Лілія Грі­не­вич

Лілія Гри­не­вич – міністр, яка взя­ла на се­бе від­по­ві­даль­ність за май­бут­нє краї­ни. І це не пе­ребіль­шен­ня. Від успі­ху ре­фор­ми освіти за­ле­жить так ба­га­то! Од­нак не ли­ше ре­фор­ма ста­ла при­во­дом для на­шої зустрічі...

Edinstvennay - - Сентябрь - Ок­са­на Шев­чен­ко

«Я вдяч­на своїм рід­ним за ро­зу­мін­ня!»

Ко­ли по­ча­ла­ся роз­мо­ва про сім’ю, го­лос пані Лілії відра­зу по­теп­лі­шав, усміш­ка прак­тич­но не по­ли­ша­ла об­лич­чя. Хо­ча во­на зіз­наєть­ся, що ду­же не любить го­во­ри­ти про осо­би­сте. То­му ми бу­ли мак­си­маль­но ко­рект­ни­ми у за­пи­тан­нях і вдяч­ні пані мініст­ру за те, що во­на роз­по­ві­ла нам про най­го­лов­ні­ше у своє­му жит­ті – про влас­ну ро­ди­ну.

Пані Ліліє, на­віть склад­но уяви­ти той рівень від­по­ві­даль­но­сті та об­сяг справ, з яки­ми ви сти­кає­тесь щод­ня. Ко­ли за­зви­чай роз­по­чи­наєть­ся ро­бо­чий день мініст­ра освіти та на­у­ки і ко­ли він за­кін­чуєть­ся? І чи за­кін­чуєть­ся?

За­кін­чуєть­ся, зви­чай­но. Хо­ча б то­му, що по­тріб­но тро­хи по­спа­ти. (Усмі­хаєть­ся.)

За­зви­чай, я при­їж­д­жаю на ро­бо­ту орієн­тов­но о 7:00-7:30. А їду до­до­му, як­що все більш-менш спо­кій­но, о 19:00. Про­те більш-менш спо­кій­но бу­ває рід­ко. (Смієть­ся.)

Від­вер­то ка­жу­чи, най­біль­ше мене дра­ту­ють по­стій­ні на­ра­ди, які не за­вжди бу­ва­ють кон­струк­тив­ни­ми, а на них вит­ра­чаєть­ся ба­га­то ча­су. Хо­ча я пре­крас­но ро­зу­мію, що без них не обій­тись, ад­же ча­сто за­в­дя­ки цим на­ра­дам мож­на до­сяг­ти кон­сен­су­су при ви­рі­шен­ні ба­гатьох пи­тань.

Ви роз­по­ча­ли свій про­фесій­ний шлях шкіль­ним учи­те­лем і до­сяг­ли та­ких ви­сот. Що, на ваш по­гляд, вкрай важ­ли­во для сі­мей­ної жін­ки, яка пра­гне про­фесій­ної та кар’єр­ної ре­алі­за­ції? Як поєд­ну­ва­ти кар’єру і сім’ю?

Відра­зу ска­жу, що мені не вда­лось до­сяг­ти ба­лан­су. У мене стра­шен­ний ком­плекс ви­ни пе­ред ро­ди­ною. Але мої рід­ні, сла­ва бо­гу, цим не ко­ри­сту­ють­ся. (Смієть­ся.) Во­ни про­сто це прий­ма­ють так, як є.

Ва­ші діти вже до­рос­лі?

Так, діти вже до­рос­лі, але ж во­ни бу­ли й ма­лень­ки­ми, а я за­вжди пра­ц­ю­ва­ла ду­же на­пру­же­но.

Знає­те, у кож­ної лю­ди­ни є по­кли­кан­ня, свій шлях. Він визна­чаєть­ся і певни­ми ри­са­ми ха­рак­те­ру,

і жит­тєви­ми об­ста­ви­на­ми… Я ін­ко­ли із за­здрістю див­лю­ся на своїх то­ва­ри­шок, у яких ба­га­то ді­тей і ве­ли­ка ро­ди­на. Мені здаєть­ся, це так чу­до­во!

Я хоч і не до­сяг­ла гар­монії, про­те ро­зу­мію, що для цьо­го тре­ба зро­би­ти. На­сам­пе­ред у ро­дині ма­ють па­ну­ва­ти ве­ли­ка лю­бов і по­ва­га. Тіль­ки то­ді мож­на зба­лан­со­ву­ва­ти те, що є незба­лан­со­ва­ним.

Мій чо­ло­вік – моя на­дій­на опо­ра. Без ньо­го я не до­сяг­ла б то­го, що маю за­раз. Йо­му ча­сто до­во­ди­лось ви­ко­ну­ва­ти ро­бо­ту, яка не вла­сти­ва чо­ло­ві­кам. Ось, на­при­клад, у сім’ї мене дис­квалі­фіку­ва­ли як лю­ди­ну, яка вміє смач­но го­ту­ва­ти. Я, звіс­но, мо­жу ку­хо­ва­ри­ти вихід­ни­ми. І щось со­лод­ке, ймо­вір­но, го­тую кра­ще за чо­ло­віка, але як­що це сто­суєть­ся м’яс­них страв, то тут вже я йо­му не кон­ку­рент. «Не­хай кра­ще та­то при­го­тує», – на­тя­ка­ють мені у ро­дині. Чи це ба­ланс? Ма­буть, що ні. Але як­що подібне від­бу­ваєть­ся без нарі­кань, як­що ко­жен у ро­дині ро­зу­міє, в чо­му він го­то­вий під­т­ри­му­ва­ти ін­шо­го, як­що всі сек­то­ри жит­тя рів­но­мір­но по­кри­ті ува­гою рід­них, то­ді є ве­ли­кий шанс для гар­монії. Я мо­жу ска­за­ти, що при моїй ро­бо­ті на­ша ро­ди­на зро­би­ла мак­си­мум для то­го, аби до­сяг­ти ба­лан­су.

Як ча­сто ви ба­чи­те внуків?

На­ма­га­ю­ся що­тиж­ня. За­зви­чай, ми зустрі­чає­мо­ся на вихід­них. Во­ни при­їж­д­жа­ють до нас, і ми має­мо час для спіл­ку­ван­ня. Ін­ко­ли про­по­нує­мо на­шій мо­лоді за­ли­ши­ти у нас онуків і піти роз­ва­жи­тись, хо­ча б у кі­но. Їм же по­трі­бен час для се­бе. Спіл­ку­ван­ня з ону­ка­ми – це та­ка на­со­ло­да! Дів­чат­ка ро­с­туть, у них з’яв­ля­ють­ся ці­каві за­пи­тан­ня. Ча­сом во­ни на­стіль­ки несподі­вані, що на­віть я зі своїм до­сві­дом ін­ко­ли не знаю, як від­по­ві­да­ти та по­яс­ню­ва­ти.

Ва­ші вну­ки вже шко­ляр­ки?

Стар­шень­ка вну­ка хо­дить у шко­лу, де пра­ц­ю­ють ті ме­то­ди­ки, які я хочу, щоб бу­ли за­про­ва­д­жені по всій Україні. А мо­лод­ша внуч­ка пі­де до шко­ли че­рез рік, бу­де вже нав­ча­ти­ся у НУШ (Но­ва українсь­ка шко­ла. – Прим. ред.).

Ми не ство­рює­мо за­но­во ве­ло­си­пед, ме­то­ди­ки, які бу­дуть у НУШ, ви­ко­ри­сто­вує весь про­гре­сив­ний світ – ті краї­ни, які при­слу­хо­ву­ють­ся до то­го, як змі­ню­ють­ся діти. Ма­ло то­го, ці ме­то­ди­ки в українсь­кій пе­да­го­гі­ці бу­ли ак­ту­аль­ни­ми. Ідеї Ва­си­ля Су­хом­линсь­ко­го – ні­що ін­ше, як про­блем­но-по­шу­ко­во-діяль­нісне нав­чан­ня. І мені важ­ли­во, щоб до цьо­го був до­ступ у всіх шко­лах краї­ни.

Ви­хо­дить, у вас бу­де мож­ливість спо­стері­га­ти ре­фор­му в дії під час нав­чан­ня вну­чок?

У мене вже є чіт­кий зво­рот­ній зв’язок. Моя ма­ма, їй 75 ро­ків, ще пра­ц­ює у школі, і во­на по­стій­но вис­лов­лює мені кри­тич­ні за­ува­жен­ня. Ма­мі я теж, до речі, вдяч­на за до­по­мо­гу. Особ­ли­во за той час, ко­ли діти бу­ли малі, а я ак­тив­но пра­ц­ю­ва­ла.

Ще од­ним важ­ли­вим дже­ре­лом ін­фор­ма­ції є мій чо­ло­вік. Він – за­ступ­ник ди­рек­то­ра од­нієї із київсь­ких шкіл. І нам вкрай важ­ко уник­ну­ти вдо­ма роз­мов про освіту. Це справж­ня про­бле­ма, тут точ­но немає ба­лан­су. Ко­ли я при­ход­жу до­до­му, на мене че­кає ба­га­то ін­фор­ма­ції і кри­тич­них за­ува­жень. Бо я бу­ваю вдо­ма ма­ло, а ска­за­ти тре­ба ба­га­то. Про­те у нас є пра­ви­ло, яке ніко­ли не по­ру­шуєть­ся: «Ма­ма має спо­чат­ку пої­сти». На­сам­пе­ред ве­че­ря, а вже по­тім роз­мо­ви. (Усмі­хаєть­ся).

За що ви вдяч­ні своїм рід­ним?

Мої ону­ки на­ди­ха­ють мене на ак­тив­ні дії, ад­же від то­го, що ми зро­би­мо за­раз, за­ле­жить їх­нє май­бут­нє. За­пи­тай­те у бать­ків, що во­ни вва­жа­ють справж­нім ща­стям. Біль­шість від­по­вість, що го­ловне – це ба­чи­ти своїх ді­тей щас­ли­ви­ми, успіш­ни­ми і ре­алі­зо­ва­ни­ми у жит­ті. То­му ми ро­би­мо все за­ра­ди то­го, аби ма­лень­кі україн­ці мог­ли роз­ви­ва­ти­ся.

Своїм дітям я вдяч­на на­сам­пе­ред за ро­зу­мін­ня то­го, чо­му я так ма­ло про­во­ди­ла і про­вод­жу з ни­ми час. А ще во­ни мене по­стій­но вчать. Во­ни, че­рез свою близь­кість до мене, мо­жуть ска­за­ти те, чо­го не на­ва­жу­ють­ся озву­чи­ти ко­ле­ги. Ми з доч­кою – най­кра­щі по­дру­ги. З си­ном трош­ки біль­ша ди­стан­ція, але він у мене за­тя­тий прав­до­люб і най­пал­кі­ший мій кри­тик.

А чо­ло­ві­ко­ві я дя­кую за те, що він так мені до­по­ма­гав і до­по­ма­гає. Без ньо­го не бу­ло б моїх до­сяг­нень. Ін­ко­ли він го­во­рить, що нам бу­ло б лег­ше, як­би я не бу­ла на цьо­му лоб­но­му міс­ці. Але ко­ли я, вто­мив­шись і впер­шись у чер­го­ву «сті­ну», при­ход­жу до­до­му і ка­жу: «Все, я біль­ше не мо­жу», чо­ло­вік мені го­во­рить: «Але ж ти не по­ки­неш усе це?!»

ХОЧУ, ЩОБ НА­ША ОСВІТА СТАВАЛА СУЧАСНІШОЮ І ЩОБ МИ ДА­ВА­ЛИ ДІТЯМ НЕОБХІДНІ ІНСТРУМЕНТИ ДЛЯ УСПІШНОСТІ».

Клю­чо­ва ре­фор­ма Міністер­ства освіти і на­у­ки – це но­ва українсь­ка шко­ла (НУШ).

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.