі­за­ції, скіль­ки при скі­пли­во­го ре­гу­лю­ва­н­ня, від­су­тність яко­го ста­ла одні­єю з при­чин азі­ат­ської кри зи на­при­кін­ці 1990 х ро­ків. Між­на­ро­дні кре­ди­то­ри ви­су­ва­ють над­то жорс­ткі ви мо­ги до стро­ків за­про­ва­дже­н­ня со­ці­аль­них ре­форм або при­ва­ти­за­ції – при то­му, що еко­но­мі­чно роз­ви­ну­ті кра­ї­ни у се­бе вдо­ма з та­ки­ми умо­ва­ми не по­го­джу­ють ся. Спо­сте­рі­га­є­ться плу­та­ни­на з ці­ля­ми й за­со­ба­ми ре­форм: як пра­ви­ло, при­ва­ти за­ція та лі­бе­ра­лі­за­ція роз­гля­да­ю­ться як їх ці­лі, що є по­мил­ко­вим **** .

Оче­ви­дно, остан­нє за­ува­же­н­ня не мо­гло сто­су­ва­ти­ся по­гля­дів Дж. Ві­льям­со­на. Від­вер­то кри­ти­чно її оці­нив і Дж. Ві­льям­сон. На­справ­ді при­чи­ни не­пла­те­жів бу­ли скла­дні­ши­ми і ви­хо­ди­ли за ме­жі су­то гро­шо­во кре­ди­тної по­лі­ти­ки цен­траль­них бан­ків. **** Це за­ува­же­н­ня та­кож не мо­же бу­ти від­не­се­не на адре­су Дж. Ві­льям­со­на.

Роль дер­жа­ви Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус звів до за­без­пе­че­н­ня ви­ко­на­н­ня кон­тра­ктів і за­хи­сту прав вла­сно­сті. Але Схі­дна Азія пі­шла да­лі та до­ся­гла сер­йоз них успі­хів. У цьо­му від­но­шен­ні про­ми­сло­вий роз­ви­ток Пів­ден­ної Ко­реї чи Тай ва­ню не­мо­жли­во уя­ви­ти без актив­ної ін­ду­стрі­аль­ної по­лі­ти­ки їх дер­жав. Ко­ли в ін­ших ку­то­чках сві­ту бі­знес по­тер­пав від де­фі­ци­ту ка­пі­та­лу, дер­жа­ви Схі­дної Азії за­без­пе­чу­ва­ли ним вла­сних екс­пор­те­рів, осо­бли­во в те­хно­ло­гі­чних се­кто­рах, що ма­ло по­зи­тив­ні екс­тер­на­лії для еко­но­мі­чно­го по­штов­ху ба­га­тьох ін­ших мі­сце­вих під­при­ємств.

Як­би нео­кла­си­чні мо­де­лі бу­ли ко­ре­ктни­ми, то не бу­ло б по­тре­би у ство­рен­ні Сві­то­во­го бан­ку з МВФ. Про­те їх існу­ва­н­ня є на­о­чним ви­зна­н­ням чи­слен­них і гли­бо­ких про­ва­лів ринку. Вва­жа­ти, що всі еко­но­мі­чні про­бле­ми по­ро­дже­ні дер жа­вою, – си­стем­на по­мил­ка. Без­умов­но, у дер­жа­ви є вла­сні про­ва­ли (та­кож і під час ко­ри­гу­ва­н­ня ринку). Ни­ми, зокре­ма, мо­жна час­тко­во по­ясни­ти і по­яву са­мо го Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су. Але це не озна­чає, що від по­тен­ці­а­лу дер­жа­ви вар­то відмовитися. То­му за­галь­не зав­да­н­ня по­ля­гає в одно­ча­сно­му по­кра­щен­ні як фун­кціо­ну­ва­н­ня ринку з дер­жа­вою, так і їх ко­ор­ди­на­цій­них зв’яз­ків.

Тем­пи зро­ста­н­ня кра­їн Ла­тин­ської Америки, ко­ли во­ни ре­тель­но до­три­му­ва ли­ся нео­лі­бе­раль­ної мо­де­лі про­тя­гом 1990 х ро­ків, бу­ли удві­чі ниж­чи­ми, ніж у 1960–1970 х ро­ках – під час “про­валь­ної” (з нео­лі­бе­раль­ної то­чки зо­ру) по­лі­ти­ки ім­пор­то­за­мі­ще­н­ня, хо­ча во­на, без­умов­но, ма­ла свої вла­сні про­ра­хун­ки. Бо­лі­вія слу­гує при­кла­дом ста­ран­но­го по­слі­дов­ни­ка Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су, який був зму­ше­ний дов­го за­пи­ту­ва­ти, ко­ли з’яв­ля­ться здо­бу­тки пі­сля гір­ко­ти втрат.

У та­ких випадках іде­о­ло­ги кон­сен­су­су ви­га­ду­ють чер­го­ву при­чи­ну, яку не вра ху­ва­ла кра­ї­на – про­зе­літ нео­лі­бе­ра­лі­зму. При­чо­му ця при­чи­на під­ла­што­ву­є­ться під ха­ра­ктер про­ва­лу. На­при­клад, ко­ли не від­бу­лось очі­ку­ва­но­го зро­ста­н­ня, “ре фор­ми дру­го­го по­ко­лі­н­ня” за­про­по­ну­ва­ли до­пов­ни­ти при­ва­ти­за­цію при­ро­дних мо­но­по­лій кон­ку­рен­тною по­лі­ти­кою. Про­бле­ма не­рів­но­сті зму­си­ла звер­ну­ти ува­гу на жі­но­чу осві­ту та по­си­ле­н­ня со­ці­аль­но­го за­хи­сту. Ко­ли й це не спра­цю­ва­ло, Ва шинг­тон­ський кон­сен­сус бу­ло зба­га­че­но шля­хом ура­ху­ва­н­ня яко­сті ін­сти­ту­тів та управ­лі­н­ня. Але, як пра­ви­ло, роз­мо­ви про ефе­ктив­ні ін­сти­ту­ти обме­жу­ю­ться лише на­ве­де­н­ням їх окре­мих при­кла­дів. Пи­та­н­ня ж їх пра­кти­чної роз­бу­до­ви за­ли­ша ються від­кри­ти­ми.

Кри­ти­ка з бо­ку Дж. Сті­глі­ца, вре­шті решт, кон­ста­ту­ва­ла не­мо­жли­вість до ся­гне­н­ня успі­ху ні в ме­жах “ре­форм пер­шо­го по­ко­лі­н­ня”, ні в ме­жах “ре­форм дру­го­го по­ко­лі­н­ня”. В цій кри­ти­ці бу­ло від­зна­че­но від­су­тність уні­вер­саль­но­го на бо­ру вда­лих пра­вил для всіх ти­пів еко­но­мі­чних ре­форм, а їх по­тен­ці­аль­на ефек тив­ність пов’язу­ва­лась із за­сто­су­ва­н­ням пра­виль­ної ком­бі­на­ції рин­ко­вих сил і дер жав­но­го ре­гу­лю­ва­н­ня.

Ва­шинг­тон­ська плу­та­ни­на. Д. Ро­дрік не дав на­зви сво­їй кри­ти­ці, про­те ви клав вла­сне став­ле­н­ня до пре­дме­та дис­ку­сії в на­зві пра­ці “Про­ща­вай, Ва­шинг тон­ський кон­сен­сус, при­віт, Ва­шинг­тон­ська плу­та­ни­на?” [8]. Її кри­ти­чні ви­снов ки та аргументи ба­га­то в чо­му збі­гли­ся з до­во­да­ми і ви­снов­ка­ми Дж. Сті­глі­ца.

Під­су­мо­ву­ю­чи де­ся­ти­річ­чя від­чай­ду­шних рин­ко­вих ре­форм, які від­бу­ва­лись у сві­ті у 1990 х ро­ках, Д. Ро­дрік кон­ста­ту­вав, що пі­сля під­ра­хун­ку їх здо­бу­тків уже ні­хто не ві­рить у Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус. Але, з чим май­же всі по­го­джу­ю­ться, так це з тим, що йо­го по­сту­ла­ти “пра­цю­ють” не так, як тре­ба. Пі­сля то­го, як на­віть най­пал­кі­ші при­хиль­ни­ки Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су ви­зна­ли, що йо­го до­сяг

не­н­ня не від­по­від­а­ють по­ча­тко­вим спо­ді­ва­н­ням, має йти­ся не про те, мер­твий він чи жи­вий, а про те, чим йо­го за­мі­ни­ти.

Адже де­ся­ти­річ­чя рин­ко­во­го ен­ту­зі­а­зму, що охо­пив Ла­тин­ську Аме­ри­ку, Схі­дну Єв­ро­пу та Афри­ку на пів­день від Са­ха­ри, не при­не­сло очі­ку­ва­них ре­зуль­та­тів. І це – при то­му, що по­ту­жність при­ва­ти­за­ції, де­ре­гу­ля­ції та лі­бе­ра­лі­за­ції тор­гів­лі, які від­бу лись у ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ських і схі­дно­єв­ро­пей­ських кра­ї­нах, бу­ла, ймо­вір­но, най­ви щою за всю істо­рію люд­ства. За­хо­пле­ність рин­ко­ви­ми пе­ре­тво­ре­н­ня­ми бу­ла та­кою ве­ли­кою, що фі­нан­со­ва лі­бе­ра­лі­за­ція та від­кри­т­тя ру­ху ка­пі­та­лу яв­но пе­ре­вер­ши­ли очі­ку­ва­н­ня Дж. Ві­льям­со­на. Всу­пе­реч йо­го за­ува­же­н­ням з при­во­ду не­ко­ре­ктної ін­тер­пре­та­ції Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су, Д. Ро­дрік під­кре­слив, що кри­ти­ки спри­йма­ють йо­го як спро­бу від­кри­то­го при­му­су кра­їн, які роз­ви­ва­ю­ться, до “нео лі­бе­ра­лі­зму” та “рин­ко­во­го фун­да­мен­та­лі­зму”.

Ін­сти­ту­цій­на та со­ці­аль­на ней­траль­ність “ре­форм пер­шо­го по­ко­лі­н­ня” під­штов­хну­ла до їх удо­ско­на­ле­н­ня, яке вклю­чи­ло спе­ці­аль­ний на­го­лос на яко­сті та роз­бу­до­ві рин­ко­вих і дер­жав­них ін­сти­ту­тів. Сти­сле по­рів­ня­н­ня цих двох ге­не ра­цій ре­форм Д. Ро­дрік ви­клав у ви­гля­ді по­рів­няль­ної та­бли­ці. При­чо­му, якщо по­ча­тко­вий ва­рі­ант Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су вклю­чав 10 пун­ктів, то в йо­го по­лі­пше­но­му ва­рі­ан­ті до них бу­ло до­да­но ще 10 но­вих пун­ктів [8, c. 978]. Ці но­ві пун­кти від­обра­жа­ють за­хо­ди що­до со­ці­аль­но­го за­хи­сту і по­кра­ще­н­ня фун­кціо­ну ва­н­ня су­спіль­них ін­сти­ту­тів. Про­те Д. Ро­дрік за­зна­чив, що во­ни по­ча­ли ві­ді­гра­ва ти роль та­кої самої ман­три, як і ін­фля­ція у “ре­фор­мах пер­шо­го по­ко­лі­н­ня”. Інак ше ка­жу­чи, якщо пра­виль­но на­ла­шту­ва­ти ін­сти­ту­ти (ці­ни), то пі­сля цьо­го всі ре фор­ми пі­дуть на­ле­жним чи­ном.

Але про­бле­ма по­ля­гає в то­му, що со­ці­аль­ні ін­сти­ту­ти – це над­зви­чай­но інер­цій­ні яви­ща, які гли­бо­ко вко­рі­ню­ю­ться у по­ри всьо­го су­спіль­ства. То­му для їх змі­ни по­трі­бні ве­ли­кі про­між­ки ча­су. За та­ких умов спо­ді­ва­ти­ся на по­зи­тив­ні дов­го стро­ко­ві ре­зуль­та­ти ви­яв­ля­є­ться над­зви­чай­но про­бле­ма­ти­чним, якщо вза­га­лі мож ли­вим * . Тим більше, що ін­сти­ту­цій­ні ре­фор­ми, які пе­ре­ду­ють жва­во­му еко­но­міч

До цьо­го та­кож мо­жна до­да­ти, що за­зна­че­ні обме­же­н­ня яв­но не за­ва­жа­ли успі­ху ре­форм у Схі­дній Азії, адже там бу­ло ви­ко­ри­ста­но ті ін­сти­ту­ти, які вже існу­ва­ли, а їх по­сту­по­ве ре­фор му­ва­н­ня від­бу­ва­ло­ся па­ра­лель­но з ре­фор­му­ва­н­ням ін­ших ла­нок на­ціо­наль­ної еко­но­мі­ки (або на­віть по­віль­ні­ше).

но­му зро­стан­ню, не­рід­ко ста­ють ре­зуль­та­том та­ких гли­бо­ких су­спіль­них по­тря­сінь, як вій­на і роз­ді­ле­н­ня кра­ї­ни (Схі­дна та За­хі­дна Ні­меч­чи­на, Пів­ні­чна та Пів­ден­на Ко­рея). Це по­ро­джує сум­ні­ви з при­во­ду го­тов­но­сті бі­дних кра­їн пла­ти­ти та­ку ці­ну за при­ско­ре­н­ня сво­го еко­но­мі­чно­го зро­ста­н­ня.

На дум­ку Д. Ро­дрі­ка, фо­ку­су­ва­н­ня ре­форм на ін­сти­ту­цій­них змі­нах є ту­пи­ко вим на­пря­мом, на­сам­пе­ред, оскіль­ки не­має чі­тко­го зв’яз­ку між ха­ра­кте­ром ін­сти ту­тів та еко­но­мі­чним зро­ста­н­ням. Так, якщо Ки­таю вда­лось отри­ма­ти ве­ли­кі іно зем­ні ін­ве­сти­ції в умо­вах дер­жав­ної вла­сно­сті, то Ро­сія не спро­мо­гла­ся цьо­го зро би­ти, хо­ча в ній і па­ну­ва­ла при­ва­тна вла­сність за­хі­дно­го зраз­ка. Крім то­го, ре­гре­сій­ні рів­ня­н­ня з ви­ко­ри­ста­н­ням “ін­сти­ту­цій­них” змін­них не до­зво­ли­ли * до­сяг­ти очі­ку­ва­них ре­зуль­та­тів.

Ви­снов­ки Д. Ро­дрі­ка від­но­сно Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су та йо­го мо­ди фі­ка­цій – “ре­форм пер­шо­го/дру­го­го по­ко­лінь” – до­ста­тньо ске­пти­чні. Оскіль ки ана­ліз про­блем ко­жної окре­мої еко­но­мі­ки є, на на­шу дум­ку, більш пер­спек тив­ним, ніж уні­вер­саль­ні, все­о­хо­плю­ю­чі та цен­тра­лі­зо­ва­ні рі­ше­н­ня “зго­ри до ни­зу” [8, c. 986]. При­мі­тно, що ана­ло­гі­чні ви­снов­ки ви­кла­де­но у до­слі­джен­ні Сві­то­во­го бан­ку, при­свя­че­но­му ана­лі­зу еко­но­мі­чно­го зро­ста­н­ня у 1990 х ро­ках. Згі­дно з ни­ми, тре­ба відмовитися від по­шу­ку ілю­зор­них най­кра­щих сві­то­вих пра­ктик і більше по­кла­да­ти­ся на гли­бо­кий еко­но­мі­чний ана­ліз фа­кто­рів, які галь му­ють еко­но­мі­чне зро­ста­н­ня ** .

“Пі­сля Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су”. Змі­ни “ре­форм пер­шо­го по­ко­лі­н­ня” пе ре­дба­ча­ли їх по­сту­по­ву мо­ди­фі­ка­цію шля­хом до­да­ва­н­ня за­хо­дів, спря­мо­ва­них на бо­роть­бу з бі­дні­стю та со­ці­аль­ний за­хист на­се­ле­н­ня, а та­кож на роз­ви­ток су­спіль них ін­сти­ту­тів – як рин­ко­вих, так і дер­жав­них. Ре­зуль­та­том цьо­го ста­ли “ре­фор ми дру­го­го по­ко­лі­н­ня”, або по­лі­пше­ний (по­си­ле­ний) Ва­шинг­тон­ський кон­сен сус. При­мі­тно, що їх фор­маль­ний ви­клад бу­ло зро­бле­но не йо­го роз­ро­бни­ка­ми, а кри­ти­ком (див. табл.). Але ще ці­ка­ві­ше те, що во­ни цю фор­ма­лі­за­цію де фа­кто сприйня­ли [4, c. 2].

Ана­лі­зу­ю­чи на­бір по­лі­тик, на­ве­де­них у та­бли­ці, не­важ­ко по­мі­ти­ти, що во­ни фа­кти­чно охо­плю­ють усі сфе­ри по­то­чних ре­форм в Україні, пред­став­ле­них в її спіль­ній з МВФ Про­гра­мі роз­ши­ре­но­го фі­нан­су­ва­н­ня (EFF, 2015–2018 pр.) *** . Більше то­го, скла­дно на­віть зга­да­ти будь який на­прям і зміст на­шо­го су­спіль­но­го ре­фор­му­ва­н­ня, які б від­рі­зня­ли­ся від на­ве­де­них у цій та­бли­ці: від уже тра­ди­цій них бю­дже­тних де­фі­ци­тів і ви­да­тків з по­да­тко­вою ре­фор­мою до більш “ек­зо­тич них” – ан­ти­ко­ру­пцій­ної по­лі­ти­ки, кор­по­ра­тив­но­го управ­лі­н­ня і при­му­со­во­го тар ге­ту­ва­н­ня ін­фля­ції.

Не вда­ю­чи­ся до спе­ці­аль­но­го ана­лі­зу цьо­го на­бо­ру по­лі­тик, вар­то за­зна­чи­ти, що він сьо­го­дні є пев­ним ка­те­хі­зи­сом ре­форм, які за­про­ва­джу­ю­ться між­на­ро­дни ми фі­нан­со­ви­ми ін­сти­ту­та­ми у кра­ї­нах, які звер­та­ю­ться до них по фі­нан­со­ву до по­мо­гу. Про­те не мен­ший ін­те­рес ста­но­вить той факт, що цей на­бір пра­кти­чно не

На той час. Economic Growth in the 1990s. Learning from a Decade of Reform. – Washington, D.C. : The World Bank, 2005. – Р. хііі [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://www1.worldbank.org/ prem/lessons1990s/.

*** Ukraine: 2016 Article IV Consultation and third review under the Extended Arrangement, Requests for a Waiver of Non observance of a Performance Criterion, Waiver of Applicability, Rephasing of Access and Financing Assurances Review press Release; Staff Report; and Statement by the Executive Director for Ukraine // IMF Country Report. – 2017. – No. 17/83. – April. – 175 p. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : file:///c:/users/user/downloads/cr1783.pdf.

від­рі­зня­є­ться від “по­лі­пше­но­го” Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су, про який пі­сля гло­баль­ної кри­зи 2008–2009 рр. ма­ло хто вже зга­дує. Адже її по­до­ла­н­ня від­бу­ло­ся зав­дя­ки за­хо­дам, які не про­сто не пе­ред­ба­ча­ли­ся кон­сен­су­сом, а пря­мо йо­му су пе­ре­чи­ли.

За та­ких об­ста­вин про будь який за­галь­ний кон­сен­сус сьо­го­дні ні­хто не го­во рить. Йде­ться, ско­рі­ше, лише про при­хиль­ни­ків на­бо­ру по­лі­тик і ці­лей, окре­сле них “ре­фор­ма­ми дру­го­го по­ко­лі­н­ня” [9, c. 243]. Ще на по­ча­тку “ну­льо­вих” зник не­н­ня ко­ли­шньо­го кон­сен­су­су від­зна­чав і сам йо­го ви­на­хі­дник. За йо­го сло­ва­ми, це від­бу­ло­ся че­рез втра­ту спіль­них по­гля­дів на ін­стру­мен­ти еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки як се­ред фа­хів­ців, так і між МВФ та адмі­ні­стра­ці­єю США. Че­рез це він уже не на­ма­га­є­ться фор­му­лю­ва­ти прин­ци­пи, з яки­ми б бу­ли зго­дні всі, а лише ви­слов лює вла­сну дум­ку і ба­че­н­ня тих, хто її по­ді­ляє [4, c. 22]. Са­ме ці по­гля­ди і від­о­бра же­но у та­бли­ці. Во­на вра­хо­вує як по­ча­тко­вий на­бір “ре­форм пер­шо­го по­ко­лін ня”, так і ряд до­да­тко­вих по­лі­тик, на від­су­тність яких колись звер­та­ли ува­гу кри ти­ки 10 ін­стру­мен­тів Дж. Ві­льям­со­на. Та­ке змі­сто­ве роз­ши­ре­н­ня Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су зу­мо­ви­ло ви­сно­вок, що на успіх “ре­форм дру­го­го по­ко­лі­н­ня” мо­жна очі­ку­ва­ти лише у дов­го­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві, у мі­ру по­кра­ще­н­ня су­спіль­но­го до бро­бу­ту. Адже ці ре­фор­ми, на від­мі­ну від “ре­форм пер­шо­го по­ко­лі­н­ня”, на­ці­ле­но на ви­рі­ше­н­ня не тіль­ки еко­но­мі­чних зав­дань, але й со­ці­аль­них [6, c. 302–303].

Тим ча­сом пі­сля Гло­баль­ної ре­це­сії 2008–2009 рр. і пу­блі­чних за­яв Ке­ру­ю­чо­го ди­ре­кто­ра МВФ Д. Стросс ка­на про те, що Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус за­ли­шив­ся по­за­ду * , офі­цій­но зга­ду­ва­ти йо­го в між­на­ро­дних ор­га­ні­за­ці­ях ма­ло хто ба­жає. Втім, це не за­ва­ди­ло збе­рег­ти змі­сто­вий збіг фі­нан­со­вих про­грам МВФ з “ре­фор­ма­ми дру­го­го по­ко­лі­н­ня”. Як на­слі­док, акту­аль­ним за­ли­ша­є­ться пи­та­н­ня від­но­сно їх як за­галь­ної ді­є­во­сті, так і аде­ква­тно­сті укра­їн­ським ре­а­лі­ям.

Си­ро­вин­на за­ле­жність: ко­ли Ва­шинг­тон­ський кон­сен­сус мов­чить

Від­по­від­но до пра­кти­ки між­на­ро­дних фі­нан­со­вих ін­сти­ту­тів, на­рі­жним ка ме­нем рин­ко­вих ре­форм за­ли­ша­є­ться бю­дже­тна ди­сци­плі­на. Те, що ця скла­до­ва сто­їть у та­бли­ці на пер­шо­му мі­сці, – не ви­пад­ко­вість, а від­обра­же­н­ня її прі­о­ри те­тно­сті. У цьо­му від­но­шен­ні з ча­сів “по­ча­тко­во­го” Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су су ні­чо­го не змі­ни­лось. Але на­ціо­наль­ний до­свід го­во­рить, що у ма­лій, від­кри­тій, си­ро­вин­ній еко­но­мі­ці, якою є і укра­їн­ська, рі­вень зба­лан­со­ва­но­сті бю­дже­ту не ви­сту­пає ен­до­ген­ним фа­кто­ром. Він сам ви­яв­ля­є­ться за­ле­жною скла­до­вою, як і пе­ре­ва­жна більшість усіх ін­ших клю­чо­вих па­ра­ме­трів, прив’яза­них до сві­то­вої кон’юн­кту­ри на си­ро­ви­ну, яку ви­ро­бляє та екс­пор­тує від­по­від­на ма­ла, від­кри­та еко­но­мі­ка. В умо­вах Укра­ї­ни йде­ться пе­ре­ва­жно про чор­ні ме­та­ли, за­лі­зну ру­ду, зер­но­ві, со­ня­шни­ко­ву олію, азо­тні до­бри­ва.

Як на­слі­док, упро­довж остан­ніх 20 ро­ків усі еко­но­мі­чні, ва­лю­тні, фі­нан­со­ві та бан­ків­ські кри­зи в Україні від­бу­ва­ли­ся на фо­ні па­ді­н­ня цін на цю екс­порт­ну про­ду­кцію. Так бу­ло у 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2016 рр. Якщо не тор­ка­ти­ся руй­нів­них на­слід­ків сьо­го­дні­шньої вій­ни, то усі роз­бі­жно­сті цих епі­зо­дів по­ля га­ли лише у гли­би­ні спа­ду і в то­му, яка ча­сти­на еко­но­мі­ки по­тер­па­ла від ньо­го більше.

* “Global Challenges, Global Solutions” – an Address at George Washington University By Dominique Strauss kahn, Managing Director / International Monetary Fund. – Washington, 2011. – April 4 [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https://www.imf.org/en/news/articles/2015/09/ 28/04/53/sp040411.

В усіх трьох випадках Укра­ї­на звер­та­ла­ся по до­по­мо­гу до МВФ та ін­ших фі­нан со­вих ор­га­ні­за­цій, що, втім, не вбе­ре­гло її від по­тря­сінь. Представники між­на ро­дних ін­сти­ту­тів по­ясню­ють та­ку ура­зли­вість на­шої дер­жа­ви її вла­сною не­по­слі дов­ні­стю – во­на ско­рі­ше вва­жа­ла за кра­ще ви­йти з про­грам МВФ, ніж до­во­ди­ти їх до кін­ця. Ві­дмо­ви­ти в ло­гі­ці цим ар­гу­мен­там до­сить скла­дно, осо­бли­во якщо вра­ху­ва­ти стро­ка­тий бу­кет ві­тчи­зня­них про­блем. Тим ча­сом прин­ци­по­вий ню­анс по­ля­гає в то­му, що у “між­кри­зо­ві” пе­рі­о­ди всі бю­дже­тні про­бле­ми Укра­ї­ни по­тро ху зни­ка­ли, тіль­ки но по­чи­на­ло­ся ста­ле зро­ста­н­ня сві­то­вих цін на си­ро­ви­ну, яку во­на екс­пор­тує. Як на­слі­док, ма­кро­еко­но­мі­чна ста­бі­лі­за­ція від­бу­ва­ла­ся під впли вом зов­ні­шньої кон’юн­кту­ри, без будь яко­го істо­тно­го по­кра­ще­н­ня її рин­ко­вих і дер­жав­них ін­сти­ту­тів. Втім, на­сту­пні кри­зо­ві по­тря­сі­н­ня Укра­ї­ни та­кож під­по ряд­ко­ву­ва­ли­ся за­зна­че­ній ло­гі­ці, що, у свою чер­гу, спри­чи­ня­ло май­же ав­то­ма­тич не ви­ни­кне­н­ня її бю­дже­тних дис­ба­лан­сів.

Укра­ї­на: ло­гі­ка не­ста­біль­но­сті

Ко­рі­н­ня всіх трьох остан­ніх криз в Україні ся­гає углиб її ви­ро­бни­цтва. Пі­сля роз­ва­лу ко­ли­шньо­го Ра­дян­сько­го Со­ю­зу в ньо­му ста­ла зни­ка­ти те­хно­ло­гі­чно склад на про­ду­кція – по­зна­чи­ли­ся ха­ос де­зін­те­гра­ції, ди­кий пе­ре­діл вла­сно­сті, то­таль на не­го­тов­ність до гло­баль­ної кон­ку­рен­ції. У стру­кту­рі екс­пор­ту по­ча­ли до­мі­ну ва­ти де­ше­ві то­ва­ри низь­ких пе­ре­ді­лів: сталь, ру­да, ву­гі­л­ля, зер­но. На цьо­му фо­ні на­віть най­про­сті­ша хі­мія (амі­ак) бу­ла вже про­ду­ктом гли­бо­кої пе­ре­роб­ки.

Без­умов­но, та­ка при­мі­ти­ві­за­ція не бу­ла лі­ній­ною. Кра­ї­на ро­би­ла спро­би про ти­сто­я­ти їй. На­при­клад, у 1990 х ро­ках бу­ло роз­по­ча­то спіль­не ви­ро­бни­цтво ві­тчиз ня­но­го Ан 140 в Ісфа­га­ні (Іран). То­ді ж за­лу­чи­ли ко­рей­ських ін­ве­сто­рів для під­трим­ки вла­сно­го ав­то­про­му. На по­ча­тку “ну­льо­вих” змо­гли всто­я­ти під жорст ким ти­ском за­хі­дних пар­тне­рів та обме­жи­ти ви­ве­зе­н­ня на­сі­н­ня со­ня­шни­ку, що зго­дом да­ло Україні мо­жли­вість ста­ти сві­то­вим лі­де­ром з екс­пор­ту со­ня­шни­ко­вої олії. До­кла­да­ли­ся чи­ма­лі зу­си­л­ля для збе­ре­же­н­ня ра­ке­тно­го ком­пле­ксу та уча­сті в між­на­ро­дній про­гра­мі “Sea Launch”. Від­бу­ва­лись актив­ний роз­ви­ток і мо­дер­ні­за ція хар­чо­вої про­ми­сло­во­сті.

Усе це за­без­пе­чу­ва­ло до­да­тко­вий при­бу­ток, ва­лю­ту і зайня­тість. Але цих успі­хів ви­яви­ло­ся кри­ти­чно ма­ло – во­ни за­ли­ши­ли­ся ло­каль­ни­ми і не пе­ре­ро­сли у мас шта­бну мо­дер­ні­за­цію. Ін­те­рес до ві­тчи­зня­них ма­шин та обла­дна­н­ня про­яв­ля­ли, го­лов­ним чи­ном, кра­ї­ни СНД. Але їх вла­сне спов­за­н­ня на си­ро­вин­ну пе­ри­фе­рію (пе­ре­ва­жно що­до на­фти, га­зу і тих са­мих ме­та­лів і зер­на) ми­мо­во­лі прив’язу­ва­ло до неї й цю ча­сти­ну ві­тчи­зня­но­го екс­пор­ту.

У сві­тлі тор­го­вель­ної від­кри­то­сті Укра­ї­ни (близь­ко 50% ВВП як за екс­пор том, так і за ім­пор­том) у ній ста­ли на­ро­ста­ти си­ро­вин­ні ри­тми: у ра­зі під­ви­ще­н­ня цін на її екс­порт­ну си­ро­ви­ну го­спо­дар­ське жи­т­тя по­жвав­лю­ва­ло­ся, ко­ли ж ті різ­ко па­да­ли, – во­но сти­ска­ло­ся. При цьо­му пер­шою на зни­же­н­ня си­ро­вин­ної кон’юн кту­ри ре­а­гу­ва­ла екс­порт­на ви­ру­чка. Слі­дом за нею ско­ро­чу­ва­ли­ся зов­ні­шні за­по зи­че­н­ня, а та­кож іно­зем­ні ін­ве­сти­ції (як порт­фель­ні, так і пря­мі). Ло­гі­ка тут гра ни­чно про­ста: ма­ло хто ри­зи­кне кре­ди­ту­ва­ти (а тим більше – роз­ви­ва­ти) чу­жу еко­но­мі­ку, чиї си­ро­вин­ні до­хо­ди стрім­ко па­да­ють, та ще при спе­ку­ля­тив­них су­ве рен­них рей­тин­гах кра­ї­ни.

Змен­ше­н­ня при­пли­ву іно­зем­ної ва­лю­ти про­во­ку­ва­ло її де­фі­цит, пря­ми­ми жер­тва­ми яко­го ста­ва­ли ви­ро­бни­чий ім­порт і “ва­лю­тні” бор­жни­ки, що ство­рю­ва ло до­да­тко­ві про­бле­ми з еко­но­мі­чним зро­ста­н­ням і пла­те­жа­ми по зов­ні­шньо­му

бор­гу. Це по­зна­ча­ло­ся на до­сту­пі до між­на­ро­дних фі­нан­со­вих рин­ків і при­зво­ди ло до не­ста­чі ва­лю­ти все­ре­ди­ні кра­ї­ни.

Па­ді­н­ня ви­ро­бни­цтва зву­жу­ва­ло йо­го фі­нан­со­ві можливості. На цьо­му фо­ні ско­ро­чу­ва­ли­ся над­хо­дже­н­ня до бю­дже­ту і со­ці­аль­них фон­дів. Ви­ни­ка­ли/по­глиб лю­ва­лись їх де­фі­ци­ти. За­галь­на не­стій­кість на­ро­ста­ла, але еко­но­мі­ка ба­лан­су­ва ла, до­ки три­мав­ся курс грив­ні. Ко­ли ж він не ви­три­му­вав і па­дав, по­чи­нав­ся за галь­ний ха­ос: па­ні­ка вкла­дни­ків, ма­со­ве зня­т­тя де­по­зи­тів, не­по­вер­не­н­ня кре­ди­тів, чер­ги бі­ля обмін­ни­ків і бан­ко­ма­тів, бан­крут­ство бан­ків і під­при­ємств, вте­ча іно зем­них ін­ве­сто­рів, ва­лю­тні обме­же­н­ня, спо­ро­жні­ла скар­бни­ця.

Кри­ти­чни­ми в цій фі­нан­со­вій вир­ві бу­ли три фа­кто­ри: гли­би­на і три­ва­лість па­ді­н­ня цін на екс­порт­ну си­ро­ви­ну; роз­мір зне­ці­не­н­ня грив­ні; об­сяг між­на­род них ре­зер­вів. При цьо­му чим біль­ши­ми бу­ли ре­зер­ви, тим лег­ше бу­ло про­ти­сто яти де­валь­ва­ції. Так, із сер­пня 2008 р. по тра­вень 2009 р. во­ни впа­ли на 36%, але й то­ді їх об­сяг (24,5 млрд. дол.) був на­ба­га­то біль­шим, ніж сьо­го­дні (17,8 млрд. дол.). Нав­па­ки, під час кри­зи 2014 р. ви­сна­же­н­ня ре­зер­вів (–63%) та їх за­галь ний рі­вень (7,5 млрд. дол.) різ­ко зву­зи­ли мо­жли­вість ста­бі­лі­за­ції кур­су грив­ні * . У 1998–1999 рр. си­ту­а­ція ста­ла ще дра­ма­ти­чні­шою, оскіль­ки всі ві­тчи­зня­ні ре зер­ви бу­ло взя­то, по суті, у борг.

Прин­ци­по­во, що ін­фля­ція не слу­гу­ва­ла при­чи­ною жо­дної з трьох остан­ніх криз в

Україні . При цьо­му під час кри­зи 2008–2009 рр. во­на зни­жу­ва­ла­ся – з ма­кси­маль них 31,1% до 12,3%. Що ж до її 60 про­цен­тних стриб­ків у кві­тні 2015 р., то во­ни ста­ли на­слід­ком май­же дво­ра­зо­во­го па­ді­н­ня обмін­но­го кур­су в лю­то­му то­го са­мо го ро­ку. Схо­жа си­ту­а­ція спо­сте­рі­га­ла­ся та­кож у дру­гій по­ло­ви­ні 1990 х ро­ків: то­ді ін­фля­ція зни­жу­ва­ла­ся впро­довж де­кіль­кох ро­ків, до­ся­гнув­ши мі­ні­му­му в ли­пні – сер­пні 1998 р. (6,7–6,9%) ** . Але пі­сля де­валь­ва­ції грив­ні у ве­ре­сні 1998 р. на 50% (у рі­чно­му ви­мі­рі) ці­но­вий тренд різ­ко пі­шов уго­ру. Без­умов­но, за зро­ста­н­ня ін­фля­ції до­ве­ло­ся пла­ти­ти окре­му пла­ту, але ра­ху­нок за неї на­ді­йшов лише пі­сля па­ді­н­ня кур­су.

Не був пер­шо­при­чи­ною фі­нан­со­вих лих Укра­ї­ни і її бю­дже­тний де­фі­цит – ні у

2008–2009, ні у 2014–2016 рр . При­чо­му істо­рія з фі­нан­со­вою пі­ра­мі­дою ОВДП (1997–1998 рр.) теж при­па­ла на час си­ро­вин­ної ре­це­сії. Її ре­ци­ди­ви спо­сте­рі­га лись у 1996–2000, 2008–2009 і 2012–2016 рр. У пов­но­му ро­зу­мін­ні сло­ва не ра­ні ше і не пі­зні­ше. Без­умов­но, не­пі­д­йом­ний де­фі­цит, як і йо­го ді­ти­ще – дер­жав­ний борг, ма­ють свої не­га­тив­ні на­слід­ки, по­тре­бу­ю­чи по­стій­но­го кон­тро­лю. Але фак ти та­кі, що йо­го втра­та в остан­ні 20 ро­ків бу­ла ті­сно пов’яза­на з низь­ки­ми ці­на­ми на на­шу екс­порт­ну си­ро­ви­ну.

Ви­снов­ки

Пі­сля гло­баль­ної кри­зи 2008–2009 рр. ве­сти мо­ву про Ва­шинг­тон­ський кон сен­сус бу­ло б яв­ним пе­ре­біль­ше­н­ням, адже він не зміг ні за­ва­ди­ти сві­то­вій кри­зі, ні за­про­по­ну­ва­ти за­хо­дів що­до її по­до­ла­н­ня. Про­те на­бір ста­бі­лі­за­цій­них по­лі тик, які між­на­ро­дні ор­га­ні­за­ції про­дов­жу­ють за­сто­со­ву­ва­ти до кра­їн – отри­му ва­чів їх фі­нан­со­вої до­по­мо­ги, ма­ло в чо­му від­рі­зня­ю­ться від “ре­форм дру­го­го по­ко­лі­н­ня”, за­про­по­но­ва­них у 1990 х ро­ках у ме­жах “по­лі­пше­но­го” Ва­шинг

Роз­ра­хо­ва­но за да­ни­ми НБУ [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https://bank.gov.ua/ control/uk/publish/category?cat_id=7693066. ** Да­ні Дер­жав­ної слу­жби ста­ти­сти­ки Укра­ї­ни [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://www.ukrstat.gov.ua/.

тон­сько­го кон­сен­су­су. Вна­слі­док цьо­го за­ли­ша­ю­ться й ри­зи­ки, пов’яза­ні з їх за про­ва­дже­н­ням.

Для ма­лих, си­ро­вин­них еко­но­мік це мі­стить за­гро­зу ра­пто­вої де­ста­бі­лі­за­ції че­рез не­спри­я­тли­вий рух кон’юн­кту­ри на си­ро­ви­ну, яку во­ни ви­ро­бля­ють та екс пор­ту­ють. У зо­ні оче­ви­дної не­без­пе­ки пе­ре­бу­ва­ють і дер­жав­ні фі­нан­си та­ких кра­їн. При­чо­му їх ста­бі­лі­за­цій­ний по­тен­ці­ал не­рід­ко ви­яв­ля­є­ться над­то ма­лим для ефек тив­ної про­ти­дії гло­баль­ним па­ді­н­ням си­ро­вин­ної кон’юн­кту­ри. Як на­слі­док, клю чо­ва ви­мо­га МВФ що­до бю­дже­тної ди­сци­плі­ни пе­ре­тво­рю­є­ться на де фа­кто не ре­а­лі­зо­ву­ва­ну – при­найм­ні, в ме­жах йо­го по­сту­ла­тів. Адже у ра­зі зна­чної тор­го вель­ної та фі­нан­со­вої від­кри­то­сті, а та­кож спе­ку­ля­тив­них су­ве­рен­них рей­тин­гів ма­ла, си­ро­вин­на еко­но­мі­ка ви­яв­ля­є­ться пра­кти­чно без­за­хи­сною пе­ред не­га­тив ни­ми па­ді­н­ня­ми сві­то­вої кон’юн­кту­ри на її екс­порт­ну про­ду­кцію.

За та­ких умов одни­ми з клю­чо­вих фа­кто­рів ста­лої ста­бі­лі­за­ції ма­лої, від­кри тої еко­но­мі­ки ста­ють її те­хно­ло­гі­чний роз­ви­ток і пе­ре­хід на ви­пуск про­ду­кції з ви­щою час­ткою до­да­ної вар­то­сті. Але це, по суті, озна­чає по­збав­ле­н­ня ста­ту­су си­ро­вин­ної еко­но­мі­ки на ко­ристь ін­ду­стрі­аль­ної. Про­те ні “ре­фор­ми пер­шо­го по­ко­лі­н­ня”, ні “ре­фор­ми дру­го­го по­ко­лі­н­ня” та­ких зав­дань не пе­ред­ба­ча­ють, хо­ча по­ясне­н­ня до “по­ча­тко­во­го” Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су і мі­сти­ли те­зу про не об­хі­дність на­ро­щу­ва­н­ня еко­но­мі­ка­ми, що роз­ви­ва­ю­ться, не тра­ди­цій­но­го для них екс­пор­ту.

Тор­ка­ю­чись цьо­го пи­та­н­ня, Дж. Ві­льям­сон осо­бли­во під­кре­слю­вав до­ціль ність роз­ви­тку ме­ха­ні­змів, які сти­му­лю­ють ада­пта­цію су­ча­сних те­хно­ло­гій, про­те не по­го­див­ся з не­об­хі­дні­стю їх пря­мо­го трансфе­ру (як окре­мо­го еле­мен­та ре форм) [10]. Про­ти­ле­жну дум­ку з при­во­ду пе­ре­да­н­ня те­хно­ло­гій та їх опа­ну­ван ня в еко­но­мі­ках, які роз­ви­ва­ю­ться, від­зна­че­но у пост ва­шинг­тон­сько­му кон сен­су­сі Дж. Сті­глі­ца. На ній на­го­ло­шує і Д. Ро­дрік, під­кре­слю­ю­чи кри­ти­чну важ ли­вість ін­ду­стрі­аль­ної по­лі­ти­ки як умо­ви ста­ло­го зро­ста­н­ня.

Цей по­гляд збі­га­є­ться з ви­снов­ком ба­га­тьох укра­їн­ських еко­но­мі­стів що­до на­галь­но­сті ці­льо­вої мо­дер­ні­за­ції ві­тчи­зня­но­го ви­ро­бни­цтва. Про­те та­ке зав­дан ня ні­ко­ли не бу­ло окре­мою скла­до­вою ні Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су, ні умов фі­нан­со­вої спів­пра­ці Укра­ї­ни з між­на­ро­дни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми.

Спи­сок ви­ко­ри­ста­ної лі­те­ра­ту­ри

1. Со­рос Дж. Кри­зис ми­ро­во­го ка­пи­та­ли­зма: открытое об­ще­ство в опа­снос ти [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://polbu.ru/soros_crisis/ ch03_all.html.

2. Williamson J. A Short History of the Washington Consensus. Paper commissioned by Fundaciоn CIDOB for a conference “From the Washington Consensus towards a new Global Governance”. – Barcelona, September 24–25, 2004. – Washington, D.C. : Institute for International Economics, 14 p. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https:// piie.com/publications/papers/williamson0904 2.pdf.

3. Williamson J. What Washington Means by Policy Reform. Chapter 2 in Latin American Adjustment: How Much Has Happened? J. Williamson (Еd.). – Washington, D.C. : Institute for International Economics, 1990 [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https://piie.com/commentary/speeches papers/what washington means policy reform.

4. Williamson J. The Washington Consensus as Policy Prescription for Development. A lecture in the series “Practitioners of Development” delivered at the World Bank on

January 13, 2004. – Washington, D.C. : Institute for International Economics, 22 p. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https://piie.com/publications/papers/ williamson0204.pdf.

5. Stiglitz J.E. The Post Washingon Consensus Consensus. The Initiative for Policy Dialogue, 15 p. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://policydialogue.org/ files/events/stiglitz_post_washington_consensus_paper.pdf.

6. Navia P., Velasco A. The Politics of Second generation Reforms. Chapter 10 in After the Washington Consensus. – Washington, D.C. : Institute for International Economics, 2003. – Р. 265–363 [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https:// piie.com/publications/chapters_preview/350/10iie3470.pdf.

7. Stiglitz J. Globalization and Its Discontents. – London : Penguin Books, 2002. – Р. 53.

8. Rodrik D . Goodbye Washington Consensus, Hello Washington Confusion? A Review of the World Bank’s Economic Growth in the 1990s: Learning from a Decade of Reform // Journal of Economic Literature. – 2006. – December. – Vol. XLIV. – Р. 973– 987 [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://citeseerx.ist.psu.edu/viewdoc/ download?doi=10.1.1.471.2094&rep=rep1&type=pdf.

9. Marangos J. The Evolution of the Anti washington Consensus Debate: From ‘Post Washington Consensus’ to ‘After the Washington Consensus’ // COMPETITION & CHANGE. – 2008. – Vol. 12. – No. 3. – September. – Р. 227–244 [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : http://johnmarangos.eu/wp content/uploads/2014/10/51 2008 Competition%20&%20change.pdf.

10. Williamson J. What Should the Bank Think About the Washington Consensus // Background Paper to the World Bank’s World Development Report 2000. – July 1999. – 14 р. [Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https://piie.com/commentary/ speeches papers/what should world bank think about washington consensus? Researchid=351.

References

1. Soros G. Krizis Mirovogo Kapitalizma: Otkrytoe Obshchestvo v Opasnosti [The Crisis of Global Capitalism: Open Society Endangered], available at: http://polbu.ru/ soros_crisis/ch03_all.html [in Russian].

2. Williamson J. A short history of the Washington consensus. Paper commissioned by Fundacion CIDOB for a conference “From the Washington сonsensus towards a new global governance”, Barcelona, September 24–25, 2004. Washington, D.C., Institute for International Economics, available at: https://piie.com/publications/papers/ williamson0904 2.pdf.

3. Williamson J. What Washington Means by Policy Reform. Chapter 2 in Latin American Adjustment: How Much Has Happened? J. Williamson (Еd.). Washington, D.C., Institute for International Economics, 1990, available at: https://piie.com/ commentary/speeches papers/what washington means policy reform.

4. Williamson J. The Washington consensus as policy prescription for development. A lecture in the series “Practitioners of Development” delivered at the World Bank on January 13, 2004. Washington, D.C., Institute for International Economics, available at: https://piie.com/publications/papers/williamson0204.pdf.

5. Stiglitz J.E. The post Washingon consensus consensus. The initiative for policy dialogue, available at: http://policydialogue.org/files/events/stiglitz_post_washington_ Consensus_paper.pdf.

6. Navia P., Velasco A. The Politics of Second generation Reforms. Chapter 10 in After the Washington Consensus. Washington, D.C., Institute for International Economics, 2003, pp. 265–363, available at: https://piie.com/publications/chapters_ preview/350/10iie3470.pdf. 7. Stiglitz J. Globalization and Its Discontents. London, Penguin Books, 2002, p. 53. 8. Rodrik D. Goodbye Washington consensus, hello Washington confusion? A review of the World Bank’s Economic Growth in the 1990s: Learning from a decade of reform. Journal of Economic Literature , 2006 December, Vol. XLIV, pp. 973–987, available at: http://citeseerx.ist.psu.edu/viewdoc/download?doi=10.1.1.471.2094&rep=rep1& type=pdf.

9. Marangos J. The evolution of the anti washington consensus debate: from ‘post Washington consensus’ to ‘after the Washington consensus’. Competition & Change , 2008, Vol. 12, No. 3, September, pp. 227–244, available at: http://johnmarangos.eu/wp content/ uploads/2014/10/51 2008 competition%20&%20change.pdf.

10. Williamson J. What should the Bank think about the Washington consensus. Background paper to the World Bank’s World Development Report 2000, July 1999, available at: https://piie.com/commentary/speeches papers/what should world bank think about washington consensus?researchid=351.

Ста­т­тя на­ді­йшла до ре­да­кції 14 ве­ре­сня 2017 р.

По­ча­тко­вий та по­лі­пше­ний ва­рі­ан­ти Ва­шинг­тон­сько­го кон­сен­су­су

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.